<<

Розділ VІ Міжнародні фінанси

Міжнародні фінанси (світові фінанси) виникли в результаті, з одного боку, розповсюдження фінансових відносин на світові господарські зв’язки та, з іншого, з’явилися внаслідок появи і розвитку фінансової підсистеми світової економіки.

Міжнародні фінанси, будучи частиною світової економіки, представляють сукупність:

X міжнародних фінансових ресурсів, тобто фінансових ресурсів 185 країн[25] з їх фінансовими організаціями;

X міжнародних організацій;

X міжнародних світових фінансових центрів;

X всі 65 млн фірм легального бізнесу і всього населення Земної кулі, що перевищує, як відомо, 6 млрд чоловік.

Проте частіше використовується більш вузьке тлумачення міжнародних фінансів - як сукупність відносин зі створення та використання грошових фондів між резидентами та нерезидентами при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності. В міру світових глобалізаційних процесів міжнародних фінансів межа між широким і вузьким визначеннями все більше «розмивається».

З точки зору фінансової системи України, міжнародні фінанси - це сукупність економічних відносин, у результаті яких на основі розподілу і перерозподілу частини сукупного суспільного продукту, одержаного від зовнішньоекономічної діяльності, відбувається формування та використання грошових доходів і фондів держави, галузевих, міжгалузевих, територіальних структур управління, виробничих об’єднань та інших підприємницьких структур у іноземній, національній валютах та міжнародних платіжних засобах.

Загальна структура міжнародних фінансів представлена на рис. 16.1.

У чому полягає особливість міжнародних фінансів, яка їх структура?

Особливість міжнародних фінансів, на відміну від державних фінансів, фінансів підприємств і фінансів домогосподарства, полягає в тому, що вони

представлені великим колом суб’єктів з необмеженою кількістю, тобто міжнародні фінанси є багатосуб’єктною категорією.

Це означає, що немає єдиного міжнародного фонду грошових коштів, зосередженого в конкретному місці, і такого, що був би власністю конкретного суб’єкта світової економіки (як, наприклад, державний бюджет в ланці державних фінансів, бюджет домогосподарства тощо). Світові фінансові ресурси знаходяться в безперервному обігу, утворюючи світовий фінансовий ринок (СФР). Перерозподіл фінансових ресурсів у світовому масштабі забезпечує зростання конкуренції та ефективніше використання виробничих потужностей.

Що виступає основою міжнародних фінансів?

Основою міжнародних фінансів є безперервні світові фінансові потоки, які обслуговують міжнародну торгівлю товарами, послугами; перерозподіл капіталів та робочої сили між країнами, що реалізовуються через:

валютні операції;

інвестиційні процеси (реальні інвестиції);

операції з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами (фінансові інвестиції);

кредитні операції;

валютно-кредитне та розрахункове обслуговування купівлі- продажу товарів;

фінансові допомоги іншим країнам та державні внески в міжнародні організації.

Які причини та наслідки глобалізації світового фінансового середовища?

Глобалізаційні процеси є найважливішими характеристиками сучасного світового розвитку.

Глобалізація в її економічному контексті означає зростання інтегрованості економік країн світу, особливо в напрямку торгівлі та фінансових потоків.

Основними причинами формування глобального фінансового середовища

є:

Інтенсифікація економічних зв’язків між країнами.

Розвиток та поширення науково-технічних досягнень.

Лібералізація міжнародних валютно-кредитних відносин та фінансових ринків.

Зростання інтеграції національних грошових, кредитних ринків та ринку капіталу.

Наслідками формування глобального фінансового середовища є:

Збільшення обсягів міжнародного переливу капіталів.

Запровадження принципово нових фінансових інструментів (єврооблігації).

Інтенсифікація потоків прямих іноземних інвестицій.

Формування світової мережі фінансових та грошових центрів.

Підвищення ризику можливості настання фінансових криз.

Хто виступає суб’єктами міжнародних фінансів?

У складі міжнародних фінансів можна виділити дві категорії суб’єктів: суб’єкти публічних світових фінансів і суб’єкти приватних світових фінансів. Суб’єктами перших виступають особи, які визнані такими нормами міжнародного (публічного) права, а саме: суверенні держави; нації і народи, що борються за створення самостійної держави; міждержавні організації; державні утворення (наприклад, Ватикан); міста. Основними суб’єктами міжнародних приватних фінансів є фізичні та юридичні особи (резиденти та нерезиденти), їх інститути та створені ними організації (транснаціональні корпорації, банки, портфельні та стратегічні інвестори, міжнародні позичальники та кредитори).

Що розуміють під світовим фінансовим ринком та які його характерні ознаки?

Світовий фінансовий ринок - це сукупність економічних відносин, де формується акумуляція та перерозподіл міжнародних фінансових потоків і забезпечується балансування світового попиту і пропозиції на капітал. На СФР здійснюється інтеграція національних та міжнародних ринків, що в свою чергу забезпечує перелив грошово-кредитних ресурсів між країнами.

Характерними ознаками світового фінансового ринку є:

глобальність (відсутність територіальних меж, за виключенням країн з закритою фінансовою системою);

безперервність (цілодобовий режим) здійснення фінансових операцій;

масовість фінансових ресурсів та операцій;

уніфікація правил, умов та стандартів операцій;

великий набір фінансових інструментів;

широке застосування новітніх технологій.

Яка структура світового фінансового ринку?

Світовий фінансовий ринок може бути представлений з огляду його функцій і термінів обігу фінансових активів. Функціонально він поділяється на

валютний ринок, ринок деривативів, страхових послуг, акцій і кредитний; у свою чергу, на цих ринках можуть бути відокремлені різні сегменти: наприклад, на ринку страхових послуг - перестрахування, на кредитному ринку - сегменти боргових цінних паперів і банківських кредитів та ін.

В залежності від термінів обігу фінансових активів виділяють наступні сегменти СФР:              валютний (короткостроковий) ринок і ринок капіталу

(довгостроковий).

Структура світового фінансового ринку представлена на рис. 16.1.

Як класифікують учасників світового фінансового ринку?

Різноманітність типів, форм і видів учасників СФР вимагає детальної та розширеної їх класифікації. Виділяють наступні ознаки класифікації: характер участі суб’єктів в операціях; цілі і мотиви такої участі; типи елементів та їх характеристики; країни походження суб’єктів; типи інвесторів і боржників.

В залежності від характеру участі в операціях учасники ринку поділяються на прямих (безпосередніх) і непрямих (опосередкованих). До перших належать суб’єкти, які укладають угоди за свій рахунок і (або) за рахунок і дорученням клієнтів, тобто непрямих учасників, які не укладають самостійних угод.

Залежно від мотивів та цілей участі на ринку розрізняють хеджерів, спекулянтів, трейдерів і арбітражерів.

Хеджери проводять так звані операції хеджування, призначені для захисту валютної виручки від валютно-курсового ризику.

Спекулянти укладають угоди виключно з метою отримання прибутку на сприятливому коливанні курсів, тому у них немає наміру страхувати свої операції.

Діяльність трейдерів пов’язана з використанням коливань курсу за одним чи декількома контрактам і, по суті, протилежна діяльності хеджерів.

Арбітражери здійснюють фінансові операції на одному ринку з одночасним проведенням протилежної операції на іншому в цілях отримання прибутку на різниці курсів на різних ринках і в різні періоди. Арбітражери ризикують менше спекулянтів.

Залежно від типу емітентів і їх характеристик серед учасників СФР виділяють:              міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовий банк,

Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку тощо); національні уряди і незалежні позичальники; регіональні уряди (місцеві адміністрації); муніципальні уряди (муніципалітети); корпорації, банки та інші організації.

В залежності від країн походження учасники СФР поділяються на розвинені країни, країни, що розвиваються, міжнародні інститути (що не мають конкретної національної приналежності) і офшорні центри (зони).

До останніх відносяться території, де діють податкові, валютні та інші пільги для тих нерезидентів, які відкривають свої рахунки та створюють фірми суто на цих територіях, але здійснювати фінансові операції зобов’язані виключно з іншими країнами. До офшорних зон відносяться переважно острівні держави; деякі з них вже перетворилися на регіональні та світові фінансові центри (Кіпр, Панама, Бермудські, Багамські, Кайманові, Антильські острови та ін.); країни, розташовані поряд із світовими фінансовими центрами (Ліхтенштейн, Ірландія, Нормандські острови), або деякі території країн - учасників СФР (наприклад, окремі штати США і кантони Швейцарії). За оцінками спеціалістів, в офшорних центрах розміщено фінансових ресурсів на суму близько 5 трлн дол. США.

Серед учасників СФР залежно від типу інвесторів виділяють дві основні групи - приватні та інституційні. Приватні інвестори - це фізичні особи (іноді їх називають кінцевими, або роздрібними інвесторами). Як правило, вони прагнуть до диверсифікації своїх заощаджень або збільшення процентного доходу шляхом придбання різних фінансових активів. Інституційні інвестори - це професійні учасники фінансових ринків, які акумулюють грошові кошти (у вигляді внесків, паїв) та здійснюють їх вкладення (інвестування) в цінні папери чи інші активи з метою отримання прибутку для власників грошових коштів. В торгах на Нью-Йоркській фондовій біржі на долю інституційних інвесторів припадає 50-70% всіх операцій. До інституційних інвесторів, які працюють на СФР, належать банки (центральні, інвестиційні, комерційні), державні установи, міжнародні фінансові інститути, пенсійні фонди, страхові фонди і компанії (зокрема офшорні), взаємні (пайові) інвестиційні фонди (ПІФи), транснаціональні корпорації.

На страхові компанії, в середньому, припадає 35% всіх інституційних інвестицій; на інвестиційні компанії - 23%; на пенсійні фонди - 25%; на інших інвесторів - 17%.

Чому фінансова допомога та золотовалютні резерви не входять до складу світового фінансового ринку?

З рис. 16.1 зрозуміло, що не всі елементи міжнародних фінансів обертаються на СФР. Так, фінансова допомога надається, хоча із урахуванням соціально-економічного стану її реципієнтів, проте не за законами попиту і пропозиції, а за дотримання реципієнтами певних економічних і навіть політичних умов. Що стосується золотовалютних резервів (ЗВР), то вони лише в окремих випадках оберталися на СФР, коли того вимагало особливо складне фінансове становище їх власників[26]. Проте останнім часом центральні банки деяких країн вирішили реалізовувати частину своїх золотих активів, оскільки ключова роль в стабілізації національних валют все більше переходить до інших фінансових інструментів. Часткові продажі (від 1/3 до 2/3 золотого запасу) здійснили Нідерланди, Бельгія, Австрія, Канада, Австралія. Всі свої 125 т золота продала Аргентина.

Світові валютні ринки (СВР) є найважливішою сферою СФР і представляють собою офіційні центри, де здійснюється купівля-продаж іноземних валют за курсом, який формується під впливом попиту та пропозиції. СВР - важливий сегмент ринкової економіки, оскільки забезпечує: своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; страхування валютних та кредитних ризиків; взаємозв’язок світових валютних, кредитних та фінансових ринків; диверсифікацію валютних резервів; регулювання валютних курсів; проведення валютної політики; отримання прибутків його учасниками.

Найпоширенішою міжнародною торгівельною валютою є долар США. Щоправда за останні роки великого попиту набуває ЄВРО.

СВР сформувався у зв’язку з виникненням та розвитком світової валютної системи (СВС) - історична форма організації міжнародних грошових відносин.

Де знаходяться центри СВР?

Світовий валютний ринок включає окремі ринки, локалізовані в різних світових регіонах, центрах міжнародної торгівлі і валютно-фінансових операцій. Центром СВР виступають країни, в яких практично відсутні валютні обмеження - США, Німеччина, Японія, Великобританія, Швейцарія, Швеція, Канада, Нідерланди тощо. У 1998 р. у світі функціонували 43 крупні валютні ринки. Серед них особливе місце займали ринки, розташовані в Лондоні, Нью- Йорку, Токіо, Сянгані (Гонконг), Сінгапурі, Цюріху, Парижі, Франкфурті-на- Майні, Бахрейні та ін. Щоденний обсяг валютних операцій на цьому ринку оцінювався в 1986 р. в 250 млрд дол., в 1991 - 1 трлн дол., в 1998 - 1,9 трлн дол. і зростає на 10% щорічно. Значною мірою такий оборот складається з міжбанківських операцій, які здійснюють приблизно 750 могутніх комерційних банків та їх філіалів. У світових валютних центрах % торгівлі валютою ведеться 10-11% банківських інституцій.

Який механізм діяльності валютних ринків?

Валютний ринок працює, як правило, за допомогою комп’ютерів, систем телекомунікаційного зв’язку та мережі Internet. На екранах моніторів постійно відображається інформація про поточні валютні курси. Вони залежать від валютних курсів на основних валютних біржах та інших факторів, які описані нижче. Для ухвалення рішення про укладання угоди з купівлі-продажу іноземної валюти банки обмінюються необхідною інформацією. Передача інформації здійснюється через мережу супутникового зв’язку, яка охоплює усі

країни світу. Банки чи інші суб’єкти валютного ринку вводять у пам’ять мережі власні валютні курси та умови і обсяги (лоти) купівлі-продажу валют. Там, де інтереси покупців і продавців співпадають, - відбувається оформлення такої операції.

Валютні та фінансові ринки працюють, як правило, 8-9 годин. Але функціонування їх не припиняється ні на хвилину. Робота починається на Далекому Сході, у Новій Зеландії (Веллінгтон), проходячи послідовно годинні пояси - у Сіднеї, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Москві, Франкфурті-на-Майні, Лондоні і закінчуючи день у Нью-Йорку і Лос-Анджелесі. Ринки, розташовані в Сіднеї і Токіо, закриваються, коли починає роботу європейський валютний ринок.

Які функції виконує валютний ринок?

Головними функціями валютного ринку є:

У реалізація валютної політики держави, спрямованої на забезпечення регулювання національної економіки та розширення зовнішньоекономічних зв’язків;

У сприяння поглибленню міжнародного розподілу праці та міжнародної торгівлі;

У визначення і формування попиту та пропозиції на іноземні валюти;

У своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

У регулювання валютних курсів;

У хеджування валютних ризиків;

У диверсифікація валютних резервів;

У одержання спекулятивного прибутку від операцій з валютою та валютними цінностями тощо.

Які специфічні риси сучасного СВР?

Специфічними рисами сучасного міжнародного валютного ринку є:

У посилення інтернаціоналізації, пов’язане з поглибленням господарських зв’язків, підвищенням рівня концентрації виробництва та фінансового капіталу, створенням спільних банків тощо;

У високий динамізм здійснення валютних операцій;

У наявність уніфікованих, а в більшості випадків стандартизованих методів організації торгівлі та укладення валютних контрактів;

У підвищення в структурі обороту частки спекулятивних угод і відповідно зниження частки комерційних (клієнтських) валютних операцій;

У високий рівень технічної оснащеності фінансових установ;

У використання спеціальних телеграфних агентств (Рейтер,

Блумберг), системи міжнародних розрахунків СВІФТ і створення електронної системи «Рейтер-дилінг»;

X широке застосування міжнародних розрахункових одиниць;

X інтенсивний розвиток ринку євровалют;

X лібералізація національних валютних законодавств і зміцнення внутрішніх валютних ринків.

Хто виступає суб’єктами валютного ринку?

Валютний ринок як інструментальний механізм передбачає участь у ньому відповідних суб’єктів ринку (агенти валютного ринку). До них відносять: валютні біржі; комерційні банки; центральні банки; підприємства, фінансові установи, які здійснюють зовнішньоекономічні операції; підприємства, міжнародні корпорації, фінансові установи, які здійснюють іноземні вкладення активів; фізичні особи; валютні брокерські фірми.

Що таке валютний курс та які фактори на нього впливають?

