24. Моделі економічного зростання екстенсивного та інтенсивного типу. Структурні зміни в економічній системі.

Під економічним зростанням розуміють збільшення виробничих можливостей країни. Графічно економічне зростання можна зобразити як зміщення праворуч природного рівня випуску або кривої виробничих можливостей.

Економічне зростання вимірюється трьома абсолютними показниками:

• збільшенням ВВП (ВНП) в абсолютному вимірі за певний період;
• збільшенням ВВП (ВНП) на душу населення.
• зростанням реального ВВП на одного зайнятого.

Крім того, економічне зростання вимірюється у відносних показниках:

• середньорічного темпу зростання ВВП у порівнянні з попереднім періодом;
• середньорічного темпу зростання ВВП на душу населення.

Відмінність у темпах економічного зростання має важливе значення для зміни рівня доходу. Існує так зване „правило величини 70”. Якщо країна має, наприклад, темп зростання 4% за рік, то ВВП країни подвоїться за 70/4 ? 17,5 років, а при темпах 3% – приблизно за 23 роки (70/3 ? 23).

Розрізняють два типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип характеризується тим, що зростання ВВП відбувається за рахунок залучення у виробництво більшої кількості виробничих ресурсів за умови незмінної технології, коли продуктивність праці у суспільному виробництві залишається незмінною.

Інтенсивний тип має місце тоді, коли приріст виробництва забезпечується збільшенням віддачі від факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення продуктивності. Інтенсивний тип зростання може супроводжуватись структурними змінами, тоді темпи зростання знижуються, але це зниження не вважають негативним явищем.

Кожен тип економічного зростання має свої чинники, які також поділяються на екстенсивні та інтенсивні.

Загалом всі чинники економічного зростання об’єднують у три групи:

• чинники пропонування, до яких відносять ресурсне забезпечення;
• чинники попиту, які прискорюють кругообіг продукту і доходу в економіці;
• чинники розподілу, які сприяють отриманню максимальної кількості продукту, корисного для суспільства.

До екстенсивних чинників відносяться: збільшення числа зайнятих у виробництві;збільшення обсягів фізичного капіталу.

До інтенсивних чинників належать: технічний прогрес; рівень освіти та професійної підготовки робітників; економія за рахунок збільшення масштабу виробництва; покращення розподілу ресурсів; законодавчі, інституційні та інші чинники.

На практиці важко розрізнити, які саме чинники у більшій мірі сприяли економічному зростанню. У реальному житті, як правило, спостерігається економічне зростання змішаного типу, коли зростання зайнятих і основного капіталу супроводжується введенням нових технологій і вдосконаленням організації праці.

Виділяють чинники, які можуть стримувати зростання продуктивності: обмеженість з боку сукупного попиту; соціально-політична ситуація в країні; державне втручання у приватний бізнес, яке ускладнює або робить дорожчим виробництво товарів (законодавство відносно охорони праці, охорони здоров’я, екологічних обмежень і т.п.); трудові конфлікти в колективах; несприятливі кліматичні та погодні умови; злочини у сфері господарської діяльності.

Є чинники, які сприяють економічному зростанню. Серед них найважливішими є міжнародна спеціалізація та зовнішня торгівля. Деякі чинники сприяння важко піддаються кількісній оцінці, наприклад, культурний рівень населення, національні традиції, тощо.

Обсяг реального ВВП за чинниками можна визначити у такий спосіб:

ВВП = (Трудові витрати) ? (продуктивність праці).

Трудові витрати = (чисельність зайнятих)?(тривалість робочого тижня).

Чисельність зайнятих залежить від кількості населення працездатного віку; тривалість робочого тижня встановлюється законодавством або трудовими угодами. Продуктивність праці залежить від рівня НТП, фондоозброєності праці, якості робочої сили (кваліфікації, освіти, професійної підготовки).

Фаза економічного розвитку країни породжує еволюційні зміни у структурі народного господарства. До сучасних характерних тенденцій економічного зростання відносять: тенденцію до скорочення частки сільського господарства у загальному обсязі зайнятості і випуску продукції; тенденцію до зростання частки послуг; явище урбанізації – концентрації населення у густонаселених відносно крупних регіонах.

