Державно-правовий розвиток Франції у 1794–1814 рр. Кодекс Наполеона.

Державний переворот 9 термідора 1794 р. дав великій буржуазії можливість ліквідувати демократичні інститути. Почалася термідоріанська реакція.

У 1795 р. прийнято нову Конституцію, за якою найвищим органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, котрий складався з двох палат – Ради старійшин (верхня палата) і Ради п’ятисот (нижня палата).

Виконавча влада вручалася Директорії у складі 5 осіб, яка призначалася Радою старійшин з кандидатів, висунутих Радою п’ятисот. Щорічно відбувалася ротація складу Директорії на одну особу. Оскільки в системі владних відносин цієї республіки провідну роль відігравала Директорія, то форма правління дістала назву директоріальна республіка.

Відверта корупція, яка вразила правлячі кола, погіршила і без того важке фінансове становище республіки. Директорія не була здатна вирішувати ті проблеми, які постали перед суспільством. Зберігалася небезпека монархічної, феодальної реставрації та нового революційного вибуху мас, викликаного тяжким станом міських низів та відродженням якобінських ідей. Непослідовність політики Директорії, яка боролася то проти якобінців, то проти дворян-емігрантів, робила ситуацію у Франції непередбачуваною. Свій політичний порятунок правлячі сили вбачали у встановленні такої форми правління, за якої державу б очолила «сильна особистість», котра б не зупинилася ні перед чим задля захисту влади і власників. У встановленні сильної влади була зацікавлена і частина селянства, яка отримала в ході революції землю у власність.

9 листопада 1799 р. (18 брюмера) група заколотників, яких підтримала армія, на чолі з генералом Бонапартом здійснила переворот, ліквідувала Директорію та інші конституційні органи.

Будучи тверезим політиком Бонапарт ясно розумів, що військова диктатура може мати право на існування за умови її прикриття певними конституційними формами. У грудні 1799 р. за його ініціативи на плебісциті було прийнято чергову Конституцію Франції, яка закріпила режим консульства в країні.

В Конституції 1799 р. відсутні статті про політичні свободи, але вона гарантувала буржуазії та селянству приватну власність, здобуту за роки революції. Передбачалась спеціальні пенсії, пільги для поранених воїнів та членів їх родин.

Конституція скасувала майновий виборчий ценз, але введено нею загальне виборче право було дуже своєрідним. Усі громадяни (чоловіки), що досягли 21 року і проживали в даному окрузі один рік, мали право брати участь в обранні комунального списку (одна десята частина всіх громадян округу). Всі, хто увійшов до комунальних списків, за тією самою пропорцією обирали департаментським списком. І нарешті, одна десята цих громадян обиралася «для виконання національних функцій». Вони були кандидатами на державні посади. Обрання членів законодавчих зборів, консулів і членів Верховного суду надавалося Сенату.

На вершині влади опинився уряд, що складався з трьох консулів, з терміном повноважень у 10 років. Перший консул (Наполеон) наділявся виключними повноваженнями, другій і третій – дорадчими функціями. Бонапарту надавалося право призначати і звільняти з посад членів Державної ради, міністрів, послів, вищих офіцерів. Він же призначав (без права звільнення) суддів, чиновників у департаменти.

Конституція 1799 р. виходила з розщеплення законодавчого процесу. Законодавча ініціатива належала першому консулу. Під його керівництвом Державна рада розробляла законопроект і передавала його в Трибунал. Після обговорення законопроект з Трибунату переходив до Законодавчого корпусу, який голосував «за» або «проти».

У 1801 р. Наполеон підписав угоду з Папою Римським. Католицизм проголошувався релігією «переважної більшості французького народу», а Римо-католицька церква була включена в систему державного апарату. Держава взяла священиків на своє утримання, Наполеон дістав право призначати їх на вищі церковні посади.

Протягом 1802–1803 рр. наполеонівська армія провела низку переможних операцій проти своїх сусідів, внаслідок чого збільшилася територія держави і була встановлена воєнно-політична гегемонія Франції в Європі. Розпочалася доба наполеонівських воєн (1803–1815 рр.).

Продемонструвавши респектабельним колам переваги сильного уряду, створивши своїми успішними військовими походами сприятливі умови для промислового розвитку Франції, Бонапарт підготував необхідний політичний клімат для остаточної ліквідації республіканського ладу. В 1802 р. він був проголошений довічним консулом, а в 1804 р. – імператором. Розпочався період Першої імперії, який тривав до 1814 р.

Під час Першої імперії у Франції в основному завершився процес становлення сучасної, побудованої на раціоналістичних засадах держави, яка звільнилася від теологічного та станового спадку. Ця держава була створена Наполеоном на основі бюрократичної централізації, громадської служби та відданості чиновників імператору.

Не останню роль в утверджені імперії зіграла централізована поліцейська система. Генеральні комісари і комісари поліції в округах і містах призначалися міністром поліції і працювали під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції. Важлива роль відводилася воєнізованому поліцейському з’єднанню – корпусу жандармів, який був підпорядкований військовому міністру.

Була здійснена велика за обсягом кодифікація. З’явилися Цивільний кодекс 1804 р., Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р., Кримінальний кодекс 1810 р.