Валютний курс є своєрідною формою ціни, яка сплачується в національній грошовій одиниці за одиницю іноземної валюти і визначається співвідношенням між національною грошовою одиницею та відповідно іноземною валютою виходячи насамперед з їх купівельної спроможності. Валютний курс є основним елементом валютної системи. Як і будь-яка інша ціна, валютний курс коливається від своєї вартісної основи - купівельної спроможності валют - під впливом попиту та пропозиції в залежності від ряду факторів (див. рис. 16.2), які можна поділити на дві групи - структурні та кон’юнктурні. До структурних факторів належить:

X темпи інфляції (чим вищі темпи інфляції в країні, тим нижчий курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори);

X показники економічного зростання (чим вищі темпи економічного зростання, тим вищий курс національної валюти);

X стан платіжного балансу (при пасивному сальдо збільшується попит на іноземну валюту для погашення міжнародних зобов’язань і курс національної валюти зменшується);

X обсяг дефіциту державного бюджету (великі дефіцити провокують зменшення курсу національної валюти);

X різниця відсоткових ставок в різних країнах (підвищення процентних ставок може стимулювати приплив іноземного капіталу і тим самим збільшення курсу національної валюти);

X прискорення чи затримка міжнародних платежів;

X ступінь довіри до валюти;

X валютна політика, яка направлена чи на підвищення, чи на зниження курсу валюти, виходячи із завдань валютно-економічної

політики.

До кон’юнктурних факторів належить:

спекулятивні валютні операції;

часті зміни урядів;

лобіювання в вищих ешелонах влади інтересів певних структур;

відсутність розвиненої інфраструктури фінансового ринку.

Що означає фіксований і плаваючий курси валют? Що таке «змішане» плавання?

Валютні курси поділяються на два основні види - фіксовані і плаваючі. В основі фіксованого курсу закладено валютний паритет, тобто офіційно встановлене співвідношення грошових одиниць різних країн, що підтримується органами державного валютного контролю. Плаваючі валютні курси залежать від ринкового попиту, пропозиції валюти та можуть значно коливатися під впливом різних факторів (які зазначені вище). Загальна характеристика режимів валютного курсу зображена в таблиці 16.1.

Плаваючі валютні курси послабляють «дисципліну» цін і посилюють інфляцію, а фіксований курс позбавлений цих вад. Водночас при дефіциті платіжного балансу найбільша свобода маневру зберігається за плаваючого курсу.

Залежність (прив’язаність) курсу національної валюти означає його фіксованість по відношенню до однієї добровільно вибраної базової валюти (долару США, англійського фунта стерлінгів, євро тощо) і його автоматичні зміни в тих же пропорціях, що і курс базової валюти. Фіксованість курсу національної валюти до стандартної або індивідуальної валютної корзини означає, що він коливається разом із штучно сконструйованими валютними комбінаціями. При плаваючих курсах вони визначаються на основі співвідношення ринкового попиту та пропозиції на дану валюту. При вільному плаванні дія інших факторів не передбачається.

Змішане (кероване, «брудне») плавання припускає, що окрім попиту та пропозиції на величину валютного курсу значний вплив здійснюють центральні банки країн, а також різноманітні тимчасові ринкові негаразди. Змішане плавання означає, по-перше, встановлення двох режимів валютних курсів: внутрішнього - для операцій всередині однієї країни або групи країн і зовнішнього - для операції з іншими країнами, по-друге, прив’язку курсу валюти до ціни будь-якого товару, наприклад нафти, як це зроблено в країнах ОПЕК, і, по-третє, змішане плавання означає введення валютних коридорів, як це було в Україні у середині 90-х років. Змішане плавання запроваджується з метою стимулювання або стримування певних видів чи напрямів зовнішньоекономічної діяльності чи фінансово-кредитної політики держави.

Яким чином здійснюється коливання валютного курсу? Що таке спред?

Характер зміни валютного курсу є важливим показником стану національної економіки. Якщо спостерігається його сильна мінливість і постійне падіння, то звичайно це свідчить про нестійку, вразливу та слаборозвинену економіку.

Валютний курс може змінюватися або ринковим шляхом, в результаті торгів валютою на біржі і позабіржовому ринку, здійснення конверсійних операцій в банках, або адміністративним - офіційно державними органами. У першому випадку говорять про ринкове підвищення (appreciation) або пониження (depreciation) валютного курсу. У другому випадку офіційне підвищення курсу називають ревальвацією (revaluation), а пониження - девальвацією (devaluation).

На практиці існує велика кількість ринкових курсів у кожної валюти, оскільки торги йдуть в різних місцях, зокрема за межами країни. Крім того, кожен комерційний банк встановлює свої курси. Тоді як на ринку валютний курс визначається в основному одноманітно в результаті торгів на біржі або поза нею, банки встановлюють курси покупки (bid rate - BR) і продажу (offer rate - OR). Їх різниця є прибутком банку з конверсійних операцій. Відносну різницю цих курсів називають спредом, або маржою, і визначають таким чином:

, OR -BR„,nn spread =              *100

BR              .

В яких випадках держава проводить політику девальвації національної валюти?

Для учасників валютного ринку офіційні курси служать своєрідним орієнтиром, що впливає на їх дії. Проте, якщо держава в особі центрального банку не виступає учасником валютного ринку, то тільки офіційне встановлення курсу не завжди може запобігти діям валютних спекулянтів. При фіксованих курсах валют офіційні курси також міняються, але значно рідше. Саме про такі зміни говорять як про ревальвацію або девальвацію валюти. У деяких країнах в певні періоди встановлюють декілька офіційних курсів, які використовують для різних операцій. Наприклад, визначають спеціальний офіційний курс для імпортних або експортних операцій, якщо хочуть стимулювати їх, або навпаки. Проте множинність курсів, як правило, негативно відображається на економіці країни і дезорганізовує фінансові ринки.

До девальвації валюти вдаються найчастіше всього за двох обставин:

У стійкого та суттєвого пасивного платіжного балансу;

У для посилення конкурентних позицій країни.

Стійкий пасивний баланс веде, як правило, до прагнення учасників

валютних операцій «позбавитися» даної валюти, що об’єктивно знижує її ринковий курс, а отже, вимагає і перегляду офіційного курсу. Країна може також вдаватися до девальвації своєї валюти з метою заохочення експорту і скорочення імпорту. Однак такі заходи міжнародними органами валютного регулювання можуть розглядатися як методи «нечесної конкурентної боротьби».

Що таке крос-курс та які функції він виконує?

Під крос-курсом валюти розуміють курс однієї валюти по відношенню до іншої, виражений через третю валюту, наприклад гривня до євро - через долар:

гривня _ гривня ^ долар

євро долар євро

Крос-курси виконують дві основні функції. По-перше, вони служать для визначення курсів тих валют, які напряму не котируються на місцевих національних ринках або курс яких офіційно в даній країні не встановлюється. По-друге, вони служать для валютних спекулянтів індикатором, за яким вони визначають можливість проведення так званого трикутного арбітражу. Суть його полягає в проведенні ряду конверсійних операцій, в яких бере участь не менше трьох валют, з отриманням у результаті прибутку, наприклад, по схемі гривня ^ долар ^ євро ^ гривня. Легко показати, що через неузгодженість курсів валют на різних ринках така можливість в окремих ситуаціях існує.

Які історичні аспекти розвитку та становлення світової валютної системи?

З’явившись в XIX ст., світова валютна система пройшла декілька етапів еволюції (див. табл. 16.2). СВС еволюціонувала від золотомонетного стандарту, де різноманітні та жорстко встановлені вагові частки золота слугували грошовими одиницями різних країн, до сучасних фідуціарних паперових грошей, курси яких визначаються валютними ринками, а емісія - центральними банками відповідних валютних систем.

Що таке платіжний і розрахунковий баланс країни, які цілі їх складання?

Розрахунковий баланс держави - це співвідношення грошових вимог та зобов’язань даної країни відносно інших країн на певну дату. Загальний стан зовнішньоекономічних зв’язків тієї чи іншої країни характеризується її платіжним балансом, що відображає співвідношення всієї сукупності надходжень із-за кордону та платежів за кордон за певний проміжок часу. Він

відображає фінансові операції, що здійснюються між суб’єктами даної країни і суб’єктами інших країн світу. Іншими словами - співвідношення між сумою грошових надходжень, одержаних країною з-за кордону, і сумою здійснених нею платежів за кордон протягом певного періоду.

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка використовується в процесі планування та прогнозування розвитку економічних відносин з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, складається як звіт за певний період.

Коли грошові надходження в країну перевищують платежі, платіжний баланс країни є активним. У випадках перевищення платежів над доходами виникає пасивне сальдо. Для забезпечення стабільного фінансового розвитку держави доцільно досягти активного сальдо платіжного балансу. Це є фактором зміцнення валютного курсу, збільшення фінансових рейтингів, здійснення ринкових перетворень. Погіршення стану платіжного балансу супроводжується, як правило, зниженням курсу національної валюти, зменшенням надходжень капіталів з-за кордону.

В його основу покладено рекомендації МВФ на основі прийнятого ООН документа «Керівництво по платіжному балансу». Даний документ надає універсальний характер використовуваним показникам та дозволяє проводити аналіз між різними країнами. Відповідно до таких рекомендацій розрізняють рахунки поточних операцій і рахунки руху капіталу. Співвідношення статей цих рахунків створює горизонтальну структуру платіжного балансу.

Надходження валюти в країну відображається по кредиту платіжного балансу. Валюта надходить в країну від товарів, робіт та послуг, що експортуються, від припливу капіталу з-за кордону у вигляді іноземних позик та інвестицій. Платежі у валюті іноземним суб’єктам відображаються по дебету платіжного балансу. До них належать витрати з імпорту товарів і послуг, а також вкладення грошових коштів даної держави в економіку інших країн. Співвідношення статті кредиту і дебету утворюють вертикальну структуру платіжного балансу.

Платіжний баланс в цілому завжди зводиться з формальною рівновагою (збалансованістю), хоча через певну складність (неоднорідності цін, різниці в часі реєстрації операцій та ін.) неминучі різні похибки. Цим обумовлене введення в платіжний баланс спеціального розділу «Помилки та упущення» (див. табл. 16.3).

Які основні характеристики валютної системи України?

В даний час в Україні діє режим плаваючого валютного курсу, який залежить від попиту і пропозиції на валюту та політики НБУ. До 1998 року основним майданчиком, де концентрувався попит та пропозиція на валюту, була Українська міжбанківська валютній біржа (УМВБ). З 1998 року валютні торги в Україні відбуваються на міжбанківському валютному ринку. Офіційний курс долара США та інших валют до гривні встановлюється Національним банком України за результатами торгів на міжбанку.

Що таке валютні цінності та які їх види виділяє українське законодавство?

Валютні цінності - це такі цінності, по відношенню до яких валютним законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при перетині її кордонів. До валютних цінностей відносять іноземну валюту, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви) і фондові цінності (акції, облігації) в іноземній валюті, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння (за винятком ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів та каміння).

Згідно з чинним законодавством України до валютних цінностей віднесено: валюту України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України; іноземну валюту; платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або монетарних металах; монетарні метали (золото і метали, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів із цих металів і брухту цих металів).

Головне місце серед валютних цінностей посідає валюта - це грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні документи в іноземних грошових одиницях, що застосовуються в міжнародних розрахунках.

Що розуміють під валютним регулюванням та які його завдання?

Під валютним регулюванням слід розуміти діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямовану на регламентацію міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютними цінностями.

Основними завданнями здійснення валютного регулювання та контролю є:

Організація системи курсоутворення, захист та забезпечення необхідного ступеня конвертованості національної грошової одиниці.

Регулювання платіжної функції іноземної валюти та інших іноземних інструментів, регламентація поточних операцій платіжного балансу.

Організація внутрішнього валютного ринку.

Регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями.

Регулювання процесів утворення та руху валютного капіталу, захист іноземних інвестицій.

Встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей.

Забезпечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

Які існують форми здійснення валютного регулювання та валютного контролю?

Основними формами здійснення валютного регулювання та контролю є проведення:

X дисконтної політики, тобто управління обліковою ставкою національного банку, яка поряд з іншими засобами має регулювати обсяг грошової маси, обсяг сукупного попиту, рівень цін у державі, а також приплив із-за кордону та відтік короткострокових капіталів;

X девізної політики у вигляді валютної інтервенції, яка являє собою купівлю-продаж національним банком іноземної валюти, що впливає на курс національної грошової одиниці, продажу або купівлі золота з метою бажаного впливу на кон’юнктуру ринку золота, зміни режиму конвертованості валют, посилення або послаблення валютних обмежень;

X диверсифікації валютних резервів, що дає змогу зменшити збитки від відносного знецінення тих або інших валют, і забезпечення найвигіднішої структури резервних активів;

X отримання або надання кредитів та субсидій, які використовуються для компенсації розривів, що виникають у міждержавних платежах;

X низки адміністративних заходів.

Які органи валютного регулювання та контролю діють в Україні?

Відповідно до чинного законодавства, органами валютного контролю в Україні визначено:

X Національний банк України;

X уповноважені банки;

X Державна податкова адміністрація України;

X Міністерство транспорту та зв’язку України;

X Державний митний комітет України.

Залежно від своїх функцій зазначені органи мають різний обсяг повноважень у сфері валютного контролю.

Головним органом валютного регулювання та контролю виступає Національний банк України.

Що таке валютні операції та які їх види?

Валютними операціями називають певні банківські та фінансові операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності. Це використання

валютних цінностей як засобу платежу; вивезення, ввезення, пересилання та переказування валютних цінностей; отримання і надання кредитів, нарахування відсотків, дивідендів; залучення інвестицій, придбання цінних паперів та інші операції, здійснення яких відбувається тільки за умови отримання відповідних ліцензій Національного банку України. Валютні операції поділяють на поточні та термінові.

До поточних валютних операцій відносять:

«тод» (поставка валюти сьогодні - «сьогодні на сьогодні»);

«том» (поставка валюти наступного робочого дня - «сьогодні на завтра»);

«спот» (поставка валюти на другий робочий день - «сьогодні на післязавтра»).

Такі операції використовуються переважно для обслуговування зовнішньоторговельних розрахунків, а також з метою одержання додаткового прибутку в разі коливань валютних курсів.

Протягом останніх 10-15 років широкого розвитку набув терміновий сегмент валютного Forex-ринку, представлений форвардними угодами, ф’ючерсами, свопами, валютними опціонами, валютним арбітражем та їх різновидами і комбінаціями.

Форвардними операціями називають угоди з обміну валют за раніше узгодженим курсом, які укладаються сьогодні, проте дата валютування (тобто виконання контракту) відкладена на визначений термін у майбутньому.

Валютний «своп» - валютна операція, яка поєднує купівлю або продаж валюти на умовах «спот» із одночасним продажем (або купівлею) тієї самої валюти на певний термін на умовах «форвард», тобто здійснюється комбінація двох протилежних конверсійних угод на однакові суми, але з різними датами валютування.

Валютні ф’ючерси - це контрактні угоди на купівлю або продаж стандартизованої суми іноземної валюти за стандартизованою специфікацією валют та узгодженою ціною. Відповідно до такої угоди її учасники одержують і право, й зобов’язання обміняти обумовлену стандартизовану суму певної валюти на іншу в установлені терміни в майбутньому за курсами, визначеними на момент укладення угоди.

В останні роки значного поширення набули операції з опціонами. Валютний опціон є своєрідною формою термінової угоди двох сторін - продавця і власника опціону, внаслідок якої власник опціону отримує право, а не зобов’язання, купити у продавця опціону або продати йому заздалегідь визначену суму однієї валюти в обмін на іншу (або на національну грошову одиницю) за обумовленим валютним курсом.

Різновидом валютних операцій є арбітражні операції, головна мета здійснення яких полягає в одержанні прибутку від різниці валютних курсів. Валютні арбітражні операції поділяють на:

тимчасові, пов’язані із зміною валютних курсів у часі;

просторові (географічні), пов’язані з різницею валютних курсів на регіональних (національних) ринках;

У конверсійні, обумовлені коливанням курсових співвідношень різних валют.

