Зобов’язання (Obligations)
2.10.1. Делікт (Delict)
Римські юристи зобов’язання розділяли на дві групи: деліктні і контрактні. Візантійські юристи пішли дещо далі і ті зобов’язання, які не вписувалися у зазначені вище рамки ділили ще на дві групи: квазі-контрактні і квазі-деліктні.
Юристи вже у «Дванадцяти таблицях» вбачають перехід від системи особистої помсти (типу «кров за кров», «зуб за зуб») до ситуації, коли держава змушує потерпілу сторону приймати компенсацію замість помсти. Держава встановлювала відповідну «таксу». Якщо хтось комусь зламував член тіла (limb), то потерпілий ще зберігав право «відплатити» таким же чином, але стосовно інших випадків передбачалася грошова компенсація, наприклад, 25 асесів за нанесення удару. Штраф за крадіжку речі встановлювався у подвійному розмірі її вартості, якщо ж злодія ловили «на гарячому» (furtum manifestum), то його відводили на суд особи, у якої він вкрав річ. У класичний період преторіанські реформи запровадили штрафи в чотирикратному розмірі за крадіжку, коли злодія ловили «на гарячому». Були запроваджені штрафи за наклеп і образу (defamation).
Законодавство стосовно майнової шкоди набрало чинності пізніше, ніж «Дванадцять таблиць». Це — закон Аквілія (lex Aquilia). Закон доповнювався рішеннями преторів.
2.10.2. Контракт (Contract)
Нинішня юридична наука Заходу вважає, що на час набуття чинності «Дванадцятьма таблицями» малоймовірне існування контрактного права. Дещо відомо про nexum. Це така зажерлива позика, за якої боржник міг потрапити в особисту залежність від кредитора. Ця норма застаріла ще за класичних часів.
У класичні часи римські юристи виділяли чотири види контрактів: літеральні, вербальні, реальні і концесуальні. Літеральний контракт був фіктивною позикою, яка започатковувалася записом у книзі кредитора. Цей вид контракту відігравав досить незначну роль і застарів уже до часів Юстиніана.
Оскільки, як уже з гумором відзначалося раніше, з папером тоді були проблеми, то значного поширення набув вербальний контракт (stipulation), тобто усна угода. Предмет контракту мав бути законним. А сам контракт мав вигляд запитання-відповіді. Читач таку ситуацію може прекрасно уявити, згадавши як він купує на ринку, наприклад, сало. Спочатку вимагалося, щоб слова реально промовлялися. В період правління Юстиніана без слів можна вже було обійтися, якщо контракт складався в письмовій формі.Якщо угода не була у формі stipulation, то для того щоб вона вважалася дійсною, необхідно щоб вона відповідала вимогам реального або консенсусного контракту (real or consensual contract).
Реальним вважався такий контракт, для укладення якого, окрім згоди сторін, потрібно було передбачати передачу речі від однієї сторони до іншої, і зобов’язання про повернення переданої речі. Реальний контракт поширювався на позики (mutuum, наприклад, гроші), запозичення (commodatium), здачу в оренду, наприклад, коня, депозит і заставу (pledge).
Для укладення концесуальних контрактів потрібна була згода (висловлена словами чи іншим чином). Цей вид контракту відігравав велику роль у повсякденному житті. Було чотири види даного контракту: emptio venditio (продаж), locatio conduction (оренда речей чи послуг або надання роботи для виконання), societas (партнерство) і mandatum (агентство). У часи Юстиніана стала відомою і така форма контракту як «innominate contract» (це коли угода стосується обміну речей і якщо одна сторона свої зобов’язання за угодою вже виконала, то ця сторона могла у встановленому порядку примусити іншу сторону виконати умови контракту).
2.10.3. Спадкування за заповітом (TESTAMENTARY SUCCESSION)
Заповіт існував уже на час «Дванадцяти таблиць». Можливо, що його форма була такою, про яку згадував Гай, — заповіт оголошувався на засіданні курії (testamentum comitiis calatis). Як варіант був заповіт, що оголошувався перед народом, зібраним для битви. Можливо, вже був відомим і заповіт типу mancipatory.
Він застосовувався у надзвичайних ситуаціях, коли використання інших форм заповіту було неможливим (наприклад, коли людина помирала). Процедура полягала в тому, що спадкоємець символічно купував майно у спадкодавця. На кінець існування республіки старі форми заповітів уже не застосовувалися. Даний заповіт став простою формальністю. Справжнім заповітом стали вважатися заповіти в письмовому вигляді. Заповіт набирав чинності лише у випадку смерті. Заповіт можна було і відкликати у будь- який час протягом життя заповідача шляхом складання нового заповіту. У післякласичні часи mancipation перестав бути потрібним. Найпоширенішою формою заповіту стало testamentum tripertium. Ця форма вимагала прикладання печаток семи свідків і підписів свідків і спадкодавця.Римське право передбачало призначення одного чи більшої кількості heredes, тобто «універсальних спадкоємців», які брали як права, так і зобов’язання померлої особи. Тобто спадкоємець міг одночасно стати власником, кредитором і боржником. При цьому одержаного майна могло і не вистачити для сплати боргів. Особа, якій прийняття спадкоємства принесло втрати, а не прибутки, називалася damnosa. До Юстиніана в таку пастку можна було не потрапити, лише не взявши на себе спадкоємство. Юстиніан запровадив beneficium inventarii. Це означало, що спадкоємець протягом певного часу після прийняття спадщини, сплачував борги померлого на суму, що не перевищувала вартості одержаного майна. Спадкодавець, визначаючи спадкоємця, міг також визначити легати (legacies), наприклад особисті подарунки. Свобода заповіту не була повною. Не можна було залишити без певної частки майна своїх дітей і, в певних випадках, батьків, братів і сестер.
2.10.4. Спадкування без заповіту (Intestate succession)
Спадкування спочатку велося, виключно за чоловічою лінією. Від цього принципу поступово почали відмовлятися на користь когнаційної системи, яка враховує ступінь рідства, а не стать. Спочатку цей принцип почали застосовувати претори, а потім він був підтверджений і імператорським законодавством.
Перша лінія спадкоємців охоплювала тих осіб, які були під potestas чи manus померлого (коло осіб називалося sui heredes). Якщо таких осіб не було, то найближчі агнати приймали спадщину, а якщо не було агнатів, то спадщина переходила до членів клану (gens або clan померлого). Преторіанські реформи надали емансипованим дітям рівні права з sui heredes. Найближчим когнатам (а якщо таких не було, то вдові, яка перебувала у шлюбі без manus) було надано право на спадкування за умови, що агнати були відсутніми.
Спадкування типу gentile (родове) застаріло ще в першому столітті нашої ери. Але і з огляду на це спадщина померлої жінки не могла дістатися її дітям, якщо був живим брат батька. Аналогічно, спадщина дітей не могла дістатися їх матері, якщо у неї були агнати. Наприкінці класичного періоду за імператора Хадріана ця норма була дещо модифікована, і певні права спадкування були надані матерям, які народили трьох дітей. Пізніше, у II ст. н. е., дітям було надане першочергове право на спадщину їх матері. За Юстиніана когнаційна система одержала перемогу. Першочергове право на спадщину одержали нащадки (descendants). Якщо їх не було, то на спадщину могли претендувати старійшини (ascendants), однокровні брати та сестри і діти померлих братів і сестер. Далі йшли напівкровні брати і сестри, а потім найближчий когнат чи когнати, якщо їх було кілька того ж ступеня родства.
Чоловік і дружина не згадувалися, але їх стародавні преторіанські права зберігалися за відсутності зазначених вище категорій спадкоємців. Юстиніан установив порядок, за яким бідна вдова мала право на четвертину спадщини померлого чоловіка. Якщо ж у померлого було понад троє дітей, то спадщина ділилась у рівних частинах між вдовою і дітьми. Якщо ж у вдови діти були спільними з померлим чоловіком, то вдова одержувала лише право на користування до смерті тим майном, до якого вона виявила інтерес.
2.11.