Створення єдиної національної правової системи французька буржуазія вважала головним завданням революції. Ця мета була здійснена під час правління Наполеона. Особливу увагу буржуазія звертала на створення Цивільного кодексу, розробка якого почалась ще у 1790 р. Цей кодекс ввійшов в історію під назвою Кодексу Наполеона і займав центральне місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулювали найважливіші економічні відносини капіталістичного суспільства.

Кодекс закріпив ліквідацію феодальних відносин – і в цьому його прогресивне значення. В основу кодексу було покладено принципи формально рівної правоздатності всіх громадян і необмеженої приватної власності. Це приводило до свободи підприємництва, а на селі – до закріплення права власності селян на землі.

Цей кодекс (у першому виданні в ньому налічувалася 2281 стаття) виходив із поділу приватного права на цивільне й торгове. Останнє присвячене взаємовідносинам між купцями і регулюванню торгових угод, навіть за участі не купців (торговим правом регулювалися, наприклад, відносини за векселем). Отже, Кодекс Наполеона охоплював лише відносини цивільно-правові у вузькому розумінні цього слова, тобто приватноправові.

Кодекс складався зі вступного титулу і трьох книг. У невеличкій вступній частині викладено порядок дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, що стосувалися набуття чинності й застосування правових норм. У складі кодексу можна побачити принципи побудови римського права: особи, речі, зобов’язання. Така структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву інституційної.

Книга перша Кодексу мала назву «Про осіб». Вона запровадила такі принципи буржуазії, як рівність і свобода, у сфері регулювання майнових відносин, переклала буржуазні уявлення про рівність на мову цивільно-правових норм.

Характерною рисою Кодексу було те, що в усіх його положеннях, де йшлося про осіб як про носіїв цивільних прав, малися на увазі окремі індивіди (фізичні особи), а не колективи (юридичні особи). Поняття юридичної особи взагалі невідоме Кодексові Наполеона. Законодавець не вважав за потрібне надавати особливі права на участь у цивільному обігу об’єднанням осіб.

Хоча Кодекс ґрунтувався на прогресивній буржуазній ідеї універсальності цивільних прав, він відновлював окремі інститути феодальної епохи, скасовані революцією. Так, кодекс передбачав використання «цивільної смерті» як міри кримінального покарання. «Цивільна смерть» означала, що засуджений втрачав право власності на все майно, яким він володів. Це майно переходило до законних спадкоємців так само, як у випадку, коли б він помер природним чином та без заповіту. У Кодексі передбачалася низка обмежень цивільних прав жінок. Наприклад, жінки не могли бути свідками, запрошеними для складання актів цивільного стану.

У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. Тут Кодекс робив особливо помітний крок назад порівняно із законодавством періоду революції, коли було декларовано важливі особисті й майнові права жінок, послаблено батьківську владу над дітьми тощо. Кодекс значною мірою спирався на положення римського права і феодального звичаєвого права. Кодекс відкрито закріплював панівне становище чоловіка в сім’ї, поблажливо ставився до моральної розбещеності чоловіка, закріплював владу чоловіка над особистістю дружини та владу батька над дітьми. Чоловік – глава сім’ї, воля якого визначала весь лад сім’ї та який об’єднував у своїх руках усе сімейне майно. Дружина була зобов’язана жити разом з чоловіком і слідувати за ним, якщо він змінить місце проживання. Нерівноправність жінки виявлялась і в її майновому становищі в сім’ї. За загальним правилом, передбачався режим спільності для майна чоловіка і дружини.

Майнові відносини подружжя визначалися шлюбним договором, який укладався до здійснення шлюбу. Кодекс установлював ряд режимів майнових відносин – на вибір майбутнього подружжя. Але, за загальним правилом, якщо в шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходило у власність чоловіка, і останній розпоряджався прибутками від цього майна.

Розлучення припускалося лише в суворо визначених випадках (порушення подружньої вірності, тяжкі образи та ін.) Якщо чоловік міг вимагати розлучення в усіх випадках порушення дружиною подружньої вірності, то дружина могла вимагати розлучення лише в тому випадку, якщо чоловік поселив свою коханку в одному будинку з дружиною (ст. 230). Цю принизливу для жінок умову було скасовано лише в 1884 р.

Що стосується відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише батькові. До матері ця влада переходила – та й то з обмеженнями – лише після припинення шлюбу або в деяких випадках зловживання батьком владою. Діти перебували під владою батька до повноліття (сини – до 25 років, дочки – до 21 року), без згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім. Якщо батько «мав дуже серйозні приводи до невдоволення поводженням» дитини, він міг позбавити її свободи строком до 1 місяця, якщо дитина не досягла 16-літнього віку, і на строк до 6 місяців, якщо дитина досягла 16 років. Батько управляв майном дітей і мав з нього прибутки. Кодекс заборонив пошуки батьківства.

Але кодекс містив і прогресивні положення, зокрема передав реєстрацію шлюбу із сфери церковної права до сфери державного регулювання.