Що таке деривативи і які цілі їх створення?

Криза фінансових ринків кінця 80-х - початку 90-х років XX ст. продемонструвала необхідність створення механізмів «розмикання» кола фінансових трансакцій у випадках порушення процесів нормального переливу капіталу або виникнення загрози стабільності світової економіки і фінансової системи. Мінливість фінансових умов вимагала нових підходів до підвищення конкурентоспроможності та вживання заходів для мінімізації ризику. В рамках нового підходу набули широкого поширення деривативи, або похідні фінансові інструменти. В їх основі лежать інші, простіші фінансові інструменти - акції, облігації, валюта. Найпоширенішими видами деривативів є опціони, свопи, ф’ючерси.

Ринок похідних фінансових інструментів (деривативів) використовується для передачі або нейтралізації ризиків.

На яких ринках здійснюється торгівля деривативами?

Ринок деривативів тісно пов’язаний з валютним ринком перш за все на основі обміну однієї валюти на іншу або цінних паперів в одній валюті на інші. Обсяг ринку деривативів за останні роки постійно зростає. Основна частина цього ринку припадає на валютні ф’ючерси і свопи, переважно короткострокові.

Провідною біржею похідних фінансових інструментів є товарна біржа Чикаго (Chicago Mercantile Exchange, СМЕ). На неї, а також на торгову палату (Chicago Board of Trade, CBT) Чикаго, Лондонську міжнародну біржу фінансових ф’ючерсів (London International Financial Futures Exchange, LIFFE) припадає майже половина всього світового біржового ринку похідних фінансових інструментів.

Що розуміють під світовим ринком капіталу та яка його структура?

Світовий ринок капіталу - це економічний механізм акумуляції і перерозподілу вільних світових капіталів. З одного боку, кредитний ринок сприяє збільшенню реального капіталу та обслуговує поточні платежі, а з іншого - викликає зростання тільки фіктивного, а не реального капіталу. Відмінності між сегментами світового кредитного ринку визначаються термінами і формами використання фінансових ресурсів, характером операцій, складом кредиторів і позичальників, рівнем і динамікою відсотків, державно- правовою формою організації, ступенем розвитку та іншими чинниками. Проте всі операції єдині за своєю природою і є формами руху позикового капіталу.

Світовий ринок капіталу складається з ринку боргових та пайових цінних паперів та кредитного ринку.

Що таке світовий кредитний ринок?

Міжнародний ринок банківських кредитів - це ринок різних фінансових позик і кредитів. Позичальниками на ньому виступають фірми, банки, уряди (зокрема центральні, регіональні і навіть муніципальні). Кредитори цього ринку - фінансово-кредитні організації, переважно банки, а також трасти і фонди. Обсяг ринку близький до 40 трлн дол.

На ринку банківських кредитів функціонує міжбанківський сегмент, на якому кредитні організації різних країн розміщують один у одного тимчасово вільні фінансові ресурси, в основному у вигляді короткострокових депозитів, а також у вигляді поточних рахунків і позик.

Що являє собою світовий ринок боргових цінних паперів?

На світовому ринку боргових цінних паперів, як сегменті світового ринку капіталу, обертаються перш за все векселя і облігації (корпоративні і державні). На світовому ринку боргових цінних паперів випускаються й іноземні облігації; зазвичай вони обертаються в будь-якій одній зарубіжній країні і номінуються в її національній валюті. Облігації, що випускаються іноземцями на внутрішньому ринку США, називаються Yankee Bonds, Японії - Samourai Bonds, Швейцарії - Chocolate Bonds.

Який сучасний стан та тенденції світових фондових бірж?

Останніми роками спостерігається тенденція що злиття «великих гравців» на світовому фондовому ринку. Так, дві найбільші в США біржі з торгівлі валютними, фінансовими й товарними ф’ючерсами й опціонами оголосили про злиття. Оператор Чиказької товарної біржі «Chicago Mercantile Exchange Holdings» купує свого основного конкурента - біржу «Chicago Board of Trade». Сума угоди становить 6 млрд євро (грішми й акціями). Об’єднана компанія називатиметься «CME Group». Штаб-квартира компанії буде розташовуватися в Чикаго, а щоденний обсяг торгів на об’єднаній біржі перевищить 3 трлн євро. Чиказька товарна біржа вже зараз є світовим лідером з торгівлі ф’ючерсами. Ринкова вартість обох компаній складе 20 млрд євро. Варто зазначити, що в процесі злиття зараз перебувають Нью-Йоркська фондова біржа «NYSE» та панєвропейськая біржа «Euronext». Також стало відомо, що переговори про злиття ведуть американська система «Nasdaq» та японська біржа «Jasdaq».

Які основні характеристики світового ринку страхових послуг?

Світовий ринок страхових послуг оцінюється в 2,5 трлн дол.; оцінка здійснюється за величиною щорічних страхових премій, оскільки саме вони можуть використовуватися в якості фінансових ресурсів учасниками СФР. На світовому ринку працює велика кількість страхових компаній; так, тільки в країнах Західної Європи їх налічується близько 5,5 тис., а в США - більше 9,1 тис. Багато хто з цих компаній є транснаціональними.

Також світовому ринку страхування властиве активне збільшення операцій перестрахування, активним учасником якого є й Україна (за 2006 рік було перестраховано ризиків з перестраховиками-нерезидентами на суму 561 млн грн, що становить близько 4% валових премій на страховому ринку України).

Яке місце фінансів транснаціональних корпорацій у системі міжнародних фінансів та яка їх особливість?

Стрімке зростання чисельності ТНК та їх закордонних підприємств, створення ними інтегрованих систем міжнародного виробництва, концентрація величезних фінансових ресурсів - усе це перетворює ТНК на одного з ключових суб’єктів міжнародних фінансів. Зростання світового виробництва ТНК відбувається швидше, ніж світового ВВП та експорту.

Фінанси ТНК справляють потужний вплив на сучасні міжнародні фінансові потоки; зумовлюють їх обсяги, напрями та канали.

Однією з визначальних особливостей ТНК є їхня здатність пересувати гроші та прибутки між своїми філіями за допомогою фінансових механізмів (ціни на експортовані та імпортовані товари та послуги, внутрішньофірмові кредити, виплати дивідендів, інвестиційні вкладення, розподіл прибутків тощо).

Які тенденції розвитку транснаціональних корпорацій в умовах глобалізаційних процесів?

Тенденції розвитку ТНК і розвитку глобальної економіки в цілому показують, що останніми роками активно створюються альянси між великими транснаціональними корпораціями. Масштабними угодами за 2004-2006 роки відзначилися металургія й телекомунікації, сектор фінансових послуг і споживчих товарів. Якщо в 2005 році було укладено 33 угоди, кожна з яких оцінювалася більш ніж у $ 10 млрд, то лише за 5 місяців 2007 року анонсовано 29 угод загальною вартістю $ 863 млрд.

Причинами зростання світового ринку злиттів і поглинань є:

- зростання збитків корпорацій;

необхідність зниження виробничих витрат;

вертикальна інтеграція;

масова поява на ринках дрібних гравців;

неможливість збільшити виторг за рахунок виходу на ринки країн, що розвиваються;

зростання прибутків корпорацій;

дешеві кредитні ресурси;

завоювання суміжних ринків;

створення альянсів між конкурентами;

бурхливе зростання ринків, що розвиваються, передусім Китаю.

Обсяги поглинань за секторами економічної діяльності та найбільші

об’єднання ТНК наведено в таблицях 16.4-16.5.

Що відноситься до офіційних золотовалютних резервів?

Фізичні особи, компанії, організації і держава частину своїх фінансових ресурсів трансформують в резерви, тобто активи, що зберігаються для можливих майбутніх витрат. При аналізі міжнародних фінансів увагу надають перш за все резервам, які складаються переважно з іноземної валюти, золота, і особливо тим резервам, що належать державі, тобто офіційним золотовалютним резервам. Вони зберігаються в центральних банках, інших фінансових органах країни і в МВФ (як внесок країни).

Офіційні золотовалютні резерви (ЗВР) призначені для забезпечення платоспроможності країни за її міжнародними фінансовими зобов’язаннями, перш за все у сфері валютно-розрахункових відносин. Інше важливе завдання ЗВР - вплив на макроекономічну ситуацію в своїй країні, для чого на внутрішньому валютному ринку держава продає і купує іноземну валюту. Такі операції називаються валютними інтервенціями і призначені вони для стабілізації ринкового попиту і пропозиції на національну й іноземну валюту та підтримки (або зміни) на цій основі їх обмінного курсу.

Існує загальноприйнятий мінімум офіційних ЗВР - тримісячний обсяг імпорту товарів і послуг. В Україні золотовалютні резерви останніми роками стрімко зростають, досягнувши станом на 01.09.2007 р. близько 25 млрд дол., тобто перевищують тримісячну величину українського імпорту товарів і послуг (див. табл. 16.6).

Близько 31 тис. тонн чистого золота складають світові ЗВР, як монетарне золото, тобто золото в державних сховищах. Такий офіційний золотий запас поволі скорочується, оскільки золото майже витіснене з міжнародних валютно- розрахункових відносин, хоча і залишається високоліквідним товаром, який можна швидко трансформувати в будь-яку валюту. Найбільший золотий запас традиційно мають США, проте останніми роками і він зменшився з 15 тис. тонн (в 1961 р.) до 8 тис. тонн. Золотий запас в 2,5-3,5 тис. тонн мають Німеччина, Франція, Швейцарія. У Японії і Китаї він набагато менше - декілька сотень тонн.

Ще менша частина ЗВР складається з особливої міжнародної валюти - спеціальних прав запозичення (SDR) і так званої резервної позиції в МВФ. Спеціальні права запозичення були емітовані МВФ для країн - учасниць Фонду як спеціальна міжнародна валюта для розрахунків між державами. Проте SDR не змогли потіснити долар і інші ключові валюти в міжнародних валютно- розрахункових відносинах і в офіційних резервах, і їх роль як резервного засобу постійно знижується. Ще однією складовою ЗВР є резервна позиція в МВФ, тобто право на отримання від нього кредиту на першу вимогу в рахунок частки країни в резервах Фонду. Загальна величина цієї резервної позиції близька до 70 млрд дол.

Таким чином, офіційні світові ЗВР на % складаються з іноземних валют. Частина такої валюти зберігається «мертво» (без руху), частина вкладена у високоліквідні іноземні державні цінні папери або на депозити в іноземних банках, що приносить додатковий дохід власникам і розпорядникам офіційних ЗВР (центральні банки і (або) міністерства фінансів).

Які наслідки має дефіцит ЗВР країни і як він долається?

В разі дефіциту ЗВР в країні, зокрема через негативне сальдо платіжного балансу (тобто коли країна переказує за кордон більше коштів, ніж заробляє там), держава вважає за краще не витрачати свої ЗВР, а запозичувати за кордоном позиковий капітал (позики, кредити, гранти). Подібні запозичення складають значну частину міжнародного руху капіталу. Вони здійснюються на комерційних або пільгових умовах. У останньому випадку говорять про фінансову допомогу (зовнішню допомогу). До неї вдаються переважно країни, що розвиваються, і держави з перехідною економікою, хоча фінансова криза кінця 90-х рр. змусила вдатися до такої допомоги і нову індустріальну країну - Південну Корею.

У чому виражається міжнародна фінансова допомога і кому вона надається?

Фінансові допомоги потребуючим країнам надають як зарубіжні держави (переважно розвинені), так і міжнародні організації (переважно МВФ і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, МБРР). Допомога, що надається у вигляді послуг, називається технічною, а у вигляді поставок продовольства, медикаментів і інших предметів першої необхідності - гуманітарною.

Для найменш розвинених країн фінансова допомога стала одним з головних джерел їх фінансових ресурсів. Якщо в 1980 р. вона складала 4% по відношенню до ВВП цих країн, то у середині 90-х рр. - більше 12%, забезпечуючи значну частину капіталовкладень і державних витрат, а в деяких з них стала основною частиною цих витрат. Більшість країн одержує менше зовнішньої допомоги, хоча є немало виключень: так, якщо для Азербайджану,

Албанії, Вірменії, Грузії, Киргизії зовнішня допомога у середині 90-х рр. становила 4-10% до їх ВВП, то для Монголії - 28%. Для країн, що розвиваються, і постсоціалістичних країн - Індії, Китаю і Росії, зовнішня допомога складає менше 1-2% від їх ВВП. Для таких гігантів, а також для країн з середнім за світовими стандартами рівнем розвитку набагато більше значення мають зовнішні запозичення на світовому фінансовому ринку та притоку іноземних прямих і портфельних інвестицій.

Надання допомоги звичайно (але не завжди) пов’язується з виконанням різних умов. Так, країни - одержувачі допомоги від МВФ і МБРР повинні погоджувати свою економічну політику з рекомендаціями цих організацій, як це доводилося робити Україні в 1990-х роках.

Які причини глобалізації світових фінансових ринків і в чому вона пр оявляєть ся ?

Основою глобалізації світових фінансових ринків (СФР) виступає глобалізація виробничого процесу, яка проявляється в ситуації, коли внутрішній національний ринок підприємства-резидента втратив для нього своє першорядне значення і фірма більше не орієнтується на власну країну та займається задоволенням таких потреб і на такому рівні, які були б характерні для всього світу. В цьому випадку виникає глобальний життєвий цикл продукту, ринки і продукти все більше стандартизуються, для оцінки ринкового успіху все більше використовуються міжнародні критерії і оцінки, які, в основному, мають фінансовий зміст. Процес глобалізації найбільш послідовно здійснюють транснаціональні корпорації (ТНК).

Іншою причиною глобалізації СФР є необхідність пошуку фінансових ресурсів для вирішення глобальних проблем світового розвитку, таких, як подолання бідності і відсталості; проблем роззброєння і запобігання світовій ядерній війні (проблема демілітаризації); продовольча; природних ресурсів; екологічна; демографічна; розвиток людського потенціалу тощо. За наявними оцінками, щорічні витрати на вирішення глобальних проблем складають 25% валового світового продукту.

Третя причина - власне фінансова, пов’язана з прагненням кожного фінансового агента одержувати аналогічний до своїх контрагентів прибуток на один і той самий фінансовий актив, в якому б фінансовому інституті він не був розміщений.

Фінансова глобалізація супроводжується створенням інституційних основ, фінансовою інтеграцією та фінансовими інноваціями.

У чому полягають інституційні (організаційні) основи фінансової глобалізації?

Раніше наголошувалося, що міжнародні фінанси представлені безліччю суб’єктів. Проте процес глобалізації виражається у тому, що поступово розвиваються організації, які все більше контролюють і управляють СФР. Початок цьому був встановлений створенням у 1944 р. МВФ і МБРР. Та кількість фінансових операцій, на яку ці світові організації здійснюють безпосередній вплив, їх доля в загальному обсязі фінансових операцій світу і може служити умовним показником ступеня глобалізації світових фінансів.

Деякі дослідники називають процес глобалізації фінансовою революцією, яка розпочалася з 1980 р., коли система фінансових ринків стала функціонувати на глобальному рівні. Саме тоді виникла світова фінансова мережа, що сполучає провідні фінансові центри різних країн. Ця мережа пов’язує Нью- Йорк, Лондон, Токіо і Цюріх з центрами, сфокусованими на спеціальних функціях: Франкфуртом-на-Майні, Люксембургом, Амстердамом, Парижем, Гонконгом, Багамськими і Каймановими островами. Лондон - це провідний центр євровалюти. Токійський ринок цінових облігацій став привабливіший завдяки великим обсягам заощаджень та надлишку капіталу в Японії. Цюріх також є провідним ринком іноземних облігацій, в основному завдяки анонімності зарубіжних депозитів.

