Суспільний устрій.

Дворяни володіли більшою частиною земель, монопольно експлуатували кріпаків, займали всі командні посади державного апарату. Держава економічно сприяла зміцненню крупного дворянства.

Духівництво розділяється на чорне (ченці) та біле (приходське духівництво, представники якого можуть вступати в шлюб).

З 1801 р. служителів церкви було звільнене від тілесних покарань (а з 1835 р. – і їхніх дітей). Духівництво звільнили від поземельного збору та від постою.

В той же час, держава намагалася обмежити духовний стан лише особами, які безпосередньо несли службу в церквах, і якими, в зв’язку з цим, легше було керувати. Так, позаштатним особам духовного звання було дозволено за бажанням обирати собі «рід життя». Діти священників «за надлишком» могли обирати собі військову чи цивільну службу. Ті, хто не зробив цього, протягом року повинні були бути записані в один з податних станів. З 1842 р. розпочалося переведення приходського духівництва на утримання за рахунок держави. Після відміни кріпосного права вихід зі стану було остаточно оголошено вільним.

Цікавим є той факт, що нагороджене орденами духівництво отримувало дворянські права: біле – спадкові, чорне – т. з. командорство, тобто ділянку населеної землі на основі права користування з метою отримання доходів^[87].

Селяни поділялися на поміщицьких, державних, посесійних та удільних, що належали царській фамілії. З 1818 року всім селянам, у тому числі й поміщицьким, було дозволено засновувати фабрики та заводи.

Втім, де-юре, кріпосні селяни до 1861 р. продовжували залишатися рухомим майном. У 1803 р. було прийнято Указ про вільних хлібопашців, за яким поміщики отримали право (але не були зобов’язані) відпускати своїх селян на волю за встановлений ними викуп.

В 1816–1819 рр., внаслідок масових антифеодальних виступів, уряд змушений був звільнити (без землі) селян деяких прибалтійських губерній. Втім, особисто вільні, але безземельні селяни залишилися в економічній залежності від своїх поміщиків, які ще й зберегли над ними судові функції.

19 лютого 1861 р. селян було звільнено від кріпосної залежності. Детальніше про це буде сказано нижче.

Міське населення в першій половині XIX ст. значно зросло.

Держава була зацікавлена у розвитку торгівлі та промисловості, тому багате купецтво було наділене достатньо широкими правами. Воно поділялося на дві гільдії: до першої входили оптові, а до другої – роздрібні торгівці.

В 1832 р. для найбільш заможних представників буржуазії, а також вчених, художників, осіб з вищою освітою та деяких інших верств населення було введене почесне громадянство. Воно, як і дворянство, поділялося на особисте та спадкове та мало за мету огородити дворянський стан від проникнення представників буржуазії. Станова група почесних громадян була звільнена від подушної податі, рекрутської повинності та тілесних покарань.

Групу цехових складали ремісники, що ділилися на майстрів та підмайстрів. Щоб стати майстром, людина повинна була пропрацювати підмайстром не менш, ніж три роки, досягнути повноліття та витримати відповідні випробовування на майстерність. Цехи мали свої органи управління.

Більшість міського населення складали міщани, що в основній своїй масі, працювали на фабриках та заводах.

Найнижчу групу міського населення складали так звані робочі люди, до яких законодавство відносило «порочних та підозрілих осіб з поганою поведінкою», що не могли перейти до суспільного прошарку міщан «за пороки та добросовісну сплату податей та інших зборів». За робочими людьми найбільш пильно слідкувала поліція.

Хоча законодавство в містах, утворюючи привілеї для торгівельно-промислової верхівки, сприяло зросту промисловості та торгівлі, наявність станового поділу населення заважало розвиткові буржуазних відносин.

2.