ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ ЖАН-ЖАКА РУССО

Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький мислитель і письменник, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії. Руссо чи не єдиний із просвітителів, хто не апелював до розуму. Вище розуму, росту наукових знань і наукового прогресу, що їх Просвітництво мало за єдину надію цивілізації, він цінував почуття, добру волю, пошану, будучи переконаним, що найціннішим у житті є прості емоції, що не відрізняють індивідів одне від одного і найбільш виразно, в чистому вигляді зустрічаються у неосвічених людей.

Руссо, вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного йо­му суспільства в нерівності людей, ставить питання про походження цієї нерівності та шляхи її усунення. Вбачаю­чи, як і всі мислителі Просвітництва, джерело змін людсь­кого життя у розумі, мислитель водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людини. Люди, спочатку жили в «природному» стані, який уявлявся Руссо (на повну протилежність поглядам Т Гоббса) добою рівності, свободи, братерства за відсутності станово-майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Нерівність у природному стані існувала, але обумовлювалася виключно фізичними і природними відмінностями. Люди,

3 «природного» стану, поступово (внаслідок розвитку розуму) переходять у «суспільний стан» (громадянський), об'єднуються спершу в сім'ї, а останні - в племена. Тут люди живуть ще вільно, здорові й щасливі, продовжують насолоджуватися усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої свободи. Натомість, нові досягнення в розвитку знарядь праці й господарюванні підвищили продуктивність праці, зро сла чисельність населення, накопичились багатства, що й привело до панування при­ватної власно сті.

4 1—130 ⁹⁷ думку Руссо, цивілізувало людей і водночас згубило рід людський).

В умовах гноблення багатими бідних, природний стан розпався, і в умовах гоббсівської «війни всіх проти всіх» багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі, без винятку, члени суспільства.

Однак, Руссо переконував, що втративши свою природ­ну свободу, бідні не набули і свободи політичної, оскільки остання стала винятково свободою для багатих. З тих пір людство приречене на рабство, злидні і примусову працю. Нерівність у праві приватної власності, доповнена політичною нерівністю, призвели, як стверджував Руссо, до абсолютної нерівності в умовах деспотизму, коли у відношенні до деспота всі рівні в своєму рабстві і без­прав'ї.

Отже, держава, згідно із поглядами Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської «конвенції» на засадах розуму. Її мета полягала в забезпеченні права кожному користуватися власністю, що йому належить.

З виникненням держави людство вступило у фазу гро­мадянського стану, який Ж.-Ж. Руссо характеризує як добу несправедливості та гноблення, визнаючи водночас неминучий прогрес науки й техніки, що міг би, на його погляд, поліпшити життя людей, за умови відсутності соціальної несправедливості. Тому як ідеал майбутнього Руссо, на противагу хибному, на його погляд, шляху розвитку людства пропонує утопію відновлення природного стану, але за умови збереження усіх позитивних до сягнень суспільства. Таке суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття (асоціація) незалежних, вільних (люди народжуються вільними і незалежними) рівних людей (на думку Руссо без рівності не існує й незалежності), які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет (верховна влада належить народу, як корпоративному органу, - учасникові суспільного договору).

На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Уряд не мав жодних прав,

маючи статус виконавчого комітету і уповноважувався сувереном втілювати в життя закони та підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу заміщувався.

Таким чином, Руссо виключав будь-яку форму представницького урядування (законодавчий орган у формі народного представництва). Згідно із його вченням невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як, власне, суверенна державна влада, може і повинна здійснюватися самим народом-сувереном безпосередньо. Залежно від того, кому народ доручає виконавчі функції в державі, Руссо розрізняє такі форми правління як демократія, аристократія і монархія.

На його думку, демократична форма правління най­більш прийнятна для невеликих держав, аристократична - для середніх, монархічна - для великих. Незалежно від форми правління Руссо називає державу республікою, в якій управління здійснюється через основний політичний закон (Руссо розглядав його, як необхідний атрибут громадянської асоціації), який у системі звичаїв, громадянських і кримінальних законів посідає провідне місце, оскільки регулює життя усієї асоціації.

Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси й ознаки народного суверенітету, неподільність і невідчужуваність, наголошуючи, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов'язки на всіх громадян. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу.

Розробляючи правову концепцію, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Свободу мислитель розглядає як природну сутність людини (завдячуючи свободі людина відрізняється від тварин, бо природна свобода полягає в незалежності). Від природи людина добра, не має власності, ні від кого, і ні від чого не залежить, а отже є вільною. Ідеалізуючи в такий спосіб первісні (родоплемінні) відносини, Руссо наголошує, що в такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів - природне право, яке (історично і логічно - Авт.) передує державі. Власне ж суперечка між правом рівності і правом приватної власно сті руйнує природний стан і започатковує стан громадянського суспільства і держави.

94

5.