Додаток 40 ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ 2010 р. В УКРАЇНІ

Заступник глави Секретаріату Президента України Ігор Пукшин 26 січня 2009р. заявив, що президентські вибори відбудуться 17 січня 2010 року.

На початку другої декади лютого 2009 року Президент В.

Порожню валізу для Президента В. Ющенка принесла18 лютого 2009 року у парламент фракція Компартії. Біля столу президії виникла штовханина між комуністами та пропрезидентськими депутатами від «НУ-НС». Нардепи та їх помічники з гостьової трибуни запускали літа­чки. На плакатах зазначалося: «Ющенко — чемодан — вокзал».

25 лютого 2009 р. колишні президенти України — Л. Кравчук та Л. Кучма різко критикували чинного президента В. Ющенка. Л. Крав­чук закликав В. Ющенка добровільно піти у відставку. Л. Кучма крити­кував чинну владу в інтерв’ю «Комсомольской правде». В.Ющенко у відповідь на критику заявив, що не слід діставати з нафталіну тих полі­тиків, які прожили свій історичний час.

27 лютого 2009 р. Президент В. Ющенко влаштував спеціальну зустріч з прем’єр — міністром Ю. Тимошенко, спікером В. Литвином, главою На­цбанку В. Стельмахом, заступником керівника Партії регіонів М. Азаро­вим. В. Ющенко запропонував тимчасово відмовитися від протистояння і спільно боротися з економічною кризою. Закликав до Ілипня 2009 року не вести кампанію виборів Президента України.

1 квітня 2009 року на ранковому засіданні Верховна Рада ухвалила постанову № 1214-VI про призначення 25 жовтня 2009 р. чергових ви­борів Президента України. За таке рішення проголосував 401 депутат. Порядок денний цього питання не містив, але на пропозицію Івана Ки- риленка (фракція БЮТ) його 373 голосами взяли до розгляду. Лідер фракції Компартії Петро Симоненко пропонував розпочати ще й про­цедуру імпічмента Президента В. Ющенка.

29 квітня 2009 р. Конституційний Суд за поданням Президента В. Ющенка розпочав розгляд справи щодо конституційності постанови Верховної Ради про призначення чергових президентських виборів.

Конституційний Суд України 13 травня 2009 року оприлюднив рі­шення. Визнав неконституційним Постанову Верховної Ради України «Про призначення чергових виборів Президента України» від 1 квітня 2009 року та частину першу статті сімнадцятої Закону України «Про вибори Президента України».

Спікер В. Литвин заявив, що президентські вибори мають відбутися 17 січня 2010 року.

20 травня 2009 р. лідери парламентських фракцій на погоджувальній раді вирішили голосувати за призначення президентських виборів на 17 січня 2010 року.

У день свого 35-річчя (22 травня 2009 р.) колишній спікер Арсе- ній Яценюк заявив про намір балотуватися на посаду Президента України.

27 травня 2009 р. нардеп Інна Богословська заявила на прес — кон­ференції про вихід з Партії регіонів та про намір балотуватися на поса­ду глави держави.

Прем’єр — міністр Ю. Тимошенко 3 червня 2009 р. на засіданні уря­ду заявила про можливість створення максимально широкої коаліції. Лідер опозиції В. Янукович від коментарів ухилявся, але чільники Пар­тії регіонів заявляли про таку готовність. По це, зокрема, заявила Анна Герман. Політологи вважали, що широка коаліція потрібна для того, щоб змусити Президента В. Ющенка оголосити про дострокові прези­дентські вибори.

7 червня 2009 р. (на Троїцю) лідер Партії регіонів В. Янукович зая­вив, що всенародне обрання Президента України не скасовується. В од­носторонньому порядку вийшов з переговорного процесу про створен­ня коаліції з БЮТ.

Верховна Рада України 23 червня 2009 року на своєму ранковому засіданні розглядала питання про дату президентських виборів. Було три проекти постанов. Бютівець Андрій Шевченко пропонував призна­чити вибори на 27 грудня 2009 р. Депутат від «НУ-НС» Генадій Мос­каль пропонував 22 листопада 2009 р.

А. Шевченко свій проект відкликав. Проект Г. Москаля здобув 42 голоси. За проект В. Литвина було подано 399 голосів.

Наприкінці червня 2009р. лідер Партії регіонів Віктор Янукович ви­словився за якнайшвидше одночасне проведення президентських і пар­ламентських виборів.

1 липня 2009 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виборів Прези­дента України» № 1609-УІ.

Лідер Компартії Петро Симоненко 10 липня 2009 р. на прес — кон­ференції звернувся до всіх лівих партій з пропозицією висунути на пре­зидентських виборах єдиного кандидата.

16 липня 2009 р. після завершення роботи четвертої сесії Верховної Ради України УІ-го скликання спікер В. Литвин заявив, що остаточно прийняв рішення взяти участь у президентських перегонах.

18 липня 2009 р. перед початком свого 35-го сходження на гору Го­верла Президент В. Ющенко заявив, що йде на президентські вибори у січні 2010 року і переможе на них.

18 серпня 2009 р. Президент В. Ющенко наклав вето на закон про зміни до закону про президентські вибори. Прогнозувалося звернення В. Ющенка до Конституційного Суду у разі подолання Верховною Ра­дою президентського вето.

Голова Верховної Ради В. Литвин заявив що зауваження Віктора Ющенка до закону про вибори президента мають право на життя. В. Литвин вважав, що було два шляхи розв’язання проблеми. Перший — подолання вето. Голоси для нього були. Другий — спільно обговорити і погодити яку частину зауважень враховує Верховна Рада. Потім ухвали­ти закон у новій редакції за умови, що Президент В. Ющенко його одразу підписує, щоб ЦВК могла спланувати свою роботу і розпочати підготовчі заходи з організації і проведення президентських виборів. На думку В. Литвина, у випадку, якщо В. Ющенко звернеться щодо конституційності цих змін, то Конституційний Суд визнає незаконними лише низку поло­жень закону, а не загалом весь закон.

21 серпня 2009 р. відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. Одне з питань порядку денного стосувалося подолання вето Президента В. Ющенка щодо закону про внесення змін до закону про президентські вибори.

Конституційною більшістю (325 голосів) депутати подолали вето Президента В. Ющенка на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виборів Президента України» від 1.07.2009 р. № 1609-УІ.

25 серпня 2009 р. Президент В. Ющенко підписав Указ № 671/2009 «Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України, Про внесення змін до Конституції України». Всенародне обговорення мало відбутися до грудня 2009р. Узагальнені пропозиції до проекту За­кону України «Про внесення змін до конституції України» мали бути сформульовані і подані до 15 грудня 2009 року.

Голова Верховної Ради України В. Литвин критично оцінював перс­пективи проведення всенародного обговорення законопроекту про вне­сення змін до Конституції України та імплементацію результатів обго­ворення. В. Литвин стверджував, що референдуму не буде з огляду на складність процедури його проведення. Вважав всенародне обговорен­ня передвиборним заходом.

На початку вересня 2009 р. Президент В. Ющенко повернув у Вер­ховну Раду Закон № 1616-УІ «Про внесення змін до деяких законодав­чих актів України щодо виборів Президента України». Наголосив про готовність оскаржити у Конституційному Суді положення цього зако­ну. В. Ющенко повернув закон без свого підпису. Закон міг бути опри­люднений за підписом Голови Верховної Ради.

Так і сталося. Закон України від 21 серпня 2009 р. № 1616-УІ було, зокрема, оприлюднено в «Офіційному віснику України», 2009, № 70.

Президент В. Ющенко надіслав Конституційному Суду подання.

20 жовтня 2009 р. Конституційний Суд визнав такими, що не відпо­відають Конституції шість положень Закону України «Про вибори Пре-

зидента України» у редакції від 21 серпня 2009 р. Визнано неконститу­ційними положення щодо обов’язкового перебування громадян України на консульському обліку для того щоб брати участь у голосуванні.

Визнано конституційним скасування відкріпних посвідчень.

Конституційний Суд припинив провадження у справі стосовно пе­ревірки на відповідність Конституції положень, що стосувалися скоро­чення до двох днів строків вирішення судами адміністративних справ щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій та членів комісій. Припинено також провадження щодо компетенції ЦВК про скасування реєстрацій ЦВК про скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

19 жовтня 2009 р. в Україні одночасно розпочалося президентська перевиборна кампанія. Висування кандидатів розпочалося 20 жовтня і тривало до 6 листопада 2009 року. Кандидати в президенти мали до 9 листопада надати документи для реєстрації Центральній виборчій комі­сії. Впродовж 5 днів з дня прийняття документів ЦВК приймала рішен­ня про реєстрацію кандидата або про відмову у реєстрації. В триденний строк після реєстрації кандидат отримував офіційне посвідчення.

Реєстрація кандидатів завершувалася 13 листопада 2009 року. Про­ведення передвиборної агітації «за» або» проти» кандидата розпочина­лося наступного дня після реєстрації кандидата і тривало до 24 години 15 січня.

Окружні комісії створювалися до 27 листопада, а до 21 грудня — дільничні виборчі комісії звичайних та спеціальних виборчих дільниць.

20 жовтня 2009 р. юрист Олег Рябоконь першим подав до Центра­льної виборчої комісії документи про реєстрацію кандидатом у Прези­денти України. Згодом почали надавати і інші претенденти на посаду глави держави.

Центральна виборча комісія 29 жовтня 2009 р. ухвалила постанову № 210 «Про порядок надання ефірного часу та друкованих площ для проведення передвиборчої агітації за рахунок і в межах коштів Держа­вного бюджету України, виділених на підготовку та проведення вибо­рів Президента України 17 січня 2009року». Пакет постанови публіку­вався, зокрема, у газеті «Голос України», 2009, № 27.

Станом на 19.00 9 листопада 2009 р. Центрвиборчкому всього було подано 80 заявок. 16 заявникам були видані посвідчення кандидата у Президенти, а 18 заявникам — відмовлено. Потім до списку кандидатів додалися Сергій Ратушняк та Людмила Супрун. Ще 44 заявникам було відмовлено. Головна причина — відсутність застави в 2,5 млн. грн.

13 листопада 2009 р. закінчився термін реєстрації кандидатів у Пре­зиденти України.

18 листопада 2009 р. у газеті «Голос України» було оприлюднено перелік кандидатів на посаду Президента України, зареєстрованих Цен­тральною виборчою комісією.

Центральна виборча комісія 19 листопада 2009 р. провела жеребку­вання щодо надання ефірного часу та друкованих площ кандидатам на посаду Президента України, а також черговості друкування їх передви­борчих програм у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр».

На початку грудня 2009 р. член Центральної виборчої комісії Ігор Жиденко повідомив журналістам, що теледебати між кандидатами на пост Президента України відбудуться з 4 по 15 січня 2010 року.

Центральна виборча комісія 9 грудня 2009 року ухвалила постанову № 444 «Про утворення закордонних виборчих дільниць закордонного виборчого округу з виборів Президента України 17 січня 2010 року».

Центральна виборча комісія у другій декаді грудня затвердила фор­му та текст виборчого бюлетеня. Встановила, що перелік кандидатів на пост Президента України у виборчому бюлетені буде розміщено алфа­вітному порядку та пронумеровано. За рішення про нумерацію прого­лосувало 9 членів комісії.

Також ЦВК жеребкуванням визначила 6 пар кандидатів для участі у теледебатах за державні кошти. На теледебати погодилися 13 кандидатів.

Від участі у теледебатах відмовилися В. Литвин, Ю. Тимошенко, В. Ющенко, В. Янукович та А. Яценюк.

Результати жеребкування були оприлюднені зокрема, у газеті «Го­лос України» за 18 грудня 2009 р.

Передвиборчі програми кандидатів на посаду Президента України, зокрема, публікувалися:

• Гриценко Анатолій Степанович — «Голос України», 15 грудня 2009 р.;

• Тігіпко Сергій Леонідович — «Голос України», 15 грудня 2009 р.;

• Симоненко Петро Миколайович — «Голос України», 16 грудня 2009 р.;

• Тягнибок Олег Ярославович — «Голос України», 16 грудня 2009 р.;

• Костенко Юрій Іванович — «Голос України», 17 грудня 2009 р.;

• Бродський Михайло Юрійович — «Голос України», 17 грудня 2009 р.;

• Мороз Олександр Олександрович — «Голос України», 18 грудня 2009 р.;

• Янукович Віктор Федорович — «Голос України», 18 грудня 2009 р.;

• Противсіх (Гуменюк) Василь Васильович — «Голос України», 19 грудня 2009 р.;

• Рябоконь Олег Васильович — «Голос України», 19 грудня 2009 р.;

• Тимошенко Юлія Володимирівна — «Голос України», 22 грудня 2009 р.;

• Ющенко Віктор Андрійович — «Голос України», 22 грудня 2009 р.;

• Пабат Олександр Вікторович — «Голос України», 23 грудня 2009 р.;

• Ратушняк Сергій Миколайович — «Голос України», 23 грудня 2009 р.;

• Яценюк Арсеній Петрович — «Голос України», 24 грудня 2009 р.;

• Богословська Інна Германівна — «Голос України», 24 грудня 2009 р.;

• Литвин Володимир Михайлович — «Голос України», 25 грудня 2009 р.;

• Супрун Людмила Павлівна — «Голос України», 25 грудня 2009 р.;

ПОДАЄМО БІОГРАФІЇ КАНДИДАТІВ

1. Богословська Інна Германівна

Народилася 5 серпня 1960 р. у м. Харкові. Не зазначалося, чи прі­звище є дівочим, чи прізвищем одного з двох її чоловіків. Яку, коли і як закінчила школу — не повідомлялося.

1982 року закінчила з відзнакою Харківський юридичний інститут (нині — Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого). Того ж року почала працювати юристом у Харківській обласній колегії адво­катів. Вела всі види справ. Першу справу виграла у 22-річному віці.

1982-1992 р. р. — адвокат Дзержинської юридичної консультації м. Харкова. З 1989 року заочно навчалася в Інституті держави і права Академії наук СРСР. Про захист дисертації і науковий ступінь інфор­мація відсутня.

