XIX. Волання.

Суть волання; добровільне й примусове; навпоминання, щоб невинних не помовляв, до* пит про инші шкоди. Значіння волання — воно поширювало й поглиблювало судове копне слідство допитом поволаних, розшукуванням крадених речей за вказівками винного і т.

У тісному звязку з зізнанням винного та муками його стоїть волання. Волати значить кричати, кликати; а волання — крик, поклик. Bo- лання-ж, як правничий термін, значить оговір од винного когось иншого, як свого товариша й помічника в злочині. Названо оговір воланням не тільки через те, що злочинець, бувши на муках, викрикує від болю ймення своїх товаришів чи помічників, а й через те, що, і не бувши на муках, винний, називаючи своїх товаришів, викликає їх з копи до себе на пляц, у коло копне, де він стоїть.

Що волання мало саме таке значіння, каже нам такий випадок:

У справі покрадення з кліти меду прісного Омелянові Андрі- євичеві з с. Драчкова на Менщині на копі вличили прудника Івана Маланича: зазначений Маланич, „виступивши посеред усеї копи, почав собі... Івана Клониковичаа Федора Бере- сневича з а то в ариші в своїх при зна в ать в т і й шкоді і іменй їх на пляц до себе волати"¹).

Треба зазначити, що подібно до волання винного, волати можна було й невинному.

Hanp., у справі покрадення різних речей з фільварку Полон- ського на Вовковищині „багато людей, що на копі були, голосами волали, що піддані пані Овсяної — приличні злодії й не раз од злодійства відприсягалися... А потім... постерегли на копі підданого п. Овсяної з с. Задворан... Янка Листопадовича, зятя Клима Гав­риловича (що до двору його копа слід привела була, а він сліду того не одвів), которий, криючися, як злодій, межи громадою лю­дей туляючися, на шпиги прийшов, прислухаючися, на кого що люди говорять; єго копа постерігши, як злодія приличного взявши, з копи тивунові Полонському...

Ми бачимо, що Янка Листопадовича тільки через те, що він зять Клима Гавриловича, не можна вважати за винного; але копа на тій під­ставі, що піддані Овсяної взагалі люди непевні, бо не один раз шкоду платили й тепер на копу не стали, постерігши на копі Янка Листопа­довича, що за шпига прийшов на копу прислухатися, що на кого гово­рять, узяла його, як злодія приличного, і видала представникові скрив­дженого; а коли той став йому допит чинити, чи не знає він про шкод- ників, то Янко Листопадович, не знаючися сам до злочину, назвав чо­тирьох осіб, своїх сусідів, що були шкодники в тій справі. Виходить, що волання чинив (видав шкодників) не винний, а мало не свідок, хоч його копа й уважала за приличного злодія.

Але воланням переважно звали оговір з боку винного.

Волання бувало тоді, коли винний переважно до злочину знається. Воно повставало через те, що копа хотіла виявити винність не тільки

*) Ак. Вил. Арх. Ком., т. XVllL № 128.

¹) Там-же, № 332; подіб. там-же, № 364.

Збірник праць Ком. эах.-рус. та укр. права, 6. 15 того, хто вже стоїть посеред копи, як винний, але й усіх тих, хто так чи инакше був причетний до цього злочину.

Сюди належать:

а) товариші чи помічники по злочину.

Ми допіру наводили були приклад, як Іван Маланич почав Івана Клониковича та Федора Бересневича за товаришів своїх признавати в тій шкоді *).

В иншому випадкові, у справі покрадення речей Кацові Сте- фановичеві з двору Єви Більської, впійманий і поставлений на копі злочинця Марко Василевич „в очі АндріЙчукові і Мартинцеві, шваг- рові свому, при всій громаді зізнав, що він сам, Марко, як зна­йомий і свідомий, пса, вперед зловивши у дворі, три­мав і кормив, а Андрійчук з Мартинцем, підкопавши до підклітя, Андрійчук уліз в підкліть і Мартинцеві речі видавав, а він, од нього беручи, в гай н о си в“^{[995] [996]).}

б) привідці.