Зміцнення зв’язків між такими центрами призвело до постійної, розгалуженої присутності міжнародних фінансових інститутів, міжнародної фінансової інтеграції та швидкого розвитку фінансових інновацій, що, власне, і є сутністю фінансової глобалізації.

Що таке фінансова інтеграція і який зиск вона приносить?

Другий аспект фінансової глобалізації пов’язаний з міжнародною фінансовою інтеграцією, тобто з усуненням бар’єрів між внутрішнім і світовим фінансовим ринком та розвитком різноманітного спектру зв’язків між ними. Фінансовий капітал може без обмежень переміщатися з внутрішнього на світовий фінансовий ринок, і навпаки. При цьому фінансові інститути засновують філії в провідних фінансових центрах для виконання функцій запозичення, кредитування, інвестування та надання інших фінансових послуг.

Фінансова інтеграція приносить однакову вигоду як позичальникам, так і кредиторам. Однак і позичальники, і кредитори схильні до ризику (ринковий, процентний, валютний і політичний ризики).

Що таке фінансовий інжиніринг?

Третім аспектом фінансової глобалізації є фінансовий інжиніринг, тобто створення нових фінансових інструментів та технологій. Фінансові інструменти, такі як євродоларові депозитні сертифікати, єврооблігації з нульовим купоном, синдиковані кредити в євровалюті, валютні свопи і короткострокові зобов’язання з плаваючим відсотком, стали досить популярними на міжнародних фінансових ринках. Зниження обсягів синдикованих кредитів в євровалюті після 1982 р., що відбулося внаслідок кризи заборгованості країн, що розвиваються, прискорило процес сек’юритизації, тобто збільшення ролі цінних паперів на фінансових ринках та зменшення ролі кредиту. Використовуючи цей процес, позичальник може зменшити залежність від прямого банківського кредитування в бік збільшення випуску короткострокових комерційних векселів або короткострокових облігацій, розміщення яких гарантується комерційними чи інвестиційними банками. Ці інструменти можуть періодично випускатися і перепродуватися на вторинному ринку. Програма випуску євронот[27] є явним прикладом такої сек’юритизації.

Технологічні інновації прискорили і підсилили процес фінансової глобалізації. Зокрема, засоби зв’язку підвищили швидкість здійснення міжнародних операцій та їх обсяг. В результаті цього потоки інформації і капіталу здійснюються швидше. Телекомунікації допомагають банкам залучати заощадження з депозитних пулів всього світу і направляти кошти позичальникам на умовах максимальної дохідності і мінімум витрат. Інвестиційні банки можуть укладати угоди в облігаціях і іноземній валюті через СВІФТ[28].

Розглянуті технології є частиною фінансового інжинірингу, який представляє собою сукупність фінансових інструментів, нововведень і технологій, призначених для вирішення проблем у галузі фінансів. Фінансові технології - це такі фінансові інновації як інвестиційні фонди відкритого типу, що вкладають кошти тільки в короткострокові зобов’язання грошового ринку, банківські автомати, похідні цінні папери тощо.

Які можливі наслідки фінансової глобалізації?

Фінансова глобалізація має певні позитивні наслідки. До них, поза сумнівом, належить зниження дефіциту фінансових ресурсів в різних світових регіонах. Крім того, глобалізація підсилює конкуренцію на національних фінансових ринках, що супроводжується як зниженням вартості фінансових послуг, так і процесом поступової ліквідації посередництва.

Проте глобалізація супроводжується і певними негативними наслідками. Перш за все, це зростання нестабільності національних фінансових ринків, оскільки внаслідок лібералізації вони стають доступнішими для «гарячих грошей», а, з іншого боку, фінансові кризи, що виникають у великих фінансових центрах, сильніше проявляють себе в інших країнах та регіонах.

Другим негативним наслідком фінансової глобалізації є все більша залежність реального сектора світової економіки від її грошового, фінансового сегменту. Такий процес розпочався в розвинених країнах і активно розповсюджується на інші країни та регіони. Це означає, що стан національних економік все більшою мірою залежить від стану національних і світових фінансів. Остання обставина підсилюється ще й тим, що в умовах глобалізації національні фінанси все більше залежать від поведінки нерезидентів, які все активніше беруть участь в національних фінансових ринках. Так, фінансова криза 1998 р. в Україні багато в чому була спровокована поведінкою нерезидентів, наляканих фінансовою кризою в Азії.

Це, в свою чергу, означає, що вплив національних урядів на національні фінанси слабшає, а посилюється вплив ТНК, міжнародних інституційних інвесторів і міжнародних спекулянтів. У інтеграційних об’єднаннях посилюється вплив спільних рішень, спільної фінансової політики, як це має місце в ЄС.

Все це може призвести до того, що переваги фінансової глобалізації, які отримуються в результаті зниження та ліквідації бар’єрів між національними фінансовими системами, розподілятимуться нерівномірно. Найбільші вигоди одержать розвинені країни, зокрема США, чиє лідерство в процесах фінансової глобалізації, в розробці її стандартів і механізмів безперечне. В результаті фінансові системи інших країн, а потім і їх економіки можуть потрапити в жорстку залежність від фінансової системи США, що призведе до зміцнення асиметричності світових фінансів і світової валютної системи. Внаслідок такої однополярності обидві системи можуть виявитися нестійкими. У зв’язку з цим, очевидно, що процес глобалізації має цілком об’єктивні межі розвитку і їх індикатором виступає стан світової економіки. Проблема меж глобалізації повинна розв’язуватися виходячи із співвідношення інтересів національних фінансових систем і світових фінансів в цілях розвитку світової економіки.

На підставі якої ознаки виділяють міжнародні публічні фінансові організації?

В світі існує не один десяток міжнародних фінансових організацій (далі - МФО). Фінансова організація може бути віднесена до категорії міжнародної у тому випадку, коли її засновниками виступають особи з різних країн, причому, як приватні, так і офіційні (представники державних структур). В зв’язку з глобалізацією світової економіки, зокрема у сфері фінансів, з’явилися міжнародні інвестиційні фонди, страхові, лізингові, консалтингові компанії, транснаціональні банки та інші міжнародні фінансові організації. Вони ведуть свою діяльність в багатьох країнах, тому для всіх них характерною є участь в капіталі осіб з різних країн.

Але є групи МФО, які створюються державними органами і організаціями (урядами, центральними банками та ін.). Вони і називаються міжнародними публічними фінансовими організаціями (МПФО). Отже, основною ознакою для віднесення будь-якої організації до міжнародної публічної фінансової організації є саме характер її створення - на основі міждержавних угод.

Не можна вважати ознакою масштаб і характер операцій, що проводяться фінансовою організацією. Оскільки, наприклад, приватний капітал в сучасний період досяг такого рівня розвитку, що створювані за його допомогою МФО прирівнюються, а деколи навіть і перевершують за розміром наявних активів та здійснюваних операцій МПФО. Так, транснаціональні банки (ТНБ) мають розгалужену міжнародну мережу філій, представництв, дочірніх, спільних банків і інших організаційних форм міжнародної банківської діяльності. Деякі з них мають в своєму розпорядженні активи, що наближаються до 1 трлн дол. Для прикладу можна назвати такі ТБН, як Deutsche Bank/Bankers Trust (Germany/USA) і Industrial Вank of Japan/Dai-Ichi Kangeo Bank/Fuji Bank (Японія).

Які основні цілі вирішують міжнародні публічні фінансові організації? Чи можлива чітка класифікація таких організацій?

Існує невелика група МПФО, яка виробляє принципи функціонування міжнародних валютно-фінансових систем і забезпечує контроль за їх виконанням. На рівні світової валютної системи таким унікальним органом є Міжнародний Валютний Фонд (МВФ). У європейській валютній системі аналогічну роль виконує Європейський Центральний Банк (ЄЦБ).

Значна частина МПФО розробляє та здійснює програми допомоги країнам, що розвиваються, країнам з перехідною економікою для усунення або пом’якшення негативного сальдо платіжного балансу, вирішення завдань економічного розвитку. На загальносвітовому рівні таку роль виконують організації Світового банку. На регіональному рівні, наприклад, можна виділити:              Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР),

Міжамериканський банк розвитку (МАБР), Азіатський банк розвитку (АзБР) та ін. Проте і МВФ виконує значну роль у вирішенні вказаних завдань. Це говорить про те, що чітка класифікація МПФО неможлива.

Коли з’явилися перші міжнародні публічні фінансові організації? З чим була пов’язана їх поява?

Першою МПФО став Банк міжнародних розрахунків (Bank for International Settlement), який був заснований низкою центральних банків в Базелі 1930 р. для організації міжнародних розрахунково-платіжних систем і координації діяльності банків-засновників. Але він не здійснював координацію діяльності держав у галузі валютно-фінансових відносин.

До початку Другої світової війни світова валютна система була повністю дезорганізована, а до її закінчення фактично зруйнована. Це вимагало створення постійно діючого органу валютного регулювання і контролю, який і був заснований на конференції в Бреттон-Вудсі (1944 р.) в особі Міжнародного валютного фонду (International Monetary Fund). Розроблені ним принципи, незважаючи на те, що вони носили суперечливий характер, зіграли важливу роль для стійкого функціонування світової валютної системи.

В той же час там же був заснований Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) (International Bank for Reconstruction and Development) для реалізації плану Маршалла, який передбачав відновлення економіки країн, потерпілих в ході Другої світової війни.

Класифікація МПФО представлена на рис. 16.7.

Що представляє собою Міжнародний валютний фонд, яка історія його виникнення?

Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund - IMF) - міжнародна організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та надання їм фінансової допомоги при валютних ускладненнях, які створюються дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко- та середньострокових кредитів в іноземній валюті. МВФ надано статус спеціалізованого закладу ООН. Учасники зобов’язані відповідно до статей Угоди (Articles of Agreement), прийнятої в 1944 р., дотримуватися правил ведення міжнародних операцій і тісно співпрацювати в питаннях міжнародної валютної політики і міждержавного платіжного обороту, а також надавати взаємні фінансові допомоги для подолання дефіциту платіжного балансу.

Міжнародний валютний фонд разом з Генеральною угодою з тарифів та торгівлі (Г АТТ) і Всесвітнім банком є однією з провідних світових організацій, створених після Другої світової війни для зміцнення міжнародного економічного співробітництва.

Угода про створення МВФ була прийнята в липні 1944 р. на міжнародній валютно-фінансовій конференції 45 держав в Бреттон-Вудсі (США) і набула чинності з 27 грудня 1945 р. З того часу МВФ виконує провідну роль серед всіх МПФО у виробленні принципів функціонування світової фінансової системи і контролі за їх виконанням.

Число країн - членів МВФ постійно зростає (у 2002 р. - 182). У 1990-х рр. в МВФ вступили країни СНД, а також Швейцарія, яка раніше дотримувалася принципу «конструктивного не членства»[29].

Як еволюціонувала реалізація цілей і завдань МВФ за період його існування?

Завдання, що стоять перед МВФ, в основному залишалися ті ж самі, але змінювалися форми і методи їх здійснення разом з еволюцією світової фінансової системи. На першому етапі основними завданнями МВФ були:

усунення валютного контролю, який практикувався багатьма країнами до Другої світової війни;

забезпечення конвертованості валют;

стабілізація валютних курсів відповідно до основного принципу Бреттон-Вудської системи.

На сьогоднішній день політика і завдання МВФ визначені хартією, відомою як Статті Угоди (Articles of Agreement). Основні завдання МВФ, сформульовані в Статтях Угоди, конкретизують мету його створення та полягають в наступному:

сприяння міжнародній валютній кооперації;

забезпечення збалансованого зростання міжнародної торгівлі;

сприяння стабільності валютних курсів;

усунення валютних обмежень, які перешкоджають розвитку світової торгівлі;

забезпечення доступу членів до ресурсів фонду для усунення порушень платіжного балансу без використання торгових обмежень і обмежень платежів;

організація форумів для консультацій і обговорення проблем розвитку міжнародної фінансової системи.

Які вимоги ставить МВФ до країн-членів даної організації?

Статут МВФ вимагає: підтримки стабільності фінансової та валютної політики в країні й використання інтервенції центрального банку при дуже сильних коливаннях валютного курсу; відмови від маніпуляцій з валютним курсом, направлених на отримання односторонніх переваг; негайного інформування МВФ про всі передбачувані зміни механізму валютного регулювання і валютних курсів; відмови від прив’язки своїх валют до золота. Таким чином, вплив МВФ на формування валютних курсів зберігається.

Одним з основних завдань МВФ згідно Статтям Угоди є здійснення контролю за економічною політикою його членів. Кожен член зобов’язаний співпрацювати з МВФ та іншими членами в забезпеченні стабільності системи валютних курсів і гарантувати виконання угод. Згідно статті IV, одним з обов’язків членів МВФ є проведення економічної та фінансової політики, яка сприяє економічному зростанню в поєднанні зі стабільністю цін, і уникнення маніпуляцій з валютними курсами, що мають на меті забезпечення належного платіжного балансу і досягнення нечесних конкурентних переваг над іншими членами. Члени МВФ також зобов’язані проводити таку валютну політику, яка не суперечить зазначеним вимогам.

З середини 90-х рр. зусилля МВФ були направлені в більшій мірі на вирішення проблем, пов’язаних із фінансовим станом країн-членів, подолання наслідків світових фінансових криз та забезпечення умов для їх запобігання.

Керівним органом МВФ є Рада гувернерів (керівників), в якій кожна з країн-учасниць має свого представника, в основному міністра, що відповідає в своїй країні за валютну політику, або президента емісійного банку. Рада гувернерів уповноважена вирішувати найважливіші питання, зокрема прийом нових членів, встановлення і зміну квот участі, надання країнам додаткових СДР. З 1972 р. спеціальним комітетам Ради гувернерів було доручено контролювати функціонування валютної системи і її подальший розвиток.

З 1974 р. поточний контроль за функціонуванням світової валютної системи здійснює новий Тимчасовий комітет (Interim Committee), який складається з 24 чоловік. Засідання його проходять 2 рази на рік. Формально Комітет не володіє правами ухвалення рішень, будучи консультаційним органом. Але фактично йому належить в МВФ провідна роль.

Також виділяють дві групи: у першу входять по 8 представників від континентів Африки, Азії і Латинської Америки, які зустрічаються перед засіданнями Тимчасового комітету, в другу - представники розвинених країн. Остання координує допомогу середньо- і східноєвропейським країнам.

Від яких факторів залежить ступінь впливу країни на рішення, що приймаються в МВФ?

Поточне господарське керівництво МВФ здійснює Виконавчий директорат, який складається з 24 виконавчих директорів. З них 5 визначаються членами МВФ, які мають найвищі квоти, решта кожних 2 років вибирається гувернерами інших країн-учасниць, як правило, по регіональних групах. Виконавчий директорат вибирає на 5 років директора-розпорядника, який одночасно є верховним куратором міжнародного штабу МВФ.

Доля кожної країни як в Раді гувернерів, так і виконавчому директораті прямо залежить від фінансової участі країни в МВФ. Кожний з членів має по 250 основних голосів і 1 додатковий голос на кожні 100 000 одиниць квоти країни. Остання квота розраховується на основі таких показників, як ВВП, величини золотовалютних резервів, обсягу експорту та імпорту тощо. Основну частку голосів мають в своєму розпорядженні США (близько 20%), а також спільно країни ЄС (близько 30%). Проте у виконавчому директораті діє право вето, що часто нейтралізує першість в голосах.

З яких джерел фінансується МВФ?

Основу фінансових коштів МВФ складають платежі країн-членів в рахунок встановлених для них квот. Відповідно до квот визначаються права запозичення для більшості кредитів МВФ і право голосу. Спочатку чверть платіжних зобов’язань країн виконувалася золотом, залишок - валютою країни, який оформляється звичайно у вигляді безоборотної, безпроцентної ноти (по суті - простого векселя).