У 1992 р. І. Богословську запрошено у правову колегію Державної думи — консультативного органу при Президентові України Л. Крав­чуку. Була консультантом у підготовці різних законопроектів Верхов­ної Ради. Була наймолодшим членом цього органу.

1993 року заснувала юридичну фірму «Юридична міжнародна слу­жба», а наступного року — «Міжнародну аудиторську службу».

Член Союзу юристів України з моменту його виникнення (1991 р.). 1997 року обрана головою Харківської обласної організації Союзу юри­стів України і заступником голови Союзу юристів України.

1998—2002 р. р. — народний депутат України від 169-го виборчого округу (м. Харків). За І. Богословську проголосувало 30,4 % виборців її округу і вона вдвічі випередила найближчого конкурента. їх було у неї 14, всі — чоловіки.

У тому окрузі І. Богословська народилася, закінчила школу. Там і нині живе родина її дочки. Вибори відбулися 31 березня 1998 р.

У Верховній Раді працювала у фракціях Народно-демократичної партії, Партії « Зелених », « Трудової України».

2001 року очолила Конституційно — демократичну партію.

2002 р. — кандидат у народні депутати від блоку « Команда озимо- вого покоління». Була одним із лідерів блоку. Блок до парламенту не потрапив.

У січні 2003 року ініціювала створення громадського об’єднання « Віче України».

З травня 2003 р. по січень 2004 р. очолювала в уряді В. Януковича Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприє­мництва. Пішла у відставку оскільки не подобалося «азаровщина»- по­літика економічного блоку уряду.

У травні 2004 р. увійшла до складу Громадсько-політичної консуль­тативної ради при Голові Верховної Ради України В. Литвину.

У вересні 2005 р. на позачерговому VII з’їзді Конституційно- демократичної партії її було перейменовано у «Віче». У серпні 2007 р. склала повноваження голови партії «Віче».

У березні 2007 р. увійшла до складу Урядового комітету з реформ.

З квітня 2007 р. по жовтень 2007 р. працювала заступником міністра юстиції України.

З жовтня 2007 р. — народний депутат, член фракції Партії регіонів. Була у першій п’ятірці кандидатів.

З січня 2008 р. — член опозиційного уряду. Була опозиційним чіль- ником податкової адміністрації України.

У травні 2009 р. вийшла з Партії регіонів і заявила про намір бало­туватися на посаду Президента України. Звинувачувала керівництво Партії регіонів у нерішучості, кон’юнктурності та неефективності ро­боти.

Заслужений юрист України. Нагороджена Орденом Святої Ганни

IV ступеня (1997р.).

За гороскопом — Лев. Обидва її чоловіки — за гороскопом також Леви.

Має дочку Анастасію. Вона студентка Національної юридичної ака­демії ім. Я. Мудрого. На час президентської компанії дочці був 21 рік.

V дочки — син. І. Богословська стверджувала, що не має проблем з до­чкою.

Батько — Герман Сергійович (прізвище не зазначалося). Кадровий військовий. Викладач Харківського політехнічного університету.

Мати — Людмила Олексіївна (прізвище — не зазначалося). Доцент Національної юридичної академії ім.. Я. Мудрого (м. Харків).

Чоловік — Юрій Леонідович (прізвище — не зазначалося). Дирек­тор фірми «Товт — дизайн».

1. Богословська захоплюється театром, літературою, класичною му­зикою та джазом.

Додаткова інформація

Оскільки у 80-ті роки для того, щоб влаштуватися на навчання на юридичному факультеті потрібно було два роки виробничого стажу, то Інна пішла працювати на кафедру загальних наук Харківського юриди­чного інституту. Працювала там лаборантом. Паралельно вступила на вечірнє відділення юрфаку. Староста групи, — Тетяна Слинько, — зга­дувала Інну з найкращого боку: відмінниця, лідер, розумниця, серце колективу, велика скромниця. Нікому Інна не сказала, що її мама ви­кладає в інституті. Про це студенти дізналися, коли мама почала читати у них лекції. Поблажок дочці мама не давала.

Спільних свят у студентів-вечірників було мало.

Наприкінці другого курсу Інна стала матір’ю. Її вагітності ніхто не помітив. На третьому курсі Інна перевелася на стаціонар першого судо­во-прокурорського факультету. В паралельній групі навчався чоловік- Анатолій. На перервах часто приходив до Інни. Улюблені предмети Ін- ни — історія та теорія держави і права. Мала відмінну пам'ять, а харак­тер — чоловічий. Староста групи, — Олександр Кушнеренко, — стве­рджував, що Інна була однією з найкращих студентів. Після занять негайно йшла додому.

На час президентської кампанії Верховна Рада сплачувала І.Богословській 2-кімнатний номер площею 24 кв. метри у готелі «Ки­їв». Вартість — 1100—1300 грн. за добу. Фактично вона мешкала в орендованому будинку у селі Рудики (за Конча-Заспою, неподалік Обу­хова). Прописана була у материній квартирі у Харкові. Київську квар­тиру та хутір під Харковом змушена була продати, щоб розплатитися за борги «Віче» за виборчу кампанію.

2. Бродський Михайло Юрійович

Народився 5 квітня 1959 р. у Києві.

1978 року закінчив Київський будівельний технікум транспортного будівництва. Інститут ринкових відносин і підприємництва закінчив 1996 року.

1978 — 1979 р. р. — служба в армії.

1979 — 1986 р. р. — технік, інженер Київського монтажно- налагоджувального управління.

1986 — 1989 р. р. — старший інженер, начальник дільниці Київпо- бутрембуд.

1989 — 1991 р. р. — заступник начальника Управління виробничо- технічної комплектації виробничо-житлового ремонтного об’єднання Київського міськвиконкому.

1992 — 1994 р. р. — директор малого державного підприємства «Томпо».

1994 — 1997 рр. — президент виробничо-комерційного концерну «Денді», голова ЗАТ «Издательство Киевские Ведомости». З листопада 1997 р. до лютого 1998 р. був президентом громадської організації «Гі­льдія підприємців Києва». В концерн «Денді» входив банк. У М. Брод- ського були проблеми з вкладниками і правоохоронними органами.

З січня 1997 р. до січня 1998 р. — член Народного руху України.

1994 — 1998 рр. — депутат Печорської райради Києва.

1998 — 2002 рр. — у виборчому округу № 215 (м. Київ) обрано депутатом Верховної Ради. В 1998 — 2000 рр. — член комітету з пи­тань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боро­тьби з організованою злочинністю і корупцією, а впродовж 2000 — 2002 рр. — голова Комітету з питань промислової політики і підприє­мництва.

В 1999 — 2002 рр. — був співголовою партії « Яблуко», а в 2000 — 2002 рр. — співголовою депутатської фракції «Яблуко». З червня 2002 р. — голова цієї партії. Партія до парламенту не пройшла на вибо­рах 2002 р.

З травня 2003 р. — директор-консультант українсько-італійського підприємства ТОВ «Венето».

2004 року був кандидатом в Президенти України. У квітні 2005 р. вибирається у Політраду партії « Батьківщина» Юлії Тимошенко. В 2005 р. призначається радником прем’єр — міністра України.

В 2006 2007 рр. — депутат Київради від БЮТ. Часто жорстко і ска­ндально протистояв меру Л. Черновецькому та секретареві Київради О. Довгому.

Вийшов у грудні 2006 р. з фракції БЮТ. Був незгодним з про черно- вецькою позицією багатьох депутатів від БЮТ.

Весною 2007 р. розриває взаємини з БЮТ і Ю. Тимошенко. Звину­ватив її у продажу місць у виборчому списку блоку, спробі підкупу су­ддів Конституційного Суду та інших правопорушеннях. Створив у тра­вні 2007 р. Партію вільних демократів. До Верховної Ради вона не потрапила за результатами виборів 2007 р.

Депутатом Київської міськради був до травня 2008 р.

2008 року став президентом новоствореної Української баскетболь­ної ліги. Власник баскетбольного клубу «Черкаські мавпи».

Любить викривати корупцію у органах влади.

М. Бродський був лауреатом всеукраїнської премії «Людина року» у номінації «Підприємець року» в 1996 та 1997 роках.

Одружений. Сини: Ростислав (1980р. н.), Юрій (1986 р. н.), дочка Аня (2004 р. н.).

Академік Української академії оригінальних ідей. Проживав у селі Віта Поштова Києво-Святошинського р-ну Київської області.

Річний доход М. Бродського в 2008 р. — 18 млн. 604 тис. 335,7 грн., у тім числі зарплата 122 тис. 545,25 грн..

Сума грошей на рахунках у фінансових закладах складала 2407,94 грн. Номінальна вартість придбаних цінних паперів — 813 500грн.. Розмір вне­сків (паїв у статутних фондах — 7 754 623,10 грн.). Мав земельну ділянку площею 7 940 кв.м., автомобіль «Toyota Land Cruiser».

Доход сім’ї 2008 р. — 829 980 грн.. Мала земельну ділянку 1 934 кв. м., житловий будинок 309,6 кв.м., квартиру 214 кв.м., автомобіль «Lexus».

На рахунках у фінансових закладах у сім’ї було 188 933,80 грн. Роз­мір внесків (паїв) у статутні фонди — 4 510 855,46 грн.

3. Гриценко Анатолій Степанович

Народився 25 жовтня 1957р. у с. Багачіївка Звенигородського р-ну Черкаської області. Три роки жили сім’єю разом з бабусею. Потім бать­ки переїхали у шахтарське містечко Ватутіне. Живуть там і досі.

Батько — Степан Дем’янович Гриценко — гірничий рятувальник. 17 — річного С. Гриценка призвали до армії 1944 року. Прослужив со­лдатом шість з половиною років.

Мати — Ганна Тихонівна. Народилася у с. Воронівка Городищенсь- кого р-ну Черкаської обл..

Брат — Віталій. На 7 років молодший за А. Гриценка. Служив у війсь­ковій авіації.Майор запасу. Живе у м. Вязьми Смоленської області Росії, куди після розвалу СРСР вивели з Німеччини його військову частину.

Мамин батько — червоноармієць Тихон Терентійович Чечіль вою­вав у складі 314-ї стрілецької (казахської)дивізії. Загинув у бою 29 ве­ресня 1942 року. Похований у братській могилі у селі Гайтолово Мгин- ського (нині — Кіровського) району Ленінградської області.

Баба — Мотря. З трьома доньками під час війни евакуйовувалася у Казахстан.

У великій родині по батьківській лінії було семеро дітей. 1933 року сім’ю «розкуркулили». Діда Дем’яна заарештували і протягом тижня жорстоко били. П’ятеро дітей померли від голоду через кілька днів. Дід повернувся додому через тиждень і пішов із життя. Йому не було тоді 35 років. Як настала його смерть — невідомо.

Батькова мати — баба Ганна.

А. Гриценко 1972 року після закінчення 8 класу вступив до Київсь­кого суворовського військового училища.

Після закінчення Суворовського училища А.Гриценко мріяв стати військовим льотчиком. Оскільки були проблеми зі зором, то стати льо­тчиком не судилося. Вступив до Київського вищого військового авіа­ційного інженерного училища на факультет авіаційного обладнання.

Вперше одружився А.Гриценко після четвертого курсу. Дружина — Людмила. Прожили у шлюбі багато років, виховали сина і донь­ку.Згодом розлучилися.

Закінчив училище 1979 року. Отримав призначення в авіаційний полк, дислокований біля міста Охтирка (Сумська обл.). У полку було 120 навчально-бойових літаків Л-39 чехословацького виробництва.

1981 року розпочав навчання в ад'юнктурі. Через три роки захистив кандидатську дисертацію на тему «Автоматизація управління важким військово-транспортним літаком на режимі посадки».

Після захисту дисертації почав викладацьку діяльність в рідному КВВАІУ. Працював там 8 років.

На перших демократичних союзних виборах 1989 року підтримав кандидатуру В.Черняка.

1992 року почав працювати у новоствореному Управлінні військової освіти Міністерства оборони України. На той час став підполковником.

1993 року потрапив на навчання до США. Спочатку три місяці — в Інституті іноземних мов, а потім понад рік — в Університеті Військово- повітряних сил США у м. Монтгомері (штат Алабама).

Після завершення навчання у США А.Гриценко ще кілька місяців працював в Управлінні військової освіти. Потім три роки працював у Науково-дослідному центрі Генерального штабу Збройних Сил Украї­ни. Згодом він став називатися Національний науково-дослідний центр оборонних технологій і воєнної безпеки України.

1996 року познайомився з Олександром Васильовичем Разумко- вим — керівником групи помічників і радників Президента Л. Кучми.

1997 року О.Разумков став заступником секретаря Ради національ­ної безпеки і оборони України і запропонував А. Гриценку працювати у його офісі. Очолив в РНБО Аналітичну службу.

Наприкінці 1999 року А. Гриценко звільнився з армії. Після смерті О. Разумкова очолив створену ним структуру. Протягом 2000 року Центр Разумкова захопив в Україні лідерство серед інших аналітичних структур.

Під час помаранчевої революції підтримував В. Ющенка. Працював у його виборчому штабі на інформаційно — аналітичному напрямі.

2005 року А. Гриценка призначено міністром оборони. Про це він попрохав Президента В. Ющенка. Той до цього чомусь не знав,що А. Гриценко служив у військах.

За підсумками виборчої компанії 2007 року став народним депута­том. Очолив Комітет Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони.

Дружина за другим шлюбом — Юлія Мостова. Вона відомий жур­наліст, заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня».

Син від першого шлюбу — Олексій. 2009 року йому було 30 ро­ків. Він закінчив Київський політехнічний інститут. Керує підрозді­лом в компанії «Енран-Телеком».Його дружина — Юля. Мають доч­ку Улянку.

Донці Світлані — 26 років. Закінчила Київський національний уні­верситет за спеціальністю «Міжнародна економіка». Рік навчалася у Шотландії за програмою магістра. У вересні 2008 року створила власну компанію "BC Agency". Працює в сфері відносин з громадськістю.

Гліба Разумкова (сина покійного О.Разумкова) А.Гриценко всино­вив, зберігши прізвище батька. Глібу — 11 років.

Найменшій Анні — було п’ять років.

Мають дачу. Її будівництво було закінчене до того часу як А. Гри­ценко очолив Міністерство оборони.

