ДЕРЖАВНО-ПРАВОВА ДУМКА В УКРАЇНІХІХ-ПЕРША ПОЛОВИНА XX ст.

У XIX - першій половині XX ст. українська державно- правова думка розвивалась переважно на теоретичному грунті. Держава і право стають об'єктом пізнання, з'ясо­вуються питання про їх виникнення, взаємодію, роль у сус­пільстві та соціальну цінність.

Центральною ідеєю XIX ст. в Україні була ідея націона­льно-соціального визволення українського народу. Реалізації цієї ідеї присвятили свою діяльність представники ра­дикальної течії українства, яка знайшла ідейно-політичне відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського това­риства. Творцем підставових документів товариства був Ми­кола Костомаров (1817-1885). Підготовлені ним документи - «Устав» і програма товариства «Закон Божий» («Книга буття українського народу») втілили концепцію історичного розвитку та політичну доктрину, яка мала чіткий український зміст. Концепція історичного розвитку містила в собі ідеї християнського соціалізму: творцем історії визнавався Бог, рушійною силою - християнська релігія, яка вказує шлях до спасіння - осягнення Царства Божого.

Політична доктрина випливала з концепції історичного розвитку і складалась з таких засадових моментів:

- всяка влада від Бога, бо він є «цар над родом людським»;

- влада не може бути абсолютною, самодержавною, оскільки «хоч який добрий чоловік буде, але як стане пану­вати, то зіпсується»;

-демократія не гарантує від свавілля влади «багатьох царків»;

-державний лад повинен бути республіканським, виконавча влада виборною, змінною і підзвітною народним зборам;

- найкращий тип держави - це поєднання рис федератив­ного і конфедеративного устрою. У такій державі не повин­но бути кріпацтва, усі громадяни мають юридичну рівність, смертна кара і тілесні покарання скасовуються, забезпечує­ться свобода торгівлі, свобода совісті, умови загальної освіти народу.

Великий інтерес для українського державознавства ста­новлять «Начерки Конституції Республіки» одного із членів Кирило-Мефодіївського братства Георгія Лндрузького (перша половина XIX ст). У Конституції автор особливу увагу відводить питанням самоврядування. Г. Андрузький прихильник слов янської конфедерації. Але цікавим є те, що у цій слов'янській конфедерації не знайшлося місця для Росії, що не характерно для української суспільно-політичної думки цього періоду. В документі чітко проводиться принцип виборності всіх органів влади та розподілу її законодавчих, судових і виконавчих функцій.

Наприкінці XIX - початку XX ст. в Україні поширився лібералізм. Хоча український лібералізм мав і серйозне іс­торичне підґрунтя, але передовсім він став тогочасним до­мінуючим світоглядом у середовищі культурницької еліти, завдячуючи Михайлу Драгоманову (1841-1895) - засновнику новітнього вітчизняного конституціоналізму. Однак ідеї федералізму Драгоманова про автономію України у складі Росії вкрай негативно вплинули на свідомість еліти. Лише Іван Франко у 1895-1896 pp. звільниться з-під впливу цих ідей і стане речником ліберального українського націоналізму. До цієї течії належали також Леся Українка та Михайло Грушевський.

У поглядах М. Драгоманова поєдналися утопічно-соці­алістичні і констшуційно-демократичні ідеї. Соціалістичні ідеї домінували з розробкою кінцевої мети кращого майбут- А

вимога конституційно-правових змін виглядала як шлях досягнення мети. Драгоманов пропагував ідею ство­рення нової демократичної буржуазної Росії, в якій інтереси держави не суперечитимуть інтересам народів, що її насе­ляють, та інтересам окремої людини. Для Драгоманова лю­дина - основа основ соціального устрою, найвища цінність (не випадково мислитель вимагає скасування смертної кари), гарантом прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава. Необхідною ж умовою забезпечення демократичних прав є впровадження місцевого самоврядування. Драгоманов був переконаний, що терор і диктатура не можуть розглядатися як запорука побудови прогресивного суспільно-політичного ладу, де пануватиме політична свобода, а на сторожі прав і свобод стоятиме суд.

Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава - це втілення деспотизму, диктатура небагатьох. Найкращою формою держави, на його думку, є організована федерація (на зразок СІЛА чи Англії), основою якої є громадянське самоуправління, а місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини, суворе обмеження центральної влади.

У своєму конституційному проекті перетворення Росій­ської імперії він особливо наголошував про недопустимість адміністративно-командних методів втручання вищих органів управління у компетенцію нижчих, бо, як він вважав, самоуправління є основою основ руху до повної соціальної справедливості, до соціалізму. Мислитель наголошував, що суть держави визначається не формою її побудови, а пра вами, якими наділені громадяни цієї держави.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова перед­бачається необхідність запровадження принципу поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада зосереджується у двох думах - державній і союзній. Главою держави є імператор із спадковою владою, або голова Всеросійського державного союзу, який обирається. Глава держави призначає міністрів, які є відповідальними перед обома думами. Статус суддів визначається законом.

Таким чином, державно-правова концепція М. Драгома- нова пронизана ідеєю парламентської конституційної дер­жави із засадами самоврядування.

Близьким другом Драгоманова з київської громади був Сергій Подолинський (1850-1891), речник ідеї федеративного устрою слов'янських народів, котрий теж вважав, що основою майбутньої демократичної держави повинна бути «громада» - об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання громадських справ. Подолинський детермінував залежність влади, права і свободи від рівня господарської само стійно сті громади і розвитку продуктив- них сил суспільства. Він критикував ідею поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову і, услід за Марксом та Енгельсом захищав диктатуру на взірець Паризької Комуни.

За федеративний устрій слов'янства виступав і соратник М. Драгоманова та С. Подолинського галицький демократ Остап Терлецький (1850-1902). Він розвивав ідею єдиної української нації і вважав, що Галичина повинна возз'єдна­тися з Україною, що сприятиме формуванню демократичної республіки з повною політичною і соціальною рівністю. Він по слідовно захищав думку, що гарантом рівно сті буде держава, в якій пануватиме право. Згідно із вченням Подолинського право - це юридичний акт державної влади, що визначає правила поведінки для певних класів, груп населення або для всієї нації. Водночас він наголошував, що сутність права полягає не в словесному змісті нормативного акта, а у правильному впровадженні його приписів у життя.

Вагомий внесок у розвиток української державно-правової думки на зламі століть зробили І. Франко, Ю. Бачинсь- кий, JI. Українка. Новий період у розвитку державно-правових вчень започаткували М. Грушевський та В. Винни- ченко, які, синтезувавши досягнення вітчизняної і зарубіжної державно- правової думки, зробили державу і право об'єктами наукового пізнання, розвинули ідею національно-демократичної держави, здійснили спробу практичного її втілення у життя.

Іван Франко (1856-1916), як критик марксизму та марк­систського соціалізму був прихильником ненасильницьких революцій. Ці погляди Франка справили неабиякий вплив на особливості його державно-правової концепції. Проблеми права та політичного життя тогочасної Європи, і України зокрема, вчений розглядав з позицій позитивізму і «со-

ціального дарвінізму». Соціальний дарвінізм - ідейна течія XIX - початку XX ст., прихильники якої зводили законо­мірності розвитку людства до закономірностей біологічної еволюції, а визначальними факторами суспільного життя визнавали принципи природного відбору, боротьби за існу­вання і виживання найбільш пристосованих.

Франко вважав, що рушійною силою соціального прогресу є боротьба за існування. Виникнення держави пояснював з позицій матеріалізму. Однак, на відміну від Маркса, засновника концепції матеріалістичного розуміння історії, а отже й походження держави і права, Франко стверджував, що не класові протиріччя є передумовою виникнення дер- жави (так стверджував Маркс), а навпаки, наростання класових протиріч, аж до антагоністичних, відбувається у суспільстві, яке вже організоване в державу.

