Текст Кодексу

ВСТУПНИЙ РОЗДІЛ — ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА

Стаття 1. Іноземці, які належать до громадянства однієї з До­говірних держав, на території решти користуються тими самими цивільними правами, які надані місцевим громадянам.

Кожна Договірна держава може за мотивами публічного порядку відмовити громадянам інших Договірних держав у здійсненні деяких цивільних прав або підпорядкувати їх здій­снення особливим умовам. У такому випадку ці держави та­кож можуть відмовити у здійсненні тих же прав громадянам першої держави або підпорядкувати таке здійснення особли­вим умовам.

Стаття 2. Іноземці, які належать до громадянства однієї з До­говірних держав, на території решти будуть рівним чином корис­туватися тими ж гарантіями особистості, що й місцеві громадяни, з обмеженнями, встановленими конституцією і законодавством кожної держави.

Однаковість гарантій особистості не поширюється на здійс­нення публічних функцій, виборче право та інші політичні права, окрім випадків, коли внутрішнім законодавством спеціально встановлене інше.

Стаття 3. Щодо здійснення цивільних прав і користування од­наковими гарантіями особистості закони і правила, що діють у кожній із Договірних держав, розглядаються як такі, що належать до однієї з наступних трьох категорій:

1) такі, що стосуються осіб у силу їх доміциля або громадянс­тва та слідують за особами, навіть за переміни країни; вони нази­ваються нормами особистими або внутрішнього публічного по­рядку;

2) такі, що зобов’язують однаково всіх осіб, які знаходяться на території, чи то громадян чи ні; вони називаються нормами територіальними, місцевими або міжнародного публічного по­рядку;

3) такі, що застосовуються лише за волевиявленням, тлума­ченням або презумпції волі сторін або однієї зі сторін; вони нази­ваються нормами автономними або приватного порядку.

Стаття 4. Конституційні постанови стосуються міжнародного публічного порядку.

Стаття 5. Всі норми про охорону особистості або колективу, що встановлені державним і адміністративним правом, стосують­ся також міжнародного публічного порядку, окрім випадків, коли є постанови про зворотнє.

Стаття 6. У всіх випадках, що не передбачені цим Кодексом, кожна з Договірних держав буде застосовувати свої власні квалі­фікації до правових інститутів і відносин, що відповідають гру­пам законів, вказаним у статті 3.

Стаття 7. Кожна Договірна держава буде застосовувати як особисті закони (закон доміциля або закон громадянства) або ті, які вже прийняті її внутрішнім законодавством.

Стаття 8. Права, надані згідно з правилами цього закону, ма­ють повну екстериторіальну дію у Договірних державах, окрім

випадків, коли будь-який з їх результатів або наслідків супере­чить нормі міжнародного публічного порядку.

КНИГА I. МІЖНАРОДНЕ ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Частина I. Про особи

Глава I. Громадянство і натуралізація

Стаття 9. Кожна Договірна держава застосовуватиме своє вла­сне право до визначення громадянства будь-якої фізичної і юри­дичної особи до набуття, втрати і відновлення згодом цього гро­мадянства, незалежно від того, чи мали місце відповідні обставини на території даної держави чи поза нею, якщо одне з громадянств, що зіштовхується, є громадянством цієї держави. В інших випадках будуть застосовуватися положення інших ста­тей цього розділу.

Стаття 10. До питань, що стосуються громадянства за наро­дженням, у яких не зацікавлена держава, де вони обговорюються, застосовуватиметься той закон про громадянство, у країні дії якого має свій доміциль особа, про яку йде мова.

Стаття 11. Якщо такого доміциля немає, то до випадку, перед­баченого попередньою статею, застосовуватимуться правила, встановлені у законі суду.

Стаття 12. Питання щодо індивідуального набуття нового громадянства вирішуються за законом про громадянство, набуття якого передбачається.

Стаття 13. До колективних натуралізацій з огляду на прого­лошення незалежності якоїсь держави застосовуватиметься закон новоствореної держави, якщо вона визнана державою, де розгля­дається спір [про громадянство]; в іншому випадку застосовува­тиметься закон попередньої держави, без шкоди в усіх випадках для договірних умов між обома зацікавленими державами, які завжди матимуть вирішальне значення.

Стаття 14. До втрати громадянства має застосовуватися закон [країни] втраченого громадянства.

Стаття 15. Відновлення громадянства регулюється законом країни, що відновлюється.

Стаття 16. Національність корпорацій і приватних установ з правами юридичної особи визначається законом держави, яка їх дозволяє або схвалює.

Стаття 17. Національністю товариств є національність країни, де вони створені і в яких вони мають бути зареєстровані і заявле­ні, якщо це вимагає місцеве законодавство.

Стаття 18. Цивільні, торговельні і промислові товариства — не акціонерні — мають національність, визначену їх засновниць­кими договорами, у випадку потреби, таку, що визначається за місцем звичайного перебування їх адміністрації або головного правління.

Стаття 19. Національність акціонерних товариств визначаєть­ся стосунками або, у випадку необхідності, законом місця, де за­звичай збираються загальні збори акціонерів або ж, якщо таких немає, законом місця знаходження головного керівного або адмі­ністративного органу.

Стаття 20. Зміна національності корпорацій, установ, това­риств і партнерств, окрім випадків зміни територіального сувере­нітету, має збігатися з умовами, що вимагаються законом їх по­передньої або нової національності.

У випадку зміни територіального суверенітету з огляду на проголошення незалежності застосовуватиметься правило статті 13 про колективні натуралізації.

Стаття 21. Положення статті 9, оскільки вони не стосуються юридичних осіб, і положення статей 16—20 не застосовуються в тих Договірних державах, які не надають національності юриди­чним особам.

Глава II. Доміцилій

Стаття 22. Поняття, набуття, втрата і відновлення загального або спеціального доміцилія фізичних або юридичних осіб визна­чається територіальним законом.

Стаття 23. Доміцилієм дипломатичних агентів і осіб, які тим­часово проживають за кордоном з огляду на посаду, яку вони по­сідають, або на мету виконання доручення їх уряду, або з науко­вими чи художніми заняттями, буде останній доміцилій, який вони мали на їх національній території.

Стаття 24. Законний доміцилій глави сім’ї поширюється також на його дружину та неемансипованих дітей, а доміцилій опікуна або піклувальника — на довірених їм неповнолітніх або недієзда­тних, окрім випадків наявності положень, що суперечать цьому в особистому законі тих, кому присвоєно доміцилій іншої особи.

Стаття 25. Питання, що стосуються зміни доміцилі фізичних або юридичних осіб, вирішуються згідно із законом суду, якщо це закон однієї із зацікавлених держав, а якщо ні, то згідно із за­коном місця, де цими особами, за їх твердженням, було набуто останній доміцилій.

Стаття 26. За відсутності у будь-яких осіб доміцилю їх пере­бування або знаходження розглядається як їх доміцилій.

Глава III. Виникнення, припинення і значення цивільної особи

Розділ I. Фізичні особи

Стаття 27. Правоздатність і дієздатність фізичних осіб визна­чається їх особистим законом, окрім випадків обмеження його застосування, встановлених цим Кодексом або місцевим правом.

Стаття 28. Особистий закон застосовується до розв’язання пи­тань про те, чи створює факт народження особистість та чи слід розглядати зачату дитину як таку, що народилася, до всього, що відповідає її інтересам, також до життєздатності та до наслідків першості народження за подвійними та багатоплідними родами.

Стаття 29. Презумпція переживання [однієї особи іншою] або презумпція одночасної смерті осіб за відсутності доказів встановлюються щодо відповідних спадщин законом кожного з померлих.

Стаття 30. Кожна держава застосовує своє власне законодав­ство для оголошення юридичної особи такою, що припинилася, у випадку природної смерті фізичних осіб та зникнення або офі­ційного розпуску юридичних осіб, а також до розв’язання питань, чи є неповноліття, божевільність або ідіотизм, глухонімота, мар­нотратство та накладення цивільної заборони лише обмеженнями цивільної особи, що дозволяє мати права і деякі обов’язки.

Розділ II. Юридичні особи

Стаття 31. Кожна Договірна держава у якості юридичної осо­би має здатність набувати і здійснювати цивільні права та набу­вати зобов’язання того ж характеру на території інших держав з тими ж обмеженнями, які встановлені місцевим правом.

Стаття 32. Поняття і визнання юридичних осіб визначаються територіальним законом.

Стаття 33. Із встановленими в попередніх статтях обмеженнями цивільна правоздатність корпорацій визначається законом, яким вони створені або визнані: правоздатність приватних установ з правом юридичної особи визначається актами їх створення, схва­леними, якщо національне право того вимагає, відповідною вла­дою, а правоздатність товариств — статутами під тією ж умовою.

Стаття 34. З тими ж обмеженнями правоздатність цивільних, торговельних або промислових товариств визначається положен­нями, що стосуються договору товариства.

Стаття 35. Місцевий закон застосовується за розділу майна юридичних осіб, які припинили існування, якщо інше не перед­бачено їх статутами, засновницькими грамотами чи чинним пра­вом про товариства.

Глава IV. Про шлюб і розлучення

Розділ І. Юридичні умови, які мають бути наявними для укладення шлюбу

Стаття 36. Особи, що беруть шлюб, підпорядковуються їх особистому закону в усьому, що стосується їх здатності до всту­пу в шлюб, згоди або поради батьків, перепон до шлюбу і їх усу­нення спеціальним дозволом.

Стаття 37. Іноземці до вступу в шлюб мають довести, що ни­ми виконані умови, передбачені їх особистими законами відпові­дно до положень попередньої статті. Вони можуть зробити це шляхом пред’явлення посвідчення, виданого їх дипломатичними або консульськими агентами або іншим способом, який знайде достатнім місцева влада, яка зберігає повну свободу оцінки в усіх випадках.

Стаття 38. Місцеве законодавство застосовується до інозе­мців щодо перепон, які встановлюються ним та не усуваються щодо форми згоди, обов’язковості або не обов’язковості або необхідності заручення, перепон до шлюбу, зобов’язуваності заяви про перепони і цивільні наслідки неправдивих заяв, фо­рми попередньої процедури і органу влади, компетентного ре­єструвати шлюб.

Стаття 39. Особистий загальний закон, а якщо його немає, — місцеве право, — регулюють питання про сплату чи несплату ві­дшкодування за порушення обіцянки одружитися і за публікацію об’яв у цьому випадку.

Стаття 40. Договори держави не зобов’язані визнавати шлюб, укладений в одній з них їх громадянами або іноземцями, якщо цей шлюб суперечить їх узаконенням щодо необхідності розір­вання попереднього шлюбу, щодо ступенів спорідненості або властивості, що становлять абсолютну перепону до шлюбу, щодо заборони шлюбу для винних у прелюбодійстві, яке викликало ро­зірвання шлюбу, щодо заборони особі, винній у замаху на життя одного з подружжів, брати шлюб з іншим з подружжя, яке пере­жило, та щодо будь-якої іншої причини недійсності шлюбу, що не усувається спеціальним дозволом.

Розділ II. Форма шлюбу

Стаття 41. Шлюб буде скрізь вважатися дійсним щодо його форми, якщо його було укладено в тій формі, яка визнається дій­сною законами країни, де він укладений. Але держави, законо­давство яких вимагає виконання релігійного обряду, можуть від­мовити у визнанні дійсності шлюбів, укладених їх громадянами за кордоном без дотримання цієї форми.

Стаття 42. У країнах, де це дозволено законом, шлюби, що ук­ладаються перед дипломатичними або консульськими агентами обох з подружжя, виконуються згідно з їх особистим законом із збереженням можливості застосування до цих шлюбів положень статті 40.