Під час передвиборної компанії замовчувалася, наприклад, така ін­формація про А. Гриценка:

1. коли саме розлучився з першою дружиною;

2. чим нині займається перша дружина;

3. коли саме познайомився і коли вдруге одружився;

4. звідки походить друга дружина, ким і чим вона була до того, як вийшла заміж за А. Гриценка; (була інформація, що вона — дочка вла­сника газети «Дзеркало тижня»);

5. членство у КПРС.

Додаткова інформація

Борис Сазонов — однокурсник А. Гриценка — згадував, що на курсі вчилися 75 осіб. Конкурс на місце — 60 чоловік. У Анатолія не було проблем з навчанням. Він — один з двох медалістів. На першому курсі щомісячна стипендія — 8 руб. 30 коп., а на останньому — 15 руб. 80 коп.

Влітку підробити можливостей не було.Хто хотів грошей — їздив у лікарню Амосова здавати кров. Одержували 20-30 рублів.

Ходили в театри, оперу, футбол.На концерти Алли Пугачової на ВДНГ (нині -Експоцентр) ходили всім курсом. Ще ходили на кегельбан і танці. У казармі слухали рок, Beatles, Deep Purple, В. Висоцького. Лю­били грати у преферанс. Анатолій у преферанс грає добре.

А.Гриценко вказував, що 1995 року він закінчив Академію Зброй­них Сил Ураїни. Військовий журналіст Ігор Рудий стверджував, що той закінчив не Академію, а 3-місячні курси. Помічник А. Гриценка,- Анд­рій Лисенко, — стверджував, що оскільки, той закінчив факультет пе­репідготовки і підвищення кваліфікації, що це означає закінчення Ака­демії. Заступник начальника Академії генерал Валентин Борискін стверджував, що Академію А. Гриценко не закінчував, інакше мав би диплом, а не свідоцтво.

4. Костенко Юрій Іванович

Народився 12 червня 1957 р. у с. Нова Ободівка нині Тростянецько- го р-ну Вінницької області.

Батько — Іван Іванович (1924 — 1996 рр.) працював інженером на цукровому заводі.

Мати — Людмила Михайлівна (1922 — 1985 рр.) була вчителькою.

Про школу інформація відсутня.

1968 — 1973 рр. — навчався у Запорізькому машинобудівному ін­ституті ім. Власа Чубаря.

З 1973 р. — старший інженер, аспірант та науковий співробітник Ін­ституту електрозварювання ім. Патона АН УРСР.

1986 р. — захистив кандидатську дисертацію з грифом «Для служ­бового користування» на тему «Плазмова обробка металів». Отримав науковий ступінь кандидата технічних наук. Автор понад 30 наукових статей та винаходів.

1987 р. — перше місце на чемпіонаті України з альпінізму.

У серпні 1988 р. підкорив пік Леніна (7139 м) на Памірі.

1988 р. — іменем Ю. Костенка названо маршрут найвищої категорії складності (6- ої) на вершину Ак — Су (Паміро-Алай).

У грудні 1988 р. брав участь у складі міжнародного рятувального заго­ну у рятувальних роботах у вірменському місті Спітак після землетрусу.

1982 — 1989 рр. — голова Республіканської ради зі спелеотуризму.

1989 р. — один із засновників Народного руху України (НРУ).

1990 р. — обрано депутатом Верховної Ради від Київського округу № 22.

1990 — 1994 рр. — член депутатського об’єднання «Народна рада» у Верховній Раді.

1991 — 1992 рр. — голова Київської крайової організації Народного руху України.

1994 р. — обраний народним депутатом від Київського округу № 22. Переміг бізнесмена Семена Юру, який негайно після виборів емі­грував до Ізраїлю.

1992 — 1995 рр. — міністр охорони довкілля.

1994 — 1998 рр. — член Ради національної безпеки і оборони.

1995 р. — міністр екології та ядерної безпеки.

1997 року очолював українську делегацію на Конференції щодо глобальних змін клімату (Кіото, Японія).

1998 р. — обраний заступником голови НРУ.

У березні 1998 р. втретє обрано народним депутатом (від НРУ, був за № 5 у списку).

У травні 1998 р. був спільним кандидатом від «національно- демократичних сил» на посаду Голови Верховної Ради (для обрання не вистачило 14 голосів).

У січні 1999 р. обраний головою парламентської фракції НРУ.

На початку лютого 1999 р. прихильники Ю. Костенка у Народному русі України провели з’їзд і обрали його лідером НРУ.

Народний рух України розколовся. Прихильники В. Чорновола 7 лютого 1999 р. провели свій з’їзд і підтвердили повноваження В. Чо­рновола як керівника НРУ. Позбавили Ю. Костенка посади заступника голови Народного руху України. Причини розколу Народного руху України під час президентської кампанії 2009р. не афішувались.

Восени 1999 р. був кандидатом на посаду Президента України. По­сів шосте місце з тринадцяти. Обігнав кандидата від Народного Руху України Геннадія Удовенка.

18 грудня 1999 р. на установчому з’їзді обраний головою партії РУХ (Український Народний Рух).

Очолював в 1999 — 2002 р. парламентську фракцію Українського Народного Руху.

У березні 2002 р. вчетверте обрано народним депутатом (від ви­борчого блоку В. Ющенка «Наша Україна»; був за № 4 у виборчому списку).

2002 — 2006 рр. — член постійної делегації Верховної Ради у Пар­ламентській Асамблеї Ради Європи.

У січні 2003 р. на IV з’зді Українського Народного Руху його пе­рейменовано в Українську Народну партію. Ю. Костенка обрано голо­вою УНП.

2003 — 2006 рр. — член групи Європейської Народної Партії у Па­рламентській Асамблеї Ради Європи.

2005 — 2006 рр. — керівник парламентської фракції Української народної партії.

У березні 2006 р. на парламентських виборах блок «Костенка і Плюща» до Верховної Ради не потрапив.

Нардеп Верховної Ради VI скликання (обраної 2007 року) за спис­ком виборчого блоку «НУ-НС» (№ 16)

Виступав проти ядерного роззброєння України (1992 р.).

Стверджує, що є ініціатором та одним з авторів першої української Концепції національної безпеки.

Керував депутатською групою щодо підготовки Договору СТАРТ — 1

(ядерне роззброєння; 1992 — 1994 рр.). Очолював українську деле­гацію на переговорах з Росією щодо ядерного роззброєння (1992 р.). Був усунутий від керівництва делегацією з огляду на жорстку позицію. Ядерна зброя на території України була визнана її власністю.

Ініціював та провів переговорний процес з «великою сімкою» щодо надання Україна безоплатної допомоги на суму понад 1 млрд доларів для вирішення Чорнобильських проблем (1995 — 1998 рр.). Чорно­бильська АЕС була закрита. Чи одержала Україна обіцяну суму — про це у виборчій рекламі замовчувалося.

Брав участь у роботі слідчих комісій Верховної Ради, зокрема, щодо:

• аварії на Чорнобильській АЕС (1991 — 1992 рр.); було з’ясовано, що вибух стався внаслідок конструктивних недоліків, а не помилок пе­рсоналу);

• Державного комітету з надзвичайного становища (1991 р., ГКЧП). Вважає себе:

• ініціатором і втілювачем екологічної реформи в Україні (1992 — 1998 рр.);

• автором, який вперше створив сучасні системи ядерної та техно­генної безпеки (1992 — 1998 рр.).

Нагороджений орденом « За заслуги» II ступеня (дата не повідомля­лася).

Одружений. Дружина Ірина — журналістка. Син Ростислав — фахі­вець з міжнародної інформації.

Захоплюється альпінізмом (майстер спорту), скелелазінням, спелео­туризмом, парапланеризмом. Володіє англійською мовою.

5. Литвин Володимир Михайлович

Народився 28 квітня 1956 р. у селі Слобода-Романівська Новог- рад — Волинського р-ну Житомирської області.

Батько — Литвин Михайло Климович, народився 17 березня року.

Мати — Литвин Ольга Андріївна. Народилася 13 січня року.

У батьків В.М. Литвина — 4 дітей (3 сини і дочка).

Надія — живе і працює у рідному селі (ким — не повідомлялося);

Петро — генерал — лейтенант, керує військами Південного опера­тивного командування;

Микола — голова Державної Прикордонної служби;

Володимир — Голова Верховної Ради України.

В. М. Литвин 1973 року закінчив середню школу і вступив на істо­ричний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шев­ченка.

Закінчив навчання в 1978 році. Як один з найкращих випускників залишився працювати у рідному вузі.

Відтоді працював у цьому вузі старшим методистом, помічником ректора, викладачем, старшим викладачем, доцентом історичного фа­культету.

Впродовж 1973 -1979 років жив у гуртожитку. Після цього ще кіль­ка років жив з сім’єю у гостинці. Згадує про той час, як веселий період життя.

У 1986 р. В. М. Литвин очолив управління Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР.

Впродовж 1989 — 1991 років — відповідальний працівник Центра­льного комітету Компартії України. Посадові сходинки: лектор, консу­льтант, помічник секретаря ЦК (кого саме — не повідомлялося).

Великі московські начальники на Спаса 1991 року не спромоглися реалізувати державний переворот. Гекачепістам ніхто не заважав. Во­ни не додумалися запросити якого — небудь капітана з Африки чи Латинської Америки і він би за помірну плату блискуче б виконав пе­реворот. « Союз нерушимый республик свободных» і надалі був би таким. Переворот провалився, Комуністична партія була,заборонена і щирий комуніст В.М. Литвин залишився без роботи. Його погляди спрямувалися на «альма — матер». Автора цих рядків і В. М. Литвина об’єднує те, що « альма — матер» у них одна. Щоправда факультети були різними.

Після проголошення в 1991 році незалежності України В. Литвин — на науковій та викладацькій роботі, доцент і докторант Київського де­ржуніверситету. Викладацька робота, як відомо, багатства не прино­сить. Хто його хоче, — той іде у владу.

З серпня 1994 року В. М. Литвин працював в Адміністрації Прези­дента України Л. Кучми. Спочатку був помічником Л. Кучми. У листо­паді 1995 р. став заступником глави Адміністрації Президента України. З вересня 1996 р. і по листопад 1999р. — перший помічник Президента Л. Кучми, керівник групи помічників і радників Президента України. У листопаді 1999 року призначений главою Адміністрації Президента України. Перебував на цій посаді впродовж 1999 — 2001 років. З груд­ня 1999р. — член Ради національної безпеки і оборони України.

1995 року захистив докторську дисертацію « Політична арена Укра­їни : дійові особи та виконавці». З 1996 року працював за сумісництвом професором кафедри новітньої історії Київського національного уні­верситету.

1997 року обрано членом — кореспондентом Національної академії наук України.

2000 року обрано академіком Академії педагогічних наук України.

28 травня 2002 р. В. М. Литвина вперше було обрано Головою Вер­ховної Ради України.

Впродовж 2002 — 2006 років очолював Верховну Раду України IV скликання

У розпал « Помаранчевої революції» вніс внесок у відвернення за­грози громадянської війни.

Блок Литвина не потрапив до Верховної Ради України V скликання.

У 2007 р. Блок Литвина на позачергових виборах пройшов до Вер­ховної Ради України. У грудні 2008 року В. М. Литвин вдруге став спі­кером Верховної Ради України.

Герой України (звання присвоїв Президент Л. Кучма). Незмінний лідер Народної партії. Доктор історичних наук, професор, академік На­ціональної академії наук України. Автор понад 400 наукових праць, зо­крема 3-томної « Історії України».

Дружина — Литвин Тетяна Костянтинівна.

Батька дружини ховали 21 листопада 2002 року — саме того дня, коли Віктора Януковича призначили прем’єр — міністром України.

Діти:

Донька Олена — працює.

Син — Іван — студент.

Вік дітей не повідомлявся.

Хобі: футбол — грає у аматорському клубі» Фортуна». До початку роботи відвідує басейн. До старту виборчої компанії щонайменше 4 ра­зи на тиждень вранці плавав по 45 хвилин. Басейн завжди відвідував звичайнісінький. Під час відпусток у Криму зранку грав у волейбол. У спеку у тіні працює над документами. Іноді рибалить. Щодня, незва­жаючи на спеку, пропливав у морі кілька кілометрів. Любить занурю­ватися в ополонку. У джерело святої Анни, що недалеко від Почаївсь- кої Лаври, занурюється кілька разів на рік, а не лише на Водохреща.

Коли приїжджає до батьків, то опікується конем. У сідлі В. Литвин тримається впевнено. Любить проїхатися і поспілкуватися з кіньми.

Був впевнений, що здоров’я не гарантують лікарі та вакцини. Здо­ров’я — це результат способу життя.

Під час президентської компанії В. Литвин замовчував:

членство в КПРС;

тему кандидатської;

звинувачення майора Держохорони М. Мельниченка про причет­ність до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе (М. Мельниченко вва- жав,що на В. Литвина очікує зона (тобто ув’язнення).

Коли юнаком В. Литвин їхав до Києва на вступні іспити, то мати, про­воджаючи за село, дала 25 рублів, бо більше грошей вдома не було. Це бу­ли великі,як на ті часи,гроші. Очевидно, їх вистачило і на те, щоб перебу­ваючи на посаді в Адміністрації Президента Л. Кучми побудувати маєток біля Ново — Українки, у тому місці, де річка Стугна впадає у р. Дніпро.

Під час президентської кампанії В. Литвин публікував фотографії про те, як він грає у футбол, купається у крижаній воді, їздить верхи на батьківському коневі. Жодного слова не було сказано про маєток над Дніпром. Як спікер, не ставив на голосування пропозицію фракції БЮТ утворити Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради про з’ясування об­ставин приватизації В. Януковичем

резиденції «Межигір’я «. Цілком ймовірно, що після «Межигір’я» депутати зацікавилися б і Ново — Українкою.

Додаткова інформація

Під час навчання в університеті В. Литвин жив у гуртожитку на вул. Освіти, 4. За 10 хвилин трамваєм добирався до місця навчання. Навчав­ся на другій зміні. Заняття закінчувалися о 19.00.

Співкурсники згадують про В. Литвина як про гарного і відповідаль­ного студента. Навчався на кафедрі історії КПРС. Був спортсменом і активістом. Опікувався легкою атлетикою, грав у волейбол, був капіта­ном збірної факультету з футболу.

