ВИСНОВКИ
1. Історія права інтелектуальної власності в Україні має динамічний та конкретно-історичний характер, відображає західну правову традицію регулювання творчості людини та європейські цінності, зокрема, необхідність певних позитивних зобов’язань держави щодо захисту результатів інтелектуальної творчості.
Ця історія базується на послідовному визнанні права людини на творчість і позитивно-правовому визнанні результатів творчості як інтелектуальної власності.2. Розвиток права інтелектуальної власності в Україні характеризується як загальними закономірностями, так і особливостями. В Україні розвинулися всі історичні форми права інтелектуальної власності, які змінювали одна одну і були зумовлені, перш за все, економічними, політичними, соціальними, культурними факторами. Особливістю є те, що у певні історичні періоди ці форми виявлялися по-різному, а їх трансформація не завжди мала прогресивний характер. Ця особливість в значній мірі пояснюється тим, що українські землі входили до складу різних країн і, відповідно, на їх території діяли різні правові системи. Фундаментальною причиною цього можна вважати те, що на українських землях діяли різні правові системи, у зв’язку з тим, що частини українських земель належали різним країнам.
3. Історія права інтелектуальної власності – важлива складова історії українського права, суспільної історії українського народу. Проте саме вона зазнала істотних європейських впливів, відтак її не можна розглядати як винятково національну. У той же час право інтелектуальної власності та його історія є складовою української правової культури, виразно означеної належністю до романо-германської правової сім’ї, органічно пов’язаної з європейською правовою традицією взагалі, традицією захисту власності зокрема. 4. В результаті проведеного дослідження виявлені критерії для періодизації історії права інтелектуальної власності в Україні, а саме: принципи правового регулювання відносин інтелектуальної власності, історичні форми права інтелектуальної власності, стан розвитку законодавства про інтелектуальну власність.
На основі названих критеріїв можна виділити чотири етапи історії права інтелектуальної власності в Україні. Для першого етапу характерні архаїчні уявлення про інтелектуальну власність, відсутність державного регулювання і позитивного права, яке б систематично встановлювало правила поведінки у сфері інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності. У цей час результати творчої діяльності вважалися спільними, власністю всіх людей. Про це з впевненістю можна говорити щодо літературних і художніх творів, оскільки історичних відомостей щодо об’єктів промислової власності не виявлено. По суті цей період необхідно вважати періодом зародження права інтелектуальної власності в Україні з необхідними атрибутами формування ідейних, економічних, релігійних, інших передумов розвитку інтелектуальної діяльності та утворення інтелектуальної власності.5. У цей період розвинулася перша історична форма права інтелектуальної власності. Вона відрізнялася значною тривалістю у часі: її початок необхідно відносити до давньоруських часів, а період розвитку становить практично все середньовіччя, до ХVІІІ ст. включно. У вказаний період формувалися передумови правового регулювання творчості та використання її результатів. Відсутність рабства, культурна роль церкви сприяли становленню високої книжкової культури, розвитку мистецтва, ремесел. Тогочасна література – це переважно твори релігійного змісту, створені, як правило, духовними особами. Відтак результати інтелектуальної власності вважалися власністю усіх віруючих, громади. Громадський, суспільний характер сфери інтелектуальної, творчої діяльності виводив її за межі приватних відносин, отже, не сприяв виникненню норм звичаєвого права. Попри це, формувалась свобода творчої діяльності, що впливало на світогляд тогочасних людей, їх правову свідомість і правову культуру.
Таким чином, за відсутності формальних правових норм, у цей історичний період можна говорити про початки історії права інтелектуальної власності в Україні.
Неоднозначна роль цехів в історії права інтелектуальної власності.
З одного боку, цехова організація ремісництва, яка існувала на українських землях у ХІV - XVI ст. стримувала творчість не залучених до неї людей. З іншого боку, боротьба з монополією цехів зумовила необхідність і появу привілеїв, які стали попередниками сучасних патентів. Цехи також захищали право власності на товарні знаки, які відносяться до найдавніших об’єктів інтелектуальної власності. Впродовж тривалого часу функції товарних знаків виконували підписи майстрів, емблеми міста, монетні знаки, видавничі марки, філіграні. Цехові статути, в яких була передбачена відповідальність за порушення прав на тогочасні товарні знаки, можна вважати однією з перших форм права інтелектуальної власності.Проте визначальним для цього періоду був розвиток авторського права, переломним моментом в історії якого стало винайдення книгодрукування. Протягом XVI - XVIII ст. правовою формою охорони прав видавців були привілеї, які, однак, не гарантували виключність прав. Поширення системи привілеїв стало загальною закономірністю розвитку авторського права в Європі, а відтак і на українських землях. Її недоліком було те, що поза нею залишалися автори творів. Влада використовувала привілеї як засіб контролю за видавничою діяльністю, отже, опосередковано і за творчістю. Таким чином, інститут цензури від самого початку пов’язаний зі становленням авторського права та законодавства у цій сфері.