Виділяють чотири основних джерела економічного зростання:

• зростання чисельності робочої сили;
• нагромадження виробничого устаткування (фізичний капітал);
• технічний прогрес, який робить продуктивнішими трудові зусилля;
• поведінка економічних суб’єктів.

Найпридатнішим вимірником затрат праці як чинника економічного зростання є сумарна кількість відпрацьованих годин. Англійський економіст Н.Калдор виявив, що затрати праці, виміряні у людино-годинах, зростають повільніше, ніж капітал і обсяг продукції. За тривалий час відношення капіталу до праці та обсягу  виробництва до праці зростали постійно, тобто зростали капіталоозброєність праці та її продуктивність. Відношення капіталу до обсягу продукції, тобто капіталомісткість ВВП , залишалося постійним. Виникла ситуація, коли капітал і обсяг продукції зростають з однаковою швидкістю. Ці відрізки траєкторії розвитку називають збалансованим зростанням, або стаціонарним станом економіки. Основним методом дослідження економічного зростання стало вивчення її стаціонарного стану.

Якщо темп зростання ВВП і темп зростання нагромадження капіталу рівні , то зростання буде визначатись темпом зростання затрат праці і технічним прогресом.

Моделі економічного зростання екстенсивного типу у закритій економіці

Головна мета розробки та дослідження моделей економічного зростання – з’ясувати найсуттєвіші джерела цього процесу, їх внесок у процес зростання. Як і будь-які моделі, вони є спрощеним, абстрактним відображенням реального економічного процесу, будуються з багатьма припущеннями, але все ж таки дають можливість проаналізувати окремі сторони і закономірності такого складного явища, яким є економічне зростання.

Численні моделі відрізняються одна від одної перш за все двома основними підходами до аналізу: кейнсіанським і класичним.

Неокейнсіанські моделі в основу кладуть один з основних компонентів сукупного попиту – інвестиції, які мультиплікативно збільшують реальний ВВП . Водночас у моделях прослідковується вплив на інвестиції зростання доходу через ефект акселератора. Найбільш відомі неокейнсіанські моделі – моделі довгострокового економічного зростання – були розроблені ще у 1930-х рр. американськими економістами О.Домаром та Р.Харродом. Домар прийшов до висновку, що за даної продуктивності капіталу темп економічного зростання залежить від граничної схильності до заощадження. До аналогічних висновків прийшов і Харрод. Схожість моделей зумовила їх поєднання. Модифікована модель отримала назву моделі Домара – Харрода і була досить поширена в економічній теорії. Згідно з моделлю Домара – Харрода економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу. Модель враховує також темп зростання населення.

Серед неокласичних моделей найбільш популярною стала модель американського економіста Р.Солоу, який показав взаємозв’язок заощаджень, нагромадження капіталу, величини робочої сили і науково-технічного прогресу та їх впливу на економічне зростання.

Проаналізуємо роль кожного з джерел в економічному зростанні. Насамперед розглянемо особливості нагромадження капіталу в закритій економіці за умови, що величина трудових ресурсів незмінна, а науково-технічний прогрес відсутній. Прослідкуємо зв’язок між заощадженнями та інвестиціями.

Вихідним пунктом аналізу є виробнича функція  .

Розглядається спрощена модель економіки, в якій виконуються такі умови: виробнича функція має постійну віддачу від масштабу – обсяг виробництва зростає тим же темпом, що і темп зростання капіталу та праці, тобто ; закрита економіка, тому виконується тотожність ; рівень заощаджень постійний, сума заощаджень: .

Виробнича функція з постійною віддачею від масштабу дозволяє проаналізувати всі величини у вигляді показників на одного працюючого. Поділивши всі складові виробничої функції на кількість працюючих , отримуємо:

,   звідки        .

Позначимо:  . Тоді виробнича функція приймає вигляд: ,    або .

Випуск на одного працюючого показує рівень продуктивності, а кількість капіталу на одиницю праці – рівень капіталоозброєності (фондоозброєності) праці. Обсяг продукції, який виробляє додатковий працівник, коли обсяг капіталу зростає на одиницю, представляє собою граничний продукт капіталу . Коли змінюється лише один фактор виробництва, починає діяти закон спадної віддачі. Отже, за умови повної зайнятості трудових ресурсів динаміка випуску продукції на одного працюючого матиме вигляд опуклої функції (рис. 10.1) з кутом нахилу .