Зі змінами статуту МВФ (1978 р.) місце золота зайняли платежі в іноземній валюті. Проте фонд може дозволити цю частину платежів здійснювати у власній валюті країни (для слаборозвинених країн).

Крім платежів членів, МВФ може використовувати й інші можливості для поповнення своїх кредитних ресурсів; обов’язковий продаж членами МВФ своєї валюти у встановлених межах за надані SDR; запозичення у членів МВФ при їх згоді (особливо велику роль тут виконують США); операції на міжнародних фінансових ринках; процентні платежі за раніше наданими кредитами і повернення основних сум боргу; кредитні лінії, які відкриваються групами країн (найсуттєвішу роль виконують кредитні лінії G-10).

Джерелом засобів МВФ є також продаж золотого запасу, накопиченого в період системи фіксованих паритетів.

Яким чином і для чого МВФ використовує накопичені золоті запаси?

МВФ має дві можливості для використання золота, за рішення Ради керівників більшістю членів в 85% голосів. По-перше, золото МВФ може бути продане за бухгалтерською вартістю (1 тройська унція = 35 SDR) країнам, які до кінця 1975 р. були членами МВФ (реституція золотого запасу). По-друге, фонд може продати золото країнам-учасницям або на ринку за ринковою ціною. Одержана при цьому додаткова виручка (понад бухгалтерську вартість) зараховується на спеціальний рахунок (Special Disbursement Account - SDA). З цього рахунку можуть виділятися регулярні кредити для покращання платіжного балансу членів МВФ, в першу чергу допомога країнам, що розвиваються, зокрема у формі процентних субсидій (покриття частини процентних витрат по кредитах МВФ з рахунку SDA).

Майже / ринкової реалізації золотого запасу МВФ була направлена як безвідплатна допомога великій кількості країн, що розвиваються, пропорційно їх квоті в МВФ. Решта виручених засобів була перерахована до Довірчого фонду (Trust Fund), створеного в 1976 р. як керований МВФ, особливий актив для виконання програми реалізації золота на користь країн, що розвиваються, ще до затвердження другої зміни Статуту МВФ. Допомогу з Довірчого фонду одержали 55 найбідніших країн. Після надання останніх кредитів Довірчий фонд припинив своє існування в 1981 р.

Незважаючи на те що МВФ розпродав велику частину свого золотого запасу, він дотепер є одним з найбільших власників золота в світі (близько 6 тис. тонн).

З якою метою МВФ ініціював введення SDR та що це таке? Чому SDR не набула широкого розповсюдження як розрахунково- платіжного засобу?

У кінці 60-х - на початку 70-х років США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні позиції, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота (у 1971 р. централізовані золоті запаси США були у 6 разів меншими за доларову суму, що перебувала у міждержавному обігу). Тому вихід було знайдено саме у впровадженні «колективної валюти».

В 1969 р. МВФ ініціював введення в обіг міжнародної грошової одиниці - SDR (з 1 січня 1970 р. SDR випущено в обіг), яка повинна була доповнити, а потім замінити золото у функції світових грошей. Як показала практика, ця ідея виявилася спочатку утопічною. Найсуттєвішою причиною є обмежений характер обігу цієї одиниці і круг осіб, які можуть використовувати її як розрахунково-платіжний засіб.

SDR - це безготівкові рахунки, що відкриваються МВФ для країн-членів і так званих інших власників. Хоча участь в системі SDR добровільна, з 1980 р. в ній беруть участь всі країни - члени МВФ. В якості інших власників можуть виступати емісійні банки, які виконують свої завдання більш ніж для одного члена МВФ, а також інші офіційні установи. Іншими власниками є МФО, зокрема організації Світового банку, ЄБРР та ін. Приватні особи не можуть бути власниками рахунків SDR, а отже, не можуть проводити і розрахунки в цій одиниці. Вони можуть використовувати SDR тільки як розрахункову одиницю, наприклад, розрахувати в ній контрактну ціну товару або номінал цінного паперу. Проте платежі повинні здійснюватися в інших розрахунково-платіжних засобах. Відповідно повинен бути вказаний механізм перерахунку з SDR у використовуваний платіжний засіб.

У фінансових відносинах МВФ з своїми членами SDR використовується як платіжний засіб при внесках до фонду, погашенні кредитів, а також при виплаті відсотків за кредитами. МВФ може виконати свої зобов’язання перед країною-кредитором за допомогою SDR замість валюти, а також поповнити резерви країн цією грошовою одиницею.

Країни - члени МВФ можуть використовувати свої резерви SDR без політичних і економічних зобов’язань. Члени МВФ можуть у разі фінансової потреби купувати за SDR інші валюти. В цьому випадку вони звертаються в МВФ, який визначає, у яких країн - учасників системи SDR можна здійснити купівлю, і організовує процес обміну. Правила обміну (designing) встановлюються МВФ і реєструються в Статуті фонду.

Створення Кінгстонської валютної системи ще не завершено, але є той факт, що під прикриттям SDR долар США продовжує зберігати своє провідне становище в системі міжнародних валютних відносин як міжнародний платіжний засіб. Досвід використання SDR продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність порівняно з національними валютами провідних країн

світу і перш за все - доларом США. Так, частка долара США складає понад 60% офіційних світових валютних резервів, а частка SDR - лише 2,4%.

Як встановлюється курс SDR?

Спочатку в Статуті фонду вартість SDR була визначена як 0,888671 г чистого золота, що відповідало 1 долару США, але з відміною золотого паритету необхідність у визначенні золотого вмісту SDR відпала.

З набранням сили рішеннями Ямайської конференції курс SDR визначають методом корзини валют. В даний час в корзину входять чотири найважливіші світові валюти: долар США (USD - $), японська йєна (JPY - ?), британський фунт (GBP - ?) і євро (EUR - €). Кожній валюті надають свою відносну частку, яка обчислюється на основі наступних показників: частка експорту товарів і послуг країн, валюти яких входять в корзину SDR, в загальносвітовому експорті; розмір резервів, номінованих у відповідних валютах, які утримуються іншими членами МВФ (за винятком країни, валюта якої розглядається).

Список і частка валют переглядаються кожні п’ять років на основі таких показників. Кожен робочий день МВФ здійснює переоцінку курсу SDR по валютній корзині з урахуванням ринкових курсів відповідних валют по відношенню до USD. Формула для визначення курсу SDR така:

ERsdr(USD) = ?d, xERi(USD)

i =1

5

де d? - відносна вага валюти і; ERі (USD) - прямий курс USD по відношенню до валюти і, тобто вартість цієї валюти в доларах США.

Аналогічним чином курс SDR може бути визначений і в будь-якій іншій валюті корзини.

Приклад для визначення вартості SDR (на 15 березня 2001 р.)

Валюта Відносна вага ERi (USD) Еквівалент в USD
EUR - € 0,43 0,91 0,39
JPY - ? 21,00 121,68* 0,17
GBP - ? 0,10 1,44 0,14
USD - $ 0,58 1,00 0,58
Всього

1,28

* - вказаний зворотній курс долара по відношенню до йєни.

З 1 січня 1999 р. кошик SDR складається з 4 валют: USD - 39%, EUR - 32%, JPY - 18% та GBP - 11%. Перегляд структури валютного «кошика» СПЗ здійснюється раз на 5 років.

Використання методу корзини дозволяє згладжувати курсові коливання, до яких схильні курси окремих валют, і, отже, зменшити курсовий ризик.

Які органи представляють державу у фінансових відносинах з МВФ?

Кожна країна зобов’язана визначити фіскального агента (fiscal agency) і депозитарій для здійснення її фінансових операцій з МВФ. Фіскальним агентом може бути казначейство (міністерство фінансів), центральний банк, стабілізаційний фонд чи інший уповноважений орган. МВФ веде справи тільки з уповноваженими державою фіскальними агентами, які мають право від імені країни здійснювати всі операції і трансакції[30], зафіксовані в Статтях Угоди. Крім того, кожна країна зобов’язана призначити свій центральний банк як депозитарій для активів в МВФ, виражених в національній валюті. Якщо країна не має центрального банку, то для цих цілей повинен бути вибраний інший монетарний інститут, в крайньому разі - комерційний банк.

Депозитарій зобов’язаний перераховувати фонду за запитом і без затримки кошти, які тримає країна-член в своїй валюті, виступати держателем цінних паперів від імені МВФ, якщо країна-член емітує безпроцентні ноти, які не обертаються, або аналогічні фінансові інструменти як сурогат частини її валютних резервів.

Яку кредитну політику проводить МВФ? Які спільні ознаки характерні кредитам МВФ?

Кредитний портфель МВФ достатньо широкий і постійно змінюється: одні види кредитної допомоги країнам-членам припиняють своє існування, інші - вводяться в практику. Остання реформа у сфері кредитної політики фонду відбулася в 2000 р., після періоду фінансових криз, які торкнулися багатьох країн, а також у зв’язку з тим, що зросли масштаби неповернення і затримки з поверненням кредитів фонду. В результаті реформи було зменшено кількість кредитних програм фонду, їх розміри, скорочено терміни повернення кредитів, посилено контроль за використанням коштів.

Кредити фонду мають ряд спільних ознак. По-перше, найчастіше величина кредиту пов’язується з розміром квоти країни в МВФ, хоча є і виключення. По-друге, кредит надається у формі запозичення, при якій країна купує у МВФ іноземну валюту або SDR за власну валюту. Після закінчення встановленого періоду часу країна-член зобов’язана викупити національну валюту в тих коштах, в яких був наданий кредит. По-третє, кредити надаються за умови прийняття та виконання країною певних зобов’язань з реформування економіки.

Кількість регулярних кредитних ліній з 2000 р. рівна п’яти, і, крім того, зберігається кредитна лінія, в рамках якої кошти надаються на ліберальніших умовах (див. табл. 16.5).

Основними видами кредитів МВФ є так звані кредитні угоди «stand-by» (Stand-By Arrangement - SBA). Головне їх призначення - кредитування макроекономічних стабілізаційних програм країн-членів для подолання дефіциту платіжного балансу. Кошти, що купуються країною в межах кредитних ліній, надаються траншами. Кожен наступний транш надається тільки за умови виконання країною стабілізаційних програм. В таких програмах МВФ встановлює, за узгодженням з країною-членом, заходи макроекономічного характеру, наприклад, подолання дефіциту бюджету, зниження рівня інфляції, усунення чи пом’якшення експортно-імпортних квот і мит і т.д. Якщо країна не виконує умов угоди з МВФ, то черговий транш може бути затриманий або зобов’язання про його надання може бути анульоване.

Одним з відносно нових видів кредитів МВФ є надання коштів на поповнення валютних резервів центрального банку країни (Supplemental Reserve Facility - SRF). Ці кошти слугують для запобігання різким коливанням валютного курсу, які можуть призводити до великого дефіциту платіжного балансу.

Лінії компенсаційного фінансування (Compensator Financing Facility - CFF) відкриваються для країн - експортерів сировини та імпортерів зернових. У першому випадку компенсуються тимчасові збитки, що виникають у країн, валютні надходження яких сильно залежать від кон’юнктури світових експортних цін, в другому - додаткові витрати, пов’язані з підвищенням імпортних цін на зерно.

Відсотки, що нараховуються в рамках вказаних кредитів, залежать від джерела коштів, а також від так званої процентної ставки SDR, яка визначається як середньозважена по наперед визначених тримісячних фінансових інструментах (казначейські зобов’язання, депозитні сертифікати, міжбанківські депозити) в країнах, валюта яких використовується для розрахунку курсу SDR. Крім того, МВФ стягує з країн-позичальників комісійний збір у розмірі 0,5% від суми кредиту на покриття організаційних витрат.

Для країн, які мають низький рівень доходу на душу населення і випробовують великі проблеми з платіжним балансом, МВФ надає кредити на боротьбу з бідністю і забезпечення економічного зростання (Poverty Reduction and Growth Facility - PRGF). Процентна ставка за ними не перевищує 0,5% річних. Перед наданням кредитів країна-позичальник, МВФ і Світовий банк розробляють спільно середньостроковий рамковий план економічного розвитку (Policy Framework Paper), який слугує основою програми структурних перетворень, що конкретизується в щорічних угодах сторін. На відміну від стабілізаційних програм за кредитними траншами, рамковий план економічного розвитку носить менш жорсткий характер; зокрема, не встановлюються, як правило, цільові величини рівня інфляції, державного боргу і т.д.

При вирішенні питання про надання кредитних траншів та спеціальних ліній досліджується вплив на платіжний баланс країни певних факторів, таких, наприклад, як імпортні й експортні ціни найважливіших товарів, процентні ставки на міжнародних фінансових ринках та ін. Якщо вони змінюються несприятливим чином і це відображається на платіжному балансі країни, то висновком експертів фонду може бути ухвалене рішення про надання кредиту. Якщо ж тенденції таких змін сприятливіші, то країна зобов’язана збільшувати свої валютні резерви або скорочувати заборгованість перед МВФ.

У зв’язку з тим, що низка країн не дотримують своїх платіжних зобов’язань, МВФ відкрив страхові рахунки (Special Contingent Accounts). Кошти на ці рахунки надходять в основному з процентів по кредитах МВФ, а також за рахунок внесків країн-боржників і країн-кредиторів. Щорічно страхові резерви МВФ підвищуються на 5%.

Які організації входять у Світовий банк (групу Світового банку)?

Світовий банк (англ. World Bank), або група Світового банку (англ. World Bank Group) - спеціалізована фінансова установа ООН. До складу групи входять:

У Міжнародний банк реконструкції і розвитку - МБРР (англ.

International Bank for Reconstruction and Development - IBRD);

У Міжнародна асоціація розвитку - MAP (англ. International Development Association - IDA);

У Міжнародна фінансова корпорація - МФК (англ. International Finance Corporation - IFC);

У Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій - БАГІ (англ. Miltilateral Investment Guarantee Agency - MIGA).

Які цілі переслідують члени групи Світового банку? Яка їх характеристика та організаційна структура?

Основними цілями організацій ГСБ є:

У сприяння реконструкції і розвитку економіки країн-членів;

У заохочення приватних та іноземних інвестицій за допомогою надання гарантій і участі в позиках, інвестиціях приватних кредиторів та інших інвесторів;

У стимулювання збалансованого росту міжнародної торгівлі і підтримка збалансованого платіжного балансу країн-членів.

Кожна організація в правовому полі є самостійною. МФК (IFC) і БАГІ (MAGI) мають свої власні штаби співробітників і власних віце-президентів.

Як і МВФ, ГСБ побудована за регіонально-галузевим принципом: частина віце-президентів очолює регіональні департаменти, інші відповідають за конкретні сфери управління. Разом з тим регіональна структура ГСБ більш розгалужена, ніж у МВФ. Крім того, в організаціях ГСБ більш представницький склад фахівців: крім економістів і фінансових експертів (як в МВФ) тут працюють також інженери, агрономи, юристи, експерти з телекомунікацій та інших різноманітних галузей. Їх завдання полягає в детальній експертизі проектів, на які пропонується виділення коштів.

МБРР. Рішення про створення МБРР було ухвалене одночасно із створенням МВФ на конференції в Бреттон-Вудсі (США) в липні 1994 р. Діяльність його розпочата з червня 1946 р. Під час створення МБРР його основним завданням була акумуляція капіталу світового ринку для фінансування економік західноєвропейських країн, які були підірвані в результаті Другої світової війни. З середини 50-х рр. МБРР переходить на кредитування економік розвинутих країн. У 90-х рр. об’єктом його діяльності стають також країни з перехідною економікою.