В акті про пограбування Анчеля та Арона Санделевичів, між иншим, читаємо: „Гозлинський, челядник, підчас допиту з копи коли втік, спійманий Волошин на нього виволивати почав, що він за принципала й привідцю в тій справі був*^[997]).

в) намовники й підсобники.

У справі підпалення двору Іванові Верещаці, між иншим, чи­таємо: „за неодним питанням усеї копи оного Матиса Лещинського, мазура, же би повідав, если би то одно сам учинив і (з) своего умислу, альбо если би хто его на тое намовив. Матис Лещинський... првідив" ^[998])∙

В иншому випадкові, у справі покрадення різних речей з с. Be- лесниці Стефанові Лунковичеві, ЯрмоАі Телешевичеві та Іванові Кондратовичеві, азе. Мерчич Давидові Білецькому, Ян Зданович і Матяш Зубрицький на копі так оповідали: „коли, ми, як ман­дрівні люди... зайшли до корчми, що біля... мосту, в якій мешкає жид Зраїль Бейлетович, там пили ми три дні, а потім, коли не мали тому жидові чим платити, тоді той жид почав нас на­мовляти, щоб ми, пішовши вночі в селах околичних... уВелесниці івМерчичах, кажучи, що там люди ба­гаті, маєтність скрали, кажучи нам, що хоч за золотих (?) можете чого дістати, готовими грішми заплачу. Tоді ми, пішовши вночі спершу до с. Велесниці, в домах трьох комори поод- бивавши, що могли знайти, побрали, а потім і в селі Мерчичах также у Білецького у коморі колодку одбивши, що могли знайти маетности, також і скриньку взявши і винісши за село, одбили і що в ній було» побравши, все оте до того жида Зраїля і жони _f його до тої корчми принісши, йому віддали, а той жид за те все нам тільки золотих п’ять да в“ ’).

Тут ми бачимо сполучення в особі Зраїля Бейлетовича і намовника (бо він намовив Здановича й Зубрицького обікрасти кого-небудь, ука­завши їм навіть села, де це можна було зробити й де є багаті люди), Й підсобника — бо він їм обіцяв покупити й справді покупив у них по­крадені речі за готові гроші.

г) Покупці свідомо краденого й передержники злочинців.

Hanp., Андрій Литвин, знаючися на копі до обікрадення церкви в с. Глинному на Пинщині, оповідав, іцо „жидові Пінхасові, що в Радогощі мешкає... сермяг три, простиць три, по­лотна сувоїв три, платків шість, сорочок жіночих чотири продав і за те нічого не взяв"²), а признаючися до инших шкод, зазначений Литвин повідав, „що тим жидам продавав., коли ж з тими річами покраденими самого жида вдома не застав, то жи­дівка, Бенціонова жона, через день і ніч перехову­вала його в хліві до приїзду самого жида, а назавтра... жид, приїхавши з дороги... покупив речі"³).

У всіх наведених вище прикладах винний, як от, напр., Матис Ле- щинський, •

„за тим., питанням усеї тої копи, не будучи мучон, ані бит на тій копі, але сам добровільне, стоячи на копі, перед всіма людьми повідив собі товаришем і пово­да в..." ‘).

Але, крім добровільного признання до злочину, поволання бувало й примусове:

а) спершу під страхом муки.

Hanp., ми вже знаємо, як громадський суд у справі покра- дення котлів Народицьким жидам Абрамкові й Беркові, і бджіл п. п. Мошковським, Матвія Артюшенка й зятя його Дмитра Віт- ринського „перед себе призвавши, казали оних биттям спробу­вати, щоб могли до своїх учинків злодійських признатись; там же зараз зять того Матвія добровільне визнав, боячися биття, що котел Абрамків, жида Народицького, є в тестя його в Мошках сховано" ^s).