Розділ III. Наслідки шлюбу для особистості подружжя

Стаття 43. Особистий закон подружжя, а якщо в нього різні особисті закони — особистий закон чоловіка застосовується до всіх питань щодо обов’язків заступництва і покори, обов’язку дружини слідувати чи можливості не слідувати за чоловіком за зміни ним місця перебування, щодо розпорядження і управління спільним майном та інших спеціальних наслідків шлюбу.

Стаття 44. Особистий закон дружини застосування до розпо­рядження і управління її власним майном і до права її подавати позов та бути відповідачем у суді.

Стаття 45. Обов’язок подружжя жити разом, берегти вірність і надавати допомогу один одному регулюється місцевим правом.

Стаття 46. Місцеве право, що відкидає цивільні наслідки шлюбу з двома жінками, застосовується безумовно.

Розділ IV. Недійсність шлюбу та її наслідки

Стаття 47. Недійсність шлюбу визначається за тим же зако­ном, внутрішні або зовнішні умови якого викликають цю появу.

Стаття 48. Насильство, залякування або викрадення як причи­ни недійсності шлюбу визначаються місцем його вчинення.

Стаття 49. Щодо правил залишення за собою дітей від недійс­ного шлюбу у випадках, коли батьки не змогли або не захотіли якось про це домовитися, застосовується особистий закон под­ружжя, якщо він є для них спільним; якщо його немає, то закон того з них, хто діяв добросовісно; якщо ж обоє діяли недобросо­вісно — закон чоловіка.

Стаття 50. Той же особистий закон має застосовуватися до інших цивільних наслідків недійсного шлюбу, за винятком нас­лідків щодо майна подружжя, до якого застосовується закон про шлюбний майновий режим.

Стаття 51. Норми що визначають судову значимість клопо­тання про визнання шлюбу недійсним, стосуються міжнародного публічного порядку.

Розділ V. Розставання і розлучення

Стаття 52. Право на розставання подружжя або на розлучення регулюється законом подружнього доміцилю, але воно не може бути обґрунтоване причинами, що виникли до набуття доміцилю, якщо особистий закон обох з подружжя не визначає за цими при­чинами тих же наслідків.

Стаття 53. Кожна договірна держава має право підтвердити або визнати, або ж відкинути розлучення чи новий шлюб осіб, що розлучилися за кордоном, з наслідками і за причинами, які не до­пускаються особистим їх правом.

Стаття 54. Причини розлучення і розставання подружжя ви­значаються законом заяви клопотання про це від моменту домі- цилювання подружжя у цьому місці.

Стаття 55. Закон суду, в якому порушено процес, визначає су­дові наслідки клопотання і постанову суду щодо подружжя та йо­го дітей.

Стаття 56. Розставання подружжя і розлучення, одержані від­повідно до попередніх статей, тягнуть в інших Договірних дер­жавах цивільні наслідки відповідно до закону суду, який прийняв постанову про них, із збереженням значення положення статті 53.

Глава V. Батьківство і встановлення батьківства

Стаття 57. Норми, що стосуються презумпції законного похо­дження і його умов, а також такі, що надають право на прізвище, встановлюють закони батьківства і спадкові права дитини, є нор­ми внутрішнього публічного порядку, причому підлягає застосу­ванню особистий закон дитини, якщо цей закон відмінний від за­кону батька.

Стаття 58. Норми, що надають узаконеним дітям права спад­кування, мають той же характер, але в цьому випадку застосову­ється особистий закон батька.

Стаття 59. Норма, що надає дитині право на аліменти, нале­жить до міжнародного публічного порядку.

Стаття 60. Здатність узаконити визначається особистим зако­ном батька, а здатність бути узаконеною — особистим законом дитини; але узаконення вимагає суміщення умов, передбачених обома законами.

Стаття 61. Заборона на узаконення інших дітей, окрім простих позашлюбних, належить до міжнародного публічного порядку.

Стаття 62. Наслідки узаконення та позов про оспорювання ви­значаються за особистим законом дитини.

Стаття 63. Відшукування батьків або походження від матері і заборона на таке відшукування регулюються місцевим правом.

Стаття 64. Норми, які встановлюють умови визнання і зо­бов’язують до нього у певних випадках, регулюють відповідні позови, надають право на прізвище або відкидають таке право, дають перелік умов недійсності [визнання дитини] визначаються особистим законом дитини.

Стаття 65. Спадкові права позашлюбної дитини підпорядко­вані особистому закону батька, а такі ж права батьків тієї дити­ни, — її особистому закону.

Стаття 66. Форма і оточення визнання позашлюбної дитини підпоря ковані місцевому праву.

Глава VI. Аліментні зобов’язання родичів

Стаття 67. Правове поняття обов’язку оплачувати аліменти, порядок їх вимоги, спосіб виплати аліментів і погашення алімен­тних прав визначаються за особистим законом особи, яка право- уповноважена вимагати сплату аліментів.

Стаття 68. Належать до міжнародного публічного порядку положення, що регламентують обов’язок давати аліменти, їх розмір, збільшення та зменшення, обставини, за якими сліду­ють аліменти, форму їх видачі, а також обставин, що перешко­джають відмові від права на аліменти чи переуступка цього права.

Глава VII. Батьківська влада

Стаття 69. За особистим законом дитини визначається існу­вання і обсяг батьківської влади щодо особистості і майна дити­ни, причини припинення і відновлення цієї влади і обмеження права покарання у випадку повторного шлюбу.

Стаття 70. Таким же чином визначаються за особистим зако­ном дитини існування права користування і нормування різних видів виділеного дитині особистого майна (пекулію), у чому б майно не полягало і де б воно не знаходилося.

Стаття 71. Правило попередньої статті застосовується і на іно­земній території без шкоди для наданих місцевим законом прав третіх осіб і для місцевих положень про особливий характер і пу­блічність іпотечних забезпечень.

Стаття 72. Належать до міжнародного публічного порядку по­ложення, що визначають природу і межі батьківського права на виправні заходи і покарання і надають право на звернення до властей, а також положення про втрату батьківської влади у ви­падку нездатності до її здійснення, відсутності безвісті або засу­дження.

Глава VIII. Усиновлення

Стаття 73. Здатність усиновлювати і бути усиновленим, умови і обмеження усиновлення визначаються за особистим законом кожної із зацікавлених осіб.

Стаття 74. Наслідки усиновлення регулюються особистим за­коном усиновлювача щодо його майна, а особистим законом усиновлюваного — щодо прізвища, прав і зобовязань, які він зберігає щодо своєї рідної сімї, а також щодо майна, яке він пере­дає усиновителю.

Стаття 75. Кожна із зацікавлених осіб може оспорювати уси­новлення відповідно до положень свого особистого закону.

Стаття 76. Належать до міжнародного публічного порядку по­ложення, які регулюють права на аліменти у взаємних відносинах усиновлених і усиновителів та встановлюють для усиновлення урочисті форми.

Стаття 77. Положення чотирьох попередніх статей не застосо­вуватимуться до держав, законодавство яких не визнає усинов­лення.

Глава IX. Відсутність без вісті

Стаття 78. Попередні заходи, що використовуються у випадку відсутності без вісті належать до міжнародного публічного по­рядку.

Стаття 79. Як виняток з правила попередньої статті представ­ництво особи, відсутність якої призумується, організовується ві­дповідно до особистого закону цієї особи.

Стаття 80. Особистий закон відсутнього визначає, кому нале­жить право на позов з метою досягти оголошення особи відсут­ньою і визначення порядку і умов призначення адміністраторів майна.

Стаття 81. До вирішення питання про те, коли здійснюється і набуває сили оголошення особи відсутньою та коли і як має при­пинитися управління майном відсутнього, а також до питання про зобов’язання і спосіб звіту має застосовуватися місцеве право.

Стаття 82. Все, що стосується презумпції смерті відсутнього і його прав, які можуть виникнути, врегульовуються його особис­тим законом.

Стаття 83. Оголошення особи відсутньою або оголошення презумпції про її відсутність, припинення такого стану, а також оголошення презумпції смерті відсутнього мають екстериторіа­льну дію, включаючи все, що стосується призначення і повнова­жень адміністраторів [майна].

Глава X. Опіка

Стаття 84. Особистий закон неповнолітньої або недієздатної особи застосовується до всього, що стосується опіки або піклу­вання, їх організації та їх різних видів.

Стаття 85. Той же закон застосувується до призначення опіку- на-спостерігача.

Стаття 86. Нездатність до прийняття або поважні причини ві­дхилення обов’язку опіки, піклування або опікунського нагляду (пеотуторства) мають визначатися як за особистим законом опі­куна, піклувальника або опікуна-наглядача, так і за законом не­повнолітнього або недієздатного.

Стаття 87. Гарантії, що вимагаються від опікуна або піклува­льника, і правила опіки або піклування визначаються за особис­тим законом неповнолітнього або недієздатного. Якщо гарантією є іпотека або заставне право на майно, то вони мають бути уста­новлені у формі, передбаченій місцевим законом.

Стаття 88. Таким же чином особистим законом неповноліт­нього або недієздатного визначаються зобов’язання (опікуна або піклувальника) щодо надання звіту; але відповідальність за кри­мінальним порядком має територіальний характер.

Стаття 89. До реєстрації опіки застосовується як особистий закон, так і особисті закони опікуна або піклувальника і неповно­літнього або недієздатного.

Стаття 90. Норми, що зобов’язують прокурора або іншу міс­цеву посадову особу вимагати оголошення недієздатними боже­вільних і глухонімих і встановлюють формальності такого ого­лошення, належать до міжнародного публічного порядку.

Стаття 91. До міжнародного публічного порядку також належать норми, що визначають наслідки заборони у цивільних правах.

Стаття 92. Оголошення недієздатним є заборона у цивільних правах мають екстериторіальне значення.

Стаття 93. Місцевий закон застосовується до питань про обов’язки опікуна або піклувальника давати аліменти неповнолі­тньому або недієздатному і про право піддавати його поміркова­ним покаранням.

Стаття 94. Здатність бути членом сімейної ради визначається особистим законом зацікавленого.

Стаття 95. Спеціальні мотиви до нездатності, а також органі­зація, функціонування, права і обов’язки сімейної ради визнача­ються особистим законом підопічного.

Стаття 96. У будь-якому випадку акти і рішення сімейної ради мають відповідати формам і урочистим обрядам, приписаним за­коном місця, де збирається рада.

Стаття 97. Договірні держави, що визнають закон доміцилію за особистим законом, можуть у випадку перенесення доміцилю недієздатного з однієї країни до іншої вимагати підтвердження опіки або піклування або запровадження нових.

Глава XI. Марнотратство

Стаття 98. Оголошення особи марнотратником і його наслідки визначаються особисто марнотратника.

Стаття 98. Як виняток з правила попередньої статті, закон до­міцилю не застосовується до оголошення марнотратниками осіб, національне право яких не знає такого правила.

Стаття 100. Оголошення марнотратником, зроблене в одній з Договірних держав, має екстериторіальну дію у всіх інших дер­жавах, місцеве право яких допускає таке оголошення.

Глава XII. Емансипація і повноліття

Стаття 101. З питань емансипації і повноліття застосовуються норми, встановлені особистим законом зацікавлених осіб.

Стаття 102. Все ж таки місцеве законодавство може бути ого­лошено таким, що застосовується до визнання повноліття, як умова вибору громадянства країни, де це законодавство діє.

Глава XIII. Реєстрація актів громадянського стану

Стаття 103. Постанови про реєстрацію актів громадського стану мають територіальний характер, окрім реєстрації, що вико­нується консульськими і дипломатичними агентами. Положення не зачіпають прав іншої держави у правових відносинах з міжна­родного публічного права.