Аналізуючи поняття «право», Франко виходив із його вольової сутності, наповнюючи його зміст ідеями гуманності і справедливості. Він наголошував, що право регулює відносини між людьми з приводу володіння, використання і розпорядження результатами праці та забезпечує свободу і недоторканність індивіда.

Мислитель мріяв про справедливі закони, які б врегу­льовували усі сфери суспільного життя, при цьому чітко розмежовував поняття «право» і «закон», розглядаючи їх як генетично пов'язані, але не тотожні. Право розглядав інтегровано: у формі правових звичаїв і у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв систематизованих, опрацьо­ваних і піднесених державою до рівня законів, приписи яких відповідають інтересам власників, підкреслюючи, що закон - це нормативно-правовий акт, виданий державою, чи Ті органами. Водночас Франко наголошував, що закони повинні видаватися представницьким органом - парламентом. За юридичною дією закони поділяв на конституційні і поточні.

На початку XX ст. в умовах посилення революційних настроїв і опозиції царському уряду в Росії розгорнулась дискусія щодо проектів конституційної перебудови імперії. В дискусії взяли участь відомі суспільно-громадські діячі України. Умовно можна визначити два напрямки у розвитку державно-правової думки в Україні цієї доби: народницько- федеративний (М. Грушевський) і самостійно-державницький (М. Міхновський).

Політичною програмою українських поборників федера­тивної децентралізації Російської імперії став на багато років конституційний проект Михайла Грушевського (1866— 1934), видатного вченого-енциклопедиста, одного з лідерів українського національно-визвольного руху першої чверті XX ст. Конституційний проект Грушевського грунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд і широка національно-територіальна децентралізація. Пріоритетними при організації держави, на думку Грушевського, повинні бути народність, географічне розташування і демографія, а не історичні претензії деяких народів, чи випадкові рішення бюрократів.

наголошував, що державний уклад цивілізованих народів - це суверенний союз народу, який шляхом планової діяльності задовольняє індивідуальні, національні та загальноукраїнські солідарні інтереси у напрямку послідовного розвитку суспільства.

Невід'ємним атрибутом державного життя Грушевський розглядав право, яке, на його думку, гарантоване усією сумою соціально-психологічних факторів, які діють у суспільстві, важливим серед яких є примус. Таке тлумачення права пов'язане з поглядами Грушевського на розвиток людського суспільства, в основу прогресу якого він поклав психологічний, духовний чинник.

Грушевський послідовно проводив думку про визнання невіддільного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм, звертаючи особливу увагу на таку важливу детермінанту пробудження народу, національного розвою, як державницька ідея. Він так роз­криває її сутність: «Гасло української незалежності пішло в широкі трудові маси і тут нерозривно переплелися ідеї су­веренності трудового українського народу, недоторканності його прав, гасло боротьби проти всілякої експлуатації України і проти трактування України як колонії, а українського народу як дешевого гарматного м'яса чи дешевого матеріалу для експериментів».

В умовах розбудови Української Народної Республіки Грушевський розробив засади теорії національно-демокра­тичної держави, на основі ідеї національно-персональної автономії. Ця ідея матеріалізувалась у Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. (Розд. УП). В ст. 69 Конституції на­голошувалось, що кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід'ємне право націй, і ні одна з них не Кюже бути позбавлена^Л цього права або обмежена в ньому. В ст. ст. 76-78 підкреслювалось, що органи Національного Союзу є органи державні. Вищим органом Національного Союзу є Національні Збори, які обираються членами Союзу на засадах загального, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложениям принципу пропорційного представництва. Вищим виконавчим органом Союзу є Національна Рада, котра обирається Націо­нальними зборами і перед ними відповідає. Всі суперечки між органами Національного Союзу, з одного боку, та органами державного урядування чи місцевого самовряду- вання й інших національних союзів, з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.^[XIX]

Засновник Революційної української партії (РУП), Микола Махновський (1873-1924), запропонував свій варіант конституційного проекту, в якому взагалі не згадується Росія, а в основу покладений принцип побудови вільної, самостійної держави Україна, яка розглядалась ним як спілка самоврядних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей. У проекті передбачалось створення президентської республіки при обраному на загальних виборах парламенті, який мав бути противагою владі президента. Президент, який обирається усім народом, обіймає згідно із проектом виконавчу владу. Судова влада належала судам і суддям. Для розгляду карних та політичних злочинів, передбачався суд присяжних. У спеціальному розділі конституційного проекту проголошувались права людини.

