Державно-правовий розвиток Німеччини у другій половині ХХ ст.

З метою перетворення післявоєнної Німеччини на демократичну, миролюбну державу союзники вважали необхідним вжити ряд заходів по трьом провідним напрямкам: денацифікація, демілітаризація та демократизація. Для цього слід було розпустити німецькі збройні сили і ліквідувати генеральний штаб німецької армії; арештувати і віддати до суду військових злочинців, провести чистку державного апарату від військових злочинців, ліквідувати військово-промисловий потенціал Німеччини, відновити демократичні інститути влади, місцеве самоврядування тощо.

До створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині, вводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни була розділена на 4 зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього, Берлін також було розділено на 4 сектори.

Управління окупованою країною було зосереджене в Союзній контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання «німецького питання» відповідно до Потсдамської угоди, була створена Рада міністрів закордонних справ великих держав.

Однак, на практиці, потсдамські рішення виконувалися неякісно, а іноді просто порушувалися. У грудні 1946 р. було введене сепаратне управління американською і англійською зонами, внаслідок чого утворилася «Бізонія» зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель,Адміністративною радою. У 1948 р. після приєднання до «Бізонії» французької окупаційної зони, з’явилася «Тризонія».

Фактичний розкол Німеччини на Західну та Східну частини зробив можливим роздільне конституційне оформлення цих територій.

У липні 1948 р. відбулася конференція представників США, Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу. На ній були розроблені рекомендації щодо створення західнонімецької держави. Слідом за цим, конференція прем’єр-міністрів західнонімецьких земель створила Комітет експертів, який повинен був розробити проект конституції нової держави.

У травні 1949 р. проект конституції ФРН був готовий. Його прийняла Парламентська рада, яка складалася з представників земель. Проект був схвалений трьома військовими губернаторами. Після цього нова конституція, яка отримала назву «Боннської» (від назви столиці ФРН м. Бонн), була прийнята ландтагами західнонімецьких земель. Проти проекту нової конституції виступив лише ландтаг Баварії.

Перед цим Англія, Франція і США розробили і проголосили Окупаційний статут, який закріплював верховну владу Англії, Франції і США у ФРН. Статут зберігав режим військової окупації, надавав окупаційним державам право контролю за додержанням Конституції ФРН і конституцій західнонімецьких земель. 21 вересня 1949 р. було проголошено утворення сепаратної західнонімецької держави – Федеративної Республіки Німеччини. У 1951 р. Окупаційний статут був переглянутий, а в 1955 р. скасований у зв’язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу. Федеративна Республіка Німеччина офіційно отримала статус суверенної держави ^[125].

Парламент ФРН складається з двох палат. Нижня палата – бундестаг – обирається на 4 роки народом шляхом загального, прямого та таємного голосування за змішаною виборчою системою. Це головний законодавчий орган, але його повноваження повною мірою обмежуються бундесратом – верхньою палатою парламенту. Бундесрат формується урядами земель, які призначають уповноважених до верхньої палати. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесрату надане право абсолютного вето.

Глава держави – федеральний президент – не отримав значних повноважень. Він обирається на 5 років спеціальними федеральними зборами. До повноважень президента Конституція відносить: представництво федерації в міжнародно-правових відносинах, укладення міжнародних угод, призначення федеральних суддів і чиновників, вибір кандидатури федерального канцлера для його наступного затвердження бундестагом.

Центральне місце в системі вищих органів федерації належить федеральному урядові і особливо його голові – федеральному канцлеру.

Федеральний канцлер «обирається без дебатів» бундестагом за пропозицією президента республіки. Федеральні міністри призначаються і звільняються президентом республіки за поданням федерального канцлера. Федеральний канцлер «встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність». Питання про довіру може ставити перед бундестагом тільки сам канцлер.

Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, під час оголошення стану «законодавчої необхідності» уряд може провести закон і без бундестагу.

Важливе місце серед федеральних органів посідає федеральний конституційний суд. Членів суду обирають порівну бундестаг і бундесрат, вони користуються, як і всі судді, повною незалежністю і недоторканістю. Конституційний суд має повноваження виносити рішення про об`єм прав інших органів влади відповідно конституції, з приводу спорів про права і обов`язки між органами федерації і земель, а головне про конституційність чи неконституційність дій органів державної влади чи законодавчих постанов відносно прав громадянина (останнє було запозичене із конституційної практики діяльності Верховного суду США).

