12.2. Фінанси окремих країн Латинської Америки та шляхи їх реформування 12.2.1. Республіка Чилі

Історія реформування фінансової системи Чилі А. Піночетом вивчається багатьма вченими, оскільки цій країні вдалося за короткий строк перетворитися з відсталої на розвинуту економічно державу.

Попри те, що Альенде називався соціалістом, його уряд відразу почав провадити в країні радикальні економічні та соціальні перетворення у цілком комуністичному дусі. Були націоналізовані 350 найбільших приватних компаній, включно з усіма приватними банками, іноземними підприємствами у гірничовидобувній галузі, великими торговельними фірмами. Альенде експропріював більше половини великих латифундій і передав селянам близько 9 млн га землі. За кілька перших місяців правління він зробив більше, ніж попередній президент за 6 років. Але право володіння отриманою землею для 76 тисяч селянських родин виявилося чисто формальним. За таким добре відомим радянським людям «добровільно-примусовим методом» усіх нових власників землі було об\'єднано в сільськогосподарські товариства аграрної революції (CAPА) — повний аналог радянських колгоспів. Всю ж вироблену продукцію чилійські селяни були зобов\'язані продавати державній закупівельній організації ЕКА. В країні, яка завжди відчувала брак власного продовольства, централізований державний розподіл продуктів харчування призвів до виникнення гострого дефіциту практично всіх продуктів. Буйним квітом розцвів чорний ринок. І чим більше титанічних зусиль докладала влада в боротьбі зі спекулянтами, тим гіршим ставало постачання чилійських міст. У Сантьяго почалися «бунти порожніх каструль», коли домогосподарки (переважно із забезпечених верств населення) приходили до президентського палацу і годинами стукотіли кришками по каструлях, вимагаючи повернення до ринкової торгівлі продуктами харчування.

Спроба запровадити соціалістичний розподіл у бідній країні, де ніколи не було добре функціонуючого внутрішнього ринку і більшість населення якої не підтримувала комуністичні перетворення,

314

315

неминуче мала призвести до руйнування виробництва і глибокої соціальної кризи, до зміни влади, до запровадження реформ Піно-чета.

Чим гірше, тим краще — це положення «кризової» гіпотези про передумови радикалізації економічних реформ стверджується в Чилі. Подібно до того, як невдала спроба поступового реформування чилійської економіки С. Альенде зумовила «шокову терапію» А. Піно-чета 1975 p., майже через десятиліття по цьому спричинилася короткочасна експансійна «корекція» економічних реформ. Криза заборгованості та загальний песимізм від набагато гірших, ніж очікувалося, результатів ортодоксальної стабілізаційної програми на якийсь час перехилили шальки терезів на користь прихильників експансійної політики. У квітні 1984 р. міністром фінансів став Ескобар Серда — ідеолог індустріальної (читай — експансійної) політики «підтримки» національного товаровиробника. Значне збільшення видатків бюджету та підвищення уніфікованої ставки імпортного мита з 20% до 35% завершилося тим, що вже в жовтні 1984 р. інфляція підвищилася до 8% на місяць; всупереч очікуваним, зросло безробіття та зовнішній борг. Невдала «корекція» економічної політики прискорила повернення «чиказьких хлопчиків» до керма економічної політики: 12 лютого 1985 р. пост міністра фінансів обійняв Ернан Бучі.

Радикалізація економічних реформ у Чилі зі середини 80-х років XX ст. поєднувалася з певною обережністю, покликаною запобігти помилкам на зразок критичного підвищення реального обмінного курсу песо у 1980—1982 pp.

Після поновлення радикальних економічних реформ у 1985 р. чилійський уряд повернувся до засадничих елементів «шокової терапії», водночас демонструюючи обережність у приватизації державного майна та рішучість у створенні конкурентного середовища. Протягом трьох років уряд скоротив частку власних видатків у ВВП до 26,8% у 1987 р. проти 32,6% у 1984 р. Це уможливило експеримент зі зниженням ставки податку на прибуток із 46% до заледве 10%

(в 1989 р. ставку податку знову підвищили до 35%). З 1989 р. доходи чилійського бюджету незмінно перевищують його видатки.

Розрахунок чилійських реформаторів полягав у тому, що фіскаль^ на дисципліна та лібералізація зовнішньої торгівлі загальмують інфляцію до рівня показників промислово розвинутих країн, проте цього не сталося. Деяке прискорення інфляції у 1989—1990 pp. наштовхнуло на неприємні аналогії з економічними труднощами на початку 1980-х років. Інфляційна інерція знову привернула увагу економістів, як і низка інших причин: «перегрів» економіки (зростання ВВП у 1989 р. становило 10%), погіршення умов торгівлі, невизначеність у політичному житті напередодні запланованого переходу до демократичної форми правління. Можна вважати, що наприкінці 1980-х — початку 1990-х років політика обмінного курсу не враховувала реалій переходу до стійкого економічного зростання: фіскальна дисципліна, зменшення коштів обслуговування зовнішнього боргу, підвищення продуктивності праці, структурні перетворення, збільшення інвестицій (включно з прямими інвестиціями з-за кордону).

Частка зовнішнього боргу у ВВП зменшилася до 37,2% в 1997 р. проти 123% у 1985 р. Відношення зовнішнього боргу до експорту зменшилося із загрозливих 398,5% в 1985 р. до 176,8% в 1997 р. Останнім часом на обслуговування зовнішнього боргу витрачається всього 20% надходжень від експорту товарів і послуг. Що більше, протягом 1995—1996 pp. Центральний банк і уряд достроково виплатили 2,9 млрд доларів США державної заборгованості міжнародним фінансовим організаціям та приватним банкам. Зрозуміло, що нижчі кошти обслуговування зовнішнього боргу не вимагають підвищеного трансферту фінансових активів за кордон, а відповідно — створюють передумови для підвищення реального обмінного курсу. Іншими словами, реальний обмінний курс підвищується, адже немає потреби в збільшенні чистих надходжень від експорту товарів і послуг. Позитивно вплинула на стан фінансів країни й пенсійна реформа, досвід якої вивчається в усьому світі.