У підвалі гуртожитку влаштовували танці. Мали свій оркестр.У гос­ті до них приходили знамениті митці. У студентські роки В.Литвин працював двірником у дитячому садку за 90 рублів щомісяця (стипен­дія була 40 рублів).Влітку підробляли у студентських будівельних за­гонах у азійській частині СРСР. За літо заробляли «чистими» 1000 руб­лів. Це були великі, як на той час, гроші. Юрій Сорокін(молодший за В. Литвина на два роки) стверджував, що він — з робочої сімї.

У гуртожитку В. Литвин жив і коли працював помічником ректора.

Батько дружини був першим секретарем райкому Компартії у Києві. З проханням про дозвіл одружитися на дочці партійного функціонера В.Литвин звернувся у письмовій формі. Отримав письмово позитивну резолюцію. В. Литвин тестя поважав і побоювався.

В.Литвин на час президентської кампанії був прописаний в двохпо- верхових апартаментах на вул. Інститутській,13/4.Иого давно там не бачили. Площа квартири — 259,8 кв.метрів. Фактично В.Литвин меш­кав у комплексі державних резиденцій у Конча- Заспі.

Повідомлялося, що у Києві навпроти Ботанічного саду на розі ву­лиць Тімірязевської, 46 та Соловйова, 11 велося будівництво палацу для спікера В. Литвина. Там були дві ділянки загальною площею майже пів гектара. Головне приміщення має близько 1200 квадратних метрів. У ньому- три поверхи, великий підвал. Є басейни, спортзал, камінна за­ла. Зведено також будинок для охорони, службові приміщення, великий гараж. У дворі є фонтан, басейни, красиві ліхтарі.

6. Мороз Олександр Олександрович.

Інформаційна довідка є про нього і в Додатку 34.

З того часу вдруге був обраний Головою Верховної Ради України (6.07.2006-23.11.2007). До Верховної Ради України очолювана ним Со­цпартія не потрапила і О. О. Мороз до парламенту не потрапив. Він був одним з ініціаторів запровадження пропорційної системи, тобто голо­сування за партійними списками. Якби діяла мажоритарна система, то О.О.Мороз мав би великі шанси на обрання до парламенту. Зруйнував­ши мажоритарну систему, він спиляв сучок на якому сидів. Ідея полеті­ла бумерангом і покарала свого автора. У Соцпартії почалося бродіння. О.О.Морозу вдалося утримати владу під час внутріпартійної гризні у Соцпартії. Обіцяв на п’яті президентські вибори випустити кандидатом свою однопартійку В. Семонюк-Самсоненко, але врешті-решт вирішив за ліпше бути самому кандидатом.

Додаткова інформація

Голова Соцпартії жив на пенсію. Її розмір — 18,2 тис. грн. щоміся­ця. Це становило 90 відсотків від останньої зарплати — Голови Верхо­вної Ради. Мав у Києві квартиру площею 107 кв. метрів.

7. Пабат Олександр Вікторович

Народився 22 березня 1974 р. у Полтаві.

Батько — Пабат Віктор Олексійович. Мати — Пабат (Герашенко) Лариса Петрівна.

Сім’я 1987 року переїхала до Києва. Школу № 90 закінчив 1991 ро­ку зі срібною медаллю. Того ж року вступив до Київського медичного інституту ім. Богомольця (факультет стоматології). Диплом отримав в 1996 році.

В 1993 — 1996 роках працював в АТ «Фінанси та кредит» на посаді провідного експерта з реклами. В 1996 — 2002 роках — начальник від­ділу реклами та будівництва АТ «Фінанси та кредит».

У 2000 р. співпрацював з київським благодійним фондом «Рідна осе­ля». Став 2002 р. депутатом Київської міськради. Того ж року створив свою першу громадську організацію — соціальний центр «Борщагівка».

2004 року закінчив Київський Національний економічний універси­тет. Здобув кваліфікацію магістра з фінансів.

Третю вищу освіту отримав впродовж 2004 — 2006 рр. у Київсько­му національному університеті ім.. Т. Шевченка за спеціальністю пра­вознавство.

З 15 серпня 2002 р. по 12 вересня 2005 р. — був заступником голови Святошинської райдержадміністрації м. Києва з питань економіки, промисловості, підприємництва та інвестицій. Створив молодіжну ор­ганізацію «Зелень» та громадську організацію « Стрітрейсинг».

Був ініціатором створення в 2005 році спілки громадських організа­цій «Громадський актив Києва» (ГАК). На виборах 2006 р. до Київмісь- кради ГАК виявився єдиною неполітичною силою, яка прийшла до Ки- ївміськради. Вона знову пройшла до міськради столиці у результаті ви­борів 2008 року. Належить фракція до промерівської більшості.

У березні 2009 р. став ініціатором створення всеукраїнського грома­дянського руху «Народна Армія Спасіння». Безпартійний.

Дружина — Іванна Анатоліївна Пабат.

Діти — Олексій та Олександр.

Адреса проживання :Київ, вул.. Доброхотова, 15 кв. 108.

Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

Хобі — реставрація і колекціонування автомобілів.

Доход О.В. Пабата за 2008 р. — 245,62 грн.. Мав 6 автомобілів : Ma- serat Spyder, Subaru Impreza, Mercedes Benz, Porsche — Carrera, Aero B, Citroen. Земельна ділянка — 7 327 кв. м., квартира (207,59 кв.м.), гараж (48 кв.м.)_.

Доход сім’ї — 68255,33 грн., у т.ч. 3050,33 — страхове відшкоду­вання, 65 205 грн. — зарплата. Мала 3 автомобілі : BMW, Subaru, Land Rover Defender, земельну ділянку (7 111 кв.м.), квартиру (34,44 кв.м.), гараж (49 кв.м.).

8. Противсіх Василь Васильович

Народився 16 жовтня 1947 р. в селі Олешків Снятинського р-ну Іва­но-Франківської обл.. Трудову діяльність почав будівельником у 1964 р. на Калуському хімкомбінаті. У лютому 1965 р. перейшов працювати вантажником на Івано-Франківський авторемонтний завод.

В 1965 — 1968 рр. служив у Радянській Армії. Після демобілізації працював у колгоспі. У 1975 р. закінчив юридичний факультет Львівсь­кого держуніверситету. В 1975 — 1976 рр. — старший юридичний кон­сультант Івано-Франківського обласного управління сільського госпо­дарства. Потім — інструктор облвиконкому.

1980 — 1991 рр. — заступник голови, голова міськвиконкому міста Яремче. Звільнений з посади рішенням міськради. За що — інформація відсутня. Був членом КПРС.

Був в 1992 — 1994 рр. — постійний представник України у снд. Потім його переведено на посаду заступника начальника консульського управління Міністерства закордонних справ України.

Очолив в 1995 р. Івано-Франківську митницю (спочатку — заступ­ник, а потім — начальник).

У 2006 р. балотувався на пост міського голова Івано-Франківська.

2007 р. зареєстрований кандидатом у народні депутати України від ви­борчого блоку «КУЧМА» під № «23». Блок очолював Олександр Волков.

Президент Івано-Франківської торгово-промислової палати з 1997 р. Проживає в Івано-Франківську.

2 жовтня 2009 р. Василь Гуменюк змінив своє прізвище на «Про­тивсіх».

3 листопада 2009 р. подав документи на ЦВК для реєстрації канди­датом у Президенти України.

Стверджував, що 2,5 млн. грн. для реєстрації йому допомогли зібра­ти родичі та однодумці. Своїм ідеалом вважав президента Білорусії О. Лукашенка.

2008 р. мав доходи на суму 238 369 грн.. З них 234 369 грн. — зар­плата. Решта — матеріальна допомога. Мав житловий будинок (175 кв.м.) і банківські рахунки на 659 865 грн..

Сім’я мала доходи на суму 53900 грн., земельну ділянку 2237 кв. м та квартиру (60 кв.м.)

Одружений. Виховав дочку і сина.

Патріотизм і благородство В. Гуменюка високо цінував Президент В. Ющенко. Знайомі вони впродовж довгих років. їх познайомив Вадим Гетьман. В. Ющенко тоді працював у банку «Україна» начальником підрозділу. В. Гетьман — тесть В. Ющенка за першої дружини. Перед президентськими виборами 2004 р. В. Гуменюк при свідках вручив В. Ющенку в Івано-Франківському аеропорту особисту булаву, яку йому подарували на 50-річчя.

Додаткова інформація

Щомісячна зарплата сягала 19, 5 тис. грн.

9. Ратушняк Сергій Миколайович

Народився 17 лютого 1961 р. в м. Ужгороді. Хто батьки, де і як за­кінчив школу — не повідомлялося.

Освіта — вища. Закінчив Київський політехнічний інститут. Інже­нер-механік.

Трудову діяльність почав пакувальником меблевого цеху Ужгород­ського фанерно-меблевого комбінату. Очевидно, це трапилося до на­вчання у вузі або під час навчання.

1986— 1987 рр. — інженер — конструктор ВО «Закарпатприлад».

1987 — 1989 рр. — старший інженер проблемної науково-дослідної лабораторії синтезу і комплексних досліджень нових напівпровіднико­вих речовин Ужгородського держуніверситету.

1988 — 19989 рр. — директор СП «РІО».

1989 — 1991 рр. — директор СП « Спойлер».

1991 — 1994 рр. — директор СП « РІО лтд».

Створив і очолив «РІО — синдикат». Він об’єднував 52 підприємст­ва (банк «Сервіс», страхову компанію, підприємства з випуску лікеро- горілчаних, безалкогольних напоїв, солодкої води, пива, кави, борошна, ковбас, магазини, ринки, приватне таксі тощо).

У березні 1994 р. був кандидатом у народні депутати. Рішення про реєстрацію Центрвиборчком скасувала. Причина — останні два роки постійно в Україні не проживав. Де проживав — не повідомлялося.

З червня 1994 р. по липень 1998 р. — голова Ужгородської міськра­ди. На виборах його кандидатуру підтримали понад 70 % виборців.

Був: заступником голови СДПУ, головою Закарпатської обласної ор­ганізації Всеукраїнського об’єднання «Громада». Любив міняти партії.

У 1998 р. — кандидат у народні депутати. Реєстрація була скасована незадовго до виборів. Причина не повідомлялася. На виборах міського голови у 1998 році його підтримали близько 77 % виборців.

18 вересня 1998 р. прокуратура Закарпатської області порушила проти нього карну справу за фактом відкриття й використання за межами Украї­ни валютного рахунку без дозволу Нацбанку. «РІО — синдикат» провіряти приїхала бригада Генпрокуратури на чолі з О. Колінько. С. Ратушняк не­гайно виїхав за кордон. Куди — не повідомлялося. Звідки подав заяву про звільнення з посади Ужгородського міського голови. Сесія Ужгородської міськради обрала С. Ратушняка почесним головою міськради «за позитив­ні зрушення у соціально-економічному житті міста».

Заарештовувався у березні 2000 р. Чому повернувся в Україну не пові­домлялося. Звинувачувався за статтями 80, 165, 166, 175 Кримінального кодексу (приховування валютного виторгу, зловживання владою, підробка документів). У липні 2000 р. під час перебування під слідством його обра­но депутатом Закарпатської облради(«за» — близько 82 % виборців).

30 вересня 2000 р. суд визнав його невиновним. Який суд — не по­відомлялося.

З липня 2000 р. по квітень 2002 р. — депутат Закарпатської облради.

2001 — 2002 рр. — радник голови облдержадміністрації з питань підтримки і розвитку підприємництва (на громадських засадах).

На час виборів до Верховної Ради IV скликання був головою облас­ного громадського об’єднання «Нове Закарпаття», членом Української партії «Єдність».

До Верховної Ради в 2002 р. було обрано від 70- округу. Був само- висуванцем. Одночасно його обрали і Ужгородським міським головою. Віддав тоді перевагу парламентській діяльності.

Був у Верховній Раді членом низки фракцій та груп: «За Єдину Украї­ну», «Народовладдя», «Демократичні ініціативи» (до вересня 2003 р.), «Наша Україна» (з жовтня 2003 р.), «Регіони України» (з грудня 2003 р.).

З останньої його виключили за порушення дисципліни. 2005 року ввійшов до парламентської фракції Народної партії В. Литвина.

Належав до низки найактивніших фракційних «перебіжників» Вер­ховної Ради IV скликання.

На виборах 2006 року його вчетверте обрано Ужгородським міським головою. Очолив Закарпатську обласну організацію Блоку Литвина.

У серпні 2009 р. С. Ратушняк потрапив у скандал. Ніби — то побив в Ужгороді активістку «Фронту змін» Арсенія Яценюка, яка роздавала буклети. Арсенія Яценюка він назвав «знахабнілим єврейським масо­ном, який на гроші зятя Л. Кучми, — В.Пінчука, — хоче стати Президе­нтом України і сплутав президентські вибори в Україні з виборами до сільради в Ізраїлі». Проти С. Ратушняка було порушено дві кримінальні справи — за хуліганство, перевищення службових повноважень та по­рушення прав громадян залежно від їх расової і національної принале­жності. Справи закінчилися пшиком.

Має двох доньок і сина. Проживає в Ужгороді.

10. Рябоконь Олег Васильович

Народився 17 грудня 1973 р. у м. Вінниця у родині державного слу­жбовця (рівень — не повідомлялося).

Вінницьку середню школу № 4 закінчив із золотою медаллю.

1995 року закінчив з відзнакою Київський інститут міжнародних ві­дносин, факультет міжнародного права. Закінчив також юридичну ма­гістратуру у Джордж таунівському університеті (м. Вашингтон) (сту­пінь LL.M), навчався у Школі державного управління ім.. Кеннеді у Гарвардському університеті (США), був аспірантом Московського державного інституту міжнародних відносин при МЗС Росії. Рефе­рент — перекладач англійської мови.

1997 р. заснував і очолив юридичну фірму «Магістр & Партне­ри». Початковою її спеціалізацією було міжнародне торговельне і митне право.

На час президентської виборчої кампанії вона об’єднувала 130 юри­стів. Поміж них — 13 партнерів з 5 країн світу: України, Росії, Білорусі, Казахстану і Великої Британії.