Політичну систему в Німеччині склали такі партії, як Християнсько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (ХСС), Свободна демократична партія (СвДП), Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), та Комуністична партія Німеччини (КПН).

Під керівництвом канцлера К. Аденауера протягом 50-х рр. Німеччина відродилася в економічному плані, зробила «економічне диво».

У галузі зовнішньої політики Аденауер прагнув відродження єдиної потужної Німеччини, але виконанню Потсдамських рішень він обрав розкол держави: «Краще керувати половиною Німеччини, ніж Німеччиною наполовину». У березні 1955 р. Німеччина увійшла до НАТО, в 1956 р. відродилися перші структури «бундесверу» – збройних сил ФРН. Введено загальну військову повинність, створено Міністерство оборони. В 1955 р. Аденауер встановив дипломатичні стосунки з СРСР, державності НДР не визнав. Уряд ФРН припинив дипломатичні відносини з тими державами, які офіційно визнали НДР.

У відставку уряд ХДС-ХСС на чолі з К. Аденауером пішов у жовтні 1963 р. Канцлером ФРН став Л.Ерхард (1963-1966 р.). У галузі внутрішньої політики особливих змін не відбулося. У зовнішній політиці Німеччина повела відвертий проамериканський курс, не приділяючи належної уваги процесу євроінтеграції.

З 1969 по 1982 р. при владі у ФРН була соціал-ліберальна коаліція партій СДПН-СвДП, при яких відбувся офіційний відхід від марксизму та перехід на позиції «демократичного соціалізму». Уряд очолив соціал-демократ В.Брант ^[126]. Після нього канцлером ФРН був Г.Шмідт (1974-1982 рр.). В цей період держава вела монетарну політику (контроль грошової маси), проводила низку соціальних реформ. У галузі зовнішньої політики Шмідт намагався грати роль посередника у переговорах США-СРСР стосовно ракет середньої дальності, але безуспішно.

З жовтня 1982 р. новим канцлером ФРН став лідер блоку ХДС-ХСС-СвДП Г. Коль. Зменшуються витрати по соціальним статтям, але суттєвої зміни соціального законодавства не відбулося.

Майже одночасно з утворенням ФРН (21 вересня 1949 р.), відбулося проголошення Німецької Демократичної Республіки (НДР) 7 жовтня 1949 р.. Східна Німеччина, яка складала радянську зону окупації, після закінчення війни підпала під управління радянської військової адміністрації. Під її проводом відбулися вибори до органів місцевого самоврядування, розпочалися соціалістичні реформи у промисловості, проведена аграрна реформа.

За ініціативою Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), яка утворилася на сході шляхом злиття комуністичних та соціал-демократичних партійних організацій, було проведено декілька Німецьких народних конгресів. Перший такий конгрес відбувався в грудні 1947 р., другий – у березні 1948 р. Останній обрав Німецьку народну раду і доручив їй розробити проект Конституції. У травні 1949 року зібрався третій Німецький народний конгрес, який затвердив Конституцію НДР.

Уряд республіки складається із прем`єр-міністра і міністрів. Найбільш численна фракція Народної Палати висуває прем`єр-міністра, який формує уряд. Міністри повинні бути депутатами Народної Палати. Прем`єр-міністр і міністри відповідальні перед Народною Палатою.

Президент Республіки обирався на спільному засіданні Народної Палати і Палати земель. Він представляв Республіку в міжнародних відносинах. Президент міг бути відкликаний з посади спільним рішенням обох палат.

Кожна земля повинна мати свою конституцію, яка відповідає принципам Конституції Республіки. Вищим і єдиним народним представництвом землі є ландтаг.

Уряд СРСР надав уряду НДР функції управління, які виконувала радянська військова адміністрація. Почалося будівництво соціалізму на німецькій землі, а Конституція НДР 1968 р.

Криза соціалістичної моделі призвела в 1983 р. до важливих революційних подій, що викликали глибокі суспільно-економічні і політичні зміни. Демонстрації, втеча громадян НДР до ФРН, супроводжувалися вимогами демократії, ліквідації монополії компартії на владу. Перемога на виборах християнських демократів підштовхнула навесні 1990 р. масовий громадянський рух щодо об’єднання країни.

Пропонувалися різні шляхи об’єднання Німеччини: від поступового зрощення ФРН та НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до простого входження НДР до складу ФРН відповідно до статті 23 Конституції ФРН. Перемогу здобув другий варіант.