Виразимо тотожність в розрахунку на одного працюючого, виходячи з того, що сума заощаджень складає фіксовану частку загального обсягу випуску: .

Рівень заощаджень визначає  розподіл обсягу продукції між споживанням та заощадженнями: ; функцію споживання на одну особу можна виразити: ,

тоді .

Зв’язок між випуском продукції на одного працюючого, споживанням та валовими інвестиціями на працівника графічно ілюструє рис. 10.1. У рівнянні інвестиції виражені як функція від капіталу на одного працівника. У моделі Солоу працівники і населення ототожнюються. Графік показує, що крива інвестицій має той же вигляд, що і виробнича функція, але розташована нижче, оскільки заощадження складають фіксовану частку від випуску продукції. Відстань по вертикалі між виробничою функцією і функцією інвестицій (заощаджень) визначає величину споживання .

Вся сума інвестицій є валовими інвестиціями, які поділяються на чисті інвестиції та амортизацію. Чисті інвестиції представляють собою нагромадження (приріст) капіталу, амортизація – це частина інвестицій, що йде на відновлення зношеного капіталу. Нагромадження капіталу можна виразити як різницю між валовими інвестиціями та амортизацією. У моделі припускаємо, що амортизація становить постійну частку від суми капіталу . Отже, , або, підставивши функцію інвестицій, отримуємо:. Зміна обсягу капіталу на одного працівника , тобто зміна капіталоозброєності одного працівника, буде мати вигляд:

.

Зростання обсягу капіталу веде до відповідного зростання коштів, потрібних для його відновлення, тобто сума амортизації зростає пропорційно нагромадженню капіталу, а графік має вигляд променя, що виходить з початку координат (рис. 10.2).

Об’єднавши на одному графіку функцію інвестицій і графік амортизації (рис. 10.2), бачимо, що на малих обсягах валові інвестиції перевищують суму амортизації, але в точці вони стають рівними амортизації. Отже, існує такий єдиний обсяг капіталу на одного працівника, де валові інвестиції і амортизація зрівноважуються, тут величини інвестицій вистачає лише на відновлення зношеного капіталу, чистих інвестицій немає, тобто на обсязі .

Обсяг капіталу на одного працівника, за якого інвестиції дорівнюють амортизації і не змінюються з перебігом часу, називають стаціонарним обсягом.

Стаціонарний стан капіталу має важливе значення. На цьому обсязі економіка також досягає стаціонарного стану – виробництво на обсязі довгий час залишається без змін. Крім того і капітал, і економіка завжди прямують до стаціонарного стану.

Якщо обсяг капіталу менший за стаціонарний, наприклад, становить , то обсяг валових інвестицій перевищує амортизацію, отже, існує приріст капіталу і відповідно зростає обсяг випуску, доки не досягне стаціонарного стану в точці . Якщо ж наявний капітал в економіці становить , то тут валові інвестиції менші за амортизацію, капітал вибуває в більших обсягах, ніж відновлюється амортизацією, отже, наявний капітал зменшується, доки не досягне обсягу , відповідно виробництво скорочується. У стаціонарному стані за стійкого рівня капіталоозброєності інвестиції і амортизація стають рівними, приріст капіталу на одного працівника відсутній, економіка набуває довгострокової стійкої рівноваги.

Формально стаціонарний стан економіки можна описати так:

, , звідси .

Капіталоозброєність досягає стійкого стаціонарного стану, коли:

.

Тепер проаналізуємо, як впливає рівень заощаджень на стан рівноваги в економіці. Рис. 10.3 ілюструє наслідки зростання рівня заощаджень.

При початковому рівні заощаджень стаціонарний обсяг капіталу забезпечує обсяг виробництва . З підвищенням рівня заощаджень до інвестиції збільшуються, функція інвестицій піднімається вгору, тоді на рівні обсяг інвестицій перевищує амортизацію на величину відрізку . Отже, обсяг капіталу на одного працюючого (капіталоозброєність праці) зростає, зростають і обсяги випуску, економіка швидко розвивається, доки інвестиції не досягнуть точки . Новий стаціонарний обсяг капіталу і стаціонарний стан економіки досягається на рівні , за якого виробляється значно більший обсяг продукції на одну особу . Таким чином, підвищення рівня заощаджень прискорює економічне зростання, але лише до того моменту, коли досягається новий стаціонарний стан економіки. У точці обсяг інвестицій стає рівним величині амортизації, настає новий стаціонарний стан капіталу , за якого економічне зростання припиняється.

