Станово-представницька монархія в Німеччині.
Німеччина виокремилась із імперії Карла Великого у кінці ІХ ст. З Верденским договором 843 р. Людовику Німецькому дісталися 5 основних племінних герцогств – Саксонія, Франкенія, Швабія, Баварія та Лотарингія, а пізніше до держави були приєднані французькі, італійські та слов’янські землі – Бургундія, Північна Італія, Богемія, Австрія та інші.
Історія феодальної держави і права Німеччини можна розділити на такі етапи:
1) період феодальної роздробленості, утворення «Священної Римської імперії німецької нації» і переважання звичайного права (Х–ХІV ст.);
2) період олігархії курфюрстів, станово-представницької монархії і рецепції римського права (XIV–XVI ст.);
3) період князівського абсолютизму і утворення національного права (XVII–XVIII ст.).
Нарешті, у 1806 р. під ударами військ Наполеона «священна Римська імперія германської нації» була повалена.
Особливістю політичного розвитку Німеччини середніх віків був поступовий розпад її на окремі князівства, які зберегли свою незалежність аж до ХІХ ст. Наскільки Німеччина була роздрібленою, можна уявити на підставі таких даних: до кінця XVII ст. в країні існувало 324 територіальні одиниці, які мали права самостійних держав, і 1475 вільних лицарських володінь. Причини цього явища полягають у тому, що економічний розвиток Німеччини проходив нерівномірно, а тому інтереси регіонів не співпадали. Прагнення німецьких королів завоювати Італію, боротьба з папою Римським послаблювали їх владу у своїй країні. І імператорська влада не змогла встановити необхідний зв’язок із третім станом і зробити його опорою монархії. Тому влада стала виборною.
Суспільний устрій. До верхівки військово-лицарського стану належали герцоги та графи, що являли собою великих землевласників з королівських чиновників, які здійснювали судові функції в церковних вотчинах. Усі вони разом становили стан територіальних князів та князів церкви.
Остаточно цей стан сформувався у ХІІІ ст. Середнє та дрібне лицарство утворилося не тільки з дрібнопомісних дворян, але й з верхівки вільного селянства та міністеріалів, які виділилися із залежних слуг короля та феодалів, що виконували адміністративні функції. Феодальне дворянство та духівництво було поділено за ієрархічним принципом на своєрідні ранги (щити). До рангів були віднесені і представники «нешляхетних», так званий «шеффенський стан».Селянство поділялося на вільне (напіввільні літи, батраки, особисто залежні кріпаки) та залежне (чиншовики, орендарі). З ХІІ ст. становище селян визначалося тим, до якої частини Німеччини належали землі господаря. Так, наприклад, в Саксонії селян відпускали на волю, а у південонімецьких землях панщину селянам замінили на грошову ренту. З Х ст. у зв’язку з будівництвом фортець, які пізніше перетворилися на міста, почав формуватися стан міщан.
Протягом першої треті Х–ХІІ ст. Німеччина залишалася не єдиною державою. Ця відносність пояснюється відсутністю етичної спільності та слабкими економічними зв’язками між окремими герцогствами.
Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність Оттона І (936–973 рр.), який у боротьбі з герцогами намагався опертися на церковне землеволодіння та церковні установи. Його заходи відносно місцевої церкви отримали назву «оттонівських привілеїв»: обмежив права герцогів щодо церкви; частково передав герцогівські функції єпископам; утворив в областях незалежні єпископські території за рахунок передачі в управління єпископів частини герцогських земель і надав їм імунітет; увів інвеститури (надання духовного сану світською владою).
«Єпископальна система» Оттона І дозволила йому вільно призначати єпископів, заміщати єпископські кафедри, користуватися частиною доходів з церковних земель. Така політика Оттона І призвела до логічного захоплення ним Риму як центру католицької церкви. Однак вже з кінця ХІ ст. папство почало поступово звільнятися від опіки германських імператорів та добиватися верховенства у боротьбі з ними[35].
Державний устрій. Центральний апарат влади в Німеччині Х–ХІІ ст. зберігав риси дворово-вотчинної системи управління, яка була притаманна добі Каролінгів. Імператор обирався. Вищі слуги двору (канцлер, маршал) виконували головні державні функції. Їх посади поступово перетворюються на спадкові та покладаються на великих світських та духовних князів. З ХІ ст. при імператорі створюється королівська рада (гофта,), яка розглядає найважливіші державні справи. Рішення за них часто приймалися і на загальних з’їздах феодалів.
З ХІІ ст. починається поступовий процес розпаду системи королівської адміністрації на місцях. Колишні чиновники стають спадковими державцями та створюють власний апарат управління. Таким чином, починаючи з ХІІ ст. діяльність центрального та місцевого апарату Німеччини все менше залежала від волі імператора і все більше визначалась політичними інтересами та привілеями князів.
Починаючи з ХІІІ ст. центральний апарат лише номінально був носієм державності, а фактично влада знаходилася в руках курфюрстів та місцевих князів. У 1356 р. імператор Карл IV (1347–1378 рр.) видав Золоту буллу, яка законодавчо закріпила фактично встановлений порядок обрання імператора колегією курфюрстів. Остання складалася з 3 духовних князів (архієпископів майського, кельнського і трірського) і 4 світських (короля чеського, герцога саксонського, маркграфа брандербурзького і пфальцграфа рейнського). Визначався суворий порядок проведення виборчих засідань курфюрстів. Скликати засідання повинен був архієпископ майський у Франкфурті-на-Майні. Обрання імператора здійснювалося простою більшістю голосів.
Булла дозволяла курфюрстам вільно володіти монетною і гірничою регаліями. Заборонялися спілки міст, спрямовані проти князів. Водночас феодалам дозволялося створювати коаліції та вести приватні війни. Таким чином, булла юридично оформила олігархію кількох значних феодалів[36].
