Характерні риси виникнення та розвитку держав Стародавнього Сходу.
Історія людства умовно ділитися на два великі етапи: первісне суспільство й державний етап. У свою чергу, історію первісного суспільства поділяють на два періоди. Перший – період родової спільноти, з характерним господарством, що споживає, тривав приблизно від 2,5 млн.
років до н.е. до 40–25 тис. до н.е. Другий період починається з епохи неоліту, де виникає відтворююче господарство (землеробство і скотарство) і з’являється моногамна родина.Починаючи з неоліту, завдяки більш високій продуктивності господарства відбувається еволюція родового ладу – спостерігається відбруньковування нових родових громад і створюються великі соціальні утворення – братерства (фратрії) і племена. Плем’я, як правило, мало свою територію, ім’я, мову, свої релігійні й побутові обряди. Поступово складаються й органи племінного самоврядування, насамперед племінна рада, що включала вождів (старійшин) всіх вхідних у плем’я родів. Члени племінних рад, а також військовий вождь племені обиралися одноплемінниками й могли бути ними зміщені. Будь-який член племені міг виступати на засіданні ради й висловлювати свою думка із приводу його рішень або дій вождя.
Діяльність племінних органів сприяла розширенню зв’язків між родами, урегулюванню міжродових конфліктів, а також відносин з іншими племенами. Спочатку ці органи вирішували лише ті питання, які виходили за межі інтересів окремого роду. Поступово, в міру розвитку виробляючої економіки, ускладнення внутрішньо племінної організації, центр ваги в родоплемінному самоврядуванні зміщається на племінний рівень, що з неминучістю підривало значимість і стійкість родової демократії. Все більшого значення набувають також племінні норми, що регулювали взаємини між родовими громадами.
Подальший розвиток первісного виробництва, поява більш ефективних виробничих знарядь праці з металу, виникнення стійкого землеробства й скотарства поступово вели до занепаду родоплемінного строю.
Перехід до первісного відтворення господарства означав подальший ріст ефективності суспільної праці, що мало своїм результатом не тільки задоволення мінімальних життєвих потреб членів родових громад, але й виробництво залишків (додаткового продукту). Наслідком цього було перетворення продукту, виробленого членами роду, у продукт для обміну, поглиблення спеціалізації праці, при якій окремі роди й племена займалися переважно лише одним видом господарської діяльності. Все обмінне виробництво, що розширюється, як результат суспільного поділу праці, означало появу регулярного додаткового продукту, що уже не йшов на задоволення колективних потреб, а привласнювався окремими особами. Так виникли передумови майнової диференціації суспільства.Розвиток первісного господарства мав своїм результатом і індивідуалізацію виробництва. Патріархальні родини, а пізніше – малі родини, що виділилися з них, використовуючи більш ефективні знаряддя праці, почали самостійно господарювати. Це привело до зародження й росту приватної власності, яка, у свою чергу, підривала значення загальної родоплемінної власності, послабляла колективні основи первісного суспільства. Приватна власність, що виникла спочатку як групова власність більших родин, потім поступово перетворювалася у власність глав більших родин, які розпоряджались нею від імені колективу, і, нарешті, вона прийняла форму індивідуальної приватної власності.
Внаслідок утвердження приватної власності зростала нерівність усередині родової громади між окремими родами й племенами. Розвиток товарного виробництва міжобщинного обміну підсилював цю нерівність. Можливість присвоєння результатів чужої праці привела до того, що військовополонених уже не приймають до складу роду, а перетворюють у рабів, які були власністю громади або окремих патріархальних родин. Поступове зосередження все більшого числа рабів у руках представників родоплемінної верхівки усе більше поглиблювало розкол родового суспільства. Більше того, ріст приватної власності й рабства надав можливість експлуатувати не тільки рабів-чужинців, але й своїх одноплемінників, що попадали у боргове рабство.
Внаслідок розкладу родової громади на зміну приходить первісна сусідська громада, де окремі родини, що ведуть своє самостійне господарство, були зв’язані не родинними, а територіальними зв’язками й спільно володіли земельними угіддями. Нові політичні структури відокремлювалися від самого суспільства, одержуючи своє найбільше вираження у військовій демократії – стані, де родоплемінна демократія ще якийсь час зберігається, але вже в урізаному виді, завдяки майновій нерівності. У цей час родоплемінні збори являють собою лише збори воїнів, де основну роль грає військовий вождь і військова дружина, що групується довкола нього, до якої примикає релігійна верхівка.
Грабіжницькі війни, так само як і потреба захисту своєї території від набігів ворогів, приводять до утворення великих об’єднань – конфедерацій племен. Родова система усе більше здобуває характер військово-племінної організації, що поступово губить зв’язок з родовими установами, але складним класовим суспільством, що претендує на керівництво. Згодом занепадала й сама військова демократія, тому що в ній усе менше залишалося місця рівності й вільному обговоренню спільних справ. Втрачали свою колишню вагу рядові війни-общинники, а в деяких випадках була потіснена й традиційна родоплемінна знать, на зміну якій приходить нова військова й майнова аристократія на чолі з вождем. Влада останнього усе більше здобувала монархічні риси й ставала політичною, оскільки опиралася вже не стільки на авторитет, скільки на відособлену військову силу й багатство.
Перші держави Сходу виникли приблизно в однакових природно-кліматичних умовах. Це були долини великих річок. Тут були найсприятливіші умови для землеробства і, відповідно, для отримання додаткового продукту – родючі ґрунти, вода для зрошення, теплий клімат тощо. Організація зрошувальної системи, відвоювання землі у джунглів вимагали злагодження зусиль тисяч людей. Тому індивідуальне приватне господарство, засноване на власній, найманій чи рабській праці, як це було у Європі, на Сході, не склалося.
Земля на Сході перебувала у власності громад. Її члени, користуючись общинними землями, виконували необхідні суспільні роботи, колективно сплачували податки, працювали на державних роботах. Існували общинні органи самоуправління, які виконували функції обліку і контролю, судові, адміністративні тощо.
Найпоширенішою формою східної держави ставала деспотія. Економічною основою влади деспота були державна власність на землю, а також податки і військова здобич. Влада спиралася на професійне військо та централізовано кероване чиновництво. Сама ж царська влада, що дуже характерно для держав Сходу, обожнювалася.
2.