Емпіричні дані показують, що в країнах, де рівень заощаджень високий, забезпечується і високий обсяг сукупного доходу на одну особу. Звідси можна зробити висновок, що країні бажано якомога більше заощаджувати. Але чим більше доходу заощаджують, тим менше його йде на споживання. Виникає питання: який рівень заощаджень буде оптимальним? Інвестиції дають можливість збільшувати випуск на душу населення у майбутньому, але збільшення частки заощаджень в сукупному доході зменшує поточне споживання. Очевидно, що оптимальною буде така частка заощаджень, за якої в умовах стійкої рівноваги економіки досягається максимально можливий рівень споживання. Співвідношення між рівнями споживання і заощадження, яке максимізує поточне споживання, називають „золотим правилом нагромадження“. Стаціонарний обсяг капіталу на одного працюючого, який максимізує споживання, називають золотим рівнем нагромадження капіталу, або рівнем Золотого правила, і позначають .

Споживання у стаціонарному стані визначаємо як різницю між обсягом виробництва та інвестиціями: , отже, . Інвестиції у стаціонарному стані дорівнюють амортизації , а стаціонарний обсяг виробництва – це функція від стаціонарного обсягу капіталу –. Тоді стаціонарне споживання можна виразити: .

Графічно максимум споживання у стаціонарному стані (рис. 10.4) показує відрізок , який відповідає найбільшому розхилу між кривими обсягу виробництва і стаціонарною амортизацією. У точках нахили виробничої функції і лінії амортизації однакові. Нахил виробничої функції визначає граничний продукт капіталу , а нахил лінії амортизації – норма амортизації . Отже, умова для стаціонарного обсягу капіталу за Золотим правилом – це рівність граничної продуктивності капіталу і амортизації:               ,               або               .

Вираз – це чистий граничний продукт капіталу. Якщо , то підвищення капіталоозброєності збільшує споживання, отже, стаціонарний обсяг капіталу нижчий за рівень Золотого правила, а коли , то підвищення капіталоозброєності зменшує споживання, тому перевищує рівень Золотого правила.

Якщо стаціонарний обсяг капіталу в економіці перевищує рівень Золотого правила, то уряд повинен проводити політику, яка сприятиме зниженню рівня заощаджень, що зменшить обсяг капіталу до стаціонарного рівня Золотого правила, і діяти навпаки, коли наявного капіталу менше. Але одне лише нагромадження капіталу не може забезпечити безперервне зростання економіки. Високий рівень заощаджень лише тимчасово підвищує темпи економічного зростання, доки економіка не досягне стаціонарного стану.

Тепер включимо до моделі Солоу зростання населення – друге джерело економічного зростання. Припускаємо, що населення і робоча сила зростають постійним темпом , тобто , технічний прогрес відсутній. Збільшення числа працівників зменшує величину капіталу, що припадає на одного працівника. Щоб залучити додаткових робітників у виробництво, потрібно кожному створити робоче місце. Це означає, що частину заощаджень у розрахунку на одного працівника потрібно використати для забезпечення капіталом кожного нового працівника на рівні фондоозброєності . Якщо число працівників зростає темпом , то із заощаджень потрібно виділити суму тільки на підтримку фондоозброєності робочої сили. В той же час частина заощаджень повинна бути використана для заміни зношеного капіталу в розмірі . Таким чином, із загальної суми заощаджень, які йдуть на інвестиції, потрібно вилучити на одного працівника величину . Решта інвестицій піде на нагромадження капіталу :

,               або              .

Величина розглядається як порогові інвестиції, необхідні для підтримання сталого обсягу капіталу на працівника за зростання працівників темпом і рівня амортизації . Рівняння показує, що зростання населення зменшує нагромадження капіталу так само, як і амортизація, величина порогових інвестицій зростає.

З врахуванням зростання населення стаціонарний обсяг капіталу досягається, коли валові інвестиції стануть рівними пороговому рівню капіталу:               ,              .