МБРР організований на принципах відкритого партнерства. Кількість голосів країни-учасниці залежить від її квоти - внеску в акціонерний капітал. Квоти розраховуються на основі показників, що визначають роль країни в світовій економіці, перш за все на основі обсягу ВВП і питомої ваги в світовій торгівлі. Квоти періодично переглядаються з урахуванням змін, що відбуваються в світовому господарстві. На 30 червня 1997 р. на США припадало 17,03% голосів, і вони мали нагоду блокувати рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю (85%). З 30 червня 1997 в МБРР входить 180 країн-членів МБРР. Підписний капітал - 182 млрд дол., оплачений капітал - 11 млрд дол. (6,4% суми підписного капіталу). Неоплачений капітал виступає в якості гарантійного фонду запозичень та може бути задіяний у разі потреби.

МАР. MAP - організація, яка входить до групи СБ та здійснює кредитування на пільгових умовах, оскільки не всі розвинуті країни можуть скористатися кредитами на умовах МБРР. MAP була створена в 1960. Кредити надаються на термін до 50 років при пільговому періоді 10 років. Кредити є безпроцентними, стягується лише комісія на покриття адміністративних витрат (приблизно 0,5%). На кредити MAP мають право претендувати тільки країни, де ВНП на душу населення не перевищує 1305 дол. Всі країни-члени МБРР можуть вступити в MAP. На 2002 рік це право реалізувала 161 держава.

МБРР і MAP мають спільне керівництво. Вони часто здійснюють спільне фінансування проектів, проводять спільну стратегію розвитку. Проте облік їх фінансової діяльності ведеться окремо. MAP, на відміну від МБРР, не залучає ресурси зі світового фінансового ринку і функціонує за рахунок внесків країн- донорів. У зв’язку з цим вона постійно стикається з дефіцитом коштів.

МФК. МФК була створена в 1956 р. для сприяння розвитку приватного сектора в розвинутих країнах шляхом мобілізації на ці цілі внутрішніх і зовнішніх ресурсів. Кредити МФК надаються на термін не більш 15 років. МФК не тільки надає кредити, але і придбаває акції і облігації компаній. Проте інвестиції в цінні папери повинні бути короткостроковими і перепродуватися суто приватним інвесторам. На відміну від MBPP та MAP Корпорація не вимагає державних гарантій і повністю розподіляє ризики при фінансуванні проектів. Вона здійснює ретельний відбір проектів і пред’являє високі вимоги до їх рентабельності. Ресурси, що надаються МФК, не перевищують 25% вартості проекта.

У 90-х рр. у зв’язку з швидким розширенням національних фінансових ринків у ряді країн, що розвиваються, активізувалася діяльність Корпорації зі стимулювання цих ринків шляхом залучення іноземних портфельних інвестицій. Оскільки МФК виконує відмінні від МБРР функції, то в юридичному і фінансовому відношенні МФК - самостійна організація. Тим не менш вона має спільне з МБРР керівництво і ряд служб. Найвищим органом Корпорації є Рада керівників. Обов’язки членів цієї Ради за сумісництвом виконують представники країн, що є членами Ради керівників МБРР. Функції голови Директорату МФК покладені за сумісництвом на Президента МБРР. Станом на 2002 рік в МФК входили 175 держав.

БАГІ. БАГІ створено в 1988 і є наймолодшим членом групи Світового банку. Основна мета цієї організації - сприяння прямим інвестиціям в країни, що розвиваються, шляхом надання гарантій з некомерційних ризиків. До таких ризиків відносять: відміну конвертованості валюти; експропріацію майна інвестора; військові дії; зміну політичного режиму; невиконання контракту внаслідок урядового рішення. Гарантіями покриваються до 90% інвестицій; термін гарантій - максимум 20 років. Крім того, БАГІ надає консультаційні послуги з питань залучення прямих інвестицій урядам країн, що розвиваються. Вступити в БАГІ можуть тільки країни-члени МБРР. На червень 1997 року 141 країна приєдналася до цього агентства.

За рахунок яких коштів фінансуються МБРР і MAP?

При створенні банку фінансові ресурси були одержані за рахунок внесків його членів і поповнюються за рахунок цього джерела при вступі нових членів. Проте статутний капітал виконував ключову роль у фінансуванні програм банку лише на першому етапі.

Основні кошти в даний час МБРР одержує за рахунок операцій на міжнародних фінансових ринках шляхом емісії та розміщення середньо- і довгострокових боргових зобов’язань, які мають найвищий кредитний рейтинг ААА, а також шляхом сприяння розміщенню цінних паперів урядів, центральних банків по фіксованих ставках відсотка. МБРР розміщує свої цінні папери більш ніж в 100 країнах і є при цьому найбільшим позичальником на світових ринках капіталу, а також одним з найкрупніших позичальників- нерезидентів на національних ринках.

На відміну від МВФ МБРР позичає кошти не тільки в урядів, але й у приватних організацій, зокрема крупних транснаціональних банків, причому в значно великих розмірах.

Останнім часом все більшого значення набувають кошти від погашення раніше наданих позик і відсотків по них.

У MAP основними джерелами ресурсів є внески в статутний капітал;

частина прибутку яких перераховується МБРР, оскільки MAP веде свою діяльність фактично на некомерційних засадах; погашення раніше виданих позик.

Яка різниця між кредитною політикою МБРР і MAP?

МБРР і MAP проводять в основному однакову політику відносно відбору проектів для фінансування, надаючи позики і кредити лише під проекти, які в економічному і технічному плані бездоганні і мають високий пріоритет для економічного розвитку країн-боржників.

Існують істотні відмінності в умовах відбору країн-позичальників, а також самих позик. МБРР надає кошти, як правило, не в національній валюті країни-боржника, а в девізах (визнані на міжнародному рівні засоби платежу). Відповідно до Статуту МБРР платоспроможність країн-боржників повинна бути достатньо високою, тому перевіряються перш за все розмір і структура її міжнародних боргів. Якщо країна в цьому відношенні неблагополучна, то вона не може бути позичальником МБРР.

Вимоги MAP більш ліберальніші і пред’являються не стільки до рівня заборгованості країни, скільки до цільового і ефективного використання позики. Крім того, формально встановлюється критерій рівня ВНП на душу населення, при якому країна може одержувати кошти MAP: не більш 1305 дол. (у МБРР, навпаки, більше). Проте на практиці кредити MAP надаються при значно менших рівнях ВНП.

Як класифікують кредити МБРР і MAP?

Позичальником МБРР і MAP може бути уряд або організація, яка має урядову гарантію. Більшість позик і кредитів МБРР і MAP носять «проектний характер», тобто виділяється під конкретні проекти відродження та розвитку.

Фахівці Світового банку класифікують свої позики таким чином.

Особливі інвестиційні позики (Specific Investment Loans) надаються для фінансування певного об’єкту з метою зведення нових виробничих споруд, розширення виробництва на існуючих об’єктах або поліпшення їх технічного обслуговування. Фактично саме позики такого роду відносяться до проектних позик, як і раніше вони переважають в загальному обсязі позик (близько 50%).

Секторальні операції (Sector operations). Під цією назвою об’єднані різні позики, які надаються для фінансування проектів у межах цільових секторів економіки, наприклад транспорту, енергетики, сільського господарства і т.п. Визначення об’єктів, що фінансуються, в рамках цільових секторів здійснюється урядами країн-позичальників по критеріях, встановлюваних Світовим банком. Позики надаються або безпосередньо уряду (Sector Investment and Maintenance Loans), або організаціям, які визначаються урядом і фактично виступають посередниками між ним і кінцевим позичальником.

Позики структурної реорганізації або реабілітаційні позики введені з 1980 р. як допомога країнам, в яких існують проблеми з платіжним балансом. Критерії для виділення таких позик найменш жорсткі й полягають в представленні країною програми структурних перетворень, узгодженої з СБ. Такого роду позики аналогічні фінансуванню з боку МВФ заходів з подолання дефіциту платіжного балансу, тому вказані організації погоджують масштаби, терміни, умови кредитування.

МБРР надає також позики для подолання наслідків катастроф, наприклад землетрусів або засухи (так звані Emergency Reconstruction Loans), проте значення їх до теперішнього часу невелике (близько 1% всіх коштів, що виділяються).

Як встановлюються процентні ставки за кредитами МБРР?

Оскільки МБРР надає позики самостійно з позикових засобів, то процентні ставки залежать від загальних тенденцій в їх русі на міжнародних ринках капіталів і грошей. Довгий час МБРР використовував розрахункові формули для визначення процентних ставок, які, проте, не враховували ряд нових явищ кінця 70-х - початку 80-х рр., серед яких: великі коливання ставок на міжнародних ринках; перехід до використання плаваючих процентних ставок в міжнародному кредитуванні. У зв’язку з цим МБРР з 1982 р. перейшов до використання плаваючих процентних ставок, що переглядаються кожні півроку. Початкова процентна ставка базується на витратах по залученню коштів самим банком. До середньозважених витрат капіталу додається потім маржа (0,5%). Фактично ставка відсотка з урахуванням маржі банку складає близько 6-7% річних.

МБРР, як і МВФ, стягує комісію за зобов’язання (commitment fee), яка складає 0,75% річних з обіцяної, а не наданої суми позики. Значення цієї комісії полягає у тому, що позичальник повинен відшкодувати хоча б частину витрат, які можуть виникнути у кредитора, у зв’язку з необхідністю підтримки розміру коштів, достатнього для надання чергового траншу.

Яка історія виникнення Міжнародного банку економічного співробітництва (МБЕС)? Які основні напрямки його діяльності?

Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС) (International Bank for Economic Co-operation, IBEC) заснований 22 жовтня 1963 урядами Болгарії, Угорщини, НДР, Монголії, Польщі, Румунії, Радянського Союзу та Чехословаччини з метою ефективного сприяння розвитку економічного співробітництва, перш за все взаємної торгівлі країн- членів між собою, а також з ін. країнами. Банк розпочав свою діяльність з 1 січня 1964, виконуючи роль фінансового інституту, який здійснює багатосторонні розрахунки між країнами-членами. Надалі до Угоди приєдналися Куба (1974) і В’єтнам (1977), а зі складу членів Банку вибули НДР (1990) і Угорщина (1993). З 1992 членом Банку є Російська Федерація, а з 1993 року - Словаччина і Чехія.

Найвищий керівний орган Банку - Рада, члени якої призначаються урядами країн-членів. Кожна країна в Раді Банку має один голос незалежно від розміру пайової участі в статутному капіталі. Статутний капітал Банку складає 400 млн євро, в т.ч. сплачена частина - 143,5 млн євро. На частку Росії доводиться 46,4% статутного капіталу, Чехії - 12%, Польщі - 10,8%, Болгарії - 6,8%, Румунії - 6,4%, Словаччини - 6%, Куби - 1,8%, Монголії - 1,2% і В’єтнаму - 0,4%. Резервний капітал Банку - 164,8 млн євро.

З 1991 року основною метою діяльності Банку є сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків між фірмами і підприємствами країн-членів, а також їх зв’язків з економічними суб’єктами інших країн. Банк здійснює розрахунково-кредитне обслуговування зовнішньоторговельних операцій, оперуючи в основному коштами у вільно конвертованих валютах.

Для чого створюються неформальні міжнародні фінансові організації?

Неформальні міжнародні фінансові організації не діють на постійній основі, не мають правового статусу, рахунків й інших атрибутів, властивих таким організаціям, як МВФ, МБРР та ін. Їх можна розглядати як форуми, на яких вирішуються певні проблеми міждержавних відносин.

Серед таких організацій в першу чергу слід назвати Паризький і Лондонський клуби кредиторів, а також так звані групи розвинених країн (G-7, G-10) і країн, що розвиваються (G-77) (див. рис. 16.7).

Паризький клуб є неформальним органом, який збирається тоді, коли виникають проблеми великої зовнішньої заборгованості у тих чи інших країн і постає необхідність в їх переоформленні. При цьому учасниками засідань Паризького клубу виступають тільки держави-кредитори і представники боржників. Таким чином, йдеться про орган міжурядового рівня. Паризький клуб можна віднести до міжнародних публічних фінансових організацій.

Лондонський клуб кредиторів виступає як «двійник» Паризького клубу. В той час як через останній врегульовуються вимоги держав до своїх боржників, в Лондонському клубі розглядаються вимоги банків. Відповідно учасниками засідань клубу є банки. Отже, Лондонський клуб кредиторів не можна розглядати як міжнародну публічну фінансову організацію. У засіданнях Лондонського клубу беруть участь в основному банки з розвинених країн. Проте якщо спірні питання виникають відносно банків країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою, то їх представники також запрошуються на спільні засідання.

Яка основа діяльності Паризького клубу кредиторів? Як він виник?

Історія виникнення Паризького клубу бере початок з 1956 р., коли французький уряд на прохання Аргентини організував багатосторонню зустріч, щоб врегулювати державні борги цієї країни одночасно зі всіма країнами- кредиторами.

Після того, як інші країни-боржники теж наслідували цей приклад, такі зустрічі стали регулярними, і розглядаються як корисні для всіх учасників. Ці зустрічі дозволяють поставити в рівноправне становище всі країни-кредитори, оскільки при переговорах на двосторонній основі країна-боржник може нехтувати інтересами будь-яких інших держав-кредиторів.

Французький уряд надає в розпорядження клубу приміщення, забезпечує секретарські послуги і головує під час зустрічей. Доступ до таких переговорів відкритий в принципі всім країнам-кредиторам. На практиці звичайно з боку кредиторів присутні індустріально розвинені країни і лише в окремих випадках - країни, що розвиваються.

На засіданнях присутні представники МВФ, які знайомлять учасників з своїм баченням ситуації в країні-позичальника. МВФ стежить також за тим, щоб новоприйняті в клубі правила реструктуризації заборгованості не розходилися з угодами самого фонду. Таким чином, можна вважати, що Паризький клуб є допоміжним для МВФ органом для вирішення проблем міжнародної заборгованості.

Результати переговорів відображаються в протоколах, які, незважаючи на свій рекомендаційний характер, обов’язкові для сторін. Річ у тому, що на основі цих протоколів на двосторонній основі укладаються угоди про переоформлення заборгованості між країнами-кредиторами та країнами-позичальниками.

Яке значення для розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин відіграє група розвинених країн G-10?

Група G-10              - неформальне об’єднання десяти найважливіших

індустріальних країн. Вона виникла в 1962 р. при укладенні Генеральної угоди (General Credit Agreement) між МВФ і цими країнами. До угоди спочатку приєдналися країни, які розташовані у порядку наданих ними обсягів кредитних обіцянок: США, ФРН, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія, Швеція. Швейцарія уклала в 1964 р. з МВФ аналогічну угоду і стала асоційованим членом G-10, а з 1984 р. - її повноправним членом. Крім того, з 1983 р. асоційованим членом G-10 стала Саудівська Аравія.

Хоча спочатку група G-10 оформилася як об’єднання країн-кредиторів, надалі вона розширила свої функції. На зустрічах лідерів групи стали обговорювати економічні проблеми розвитку країн-учасниць, а також загальносвітові проблеми.

Саме в рамках групи G-10 була проведена підготовча робота із створення міжнародної валютної одиниці SDR, яка повинна була замінити золото як основний резервний і платіжний засіб. Група G-10 здійснює контроль за валютними резервами країн-учасниць.

З часом зустрічі в групі G-10 перетворилися на ключовий Форум, на якому висувалися багато ініціатив, які були зорієнтовані на забезпечення міжнародної фінансової стабільності, зокрема, у сфері моніторингу та аналізу фінансових і валютних ринків, нагляду за банками, банківських платежів і систем розрахунку.

У 80-х рр. групі G-10 належала важлива роль в розробці стратегії подолання боргової кризи країн, що розвиваються. В рамках групи президенти центральних банків створили спеціальний комітет, який займається розробкою питань координації діяльності цих банків.

Яку роль виконує в світовій фінансовій системі група G-7?