Стаття 104. Дослівна і офіційна копія будь-якого запису про громадянина однієї з Договірних держав у книгах громадянсько­го стану іншої договірної держави має бути безплатно надіслана дипломатичним шляхом до країни зацікавленої особи.

Частина II. Майно

Глава І. Класифікація майна

Стаття 105. Будь-яке майно, до якої б категорії воно не нале­жало, підпорядковане закону місця його знаходження..

Стаття 106. При застосуванні попередньої статті щодо рухо­мого майна і документів, що є будь-якого роду борговим зо­бов’язаннями, буде братися до уваги місце їх звичайного або но­рмального знаходження.

Стаття 107. Місцезнаходження боргових зобов’язань визнача­ється за місцем їх платежу, а якщо місце не вказане — за доміци- лем боржника.

Стаття 108. Промислова власність, авторське право і всі інші подібні права економічного характеру, що передбачають здійс­нення дозволеної законом певної діяльності, розглядаються як такі, що знаходяться там, де вони були офіційно зареєстровані.

Стаття 109. Концесії розглядаються як такі, що знаходяться там, де вони були законно одержані.

Стаття 110. За відсутності будь-якого іншого правила і взагалі у випадках не передбаченими Кодексом, розуміється, що рухома власність будь-якого роду знаходиться там, де знаходиться домі- циль її власника, або якщо він відсутній, їх володіння.

Стаття 111. З правила попередньої статті виключаються від­дані у заставу речі, що розглядаються як такі, що знаходяться там, де знаходиться доміциль особи, у володіння якої вони пере­дані.

Стаття 112. Територіальний закон завжди буде застосовувати­ся для розмежування рухомого і нерухомого майна без шкоди для прав, набутих третіми особами.

Стаття 113. Інші правові наслідки класифікації і кваліфікації власності підпорядковуються тому ж територіальному закону.

Глава II. Власність

Стаття 114. Невідчужувана сімейна власність, вільна від об­тяжень і можливості арешту, регулюється законом місця знахо­дження.

Але громадяни однієї Договірної держави, у якій цей вид вла­сності не допускається і не регулюється, не можуть ним володіти або заснувати його в іншій державі, за винятком випадку, коли це не обмежує права їх обов’язкових спадкоємців.

Стаття 115. Інтелектуальна власність і промислова власність регулюються положеннями спеціальних міжнародних конвенцій, що є чинними або можуть бути прийнятими у майбутньому.

Якщо таких конвенцій немає, то набуття, реєстрація і викори­стання цих прав підпорядковані місцевому праву, яке їх надає.

Стаття 116. Кожна Договірна держава має право підпорядку­вати спеціальним правилам власність іноземців на рудники, на риболовецькі і каботажні судна, на промисли у межах територіа­льного моря і приморські смуги, а також на одержаній концесій і робіт, що мають характер суспільної корисності або публічних послуг.

Стаття 117. Загальні правила про власність і способи її набут­тя і відчужування за життя, включаючи правила, що стосуються прихованих вкладів, а також правила про води, які належать до складу публічних і приватних сфер держави та про користування цими водами, належить до міжнародного публічного порядку.

Глава III. Спільне майно

Стаття 118. Спільне майно регулюється, за загальним прави­лом, угодою або волевиявленням сторін, а за відсутності таких — законом місця його знаходження. Доміцилем спільного майна буде місце, закону якого воно підпорядковане, за відсутності угоди, що суперечить цьому.

Стаття 119. До права вимагати розділ спільної речі і до форми та умов здійснення цього права завжди застосовуватиметься міс­цевий закон за виключенням будь-якого іншого.

Стаття 120. До міжнародного публічного порядку належать положення, що стосуються розмежування, межування і права огороджування спільних нерухомостей, а також положення, які стосуються будинків, що руйнуються та дерев, що погрожують падінням.

Глава IV. Володіння

Стаття 121. Володіння та його наслідки регулюються місце­вим законом.

Стаття 122. Способи вступу у володіння регулюються правом, що застосовується до кожного виду відповідно до його природи.

Стаття 123. Законом суду визначаються дії і формальності, що застосовуються для отримання володіння володільцем, який сту­рбований, зачеплений або такий якого позбавляють володіння у силу правових заходів або рішень відповідно до них.

Глава V. Узуфрукт користування і проживання

Стаття 124. Коли узуфрукт встановлено однією із Договірних держав, то цей закон обов’язково його регулює.

Стаття 125. Якщо узуфрукт встановлено за волею приватних осіб, що відображена в актах, вчинених за життя або на випадок смерті, то застосовується відповідно закон акта або заповіту.

Стаття 126. Якщо узуфрукт виникає у результаті набувальної давності він регулюватиметься місцевим законом, який це перед­бачає.

Стаття 127. Правило, що звільняє узуфруктарія — батька від подання забезпечення залежить від особистого закону дитини.

Стаття 128. Обов’язок подружжя, що пережило надати забез­печення за спадковим узуфруктом і обов’язок узуфруктарія спла­тити відомі легати і борги спадщини підпорядковані закону спа­дщини.

Стаття 129. До міжнародного публічного права належать нор­ми, які визначають узуфрукт та форми його встановлення і його припинення, а також норми, що обмежують узуфрукт для міст, корпорацій і товариств певною кількістю років.

Стаття 130. Користування і проживання (у приміщенні) регу­люються волею сторони чи сторін, які їх встановили.

Глава VI. Сервітути

Стаття 131. Місцевий закон застосовуватиметься до поняття і класифікації сервітутів, до недоговірних шляхів їх набуття і зо­бов’язання в цьому випадку власників переважаючих і підпоряд­кованих земель.

Стаття 132. Сервітути договірні або добровільно встановлені регулюються законом акта або правовідносин, які їх створили.

Стаття 133. З дій попередньої статті вилучається загальний випас (худоби) на громадянських землях і викуп користування хмизом та іншими продуктами гір, що знаходяться у приватній власності; вони регулюються місцевим законом.

Стаття 134. Належить до приватного правопорядку правила про законні сервітути, що встановлюються в інтересах або на ко­ристь приватних осіб.

Стаття 135. Територіальне право має застосовуватися до ви­значення або підрахунку законних сервітутів і до позадоговірно­го регулювання сервітутів з водопою, проходження, суміжності, користування світлом і видом, спуску води, збереженню розри­вів, проміжних споруд між будівлями і насадженнями.

Глава VII. Реєстри власності

Стаття 136. Положення, що встановлюють і регулюють реєст­ри власності, а також передбачають їх необхідність для третіх осіб, належать до міжнародного публічного порядку.

Стаття 137. До реєстрів власності кожної з Договірних держав вносяться цінні папери та акти, які підлягають реєстрації, що ви­дані в одній державі та мають силу в іншій державі відповідно до цього Кодексу, а також судові рішення, що підлягають виконан­ню, які згідно з положенням цього Кодексу виконуються у дер­жаві, що веде реєстр або які мають у ній силу рішень, які набрали чинності.

Стаття 138. Положення про законну іпотеку на користь дер­жави, провінцій або міст належать до міжнародного публічного права.

Стаття 139. Законну іпотеку, яку деякі законодавства надають певним особам, можна надавати лише у тому випадку, якщо осо­бистий закон зацікавленої особи знаходиться у згоді із законом місця, де розташоване майно, що обмежене такою іпотекою.

Частина III. Різні способи набуття власності

Глава І. Загальна засада

Стаття 140. До способів набуття застосовується місцеве право, якщо у даному Кодексі відсутні положення, що цьому суперечать.

Глава II. Дарування

Стаття 141. Дарування договірного походження між живими особами підпорядковані щодо їх чинності і наслідків загальним правилам про договори.

Стаття 142. Особисті закони дарувальника та одарованого ре­гулюють дієздатність відповідно кожного з них.

Стаття 143. Дарування, які мають одержати значимість після смерті дарувальника, вважаються такими, що мають характер ви­явлення останньої волі і регулюються міжнародними правилами, встановленими в цьому Кодексі для спадщини за заповітом.

Глава III. Спадкування взагалі

Стаття 144. Спадкування за заповітом і за законом, включаю­чи сюди закликання до спадкування, розмір спадкового мита і матеріальна чинність заповітів регулюватимуться, окрім встанов­лених нижче винятків, особистим законом спадкодавця незалеж­но від характеру майна і місця його знаходження.

Стаття 145. Належить до міжнародного публічного порядку правило, згідно з яким права на спадщину після будь-якої особи переходять від моменту її смерті.

Глава IV. Заповіт

Стаття 146. Здатність заповідати регулюється особистим зако­ном спадкодавця.

Стаття 147. Територіальний закон застосовуватиметься до правил встановлених кожною державою, для констатування того, що розумово хворий заповідач знаходиться у «світлому проміжку».

Стаття 148. Належить до міжнародного публічного порядку положення які не визнають взаємних власноручно написаних без посвідчення і усних заповітів та положення, що оголошують такі заповіти виключно особистим актом.

Стаття 149. Таким же чином належать до міжнародного пуб­лічного порядку правила про форму приватних актів, що стосу­ються заповітів і про недійсність заповітів вирваних насильством, хитрістю чи обманом.

Стаття 150. Правила про форму заповітів належать до міжна­родного публічного порядку, вчинених за кордоном і заповітів військових та морських у випадках вчинення їх поза своєї країни.

Стаття 151. Підпорядковані особистому закону спадкодавця процедура, умови і наслідки викликання заповіту, але презумпція відкликання визначається місцевим законом.

Глава V. Спадкування

Стаття 152. Здатність спадкувати за заповітом або без заповіту регулюється особистим законом спадкодавця або відказоодержу- вача.

Стаття 153. Не дивлячись на положення попередньої статті, належить до міжнародного публічного порядку випадки нездат­ності спадкувати, які Договірними державами вважаються такими.

Стаття 154. Призначення спадкоємця і підпризначення підпо­рядковані особистому закону заповідача.

Стаття 155. Місцеве право все ж таки застосовуватиметься у випадках заборони фідеїкомісарних, що йдуть далі, ніж другий ступінь родства або зроблених на користь осіб, які ще не народи­лися на час смерті заповідача, або ж таких, які тягнуть за собою вічну заборону на відчуження.

Стаття 156. Призначення і повноваження душеприказчиків ви­значаються особистим законом померлого і мають визнаватися кожною з Договірних держав відповідно до цього закону.

Стаття 157. У спадкуванні за законом застосовуватиметься особистий закон спадкодавця у випадках, коли закон закликає державу як спадкоємця за відсутності інших, але якщо держава закликається як одержувач безгосподарного майна, то застосову­ватиметься місцеве право.

Стаття 158. Завбачливості у випадку, коли вдова залишається вагітною, підпорядковані законодавству місця її перебування.

Стаття 159. Формальності, які потрібні для прийняття спад­щини з обмовою про інвентаризацію або з використанням права на обдумування, визначаються законом місця відкриття спадщи­ни та вважаються достатніми для екстериторіальних наслідків.

Стаття 160. До міжнародного публічного порядку належить правило про безумовне зберігання спадщини у нерозділеному ви­гляді або про встановлення попереднього розділу.

Стаття 161. Здатність вимагати і здійснювати розподіл підпо­рядкована особистому закону спадкоємця.

Стаття 162. Призначення і повноваження ліквідатора або екс­перта — розподіляла спадщини визначаються особистим законом спадкодавця.

Стаття 163. Сплата боргів спадщини підпорядкована тому ж закону. Але кредитори, які мають гарантії речового характеру, можуть їх реалізувати згідно із законом, що регулює ці гарантії.

Частина IV. Зобов’язання і договори

Глава І. Загальні положення про зобов’язання

Стаття 164. Поняття і класифікація зобов’язань визначається місцевим законом.

Стаття 165. Зобов’язання, що виникають з дії закону, регулю­ються законом, який їх створив.