Рівняння визначає умову стійкого стану економіки з врахуванням зростання населення темпом : рівність середньодушових заощаджень і заощаджень, що йдуть на підтримку порогового рівня капіталу на одного працівника. Іншими словами, у стаціонарному стані збільшення обсягу капіталу на одного працівника точно зрівноважується його зменшенням внаслідок амортизації та зростання населення.

У стаціонарному стані зі зростанням населення капіталоозброєність та продуктивність праці залишаються незмінним. Але це не означає, що економічного зростання немає. Навпаки. Оскільки загальна кількість працівників зростає темпом , то загальний обсяг капіталу і загальний обсяг продукції також  зростають темпом . У даному випадку ми маємо екстенсивний тип економічного зростання. Залучення у виробництво додаткових працівників і додаткового капіталу забезпечує зростання загального обсягу ВВП, але не забезпечує підвищення рівня життя – це перший наслідок впливу зростання населення.

Другим наслідком є відмінності у рівнях добробуту населення різних країн. Країни з вищими темпами зростання населення будуть мати нижчий обсяг ВВП на душу населення. Вплив темпів зростання населення на економічне зростання ілюструє рис. 10.5. Промені, що виходять з початку координат, представляють порогові інвестиції, які йдуть на відшкодування зношеного капіталу та на підтримку постійного рівня капіталоозброєння працівників . Кут нахилу променя дорівнює . Підвищення темпу зростання населення з до переміщує вгору лінію , через що стаціонарний обсяг капіталу на працівника зменшується від до , а оскільки , то обсяг ВВП на душу населення також знижується.

Третім наслідком зростання населення є зміна критерію для визначення Золотого правила. Підставивши у рівняння споживання значення стаціонарного обсягу виробництва і стаціонарного обсягу інвестицій , отримаємо споживання за Золотим правилом:

.

Умова Золотого рівня нагромадження капіталу трансформується набуває вигляду: , або               ,              де – чистий граничний продукт капіталу. У стаціонарному стані, що відповідає Золотому правилу, граничний продукт капіталу за відрахуванням норми амортизації дорівнює темпу зростання населення.

Науково-технічний прогрес як джерело інтенсивного типу

економічного зростання у моделі Солоу. Новітні дослідження зростання

Тепер, використовуючи базову модель Солоу, введемо третє джерело економічного зростання – науково-технічний прогрес.

У моделі факторного аналізу джерел економічного зростання Солоу використовує особливий вид виробничої функції: ,

де – рівень розвитку технології.

Солоу припустив, що зміна рівня розвитку технології () призводить до однакового збільшення граничного продукту капіталу і праці. Тоді функцію можна записати у вигляді: .

Зміну випуску можна виразити рівнянням:

,

де                 – граничний продукт капіталу; – граничний продукт праці.

Рівняння означає, що зміна випуску пропорційно розподіляється між приростом технології, капіталу і праці (розчленування Солоу).

Внесок кожного фактора в економічне зростання неоднаковий. Найпростіше його визначити за допомогою виробничої функції Кобба-Дугласа: з постійною віддачею від масштабу.

Припускаємо, що фактори виробництва оплачуються у відповідності з їхніми граничними продуктивностями, тоді:

– частка капіталу  у ВВП, де – реальна рентна оцінка капіталу;

– частка праці у ВВП, де – реальна зарплата;

– стан технічного прогресу.

Стійкий темп економічного зростання позначимо через і виразимо його через темпи зростання внеску кожного чинника:

.

Отримаємо розчленування Солоу. Зростання ВВП тут розчленовується на три компоненти:

• – темп технічного прогресу, зростання сукупної продуктивності;
• – нагромадження капіталу, внесок капіталу, що відповідає частці ;
• – збільшення робочої сили, яке збільшує ВВП у частці .

Технічний прогрес не може бути виміряний прямими показниками, його можна обчислити як залишок продуктивності після відрахування внеску капіталу і праці. Це – так званий залишок Солоу:

.

Провівши необхідні перетворення, за допомогою залишку Солоу можна встановити теоретичний зв’язок між середньою продуктивністю праці, тобто обсягом продукції на одну людино-годину, і капіталом на одиницю праці (людино-годину):              .