Група G-7 бере свій початок з 1967 р. Регулярного характеру зустрічі цієї групи набули з 1973 р., після остаточного руйнування Бреттон-Вудської системи. До групи входять глави наступних країн: США, Японії, Німеччини, Франції, Італії, Великобританії і Канади, тобто найбільших індустріальних країн світу. Зустрічі лідерів цих країн проходять щонайменше один раз в рік на саммітах. Крім того, достатньо регулярно проходять спільні засідання міністрів фінансів і президентів центральних банків цих країн, на яких обговорюються найактуальніші проблеми розвитку світової економіки. Як і у випадку з групою G-10, зустрічі проходять перед засіданнями Тимчасового комітету МВФ.

Найвідомішим внеском групи G-7 у розвиток світової валютної системи є угода Plaza. В 1985 р. в період різкого зростання курсу долара США країни групи домовилися про спільні інтервенції в цілях зниження курсу долара США. Аналогічну роль група G-7 відіграла в 1995 р., але вже по підвищенню курсу долара США, який знизився в результаті боргової кризи в Мексиці і «торгової війни» між Японією і США.

Останніми роками на засіданнях групи G-7 обговорюються проблеми подолання наслідків світових і регіональних фінансових криз, які виникають особливо часто з 1998 р. Проте слід зазначити, що група вирішує в основному політичні, а не економічні питання.

Яка передісторія виникнення Європейського центрального банку?

Починаючи з 1978 р., в Європейському Економічному Співтоваристві (ЄЕС) активно проходили процеси валютно-фінансової інтеграції. Це знайшло своє відображення у виробленні та проведенні принципів єдиної грошово- кредитної політики, а також створенні єдиних органів валютно-фінансового регулювання і контролю.

У 70-х рр. був заснований Європейський Фонд Валютного Співробітництва (ЄФВС), який і став відповідальним за розробку та здійснення єдиної грошово-кредитної політики. Центральні банки країн-учасниць перерахували йому 20% своїх золотовалютних резервів, які стали матеріальною основою для створення єдиної грошової одиниці - ECU. Ця одиниця багато в чому була аналогічна SDR, зокрема мала обмежений характер обігу (використання, в основному, в офіційних відносинах країн-членів Співтовариства), безготівкову форму, метод корзини розрахунку курсу.

В той же час емісія ECU здійснювалася частіше й у великих масштабах, а головне полягало у тому, що ця грошова одиниця використовувалася як основа механізму валютного регулювання в рамках ЄЕС. ЄФВС визначав центральні курси валют країн-членів по відношенню до ECU, а через них розраховували офіційні курси валют. Таким чином, ECU виконувала роль міри вартості валют країн ЄЕС.

Основними елементами єдиного грошово-кредитного механізму в ЄЕС (а з 1993 р. - ЄС), розробленого в ЄФВС, виступали: встановлення і підтримка через механізм валютних інтервенцій валютного коридору (до 1993 р. курсові коливання ринкових курсів щодо центральних підтримувалися в межах ±2,25%, а до 1999 р. - ±15%); надання країнами-членами взаємної кредитної допомоги на короткостроковій основі, зокрема для підтримки валютного коридору.

У 1992 р. на конференції в Маастріхті (Голландія) ЄФВС був перетворений в Європейський валютний інститут (ЄВІ), завданням якого стала розробка валютної політики ЄС в умовах переходу до єдиної валюти - євро, вироблення критеріїв для відбору країн-кандидатів на вступ до зони євро, а також організаційна підготовка для введення єдиної валюти. Після вирішення цих завдань ЄВІ був перетворений в Європейський центральний банк (ЄЦБ).

Які зміни відбулися в ЄВС з переходом частини країн до валюти євро?

На початку 1999 р. 11 країн ЄС були включені в зону євро як такі, що виконали критерії, розроблені ЄВІ. Ці критерії характеризують стабільність фінансово-економічної ситуації в країні, зокрема рівня інфляції, довгострокових відсоткових ставок, державної заборгованості і стійкість валютного курсу. З 2001 р. ще одна країна - Греція - також була включена в зону євро.

Поза нею з різних причин залишалися Англія, Данія і Швеція, що зберегли свої національні валюти.

При переході до євро всі активи і зобов’язання, номіновані в ECU, були перераховані в євро за курсом 1:1. До початку 2002 р. євро існувала тільки в безготівковій формі, а національні банкноти і монети країн зони євро були її представниками. Потім національні гроші були вилучені з обігу, а замість них стали емітувати євро.

Яким чином влаштована в даний час система центральних банків країн - членів ЄС?

ЄЦБ стоїть в основі Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка включає всі 18 центральних банків країн ЄС. Центральні банки держав, що не входять в зону євро, є учасниками ЄСЦБ з особливим статусом: вони не мають права впливати на рішення, які дійсні тільки для зони євро.

Крім того, введено поняття євросистеми (The Eurosystem), яка складається з центральних банків країн, що увійшли до зони євро, ЄЦБ. ЄСЦБ управляється трьома органами - Радою керівників (Governing Council), Правлінням ЄСЦБ (Executive Board) і Загальною радою (General Council). Рада керівників включає членів Правління ЄЦБ (Executive Board of the ECB) і управляючих центральних банків країн зони євро. Правління ЄЦБ обирається на вісім років без права переобрання, і його члени незалежні від країн і урядів, які їх рекомендували та обирали. Правління ЄСЦБ складається з президента, віце-президента і чотирьох інших членів. Загальна рада, на відміну від Ради керівників, разом з президентом і віце-президентом включає всіх управляючих центральних банків країн ЄС. Таким чином, структура управління ЄСЦБ є дворівневою з урахуванням наявності двох груп країн. Загальна рада, як і Правління ЄСЦБ, виступає «місточком» між країнами зони євро і країнами, що не увійшли до неї.

Статутний капітал ЄЦБ визначений в розмірі 5 млрд євро. Частина центральних банків в ньому розраховується виходячи з частки їх країн у ВВП і населенні ЄС. При цьому центральні банки країн зони євро повинні вносити 100% підписаного капіталу, а країн, що не увійшли до неї, - 5%. Разом з цим центральні банки повинні перераховувати ЄЦБ резерви іноземних валют (у сумі еквівалентній 50 млрд євро), за винятком їх національних валют, євро і SDR. Резервні внески встановлені пропорційними часткам центральних банків в підписаному капіталі.

У чому полягає основне призначення Європейського центрального банку?

Європейському центральному банку належить ключова роль в здійсненні грошово-кредитної політики в рамках ЄВС. При цьому його основне завдання полягає в уніфікації пред’явлених вимог до фінансових інструментів і інститутів в зоні євро, а також в методах проведення центральними банками грошово-кредитної політики. Зокрема, до створення ЄВС центральні банки окремих держав використовували різні механізми грошово-кредитного регулювання економіки.

Відтепер ЄЦБ повинен як наднаціональний центральний банк розробляти єдині для фінансових інститутів всіх країн зони євро норми і здійснювати контроль за їх виконанням.

Які інструменти використовує Європейський центральний банк для проведення єдиної грошово-кредитної політики в зоні євро?

По-перше, передбачається встановлення поточних цільових значень для основних грошових агрегатів з метою контролю рівня інфляції.

По-друге, визначаються діапазони коливань основних процентних ставок, зокрема для зближення їх по всій зоні євро. ЄЦБ встановлює ставку рефінансування, яка є єдиною для всіх країн зони євро. Від її величини залежить характер і розмір зміни процентних ставок.

По-третє, встановлюються мінімальні резервні вимоги для комерційних банків, а також відносно процентної винагороди. Тепер всі країни ЄВС повинні застосовувати встановлений єдиний норматив резервування (може приймати значення до 10%) і процентної винагороди (14%). Встановлення мінімальних резервних вимог, в якості одної з цілей, переслідує вирівнювання рівнів процентних ставок в країнах ЄВС.

По-четверте, визначається сукупність короткострокових операцій з регулювання ліквідності на грошовому ринку євро, які називаються постійно діючими механізмами. Вони поділяються в цілому на кредитні і депозитні механізми ЕЦБ. Так, до депозитного механізму відносять розміщення тимчасово вільних грошових коштів кредитних інститутів в депозити ЄЦБ строком на один день (депозити overnight). Встановлена по цих депозитах ставка формує нижню межу одноденних міжбанківських кредитів ринку євро і є мінімальною базовою ставкою в системі процентних ставок ЄЦБ. Аналогічно до кредитних механізмів відноситься надання будь-яким центральним банком євросистеми одноденних кредитів. Відповідна процентна ставка визначає верхню межу ставок ринку одноденних міжбанківських кредитів євро.

ЄЦБ надав право центральним банкам ЄВС самостійно вибирати форму надання одноденних кредитів, основними з яких є заставні (ломбардні) кредити і операції прямого одноденного репо.

По-п’яте, проводяться операції на відкритому ринку, під якими в ЄВС розуміють будь-які операції, по яких центральні банки самі виступають рівноправними контрагентами на ринку, а не тільки операції на ринку цінних паперів, як це прийнято. Серед вказаних операцій найбільше значення мають основний і довгостроковий інструмент рефінансування, а також так звані операції тонкої настройки і структурні операції. Основний інструмент рефінансування припускає проведення щотижневих аукціонів на термін 14 днів серед кредитних інститутів по фіксованій процентній ставці. Довгостроковий інструмент рефінансування аналогічний основному, але передбачає щомісячну аукціонну торгівлю тримісячними кредитами. Він замінив діючу у ряді країн ЄВС до переходу на євро форму довгострокового рефінансування через переоблік векселів. Аукціони по обох інструментах рефінансування проводяться децентралізовано, тобто центральними банками євросистеми, але загальні обсяги кредитних засобів, що виставляються на продаж, визначаються

ЄЦБ. Операції тонкої настройки і структурні операції проводяться не регулярно і часто короткостроково, коли необхідне термінове втручання для регулювання ліквідності і процентних ставок на ринках ЄВС. Сюди відносять, зокрема, «швидкісні» кредитні і депозитні тендери, валютообмінні свопи (тобто одночасне заключення спотової і форвардної операції на купівлю-продаж будь- якої валюти), випуск дисконтних боргових зобов’язань ЄЦБ та ін.

Які основи діяльності Європейського банку реконструкції та розвитку?

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) (англ. European Bank for Reconstruction and Development, EBRD) - міжнародний фінансовий інститут, створений (відповідно до Угоди від 29 травня 1990 р.) 40 країнами, а також Європейським економічним співтовариством (ЄЕС) і Європейським інвестиційним банком (ЄІБ) (European Investment Bank, EIB). Серед країн- засновників - всі європейські країни (крім Албанії), США, Канада, Японія, Мексика, Марокко, Республіка Корея, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, Єгипет. Акціонерами банку можуть бути всі члени МВФ.

Після розпаду СРСР, Чехословаччини, Югославії їх акції були розподілені між державами-правонаступниками. На 1 січня 1997 року акціонерами банку були 58 країн, а також Європейський економічний, валютний і політичний союз (ЄС).

Г оловне завдання ЄБРР - сприяти переходу європейських постсоціалістичних країн до відкритої, орієнтованої на ринок економіки, розвитку приватної підприємницької ініціативи і заохоченню інвестицій в регіоні. До основних об’єктів кредитування ЄБРР належать приватні фірми, державні підприємства, що підлягають приватизації, та новостворювані компанії, включаючи спільні підприємства з участю іноземного капіталу. Мінімум кредитування приватного сектора визначений в розмірі 60% загальної суми кредитного портфеля.

Сукупні кредитні ресурси ЄБРР представлені звичайними ресурсами і коштами спеціальних фондів. Звичайні ресурси включають: дозволений до випуску статутний капітал ЄБРР; залучені позикові кошти; кошти, отримані в рахунок погашення позик або по гарантіях; доходи від інвестицій в акціонерний капітал; інші кошти і доходи ЄБРР, що не є частиною ресурсів спеціальних фондів. До спеціальних фондів відносять: кошти, що мають цільовий характер та надаються окремим країнам і організаціям на особливо обумовлених умовах (гранти); доходи від інвестицій, профінансованих із спеціальних фондів.

Найбільші частки в капіталі мають в своєму розпорядженні США (10%), Італія, Німеччина, Франція, Великобританія і Японія (по 8,5%). Розмір статутного капіталу переглядається не рідше ніж 1 разів в 5 років.

Які основні завдання стоять перед діяльністю Європейського інвестиційного банку?

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) (англ. The European Investment Bank, EIB) - кредитний інститут ЄС. До листопада 1993 р. був інститутом Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Створений в 1958 р. відповідно до Римського договору. Знаходиться в Люксембурзі, має відділення в Афінах, Брюсселі, Лондоні, Римі. Капітал банку належить 15 країнам-членам ЄС.

Основні завдання банку:

сприяння розвитку менш розвинених країн і регіонів ЄС;

надання довгострокових кредитів на модернізацію, реконструкцію та будівництво підприємств, які не можуть бути повністю профінансовані окремою країною;

реалізація спільних господарських проектів на користь ЄС в цілому.

Банк надає допомогу в розвитку транспорту і телекомунікацій,

енергетики, фінансує проекти у галузі охорони навколишнього середовища, кредитує малі підприємства. ЄІБ також забезпечує в межах встановлених лімітів кредитування проектів в 12 країнах Середземномор’я, 69 країнах Африки, Карибського басейну, 11 країнах Центральної і Східної Європи і 30 країнах Латинської Америки і Азії.

Які структури належать до міжнародних регіональних банків розвитку та яка сфера їх діяльності?

До міжнародних регіональних банків розвитку (МРБР) можна віднести (див. рис. 16.7):

Міжамериканський банк розвитку МаБР (Inter-American Development Bank, створений в 1959);

Африканський банк розвитку (АфБР) (African Development Bank, 1963);

Азіатський банк розвитку (АзБР) (Asian Development Bank, 1965).

Виникнення МРБР обумовлено рядом причин, які умовно можна

поділити на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх причин можна віднести: розпад колоніальної системи і завоювання політичної незалежності країнами, які розвиваються, підвищення їх ролі в світовому розвитку; необхідність вирішення регіональних проблем, які не завжди враховуються Світовим банком; розвиток регіональної співпраці і економічної інтеграції країн, що розвиваються. До зовнішніх факторів входять: переміщення основних потоків іноземних приватних інвестицій в розвинені країни, що викликає необхідність залучення державних та міжнародних інвестицій; політика «регіоналізма» розвинених країн (прагнення сприяти об’єднанню країн, що розвиваються, які знаходяться в зоні їх впливу).

Дані банки мають спільні риси і переслідують єдині цілі країн, що розвиваються, - здійснювати кредитування проектів розвитку регіону, надавати особливу увагу регіональній співпраці і кредитуванню регіональних об’єднань.

Приблизно / членів МРБР - розвинені країни, які істотно впливають на їх діяльність, оскільки володіють значною частиною капіталу цих банків. Будь-яке рішення МаБР (місцеперебування - Вашингтон, США) може бути блоковане США; АзБР (Маніла, Філіппіни) - Японією і США, які мають разом / голосів. Спочатку членами АфБР (Абіджан, Республіка Кот-д’Івуар) могли бути тільки країни Африки. У зв’язку з дефіцитом ресурсів АфБР створив в 1972 році своєрідну філію - Африканський фонд розвитку (African Development Fund) за участю 23 нерегіональних країн-донорів, а з 1982 року в члени банку приймаються і розвинені країни.

Порядок формування пасивів, залучення ресурсів в спеціальні фонди, кредитна політика схожі багато в чому з діяльністю Світового банку. Спеціальні фонди пільгового кредитування формуються за рахунок державних внесків розвинених країн, які через них стимулюють свій товарний експорт на ринки країн, що розвиваються: пільгові кредити «прив’язані» до закупівель товарів в країнах донорах. У Латинській Америці це, перш за все, США, які внесли більше половини коштів до Фонду спеціальних операцій МаБР; у Азії - Японія, яка внесла близько половини коштів до Азіатського фонду розвитку (Asia Development Fund). Фонд пільгового кредитування АфБР невеличкий, хоча в Африці розташовано найбільше малорозвинених країн. За розмірами надання кредитів лідирує МаБР, за ним слідує АзБР і з великим відставанням - АфБР. Пільгові кредити надаються на термін до 40 років з 1-4% річних, звичайні позики - на 10-20 років за ринковими процентними ставками.