2004 року О. Рябоконь призначається Радником при групі високого рівня з формування Єдиного економічного простору між Росією, Укра­їною, Білорусією і Казахстаном.

2006 року О. Рябоконь представляв інтереси металургійних компа­ній і уряду України в Міністерстві торгівлі США. Україну було визнано країною з ринковою економікою. Був членом Міжвідомчої комісії з пи­тань вступу України до СОТ. Офіційний представник УЄФА з питань ЄВРО — 2012.

Автор понад 100 публікацій з юридичних питань. Наукового ступе­ня не мав.

У вересні 2009 р. вийшов з компанії «Magisters» і зайнявся суспіль­но-політичною діяльністю.

На початку 2010 р. заснував « Громадський рух Олега Рябоконя»..

Міжнародний довідник «The International Who’s Who of Trade and Custom Lawyers» зараховує з 1998 p. О. Рябоконя до провідних юристів світу з міжнародного і митного права.

Рейтинги «Chambers Global» та « Chambers Europe» вважають його експертом з корпоративного, комерційного і загального ділового права.

У жовтні 2007 р. його визнають «Юристом року» у номінації «Юрист — представник юридичної компанії».

Асоційований член Американської асоціації юристів (АВА). Член Міжнародної асоціації юристів (ІВА). Член Правління Асоціації прав- ників України.

Одружений. Має двох дітей (п’ятнадцятирічна дочка і шестиріч­ний син).

Постійно проживає в Україні з 1997 року.

Місце проживання: 01024 Київ, вул.. Лютеранська, 21/12 кв.6. Захоплюється мисливством.

11. Симоненко Петро Миколайович

Інформаційна довідка про нього Додатку 34.

Відтоді продовжував бути вірним комуністом. Щоправда у сімей­ному житті ситуація дещо інша — одружився вдруге. Вдалося не випус­тити партійну владу із своїх рук, хоч спроби зіштовхнути його з посади лідера найкращих у світі комуністів (зрозуміло ж, українських) були.

Додаткова інформація

У Донецькому політехнічному університеті згадують, що на вступних іспитах П.Симоненко вибрав вільну тему — «Як я уявляю собі дружбу». Одержав «п’ятірку». Був старанним. Активно займався спортом. Плавав у басейні. Брав участь у Добровільній народній дружині. Диплом захистив на «відмінно». Тема дипломної роботи — «Спроектувати електромехані­чне обладнання нової шахти в умовах місця родовища шахти « Заперева- льна » комбінату « Донецьквугілля ». Ця інформація прозвучала з вуст доцента кафедри енерго — механічних систем Олександра Яценка. Він зазначив, що про П.Симоненка пам’ятає мало, бо відмінників педагоги запам’ятовують рідко. Краще запам’ятовують прогульників і дебоширів.

2009 року П.Симоненко одружився на журналістці Оксані Ващен- ко.У них народилася дочка Маша. їх взаємини розпочалися у 2006 році. П. Симоненко на час президентської кампанії 2009 року мешкав у квар­тирі Оксани. Своє майно залишив першій дружині.

П.Симоненко був прописаний в одному з найдорожчих будинків Печерська — вул. Московська,46/2. Будинок було здано в експлуатацію 2 роки тому. Якийсь мешканець одного разу бачив П. Симоненка у дво­рі будинку. Сусіди по поверху його ніколи не бачили. Бачили якусь мо­лоду дівчину і молодого чоловіка. Ті, хто мешкає у квартирі П. Симо­ненка, фактично там мають дві квартири. Від решти поверху ті дві квартири відокремлені броньованими дверима. Біля дверей — лише од­на кнопка дзвінка.

12. Супрун Людмила Павлівна

Народилася 7 січня 1965 р. у м. Запоріжжі.

1982 року закінчила із золотою медаллю середню школу № 1 м. За­поріжжя. Після школи вступила до юридичного факультету Київського держуніверситету. Закінчила його 1988 року з відзнакою.

1988 — 1992 рр. — аспірантка відділу міжнародного права Інститу­ту держави і права ім.. В. Корецького НАН України. Одночасно працю­вала юристом на підприємстві (на якому — невідомо).

1989 — 1992 рр. — молодший науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту сільськогосподарської радіології.

1992 — 1993 рр. — провідний науковий співробітник відділу між­народного права Інституту держава і права ім.. В. Корецького НАН України. Інформація про захист дисертації — відсутня, хоч та посада вимагає її наявності.

1993 — 1998 рр. — засновник і голова правління ЗАТ «Інтерагро». Повідомлялось, що Л.П. Супрун спиралася на допомогу свого дядька — Олександра Миколайовича Ткаченка. В 1994, 1998 і 2002 роках він обирався до Верховної Ради України. У перших двох випадках — в од­номандатних округах у Черкаській області, а 2002 року — за партійним списком Компартії України. Був Головою Верховної Ради України з 7 липня 1998 р. до 21 січня 2000 р.. Член КПРС з 1967 по 1991 р. В 1967 — 2001 рр. заступник голови Селянської партії України. З листо­пада 2001 р. — член Компартії України.

Народився О,М, Ткаченко 7.03.1939 р. у м. Шпола Черкаської обл. Упродовж 1966 — 1981 років був на комсомольській і партійній роботі у Таращанському районі Київської області. 1982 — 1985 рр. — голова виконкому Тернопільської обласної ради народних депутатів. У пода­льші роки працював у центральних республіканських органах держав­ної влади і управління. Зокрема, з липня 1990 р. по 1991 р. — перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР.

На парламентські вибори 2006 р. Л. Супрун йшла за № 1 у списку «Блоку народно-демократичних партій», Блок не подолав 3 — відсот­кового прохідного бар’єру. Колишній голова уряду Валерій Пустовой­тенко пішов з поста керівника партії і його посіла Л. Супрун.

На виборах 2007 р. НДП знову не пройшла до парламенту. На її ос­нові було створено «Блок Український регіональний актив».

2008 року НДП мала наміри злиття з «Єдиним центром». Л.П. Суп­рун хотіла бути головою Запорізької облдержадміністрації. її підтри­мували Секретаріат Президента в особі В. Балоги.

Прем’єр — міністр Ю. Тимошенко виступила проти призначення. Злиття НДП і «Єдиного центру» було призупинено.

У жовтні 2009 р. Л.П. Супрун призначено керівником Державного агентства з інвестицій та інновацій.

Нагороди: грамоти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, ордени Української православної церкви і українського козац­тва «За відродження меценатства» II ступеню, «Лідер народної довіри 2002 року», «Заслужений економіст України» (2006 р.).

Посади: голова правління Українського фонду миру, віце-спікер «Цивільного парламенту жінок України», президент Української феде­рації фігурного катання на ковзанах, голова Народно-демократичної партії» (з 19.05.2006 р.).

Чоловік — Супрун Микола Олексійович. Працював заступником начальника Управління справами Верховної ради України, представни­ком Державної податкової адміністрації України у зв’язках з Верхов­ною Радою, радником прем’єр — міністра В. Януковича. Діти: Тетяна (1986 р.н.), Владислава (2001 р.н.).

У зв’язку із скандалом довкола банку «Україна», ЗАТ «Інтерагро» було перейменовано у ЗАТ «Технопарк». Це допомогло «Інтерагро» уникнути боргової відповідальності. «Технопарк» має активи у 32 дочі­рніх та афілійованих підприємствах. Виробляють продукти харчування, опікуються біржовою торгівлею і будівництвом. До 2006 р. «Техно­парк» володів невеликою мережею АЗС «Агронафта» і «Трансбуд» у Київській обл.. Вони були продані низці компаній, зареєстрованих на Сейшельських островах.

До 1999 р. одним із партнерів Л.П. Супрун був Геннадій Супіханов. Він — син тодішнього міністра АПК і засновника ЗАТ «Зерно країни» Бориса Супі ханова.

В 1999 — 2004 рр. «Технопарк» опікувався гірничодобувним бізне­сом. Партнерами були російські власники великого родовища графіту у Кіровоградській області.

Споживачі графітової продукції в Україні — підприємства братів Клюєвих. їм 2006 р. «Технопарк» продав частину акцій провідного ви­робника харчових олій на сході України — Луганського ЗАТ «Сватів- ська олія».

У подальші роки «Технопарк» співробітничало з компаніями «Гранд — капітал», «Капітал -траст», «Intertrade of America, Ltd», «Аеростар».

Остання компанія — це «Vip — авіатаксі». Належить Шохраддіну Ісабалу Аскерову.

1997 року Л.П. Супрун визнано «Діловою жінкою України 1997 року».

У березні 1998 р. Л.П. Супрун обрано до Верховної Ради у вибор­чому окрузі № 100 (Кіровоградської обл.).

В 2002 — 2006 роках була нардепом у багатомандатному Загально­державному виборчому окрузі (від блоку «За Єдину Україну»).

13. Тимошенко Юлія Володимирівна

Народилася 27 листопада 1960 року у м. Дніпропетровську.

Про своє етнічне походження під час виборчої компанії замовчува­ла. Зокрема, не розповідала про своє дівоче прізвище та батьків. З вуст Президента В. Ющенка громадськість дізналася, що тітка має «Варени­чну» у м. Дніпропетровську.

1967 року пішла до першого класу. Вчилася на відмінно.

В 1979 році вступила на економічний факультет Дніпропетровсько­го університету на спеціальність — « економіст-кібернетик».

Невдовзі вийшла заміж за сина секретаря Дніпропетровського об­кому Комуністичної партії. Це дало можливість перевестися на навчан­ня на «круту» спеціальність — « економіка праці». У подальшому сту­дентка Юлія своєю присутністю на заняттях університет не обтяжувала.

На початку 90-х років створювала потужні енергетичні компанії в Україні. Згодом замовчувала,хто ж допомагав їй це робити.

1997 року розпочала займатися депутатською діяльністю. Очолила бюджетний комітет Верховної Ради.

1999 року стала віце-прем’єр-міністром з питань паливно- енергетичного комплексу в уряді В. Ющенка.

5 січня 2001 року Генеральна прокуратура України порушила проти віце-прем’єр-міністра України з питань паливно- енергетичного ком­плексу Ю. Тимошенко кримінальну справу.

15 січня 2001 р. Генпрокуратура пред’явила Ю. Тимошенко звину­вачення у спробі здійснення контрабанди у великих розмірах.

17 січня 2001р. Ю. Тимошенко висловила сподівання,що Президент Л. Кучма не підтримає подання Генпрокуратури про її відсторонення з посади. Зазначила, що має підтримку з боку прем’єр-міністра В. Юще­нка. Л. Кучма тиснув на В. Ющенка, щоб він відрікся від Ю. Тимошен­ко,але той не піддався.

19 січня 2001 р. Президент Л. Кучма підписав указ про звільнення Ю. Тимошенко з посади віце- прем’єр — міністра у зв’язку з притяг­ненням її до кримінальної відповідальності.

13 лютого 2001р. на заміській дачі співробітники Генпрокуратури заарештували Ю. Тимошенко. Було висунуто ще одне звинувачення — повторна дача хабара

Юлію Тимошенко помістили у Лук’янівське СІЗО(м. Київ). Уповно­важений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова відвідала Ю. Тимошенко. Та заявила,що умови її утримання були абсолютно но­рмальними. Ю. Тимошенко згодом згадувала,що власноручно прибрала своє приміщення,щоб було комфортніше.

21 лютого 2001р. Генпрокуратура порушила проти Ю. Тимошенко справу за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, організацію приховування валютної виручки.

27 березня 2001 р. голова Печорського райсуду м. Києва Микола Замковенко

ухвалив задовольнити клопотання адвокатів Ю. Тимошенко про зві­льнення її з-під варти. Це рішення вітав прем’єр-міністр В. Ющенко.

30 березня 2001 р. ввечері Київський міський суд скасував постано­ву Печорського райсуду м. Києва від 27.03.2001р. Ю. Тимошенко знову було заарештовано. Сталося це у лікарні «Медиком».

3 квітня 2001р. у приміщенні гастроентерологічного діагностичного центру Ю. Тимошенко дала представникам Генпрокуратури підписку про невиїзд. За грати вона більше не потрапляла.

У 2001 -2002 роках Ю. Тимошенко була активною учасницею Фо­руму національного порятунку. Лунало гасло: « За Україну без Куч­ми!». Антикучмівській кампанії сприяв «касетний скандал» (тобто справа журналіста Г. Гонгадзе). Леонід Данилович мав не найкращий період свого життя. Поміщати Ю. Тимошенко за грати було небезпеч­но. Л. Кучма вистояв у боротьбі з помаранчистами. Тримався до прези­дентського крісла не лише до кінця свого терміну, а й дещо більше.

2004 року Ю. Тимошенко зняла свою кандидатуру на президентсь­ких перегонах на користь єдиного кандидата від помаранчевих сил В. Ющенка Була одним з найактивніших лідерів опозиції, яка рвалася до влади. Інші лідери: О. Мороз. А. Кінах, В. Ющенко. В Україні 26 груд­ня 2004 р. відбулося переголосування другого туру президентських ви­борів. Президентом став В. Ющенко.

Наступного дня після інавгурації він полетів до Москви. Під час йо­го польоту з’явилася інформація, що главою уряду він призначив Ю. Тимошенко. Ніби це було зроблено для того, щоб зашкодити тиску російського президента В. Путіна про те, щоб Ю. Тимошенко не була прем’єр-міністром. У Росії проти Ю. Тимошенко була відкрита кримі­нальна справа за хабарництво.

У вересні 2005 р. між помаранчистами спалахнула гризня. Прези­дент В. Ющенко відправив Ю. Тимошенко у відставку. Главою уряду призначив Ю. Єханурова.

Після парламентських виборів 2006р. гризня між помаранчистами тривала. Багатьом хотілося стати спікером чи прем’єр-міністром.

Врешті-решт помаранчева коаліція розвалилася і з’явилася так звана « Антикризова коаліція» у складі Партії регіонів, Компартії та Соцпар­тії. О. О. Мороз став спікером, а В.Янукович — прем’єр-міністром. Ю. Тимошенко залишилася без влади. Вона пішла у наступ. БЮТ шту­чно створив парламентську кризу. В. Ющенко піддався вмовлянням Ю.Тимошенко і оголосив дострокові вибори до Верховної Ради шосто­го скликання.

