Сеньйоральна та станово-представницька монархія у Франції.
Утворення самостійної держави у Франції стало прямим наслідком становлення феодальних відносин у Франкській імперії, розділ якої у 843 р. за Верденським договором юридично започаткував незалежність країни.
Спочатку Франція не була єдиним королівством, через те, що її територія була поділена на феодальні володіння. У результаті феодальної роздробленості державна влада у Франції була розділена між королем та іншими феодалами.З Х ст. феодальні відносини у Франції перетворилися на панівні. Становлення феодального класу безпосередньо було пов’язано з розвитком феодальної власності на землю та складної системи васальних відносин. Стосунки між сеньйором та васалом будувалися на договірній основі, де сторони були нерівноправними у правовому відношенні. Через велику значимість цих договорів, вони укладалися публічно, завдяки чітко виробленому урочистому світському обряду. Головне місце в ньому займав обряд інвеститури.
Васальні договори чітко фіксують обов’язки сторін. Сеньйор надавав васалу феод і забезпечував військовий захист васала та переданої йому землі. Васал повинен був нести службу на користь сеньйора (40 днів на рік), брати участь у судових та інших зборах феодала, де головував сеньйор, а також викупати сеньйора з полону, якщо таке трапиться, дарувати йому подарунки при посвячені в рицарський сан його старшого сина та при виході заміж його старшої доньки.
Спочатку ці зобов’язання мали персональний характер, а пізніше стали передаватися за спадком. У випадку порушення васалом клятви вірності він був зобов’язаний повернути феод. На основі васальних відносин виникла структура феодального класу, яка з ХІІІ ст. стала замкнутою.
Соціальний устрій. Ієрархічна структура панівного класу мала наступний вигляд. На вершині піраміди стояв король, що був оточений герцогами і графами, які в свою чергу вважали себе рівними королю і тому часто відмовлялися виконувати щодо нього васальні обов’язки.
Нижче стояли пери – віконти і маркізи, а за ними лицарі (шевалье). Останні теж не підкорялися королю, як і іншим великим феодалам, через те, що діяв принцип: «васал мого васала – не мій васал».У ХІ ст. відбувається остаточне оформлення класу феодально залежних селян. Останні поділялися на дві групи. Перша – серви були особисто залежними людьми і сплачували подушну подать (шеваж), щорічний оброк, виконували панщину. Серви не мали права одружуватися без згоди сеньйора і не могли бути свідками в ході судового процесу. Проте могли продати свій наділ землі і залишити свого сеньйора. Друга група – віллани, які вільно користувалися землею сеньйора, за що сплачували оброк (талью) і пізніше шеваж. Вілани викупляли дозвіл на вільне одруження, а також зобов’язання сплачувати оброк при отриманні землі у спадок. Обидві групи селян були зобов’язані виконувати феодальні монополії земельних власників (баналітет): випікати хліб і давити виноград у майстернях сеньйора.
Змінення децентралізованого стану влади і зміцнення королівської влади у Франції відбулося завдяки реформам Людовика ІХ (1226–1270 рр.). Він провів ряд реформ:
а) військова, яка утвердила міську міліцію, загони найманців і практику заборони приватних війн в межах королівського домена – призначалися «40 днів короля», протягом яких будь-який конфлікт можна було вирішити у королівському суді;
б) реформа управління – з королівської курії були виділені центральні відомства; утворена Мала королівська рада (дорадчий орган при королі), Рахункова палата (відала королівськими фінансами); 1260 р. був створений парламент – спеціальний судовий орган:
в) грошова реформа – було введено єдину монету. Реформи Людовика ІХ сприяли територіальному об’єднанню країни та консолідації основної маси феодалів і міського населення навколо короля і завершили період сеньйоральної монархії у Франції.
На початку XIV ст. у Франції встановилась нова форма феодальної держави – станово-представницька монархія. Становлення її було тісно пов’язане з процесами централізації, подальшим посиленням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.
Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання та беручи на себе ряд нових функцій, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоральної монархії. При здійсненні цієї політики вона стикалася з міцним опором феодальної олігархії, побороти який не могла власними силами. Тому політична сила короля потребувала підтримки феодальних станів. Завдяки цим обставинам виникає союз станів та короля, побудований на компромісі. Політичним проявом цього союзу стали станово-представницькі органи – Генеральні штати та провінційні штати.
Генеральні штати вперше були скликані в 1302 р. Філіпом IV Красивим. Приводом до їх скликання стали такі причини: невдала війна у Фландрії, значні економічні труднощі і суперечка короля з Папою Римським Боніфацієм VII стосовно податків з священнослужителів. Генеральні штати підтримали короля в його боротьбі з Римом, в ході якої Філіп IV отримав повну перемогу – підпорядкував папський престол своїй владі.
У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення – запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став затверджувати державні податки.
Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпорядженням, кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. У третю палату депутати обиралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там обіймала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатам, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата мала один голос.
Тимчасова поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337–1453 рр.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу (дофіна) Карла дати згоду на підписання нормативного акту під назвою «Великий березневий ордонанс».
Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати, як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю – два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради. «Ордонанс» вперше проголосив недоторканість депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій. Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини, оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.Таким чином, «Ордонанс», заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак, королівський уряд, що домігся від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був втілений в життя.
У 1439 р. король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку – тальї. Отримавши постійне джерело прямого поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору короля, Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у сферу впливу королівської влади.
Упродовж XVI – початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше. За цей час було скликано усього п’ять засідань. Останній раз станово-представницька установа була скликана у 1614 р. і, швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени[31].
Місцеве управління у період феодальної розробленості здійснювалось окремо – у домені короля і великих сеньйорів. З середини ХІ ст. з’являється керівник королівського округу – прево. У ХІІ ст. виникають бальяжі, які об’єднували декілька округів. Коли до королівського домену приєднувались великі сеньйорії, то король призначав туди сенешаля.