У розробці Конституції УНР брав участь Володимир Винниченко (1880-1951), видатний український письменник та політичний діяч. Винниченко захищав принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову; ідею рівності як усіх громадян, так і законодавців перед законом. Особливо він наголошував на незалежності судової влади, як запоруки реального захисту прав і свобод громадян.

Цікавим є погляд Винниченка на сутність державності, яку він розглядає як устрій матеріального і психічного життя народу, його національності, економіки, політики, культури - величезного і складного комплексу самоорганізації людей.

Цікавими є міркування Винниченка з приводу низки пи­тань стосовно того, як російський і радянський імперіалізм не тільки змушений був зберігати майже всі атрибути дер­жавності України, а й вважав за можливе ввести її до ООН. Якщо це був камуфляж, то чому це не викликало негативної реакції світової громадськості, яка визнала факт доцільності перебування України в ООН? Винниченко відповів на ці запитання недвозначно: «Українська держава була і є. її, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфре- мови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер».

Оригінальні погляди на державно-правові інститути, що містилися в працях Г. Сковороди, М. Костомарова, М. Дра- гоманова, І. Франка, С. Подолинського, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Міхновського навряд чи можна було б назвати юридичними дослідженнями у повному розумінні цих слів. Зародження фахової юридичної науки в Україні пов'язане з появою перших вищих навчальних закладів. Більшість вчених-правників зосереджувались на юридичних факультетах Львівського, Харківського, Київського, Ново­російського університетів і відповідно розвивали свої до­слідження в руслі офіційної російської або австро-угорсь- кої юриспруденції. Проте це не завадило появі в другій половині XIX - початку XX ст. багатьох глибоких досліджень, які посіли гідне місце в історії світової правової науки.

Зокрема в Україні розпочалась діяльність JI. Петражиць- кого - всесвітньовідомого засновника психологічної школи права. В Київському університеті зусиллями І. Даниловича, М. Іванишева та їх учнів склалася одна з найкращих у Ро­сійській імперії школа істориків права. З критикою царського кримінального законодавства із загальнодемократичних позицій, палкою боротьбою за скасування смертної кари і піонерськими дослідженнями звичаєвого права виступив О. Кістяківський. А його син, Б. Кістяківський, став одним із перших у Росії поборників популярної сьогодні концепції правової держави.

Правознавець Олександр Кістяківський (1833-1885) - фахівець в галузі кримінального права і процесу та історії права, один із дослідників права України. Вчений був одним із перших, хто обґрунтував вчення про кримінальне покарання, що базувалось на принципі невідворотності покарань.

Своє державно-правове вчення виклав на основі юриди­чного позитивізму, однак, на противагу прибічникам цієї концепції, виступав проти визнання закону як єдиного дже­рела права. Він підкреслював, що судова практика є більш дієвою (порівняно із законом) формою правоутворення.

О. Кістяківський розробив теорію, яку назвав «теорією прогресивного конституціоналізму», вбачаючи у конститу­ційній монархії перший крок до політичної свободи Росії. Вчений послідовно проводив думку, що саме в конституційній державі домінують демократичні засади: місцеве та державне самоврядування; недоторканність особи, крім випадків скоєння нею злочину; право зборів і об'єднань, свобода слова і віросповідування; відповідальність правителя перед підданими. Згідно із його вченням, реальними умовами реалізації вказаних засад є загальний виборчий процес, право відозви по садових осіб, судова підзвітність чиновників, законність у діяльності органів влади і управління.