Соцпартія не пройшла до парламенту, зате пройшов Блок Литвина. Він став спікером. У грудні 2007р. В. Ющенко погодився призначити Ю.Тимошенко главою уряду.

Гризня між В. Ющенком і Ю. Тимошенко набувала стабільного і весь час гострішого характеру. Як відомо двом котам в одному мішку завжди було тісно. Популярність Ю. Тимошенко зростала, а В. Ющен­ка — падала.

Додаткова інформація

Ще під час «перебудови» подружжя Тимошенків створило у Дніп­ропетровську мережу відеосалонів. Потім вони перейшли на торгівлю нафтопродуктами і газом через «Єдині енергосистеми України».

Офіційно було відомо, що чоловік, -Олександр,- співвласник ТОВ «Агросоюз Фенікс». Воно тримало перепелину ферму у Київсь­кій області.

Були чутки, що Олександр опікується якимись великими земельни­ми питаннями у Київській області, разом з колишнім керівником фрак­ції БЮТ у Київраді Віктором Манжурою. Наприкінці 2005 року Олек­сандр заявив, що збирається опікуватися реконструкцією « Хрущовою» Результатів поки — що не було.

Олександр у політичних заходах участі не брав. Його ніколи не ба­чили ні на мітингах,ні у поїздках, ні у штабі.

Була й інформація, що фактично сім’я Тимошенко розпалася. Олек­сандр болісливо сприймав ці чутки.

О.Тимошенко і Юлія Григань познайомилися, коли тій було 18 ро­ків. Він телефонував іншій дівчині і помилково потрапив на Юлю.

Батька Олександра наприкінці 1980 — х років керував Дніпропет­ровським обласним кінопрокатом. Потім був головою Кіровського рай­виконкому Дніпропетровська.

У Дніпропетровському держуніверситеті журналістам не вдалося знайти викладачів, які б щось сказали про Юлію. Вуз вона закінчила з дипломом з відзнакою.

Була інформація, що Юлія спочатку вступила до Гірничного інсти­туту, а потім перевелася до університету.

Вона майже не ходила на суботники, свята, дискотеки. Вже на пер­шому курсі народила дочку Євгенію.

Юлія любила на семінарах посперечатися з викладачами. Студентку викладачі ніби то любили.

Ю.Тимошенко на час президентської кампанії була прописана у квартирі у Дніпропетровську на вул. Карла Маркса,26. Квартира — пристойна «сталінка» площею 50 кв. метрів.

Фактично Ю.Тимошенко мешкала поблизу Конча — Заспи у еліт­ному селищі «Срібна Затока». На особняк скидалася вся сім’я та рідня.

14. Тігіпко Сергій Леонідович

Народився 13 лютого 1960 року у селі Драгонешти Лазовського ра­йону Молдовської РСР. Дитинство пройшло у маленькому селі Нікола- євка (під Флорештами у Молдові).

1982 року закінчив Дніпропетровський металургійний інститут за спеціальністю «інженер-металург».

1982—1984 рр. — служба у Радянській Армії у танкових військах (м. Дніпропетровськ).

1984 р. — заступник директора з учбово — виховної роботи Дніп­ропетровського механіко — металургійного технікуму.

1986 р. — завідувач відділом пропаганди і агітації Дніпропетровсь­кого обкому комсомолу.

1989 р. — перший секретар Дніпропетровського обкому Ленінської комуністичної спілки молоді України.

1991 р. — заступник глави правління комерційного банку « Дніпро»

1992 р. — глава правління « Приватбанку».

1994 — 1997 рр. — позаштатний консультант Президента України Л. Кучми з питань грошової політики.

1997 р. — віце- прем’єр- міністр України з питань економіки.

1997 — 2001 рр. — заступник глави Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, член Вищої економічної ради Пре­зидента України.

1999 р. — міністр економіки України.

2000 р. — народний депутат України, член парламентського коміте­ту з питань фінансів і банківської діяльності.

2002 р. — призначено главою Національного банку України.

2004 р. — очолював передвиборчий штаб кандидата на посаду Пре­зидента України В. Януковича.

2005 р. — глава правління інвестиційної — фінансової групи «ТАС». 2007 р. — глава правління ОАО « Сведбанк»(правонаступник

АКБ «ТАС — Комерцбанк).

2008 р. — радник прем’єр-міністра України Ю.В.Тимошенко на громад­ських засадах та співголова Ради інвесторів при Кабінеті Міністрів України.

27.10.2009 р. — зареєстрований кандидатом в Президенти України.

Від першого шлюбу — дочка Аня.2009 року їй було 25 років.

Друга дружина — Вікторія. Мають двох синів — 7-річного Тимофія і 1-річного Леонтія та 4-річну доньку Асю.

Дружина Вікторія володіє чотирма іноземними мовами. Цікавиться музикою, літературою, кіно.

С. Тігіпко вважав, що найбільше йому бракує часу, особливо на спі­лкування з дітьми.

Батько С. Тігіпка помер, коли С. Тігіпко було 10 років.

Мати працювала медсестрою, а батько — у колгоспі. У С. Тігіпка — два брати. Один старший, інший — молодший на півтора року.

Після смерті батька мати з старшим сином переїхала до Кишинева. Він вступив до інституту. Мати працювала старшою медсестрою у пси­хіатричній лікарні.

Друга дружина Вікторія — бізнесмен (будівництво, обладнання, ви­робництво). З нею С. Тігіпко познайомився у спільних друзів. З’явилися почуття, а потім — стосунки.

Щоденно С. Тігіпко спить 6-7 годин. 5-6 разів на тиждень вранці і в обі­дню пору відвідує спортзал. Любить баню з віником і паром, а також басейн, біг, штангу. Під час відпочинку перевагу віддає активним заняттям.

В гості до сім’ї приїжджали матері С. Тігіпка та його дружини. Прі­звище матері С.Тігіпка — Юлія Василівна Тігіпко.

Кандидат економічних наук(що захищав — невідомо).

Кавалер ордена Почесного легіону(за що французи дали орден — невідомо).

Світські заходи його не цікавлять. Приваблює арт-хаус-фільми для людей,які думають. Слухає сучасних українських і зарубіжних виконав­ців. Любить театр, читає книги (здебільшого сучасну зарубіжну прозу). Спорт та спілкування з людьми допомагають зберегти оптимізм.

Під час передвиборної компанії С. Тігіпко не зазначав:

• що 2004 року очолював передвиборчий штаб кандидата на пост Президента України В. Януковича;

• коли, де і яку захистив дисертацію;

• хто був його науковим керівником;.

• коли познайомився з другою дружиною та коли на ній одружився;

• коли вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу та коли з неї вибув;

• де нині знаходиться перша дружина і чим вона опікується;

• чим займалася друга дружина до того як вийти заміж за нього.

Додаткова інформація

У Дніпропетровській металургійній академії С.Тігіпка пам’ятають як активного, позитивного і розумного студента. Вчився на тверді «чст- вірки». Любив суботники. Часто їздив у будівельні загони. Через рік пі­сля вступу до вузу отримав посаду коменданта гуртожитку. У дипломі є чотири «трійки». Більше до вподоби йому були гуманітарні науки. Вступний твір «Людина у відображенні Максима Горького» написав краще, ніж інші на потоці.

С.Тігіпко на час президентської кампанії був прописаний у Києві на вул.. Банковій,3. Сусіди казали,що жив він там з 1998 року. Виселився після «помаранчевої революції», коли розлучився з першою дружиною Наталією. Вона ж продовжує мешкати у цій квартирі. Квартира охоп­лює весь останній (6-й) поверх будинку.

15. Тягнибок Олег Ярославович

Народився 7 листопада 1968р. у м. Львові у сім’ї медиків.

Мати — Богдана Артемівна Тягнибок (дівоче прізвище — Цегель- ська).

Материн батько — священик Артемій Цегельський. Богдану та її батьків сталінці вивезли на заслання у Томську область. Ніби за те, що А. Цегельський відмовився перейти у Московське православ’я.

Сім’я 7 років не мала права повертатися на Україну. А. Цегельський певний час був увязненим у Воркуті.

За дитинства О. Тягнибока співробітники Державного комітету без­пеки влаштовували обшуки у квартирі. Зникали сімейні реліквії — фо­тографії, рукописи, листи. Кілька разів конфісковували бібліотеку А. Цегельського.

Батько О. Тягнибока — Ярослав Тягнибок. За професією — спорти­вний лікар. Майстер спорту з легкої атлетики (метання диска). Я. Тяг­нибок був головним лікарем збірної СРСР з боксу. Ніколи не був чле­ном КПРС. Поміж лікарів це траплялося.

О. Тягнибок закінчив Львівську школу № 8 з поглибленим вивчен­ням німецької мови. Вступив до Львівського медичного інституту. Піс­ля другого курсу взяли до армії. Служив у військах Протиповітряної оборони у Шепетівці.

Після армії О. Тягнибок повернувся на навчання до Львівського медін­ституту. 1989року очолив студентське братство медінституту, а 1991 ро­ку — студентське братство Львова. Був учасником студентських голоду­вань 1990 та 1992 років у Києві. Медінститут закінчив з відзнакою.

1994 року у віці 25 років О. Тягнибока обирають депутатом Львів­ської обласної ради. 1998 року його обирають депутатом Верховної Ради третього скликання від Бузького мажоритарного округу (Львів­ська обл.).

2002 року О. Тягнибока у тому ж окрузі переобрано до Верховної Ради України четвертого скликання.

Під час президентської кампанії О. Тягнибок не підкреслював, що дід А. Цегельський) — уніатський священик.

Закінчив юридичний факультет Львівського держуніверситету. У 2004 року очолив Всеукраїнське об’єднання « Свобода».

Дружина О. Тягнибока — Ольга. З нею познайомився на одному із за­ходів студентського братства. Була учасницею студентського голодування у Києві. Мають трьох дітей: Ярина — Марія, Дарина — Богдана та Гордія.

Дівоче прізвище дружини — Демчишин. За фахом — лікар — епі­деміолог. 2009 р. старша донька Ярина — вступила на факультет украї­нської філології Львівського національного університету.

У родині по материній лінії — низка політичних діячів. Лонгин Це- гельський був послом Віденського сейму(членом парламенту). Був од­ним із ініціаторів утворення Західноукраїнської Народної Республіки

(ЗУНР). Очолив Міністерство внутрішніх справ ЗУНР. Згодом приз­начений заступником Міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки. Він 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі зачи­тував Акт злуки між УНР і ЗУНР.

Отець Микола Цегельський помер на засланні у Мордовських таборах. 33-річного Отця Романа Лиска енкаведисти замурували живцем у в’язниці на Донського у Львові. 27 червня 2001р. обох отців бсатифіковано (долу­чено до лику святих). Повстанський лікар Петро Скобельський (рідний брат баби) загинув 1945 року від куль енкаведистів, коли лікував у криївці важкопораненого 23-річного бійця Української повстанської армії.

Додаткова інформація

О. Тягнибок був прописаний у Києві на Харківському масиві у зви­чайному панельному 16-поверховому будинку на вул. Вишняківська, 6- А. Будинок збудовано 1995 року. Прописаний у будинку з 1998 року. Фактично там не проживав. Дівчина з сусіднього під’їзду один раз ба­чила, як О. Тягнибок йшов у дворі з сином.

Фактично О.Тягнибок, його дружина та троє дітей мешкали у Льво­ві у 4 — кімнатній квартирі площею 135 кв. метрів. Квартира колись належала його бабусі. Знаходиться у престижному районі неподалік Стрийського парку.

16. Ющенко Віктор Андрійович

Інформаційна довідка про нього є і у Додатку 34.

За час свого президентства брав активну участь у міжнародному полі­тичному туризмі. Невтомно штурмував разом з челяддю нещасну гору Го­верлу. Повернув в активну політику свого суперника — В. Януковича. Вдалося у поняття « геноцид» вкласти те значення, яке не передбачено мі­жнародним правом. Розігнав Верховну Раду п’ятого скликання, внаслідок чого до влади прийшла його суперниця Ю. Тимошенко. Не виконав жод­ної із своїх обіцянок, які привели його на посаду глави держави.

Додаткова інформація

Однокурсник В.Ющенка,- майбутній ректор Тернопільського дер­жавного фінансового університету Сергій Юрій,- розповідав, що вони познайомилися на першому курсі. Оскільки у гуртожитку місць не ви­стачало, то спочатку В. Ющенко ще з 11 іншими студентами жив у Ле­нінській кімнаті. Великий її плюс- там був телевізор. Потім у грудні, коли старші студенти поїхали на практику, молодих студентів переси­лили в іншу кімнату. Одногрупник і сусід — Михайло Шкільняк — зга­дував, що у кімнаті їх було п’ятеро. В. Ющенко був акуратним. Гарно готував страви. Годував супом з брикетів та смаженою картоплею. На Різдво з дому йому присилали домашню ковбасу. Він нею пригощав су­сідів. Навчив всю групу пов’язувати краватку. Улюбленим його пред­метом була економічна географія.

Випускники мріяли стати бухгалтерами у колгоспах.

По черзі студенти бігали дивитися фільми під час занять. Староста у журналі відзначала, що вони присутні.

В. Ющенко отримував підвищену стипендію — 46 рублів. Гроші пі­дробляли на розвантаженні вагонів. Одержували по 25-30 рублів за один вагон на кожного. Влітку їздили на будівництво у Тюмень та Кус­танай, а у вересні — на збирання картоплі.

На другому курсі розпочалися походи у гори. Одного разу вночі у го­рах заблукалися. Лише вночі знайшли базу і до Тернополя поїхали у поне­ділок. День занять пропустили Ректор викликав В. Ющенка «на килим». Рекомендував перевестися до фізкультурного інституту. Після завершення навчання В.Ющенко записав в альбомі М.Шкільняка: «Складай копійку до копійки і одержиш «Жигулі». Ленін «Великий почин». Ющенко»

Екс-глава Секретаріату Президента України Віктор Балога ствер­джував, що Катерина Ющенко брала найактивнішу участь у кожному рішенні В. Ющенка.