У середині XV ст. майже в усій Франції утворилися штати в окремих сеньйоріях.
Вони формувалися за таким же принципом, як і Генеральні штати, і опікувалися здебільшого питаннями податків, розглядом проблем місцевого розвитку.Армія. До XIV ст. у Франції зберігалось феодальне ополчення, але король вимагав несення військової служби від усього дворянства. Одержавши право стягувати постійні податки, Карл VII створює регулярну королівську армію.
Судочинство. Вищу законодавчу владу здійснював король. Для цього король залучав вузьке коло знаті, а також кваліфікованих юристів (легістів). Ордонанси та едикти готувалися канцлером і обговорювалися у королівській раді.
У XIII–ХIV ст. значну роль у розширенні королівської юрисдикції зіграли королівські легісти, що обґрунтували принципи «превентивного права» короля й «королівських випадків». Згідно «превентивному праву» королівський суд міг зажадати від сеньйорального суду будь-яку ще не розглянуту ним справу й вирішити її самостійно, без участі сеньйоральної влади. Отож, існувала легальна можливість обійти сеньйоральний суд. Не менш велику можливість обмеження сеньйоральної юрисдикції надавала обґрунтована легістами теза «королівських випадків». Відповідно до неї всі справи, що зачіпали королівську честь і безпосередні інтереси короля, а також справи про порушення громадського спокою й миру, повинні були надходити в королівські суди: у першій інстанції – у суд балії (сенешаля), у другий – у парламент.
У той же час королівська влада усе більше обмежувала юрисдикцію церковних судів. Уже на початку XIII ст. королівська влада позбавила єпископів і абатів права суду у справах про клятвопорушення світського характеру. Надалі була значно обмежена церковна юрисдикція над кліром. За карні злочини, а також за продаж нерухомої церковної власності духовні особи повинні були віддаватися світському суду. Пізніше була оголошена недійсною вся церковна юрисдикція над кліриками по майновим справам. Королівська влада стежила за діяльністю церковних судів, застосовуючи до них своє право на превентивний розгляд і право на розбір апеляцій.
Обмежувалася церковна юрисдикція по шлюбних справах. Церковному суду належало тільки право з’ясувати дійсність факту, а розбір справи, власне кажучи, проводився державним судом. У веденні церковних судів залишалася тільки розправа над єретиками (інквізиція), але й тут королівська влада робила виключення, залишаючи деякі випадки за своїми судами.У цілому організація судової влади на території країни виглядала в такий спосіб: нижчу владу на території країни представляв суд. У його компетенцію входили в першій інстанції справи цивільного й карного характеру, у яких позивачами й відповідачами виступали члени непривілейованих станів. У містах, що зберегли свою судову організацію, подібна юрисдикція здійснювалася міськими судами. Середнім щаблем був суд балії (сенешаля), що розбирав у першій інстанції всі справи цивільного й карного характеру, позивачами або відповідачами в яких були дворяни, причому не тільки на території домена, але й на всій іншій території, керованій королівськими балії (у неприєднаних областях подібне положення займав суд балії сеньйора).
Вищим судовим органом держави був Паризький парламент. Він приймав апеляції на рішення судів преворств і бальяжів (сенешальств), а також розглядав, як верховний державний суд, особливо важливі випадки, вилучені із судів бальяжів, князівських і сеньйоральних судів, і справи перів королівства. Члени парламенту – радники й судді – призначалися королем з перів королівства й легістів. Спочатку легісти виконували тільки роль радників. Але поступово вони зайняли керівне положення в парламенті й перетворилися в суддів. Феодальна знать з’являлася тепер у парламент лише в особливо урочистих випадках або коли судили кого-небудь із їхнього середовища. Так парламент остаточно перетворився в бюрократичну установу централізованої феодальної держави[32].
Право. Разом з розширенням сфери загальнодержавного законодавства у Франції відбувалася уніфікація феодального права. Кодифікація звичаєвого права, що було поширено у Франції, здійснювалася за допомогою легістів, на основі римського права.
Доволі довго у Франції діяли різні правові традиції та джерела права.
Правові звичаї (кутюми) діяли в межах окремих регіонів, сеньйорій та общин і відрізнялися великою різноманітністю. Значною була роль кутюмів на півночі Франції. Звичаї складалися в усній формі і формувалися на підставі уявлень, які визначалися з покоління в покоління на певній території. Сила та авторитет звичаєвого права визнавалися тим, що воно відображало реальні потреби територіальних колективів феодального суспільства. Воно виникало, як правило, з компромісу та незалежно від свавілля державної влади.
Римське право, в основному, поширилося на півдні Франції. Класичне римське право тут трансформувалося у своєрідне галло-римське право, яке спиралося не на візантійську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену версію законодавства Феодосія та на варваризований збірник римського права, складений вестготським королем Лариком.
Канонічне право прийшло до Франції з римської імперії та від імперії франків. Свого апогею досягло в ХІІ–ХІІІ ст., коли розширилася компетенція церковних трибуналів. У наступні віки в ході боротьби королівської влади за укріплення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права почала звужуватися. Норми канонічного права, прийняті церквою після затвердження зводу канонічного законодавства (1582 р.), вимагали спеціальної санкції короля.
Міське право розглядалося як свого роду звичаєве право. Відрізнялося значним різномаїттям, хоча йому були притаманні і загальні риси. Основним джерелом цього права були міські хартії, які мали нормативний характер та віддзеркалювали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами. Хартії передбачали підтримку миру, визнавали важливі права та свободи громадян, які не були захищені феодальним правом, регламентували торгово-ремісничу діяльність.
3.