Державно-правовий розвиток Франції у другій половині ХХ ст.

Перед післявоєнною Францією постало безліч важливих проблем: економічних, соціальних, політичних. Однак центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася гостра боротьба, стало питання нового державного ладу, проблема нової конституції Франції.

В кінці літа 1944 р. Французький комітет національного визволення (ФКНВ) був перетворений на Тимчасовий уряд на чолі з Ш. де Голлем. Політичний лад, який існував у Франції з моменту визволення її від фашистської окупації з осені 1944 р. до прийняття Конституції восени 1946 р. має назву Тимчасового режиму. За підсумками війни Франція стала боржником США та Англії. Франк «загубив» 75% своєї фінансової ваги. Ключовими політичними силами в цей період стали ФКП (французька комуністична партія), соціалісти, прибічники генерала де Голля, народно-республіканський рух, Республіканська партія свободи ^[121].

Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи розвитку державного ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до появи значної кількості програм, розмежування політичних сил.

На цьому партійному фоні і розгорнулася боротьба за майбутню конституцію Франції, в ході якої були сформульовані три основні програми:

1. Комуністи вважали необхідним створити демократичну парламентську республіку з суверенними Національними зборами. Другу палату вони прагнули скасувати, владу президента обмежити. Комуністи вважали необхідним дати в Конституції перелік основних прав і свобод людини і громадянина.

2. «Голлісти» намагалися побудувати президентську республіку, де буде сильний голова держави, авторитетний уряд.

3. Радикали пропонували відновити Конституцію 1875 р. і Третю республіку.

У серпні 1945 р. Тимчасовий уряд Франції вирішив провести вибори до Установчих зборів і референдум.

У квітні 1946 р. було прийнято проект конституції, який ґрунтувався на комуністичних засадах (однопалатний парламент, обмеження президентської влади тощо).

У червні 1946 р. відбулися нові вибори до Установчих зборів. Другий проект конституції був компромісним, він враховував платформи різних політичних партій і на референдумі 13 жовтня 1946 р. був затверджений.

Нова конституція, яка була вже п’ятнадцятою в історії Франції, проголошувала, що «будь-яка людська істота незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід’ємні і священні права». Основний закон урочисто підтверджував «права і свободи людини і громадянина, які були закладені Декларацією прав 1789 р.».

За формою правління Франція стала «світською, демократичною і соціальною» парламентською республікою.

Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збори – на засадах загального і прямого виборчого права на п’ять років, Рада Республіки – комунами і департаментами на засадах загального і непрямого виборчого права.

Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим органом країни, який не міг «передати це право» (ст.13), тобто делегувати свої законодавчі повноваження. Національні збори мали виняткове право ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголошення війни і таке інше.

Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації не були обов’язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вносила поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами.

Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту строком на сім років (ст.29). Він призначав голову уряду, державних радників, членів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у раді міністрів. Президент промульгує закони протягом десяти днів, підписує і ратифікує міжнародні договори тощо. Однак ніяких надзвичайних повноважень Конституція президенту не давала. Більше того, кожен акт президента підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст.38).

Виконавча влада, за конституцією, вручалася раді міністрів на чолі з її головою. Цей орган влади мав безпосереднє державне управління країною. В його розпорядженні знаходився розгалужений бюрократичний чиновницький апарат.

Конституція покладала на міністрів колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету і індивідуальну відповідальність за їх особисту діяльність. Працював уряд під контролем Національних зборів, які мали можливість абсолютною більшістю голосів відмовити кабінету в довірі. Така відмова тягла за собою колективну відставку кабінету. Але, якщо протягом 18 місяців відбудуться дві міністерські кризи, рада міністрів «може прийняти рішення про розпуск Національних зборів» (ст. 51).

Конституція зберегла в недоторканності колишню систему місцевого управління і суворий контроль з боку уряду за органами місцевого самоврядування. Офіційно вона вступила в силу в грудні 1946 р., а у листопаді цього ж року відбулися вибори до Народних Зборів, формування яких завершило процес становлення режиму ІV Республіки у Франції ^[122].

Становлення державного ладу Франції в тій формі, яка була закріплена Конституцією 1946 р., не було повністю проведене в життя. Політична система, яка базувалася на класичному парламентаризмі, виявилася нездатною швидко і активно реагувати на складні соціально-економічні проблеми. Через це відбувалися постійні зміни в політичному режимі IV Республіки.

У 1951 р. Національні збори приймають резолюцію про перегляд Конституції 1946 р. У 1954 р. була проведена конституційна реформа. Відбулося фактичне посилення ролі впливу президента республіки, значно розширилися права і можливості уряду, простішим став процес його формування. Змінився статус верхньої палати – Ради республіки, якій були надані майже всі права і повноваження довоєнного сенату. Завдяки цьому IV Республіка і вистояла.

У 1956 р. на виборах до Національних зборів компартія знову здобула перемогу. Ідея народного фронту знову стає популярною.

У 1957 р. у Франції підіймається нова хвиля соціально-політичних суперечностей, які були обумовлені війною в Алжирі, підвищенням цін, зростанням залежності від США тощо. Населення знов згадало про політичну силу – прихильників визначного військового генерала Ш. де Голля, який в червні 1958 р. обирається на посаду прем’єр-міністра.

Структура Конституції 1958 р. відрізняється від попередньої Конституції. Невелика за обсягом, преамбула хоч і згадує про права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це було в Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних прав громадян. Побудована нова Конституція за такою схемою: президент – уряд – парламент.

З прийняттям нової французької конституції встановлюється режим V Республіки, при якому Франція стала президентською республікою (з жовтня 1958 р.) на чолі з Ш. де Голлем.

Центром всієї політичної системи Франції став президент Республіки. Обирається він особливою колегією виборців на 7 років. Президент «стежить за додержанням Конституції», забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів. Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призначає прем’єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил тощо. Президент республіки обнародує закони протягом 15 діб, він може до закінчення цього терміну вимагати від парламенту нового обговорення закону. Президент має право передати на референдум законопроект, що стосується організації державної влади, може достроково розпустити національні збори.

З 1962 р. президент Франції обирається загальним прямим голосуванням.

Особливе значення має ст.16 Конституції, яка надає президенту надзвичайні повноваження.

Друге місце в державному механізмі V Республіки займав уряд, який визначав і здійснював політику Нації (ст. 20). У його розпорядженні знаходились адміністративні органи та збройні сили. Прем’єр-міністр посідав особливе місце в цій структурі. Він керував діяльністю уряду, відповідав за національну оборону, забезпечував виконання законів ^[123].

На початку 60-х рр. Франція стала позбуватися статусу держави-метрополії. Так, у березні 1962 р., були підписані Евіанські угоди про надання Алжиру незалежності. Трохи раніше незалежність отримали колонії в Західній Африці. Хоча вплив Франції на ці держави зберігається і до сьогодні. В 1960-му р. була вперше випробувана ядерна зброя, Франція не стала активним членом НАТО, з лав цього союзу її вивів в 1966 р. де Голль. Міжнародною концепцією де Голля була Європа «від Атлантики до Уралу». Але із-за певних соціальних складнощів всередині самої держави генерал де Голль пішов у відставку в квітні 1969 р. Наступні уряди Франції реальних змін на державно-правовий лад Франції не справили.

Історію французької державності 80-90-х рр. визначало протистояння неоконсерватизму та соціал-реформізму. Найбільш значними політичними особистостями цього періоду були Жак Ширак та Фр. Міттеран. Вони не підтримували теплих стосунків з СРСР, не дозволяли США рахувати власний ядерний потенціал. Відносини з Росією також були прохолодними, а з Україною Франція встановила дипломатичні стосунки в 1992 р. Загальні тенденції розвитку права у Франції в другій половині ХХ ст.