Прогрес у розвитку права інтелектуальної власності у цей історичний період поєднувався з поширенням негативних явищ, які стали невід’ємною частиною інтелектуальної, творчої діяльності того часу. Протягом XVI - XVIII ст. непоодинокими були випадки копіювання творів, зокрема гравюр без згоди автора; використання чужих творів чи їх частин без посилання на джерело запозичення, підробки товарних знаків. Не надто результативна боротьба з цими явищами вимагала зміни засад правового регулювання інтелектуальної діяльності і була однією з причин поступового переходу до наступної історичної форми інтелектуальної власності.
6. Друга історична форма права інтелектуальної власності в Україні сформувалася впродовж кінця ХVIII - XIX ст., коли українські землі перебували у складі імперій Австрії (згодом Австро-Угорщини) та Росії. Відтак на них поширювалося австрійське та російське законодавство про інтелектуальну власність. Аналіз цього законодавства свідчить про його формування під впливом європейської доктрини авторського права та права промислової власності. Вплив цієї доктрини вперше виявився за посередництва австрійського законодавства про інтелектуальну власність. Перехід від факультативної правової охорони результатів інтелектуальної діяльності у форми привілеїв до облігаторного принципу, закріпленого на законодавчому рівні, спочатку відбувся на західноукраїнських землях.
Протягом ХІХ ст. у Австро-Угорщині була створена дієва система правової охорони прав інтелектуальної власності: було прийняте відповідне законодавство, створені Патентне відомство, Патентний суд, функціонував інститут патентних повірених. Австрійське законодавство вело багато важливих новел, які спричинили подальший розвиток права інтелектуальної власності. Серед них положення про службові винаходи, загальновідомі товарні знаки, введення поняття “попереднього користувача”. У Законі Австро-Угорщини “Про охорону винаходів” від 11.01.1897 р., у якому було відображено найбільш прогресивні на той час положення патентного права, була закріплена теорія виключних прав патентоволодільця. Варто наголосити, що передумовою появи правових норм про авторське право була необхідність врегулювання питань щодо видавництва творів. Реалізація авторських прав на літературні твори залежало від дотримання вимог цензурного законодавства. Однак, істотним недоліком австрійського законодавства була відсутність норм, які би захищали особисті немайнові права митців.
Прогресивне австрійське законодавство про інтелектуальну власність дозволило українцям захищати свої права у цій сфері шляхом створення громадських організацій, серед завдань яких був і захист прав митців.
Українцями було сконструйовано та запатентовано багато важливих винаходів. Все це сприяло формуванню у середовищі українства усвідомлення необхідності правової охорони прав інтелектуальної власності. Однак, бездержавність, колоніальна політика уряду, стагнуючий економічний розвиток західноукраїнських земель перешкоджали піднесенню інтелектуальної діяльності, організованому і приоритетному правовому захисту її результатів.На підросійських землях України розвиток права інтелектуальної власності проходив в умовах жорсткої уніфікації російського законодавства, імперської політики щодо української мови та культури, що негативно відобразилося, насамперед, у сфері авторського права. Загалом становлення законодавства про інтелектуальну власність у Російській імперії відбувалося тим же шляхом, що й в європейських державах, але з певним часовим запізненням.
Допатентний захист, як і в інших країнах, базувався на привілеях і до 1919 р. у законодавстві використовувався термін “привілей”. Потреба у привілеях, як правовій формі охорони прав видавців, не виникала, оскільки видавнича діяльність до кінця ХVIII ст. була державною монополією і конкуренція між видавцями була відсутня. Особливістю розвитку авторського права в Російській імперії був тісний зв’язок з цензурним законодавством.
Питання правової природи інтелектуальної власності було предметом уваги багатьох українських вчених кінця ХІХ - початку ХХ ст. Вони дотримувалися прогресивних поглядів, співзвучних з домінуючими на той час у європейській правовій думці. Зокрема, вчені ставили під сумнів правильність поширення на авторські права конструкції права власності, виділяли їм окреме місце у системі цивільних прав, наголошували на особистому елементі, який існує поряд з майновим у цій групі прав. Варто підкреслити, що визнання за автором комплексу особистих немайнових і майнових прав характерне саме для періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. Цей час характеризується підвищенням у суспільстві уваги до людини як особистості, що зумовило прагнення митців до визнання не лише майнових, але й особистих прав на твори.
7. У період відродження української державності початку ХХ ст. розвинулася окрема історична форма українського права інтелектуальної власності. Важливо підкреслити, що у вузьких часових рамках сформувалися не тільки ідеї, концепції розвитку прав інтелектуальної власності, а й були розроблені проекти конституційних норм, законодавчих, підзаконних нормативних актів, організаційно-правовий механізм захисту інтелектуальної власності. Великий обсяг архівних матеріалів і їх зміст свідчать, що на початку ХХ століття велася послідовна робота з формування державної системи правової охорони прав інтелектуальної власності, створення національного законодавства про інтелектуальну діяльність і інтелектуальну власність.