Стаття 166. Зобов’язання, які виникають з договорів, мають силу закону для сторін договору і мають використовуватися відповідно до їх умов, за винятком обмежень, встановлених цим Кодексом.

Стаття 167. Зобов’язання, які виникають з деліктів і вини, під­порядковані тому ж праву, що й делікт та вина, з яких ці зо­бов’язання виникають.

Стаття 168. Зобов’язання, що виникають з дій або прогаяння, що вчиняються винно або з недбальства, які не караються згідно із законом, регулюються законом місця походження недбальства або вини, що призвели до виникнення зобов’язань.

Стаття 169. Природа і наслідки різних видів зобов’язань, а та­кож їх припинення, регулюються законом таких зобов’язань.

Стаття 170. Як вилучення з положень попередньої статті, міс­цевий закон регулює умови платежу та валюту, у якій платіж ви­конується.

Стаття 171. Таким же чином місцевий закон вирішує, на кого покладаються судові витрати, що виникають у зв’язку із плате­жем та порядок сплати цих витрат.

Стаття 172. Докази існування зобов’язання підпорядковані щодо їх допущення і наслідків закону, який регулює власне зо­бов’язання.

Стаття 173. Оспорювання місця злісного вчинення приватного акта, якщо воно зачіпає чинність акта, може завжди бути розпо­чато третьою особою, зачіпленою у своїх інтересах; тягар дове­дення покладається на сторону, яка порушила спір.

Стаття 174. Презумпція порушення справи іноземним судом є прийнятною, коли рішення відповідає умовам, необхідним для виконання [іноземних судових рішень] на даній території, відпо­відно до цього Кодексу.

Глава II. Загальні положення про договори

Стаття 175. До міжнародного публічного порядку належать норми, які забороняють укладення договорів, застережень і умов, що суперечать закону, моралі, публічному порядку, а також ті, які забороняють принесення клятви та вважають її недійсною.

Стаття 176. Норми, які визначають дієздатність або недієздат­ність давати згоду, залежать від особистого закону кожної дого­вірної сторони.

Стаття 177. Місцевий закон застосовується щодо помилки, на­силля, залякування і обману, якими була одержана згода.

Стаття 178. Кожна норма, яка забороняє як предмет договору послуги, що порушують закон, добрі звичаї і речі, вилучені з обі­гу, є також територіальною.

Стаття 179. Положення, які стосуються недозволених мотивів договірних угод, належать до міжнародного публічного порядку.

Стаття 180. Закон місця укладення договору і закон місця його виконання застосовуватимуться одночасно до необхідності вчи­нити публічну заявку або документ для чинності певних угод і до необхідності викласти ці угоди у письмовій формі.

Стаття 181. Розірвання договорів з огляду на неправоздатність або відсутність, визначається особистим законом відсутнього або неправоздатнього.

Стаття 182. Інші причини розірвання договору, а також форми і наслідки розірвання підпорядковані місцевому закону.

Стаття 183. Положення про недійсність договорів підпорядко­вані закону, яким встановлюється причина недійсності.

Стаття 184. Договори мають тлумачитися за загальним пра­вилом, відповідно до закону, який їх регулює. Але коли цей за­кон оспорюється і має випливати з мовчазливо висловленої во­лі сторін, законодавство, визначене на цей випадок статтями 185 і 186, застосовуватиметься як таке, що має презумпцію, навіть якщо це рішення призведе до застосування до даного договору закону, відмінного від результату тлумачення волі сторін.

Стаття 185. Окрім уже встановлених правил, а також правил, які в майбутньому будуть встановлені для спеціальних випадків, у договорах приєднання закон того, хто пропонує і готує ці дого­вори, вважається таким, що має презумпцію прийнятого, якщо немає явно або мовчазно висловленої волі.

Стаття 186. В інших договорах і для випадку, передбаченого в попередній статті, у першу чергу застосовуватиметься закон, який є спільним для обох договірних сторін, а за відсутністю та­кого — закон місця, де договори укладені.

Глава III. Договори про майно за шлюбу

Стаття 187. Цей договір регулюється особистим законом зага­льним для сторін, а за відсутності такого — законом першого по­дружнього доміцилію. Ті ж закони визначають, у тому ж поряд­ку, додадковий правовий режим за відсутньості обумовленості в угоді.

Стаття 188. До міжнародного публічного порядку належить норма, що забороняє укладати подружні угоди під час шлюбу або змінювати чи перемінювати режим майна у випадку зміни грома­дянства чи переміни доміциля після укладення шлюбу.

Стаття 189. Той же характер мають норми, що стосуються по­ваги до законів і добрих правів, наслідкам угод [між подужжям] щодо третіх осіб і до обрядової форми договору.

Стаття 190. Воля сторін регулює питання про право, що за­стосовується до даруваньз нагоди шлюбу, окрім того, що сто­сується правоздатності сторін, охорони прав законних спаад- коємців і недійсності дарування поки триває шлюб; у цих відносинах дарування підпорядковані загальному закону, що регулює шлюб, оскільки міжнародний публічний порядок ним не зачіпається.

Стаття 191. Положення, що стосується приданого та парафер- нального майна, залежить від особистого закону дружини.

Стаття 192. Норма, що відхиляє невідчужуваність приданого, належить до міжнародного публічного правопорядку.

Стаття 193. До міжнародного публічного порядку належить заборона на відмову від спільності надбань під час шлюбу.

Глава IV. Продаж, уступка вимоги, боргові зобов’язання і новація

Стаття 194. Положення, що стосується примусового відчу­ження з метою суспільного блага, стосується міжнародного пуб­лічного порядку.

Стаття 195. Той же характер мають положення, що встанов­люють наслідки володіння і реєстрації щодо різних набувачів, а також положення, які стосуються права на зворотній викуп.

Глава V. Найм

Стаття 196. Місцевий закон має застосовуватися до найму ре­чей у тій мірі, щоб охороняти інтереси третіх осіб, права і зо­бов’язання набувача зданої у найм нерухомості.

Стаття 197. У договорі про послуги норма, яка перешкоджає укладенню таких договорів довічно або більше, ніж на визначе­ний термін, належить до міжнародного публічного порядку.

Стаття 198.Законодавство про нещасні випадки на роботі і со­ціальний захист працівника є територіальним.

Стаття 199. Спеціальні і місцеві закони та регулювання щодо водних, наземних та повітряних перевезень є територіальними.

Глава VI. Рента

Стаття 200. Місцевий закон застосовується до визначення по­няття та видів ренти, характеру викупу і набувальної давності, а також до речового позову, який випливає з них.

Стаття 201. Щодо вічної ренти, положення, що визначають умови і формальності такої ренти, приписують вказівку певної кількості років та забороняють субренту, є також територіальними.

Стаття 202. У випадку ренти, що передається (сепзоз сопзідпаїіуоз), правило, яке забороняє платіж плодами, що є про­дуктами землі, обтяженої рентою, стосується міжнародного пуб­лічного порядку.

Стаття 203. Той же характер має вимога щодо землі, обтяже­ної рентою, у випадку ренти із застереженням.

Глава VII. Товариство

Стаття 204. Закони, що вимагають законної мети, урочистої форми і опису, коли є нерухоме майно, є територіальними.

Глава VIII. Позики

Стаття 205. Місцевий закон застосовується до необхідності чі­ткої угоди про проценти та про їх розмір.

Глава IX. Заклад

Стаття 206. Положення, що стосуються обов’язкових закладів та накладення арешту на майно є територіальними.

Глава X. Ризикові договори

Стаття 207. Правоздатність за позовами, що виникли з догово­рів гри, визначається особистим законом зацікавлених сторін.

Стаття 208. Майновий закон регулює договори лотереї і визначає ризикові ігри та парі, які дозволені або заборонені та їх межі.

Стаття 209. Положення, які оголошують недійсною сплату до­вічної ренти на термін життя особи, яка померла до часу її вста­новлення або в той час, коли вона страждала невиліковною хво­робою, є територіальними.

Глава XI. Мирова угод і арбітраж

Стаття 210. Положення, які забороняють мирову угоду або ар­бітраж за певними справами, є територіальними.

Стаття 211. Обсяг і наслідки арбітражу і сила, яка надається мировій угоді, також залежить від територіального закону.

Глава XII. Поручительство

Стаття 212. До міжнародного публічного порядку належить норма, що забороняє поручительство брати на себе зобов’язання у більшому розмірі, ніж головний боржник.

Стаття 213. До того ж самого порядку належать положення щодо застави за законом або судової.

Глава XIII. Застава, іпотечна застава і ручна застава нерухомості

Стаття 214. Положення, які забороняють кредитору присвою­вати собі рухоме майно, одержане ним як заставу або іпотечну заставу, є територіальними.

Стаття 215. Положення, що встановлюють суттєві вимоги до­говору застави, також є територіальними і вони мають бути узго­джені, коли закладена річ перенесена до місця, де такі вимоги ві­дрізняються від тих, які вимагалися при виконані контракту.

Стаття 216. Рівним чином мають місцевий характер приписи, у силу яких застава має залишатися у володінні кредиторів або третьої особи, норми, що вимагають встановлення дати застави публічним актом для того, щоб застава могла бути протиставлена вимогам третіх осіб і норма, що встановлює процедуру відчу­ження застави.

Стаття 217. Спеціальні регламенти ломбардів і аналогічних публічних установ є обов’язковими на території даної держави для всіх операцій, що виконуються цими закладами.

Стаття 218. Мають місцевий характер положення, що визна­чають предмет, умови, реквізити, обсяг і порядок внесення до книги договору іпотеки.

Стаття 219. Заборона кредитору набувати власність на неру­хоме майно, що знаходиться у заставі як платіж за борги, має те­риторіальний характер.

Глава XIV. Квазі-договори

Стаття 220. Провадження чужих справ без доручення регулю­ється законом місця, у якому воно відбувається.

Стаття 221. Повернення грошових сум, які не слід було спла­чувати, підпорядковується загальному особистому закону сторін, а за відсутності такого — закону місця, де було виконано платіж.

Стаття 222. Інші квазі- договори регулюються законом, який регулює правовий інститут, що їх породив.

Глава XV. Співпадіння і першість боргів

Стаття 223. Якщо зобов’язання, що конкурують, не мають ре­чового характеру і регулюються одним і тим же законом, остан­ній регулюватиме і першість таких зобов’язань.

Стаття 224. До тих зобов’язань, які гарантовані речовим позо­вом, застосовуватиметься закон місця гарантії.

Стаття 225. Поза випадками, передбаченими попередніми статтями до першості боргових зобов’язань застосовуватиметься закон суду, що розглядає питання про цю першість.

Стаття 226. Якщо питання одночасно стоїть перед судами різ­них держав, воно розглядатиметься згідно із законом того суду, в юрисдикції якого знаходиться майно або сума, щодо яких має бу­ти здійснено право першості.

Глава XVI. Набувальна давність

Стаття 227. Набувальна давність щодо рухомого і нерухомого майна регулюється законом місця знаходження цього майна.

Стаття 228. Якщо рухоме майно змінюватиме місцезнахо­дження під час тривання періоду набувальної давності, остання має регулюватися законом місця, де це майно знаходиться на момент закінчення такого терміну.

Стаття 229. Погашувальна давність особистих позовів регу­люється законом, який застосовується до зобов’язання, що пога­шається.

Стаття 230. Погашувальна давність речових позовів регулю­ється законом місця, де ця річ знаходиться.

Стаття 231. Якщо у випадку, передбаченому попередньою статтею, справа стосується рухомого майна, що переміщується під час плину давності, то застосовуватиметься закон місця, де це майно знаходиться наприкінці встановленого для давності терміну.