Якщо прийняти, що кількість відпрацьованих годин і величина робочої сили незмінні, то дане рівняння показує, що в наближеному значенні ВВП на душу населення зростає зі швидкістю технічного прогресу і зростанням капіталу на одного працівника.

Солоу був першим економістом, хто використав виробничу функцію для вимірювання джерел економічного зростання в США. Він встановив, що за період 1909-1949 рр. тільки 12% приросту ВВП визначалось збільшенням капіталу на одного працівника (капіталоозброєністю праці), а решта 88% випуску за 1 людино-годину отримали за рахунок залишку, тобто технічного прогресу.

Модель Солоу можна видозмінити таким чином, щоб вона враховувала, що технічний прогрес підвищує продуктивність праці. Для цього припускаємо, що технологічні зміни є працезберігаючими. Технічний прогрес можна ввести у виробничу функцію, дещо змінивши її: ,

де – абстрактна змінна, яку називають ефективністю праці.

У даній функції параметр технологічних змін множиться на кількість вкладеної праці. Зростання величини означає, що результати кожної години робочого часу кожного працівника зростають. Вираз визначає кількість ефективних працівників. За своєю суттю підвищення ефективності праці рівнозначно збільшенню робочої сили. У даній функції загальний обсяг виробництва залежить від кількості одиниць капіталу і від кількості ефективних працівників . Припускаємо, що технологічні зміни відбуваються з постійним темпом . Тоді віддача від кожної одиниці праці також зростає темпом . Оскільки населення зростає темпом , що рівнозначно зростанню робочої сили, то темп зростання ефективності праці дорівнює .

Ефективна праця зростає з двох причин: за рахунок зростання населення і за рахунок зростання продуктивності праці кожного працівника. Отже, кількість ефективних працівників зростає темпом ().

Тепер показники на одного працюючого видозміняться:

– означає капітал на одного ефективного працівника;

– обсяг продукції на одного ефективного працівника.

Виробнича функція обчислюється не на фактичного, а на ефективного працівника.

Нагромадження капіталу , як і раніше, відбувається, коли валові інвестиції перевищують порогові інвестиції, які повинні тепер не лише відшкодовувати зношений капітал і забезпечити капіталом нових працівників, що зростають темпом , а й забезпечити капіталом нових „ефективних працівників“, яких створює науково-технічний прогрес темпом . Рівняння нагромадження капіталу набуває вигляду:

.

Стаціонарного стану, коли приріст капіталу на одного працюючого відсутній , економіка досягає за умови:

              або              .

На рис. 10.6 порогові інвестиції з врахуванням технічного прогресу представляє промінь, що виходить з початку координат, валові інвестиції перетинають порогові на рівні . На цьому рівні капітал на ефективного працівника і обсяг продукції на ефективного працівника є постійними – це стаціонарний стан, який визначає рівновагу економіки у довгостроковому періоді. Капіталоозброєність ефективного працівника на рівні у стаціонарному стані не змінюється, але результативність праці кожного зайнятого зростає темпом , тому і обсяг продукції на фактичного працівника також зростає темпом .  За умови зростання населення темпом загальний обсяг ВВП в країні зростає темпом . Але як тільки економіка досягне стаціонарного стану, темпи зростання обсягу продукції на працівника залежать лише від темпу науково-технічного прогресу.

Науково-технічний прогрес не тільки забезпечує безперервне економічне зростання, але і безперервне зростання рівня життя, оскільки обсяг продукції на одного працюючого завдяки прогресу технології зростає.

Врахування науково-технічного прогресу змінює також умови досягнення Золотого правила. Тепер Золоте правило нагромадження капіталу визначається як такий стаціонарний стан, котрий максимізує споживання на ефективного працівника: .

Умову досягнення Золотого правила визначає рівняння:

              або               ,

тобто чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпові зростання загального обсягу виробництва.

Щоб виявити, чи відповідають параметри національної економіки рівню Золотого правил, потрібно порівняти чистий продукт капіталу із темпами зростання загального обсягу виробництва.

Досліджуючи економічне зростання, вчені намагались відповісти на питання, чи зможуть відсталі країни, що розвиваються, наздогнати індустріальні країни за рівнем життя.

У моделях економічного зростання виходять з припущення, що технічний прогрес є явищем екзогенним, тому його можна імпортувати в країни, що розвиваються, і таким чином вирівняти технологію і техніку – отже, і продуктивність праці, і капіталоозброєність.

Країни з низьким рівнем капіталоозброєності мають, згідно з теорією, високу граничну продуктивність капіталу і повинні приваблювати іноземні інвестиції, отже, хоч і повільно, але повинно спостерігатись вирівнювання ВВП на душу населення. Країни, що почали з низького рівня ВВП, повинні розвиватись швидше, щоб наблизитись до багатих країн, і тоді відбудеться конвергенція. Але дані за період 1960 – 1985 рр. показують, що серед розвинених країн зближення відбувається, але між розвиненими країнами і країнами бідними такого зближення не спостерігається. Бідніші країни потрапляють у „закляте коло (пастку) бідності“ – ситуацію, коли низький рівень ВВП на душу населення стає причиною низького рівня заощаджень і інвестицій, що надалі перешкоджає підвищенню темпів економічного зростання. Такі тенденції важко пояснити, виходячи з того, що науково-технічний прогрес – явище екзогенне.

Чому ж конвергенція відбувається так повільно, і чи можлива вона взагалі? Виникло багато нових досліджень, які намагаються пояснити науково-технічний прогрес як ендогенне явище, пов’язуючи його з іншими видами капіталу, а не лише з фізичним.

У моделі Солоу прийняте спрощене припущення, за яким в економіці існує лише один вид капіталу – фізичний, інші дослідники виявили, що важливе значення для економічного зростання має також інфраструктура країни (автостради, мости, дамби, аеропорти, очисні споруди, та ін.) та людський капітал. Людський капітал, як і інфраструктуру, можна розглядати як ще один фактор виробництва, враховувати при обчисленні залишку Солоу.

Ряд економістів вважають, що держава повинна активно стимулювати певні види капіталу, оскільки інвестиції, незалежно від того, вкладені вони в машини чи в людей, створюють позитивні зовнішні ефекти. Відбувається так званий „перелив знань“. Тому багато заходів державної політики зорієнтовано на стимулювання науково-технічного прогресу, у багатьох країнах держава субсидує фундаментальні дослідження, надає податкові пільги науково-дослідним організаціям.

Були розроблені досить складні моделі, які намагаються глибше пояснити джерело науково-технічного прогресу, вони отримали назву ендогенна теорія економічного зростання. Основна її відмінність від моделі Солоу – відсутність спадної віддачі на капітал. Використовується проста виробнича функція: , де – стала, що вимірює обсяг продукції, виробленої на кожну одиницю капіталу. Спадної віддачі капіталу немає, незалежно від наявного обсягу капіталу. Нагромадження капіталу визначається так само – як різниця між інвестиціями та амортизацією : .

Поєднавши це рівняння з виробничою функцією, після ряду перетворень отримуємо: . З цього рівняння випливає, що доки , економіка зростає навіть за відсутності технічного прогресу. В моделі Солоу спадна віддача капіталу змушує економіку прямувати до стаціонарного стану. В моделі ендогенного зростання, навпаки, заощадження та інвестиції забезпечують безперервне економічне зростання.

Припущення про постійну, а не спадну, віддачу капіталу обґрунтовують тим, що капіталом тут виступають знання. Знання як вид капіталу, твердять прихильники теорії ендогенного зростання, є важливим ресурсом в сучасній економіці. Окремі економісти навіть прийшли до висновку, що існує зростаюча віддача від знань, якщо прийняти до уваги різні технологічні і наукові інновації.

У деяких новітніх дослідженнях економісти намагаються відстежити, як впливають на економічне зростання політичні та інституціональні чинники, як воно пов’язане з показниками, що вимірюють ступені політичної, громадянської та економічної свободи. Політично відкриті суспільства виявились більш ефективними, з найвищими темпами зростання.

У новій теорії зростання, розроблений Р.Лукасом, зростання продуктивності тісно пов’язано в з інвестиціями людський капітал, які підвищують продуктивність праці не тільки даного індивіда, але й інших людей. Позитивні зовнішні ефекти, які виникають в результаті інвестицій в людський капітал, досить значні. Отже, освіта, професійна підготовка та інші види діяльності, які збільшують людський капітал, повинні субсидуватись державою в більшій мірі.