18 травня 1990 р. був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний і соціальний союз. 31 серпня 1990 р. був підписаний другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН. Він набирав сили з жовтня 1990 р., коли був скасований суверенітет НДР і вона увійшла до складу ФРН. З цього часу основні політичні, правові, соціально-економічні інститути НДР або припиняли своє існування, або докорінно змінювалися відповідно до принципів ФРН. Так, цілком мирним шляхом, відбулося об’єднання єдиної німецької держави.

12 вересня 1990 р. у Москві міністри закордонних справ СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН і НДР підписали договір про остаточне урегулювання проблеми єдиної Німеччини. Об’єднана Німеччина відмовилася від виробництва, використання та зберігання зброї масового знищення ^[127]. Особливості розвитку права Німеччини в другій половині ХХ ст. Після поразки фашизму в Другій світовій війні, фашистське законодавство було скасовано. Так, постановою від 20 вересня 1945 р. були скасовані фашистські закони про охорону чистоти німецької крові, про гітлерівську молодь тощо. 20 лютого 1947 р. скасовані закони про спадкування в сільському господарстві, а також постанови про майоратні й ленні володіння. Після розколу Німеччини Старий цивільний кодекс зберіг свою дію на території ФРН, у НДР був прийнятий новий цивільний кодекс.

За своїм змістом Конституція ФРН – буржуазно-демократичний документ. Враховуючи післявоєнні реалії, автори Конституції включили до неї ст.14, яка наголошувала: «Власність зобов’язує. Користування нею повинно одночасно служити загальному благу. Примусове відчуження власності можливе лише відповідно до закону на основі справедливого відшкодування».

Основний закон проголошував Федеративну Республіку Німеччини «демократичною і соціальною федеративною державою» (ст. 20).

Конституція 1949 р. дає широкий перелік прав людини і громадянина. Серед них згадуються право на життя, свобода і недоторканість особи, право збиратися мирно і без зброї, право утворювати спілки і союзи, право вільно обирати для себе професію і місце роботи тощо.

До основних конституційних принципів віднесені «розподіл влади» і «федералізм». Німецька держава базувалася на засадах федералізму. Вона складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля має свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користується значною автономією. Одночасно Конституція стверджує, що «федеральне право має перевагу над правом земель» (ст.31) і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, «щоб спонукати землю в порядку примушення федерацією до виконання своїх обов’язків» (ст. 37).

В Конституції НДР ст.1 зазначала, що «Німеччина є неподільною демократичною республікою; вона складається з німецьких земель».

До компетенції Республіки відноситься рішення всіх питань, які мають значення для існування і розвитку німецького народу в цілому і всі інші питання вирішуються землями самостійно. Цією ж статтею було встановлене єдине німецьке громадянство.

Вищим органом влади Республіки була Народна Палата, яка складалася з депутатів німецького народу, що обиралися на 4 роки шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні на підставі пропорційної виборчої системи.

Депутати є представниками всього народу, підкоряються тільки своїй совісті і не зв`язані ніякими наказами. В Народну Палату обиралось 400 депутатів із числа громадян, яким виповнився 21 рік.

Після закінчення Другої світової війни на основі Потсдамських угод фашистське карне законодавство було скасовано. Відновлено дію Кримінального кодексу 1871 р. з редакційними виправленнями до 1933 р. Із прийняттям конституції 1949 р. намітився рух убік демократизації кримінального права. Була скасована страта, підкреслювалася прихильність традиційним ліберальним принципам.

З 1969 по 1975 р. була проведена нова реформа кримінального кодексу 1871 р. У результаті виходу «Другого закону про реформу кримінального права» від 4 липня 1969 р. й «Вступного закону до Кримінального кодексу» від 2 березня 1974 р., відбулися радикальні зміни в Загальній й Особливій частині кримінального кодексу. Важливе нововведення, здійснене в результаті реформи – відмова від тричленної класифікації злочинів (розподілу на провини, злочини й порушення) і встановлення двочленної класифікації, тобто розподілу на злочини й провини. Це привело до того, що багато діянь, які раніше вважалися карними порушеннями, зараз є адміністративними. В 1975 р. вони були включені в «Закон про боротьбу з порушеннями порядку» 1968 р. Однак при регулюванні відповідальності за здійснення цих правопорушень застосовуються кримінально-правові інститути й поняття: провина, стадії злочину, співучасть, необхідна оборона й ін. У зв'язку із цим названий закон перебуває ніби у прикордонній області між кримінальним та адміністративним правом ^[128].

Таким чином, в основі розвитку німецького права лежить континентальна система. Основним джерелом права в Німеччині є закон.

4.