Як і у більшості інших європейських держав, які здобули незалежність після І світової війни, в Україні велика увага приділялася законотворчій роботі саме у сфері правової охорони об’єктів промислової власності. Законопроекти містили багато положень, притаманних сучасному українському законодавству. Аналіз законопроектів свідчить про високу правову культуру їх розробників. Особливе значення має проект Конституції Української держави, підготовлений урядовою комісією УНР, який зберігається в особистому фонді Р.М. Лащенка у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові. Відповідно до ст. 40 проекту „держава охороняє інтелектуальну працю та її витвори” [105, арк. 1]. У проекті Конституції ЗУНР, підготовленому С. Дністрянським у 1920 р. було передбачено, що “для інтелектуальної власності існує особливе авторське і винахідницьке право” (§36). У 20-х роках ХХ ст. законотворча діяльність у сфері права інтелектуальної власності була перервана в Україні з об’єктивних причин.
Фактично українська революція 20-х років ХХ ст. створила реальні передумови для якісних змін у розвитку українського права інтелектуальної власності. Історичний досвід, набутий у цей період, теоретичні та практичні напрацювання цієї доби створили передумови для використання цих здобутків у розвитку сучасного українського права інтелектуальної власності. Політична поразка української революції припинила розбудову державної системи правової охорони інтелектуальної власності, однак закріплені в той час ідеї показали в історичній перспективі свою конструктивність.
Більша частина ХХ століття характеризується неоднорідністю історичних форм розвитку права інтелектуальної власності на українських землях.
8. У 20-х - 30-х роках ХХ століття на західноукраїнських землях діяло законодавство Республіки Польща. У Польщі на державному рівні було визнано важливість винахідництва, захисту авторських прав для національної та економічної безпеки. Про це свідчить прийняття через місяць після проголошення незалежності декрету про Патентне відомство. Закон Республіки Польща “Про авторське право” від 29.03.1926 р. був прогресивним документом, який містив низку новел, що зумовили подальший розвиток доктрини авторського права. Слід зазначити, що на західноукраїнських землях значно раніше, ніж в інших регіонах України, почали діяти міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності: Австро-Угорщина приєдналася до Паризької конвенції у 1909 р., Республіка Польща – у 1919 р. У 1920 р. Польща приєдналася до Бернської конвенції. Російська імперія не була учасником цих договорів.
9. У радянській період правове регулювання у сфері інтелектуальної власності здійснювалося на основі загальносоюзного законодавства. Характерною рисою радянської науки була відсутність комплексної правової охорони результатів творчої діяльності: розрізняли авторське право і винахідницьке. У радянській науці гостро критикували теорію права інтелектуальної власності, це поняття не використовувалося ні в законодавстві, ні у науковому обігу. Розвиток радянського законодавства у цій сфері відбувався під впливом лише внутрішніх факторів. Воно відрізнялося тим, що було пристосоване і могло діяти лише за умов адміністративно-командної системи управління. Лише в СРСР існували дві форми правової охорони винаходів: авторське свідоцтво і патент. Аналіз архівних матеріалів свідчить, що проголошувана свобода творчості обмежувалася. Значну роль в УРСР у сфері інтелектуальної власності відігравали громадські організації.
10. Четвертий етап історії права інтелектуальної власності розпочався у 1991 р. і триває дотепер. На початку 90-х років після здобуття Україною незалежності у державі спостерігалася криза у системі правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, зумовлена відсутністю національної нормативної бази та спеціальних державних органів у цій сфері. Протягом 1991-1994 рр. були закладені основи законодавчої бази національної системи правової охорони результатів інтелектуальної діяльності. У період з 1994 р. по 1999 р. визначилися напрями подальшого розвитку цієї системи з урахуванням наміру України вступити до Європейського Союзу та Світової організації торгівлі. Важливою подією стало закріплення у Конституції України права інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54). З прийняттям Цивільного кодексу України 2003 р., який містить книгу 4 „Право інтелектуальної власності”, в Україні була закріплена традиційна для неї дворівнева система законодавства про інтелектуальну власність. Збережена наступність у правових традиціях, яка полягає у розміщенні норм про право інтелектуальної власності у системі цивільного законодавства.
11. Аналіз процесу становлення законодавства незалежної України у сфері інтелектуальної власності свідчить про наступні особливості. З однієї сторони, це надзвичайна динамічність цього процесу: щороку приймаються зміни до діючого законодавства, що зумовлено як зобов’язаннями України перед ЄС та СОТ, так і специфікою цієї сфери, яка стрімко розвивається у ХХІ ст. З іншої сторони, не дивлячись на щорічні доповнення, суттєвих змін у правовому регулюванні відносин у сфері права інтелектуальної власності як таких не відбувається. Процес адаптації національного законодавства до законодавства ЄС відбувається надзвичайно повільно і, головним чином, під впливом зовнішніх чинників. Строки адаптації законодавства про інтелектуальну власність до законодавства ЄС, визначені у низці угод, були пропущені.
Перспективним шляхом вирішення нагальних проблем у галузі правової охорони інтелектуальної власності в нашій державі названо налагодження співробітництва Уряду, інших державних структур та об’єднань громадян України з міжнародними організаціями та урядами інших країн. Саме історична традиція правової охорони інтелектуальної власності дозволяє розглядати Україну як невід’ємний елемент європейської та глобальної системи правового регулювання інтелектуальної діяльності та захисту її результатів.