5. Державний устрій та право арабських халіфатів.
Перша держава арабів виникла у 30-ті р. VII ст., в Аравії завдяки діяльності релігійно-політичного лідера арабів Мухаммеда (570–632 рр.) і створеної ним нової релігії – ісламу. Завдяки успішним захватницьким війнам з Візантією та Іраном араби створили велику феодальну державу, яка спочатку була централізованою.
Керували арабською державою халіфи («заступники» пророка) з династії Омейядів (661–750 рр. – столиця Дамаск), та Аббасидів (750–1258 рр. – столиця Багдад). Але вже у VIII–Х ст. із халіфату відокремились ряд незалежних держав – Кордовський емірат (Іспанія) і халіфат Фатімідів (Єгипет). У подальшому арабський халіфат був захоплений турками і розпався на ряд окремих держав.Соціальна структура Арабського халіфату була досить строката за своїм етнічним і соціальним складом. Специфіка арабського феодалізму полягала в багатоукладності, в значному розвитку державної власності на землю. Великий вплив на суспільний лад мала релігійно-правова догматика ісламу. Тому на перший план виходили відмінності між мусульманами і немусульманами. Панівний клас феодалів не мав чіткої ієрархічної структури. Основна частка воєнної здобичі надходила верхівці «правовірних» – халіфам, емірам, воєначальникам, чиновникам. Вони швидко збагачувалися, мали палаци, велику кількість слуг. Передумовою їх економічного панування було панування адміністративно-політичне. До складу панівного класу входила і верхівка підкорених народів.
Селяни в халіфаті були основним станом, який сплачував податки, спадковими орендарями державних земель. Особливо важко було селянам-немусульманам, які сплачували податки і виконували різноманітні повинності. Важливу роль у халіфаті відігравала купецька верхівка. Міста були центрами торгівлі, ремесла і культури. Але, на відміну від Європи, міста не мали самоврядування.
Найнижчою верствою були раби. Ця група населення поповнювалася головним чином за рахунок полонених і невільників.
Державний устрій халіфату можна характеризувати, як феодально-теократичну монархію (деспотію). Джерелом влади халіфа було: 1) обрання народом і 2) заповідане розпорядження попереднього халіфа. Останній спосіб обрання халіфа стає домінуючим. Влада халіфа припиняється зі смертю, відмовою від влади, фізичною чи моральною неспроможністю виконувати свої функції.
Помічником халіфа і другою особою у країні був візир, його влада могла бути необмеженою та обмеженою. Візирі з необмеженою владою самостійно керували державою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другі – виконували лише накази халіфа. Іншими важливими чиновниками у халіфаті були такі як: особа, що наглядала за чиновниками халіфа; керівник поліції; завідуючий поштою (розвідкою).
Для ведення поточними справами були створені особливі канцелярії (дивани): військових справ, внутрішніх справ, фінанси і диван, де складали списки усіх чиновників.
Місцеве управління концентрувалася в руках еміра, якого назначав халіф. Поступово їх влада стала спадковою. Еміру підпорядковувалися війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий апарати. Еміри мали помічників – наїбів. Посадові особи, що керували селами називались шейхами. Останні представляли родову знать сільської чи кочової общини. У містах була своя система управління. Очолював її раїс. Значну роль у містах відігравало мусульманське духовенство.
Армія арабів складалася з двох частин: постоялого війська і загонів добровольців – «борців за віру». В столиці і великих містах були розташовані відбірні частини. Халіфи створювали кінну гвардію з вихованців-рабів – гулями.
Судочинство. Судові функції в халіфаті були відокремлені від адміністративних. Місцева влада не мала права втручатися в рішення судових органів. Верховним суддею вважався халіф. У цілому ж здійснення правосуддя було привілеєм духівництва. Вища судова влада належала колегії найбільш авторитетних мусульманських богословів. Від імені халіфа вони призначали місцевих суддів (кадіїв) із представників мусульманського духівництва.
Право. Основною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає із релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість – необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись тільки мусульманським правом.
Мусульманське право має два головних джерела: закон (шар) і звичай (дат або урф). Закон, або писемне право (шаріат), складається із Корану (вищого, основного закону), Суни або Сунета (дії і слова пророка) і фетви (рішень законодавців).
Право власності в мусульманстві є необмеженим правом. Не можуть бути у власності такі речі: повітря, море, пустеля, мечеть, школа, рабиня, що мала дітей від господаря, та інше.
Мусульманське право поділяє майно на рухоме і нерухоме, як таке, що характеризується індивідуальними ознаками, і таке, що їх не має. Право розрізняло три види земель:
1) хіджаз – це та частина Аравійського півострова, де жив Мухаммед. Вона є святою землею і складається із м. Мекки та решти Хіджазу. На цій землі не можна селитися немусульманам, полювати, знищувати дерева. З мешканців цієї землі бралася десятина;
2) джихад – землі, завойовані мусульманами у війні з невірними. Мешканці цих земель ставали орендарями і мали платити подать – харадон – пропорційно прибуткові;
3) землі мульк – це землі, власники яких були вбиті або втекли; не зайняті, брошені, а потім оброблені мусульманами. Цей вид землевласності не набув широкого розповсюдження.
Частина загарбаних земель надавалася окремим особам за військову або державну службу. Це був так званий «ікт», з якого володар мав прибуток у вигляді податку, що стягувався з населення, яке обробляло його. Особливий вид землі становили землі «вакуф», прибутки з яких надходили мечетям, медресе (духовна школа), цвинтарям, гробницям святих, притулкам, караван-сараям (готелям). Вакуфна земля не могла бути продана, закладена, подарована і ніяким іншим чином відчужена. Земля передавалась у вакуф добровільно у присутності каді[30].
Шлюбно-сімейне право.
Головою сім’ї є чоловік, який тільки і вважається людиною. На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбний договір в ісламі більш близький до договору купівлі-продажу, воля жінки не має ніякого значення. Чоловіки можуть одружуватися з немусульманками, але мусульманки не можуть одружитися з невірними. Чоловік може одночасно мати чотирьох дружин. Шлюб розривається за фізичних недоліків одного з подружжя, при зраді, якщо перебувають у кровній спорідненості, а чоловік може розірвати шлюб без будь-яких причин. Дружина може купити право на розірвання шлюбу. Вона може розлучитись, коли чоловік не виконує своїх обов’язків (не утримує її, чинить стосовно неї дискримінацію на користь інших дружин).Кримінальне право у мусульманському праві було найвідсталішим. Під злочином розуміють: 1) насильницькі дії проти осіб – вбивство, поранення; ці дії каралися за принципом таліона або платився викуп; 2) дії, за які відповідно до Корану, особа підлягає покаранню: подружня зрада (забивають камінням), споживання вина, крадіжка, участь у заколоті (смертна кара) тощо. 3) дії, за які закон не встановлює покарання – бурлакування, втеча з поля бою, неправдиві звинувачення та інше.
Спадкування майна проходить по закону і по заповіту. Спадкодавець може розпоряджатися тільки третиною майна. Успадковують майно як чоловік, так і жінки. Кожен із спадкоємців має право на певну частину спадщини.