В. Ющенко був прописаний у великій квартирі — мансарді на вул. Ма­ла Житомирська, 30-А. Фактично ж жив у Конча -Заспі. Мав велику дачу у Безрадичах (під Києвом). У квартирі ж жив син — Андрій з дружиною Лі- зою Єфросиніною. Дизайн квартири — український народний стиль. До Л. Єфросиніної Андрій жив у квартирі з Ганною Павлович. Квартира її не подобалася. На балконі квартири вона вирішила розлучитися з Андрійом.

17. Янукович Віктор Федорович

Інформаційна довідка про нього є і Додатку 34.

У пропагандиських матеріалах БЮТ наприкінці 2009 року ствер­джувалося, що В. Янукович 1967 року вперше був засуджений за пог­рабування (ч. 2 ст.141 КК УРСР), як член угрупування « Півновка». На зоні отримав кличку « Хам».

1970 року був засуджений удруге за заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості за ст.102 КК УРСР. Були чутки, що справа порушу­валася за зґвалтування, але заява потерпілої зникла.

1979 року В. Янукович, приховавши судимості, вступає в КПРС.

Донецька мафія 1997 року взяла губернаторську посаду. За ініціати­ви прем’єр-міністра Павла Лазаренка Президент Л. Кучма призначив В. Януковича главою Донецької облдержадміністрації.

1999 року В. Янукович фальсифікує на Донеччині результати прези­дентських виборів на користь Л. Кучми.

На парламентських виборах 2002 року В. Янукович забезпечив на Донеччині перемогу прокучмівському блоку « За єдину Україну». Блок здобув 40 % голосів. За це Л. Кучма призначив В.Януковича прем’єр- міністром. В. Янукович передав своєму соратнику — Ренату Ахметову та зятю Л. Кучми — Віктору Пінчуку комбінат « Запоріжсталь» за ці­ною у 6 разів нижчою за його ринкову вартість.

2004 році Л. Кучма призначає В. Януковича наступником на прези­дентську посаду.

В. Янукович програв президентські вибори 2004 року. До осені 2005 року перебував за межами України.

З того часу йому вдалося політично воскреснути.

У вересні 2005 р. уклав з Президентом В. Ющенком « Меморандум про співпрацю». Ющенко відмовився від переслідування фальсифіка­торів виборів 2004 року. В. Ющенко і В. Янукович узгодили кандида­туру генпрокурора. Партія регіонів брала участь у затвердженні «пома­ранчевого» прем’єра Ю. Єханурова.

2006 року В. Януковичу вдалося створити коаліцію з соціалістами та комуністами. Було підписано з В. Ющенком « Універсал національ­ної єдності».

3 4.08.2006 року по 18. 12.2007р. був прем’єр-міністром. Став ним у результаті створення коаліції Партії регіонів, Соцпартії та Компартії за результатами виборів до Верховної Ради п’ятого скликання.

Ю. Тимошенко вдалося паралізувати роботу парламенту і Прези­дент В. Ющенко призначив дострокові парламентські вибори. В. Яну­кович погодився на їх проведення. За це отримав від В. Ющенка урядо­ву резиденцію « Межигір’я» зі 140 га. землі.

До серпня 2008 р. мав житло за адресою: м. Київ, вул.. Січневого повстання 10 кв. 18. У цьому будинку був зареєстрований до 2009р.

4 серпня 2008 р. уклав угоду зі своїм однопартійцем Сергієм Клює- вим про продаж йому цієї квартири. У податкових деклараціях за 2005 - 2006 роки площа квартири становила 140 -162кв.м. У договорі купівлі — продажу площа квартири — 384 кв.м. Спочатку у документах, надісла­них Центральній виборчій комісії, не було вказано жодної копійки від продажу квартири. Декларація незабаром була відкликана і була подана нова, у якій дохід від продажу нерухомого майна зазначався на суму 2674910 грн. У договорі купівлі — продажу зазначено 33416350 грн. У договорі зазначалося, що В. Янукович отримав квартиру у подарунок.

Згідно з офіційною версією, за гроші, виручені від продажу кварти­ри, В. Янукович придбав урядову резиденцію « Межигір’я» неподалік Києва.

У грудні 2007 року пішов в опозицію. Багато часу приділяв облаш­туванню маєтку у « Межигір’ї»,грі в гольф, полюванню.

БЮТ стверджував, що В. Янукович і В. Ющенко координували зу­силля в протидії антикризовим заходам уряду Ю. Тимошенко — прези­дент ветував закони та призупиняв постанови Кабміну, а В. Януко­вич — блокував парламент.

Додаткова інформація

Горлівський філіал Донецького політехнічного інституту закінчив 1980 року. Спочатку вчився на вечірньому відділенні. Важко було після повного робочого дня добиратися з Єнакієво і назад. В.Янукович зму­шений був перевестися на заочне відділення.

Предмети давалися йому важко. Був ретельним та уважним. Теорія у нього була «з четвірки на трійку».За практику отримував «відмінно».

На заняття прибував не у дорогій, але завжди чистій сорочці. Був красивий і у молодості користувався популярністю поміж студенток.

На дискотеки і літературні вечірки не ходив.

Дружина В. Януковича — Людмила — на один рік старша за свого чоловіка. Познайомилися у грудні 1969 року під час роботи на Єнакієв- ському металургійному заводі. Тоді, під час вивантаження цегли, одна цеглина впала на ногу Людмилі і її травмувала. Газовщик В.Янукович кинувся їй на допомогу.

Людмила Олександрівна на час президентської кампанії 2009 року жила на два міста — Київ і Донецьк. У Донецьку часто відвідувала дра­матичний театр. Відвідувала також звичайні донецькі супермаркети.

З 2003 року вона очолює благодійний фонд «Від серця до серця». Після 2004 року на мітингах не виступала. Була задоволена своїм чоло­віком. Вважала його надійною людиною.

В. Янукович на час президентської кампанії був прописаний у пент- хаусі елітного будинку на Оболонській набережній у Києві. Площа — 239 кв.метрів.Сусіди стверджували, що В.Януковича та його рідню там ніколи не бачили. У квартирі був ремонт. Вартість квартири — 900- 950 тисяч грн.

В. Янукович фактично проживав у колишній резиденції «Межигір’я» під Києвом. Стверджував, що не причетний до фірм, які володіють «Ме­жигір’ям». Придбав у них лише дачу, яку колись одержав від держави.

18. Яценюк Арсеній Петрович

Народився 22 травня 1974 р. в місті Чернівці, українець, греко- католик.

Рід Яценюка А. П.

Дід із боку батька — Яценюк Іван Васильович (1900-1971). Народився у с. Чернелиця Городенківського р-ну Івано- Франківської обл., українець.

Баба із боку батька — Яценюк (Маркевич) Євгенія Петрівна (1906­1981). Народилася в с. Кострижівка Заставнівського р-ну Чернівецької обл.., українка.

Дід із боку матері — Бакай Григорій Дмитрович (1909 — 1995). На­родився в с. Княждвір Коломийського р-ну Івано — Франківської обл, українець.

Баба із боку матері — Бакай (Шмаркуляк) Ганна Василівна (1905 — 1997). Народилася в с. Княждвір Коломийського р-ну Івано — Франків- ської обл., українка.

Батько — Яценюк Петро Іванович. Народився 12.07.1941 р. у с. Ко- стрижівка Заставнівського р-ну Ченівецької області, українець.

Мати — Яценюк (Бакай) Марія Григорівна. Народилася 22.11.1943 р. у с. Княждвір Коломийського р-ну Івано — Франківської обл., українка.

Батьки за фахом — викладачі.

Дружина — Яценюк (Гур) Терезія Вікторівна. Народилася 19.07.1970 у м. Києві. українка, православна.

Рід дружини (Яценюк Т. В.)

Дід із боку батька — Гур Іларіон Пилипович (1901—1974). Народи­вся у с. Чупахівка Охтирського р-ну Сумської обл., українець.

Баба із боку батька — Гур (Яризько) Марія Василівна (1903—1982). Народилася у с. Чупахівка Охтирського р-ну Сумської обл., українка.

Дід із боку матері — Меденко Микита Потапович (1913—1994). На­родився у с. Сербо — Слобідка Новоград- Волинського р-ну Житомир­ської області, українець.

Баба із боку матері — Меденко (Білет) Надія Прохорівна (1917­1998). Народилася у с. Скочище Брусилівського р-ну, Житомирської області, українка.

Батько — Гур Віктор Іларіонович. Народився 1.12.1931р. у с. Чупа­хівка Охтирського р-ну, Сумської обл., українець.

Мати — Гур (Меденко) Світлана Микитівна. Народилася 27.08.1941р. у м. Київ, українка.

Діти Арсенія Петровича та Терезії Вікторівни Яценюків:

Яценюк Христина Арсенівна. Народилася 12.07.1999 р.

Яценюк Софія Арсенівна. Народилася 26.07.2004 р.

А. Яценюк стверджував,що він — українець.

Була й інформація про те, що рід Бакаї — дуже відомий серед євре­їв. У дитинстві А. Яценюк ніби був дуже схожий на хасидського хлоп­чика. Рабин Бакай відомий як тлумач Талмуда. Рід Гур — також дуже шанований серед хасидів. Гур — це династія цадиків (цадик — духов­ний вождь хасидської общини). Рабин Бакай відомий відвертим висло­влюванням про те, як повинні поводити себе іудеї щодо гоїв(не євреїв).

19 серпня 2009р. на прес-конференції в УНІАН професора Академії історії і культури євреїв ім. Шимона Дубнова президент Львівської об­ласної єврейської общини, президент міжнародного центру Голокосту ім. Олександра Шварца — Рудольф Мірський і виконавчий директор Академії історії і культури євреїв ім.. Шимона Дубнова — Олександр Найман стверджував, що Арсеній Яценюк — український єврей. Ствер­джували, що вони — любавачіські євреї. Картали А. Яценюка за те, що не дав відсічі Ужгородському міському голові С. Ратушняку і приховав своє єврейське походження.

А. П. Яценюк школу закінчив з медаллю. Вступив на юридичний фа­культет Чернівецького університету. Під час навчання в університеті пі-

дпрацьовував, як таксист. Для цього разом з другом купили старенький автомобіль ВАЗ-2102. 1996 року закінчив цей університет. Спеціаль­ність — правознавство. Під час навчання у грудні 1992 року з друзями створив юридичну фірму «ЮРЕК Лтд.» Очолював її впродовж 5 років (до вересня 1997 р.) 23-річного А. П. Яценюка запросили до Києва в банк «Аваль». Приїхав у Київ на новенькій «Хонді». Спершу працював консу­льтантом кредитного департаменту, потім — заступником голови Прав­ління. Працював у банку «Аваль» із січня 1998 року по вересня 2001 ро­ку. Єдиним банком, який забрав кредит у банку «Україна», був банк «Аваль» А. П. Яценюк зумів заарештувати квартири членів правління банку «Україна» і той банк повернув гроші банку «Аваль».

2001 року закінчив Чернівецький торгово- економічний інститут. Спеціальність — облік та аудит.

У Києві познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Терезою. Вона — теж з викладацької сімї.

У вересні 2001 р. став виконуючим обов’язки міністра економіки Автономної Республіки Крим, а потім — міністром економіки. Працю­вав там по січень 2003 року.

У березні 2003 р. його призначено першим заступником голови На­ціонального банку. Згодом — виконуючим обов’язки голови Нацбанку. Це було тоді, коли голова НБУ Сергій Тігіпко пішов працювати у вибо­рчий штаб кандидата в Президенти України В. Януковича. Виконував обов’язки голови Нацбанку впродовж 8 місяців. Працював у Нацбанку по лютий 2005 року.

Після «помаранчевої революції» А. П. Яценюка у березні 2005р. призначено першим заступником голови Одеської облдержадміністра­ції. Працював на цій посаді 7 місяців.

У вересні 2005 року надійшла пропозиція очолити Міністерство економіки України. Був на цій посаді по серпень 2006 року. Уряд тоді очолював Ю. Єхануров. У вересні 2006 р. А. Яценюка призначено пер­шим заступником глави Секретаріату Президента України, представни­ком Президента у Кабміні.

Впродовж березня 2007р. — грудня 2007р. — міністр закордонних справ, член Ради національної безпеки і оборони України.

З грудня 2007 р. по листопад 2008 р. — голова Верховної Ради України.

З 12 грудня 2008 р. — народний депутат Верховної Ради України VI скликання, від « НУ-НС», член Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я.

З 2008 р — лідер Громадської ініціативи « Фронт змін».

2004 року здобув науковий ступінь кандидата економічних наук та вчене звання доцента. Тема дисертації — «організація системи банків­ського нагляду й регулювання в Україні».

Додаткова інформація

А. Яценюк згадував, що у шкільні роки займав лідерську позицію, конфліктував з вчителями, висловлював свої думки, а не переоповідав прочитане. В 1990 р. ходив з жовто — синім прапором, за що виклика­ли до директора школи.

Під час навчання на юридичному факультеті висловлював своє ба­чення навчального процесу та історичних фактів. Хотів писати і захи­щати дипломну роботу англійською мовою. Ніби то за це його працев- лаштували останнім, хоч він і був червонодипломником.

Школу закінчив із срібною медаллю («4»-лише з математики). 11 ро­ків А.Яценюк провчився в школі з викладанням предметів англійською мовою. Коли вуз відвідували іноземці, то Арсеній був перекладачем.

Другу вищу освіту (економічну) здобув за наполяганням батька. Ба­тько ж «підганяв» його і з написанням дисертації.

У студентські роки захоплювався боротьбою, хотів наростити м’язи.

Тесть — Віктор Гур — доктор філософських наук. Працював у Ки­ївському політехнічному інституті. Теща — Світлана Микитівна Гур- кандидат філософських наук.

Арсеній познайомився з Терезією на новорічній вечірці у банку «Аваль».Терезія працювала там референтом.

На час президентської кампанії 2009 року Терезія працювала у бла­годійному фонді « Open Ukraine», створеному Арсенієм.

Неподалік Генпрокуратури на вул. Різницькій,8 Арсеній Яценюк був прописаний. Мешкав там з 2004 року. На час президентської кам­панії мешкав у селищі Нові Петрівці (під Києвом).Мав 2- поверховий цегляний будинок. За будинком — великий відкритий басейн. У дворі на флагштоці — прапор України.