У XX ст. у законодавстві багато уваги приділялося сімейному праву. Так, законом 1965 р., жінці було надане право займатися професійною діяльністю незалежно від бажання чоловіка. Були введені деякі положення про захист позашлюбних і покинутих батьком дітей.

Подальшу регламентацію одержали майнові відносини подружжя. Діяли два основних види правового режиму сімейного майна: договірний і легальний.

Виникнення першого пов’язано з укладенням шлюбного контракту, який складався до реєстрації шлюбу. Контракт визначав правовий режим майна, кожного з подружжя, яке належало їм до шлюбу, а також майна набутого у шлюбі і інші питання цієї сфери.

У випадку легального правового режиму встановлювалась спільність майна, тобто все майно, набуте в шлюбі, належить подружжю, але особистою власністю кожного є дошлюбне майно, а також майно, яке кожен з подружжя одержав під час шлюбу у вигляді спадщини чи подарунку. Особистим майном кожного є також майно придбане за рахунок прибутків від дошлюбної власності.

Трудове право, як окрема самостійна галузь, оформляється під прямим впливом організованого робітничого руху лише у ХХ ст. В 1945-1946 рр. було прийнято ряд нормативних актів по соціальному страхуванню. Вони передбачали право на пенсію кустарям, ремісникам, вводили пенсії за віком, за інвалідністю, у зв’язку з втратою годувальника, матеріальне забезпечення у разі хвороби або втрати працездатності. Оплата праці жінок прирівнювалася до оплати праці чоловіків.

Право на пенсію по старості мають по французькому закону особи, які досягли 60 років. Її розмір сягав 20% середнього заробітку. По досягненні 65 років вони набувають право на пенсію в розмірі 40% від середнього заробітку. Існують певні обмежувальні умови, такі як певний страховий стаж, робочий стаж.

У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важливі економічні, політичні та соціальні принципи. Жінкам гарантувалися у всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен працювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і роботу в них, на страйк «в межах закону», на колективний договір. «Нація гарантує всім», - було сказано в Конституції, зокрема дітям, матерям і літнім працівникам, - «охорону здоров’я, матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля». Організація «суспільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів» проголошувалась обов’язком держави.

У галузі кримінального права тривалий час діяли положення Кримінального кодексу 1810 р., до якого неодноразово вносилися різного роду доповнення і зміни. Значно посилив каральні санкції закон, прийнятий 4 червня 1960 р. Для шістнадцяти складів злочинів єдиною мірою покарання визнавалася смертна кара. Стосовно інших видів тяжких злочинів передбачалося довічне ув’язнення, ув’язнення на термін від десяти до двадцяти років. Усього було переглянуто 38 статей Кримінального кодексу 1810 р.

Після Другої світової війни основну увагу кримінальне законодавство приділяє політичним злочинам, боротьбі з робітничим рухом. У 1947 р. з’являється Закон Шумана («Про захист республіки»). Десятирічне ув’язнення загрожувало тим, хто організовував страйки і боровся зі штрейкбрехерами. Декретом, виданим у 1950 р., боротьба проти перевезення зброї прирівнювалася до «державної зради». Щоправда, поступово відбувалася демократизація кримінального права: в 1981 р. була скасована смертна кара, покарання за деякі злочини було обмежене грошовими стягненнями.

У 1992 р. був ратифікований, а в 1994 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс Франції, який втілив сучасні тенденції в кримінально-правовій політиці країни. Кодекс продовжує курс на посилення кримінальної відповідальності за особливо небезпечні злочини (тероризм, виробництво і поширення наркотиків, рекет і тощо), але одночасно передбачає певну гуманізацію покарань. Вищою мірою покарання стало довічне ув’язнення.

В галузі цивільного права також відбулися істотні зміни. Так, в 1978 р. було внесено доповнення до Цивільного кодексу Наполеона 1804 р., яким введено поняття юридичної особи, всього додано близько 300 нових статей. Відбулося обмеження прав власника та свободи договору ^[124]. 3.