Власність і володіння

У римському праві відсутні якісь значні відміни між правом на землю і правом на рухомі речі. І земля, і рухомі речі могли знаходитися у власності окремих осіб. Римляни власність ро­зуміли як абсолютну, і цим вони відрізняються, на думку анг- ло-саксів, від німців, які власність розуміють як наявність «кращих прав» на володіння тим чи іншим майном.

2.6.1. Процедури цивільного права «ius civile»

2.6.1.1. Формальна передача у власність (Mancipatio)

Укладання таких угод відзначалося церемонійністю. Необхід­на була присутність того, хто передає, і того, хто приймає на себе володіння річчю. Мали бути також присутніми:

— 5 свідків (повнолітніх римських громадян);

— ваги;

— людина, яка тримає ці ваги;

— брусок (зливок) міді.

Особа, яка вступала у володіння, обіймала відповідну річ і промовляла, що вона купує її за зливок міді. Потім торкалася ва­тів цим зливком. Це був символічний продаж. Коли ще грошей не було, то дійсно розплачувалися міддю, зважуючи її. Коли ж по­чали користуватися грішми, то мідний зливок виконував лише формальну роль. Гроші сплачувалися у взаємоприйнятній формі платежу.

2.6.1.2. Відбирання у незаконного володільця (In Jure Cessio)

Позивач подавав позив до магістрату, що річ, яка знаходиться у володінні відповідача, є річчю позивача. Відповідач погоджу­вався з позовом, і річ переходила позивачеві за рішенням магіст­рату. Це — віндикаційний позов.

2.6.1.3. Набувальна давність (Usucapio)

«Дванадцятьма таблицями» було встановлено, що дволітнє володіння земельною ділянкою породжує права на неї. Стосовно речей достатньо було одного року. Але початок володіння мав відбуватися добросовісно. Тобто річ не повинна бути краденою або захопленою силою (наприклад, земля, бо її вкрасти, зрозумі­ло, не можна). Правомірний початок володіння річчю мав назву iustus titulus.

2.6.2. Процедури стосовно «ius gentium»

2.6.2.1. Заволодіння (Occupatio)

Принцип означав, що безгосподарні речі, на які можлива при­ватна власність, ставали власністю тієї особи, яка першою всту­пила у володіння ними.

2.6.2.2. Приналежність (Accessio)

Якщо допоміжна pin(accessory), яка належала особі «А» приє­днувалася до головної речі (principal), яка належала особі «Б», то власність на все в цілому належала «Б». Цей принцип, зокрема, означав, що все, що побудоване на земельній ділянці, стає ї час­тиною і не може володітися окремо.

2.6.2.3. Власність на річ, виготовлену з майна іншої особи (Specificatio)

Стосовно цього принципу школи прокуліанців і сабініанців мали різні погляди. Йерші вважали, що коли особа «А» вигото­вила річ з матеріалу, який належав особі «Б», то власником речі має бути особа «А». Сабініанці вважали навпаки — особі «Б». Юстиніан розробив так звану «проміжну точку зору». Особа «Б» зберігала власність, якщо було можливим повернення речі до по­переднього стану. Наприклад, бронзовий виріб переплавити у зливок. Оскільки вино не можна перетворити на виноград, а ви­печений хліб — на зерно, то особа «А» вважалася власником ре­чей, виготовлених із сировини особи «Б».

2.6.2.4. Скарб (Thesauri inventio)

Якщо хтось знаходив закопаний на своїй ділянці скарб, та скарб ставав власністю господаря відповідної ділянки. Якщо на чужій ділянці, то необхідно було половину знайденого скарбу віддати її господареві.

2.6.2.5. Володіння, що переходить у власність (Traditio)

Термін означає передачу майна у володіння з наміром переда­ти власність. Процедура не поширювалася стосовно видів майна res mancipi (землі в Італії, рабів, тяглової і в’ючної худоби) і окремих сервітут rustic servitudes, стосовно яких вимагалися про­цедури mancipacio чи in iure cessio. Наприклад, якщо особа «А» продала і просто надіслала особі «Б» свого раба, то «А» вважала­ся власником раба до того часу, поки не відбудеться процедура usucapion. Претори намагалися за принципом traditio захистити інтереси осіб типу «Б». Вважалося, що особи «Б» володіють ре­чами «in bonis». На період правління Юстиніана mancipacio та in iure cessio стали застарілими.

2.7.