Юрист і філософ, історик, теоретик і методолог права. Богдан Кістякіеський (1868-1920) розглядав право, перш за все як етичну цінність. Вважав, що основою правових норм є етична свідомість людей і доводив, що норми встановлюються через те, що в суспільній свідомості закріплюється переконання у необхідності певних дій. Саме тому правові норми і виражають певну повинність. Базисом повинності є усвідомлення того, що певні дії мусять здійснитися. Вчений підкреслював, що таке усвідомлення є основою виникнення всіх соціальних норм взагалі, і права зокрема, як соціальної норми.

Крім етичної сторони права Кістяківський вивчав його соціальну природу, дійшовши висновку, що саме право, завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку, перетворює соціально необхідне на обов'язкове.

Б. Кістяківський розвивав концепцію додатковості, тобто множинності, плюралізму методів дослідження соціальних явищ, намагаючись обґрунтувати синтетичний підхід до розуміння права. Згідно із його вченням, множинність причин, які обумовлюють право, а також множинність його цілей є підставою того, що різні аспекти права заслуговують різних методів наукового дослідження. З цієї причини, на думку Кістяківського, неможливо дати єдине визначення сутності права. Звідси випливає кілька визначень права, в залежності від сфер людського життя, які регулюються ним: соціологічне, психологічне, державно-організаційне і нормативне.

Кістяківський Б. підкреслював, що провідним у теорії права є державно-організаційне, чи державно-примусове поняття права: право є те, що держава наказує вважати правом. Це сукупність норм, виконання яких захищається і гарантується державою.

Соціологічне поняття права, за Кістяківським - це право, яке існує в житті. Це - сукупність правових відносин, що здійснюються у житті, а правові відносини кристалізують правові норми.

Психологічне поняття права — це право, як сукупність імперативно-атрибутивних переживань, які шляхом пси- хінної взаємодії членів соціальної групи набувають загального значення і перетворюються в правові норми.

Нормативне поняття права - це право, як сукупність правових норм, що вбирають в себе ідеї про необхідне, яке визначає зовнішні взаємовідносини людей.

Необхідно наголосити, що поряд із вказаними теоретич­ними поняттями права Б. Кістяківський вказував на існу­вання «технічних» чи «практичних» понять права. Він на­голошував, що з погляду юридичної догматики право - це сукупність правил, що вказують, де знайти у чинних правових нормах рішення для всіх випадків, що виникають внаслідок суперечок з приводу уявлень про право і неправо.

У своєму нарисі «Держава правова і соціалістична» Б. Кістяківський, описавши ідеальну природу держави, фак­тично створив засади теорії правової держави, відштов­хуючись від принципу правового її самовизначення. Йдеться про те, що завдячуючи виключно праву, держава пере­творюється у правове явище. Кістяківський наголошував, що держава є єдиним творцем правових норм. Як єдиний творець правових норм вона зобов'язана дотримуватися створених нею норм права. Створене державою право може бути втіленим у життя за умови свободи індивіда.

Розвиваючи класичну ідею солідаризму, вчений отото­жнював правову і конституційну держави, вважаючи, що правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична дер­жава, бо основне завдання держави, як інституції, на його думку,- це досягнення загального блага і справедливості. Згідно з ідеєю справедливості, кожній людині має бути га­рантоване право на гідне існування. Це і є, за Кістяківсь- ким, суть ідеальної природи держави.

Цікавими є погляди Б. Кістяківського на соціалістичну державу. Вчений підкреслював, що, говорячи про соціаліс­тичний ідеал держави, треба мати на увазі, що з такою державою можна рахуватися тільки як з принципом, але не з фактом, з тієї причини, що соціалістична держава ще ніде не виправдала себе як факт. Він наголошував, що над ство­ренням соціалістичного ладу ще треба багато і довго пра­цювати як теоретично, так і практично.

