2. Французький абсолютизм.

Своє найбільш повне здійснення принципи абсолютної монархії знаходять у Франції. Поступово посилюючись, королі Франції домагаються для себе і своєї адміністрації:

а) повного контролю над усіма провінціями;

б) необмеженої компетенції в виданні законів і указів, обов'язкових для всієї держави, включаючи закони про податки та військову службу.

Приходить кінець автономії міст, припиняють скликатися Генеральні Штати. Припиняється дія сеньйоральної юстиція. У повну залежність від короля потрапляє і церква: всі призначення на церковні посади виходять від короля.

Повна перемога необмеженої монархії у Франції була підготовлена реформами міністра Людовіка XIII (1610–1643 рр.) – кардинала Ришельє (1624–1642 рр.). Найважливіша його реформа – затвердження положення і розширення компетенції чиновників з центру, що стояли на чолі провінцій. Це інтенданти поліції, юстиції, фінансів. До їх рук були віддані збір податків і податей на користь скарбниці, командування місцевими збройними силами, набір в армію, керівництво місцевою поліцією. Інтенданти звичайно були незнатного походження, принаймні, часто призначали осіб незнатних, і вони, як правило, були чужаки для провінцій, якими вони керували. Посади інтендантів, в вилученні із загального правила, не продавалися.

Суспільний устрій Франції періоду абсолютизму можна схематично змалювати таким чином: суспільний устрій представляли три стани: духівництво, дворянство і міщани. До складу третього стану входили і селяни (серви і вілани). З’являється новий класс – буржуазія. З’явився особливий прошарок дворян, вихідців з третього стану – «дворянство мантії». Її представники вели образ життя родовитого дворянства – «дворянства шпаги», але не поривали з буржуазією, захищаючи її політично і економічно. Всі ці верстви годував в основному один стан – селяни, що працювали на орендованій землі і сплачували державі грошовий ценз, котрий замінив всі інші види податків.

Державна влада зі всіма її атрибутами зосереджена в руках короля. В 1614 р. французька монархія була оголошена божественною, а влада короля стала розглядатися як священна. Немає вищого закону, ніж королівський закон, ордонанс. Управління країною зосереджене в палаці. Його здійснює королівська рада. Члени ради призначаються і зміщуються королем. Вони відповідальні тільки перед ним. Рішення ради короля затверджуються тільки ним. Рішення міністрів залежать від волі короля. Ще менш ініціативи виявляють чиновники, тримаючись за місце або шукаючи підвищення по службі. Чиновник хоче одного: бути виконавцем волі короля, уряду або окремої особи – кардинала, міністра, будь-якого іншого великого чиновника. Безініціативність чиновника не виключала свавілля в його діях, тим більш, що свавілля починалося згори від короля і закінчувалося нижчим чиновником.

Особливим свавіллям супроводжувалися збори податків. Розмір основного податку – тальї – не було твердо встановлено, і кожний його розмір залежав від розсуду збирача. Збір податків перетворювався звичайно у військову компанію. Для заточення у в’язницю не вимагалося законної форми. Достатньо королівського наказу.

При Людовіку XIV (1643–1715 рр.) ввійшли у вживання відкриті бланки, що містили формальний наказ про арешт, підписаний королем. Розпоряджалися вищі сановники. Достатньо було написати на бланку прізвище і той, хто його носив, прирікався без суду і слідства на безстрокове ув’язнення.

Органи державної управління концентруються в руках короля, що призвело до припинення діяльності Генеральних Штатів. Були різко обмежені права Паризького Парламенту. Тепер він реєстрував безперешкодно всі ордонанси й інші нормативні акти короля. І навіть без його присутності. Світська влада в особі короля посилила свій контроль над церквою. Болонський конкордат 1516 р. надав королю виняткове право призначати на пости вищих ієрархів католицької церкви у Франції.

Посилення влади короля супроводжувалося різким зростанням і посиленням впливу бюрократичного апарату.

Центральні органи державного управління становили собою поєднання різноманітних установ, створених в різні періоди.

Людовік ХІV у 1661 р. створив Велику раду. До її складу входили герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер і різного роду державні радники. Державна рада перетворилася фактично у вищий радний орган при королі. Його доповнювали спеціальні ради: рада фінансів, рада депеш, таємна рада, веденню якої підлягав, зокрема, касаційний перегляд деякої категорії справ. Важливе значення придбав канцлер та його апарат. Були створені міністерства військових справ, іноземних справ, морських справ, міністерство двору, які очолювалися державними Секретарями. Надзвичайно важливе значення набуває Генеральний контролер фінансів, його компетенція була найбільш повною. Він здійснював керівництво збором і розподілом грошових і інших матеріальних ресурсів королівства, перевіряв діяльність службових осіб на місцях. Під його керівництвом знаходилась промисловість, торгівля, фінанси, державні роботи, шляхи комунікацій. Він же вважався першим міністром. Всі названі вище особи підкорялися королю.

Король, вирішуючи важливі державні питання внутрішньої і зовнішньої політики, збирав так звану Малу королівську раду, що складалася з тих же осіб: державного контролера і державних секретарів. У веденні кожного секретаря знаходилось певне число губернаторів.

Дуже складним і заплутаним було управління на місцях. Утворювалися численні служби: судове управління, фінансове управління, нагляд за шляхами. В розглядуваний період територія королівства була поділена на губерні, діоцези, бальяжі. У другій половині ХVІ ст. Францію було розділено більш як на 30 адміністративних округів – інтендантств.

Щодо судів, то можна зробити висновок тільки один, королівські суди витісняють всі інші: сеньйоральні, церковні, міські. Хоча вони і всі функціонують, але королівські посилюються. Королівська юстиція була вкрай складною і суперечливою. Загальні королівські суди складалися з трьох інстанцій: судів превотальних, бальяжних і судів парламентів.

Державна Рада вважалася вищим органом правління, вона одночасно розглядалася і як вищий суд.

Окрім загальних судів, функціонували суди спеціальні. Фактично кожне відомство мало свій суд, де розглядалися справи, що стосувалися відомчих інтересів. Судовими функціями була наділена рахункова палата, палата опосередкованих податків, керування місцевим двором. Особливу значимість мали військові суди. Були суди морські і митні. Вершиною всього цього комплексу судів був король, котрий міг прийняти до свого розгляду будь-яку справу будь-якого суду.

Інтенданти могли вилучати з ведення судів будь-які справи: кримінальні і громадянські – і приймати їх до свого впровадження. Точно так же вони могли переглядати вже здійснені вироки і рішення. Управління і суд виявилися знов з’єднаними в руках адміністрації. Символом правління в період Людовіка XIV був відомий його ж вислів: «Держава – це я».

З початку ХVІ ст. судова система, насамперед парламенти, виглядала не лише як частина державності, але і як гарант функціонування політичного та суспільного ладу.^[39]

У період абсолютизму у Франції створюється розгалужена поліцейська служба. В 1667 р. було введено посаду генерал-лейтенанта поліції, завданням якого було підтримувати порядок у масштабах усього королівства. Крім загальної поліції, була також і політична поліція, де панувала система таємного розшуку.

Головною опорою режиму абсолютизму, як і в колишні часи, була армія. Але ніколи ще регулярна армія не вимагала таких коштів, не була настільки численною, як нинішня. Набиралася вона за жеребом з селян і міщан, а командували дворяни. Прийщов кінець рицарському ополченню і старій військовій тактиці, настав час регулярної армії.