КНИГА II. МІЖНАРОДНЕ ТОРГОВЕЛЬНЕ ПРАВО

Розділ І. Купці та торгівля взагалі

Глава І. Купці

Стаття 232. Здатність займатися торгівлею і укладати торгове­льні угоди і договори регулюється особистим законом кожної за­цікавленої особи.

Стаття 233. Нездатність до таких дій і усунення її підпорядко­вані тому ж закону.

Стаття 234. До оголошень, необхідних для того, щоб нездатні до торгівлі особи через своїх представників і одружені жінки від свого власного імені могли виконувати торгівлю, має застосову­ватися закон місця, де відбувається торгівля.

Стаття 235. До несумісності публічних посад і професій тор­говельного агента або маклера із здійсненням торгівлі має засто­совуватися місцевий закон.

Стаття 236. Будь-яка несумісність із здійсненням торгівлі, що випливає із спеціальних законів і постанов, регулюється правом цієї території.

Стаття 237. Ця ж несумісність, що стосується дипломатичних і консульських агентів, підпорядкована закону держави, яка їх призначила. Країна їх перебування також має право заборонити їм здійснювати торгівлю.

Стаття 238. Договір про заснування товариства, а у випадку необхідності закон, якому цей договір підпорядковано, застосо­вуються до заборони товаришам повним чи на вірі здійснювати торговельні операції чи певний розряд цих операцій за свій раху­нок або за рахунок третьої особи.

Глава II. Статус торгівця і торговельних угод

Стаття 239. Для всіх наслідків, що мають публічний характер, статус торгівця регулюється законом того місця, де здійснено акт або відбувається промисел, про який іде мова.

Стаття 240. Форма торговельних договорів і угод підпорядко­вана місцевому закону.

Глава III. Торговельний реєстр

Стаття 241. Положення, що стосуються занесення до торгове­льного реєстру іноземних торгівців і товариств, є місцевими.

Стаття 242. Той же характер мають норми, які визначають на­слідки занесених до цього реєстру боргових вимог або прав тре­тіх осіб.

Глава IV. Торговельні місця та офіційне котирування державних паперів і паперів на пред’явника

Стаття 243. Положення, що стосуються біржових місць і при­міщень, і будь-яких приміщень, де відбувається офіційне котиру­вання паперів державних і на пред’явника, належать до міжнаро­дного публічного порядку.

Глава V. Загальні положення про торговельні договори

Стаття 244. До торговельних договорів застосовуватимуться загальні норми, встановлені для цивільних договорів у главі II розділу IV книги І цього Кодексу.

Стаття 245. Договори, укладені шляхом листування, є вчине­ними лише за здійснення умов, вказаних для таких договорів за­конодавством тих, хто домовляється.

Стаття 246. Належать до міжнародного публічного порядку положення про недозволені договори, про сприйнятні простроч­ки, про відсрочки з-за ввічливості та інші подібні відстрочки.

Розділ II. Спеціальні торговельні договори

Глава І. Торговельні товариства

Стаття 247. Торговельний характер товариства повного або на вірі регулюється законом, якому підпорядковано договір про за­снування товариства, а за відсутності такого закону — законом місця, де товариство має свою торговельну осідлість (доміциль).

Якщо ці закони не роблять відмін між торговельними і циві­льними товариствами, застосовуватиметься закон країни, де пи­тання про характер товариства постало перед судом.

Стаття 248. Торговельний характер акціонерного товариства визначається законом, якому підпорядковано договір про засну­вання товариства. За відсутності такого закону цей характер ви­значається законом місця, де відбуваються загальні збори акціо­нерів, а за відсутності такого закону — законом місця, де зазвичай знаходиться рада або правління товариства.

Якщо ці закони не роблять відмінностей між торговельними і цивільними товариствами, то товариство матиме той або інший характер, дивлячись на те, занесено воно чи ні до торговельного реєстру в країні, судом якої питання має розглядатися. За відсут­ності торговельного реєстру застосовуватиметься місцеве право такої країни.

Стаття 249. Все, що стосується заснування, способу дії і від­повідальності органів торговельного товариства, підпорядковане договору про заснування товариства і, у випадку потреби, закону, що регулює цей договір.

Стаття 250. Випуск акцій і облігацій в одній з Договірних держав, форми і гарантії гласності і відповідальність завідуючих агенствами і філіалами щодо третіх осіб підпорядковано місце­вому закону.

Стаття 251. Таким же чином є територіальними закони, що встановлюють для товариств спеціальний режим з огляду на опе­рації, що ними виконуються.

Стаття 252. Торговельні товариства, що належним чином за­сновані в одній з Договірних держав, користуватимуться в інших державах правами юридичної особи, з обмеженнями, які встано­влені територіальним законодавством.

Стаття 253. Положення, що стосуються заснування, функціо­нування і привілеїв емісійних і облікових банків, товариств скла­дових магазинів та інших подібних організацій, є територіальними.

Глава II. Торговельна комісія

Стаття 254. Належать до міжнародного публічного порядку приписи про форму термінового продажу комісіонером речей, що є предметом комісії, для збереження у міру можливості їх цінності.

Стаття 255. Зобов’язання представника підпорядковані закону торговельної осідлості (доміцилю) довірителя.

Глава III. Торговельна застава і позика

Стаття 256. Нецивільні зобов’язання заставоприймача регу­люються законом місця застави.

Стаття 257. Обмеженість чи необмеженість торговельного ві­дсотка належить до міжнародного публічного порядку.

Стаття 258. Територіальними є положення про біржову позику під заставу цінних паперів, допущених до котирування, за умови участі агента, який є членом корпорації або службової особи.

Глава IV. Сухопутне перевезення

Стаття 259. У випадку міжнародного перевезення вважається дійсним лише один договір, що регулюється законом, який від­повідає його природі.

Стаття 260. Подробиці і формальності для подання позовів, що виникли з цього договору і ним не передбачених, регулюють­ся законом місця, де відбулися події, які породили позов.

Глава V. Страхові договори

Стаття 261. Договір страхування від вогню регулюється зако­ном місця знаходження речі, що страхується, на момент укладен­ня договору.

Стаття 262. Інші страхові договори слідують за загальним правилом — регулюються спільним особистим законом сторін, а за відсутності такого — законом місця укладення договору; але зовнішні форми для встановлення фактів і прогаянь, що є необ­хідними до подання або збереження позовів і прав, підпорядко­вані закону місця, де відбулися факт або прогаяння, що породили цей позов або право.

Глава VI. Договір векселя та інші подібні торговельні папери

Стаття 263. Форми видачі, індосування, забезпечення, вступу, прийняття і протесту щодо векселя підпорядковані закону місця, де відбувається кожна з цих дій.

Стаття 264. За відсутності явної або мовчазної згоди правові відносини між векселедавцем і векселетримачем регулюються законом місця, де видано вексель.

Стаття 265. У тому ж випадку зобов’язання і права векселеп- риймача і пред’явника регулюються законом місця, де відбува­ється прийняття векселя.

Стаття 266. У тому ж випадку правові відносини, що створю­ються індосаментом між тим хто дає і приймає індосо, залежить від закону місця, де вексель індосовано.

Стаття 267. Більший або менший обсяг зобов’язань кожного індосатора не змінює прав і зобов’язань векселедавця і першопо- чаткового тримача.

Стаття 268. Поручительство у платежі за векселем у тих же умовах регулюється законом місця, де воно було дане.

Стаття 269. Правові наслідки прийняття векселя у порядку вступу [у вексельні відносини] регулюються, за відсутності уго­ди, законом місця, де вступає третя особа.

Стаття 270. Термін і формальність прийняття, платежу і про­теста векселя підпорядковані місцевому закону.

Стаття 271. Правила цієї глави застосовуються до бонів, облі­гацій, білетів і дорученням або чеків.

Глава VII. Підробка, крадіжка, розтрата, втрата кредитних паперів і паперів на пред’явника

Стаття 272. Положення, що стосуються підробки, кражки, ро­зтрати або втрати цінних паперів або паперів на пред’явника, на­лежать до міжнародного публічного порядку.

Стаття 273. Вжиття заходів, приписаних законом місця, де ві­дбулася подія, не звільняє зацікавлених осіб від обов’язку вжити всі інші заходи, встановлені законом місця, де котируються такі папери і цінності, і законом місця їх оплати.

Розділ III. Морська і повітряна торгівля

Глава І. Морські і повітряні судна

Стаття 274. Національність морських суден визначається ка- рабельним патентом, реєстраційним свідоцтвом і прапором у якості зовнішнього відрізняльного знака.

Стаття 275. Закон прапора регулює форми публікацій, що є необхідними для передачі власності на судно.

Стаття 276. Право арештувати і продати за судом судно нава­нтажене чи ненавантажене, у плаванні чи ні, підпорядковано за­кону місця знаходження [судна].

Стаття 277. Права кредиторів після продажу судна і погашен­ня цих прав регулюються законом прапора.

Стаття 278. Морська іпотека, привілеї і гарантії речового ха­рактеру, встановлені відповідно до закону прапора, мають ексте­риторіальний характер, навіть у країнах, законодавство яких не знає або не регулює такої іпотеки або такі привілеї.

Стаття 279. Таким же чином підпорядковані закону прапора права і обов’язки капітана і відповідальність власників і армато- рів за їх дії.

Стаття 280. Розпізнання морського судна, виклик лоцмана та морська поліція підпорядковані місцевому закону.

Стаття 281. Обов’язки офіцерів і команди та внутрішній судо­вий порядок підпорядковані закону прапора.

Стаття 282. Попередні положення цієї глави застосовуються також до повітряних суден.

Стаття 283. Норми щодо національності власників морських і повітряних суден, а також арматорів, офіцерів і екіпажу належать до міжнародного публічного порядку.

Стаття 284. Таким же чином належать до міжнародного пуб­лічного порядку положення про національність кораблів і повіт­ряних суден для річкової і озерної торгівлі і для каботажу або плавання між визначеними місцями території Договірних держав, а також для вилову риби і інших підводних промислів у територі­альному морі.

Глава II. Спеціальні договори морської і повітряної торгівлі

Стаття 285. Фрахтування, якщо воно не має форми договору приєднання, регулюється законом місця відправки товарів.

Акти з виконання договору здійснюються згідно із законом місця їх вчинення.

Стаття 286. Повноваження капітана до бодмереї визначаються законом місця, де його укладено.

Стаття 288. Для розв’язаня питання про те, яка аварія — прос­та чи загальна, — має місце, і питання про пропорції, за якою ко­рабель і вантаж несуть на собі витрати за цією аварією, застосо­вується закон прапора.

Стаття 289. Випадкове зіткнення у територіальних водах або у національному повітряному просторі підпорядковане закону пра­пора, якщо цей прапор є однаковим для тих, хто зіткнувся.

Стаття 290. У тому ж випадку, але за різного прапора, засто­совується закон місця зіткнення.

Стаття 291. Той же місцевий закон застосовується у всіх випа­дках до виновного зіткнення в територіальних водах або в націо­нальному повітряному просторі.

Стаття 292. За випадкового або виновного зіткнення у відкри­тому морі або у вільному повітряному просторі застосовується закон прапора, якщо всі морські або повітряні судна несуть той же прапор.

Стаття 293. У іншому випадку застосовуватиметься закон прапора потерпілого морського або повітряного судна, якщо зіт­кнення має виновний характер.

Стаття 294. За випадкового зіткнення у відкритому морі або вільному повітряному просторі морських або повітряних суден різних прапорів кожен учасник зіткнення несе половину загаль­ної суми збитків, визначеної згідно із законом одного з них, і по­ловину суми, визначеної згідно із законом іншого.

Розділ IV. Позовна давність

Стаття 295. Позовна давність за позовами, що виникли з конт­рактів і торговельних угод підпорядкована правилам, встановле­ними у цьому Кодексі, щодо цивільних позовів.