Значний обсяг кредитів МаБР надав «великій трійці» (Аргентині, Бразилії, Мексиці); АзБР - п’яти країнам (Індонезії, Південній Кореї, Філіппінам, Пакистану, Таїланду); АфБР - Марокко, Кенії, Тунісу.

МРБР виконують роль посередників між групою Світового банку і національними банками розвитку. Це дає можливість розвиненим країнам здійснювати свою політику відносно країн, що розвиваються. В цілому МРБР сприяють розвитку національної економіки, економічної співпраці та інтеграції країн, що розвиваються.

До МРБР формально можна віднести Європейський банк реконструкції та розвитку, створений для обслуговування розвинених країн Центральної і Східної Європи.

Рекомендована література

Основна

навчальна:

23, 77, 78, 108, 120, 137, 158, 224, 238, 259
Основна наукова *: 64, 176, 202, 208, 232
Додаткова: Додаткові джерела інформації вибирайте із загального списку використаної та рекомендованої літератури, а також здійснюйте власний пошук.

* для написання наукових, курсових, дипломних, магістерських робіт.

Структура міжнародних фінансів

Ринки боргових та пайових цінних паперів

Кредитні ринки (ринки банківських кредитних зобов’язань)

Рис. 16.1. Структура міжнародних фінансів

Показники економічного росту

у              /

Обсяг дефіциту державного бюджету

Спекулятивні валютні операції

Часті зміни урядів

7              ;              у

Лобіювання владою

інтересів певних

структур

Відсутність розвиненої інфраструктури фінансового ринку

Рис. 16.2. Фактори, що впливають на формування валютного курсу

Темпи інфляції

Стан платіжного балансу

gt;              S

Різниця відсоткових

ставок в різних країнах

У              Z

Прискорення чи затримка міжнародних платежів

Ступінь довіри до валюти

Валютна політика

Режим курсу валюти Кількість

країн

Країни
Фіксований (прив’язаний) курс 68
Фіксація до долара США 23 Аргентина, Сирія, Литва, Ірак, Панама, Туркменістан, Венесуела, Нігерія, Оман та ін.
Фіксація до французького франка 14 Африканські країни, які входять в зону франка
Фіксація до інших валют 7 Намібія, Лесото, Свазіленд (ранд ПАР), Естонія (німецька марка), Таджикистан (російський рубль) та ін.
Фіксація до індивідуального кошика валют 20 Кіпр, Ісландія, Кувейт, Чехія, Бангладеш, Угорщина, Марокко, Таїланд та ін.
Плаваючі курси 98
З врахуванням заданих параметрів 3 Чілі, Еквадор, Нікарагуа
Регулююче плавання 36 Ізраїль, Терція, Південна Корея, Росія, Китай, Малайзія, Польща, Словенія, Сінгапур та ін.
Вільне плавання 59 США, Італія, Швейцарія, Індія, Україна, Канада, Філіппіни, Норвегія, Великобританія, Азербайджан та ін.
Змішане плавання 15
Прив’язка до однієї валюти (долар США) 4 Бахрейн, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Катар
Прив’язка до групи валют 11 Країни Європейської валютної системи

- 497 -

з/п

Критерії Паризька валютна система з 1867 р. Г енуезька валютна система з 1922 р. Бреттон-Вудська валютна система з 1944 р. Ямайська

валютна

система

Європейська валютна система з 1979 р. (РЕГІОНАЛЬНА)
1. База визначення курсу валюти Золотомонетний

стандарт

Золотодевізний

стандарт

Золотодевізний

стандарт

Визначається вільно (стандарт SDR) Стандарт ЕКЮ (1979-1988 рр.); євро (з 1999 р.)

2.

Використання золота як світових грошей

Золоті паритети Золото як резервно-платіжний засіб

Офіційна

демонетизація

золота

Об’єднання 20% золото- доларових резервів. Використання золота для часткового забезпечення емісії ЕКЮ, переоцінка золотих резервів по ринковій ціні

Пряма конвертація валют в золото Конвертація валюти в золото через обмін на USD, FRF, або GBP Конвертація долара США в золото за офіційною ціною
3. Режим

валютного

курсу

Вільно плаваючі курси в межах золотих точок Вільно плаваючі курси без золотих точок (з 30-х років) Фіксовані паритети і курси (±0,75% ±1%) Вільний вибір режиму валютного курсу (без прив’язки до золота) Плаваючий валютний курс в межах ±2,25% ±15% з серпня 1993 р. («європейська валютна змія»), з 1999 р. Тільки по відношенню до 4-х країн, які не приєдналися до зони євро
4. Інституціо-

нальна

структура

Конференція Конференція, нарада МВФ - орган міждержавного валютного регулювання МВФ; нарада в «верхах» Європейський фонд валютного співробітництва (1979-1993 рр.); Європейський валютний інститут (1994-1998 рр.); Європейський центральний банк (з 1999 р.)

Динаміка платіжного балансу України (аналітична форма представлення), млн дол. США

Статті платіжного балансу

2005 рік

2006 рік

2007 рік

І кв. II кв. III кв. IV кв. І кв. II кв. III кв. IV кв. І кв. II кв.
Рахунок поточних операцій 1603 620 404 -96 -766 -1 504 -1354 -1314 -654
Баланс товарів та послуг 1208 156 -96 -597 -1134 -429 170 -1675 -1703 -1027
Експорт товарів та послуг 10406 11060 11594 11318 10399 12189 14321 13330 13359 15758
Імпорт товарів та послуг -9198 -10904 - -11915 - -12618 -14151 -15005 -15062 -16785
Баланс товарів 1020 -236 -1131 -788 -1353 -935 -884 -2022 -1753 -1430
Експорт товарів 8531 8844 8462 9187 8197 9461 10671 10620 10852 12526
Імпорт товарів -7511 -9080 -9593 -9975 -9550 -10396 -11555 -12642 -12605 -13956
Баланс послуг 188 392 1035 191 219 506 1054 347 50 403
Експорт послуг 1875 2216 3132 2131 2202 2728 3650 2710 2507 3232
Імпорт послуг -1687 -1824 -2097 -1940 -1983 -2222 -2596 -2363 -2457 -2829
Доходи (сальдо) -231 -230 -245 -279 -254 -362 -517 -589 -400 -550
Поточні трансферти (сальдо) 626 694 745 780 622 790 851 910 789 923
Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій 1195 886 921 5036 -1257 324 1056 3965 2539 3308
Рахунок операцій з капіталом -6 -2 -42 -15 3 -1 -1 2 -1 3
Фінансовий рахунок 1201 888 963 5051 -1260 325 1057 3963 2540 3305
Прямі інвестиції 247 365 447 6474 1153 1489 1736 1359 1496 1772
Портфельні інвестиції 397 923 90 1347 4 -141 370 3350 1818 1519
Інші інвестиції 557 -400 426 -2770 -2417 -1023 -1049 -746 -774 14
Середньострокові та довгострокові кредити 248 401 1723 1098 301 840 2187 2311 1203 2163
Надані МФО і гарантовані Урядом -57 37 258 -158 -79 -133 56 -12 -94 -156
Негарантовані 305 364 1465 1256 380 973 2131 2323 1297 2319
Короткостроковий капітал 309 -801 -1297 -3868 -2718 -1863 -3236 -3057 -1977 -2149
Помилки та упущення -132 30 -122 376 -130 -130 -2 199 -493 261
БАЛАНС 2666 1536 1203 5316 -2153 193 1558 2810 732 2915
Фінансування -2666 -1536 -1203 -5316 2153 -193 -1558 -2810 -732 -2915
Резервні активи -2600 -1434 -1140 -5251 2285 -123 -1422 -2739 -593 -2843
Використання кредитів МВФ (чисте) -66 -102 -63 -65 -132 -70 -136 -71 -139 -72
Використано 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0
Погашено -66 -102 -63 -65 -132 -70 -136 -71 -139 -72

За даними: http://www.bank.gov.ua/Balance/index.htm

- 498 -

1ig6 рік 153Эрк 2000 рік 20Q1 рік ~—2СЮ2 сік 2000 рік 2004 рін 2005 рік 200I рік U Баланс товарів та послуг              Доходи              ( сальдо )

Динаміка сальдо платіжного балансу України (1998-2006 роки)

П і Поточні трансферти { сальдо )              ^^Сальдо              рахунку              поточних              оп-ерацій

Рис. 16.3. Динаміка сальдо платіжного балансу України (1998-2006 роки)

Темпи зростання (зниження) експорту-імпорту товарів

(до відповідного періоду попереднього року, наростаючим підсумком)

січень лютий березень квітень травень червень липень серпень вересень жовтень листопад грудень

імпорт 2005              ?              імпорт              2006

експорт 2005              —©—експорт 2006

Рис. 16.4. Динаміка експорту-імпорту товарів України (2005-2006 роки)

Російська              Італія              Туреччина              Польща              Німеччина              Білорусь              США

Федерація

Рис. 16.5. Основні країни-партнери України в експорті товарів

Російська              Німеччина              Туркменістан              Китай              Польща

відсотки

Рис. 16.6. Основні країни-партнери України в імпорті товарів

Обсяги угод злиттів і поглинань за секторами економіки (2005-2007 роки) *

Сектор Обсяг угод, $ млрд Кількість

угод

Частка сектору у загальному обсязі угод,%
1. Фінанси 1399,383 5464 15,23
2. Т елекомунікації 949,061 3354 10,33
3. Нерухомість 899,289 5994 9,79
4. Енергетика 678,318 2116 7,38
5. Нафта і газ 572,222 2795 6,23
6. Охорона здоров’я 566,595 4074 6,17
7. IT 500,507 10 265 5,45
8. Будівництво 350,344 4370 3,81
9. Торгівля 331,926 2591 3,61
10. Транспорт 300,971 2729 3,28
11. Металургія 263,835 1809 2,87
12. Споживчі товари 244,364 2669 2,66
13. Продукти харчування і напої 241,841 2995 2,63
14. Видобувна галузь 235,871 2287 2,57
15. Оренда і ресторанний бізнес 219,366 1998 2,39

Таблиця 16.5

Найкращі пропозиції про злиття (поглинання) ТНК у 2006-2007 роках*

Рік Об’єкт Покупець Пропозиця, $ млрд Стадія**

г-\'

о

о

(N

ABN Amro Holding NV (Нідерланди) - пропозиція №1 Barclays (Велика Британія) 89,7 Розглядається
ABN Amro Holding NV (Нідерланди) - пропозиція №2 Royal Bank of Scotland Group, Banco Santander, Central Hispano SA - BSCH, Fortis Group (Англія, Іспанія) 96,6 Розглядається
Alcoa (США) - пропозиція №1 Alcan (Канада - Австралія) 27,6 (з боргами - 33) Відмова

ЛО

о

о

(N

GlaxoSmithKline (Велика Британія) - пропозиція №1 Pfizer (США) 15 Відмова
Johnsonamp;Johnson (США) - пропозиція № 2 Pfizer (США) 16,6 Угоду

схвалено

Inco (Канада) - пропозиція №1 Falconbridge (Канада) 17,7 Відмова
Xstrata (Англія - Швейцарія) - пропозиція № 2 Falconbridge 18 Угоду

схвалено

* http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/45/2520079067.html **Станом на 12.07.2007 р.

млн дол. США

01.01.06 01.01.07 31.01.07 28.02.07 30.03.07 28.04.07 31.05.07
Міжнародні резерви НБУ, разом, 19394,76 22256,4 22361,95 22843,78 22970,95 23481,65 24751,02

в тому числі:

монетарне золото 275,89 357,73 363,96 387,90 378,92 383,25 376,81
авуари в СПЗ та резервна позиція в МВФ 1,01 1,49 13,41 2,07 2,07 11,25 0,99
готівкова іноземна валюта 14,40 14,71 14,59 14,72 14,73 14,89 14,74
інші резерви в іноземній валюті 19103,31 13354,53 12954,57 12829,39 12346,64 12556,65 13593,37
цінні папери н/д 8527,81 9015,28 9609,57 10228,44 10515,46 10764,98

МІЖНАРОДНІ

РЕГІОНАЛЬНІ

Банк міжнародних розрахунків (БМР)

Міжнародний валютний фонд (МВФ)

Європейський центральний банк (ЄЦБ)

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР)

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ)

Світовий банк або група Світового банку (World Bank Group)

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)

Міжнародні регіональні банки розвитку (МРБР)

Міжнародна асоціація розвитку (МАР)

Міжамериканський банк розвитку (МАБР)

Азіатський банк розвитку (АзБР)

Африканський банк розвитку (АБР)

Міжнародна фінансова корпорація (МФК)

Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ)

Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС)

Банк розвитку держав центральної Африки

Банк розвитку Півдня Африки

Західно-африканський банк розвитку

Неформальні міжнародні фінансові організації

Паризький клуб кредиторів

Лондонський клуб кредиторів

Групи G-7, G-10, G-77

Рис. 16.7. Класифікація міжнародних публічних фінансових організацій

Вид кредитної лінії Межі запозичень (% від квоти) Термін

повернення

коштів,

років

Призначення
Кредити стенд-бай (SBA) 100% щорічно, 300% в сумі від 2,5 до 4 Диверсифікація проблем короткострокового дефіциту платіжного балансу
Розширена фондова лінія (EFF) Немає прив’язки до квоти від 4,5 до 7 Фінансування довгострокового дефіциту платіжного балансу
Кредити для поповнення валютних резервів (SRF) Немає прив’язки до квоти від 1 до 1,5 Фінансування особливо стійкого і великого дефіциту платіжного балансу, особливо у разі загрози для СВС
Превентивна кредитна лінія (CCL) Немає чіткої прив’язки до квоти, але приблизний розмір — від 300 до 500% від 1 до 1,5 Фінансування можливого дефіциту платіжного балансу в країнах, які проводять обґрунтовану економічну політику
Лінія

компенсаційного

фінансування

(CFF)

Від 10 до 55%, без урахування меж запозичень по лініях SBA/EFF від 2,5 до 4 Компенсаційне фінансування втрат при експорті або підвищених витратах при імпорті зернових
Кредити для боротьби з бідністю і забезпечення економічного зростання (PRGF) Від 140 до 185%, незалежно від інших кредитних ліній МВФ від 5,5 до 10 Фінансова підтримка структурно обумовлених проблем з платіжним балансом в країнах з низьким рівнем національного доходу

<< |
Источник: Данілов Олександр Дмитрович, Серебрянський Дмитро Миколайович. Фінанси у запитаннях і відповідях: навчальний посібник / Національний університет державної податкової служби України. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.:              2008.              -              535              с.. 2008

Еще по теме Розділ VІ Міжнародні фінанси:

  1. 6.2. Фінанси штатів і місцевих органів влади
  2. 8.3. Фінанси Франції 8.3.1. Державні фінанси Франції
  3. ТЕМА 11. ЗАБОРГОВАНІСТЬ У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСІВ
  4. ПЕРЕДМОВА
  5. Розділ 13 ФІНАНСОВА ІННОВАЦІЯ
  6. Розділ 20 і ПРОВЕДЕННЯ МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ: ЗАВДАННЯ ТА ЦІЛІ
  7. Розділ 21 ВАЛЮТНІ РИНК
  8. Розділ 2 2 і МІЖНАРОДНА ФІНАНСОВА СИСТЕМА І МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА
  9. Глава 5. Фінанси домашніх господарств Яке визначення соціально-економічної категорії «домашнє господарство» трактує система національних рахунків ООН та вітчизняне законодавство?
  10. Глава 6. Фінанси підприємницьких структур У чому полягає зміст фінансової категорії «фінанси підприємств» ?
  11. Глава 14. Фінансовий ринок та фінансові інститути
  12. Розділ VІ Міжнародні фінанси
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -