КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЛОБИ ПІЗНЬОГО ЕЛЛІНІЗМУ ТА РИМСЬКОЇ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Арістотель помер у 322 р. до н. е., коли Афіни втратили свою провідну роль у античному світі. Це було зумовлено великими внутрішніми політичними потрясіннями та впли­вом зовнішнього чинника - завоюваннями Александра Ма­кедонського.

еллінській філософії відбувся якісний стрибок від проблем космосу до проблем людини (започаткований ще Сократом); по-друге, зріс інтерес до суб єктивної тематики. Відповідно змінилися уявлення людей про буття, держав­ний порядок і устрій. Не випадково три найбільш розвинені напрямки у вивченні і тлумаченні держави і права не вихо­дили за межі трьох основних філософських напрямків: стоїцизму (Полібій), епікуреїзму (Лукрецій), еклектизму

(Цицерон). У межах елліністичної політичної філософії питання держави і права набули винятково раціонального обґрунтування, що свідчило про новий етап у розвитку вчень про державу і право.

У еллінську добу, як і в античну, універсальний порядок буття все ще продовжує панувати над людиною. Але вже мислиться не Логосом, який створює гармонію Всесвіту та у якому рівнозначно розчиняються природа і людина, а зов­нішньою щодо людини необхідністю. Ця необхідність вже не стільки наперед визначена як доля (фатум), скільки зобов 'язує до реалізації можливостей внутрішнього світу людини (духу), незалежно від зовнішньої необхідності. Іаким чином, за людиною визнавалася можливість наперед пла­нувати своє життя, будучи вільною у власному виборі. Фак­тично ставилося питання про індивідуальну свободу людини (в античному полісі, і в античній філософії свобода окремої людини не визнавалась).

Одним із виразників цих поглядів був Епікур (341— 270 до н. е.), засновник філософської школи в Афінах (306 р. до )

. На думку Епікура і його учнів (епікурейців) природа людини користолюбна. В суспільстві не існує ніяких інших чеснот і цінностей окрім прагнення комфорту і щастя. Ніколи не існувало абсолютної справедливості, а лише угода між людьми щодо обмеження і уникнення дій, які спричинюють страждання, створюють незручності у житті.

Як наслідок відповідної угоди виникли держава і закон, які покликані врегулювати стосунки між людьми з метою задо­волення спільної потреби комфортного, щасливого існуван­ня. За відсутності угоди не існує й справедливості. Закон і управління створюються заради спільної безпеки і є ефек­тивними лише тому, що покарання законом ставить пере­пону на шляху до несправедливості. Отже, на думку Епікура, закон є формою утвердження справедливості в суспільстві. Однак він підкреслював, що справедливість - категорія мінлива - для кожного місця і часу вона своя.

Інакше кажучи: якщо застосувати сучасну термінологію у розкритті змісту висловленої Епікуром думки, то треба розуміти, що зміст поняття «справедливість» обумовлюєть­ся ментальністю кожного окремого народу та ментальніс­тю суспільства за певної історичної доби.

Римський епікуреєць, філософ і поет Tim Лукрецій Кар (бл. 99-55 pp. до н. е.), автор знаменитої поеми «Про при­роду речей» усі форми суспільного життр пов'язує винят­ково із розумом людини, заперечуючи втручання у життя суспільства будь-яких надприродних сил чи божественного розуму. На його думку, індивід позбавлений будь-яких ін­стинктивних прагнень жити у суспільстві, окрім прагнення особистого щастя. Але необхідність адаптації в умовах природи та досвід такої адаптації сприяли розвитку людей корисних ремесел, виникненню різних соціальних інститу­тів, включаючи д ер жаву і закони організованого суспільства.

Отже, згідно із вченням Лукреція Кара, держава і закони — це результат природної творчості людей, які діють в умовах певного фізичного середовища.

Фактично епікурейці першими започаткували теорію виникнення і розвитку соціальних інститутів (держави і прана включно) на матеріалістичних засадах.

Першими, хто заперечив поліс з його державно-правови­ми інституціями, були стоїки. Стоїцизм як філософська течія проіснував з III ст. до н. е. до II ст. н. е. Філософія стоїцизму пояснювала світ (космос) у саморозвитку, як жи­ву, розумну істоту. Всесвітом керує Логос, він є загальним природним законом, який, проте, має божественний харак­тер. Люди є часткою світового космічного циклічного про­цесу, синами Божими, а відтак і братами один одному. От­же, на думку стоїків у світі повинне існувати загальне пра­во, так зване природне право, підмурком якого є вічний розум універсуму та розум людини. На зміст природного права не впливають ні місце, ні час (тут стоїки підтримують Сократа у його суперечці із софістами). Стоїки твердили, у

сі рівні, навіть раби. Збірники законів різних полісів є лише блідою копією природного права. Згідно із їхнім вченням жити у злагоді із природним правом - це жити по справедливості.

Стоїки розглядали людей, як громадян єдиної світової держави космополісу, а окремого індивіда - громадянином полісу. Громадянами космополісу, за їхнім вченням, є боги і люди. У космополісі править закон, який розумно регла- 48

ментує поведінку людей на принципах міркувань здорового глузду. Здоровий глузд - це закон природи (закон Бога), який є універсальним критерієм добра і справедливості, непорушний у своїх засадах, а його приписи є обов'язко­вими як для можновладців, так і для інших підданих. У кос- мополісі не повинно існувати соціальної різниці між гро­мадянами: грек і варвар, аристократ і простолюдин, раб і вільний, багатий і бідний - всі оголошуються рівними перед законом природи. За єдине, що різнить людей, стоїки визнавали розум і вказували на суттєву різницю між розум­ним і дурнем: «розумного необхідність веде, дурного ж - волочить».

Відтак для всіх і кожного стоїки запроваджували два за­кони: закон міста (окремого полісу) - закон звичаю і закон всесвітньої держави (космополісу) - закон розуму.

Таким чином, стоїки започаткували теорію світової держави і теорію природного права. Всесвітня держава стоїків передувала Граду Божому, що з'явився пізніше в християнській теології. Ідеалом стоїків була царська влада - правління ниймудрішого.

Ідею стоїків про долю, як загальний природний закон, що керує Всесвітом, обстоював грецький історик Полівій (200-120 pp. до н. е.), прихильник римського державного В

> історії Риму, яку він виклав у сорока книгах, сві­това держава під орудою імперії розглядається ним як єди­но реальна дійсність.

Держава, згідно із вченням Полібія, виникла об'єк­тивним шляхом. Ідеальною спонукою цього процесу стало прагнення людей до взаємної підтримки і захисту. Очолив об'єднавчий процес найсильніший, влада якого забезпечу­валась виключно шляхом застосування сили. Згодом виник­ла царська влада, яка забезпечувалася уже силою розуму. Вся життєдіяльність у державі врегульовувалася звичаями і законами. Поступово в суспільстві сформувалась уява про добро і зло, критерії шкідливого і корисного для загалу. Так виникло право і судочинство.

У пошуках причин могутності Риму ІІолібій створив теорію циклічності форм держави. Емпіричним підмурком теорії послужив узагальнений істориком досвід функ­ціонування державних інституцій полісу (міста-держави).

Згідно із вченням Полібія історія людства - це історія циклічної зміни форм держави, бо історія людства підкоря­ється єдиному законові природи - законові розвитку і зане­паду. Підпадаючи під його дію форми правління, пройшов­ши певні етапи свого розвитку незмінно занепадають, еволюціонуючи в інші. Так, монархія в своєму розвитку незмінно прямує до тиранії; аристократія - до олігархії; олігархія - до демократії; демократія — до охлократії, що є останньою і найгіршою з усіх форм правління. Це форма насильства і беззаконня. Демократія, завершуючи цикліч-

ний розвиток форм держави, незмінно прямує до монархії.

Розпочинається новий виток історії людства.

Причиною і умовою величі Риму, на думку Полібія, стало утвердження змішаної форми правління, із своєрідним механізмом урівноваженої поміркованості в управлінні, що забезпечувалось поєднанням в одне ціле трьох влад: монархи (консули), аристократи (сенат) і демократи (народні збори). Інтеграція цих трьох влад в єдину змішану форму правління здолала природну тенденцію до занепаду, яка за необхідності зростає при надмірному посиленні однієї з цих влад.

Іаким чином, згідно із вченням Полібія найдосконалі­шою формою врядування є змішана форма правління, що створює баланс політичних сил (у Арістотеля - це баланс соціальних класів). Ця форма поєднує царську, аристокра­тичну і демократичну форми правління.

На початку І ст. до н. е. місто-держава втратило своє значення, а народів, із політичною свідомістю, яка сформу­ється значно пізніше, у новий час, ще не було. Ідеї ж про всесвітню державу, природне право і всезагальне грома­дянство, набувши поширення, наповнювалися більше етич­ним, ніж політичним змістом. Поступово в суспільній сві­домості утверджувалось переконання, що світ підпорядко­ваний всеохоплюючій волі Бога; всі люди брати і члени єдиної вселюдської родини (розум уподібнює їх одне од­ному і споріднює з Богом, незважаючи на існуючу різницю в мові, місцевих звичаях, традиціях тощо). Низка сформо­ваних раннім християнством норм моралі і справедливості, поступово поширювалися на увесь загал, знаходили відгук і пошану власне із-за своєї самодостатності, а не перед за­грозою невідворотної кари за їх невиконання.

Поширення впродовж двох - трьох століть нової ери на­повнених моральним змістом ідей світової держави, природного права, світового громадянства завершилося формуванням двох основних течій у розвитку вчень про державу і право: одна розвивалась під впливом стоїцизму, започаткувавши римську юриспруденцію, інша - на принципах раннього християнства, за яким держава і закони мислились наперед визначеними Божим Провидінням і покликані керувати життям людей.

Цицерон створив теорію змішаної форми влади та тео­рію циклічності форм правління, а також наповнив новим змістом ідею природного права, яка поширилась у всій За­хідній Європі включно аж до XX ст. Вчення Цицерона роз­винули римські юристи, а потім отці церкви.

У політичних трактатах Цицерона «Про державу» і «Про закон» найліпше віддзеркалилась політична думка Риму напередодні падіння республіки.

На думку Цицерона держава і право виникли у відповідь на вимогу вродженого прагнення людей до спільного гро­мадського життя і задоволення природної потреби в охороні власності. Державу Цицерон розглядає як «справу народу» - «res populi» або «res publika», що практично рівноцінне за значенням первинному вжитку англійського — «commonwealt» - «співдружність». Тут варто зауважити, що поняття республіка (держава), в теорії Цицерона наповнене більше моральним змістом, аніж політичним. Далі мислитель намагається з'ясувати сутність такої співдруж­ності. Для цього він запровадив категорію «народ», якою позначив об'єднання людей, що добровільно згуртувалися навколо права і законів у єдиному прагненні користуватися благами суспільства на засадах взаємної вигоди. Відтак згідно із вченням Цицерона держава за своєю сутністю є самоврядним корпоративним об'єднанням, членство в якому належить усім громадянам. Її основне завдання по­лягає у забезпеченні умов справедливого урядування.

Цицерон сформулював три основні принципи справед­ливого урядування, які і надалі не втратили актуальності: 1) влада делегується народом; 2) влада має функціонувати винятково на підставі закону; 3) влада може бути виправ­даною виключно моральними чинниками. Далі мислитель надає аргументованого тлумачення змісту цих принципів. По-перше, народ є самоврядною організацією і має удо­сталь засобів, необхідних для самозбереження і розвитку. Благом у державі є закон, оскільки держава і закони є спіль­ною справою народу; по-друге, перепоною на шляху до зловживань політичною владою урядовцями, які є ставле­никами народу, стає обов'язкове урегулювання їхніх повно­важень законом; по-третє, сама держава неодмінно мусить підпорядковувати свою діяльність вимогам природного за­кону (Божого закону справедливості) - найвищого авторите­ту в житті людей, а в приписи позитивних законів втілювати принципи справедливості. Жодний закон, який встановлю­ється людьми, не повинен порушувати природний порядок і створювати право із безправ'я, благо (добро) із зла, чесне із безчестя. Жодне законодавство, яке суперечить вимогам природного права, не може називатися правом.

Суспільство, на думку Цицерона, є фактично космополі­тичним об'єднанням людей, оскільки всі вони підкоряються єдиному універсальному закону природи, творцем якого є Бог. Отже, у певному сенсі всі люди рівні від природи. Власне із рівності громадян єдиної світової держави (кос- мополісу) випливає справедливість, яка утверджується у суспільстві за умови життєдіяльності, підпорядкованої за­конам. Справедливість полягає в тому, щоб не посягати на чужу власність. Джерелом справедливості є увесь космос і розумна природа людини, а її критерієм - універсальний закон природи - природне право, яке є вищим істинним

законом і яке історично і логічно передує державі, а отже й будь-якому писаному закону.

Розробляючи теорію циклічності розвитку форм держа­ви, Цицерон, спираючись на вчення грецьких мислителів, виокремлює три основні форми держави: монархію (царсь­ку владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (владу народу). Серед цих форм кращою, на думку мисли­теля, є монархія. Він дослідив, що кожна із простих форм за необхідності перетворюється в так звані «порочні» форми: тиранію, олігархію і владу натовпу (черні). Цицерон підкреслював, що «хибні» форми в принципі не можна роз­глядати як державу, оскільки там панують брутальне сва­вілля і насилля влади, а отже руйнується держава як об'єднання вільних громадян.

Змішану, державу, яка поєднувала б елементи монархії, аристократії і демократії, Цицерон називав найбільш жит­тєздатною. На його думку до такої форми правління на­ближалась Римська республіка в добу найвищої своєї ве­личі, коли в ній органічно поєднувались влада консулів (монархія), аристократів (сенат) і народу (демократичні збори).

Одним із перших, хто порушив традиційну для антично­го світу віру в державу (поліс) як засіб реалізації найвищої моральної досконалості був Сенека. На місце держави як чинного органу удосконалення людини, він поставив владу, наділену знаряддям примусу, яка покликана зробити земне життя стерпним. Негативно ставлячись до ідеї рівності громадян, Сенека запровадив ідею загальної рівності усіх людей і усіх станів, як творінь Божих. На його думку мож­на служити людству і не обіймаючи державної влади. Нато­мість він відійшов від доктрин «стародавньої стої», згідно з якими індивід є одночасно членом двох спільнот: грома­дянської держави (полісу), підданим якої він є, і всесвітньої держави, що об'єднує усіх людей як розумних істот і до якої він належить як частка людства. Цю більшу спільноту Сенека розглядає не як державу, а як громаду, об'єднану моральними і релігійними узами, але аж ніяк не політични­ми чи правовими. Такою формою організації невдовзі стала незалежна християнська церква. Попередні громадянська і політична доблесті знецінювалися, натомість у суспільній свідомості запанували чесноти милосердя і доброти, чуй­ність, осуд жорстокості і насилля стосовно підданих і слаб­ких. Наступала ера феодалізму. Відповідно зазнавала змін і державно-правова думка людства.

У класичну добу римської юриспруденції П-Ш ст. н. е. набули поширення праці римських юристів, що були ском­поновані в Дигестах імператора Юстиніана і за його нака­зом видані в 533 р. У римському праворозумінні поняття «право» (ius) було узагальненим поняттям, що охоплювало право природне (ius naturale) і право позитивне (ius civile). Важливо підкреслити, що в римському праворозумінні спеці ального поняття «позитивне право» в яко сті заперечення «природного права» не існувало. Натомість було поширене поняття «закон» (lex) - едикти магістратів, 52

право юристів, рішення сенату, конституції імператорів тощо. Поняття «позитивне право» з явилося в історії на­ступних правових вчень. Ним позначалися усі форми права, які брали свій початок із законодавчої діяльності, а законодавче джерело обов Язково мало відповідні повно­важення.

Римські юристи розрізняли три основних види права: цивільне право (ιus civile) - позитивне місцеве право, яке охоплювало звичаєве і преторське право та рішення народ­них зборів; право народів (ius gentium) і природне право (ius naturale). Право народів і природне право збігаючись по формі, різнилися ставленням до рабства. Природне право (божественне) визнавало всіх людей від природи рівними, право народів, як право міжнародного спілкування, ви­знавало рабство (у римському суспільстві назагал раб не визнавався суб'єктом права. Його прирівнювали до знарядь праці, до речей).

Визнання реальності природного права, що згідно із тлумаченнями римських юристів, було невід'ємною часткою діючого права, застосовувалось виключно як теоретико-пра- вова конструкція, для обґрунтування в діючому праві обо­в'язковості дотримання таких моральних принципів як рів­ність усіх перед законом, дотримання слова, чемне повод­ження з людьми, заступництво за підданих, захист рабів від жорстокого поводження з ними (почасти шляхом макси­мального спрощення процедур їх звільнення). Вимоги і властивості природного права рівнозначно відносились як до права позитивного, так і до права народів. Таке праворо- зуміння пояснювалося тим, що слово «частка» в римському праві не передбачало автономності розділів права, а під­креслювало взаємопов'язаність і взаємообумовленість влас­тивостей, теоретично виокремлених у структурі діючого права.

Отже, в римському праворозумінні природне право перш за все розумілось як право справедливості. Його приписи забороняли посягання на приватну власність, попереджали про незворотність відплати кожному за вчинене зло тощо.

Насамкінець важливо наголосити, що здобутки практич­ної діяльності римських юристів, особливо в добу імперії завершились створенням своєрідної правової теорії, яку остаточно розробив римський юрист Ульпіан (період домі- нату). В теорії вказувалося на основне джерело права Всі форми права, згідно із вченням Ульпіана, мають своїм дже­релом законодавчу діяльність політично організованого народу. Необхідною умовою в законотворчості є те, що за­конодавче джерело обов'язково повинне мати повноваження на видання законів. Джерелом закону можуть бути рішення народних зборів (plebes), результати голо сування представників певної частини населення, наприклад зібран­ня плебеїв (plebiscita), декрети сенату або імператора (senatus consulta, constitutiones), накази урядовця, уповно­важеного видавати постанови.