КНИГА III. МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

Глава І. Кримінальні закони

Стаття 296. Кримінальні закони обов’язкові для всіх, хто про­живає на території [даної держави] без будь-яких винятків, окрім встановлених у цій главі.

Стаття 297. Не підпорядковані кримінальним законам кожної з Договірних держав глави інших держав, які знаходяться на її території.

Стаття 298. Тим же винятком користуються дипломатичні агенти будь-якої з Договірних держав у кожній іншій, а також іноземні службовці та члени їх сімей, що спільно з ними прожи­вають.

Стаття 299. Кримінальні закони держави не застосовуються також до правопорушень, вчиненим у сфері воєнних операцій, коли держава дозволила прохід через свою територію армії іншої Договірної держави, хіба що такі правопорушення здійснені поза законним зв’язком з діями названої армії.

Стаття 300. Те ж вилучення застосовується до правопорушень, здійснених у територіальних водах або національному повітря­ному просторі на борту іноземних воєнних суден, морських або повітряних.

Стаття 301. Того ж дотримуються щодо правопорушень, здій­снених у територіальних водах або у національному повітряному просторі на іноземних торговельних суднах, якщо ці правопору­шення не мають ніякого зв’язку з країною та її жителями і не по­рушують їх спокій.

Стаття 302. Коли елементи, з яких складається правопору­шення, мали місце у різних Договірних державах, кожна держава може карати діяння, вчинене в її країні, якщо це діяння карається саме за себе.

У іншому випадку перевага надається праву суверенітета міс­ця, де здійснено правопорушення.

Стаття 303. Якщо йдеться про пов’язані один з одним право­порушення на територіях більше, ніж однієї з Договірних держав, правопорушення, здійснені на їх території окремо, підпорядкову­ватимуться кримінальним законам кожної з них.

Стаття 304. Жодна з Договірних держав не застосовуватиме на своїй території кримінальні закони інших держав.

Глава II. Правопорушення, здійснені в іноземній державі, що є Договірною стороною

Стаття 305. За кордоном підпорядковані кримінальним зако­ном кожної з Договірних держав ті, хто вчинив будь-яке право­порушення проти її гідності, яким би не було громадянство та доміциль правопорушника.

Стаття 306. Кожний громадянин однієї з Договірних держав і будь-який іноземець, доміцильований у ній, який вчинив за кор­доном злочинне діяння проти незалежності цієї держави, підлягає її кримінальним законам.

Стаття 307. Також підлягають кримінальним законам інозем­ної держави, у якій вони можуть бути заарештовані і віддані до суду, всі особи, які вчинили поза її територією злочинні діяння, що їх зобов’язувалися Договірні держави придушувати у силу міжнародного договору, як наприклад, торгівлю жінками.

Глава III. Злочинні діяння, вчинені поза національною територією

Стаття 308. Морський розбій, негроторгівля і торгівля рабами, торгівля білими жінками, руйнування і псування підводних кабе­лів та інші злочинні діяння того ж характеру проти міжнародного права, вчинені у відкритому морі, у вільному повітряному прос­торі або на територіях, ще не організованих у державу, караються [державою], яка захопила винних, згідно з її власними криміна­льними законами.

Стаття 309. У випадку виновного зіткнення у відкритому морі або в повітрі морських і повітряних суден різних прапорів, засто­совується кримінальне право потерпілого.

Глава IV. Різні питання

Стаття 310. Для визначення кваліфікації повторного злочину і рецидиву враховуватиметься вирок, виголошений у іноземній державі, яка є Договірною стороною, окрім тих випадків, коли це суперечить місцевому закону.

Стаття 311. Покарання у вигляді позбавлення цивільних прав чинне у інших державах за умови попереднього виконання фор­мальностей реєстрації або публікації, які вимагаються законодав­ством кожної з них.

Стаття 312. Давність злочинного діяння підпорядкована зако­ну держави, якому належить право юрисдикції за цим злочином.

Стаття 313. Давність покарання регулюється законом держа­ви, яка призначила покарання.

КНИГА IV. МІЖНАРОДНИЙ ПРОЦЕС

Розділ І. Загальні засади

Стаття 314. Закони кожної з Договірних держав визначають компетенцію її судів, а також їх організацію, форми судочинства і порядок виконання рішень та їх оскарження.

Стаття 315. Жодна з Договірних держав не буде організовува­ти або утримувати на своїй території спеціальних судів для гро­мадян інших Договірних держав.

Стаття 316. Компетенція ratione loci підпорядкована в порядку міжнародних відносин законам Договірної держави, яка встанов­лює цю компетенцію.

Стаття 317. Компетенції ratione material і ratione personal у по­рядку міжнародних відносин не повинні базуватися для Договір­них держав на якості громадян або іноземців, приписаним заціка­вленим особам на шкоду цим особам.

Розділ II. Компетенція

Глава І. Загальні правила компетенції з цивільних і торговельних справ

Стаття 318. Суддею, компетентним у першу чергу розглядати позови, що виникають із здійснення цивільних і торговельних угод будь-якого виду, буде той, якому сторони за справою відк­рито або мовчазно підпорядкували себе, при тому, що щонайме­нше одна з них є громадянином Договірної держави, до якої на­лежить суддя або має там місце проживання, якщо у місцевому праві не міститься інше.

Таке підпорядкування речових і змішаних угод, пов’язаних з нерухомістю, є неможливим, якщо право, де знаходиться неру­хомість, забороняє це.

Стаття 319. Сторони мають право підкоритися лише судді, на­діленому загальною юрисдикцією і компетентному для розгляду справ даного роду і в даному обсязі.

Стаття 320. У жодному випадку сторони не можуть погодити­ся відкрито або мовчазно на звернення до судді або суду іншому, ніж той, якому, згідно з місцевими законами, підпорядкована пе­рша інстанція, яка розглядає справу.

Стаття 321. Під відкритим підкоренням розуміється підкорен­ня, здійснене зацікавленими особами шляхом формальної і пря­мої відмови від їх власного суду і шляхом визначеної вказівки судді, якому вони підкоряються.

Стаття 322. Вважається мовчазним підкоренням з боку пози­вача факт звернення до судді з поданням позовових вимог, а з боку відповідача — факт вчинення після викликання до суду будь-якої судової дії, окрім формального відхилення підсудності. Не вважається мовчазним підкоренням, якщо справа розгляда­лась заочно.

Стаття 323. Поза випадками мовчазного або явного підкорен­ня компетентним суддею для розгляду особистих позовів вважа­ється суддя місця виконання зобов’язання або суддя доміцилю відповідачів і субсидіарно — суддя місця їх перебування, якщо відсутні положення місцевого права про інше.

Стаття 324. Для розгляду речових позовів про рухомість компетентним вважається суддя місця її знаходження. Якщо це місце невідоме позивачу, то компетентним буде суддя доміци­лю, а за відсутності доміцилю — суддя місця перебування від­повідача.

Стаття 325. Для розгляду речових позовів щодо нерухомості та суміжних позовів з розмежування і розподілу спільності майна є компетентним суддя місця знаходження майна.

Стаття 326. Якщо у випадках, передбачених у двох попередніх статтях, є будь-яке майно, що розташоване більше, ніж в одній Договірній державі, звернення може бути виконане до суддів будь-якої з них, якщо це не заборонено, що стосується нерухомо­сті, законом місця його знаходження.

Стаття 327. У справах про спадкування за заповітом або без заповіту, компетентним буде суд місця, у якому померлий мав своє останнє місце проживання.

Стаття 328. За процесу про неплатоспроможність або банк­рутство, якщо боржник діяв добровільно, компетентним є суддя місця проживання останнього.

Стаття 329. За процесу про неплатоспроможність або банк­рутство, розпочатого кредиторами, компетентним буде суддя од­ного з місць, де було заявлено клопотання про початок процесу, при цьому перевага надається місцю доміцилію боржника, якщо він або більшість кредиторів вимагають це.

Стаття 330. Для добровільної юрисдикції, окрім випадків під­порядкування, що не суперечать місцевому праву, компетентним буде суддя, де особа, яка заявила вимогу, мала або має свій домі­цилій, а за відсутності такого, — своє перебування.

Стаття 331. Щодо добровільної юрисдикції за торговельними справами, за винятком випадку підпорядкування і якщо місцевий закон не містить інше, компетентним буде суддя місця, де зо­бов’язання має бути виконане, або, за відсутністю такого, суддя місця події, з якої виникло зобов’язання.

Стаття 332. У кожній Договірній державі за компетентності різних суддів перевага надається згідно з положенням національ­ного права.

Глава II. Вилучення із загальних правил компетенції у цивільних і торговельних справах

Стаття 333. Суди і судді кожної з Договірної держав є неком­петентними для розгляду цивільних і торговельних справ, у яких відповідачами є інші Договірні держави або глави цих держав, у випадку особистих позовів, окрім випадків прямого підкорення або заявлення зустрічних вимог.

Стаття 334. У тому ж випадку і з обумовленням про той же виняток вони будуть некомпетентними для розгляду речових по­зовів, якщо Договірна держава або її глава діяли як такі і їх дії мали публічний характер. Положення останнього абзацу статті 318 має виконуватися.

Стаття 335. Якщо іноземна держава, яка є Договірною сторо­ною, або глава цієї держави діяли як приватні особи, то суди або судді будуть компетентними для розгляду справ за речовими або суміжними позовами, якщо така компетенція належить їм щодо іноземців — приватних осіб — згідно з цим Кодексом.

Стаття 336. Правило попередньої статті є таким, що застосо­вується провадження, яке стосується сукупності речей, незалеж­но від характеру вступу до цього провадження іноземної держа­ви, яка є Договірною стороною, або її глави.

Стаття 337. Приписи попередніх статей застосовуватимуться до іноземних дипломатичних агентів і до командирів військових суден, морських або повітряних.

Стаття 338. Іноземні консули вилучені з компетенції цивіль­них суддів і суду країни їх перебування лише щодо своїх посадо­вих актів.

Стаття 339. У жодному випадку суди і судді не можуть засто­совувати примусові або інші заходи, що підлягають виконанню всередині приміщень посольств і консульств, або в їх активах, або щодо дипломатичної або консульської кореспонденції, окрім випадків, коли відповідні дипломатичні або консульські агенції на те згодні.

Глава III. Загальні правила компетенції у кримінальних справах

Стаття 340. Суди і судді кожної з Договірних держав є компе­тентними для розгляду злочинних діянь і правопорушень, здійс­нених у цій державі, і для засудження за них.

Стаття 341. Компетенція їх поширюється на всі інші злочинні діяння і правопорушення, до яких має застосовуватись криміна­льний закон даної держави, згідно з положеннями цього Кодексу.

Стаття 342. Ця компетенція охоплює також злочинні діяння і правопорушення, здійснені за кордонами національними посадо­вими особами, які користуються привілеєм непідсудності.

Глава IV. Вилучення із загальних правил компетенції у кримінальних справах

Стаття 343. Не підлягають у кримінальних справах компетен­ції суддів і судів Договірних держав особи, а також злочинні ді­яння і правопорушення, на які не поширюється кримінальний за­кон цих держав.

Розділ III. Видача

Стаття 344. Для того, щоб зробити чинною міжнародну судову компетенцію у кримінальних справах, кожна з Договірних дер­жав буде задовольняти клопотання, порушеної будь-якою іншою Договірною державою про видачу осіб, засуджених або переслі­дуваних за злочинні діяння, негайно після того як такі клопотан­ня будуть заявлені згідно з цим третім розділом або згідно з по­ложеннями міжнародних договорів або конвенцій, що містять перелік кримінальних правопорушень, наслідком яких може бути видача.

Стаття 345. Договірні держави не зобов’язані видавати своїх громадян. Нація, що відмовляє у видачі одного із своїх громадян, зобов’язана його судити.

Стаття 346. Якщо до прийняття вимоги про видачу звинуваче­ний або засуджений здійснив злочинне діяння у країні, від якої вимагають його видачу, то це може бути відкладено до того, як він буде засуджений і відбуде своє покарання.

Стаття 347. Якщо кілька Договірних держав вимагають видачі правопорушника за одне і те ж злочинне діяння, він має бути ви­даний тій державі, на території якої це діяння було виконано.

Стаття 348. Якщо видача вимагається за різні злочинні діяння, перевага буде надана державі, яка є Договірною стороною, на те­риторії якої здійснено злочинне діяння, яке є найтяжчим з точки зору законодавства держави від якої вимагають видачі.

Стаття 349. Якщо всі осудні правопорушнику факти однаково важливі, одержить перевагу держава, яка є Договірною сторо­ною, що першою надіслала вимогу про видачу. Якщо вимоги зая­влені одночасно, то вирішує держава, від якої вимагають видачі, але вона віддає перевагу державі походження правопорушника, а за відсутності такої держави — державі його доміцилю, якщо та­кі країни є серед тих, які вимагають видачі.

Стаття 350. Попередні правила про перевагу застосовуються лише у тому випадку, якщо Договірна держава не зобов’язана щодо третьої держави надавати перевагу у іншому порядку у си­лу договорів, що набрали чинності раніше, ніж цей Кодекс.

Стаття 351. Для видачі необхідно, щоб злочинне діяння було здійснено на території держави, яка вимагає цю видачу, і, щоб кримінальні закони цієї держави підлягали застосуванню згідно з третьою книгою цього Кодексу.

Стаття 352. Видача стосується звинувачених або засуджених як виконавців, співробітників або переховувачів злочинного діяння.

Стаття 353. Необхідно, щоб злочинне діяння, яким вмотивову­ється видача, мало характер злочинного діяння у законодавстві як держави, яка вимагає видачі, так і держави, від якої її вимагають.

Стаття 354. Таким же чином вимагається, щоб покарання, пе­редбачене за осудні дії згідно з попередньою або остаточною кваліфікацією компетентним суддею або судом держави, яка ви­магає видачі, не було нижче, ніж один рік позбавлення волі і щоб були призначені і передбачені арешт або попереднє ув’язнення звинуваченого, якщо ще не відбулося остаточного рішення. Це рішення має засуджувати до позбавлення волі.

Стаття 355. Видача не застосовується за злочинними діяннями політичними або суміжними з ними, з погляду держави, від якої вимагають видачу.

Стаття 356. Видача також не виконується, якщо буде доведе­но, що вимога про неї фактично пред’явлена з метою судити і за­судити звинуваченого за діяння політичного характеру згідно з тією ж кваліфікацією.

Стаття 357. Не вважається злочином політичним або суміж­ним з ним спричинення смерті або вбивство глави однією з Дого­вірних держав або будь-якої особи, наділеної в ній владою.

Стаття 358. Видача не надається, якщо особа яку вимагають видати, вже судилась і була виправдана, або якщо вона відбула покарання, або якщо є провадження у суді на території держави, від якої вимагають видачі, за те ж діяння, яким вмотивовується вимога про видачу.

Стаття 359. Таким же чином не буде задоволене клопотання про видачу, якщо злочинне діяння або покарання підлягає давно­сті згідно із законом держави, яка вимагає або від якої вимагають видачу.

Стаття 360. Законодавство держави, від якої вимагають вида­чу, видане після здійснення злочинного діяння, не може станови­ти перепону для видачі.

Стаття 361. Генеральні консули, консули, віце-консули або консульські агенти можуть вимагати арешту і відправки на борт морського або повітряного судна їх країни офіцерів, моряків або членів екіпажів військових або торговельних, морських або пові­тряних суден їх країни, які дезертирували.

Стаття 362. З метою виконання попередньої статті вони бу­дуть надавати компетентній місцевій владі суднові реєстри, мор­ські або повітряні, суднову роль або будь-який інший офіційний документ, на якому заснована вимога, залишаючи цій владі, окрім того, засвідчену копію.

Стаття 363. У країнах, що межують одна з іншою, можуть бу­ти встановлені спеціальні правила про видачу у прикордонних областях або місцевостях.

Стаття 364. Вимога про видачу має бути заявлена серед поса­дових осіб, належним чином на те вповноваженими законами держави, яка вимагає видачі.

Стаття 365. До остаточної вимоги про видачу має бути додано:

1. судовий вирок або мандат, або наказ про арешт, або ж до­кумент такого ж значення, або акт, що зобов’язує зацікавлену особу періодично з’являтися перед кримінальним судом, супро­воджуваний виписками процесуальних дій, що встановлюють до­кази, або щонайменше розумні підстави припущення про винува­тість особи, про яку йде мова;

2. документи про походження особи, яку вимагають, і прик­мети або обставини, що можуть служити для її ідентифікації;

3. засвідчені копії постанов, які встановлюють кваліфікацію за законом факту, що вмотивовує вимогу про видачу, визначають участь (у правопорушенні), яке приписується звинуваченому, і точно визначають покарання, що підлягає застосуванню.

Стаття 366. Видача може вимагатися телеграфом і у цьому випадку акти, вказані у попередній статті, будуть надані державі, до якої звернена вимога, або її посольству або генеральному кон­сульству, що знаходиться у країні, яка вимагає, протягом двох місяців, наступних за арештом звинуваченого; за невиконанням цього він підлягає звільненню.

Стаття 367. Якщо держава, яка вимагає, не дасть жодних роз­поряджень щодо особи, видачу якої вимагає, протягом трьох мі­сяців, наступних за моментом поставлення цієї особи у залеж­ність від наказу даної держави, ця особа таким чином підлягає звільненню.

Стаття 368. Арештований має право використовувати у дер­жаві, яка одержала вимогу про видачу, всі законні засоби, що на­даються громадянам цієї держави, для відновлення своєї свободи, спираючись на положення цього Кодексу.

Стаття 369. Арештований також може, посилаючись на ці по­ложення, використати всі законні засоби, необхідні у державі, яка вимагає видачі, для спростування кваліфікацій та рішень, на яких базується вимога.

Стаття 370. Передача повинна мати місце разом з усіма пред­метами, що знаходяться у розпорядженні даної особи, — чи то результатами осудного йому злочинного діяння, чи то предмета­ми, що можуть слугувати доказом цього діяння, — тією мірою, за якою це можливо згідно із законами держави, що виконала вида­чу, і з належною повагою до прав третьої особи.

Стаття 371. Передача предметів, яких стосується попередня стаття, може бути виконана, якщо про те прохає держава, яка ви­магає видачі, навіть, і у тому випадку, коли арештований помер або втік до такої передачі.

Стаття 372. Витрати на ув’язнення і передачу покладаються на державу, яка вимагає, яка, все ж таки, не зобов’язана щось плати­ти за послуги, надані посадовими особами, які одержують заробі­тну плату від уряду, від якого вимагають видачу.

Стаття 373. Вартість послуг, наданих публічними або посадо­вими особами, які одержують лише мито і премії, не повинна пе­ревищувати розміри винагороди, на яку вони зазвичай мають право за ці послуги і дії згідно із законами країни їх перебування.

Стаття 374. Вся відповідальність, яку може викликати попере­днє ув’язнення, лягає на державу, яка вимагає таке ув’язнення.

Стаття 375. Перевезення виданої особи і її варти територією третьої держави, яка є Договірною стороною, дозволятиметься за умови надання оригіналу або завіреної копії акта про видачу.

Стаття 376. Держава, яка досягла видачі звинуваченого, якого згодом було виправдано, зобов’язана надіслати державі, яка ви­дала, завірену копію судового рішення.

Стаття 377. Видана особа не може утримуватися у в’язниці і не може засуджуватися державою, яка є Договірною стороною, якій вона була видана, за здійснене до видачі діяння, відмінне від того, яким була вмотивована видача, хіба що держава, яка одер­жала вимогу, на те погодиться або ж сам виданий залишиться до­бровільно у державі, яка вимагала видачі протягом трьох місяців після суду і виправдання за діяння, що викликало вимогу про ви­дачу, або ж протягом трьох місяців після відбуття накладеного на нього покарання в’язничним ув’язненням.

Стаття 378. У жодному випадку смертна кара не може бути призначена і виконана за діяння, за яким відбулася видача.

Стаття 379. У заліку попереднього ув’язнення таким ув’язнен­ням буде вважатися також час, що сплив від моменту арешту ви­даного у державі, до якої була звернена вимога.

Стаття 380. Арештований буде звільнений, якщо держава, яка вимагає, не надала необхідних даних протягом розумного, наскі­льки можливо короткого, терміну від моменту попереднього за­тримання, причому братимуться до уваги відстань і легкість по­штового сполучення між двома країнами.

Стаття 381. У випадку відмови про видачу повторна вимога не може бути пред’явлена з приводу того ж самого діяння.

Розділ IV. Право бути стороною у процесі

і порядок здійснення цього права

Стаття 382. Громадяни кожної з Договірних держав користу­ватимуться у кожній з решти правом бідності за судовим прова­дженням на тих же підставах, що і власні громадяни.

Стаття 383. Не встановлюватимуться жодні відміни між гро­мадянами і іноземцями щодо судової застави у Договірних дер­жавах.

Стаття 384. Іноземці, які належать до однієї з Договірних дер­жав, можуть здійснювати у решті всіх право кримінального пере­слідування на тих же правах, що і свої громадяни.

Стаття 385. Ці іноземці також не будуть зобов’язані надавати заставу для порушення приватного звинувачення у тих випадках, коли це не вимагається від своїх громадян.

Стаття 386. Жодна з Договірних держав не покладе на грома­дян іншої обов’язку надання застави або тягаря доказування у випадках, коли це не вимагається від своїх громадян.

Стаття 387. Ні попередні секвестри, ні застава для уникнення ув’язнення, ні інші процесуальні заходи аналогічного характеру не будуть застосовуватися щодо громадян Договірних сторін ли­ше у силу їх якості як іноземців.

Розділ V. Судові вимоги і доручення

Стаття 388. Кожна судова дія, яку Договірна держава має на­мір вчинити в іншій, має відбуватися шляхом судових вимог або судових доручень, що передаються дипломатичним шляхом. Але Договірні держави можуть погодити або прийняти у відносинах однієї з іншою будь-яку іншу форму передачі за цивільними і кримінальними справами.

Стаття 389. Суддя, який надіслав судову вимогу, має розгля­нути питання про свою власну компетенцію, законність і доціль­ність дії або закону без шкоди для юрисдикції судді, якому адре­сована вказана вимога.

Стаття 390. Суддя, якому пред’явлена вимога, вирішує питан­ня про свою власну компетенцію за дією, щодо якої до нього зве­ртаються.

Стаття 391. Той, хто одержує судову вимогу або доручення, мусить зміркувати предмет із законом того, хто дає доручення, а щодо форми здійснення — із своїм власним законом.

Стаття 392. Вимога редагується на мові держави, що вимагає, і супроводжується перекладом на мову держави, до якої вимога пред’являється, з належним схваленням присяжного перекладача.

Стаття 393. Особи, зацікавлені у виконанні судових вимог і доручень приватного характеру, мають призначити повірених, приймаючи на свій рахунок витрати цих повірених та витрати процесуальні.

Розділ VI. Винятки міжнародного характеру

Стаття 394. Вимога про припинення провадження у випадку пред’явлення позову у іншій Договірній державі може бути заяв­лена з цивільних справ, коли судове рішення, прийняте в одній з них, має наслідки в іншій як рішення, що набрало чинності.