Друга книга Кодексу – «Про майно і різні видозміни власності», присвячена регламентації майнових прав, також виходила з класичного римського поділу: право власності, узуфрукт, узус та ін. Центральне місце тут посідав інститут власності. Власність, закріплена в Кодексі Наполеона, являє собою за суттю приватнокапіталістичну власність, яка давала буржуа необмежене право на розпорядження своїм майном, на одержання прибутку і земельної ренти.

В основі всього Кодексу лежала необмежена приватна власність як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не було таким, яке заборонене законом і регламентами». Власність на річ надає право не все, що ця річ виробляє. Власність на землю включає в себе власність на те, що перебуває під землею і над землею. Практично для того часу це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних копалин, вичавлених на його ділянці. Це положення було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави в цілому, а також для промисловців, і 1810 р. вони домоглися його скасування.

Кодекс являв собою подальший розвиток і підтвердження виражених іще в конституційних документах революції положень про «святенність» і «недоторканність» приватної власності. Стаття 545 зазначає: «Ніхто не може бути примушеним до уступлення своєї власності і за справедливе й попереднє відшкодування».

Речі за Кодексом поділялися на рухомі й нерухомі. Цей поділ відображав той етап розвитку капіталістичного суспільства, коли нерухомість становила велику цінність для окремого підприємця і класу капіталістів у цілому, а тому потребувала особливого правового режиму і захисту. Так, розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридичними формальностями і складностями.

Спробою законодавця пом’якшити суперечності, що виникали у зіткненні інтересів окремих приватних власників, стало встановлення ряду сервітутів: про загальну стіну, про право проходу тощо.

Третя, найбільша за обсягом книга «Про різні засоби, якими набувається власність» містила правила, які регулювали придбання власності. Сюди належало спадкування – за законом і за заповітом, договором. Тут же викладено майнові відносини подружжя, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов’язання. Сам Кодекс у ст.711 дав перелік способів, якими набувалася власність: «Власність на майно набувається і передається спадкуванням даруванням між живими або за заповітом і на підставі зобов’язань».

Кодекс закріпив скасування феодальних принципів спадкування у французькому праві. Відповідно до ст. 732, «закон у визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи, ні походження майна». Спадкоємцями померлого ставали в наступній послідовності: діти та інші родичі. Найближчі ступені споріднення не допускали спадкування з боку більш віддалених. Родичі далі дванадцятого ступеня споріднення не успадкували.

Позашлюбні діти могли спадкувати лише в тому разі, якщо були визнані в законному порядку, причому майно матері й батька, але не інших родичів. Позашлюбні діти не могли також одержувати майно даруванням або за заповітом більше того, що їм дозволялося отримати за загальними правилами.

Кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, які нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Відповідно до ст. 913, дарування або заповіт не міг перевищувати половини майна, якщо особа, яка заповідала, лишала після смерті одну законну дитину, третини майна – якщо залишалося двоє дітей, чверті – якщо в померлого троє чи більше дітей. За такого порядку спадкування за законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке ділилося між ними порівну незалежно від віку і статі.

Основну увагу у третій книзі законодавець приділив зобов’язальним, передусім договірним, відносинам. Зобов’язанням із правопорушень у Кодексі присвячено порівняно мало статей. Що ж стосується договірного права, яке регулювало відносини, пов’язані з капіталістичним обміном, а також з експлуатацією найманої праці, то воно було розроблене докладно й у гранично чіткій формі. Ясні й визначені положення договірного права, починаючи від загальних умов дійсності угод і закінчуючи ретельною юридичною регламентацією окремих договірних відносин, були значною мірою успадковані від римського права.

Французький законодавець запозичив з римського права і розвинув у Кодексі ідею про формальну рівність сторін договору, про автономію індивідуальної волі. Згода сторін була необхідною умовою дійсності договору. Причому за ст. 1119 «немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок помилки або якщо вона була вимушена насильством або досягнута обманом».

Характерно, що в Кодексі Наполеона майже не було статей, які регулювали би відносини між господарями і робітниками.

У Кодексі містилися чіткі положення стосовно умов укладання, змісту та інших особливостей окремих договорів: купівлі-продажу, міни, найму, товариства, позички тощо. Фіксація цих загальних положень у законі та безумовна підтримка їх у подальшій судовій практиці не означали обмеження свободи приватного власника в розпорядженні своїм майном. Кодекс установив найширші рамки, в межах яких будь-який власник мав повну свободу дій, свободу вибору сторін і визначення змісту конкретних договорів.

Цивільний Кодекс Наполеона набув значної популярності за межами Франції. Він справив величезний вплив на формування і розвиток права інших буржуазних держав. У 1804 р. Кодекс запровадили в Бельгії та П’ємонті; 1806 р. – у Баварії; 1808 р. – у Бадені і Польщі. Кодекс також справив сильний вплив на цивільне законодавство Румунії, Греції, Швейцарії, Іспанії, Португалії, Італії, Гаїті, Еквадору, Колумбії, Чилі тощо.

Після поразки у війні і вступу союзників до Парижу в 1814 р. Наполеон І був арештований і засланий на о. Ельбу. Династія Бурбонів була реставрована. На престол вступив Людовік XVIII.

4.