З XIV–XVI ст. в Німеччині існувало ще дві загальноімперські установи: рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був органом представництва окремих політичних одиниць.
Складався з 3 колегій – курфюрстів; князів, графів та вільних панів; представників імперських міст. Компетенція цього органу не була визначена.У той час, як в імперії дедалі більше слабшав зв’язок між різними регіонами, у князівствах, навпаки, відбувався процес політичного зміцнення. Князі підпорядкували собі все населення, яке жило на їхній території, збирали податки, карбували власну монету. У князівствах скасовувалася васально-ленна система. Військові сили васалів замінялися найманими військами. Створювалося централізоване управління з чиновників, які отримували оплату. У князівствах сформувався власний станово-представницький орган – ландаг (земський з’їзд).
У 1437 р. імператорська влада перейшла до рук династії Габсбургів. Імперія, яка крім Німеччини вже охоплювала Іспанію та Нідерланди, набувала характеру слабкої федерації самостійних німецьких держав.
Право. В Німеччині з ХІІ–ХІІІ ст., формально не існувало «загальнонімецького права», якщо не брати до уваги імператорського законодавства з окремих питань, а існувало право різних територіальних утворень, враховуючи право міст. Німецька середньовічна правова система вирізнялася чітким виділення комплексу правових норм, які стосувалися вищого феодального стану, так званого ленного права. Поділ права Німеччини регулювали одні й ті ж самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб’єкта права та місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Часто визначити його «власне право» міг тільки суд.
Джерело право. Важливу роль відігравали місцеві систематизації норм звичайного права, які могли включати положення імператорського законодавства та судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало»). Дія норм та принципів цих збірників виходила далеко за межі міст, де вони були створені, що сприяло певній уніфікації права. Саксонське зерцало складається із двох частин: у першій викладено «земське право» північно-східних областей Німеччини, що регулювало відносини членів шеффенського стану; у другій частини викладено так зване «ленне право» – норми, що регулювали відносини між сеньйорами і васалами.
Швабське зерцало зафіксувало норми південнонімецьких областей.В Німеччині утворилося дві системи міського права – любекське та магдебурзьке. Перше поширювалося на міста Північного та Балтійського регіонів та було визначальним в межах Ганзейського союзу. Друге діяло на значній території східних земель, враховуючи Східну Саксонію, Бранденбург та окремі області Польщі. Найбільшого поширення набули норми магдебурзького права, надані Браслау в 1261 р. (64 статті) та Герлица в 1304 р. (140 статей).
Норми римського права діяли в ХIV–XVI ст. Дигести Юстиніана, оброблені згідно з вимогами часу, були визнані основним джерелом права для заснованого в 1495 р. Вищого імператорського суду. У XVI ст. римське пандектне право отримало авторитет імператорського закону та продовжило існування як «загальне право» Німеччини майже до прийняття Германського цивільного уложення 1900 р.
Важливий внесок в формування загальногерманських принципів кримінального права було зроблено в 1532 р. виданням кримінального та кримінально-процесуального уложення Карла V («Кароліна»). Воно проголосило верховенство імператорських прав над правом окремих земель, відміну «нерозумних та дурних звичаїв» у кримінальному судочинстві. Уложення відповідало сучасним вимогам кримінального права та процесу. На його основі сформувалося загально німецьке кримінальне право.
У «Кароліні» були визначені деякі загальні поняття кримінального права: умисел і необережність, обставини, що обтяжують провину, співучасть тощо. «Кароліна» знала різні склади злочинів: проти релігії – богохульство, чаклунство; проти моральності – прелюбодійство; проти держави – зрада, бунт; проти особи – вбивство, поранення, образа; проти власності – різні види крадіжок; проти правосуддя і т.д. При визначенні покарання «Кароліна» враховувала станову належність сторін. Так, суддям рекомендувалося враховувати «знання і стан особи, яка вчинила крадіжку». Основною метою каральної політики «Кароліни» було залякування. Звідси основними видами покарання були кваліфікована смертна кара, калічницькі та тілесні покарання, виставляння біля ганебного стовпа, таврування, тюремне ув’язнення, вигнання і штраф.
Спочатку у Німеччини панівним був змагальний процес, але з ХІІІ ст. приватно-правовий принцип переслідування замінюється звинуваченням і покаранням від імені публічної влади. У зв’язку з рецепцією римського права панівним стає слідчо-розшуковий процес. Для одержання доказів застосовували тортури, особливо при вчиненні злочину, що карався смертною карою. Оскільки суд вів слідство, то судовий процес зводився тільки до виголошення вироку і його виконання.
Джерелом «земського права» були місцеві князівські постанови та рішення графських судів. У земському праві розвивались такі галузі права, як цивільне і сімейне, правовий статус станів, сімейних і спадкових відносин, кримінального права і процесу.
Земське право регулювало питання сімейно-шлюбних і спадкових відносин. Заручення мали характер договору. Діти успадковували стан того із батьків, чий статус був нижчим. Розлучення було заборонене церквою. Майно знаходилось в управлінні чоловіка, який вважався опікуном. Якщо чоловік помирав, то дружина одержувала половину наявних продуктів харчування, а також певну долю землі. Її доля у разі смерті переходила до її найближчої родини.
Угоди про передачу майна укладались в суді. Право на землю виникало із феодального договору, який вів до васальної залежності набувача. Останній не міг відчужувати землю, а міг передати її лише власному васалові. У випадку смерті володаря за відсутності законного спадкоємця, земля передавалась іншому васалу. Продаж такого земельного наділу допускався тільки за згодою сеньйора.