Стаття 395. За кримінальними справами вимога про призупи­нення провадження може бути заявлена лише у випадку одноча­сного провадження справи у іншій Договірній державі.

Стаття 396. Рішення, що набрало чинності, засноване на рі­шенні іншої Договірної держави, діятиме лише у тому випадку, коли рішення було прийняте за присутності сторін або їх закон­них представників та не виникло питання про компетенцію іно­земного суду у силу положень цього Кодексу.

Стаття 397. У всіх випадках юридичних відносин, підпорядко­ваних цьому Кодексу, питання компетенції можуть бути поруше­ні шляхом відводу на підставах правил цього Кодексу.

Розділ VII. Докази

Глава І. Загальні положення про докази

Стаття 398. Право, що застосовується до правопорушення, що є предметом цивільного або торговельного позову, визначає на кому лежить тягар доказування.

Стаття 399. Для визначення способів доказування, які можуть бути використані у кожному випадку, має застосовуватися закон місця, у якому дія або факт, що підлягають доказуванню, мали місце, за винятком тих, які не допускаються законом місця пред’явлення позову.

Стаття 400. Форма доказування регулюється законом, що діє у місці, де доказ пред’явлено.

Стаття 401. Значимість доказу визначається законом судді.

Стаття 402. Акти, вчинені у кожній з Договірних держав, ма­тимуть і в інших ті ж наслідки для судів так, ніби вони були вчи­нені у цих державах; для цього вимагається, щоб вони відповіда­ли таким умовам:

1. щоб справа або предмет акта або договору були дозволені і допущені законами країни, де вони вчиняються, і країни, де по­дається документ;

2. щоб сторони, згідно з їх особистим законом, мали необхід­ну правоздатність і дієздатність для взяття на себе зобов’язань;

3. щоб при вчиненні акта були затримані форми і обрядності, встановлені у країні, де акти або договори були вчинені;

4. щоб акт було легалізовано і він відповідав іншим умовам, необхідним для визнання його справжнім у місці, де він пред’являється.

Стаття 403. Виконавча сила акта підпорядкована місцевому праву.

Стаття 404. Право бути свідком і відвід свідків визначається законом, якому підпорядковані правові відносини, що є предме­том позову.

Стаття 405. Форма присяги відповідатиме закону суду, перед яким присяга приноситься, а чинність її відповідатиме закону, що стосується факту, з нагоди якого присяга приноситься.

Стаття 406. Презумпції, що випливають з будь-якого факту, підпорядковані закону місця, де відбувся факт, що дає їм обґрун­тування.

Стаття 407. Непрямий доказ підпорядковується закону судді або суду.

Глава II. Спеціальні правила доказування іноземних законів

Стаття 408. Судді і суди кожної Договірної держави застосо­вуватимуть за власною ініціативою, у відповідних випадках, за­кони інших держав без шкоди засобам доказування, вказаним у цій главі.

Стаття 409. Сторона, що вимагає застосування закону будь- якої Договірної держави у одній з них, або, що відмовляє у та­кому застосуванні, може посвідчити пакет закону, його силу і зміст підписами двох практикуючих юристів країни, про зако­нодавство якої йде мова; це посвідчення має бути належним чи­ном завірено.

Стаття 410. За відсутності закону або якщо суддя або суд вва­жатимуть його неналежним з будь-яких підстав, вони можуть вимагати з власної ініціативи за дипломатичними каналами перед прийняттям рішення, щоб держава, про законодавство якої йде мова, надіслала доповідну про текст, силу і зміст закону, що за­стосовується.

Стаття 411. Кожна Договірна держава зобов’язується надати іншим у можливо найкоротші терміни довідку, про яку йдеться у попередній статті, причому ця довідка має виходити від її верхо­вного суду, або від його палат або секцій (відділень), або від про­курора, або ж від секретаріату або міністерства юстиції.

Розділ VIII. Апеляційна скарга

Стаття 412. У кожній Договірній державі, у якій передбача­ється апеляційна скарга або інший подібний інститут, вона може бути подана внаслідок порушення, помилкового тлумачення або неналежного застосування закону іншої Договірної держави на тих же умовах і у тих же випадках, коли це є допустимим для на­ціонального права.

Стаття 413. До апеляційної скарги застосовуються правила, встановлені у главі II попереднього розділу хоч би суддя або ни­жчий суд вже порозумівся з цими правилами.

Розділ XI. Банкрутство або неплатоспроможність та їх наслідки

Стаття 414. Якщо неплатоспроможність або збанкрутілий бо­ржник має лише один цивільний або торговельний доміцилій, то може бути лише одне попереднє розслідування про неплато­спроможність або банкрутство, або одне призупинення платежів, або компромісна угода боржника з кредитором щодо всього його майна та його зобов’язань у Договірних державах.

Стаття 415. Якщо одна й та ж особа або товариство має біль­ше, ніж в одній Договірній державі різні комерційні підрозділи, які економічно роз’єднані, то може бути пред’явлено стільки по­зовів про попередній розгляд банкрутства, скільки є комерційних підрозділів.

Глава II. Універсальність банкрутства або неплатоспроможності і їх наслідки

Стаття 416. Рішення з приводу дієздатності банкрутства або неплатоспроможного боржника має екстериторіальну дію за умо­ви виконання формальностей з реєстрації або публікації, які мо­жуть передбачатися законодавством кожної держави.

Стаття 417. Рішення про банкрутство або неплатоспромож­ність, прийняте в одній з Договірних держав, має виконуватися в інших державах у випадках та способом, передбаченим у цьому Кодексу щодо судових рішень, але воно буде мати наслідки рі­шень, що набрали чинності від моменту, коли рішення буде оста­точним для осіб, щодо яких воно прийняте.

Стаття 418. Повноваження і функції синдиків, призначених в одній з Договірних держав, згідно з положеннями даного Кодек­су, матимуть екстериторіальні наслідки у інших державах без не­обхідності виконання будь-яких місцевих формальностей.

Стаття 419. Зворотна сила оголошення банкротства або непла­тоспроможності і анулювання деяких актів у силу цих рішень ви­значаються законом даної процедури і здійснюватимуться на те­риторії інших Договірних держав.

Стаття 420. Речові позови і такі ж права підпорядковувати­муться, не дивлячись на оголошення банкрутства або неплато­спроможності, закону місця знаходження речей, який вони сто­суються, і компетенції суддів місця, де ці речі знаходяться.

Глава III. Мирова угода і відновлення у правах

Стаття 421. Угода між кредиторами і банкротом або неплато­спроможним боржником матимуть екстериторіальні наслідки у інших Договірних державах, за винятком права на речовий позов кредиторів, які не прийняли цієї [угоди].

Стаття 422. Відновлення банкрота у правах (реабілітація) та­ким же чином має екстериторіальні наслідки в інших Договірних державах, рахуючи від дня остаточного набрання чинності судо­вого рішення, яким визначено відновлення у правах, і згідно з ре­дакцією цього рішення.

Частина X. Виконання рішень, ВИНЕСЕНИХ ІНОЗЕМНИМИ СУДАМИ

Глава І. Цивільні справи

Стаття 423. Кожне судове рішення з цивільної або адміністра­тивної справи, прийняте в одній з Договірних держав, матиме си­лу і може бути виконане в інших, якщо воно відповідає сукупно­сті наступних умов:

1. щоб суддя або суд, які прийняли його, мали компетенцію розглядати дану справу і приймати рішення з цього відповідно до норм даного Кодексу;

2. щоб сторони одержали виклик до суду особисто або через їх законного представника;

3. щоб судове рішення не суперечило публічному порядку або публічному порядку держави, де воно має виконуватись;

4. щоб воно було виконаним у державі, у якій було прийняте;

5. щоб воно було офіційно перекладене службовою особою або перекладачем держави, де воно має виконуватися, якщо мова цієї держави є іншою, ніж мова рішення;

6. щоб документ, у якому міститься рішення, задовольняв ви­моги, які є необхідними для визнання його справжнім у країні, з якої він походить, та тим вимогам, які законодавство держави, у якій запитується виконання судового рішення, висуває для вико­нання справжності.

Стаття 424. Виконання судового рішення має запитуватися у компетентного судді або суду, щоб привести його в дію після виконання формальностей, встановлених внутрішнім законодав­ством.

Стаття 425. Проти судового рішення у випадку, передбаченою попередньою статтею, допускаються всі засоби оскарження, які закон даної держави надає проти остаточних рішень, ухвалених у найбільш важливих цивільних судових місцях.

Стаття 426. Суддя або суд, від яких вимагається виконання, мають заслухати раніше, ніж вчинити виконавчий напис або від­мовити у ньому, протягом 20 днів сторону, щодо якої вимагаєть­ся виконання, та прокурора.

Стаття 427. Виклик сторони, яка має бути заслухана, здійсню­ється, згідно з положеннями цього Кодексу, шляхом судового до­ручення, якщо ця сторона має свій доміциль за кордоном, а якщо у неї немає у даній країні повноважного представника або якщо дана особа доміцильована у державі, куди звертаються з викли­ком, то виклик виконується за формою, встановленою місцевим правом.

Стаття 428. За сплином терміну, встановленого суддею або судом для явки сторони, справа продовжується незалежно від то­го з’явилася чи ні викликана особа.

Стаття 429. Якщо у виконанні відмовлено, рішення, що підля­гає виконанню, повертається тому, хто його подав.

Стаття 430. Якщо ухвалено виконати рішення, таке виконання відповідатиме формальностям, вказаним законом судді або суду для його власного рішення.

Стаття 431. Остаточне рішення, ухвалене в одній з Договірних держав, окремі положення яких не підлягатимуть виконанню, створюють у інших державах наслідки рішення, що набрало чин­ності, якщо будуть задоволені вимоги, вказані з цього предмету цим Кодексом, крім того, що належить до виконання.

Стаття 432. Процедура і наслідки, визначено у попередніх статтях застосовуватимуться у Договірних державах до рішень, ухвалених у одній з них третейським суддею або посередниками у полюбовній угоді, за умови, щоб справа, яка викликала це рі­шення, могла бути предметом третейського запису згідно із зако­нодавством країни, у якої запитується виконання.

Стаття 43 3. Та ж процедура таким же чином застосовувати­меться до цивільних рішень, ухвалених одній з Договірних дер­жав будь-яким міжнародним судом щодо приватних осіб або ін­тересів.

Глава II. Акти добровільної юрисдикції

Стаття 434. Положення, прийняті в актах добровільної юрис­дикції щодо комерційних справ суддями або судами Договірних держав та їх консульськими агентами, виконуватимуться в інших державах відповідно до процедури і способом, вказаними у попе­редній статті.

Стаття 435. Рішення, прийняті в актах добровільної юрисди­кції з цивільних справ у Договірній державі визнаватимуться іншими державами, якщо вони відповідатимуть вимогам, вста­новленими даним Кодексом для дійсності документів, що вико­нуються в іноземній державі, і були прийняті компетентним су­ддею або судом, у результаті чого вони матимуть екстериторіа­льну дію.

Глава III. Кримінальні справи

Стаття 436. Жодна з Договірних держав не виконуватиме рі­шень, ухвалених у будь-якій іншій з кримінальних справ, оскіль­ки їх виконання стосується призначених цими рішеннями санкцій кримінального порядку.

Стаття 437. Вказані рішення можуть все ж таки бути такими, що виконуються у всьому, що стосується цивільної відповідаль­ності і її наслідків для майна засудженого, якщо такі рішення ух­валені суддею або судом, компетентним згідно з цим Кодексом і за заслуховуванням зацікавленої сторони і якщо виконані інші формальні і процесуальні умови, встановлені у першій главі цьо­го Кодексу.