Внеском у розвиток власне української культури стала поява перших досліджень у галузі історії українського права. Як відомо, в XIX ст. історія України традиційно вважалася лише частиною російської або польської історії. Завдяки зусиллям професора Київського університету Михайла Владимирського-Буданова (1838-1916) цю традицію було зламано. Враховуючи настійну необхідність при вивченні історії права звертатись до першоджерел, вчений упорядкував «Хрестоматію з історії руського права», яка була першою із таких праць, витримала 5 видань (1875- 1908) і стала настільною книгою багатьох поколінь юристів. У своїй фундаментальній праці «Огляд історії руського права» (витримала сім видань і була неперевершеним на­вчальним посібником) вчений розглядає як окрему самостійну правову систему так зване «західно-руське право», тобто право України періоду Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Владимирський - Буданов послідовно впроваджував думку, що не існує держави і права без конкретного народу, підкреслюючи, що відправним джерелом походження держави є національно-етнічна група з її особливостями. Право розглядав, як окремий продукт ді­яльності нації, а не держави; його джерелом - народну сві­домість і волю, а не державу, водночас підкреслюючи, що держава у формі закону формує лише те, що вже створено народною свідомістю. Вчений водночас наголошував, що закон значно обмежений, ніж право, і підкреслював, право і закон збігаються лише тоді, коли закон стає виразником правосвідомості відповідного народу.

Історико-правовий характер мало також вивчення звича­євого права України. Значний внесок у розробку цієї проблеми здійснили не стільки правознавці, як історики та етнографи. Серед них заслуговує на увагу науковий доробок історика Олександри Єфименко (1848-1919). Зосереджуючи увагу на законодавчій діяльності держави, як органічно необхідної, вчений відстоювала ідею права, яке грунтується на народній правовій свідомості і основою якого є санкціоновані звичаї, а не нормативні акти держави, які найперше закріплюють інтереси панівних класів.

Не менш оригінальною була національно-державницька концепція доктора права, професора цивільного права в університетах Львова і Праги, політичного діяча Станіслава Дністрянського (187θ-1935), автора Конституції Західноукраїнської Народної Республіки.

Досліджуючи загалом «теорію суспільних зв'язків на основі історичної системи», Дністрянський прийшов до вис­новку, що по-перше, право існує не тільки в державі. Держава є лише соціальним зв'язком найвищого типу поряд з родиною, родом, плем'ям, народом. Для дотримання правового порядку вона використовує адміністративний апарат, котрий застосовує примус на відміну від інших типів соціальних зв'язків, яким притаманний моральний примус звичаїв і традицій; по-друге, всі правові норми є водночас соціально- етичними. Однак не всі соціально-етичні норми є водночас правовими, а лише ті, які вибрані державою для її існування як суспільного зв'язку; по-третє, все, що утворюється генетично в суспільних зв'язках протягом століть, залишається реальною основою держави і права; по-чет­верте, авторитет держави знаходить головну опору в авто­ритеті окремих суспільних зв'язків, які є найвищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих родинах, родах, племенах, станах, політичних партіях, громадах тощо, тобто на основі морального авто­ритету, який пов'язує людей набагато міцніше, ніж держава.

Не менш цікавими й оригінальними є погляди одного із представників консервативного напрямку української етно- політичної думки Василя Кучабського (1895-1945) історика і публіциста, громадсько-політичного діяча, ідеолога укра­їнського монархізму. Свою державно-правову концепцію вчений будував на основі дослідження історії монархічних традицій в Українських державах 1917-1920 pp., аналізуючи причини утворення і занепаду аристократичного ладу в цей час, підкреслюючи водночас особливу роль провідної верстви (еліти) у державному будівництві. Кучабський наголошував на ідеї вищості держави над суспільством і вказував, що держава

- це продукт духовності народу і не з кожним народом можна державу збудувати. Здорова, органічна держава, на думку мислителя, утворюється лише там, де є політична еліта, якій байдуже почуття власного фізичного самозбереження та егоїстичного матеріального інтересу.

Вчений послідовно проводив думку, що український народ у процесі державотворення має спиратися на свої власні сили

- політичний досвід, історію та традиції. Лише в такому випадку можливе створення незалежної держави, де єдиною спільною ознакою для людей різних національностей, мов, культур, віросповідань стане державна приналежність до України.