Сусіди з Різницької про Яценюків відгукувалися позитивно.

21 грудня 2009 р. Центральна виборча комісія ухвалила постанову «Про скаргу кандидата на пост Президента України Противсіх В. В., зареєстровану в Центральній виборчій комісії 22 грудня 2009 р. за № 21-36-24661». Скарга була задоволена. Дії прем’єр — міністра Ю. Тимошенко щодо ведення нею передвиборної агітації 17.12.2009 р. в м. Чернігові визнано неправомірними. їй було оголошено попере­дження за залучення та використання нею проведення передвиборчої агітації підлеглих їй осіб, службового транспорту, інших об’єктів та ре­сурсів за місцем роботи.

Постанова ЦВК була оприлюднена, зокрема, в газеті «Голос Украї­ни» за 29 грудня 2009 р.

26 грудня 2009 р. газета «Голос України» оприлюднила «Роз’яснен­ня Центральної виборчої комісії щодо заборони надання виборцям грошей чи безоплатно або на пільгових умовах товарів, послуг, робот, цінних паперів, кредитів, лотерей під час виборчого процесу з виборів Президента України 17 січня 2010 року».

У першій декаді січня 2010 р. Центральна виборча комісія ухвалила рішення про те, що для голосування за межами виборчої дільниці вибо­рець не повинен надавати документ, який підтверджує, що він не може пересуватися самостійно. Результати голосування: 8 — «за», 4 — «про­ти», 2 утрималися.

За пропозицію про те, щоб при включенні у списки для голосування в день виборів дільнична комісія вимагала від виборця підтвердження орга­ну ведення реєстру про відсутність у виборця іншої виборчої дільниці про­голосували 6 членів ЦВК, п’ятеро утрималися та троє голосували проти.

На початку другої декади січня 2010 р. Центральна виборча комісія винесла попередження Президенту В. Ющенку за використання ефір­ного часу під час його робочих поїздок у регіони України для агітацій як кандидата у Президенти. За таке рішення проголосували 13 членів ЦВК з 14 присутніх.

17 січня 2010 року в Україні відбувся перший тур п’ятих президент­ських виборів.

Голова правління Українського інституту соціальних досліджень ім. Яременка Ольга Балакірєва оприлюднила дані опитування «Вибір — 2010», яке відбулося 17 січня.

Абсолютна більшість тих, хто голосував за В. Януковича, знаходить­ся на сході та півдні. Переважно це — міські жителі, але не обласних центрів. Поміж них значна частка етнічних росіян — 22 %. Також серед виборців В. Януковича було менше людей з повною вищою освітою.

Ю. Тимошенко найбільше обирали у західних, центральних, північ­них областях і у столиці. її електорат переважно мешкав у селах (25 %) і складався переважно з українців (93 %). Прихильники С. Тігіпка меш­кали в обласних центрах (54 %), мали повну вищу освіту (43 %). Поло­вина його електорату — не старше 39 років. Виборцями А. Яценюка були молоді за віком (до 29 років) і з вищою освітою люди. 91 % — ет­нічні українці.

25 січня 2010 р. Центральна виборча комісія на своєму засідання пі­дбила результати голосування на президентських виборах 17 січня.

До списків виборців було включено 36 968 041 людину.

У голосуванні брали участь 24 588 268 осіб.

Активність виборців — 66,5 %.

Результати голосування подано голосів відсоток

Петрович

Не підтримали жодного кандидата на пост Президента України 542 819 виборців (2,20 %).

Центральна виборча комісія своєю постановою від 25 січня 2010 р. № 138 ухвалила провести повторне голосування з виборів Президента України у неділю, 7 лютого 2010 р..

До виборчого бюлетеня включено В. Ф. Януковича і Ю. В. Тимошенко.

Центральна виборча комісія на засіданні 28 січня 2010 року провела жеребкування щодо черговості надання кандидатам на пост Президента ефірного часу на державних загальнонаціональних теле- і радіоканалах та друкованих площ у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр» для передвиборчої агітації перед повторним голосуванням з виборів Президента України. Постанова за № 154 оприлюднена, зокрема, у «Голосі України» за 30 січня 2010 року.

29 січня 2010 р. у Києві кандидат на пост Президента України В. Янукович та лідер блоку лівих та лівоцентристських сил П. Симоненко підписали угоду про співробітництво.

На підготовку і проведення другого туру виборів Президента України

Центральна виборча комісія затвердила 448 581 119 грн.. З 1 лютого 2010 р. зарплата всіх членів виборчих комісій збільшувалася на 34 %.

1 лютого 2010 року мали відбутися теледебати між кандидатами у Президенти України Ю. Тимошенко і В. Янукович. Останній на теледе­бати не з’явився. Пішов на інший телеканал. Критикував Ю. Тимошен­ко, але не дуже різко. Вона його критикувала значно гостріше.

21 січня 2010 року, наприкінці п’ятої сесії, Верховна Рада у першо­му читанні ухвалила законопроект «Про внесення змін до Закону Укра­їни «Про вибори Президента України»».

За законопроект було подано 226 голосів.

З лютого 2010 року Верховна Рада розглянула у другому читанні за­конопроект «Про вибори Президента України» у частині організації ро­боти виборчих комісій». Спікер В. Литвин розпочав процедуру розгляду 232 поправок. Голосування тривало майже 7 годин. Фініш голосування стався близько 17-ї години. За закон у цілому було подано 233 голоси «за» (Партія регіонів — 172, БЮТ — 1, «НУ-НС» — 29, КПУ — 27, Блок Литвина — 0, позафракційні — 4).

У газеті «Голос України» за 3 лютого 2010 р. опубліковано передвибо­рну програму кандидата на Пост президента України В.Ф. Януковича.

Газета « Голос України» за 4 лютого 2010 р. опублікувала звіти про формування виборчого фонду кандидатів на пост Президента України: Богословської І.Г., Бродського М. Ю., Гриценка А.С., Костенка Ю.І., Литвина В. М., Мороза О.О., Пабата О.В., Противсіх В.В., Рябоконя О.В., Симоненка П.М., Супрун Л.П., Тігіпка С.П., Тягнибока О.Я., Ющенка В.А. Разом — 14 кандидатів.

5 лютого 2010 р. Президент В. Ющенко підписав ухвалений парла­ментом Закон України «Про вибори Президента України у частині ор­ганізації роботи виборчих комісій».

7 лютого 2010 р. відбувся другий тур президентських виборів. Найактивніше взяли участь у голосування мешканці Тернопільської об­ласті — 77,78 % виборців. У лідерах також були Донецька та Волинсь­ка області — понад 75 %. Наймлявіше голосували у Закарпатській об­ласті — 56,37 %. Загалом явка виборців по Україні, за попередніми даними становила 69,05 %.

Уточнені дані екзит-полів

За кожного з кандидатів проголосувало більше 11 млн. виборців.

Ю. Тимошенко перемогла у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Львів­ській, Полтавській, Рівненській, Черкаській, Чернігівській, Чернівець­кій областях та в Києві.

В. Янукович здобув перемог в Криму, Дніпропетровській, Донець­кій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та у Севастополі.

Вперше в історії України Президента було обрано меншістю вибор­ців, що брали участь у голосуванні (різниця між обома кандидатами була невеликою і помітна частка виборців голосувала проти них обох).

Загалом же за В. Януковича було подано 33,27 відсотків голосів від загальної кількості виборців, занесених до реєстру.

Ввечері 14 лютого 2010 р. на своєму засіданні Центральна виборча комісія оголосила результати виборів Президента України.

До списків виборців на виборчих дільницях було внесено 37 051 449 виборців.

У голосуванні взяли участь 25 493 529 виборців — 68,8 % кількості виборців, внесених до списків.

За Юлію Володимирівну Тимошенко було подано 11 593 357 голо­сів (45,47 % кількості виборців, які брали участь у голосуванні).

За Віктора Федоровича Януковича подано 12 483 266 голосів (48,95 %).

Не підтримали жодного кандидата на пост Президента України 1 113 055 виборців (4,36 %).

Станом на 11.00 14.02.2010р. в адмінсудах різних рівнів не перебу­вало на розгляді жодної справи щодо виборів Президента України.

П’ятеро членів ЦВК (Жанна Усенко-Чорна, Андрій Магера, Ігор Жиденко, Юлія Швець та Олександр Шелудько) підписали протокол про результати голосування у другому турі виборів з окремою думкою. Зазначали, що не було розглянуто скарги, подані до ЦВК та ще тривали судові засідання.

16 лютого 2010 р. Верховна Рада ухвалила постанову № 1888 — VI, згідно з якою передбачила проведення 25 лютого 2010 р. ранкового за­сідання парламенту, присвяченого складанню присяги новообраним Президентом України.

17 лютого 2010 р. Вищий адміністративний суд України зупинив дію рішення Центральної виборчої комісії про встановлення результа­тів другого туру президентських виборів. Суддею-доповідачем у цій справі був Олександр Нечитайло. Суд відмовив позивачеві Ю. Тимо­шенко у клопотанні про заборону В. Януковичу складати присягу, оскі­льки він не був відповідачем у цій справі.

18 лютого 2010 р. голова Центральної виборчої комісії Володимир Шаповал зустрівся з главою місії спостереження Бюро з демократичних інститутів і прав людини Організації з безпеки і співробітництва у Єв­ропі послом Гайді Таліавіні, її заступником Геральдом Епсеном та ана­літиком виборчого процесу Раулем Мурешаном. Глава місії особливо відзначила конструктивний та плідний характер співробітництва місії. В. Шаповал поінформував про статистичні показники голосування за межами виборчих дільниць, про включення громадян до голосування та про скарги і звернення громадян у ході виборчого процесу.

19 лютого 2010 р. Вищий адміністративний суд почав розгляд скар­ги кандидата в Президенти Юлії Тимошенко на дії Центральної вибор­чої комісії щодо встановлення результатів виборів глави держави. Від­крив засідання суддя-доповідач із цієї справи Олександр Нечитайло. ВАСУ розглядав справу колегією суддів у складі всіх суддів Вищого адмінсуду крім відсутніх із поважних причин.

Сторону відповідача представляли член Центрвиборчкому Михайло Охендовський, Тетяна Лукаш і Тамара Астахова. Третю сторону — Ві­ктора Януковича — група народних депутатів та адвокат Андій Федур. Поміж нардепів був і перший заступник Голови Верховної Ради О. Ла­вринович.

Представником Ю. Тимошенко був Андрій Портнов. Він на початку засідання заявив клопотання про надання дозволу засобам масової ін­формації на здійснення прямої трансляції та проведення фото- і відеоз- йомок. Представники відповідача залишили це клопотання на розгляд суду. Адвокат А. Федур зазначав, що свідок, який допитується судом, не повинен знати, що відбувається у залі. За прямої трансляції цього не вдасться досягти.

Після наради ВАСУ суд заборонив пряму трансляцію судового засі­дання, суд частково задовольнив клопотання Андрія Портнова і дозво­лив присутнім особам здійснювати відео- і фотозйомку. Суд дозволив трансляцію у прямому ефірі оголошення судового рішення.

Кандидат у Президенти Ю. Тимошенко 20 лютого 2010р. відкликала свій позов про визнання недійсними результатів виборів глави держави та про призначення повторного голосування. Стверджувала, що суд ві­дмовився вивчати та досліджувати доказову базу позову.

Після 5-годинної наради колегія суддів ВАСУ винесла ухвалу про залишення без розгляду позову Ю. Тимошенко у зв’язку з поданим нею клопотанням. В ухвалі зазначалося, що твердження позивачки про до­веденість її позовних вимог не відповідають дійсності.

Також ВАСУ відкинув звинувачення позивачки у формальному ста­вленні суду до спору. Суд зазначив, що предметом розгляду ВАСУ мо­жуть бути тільки рішення, дії або бездіяльність ЦВК стосовно встанов­лення результатів виборів.

Суд задовольнив клопотання, яке, зокрема, стосувалися витребуван­ня документів ЦВК, у тому числі протоколу про встановлення резуль­татів повторного голосування та окремих думок до протоколу, викла­дених п’ятьма членами ЦВК, офіційних даних про кількість виборців, які взяли участь у голосування за межами виборчих дільниць.

25 лютого 2010 р. газета «Голос України» опублікували звіти В. Ф. Януковича та Ю. В. Тимошенко про формування їх виборчих фондів.

25 січня 2010 року відбулося інавгурація Президента В. Януковича на урочистому засіданні Верховної Ради.

Перед відкриттям урочистого засідання Голова Верховної Ради за­читав присутніх на церемонії гостей. У ложі для гостей були президен­ти Польщі, Угорщини, Вірменії, Литви, Латвії, Македонії, Чорногорії. Росію представляв спікер Держдуми Борис Гризлов.

У церемонії не брали участь депутати від БЮТ. З колишніх керівни­ків держави був лише Леонід Кучма.

Хор ім.. Верьовки виконав Державний гімн. Голова ЦВК В. Шапо­вал повідомив про обрання Президентом В. Януковича. Голова Консти­туційного Суду А. Стрижак заявив, що немає перепон для прийняття В. Януковичем присяги. Той присягнув на Конституції України і Пере- сопницькому Євангелію.

В. Януковичу було вручено президентське посвідчення та символи глави держави. Президент виголосив промову. Потім поїхав на Банкову до офіційної резиденції. Йому відрапортував начальник Генштабу Іван Свида. Піднято було Державний прапор, виконано артилерійський са­лют. Промаршувала почесна варта. Потім в Українському домі був урочистий прийом (трапеза) з нагоди вступу на посаду Президента В. Януковича. З екс-президентів був лише Л. Кучма. Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко там не було.

Україна отримала четвертого Президента.

На початку другої декади травня 2010 року Центральна виборча ко­місія повідомила, що кошторисом видатків на період виборчого проце­су 2009-2010 років було затверджено 1 642 325 100 грн. Відкривалися асигнування на суму 1 148 296933 грн. Касові видатки склали 1 067227553 грн. Частка використання виділених коштів — 92,9 %. За­лишки коштів, не використаних у 2009 р. — 41591058 грн., а у 2010р. — 39 478322 грн.