В иншому випадкові відомий уже нам Валентий Очкас на дання йому вини, „чинячи одказ, добровільне повідив:... вижу... я... іж вжо мій час і моя година прийшла; прошу вас всіх вобець, не давайте мене... на муку і не казіте тіла моего гріш­ного; що єсьми чинив і кому што зашкодив, добро­вільне, без муки признаю... Піддані Старинськиї питали: повідай видавців і товаришів своїх, бо... будем тебе мучить і питать так довго, аж скажеш. Тоді злодій пові­див... я... все сам крадивав і без видавців, тільки... і по­мічників Олексій Миткевич, которому котел віддав Стар инський" ^,)∙

Ми бачимо, що винний, боячися муки, обіцяє й без муки все роз­казати.

б) Потім, на самій муці.

Hanp., відомого нам Ювка копа всказала на пробу. „Кото­рого по тім сказу... містр пробував і повідив той же Ювко на пробі... я... відав, іж то бил кінь крадений... купив єсьми його неслушне у того Федька Венцка і тот... Нестер відав, іж то кунь бил крадений і сідла позичив мні, але того не відаю, естли тот Нестер з ним крав або не крав. Там же на тій пробі пи­тав того Ю в к а: є с л и еще где тут маєш товаришів? Он повідив: я тут товаришів в тім краю не маю, окрім тих; єсть у Підгородрій... Васько козак, давній товариш мій, і тот Васько сеї весни минулої украв бил коня вороного в Косницях і мні продав товариським о б и ч а є м“ ^{[999] [1000]). Видавання на муки часом було зайве, бо винний на муці визнавав те саме, що й без муки.}

Hanp., відомого вже нам Валентого Очкаса громадський суд, не зважаючи на його добровільне, хоч і під загрозою мук, пово- лання, проте на таку муку підданим Старинським видав. „Кгди тот злодій Валентий Очкас бил мучон, он, злодій... і на муці тії ж слова, яко первей без муки, повідив, іжтот котел, взявши од Вишомирського, оддав Олексію Митке- вичу в Тонвах, а жидівський... котел укравши... одДав Януку і Юрку Першайцям"^[1001]).

Слухаючи поволання, копа пам’ятала, що під муками, часом, можна сказати більше, ніж було справді, що при поволанні можна зводити особисті рахунки і т. и., й тому копа нагадувала винному, щоб він не­винних не обмовляв.

Hanp., Матис ЛещинськиЙ, коли докладно розказав про те, як він з Яцьком і Kohohom Дашкевичем, обікравши свірен Іванові Верещаці, зараз-же запалили й гумно, „бил пробуван огнем і н а пробі... бил упоминан, аби справедливе сознавав, а невинних жеби не помов ля в“ ^[1002]).

В иншому випадкові, у справі обікрадення церкви в м. Турій- ську, на Володимирщині, на громадському суді Василя Городничука видали на муки, хоч він і признався до злочину; після мук, чи­таємо в декреті, „коли вже був позваний до суду нашого, пита- лисьмо його добровільне, чи то не з якого гніву або з злости...

З попереднього ми вже знаємо, що, досліджуючи певну справу, громадський суд не обмежувавсь тільки нею, а користувався з усякого випадку, щоб дізнатися про винних і в инших шкодах, що під той час сталися. Тут уживали двох засобів: 1) питали наявного винного, чи не він учинив і ті шкоди, в яких винного не викрито, і 2) коли не він є шкодник, то чи не знає часом, хто ті злочини вчинив. Ці самі засоби громадський суд уживав і при поволанні.

Hanp., р. 1607 лютого 7 дня Петро Кукольський скаржився на свого брата Івана, що він зірвав когу, не поставивши на ній своїх підданих винних, а він, Петро, їхав для „прислухання, єстли би инших тот злочинця поволав... гди ж од часу давнього шкоди немалиї ся діють" *).

В иншому випадкові, Василь Городничук на муках став во­лати: „Гаврилові Пивмацкові з Залісець волів двох Пічка з Волошином... покрали... у Дениса Савющиха.. з Жадіб вола одного Пічечка украв... У Семена Bep- хановича з села Гараші волів два вкрав — до того при­знався... я ту пару волів украв з челядником... п. Симона Клюського Головачем і П і ч е ч к о ю“ ^{[1004] [1005]).}

Певна річ, що волання винного спричинялося до того, щоб пере­вірити його н тим самим поширити та поглибити судове копне слідство, а) Сюди, попереду, належить допит поволаних, коли вони зараз є на копі. Вони можуть визнати правдивість волання.

Hanp., у справі покрадення свірна Петрові Прасоловичеві Cep- ницькому, коли, не допитавшися винного на шістьох копах, після спізнання лиця — сермяги в домі Матвія Івановича, було скликано сьому копу і на копі з лицем поставлено було парубка Матвієвого Остапа, то цей Остап признався, що „через причину і розказ п. Матвія Івановича Серницького, з причини і ключа до свірна при­правленого це сталося, і ті всі речі... в домі... Матвія Івановича Серницького є і зостають. Після такого в и с в і д ч е н н я... па­рубка Остапа... сам... п. Матвій признався, всі ті речі скрадені на громаді... здомівства свого припрова­дивши і ключ приправлений положивши'¹³).

Якщо поволаного на копі нема, то, коли це недалеко, з копи по­силають по нього.

Hanp., у відомій нам справі покрадення котла Матвієві Kap- пенкові, коли коваль поволав Матвія Артюшенка з Мотків, то че­рез те, що „на тій копі поволаного Матвія не було... з межи себе упросивши пана Яна Кубилінського і міщан трьох В’язівських

і... возного, до того Матвія Артюшенка послали, щоб з того поволання о злодійство перед нами на купі ви­вівся, коториЙ, не знаючи, що його поволано, безпечно на купі став і не міг з того вивестися'⁴).

А як поволаний жив на значному віддаленні, копа відкладає справу на кілька день, щоб поволаний став на копі й о собі справу дав, як це було в справі покрадення свірна Іванові Верещаці: коли Матис Лещин- ський поволав Валентого Печинського, що то він його намовив це зро­бити, копа оДклала справу до третього дня й послала своїх посланців по того Валентого Печинського ¹)∙

Поволаному часом щастить вивестися з поволання.

Hanp., коли відомий нам Сидько Цуприкович, признавшися до крадіжу Шкедичеві вола, сказав, що він того вола, „одвівши до села... Дранкова, підданому Драчківському Петру — пасинку Мовча- нову продав», за дві копі грошей без двох грошей... тот... Петро... перед усею копою повідив: правда... і ж ти ми і, Цу­прикович, того вола рижого... продав, але.., єси шлюбував, іж... тот віл твій власний, а не крадений. І тот Цуприкович повідив: правда... іж семи шлюбу­вав тобі, же тот віл не крадений, але мій власний'¹²). Поволаний може, сам не знаючися до злочину, дати докладні вка­зівки на винних у справі.

Hanp., коли копа в справі покрадення оселедців Лаврінові Bop- сичеві в Слуцьку витрясла лице в Євсія Татича, він помовив свого тестя Семена Москаля. Зробили трус у Москаля і знайшли багато речей, покрадених передніше різним особам. Коли копа стала до­питуватися в Євсюка, що служив докторові Никозіеві, „з ким то крав, менував Євсюк... іж товариш мій, що в пана доктора служив, з нами бил і тих комор ходив красти. А тот товариш его... перед паном своїм і перед копою повідив, іж я там не бил, але.,, ти мене первей у карти позвав іграть, а потім гди... ти з гайдуком... Сеноцьким пішов вночі ку ринку, пі­шов єсьми за вами, хотечи відать, где ви пішли, і ви­дів то є, іжви, пришедши до комор, одомкнувши ко­мору, брали есте речі у міх, але... я вам не помагав"³). Ми тут бачимо, що поволаний, не знаючися до злочину, докладно оповідає, хто й як шкоду чинив.

Поволаному громадський суд давав спромогу вивестися, одкла- даючи, за проханням його, справу до другого разу, щоб він міг поста­вити свідків, які-б його мали виправдати.

Hanp., у відомій уже нам справі покрадення речей Войтехові Любі, коли на громадському суді злочинці Андрій Троцевич і Остап Бакунович в очі почали свому панові Семенові Задерновському го­ворити, що вони вчинили це з його волі й розказання, пан Задер- новський, бачучи, що „коло нього не добре, бо копа його хотіла... зараз судить, упрашав всенької копи, щоб йому до дру­гої копи ще пільги узичено було, бойнебитністю на той час брата свого панаФедора Задерновського вимовлявся, що він його може із того всього визво­лити. Якож копа, не чинячи... коротко... на другу копу.... позволила і одложила"⁴).

Коли-ж поволаний не знається до злочину, винний в очі може йому сказати на копі, в чому саме він йому допомагав і був това­ришем.

Hanp.. у справі покрадення двох кляч Орефі Павлюковичеві на Берестейщині р. 1628 липня 20 дня скривджений поставив на копі Івана Дідковця, як „свого шкодника, а він видавцю собі.. Гиля Андрієвича менував“; тому що того Гиля на копі не було, одкла- дено було справу до ранку наступного дня. „А коли той «Гиль... став, той—то шкодник Іван Дідкович, як побачив того Гиля, зараз за нього взявся і видавцею тих коней та инших шкод товаришем бути м єну в а в"’).

Коли-ж і після цього поволаний не знається, копа може видати його на муки.

Hanp., так копа вчинила з Гилем, що про нього допіру мова була, „на питки для опиту певнішого кату його по­давши" ^а).

б) Окрім допиту поволаних, громадський суд перевіряв волання й иншими способами.

Не раз уже говорилося за те, як Матвій Артюшенко з Мошків не міг нічим вивестися й до котла знатися не хтів; копа його „за­раз під варту давши, а знявши з нього шапку... возного

і... трьох міщан В’язівських до Мошків дожони того Матвія і до зятя його Дмитра Вітринського послали, щоб той котел видали, і коли жона і зять його, побачивши шапку, няли віру, що то Матвій на знак прислав, то той котел зять його на купу привіз"*).

Опріч цього, громадський суд посилав своїх зіслануів, щоб розшу­кали покрадені речі за вказівками винного.

Hanp., відомий уже нам Лесько Рокицький, знаючися на му­ках до злочину, між иншим, оповідав, що крадені речі він з двома товаришами своїми Іваном Дирбахом та Іваном Кузкою поділив на три пайки, і дві пайки—його і Кузчину — вони закопали в гумні того Івана Кузки посеред ожереда соломи. „І просив нас, читаємо в акті, мене, возного, і шляхти, так же і сторону... аби з прияте­лем яким там на місце і з тим то злочинцею до Оздова, до гумна Івана Кузки кого послали. Тоді я, возний, із шляхтою... водлуг повісти і знаку того злочинці там до Оздова поїхали єсьмо; где єсьмо приїхавши... реквіровали, показавши поволання знак і місце, през злочинцю означоноє і сказано є, урядника тамошнего Оздовського... Яна Скіпора, которий, не відати для якої причини, трясти і шу­кати у того Івана Кузки дать не хотів"⁴).

В иншому випадкові, у справі покрадення котла в Абрамка і Берка з Народич, „купинки, з-поміж себе людей віри гідних вибрали і послали з зятем того Матвія до Мошків по той котел"⁵).

') Там-же, № 257; подібн. там-же, № 387.

^u) Там-же, № 257; подібн. Арх. Юго-Зап. Poc., ч. 'I, т. I, 59.

³⁾ Apx, Юіо-Зап. Poc., ч. 4, т. І, № 59.

⁴⁾ Там-же, ч. 6, т. І, № 142. ^ь) Там-же, ч. 4, т. І, № 59.

Отож ми бачимо, що поволання од винного своїх товаришів да­вало копі підставу поширити й поглибити судове копне слідство вияв­ленням усіх причетних до тієї справи осіб; для цього допитувано пово- ланих, одкладувано справу до иншого разу, щоб вислухати свідків пово- ланого, давалася винному з поволаним очна ставка й перевірювано їхнє зізнання, посилаючи посланців з копи, щоб розшукали покрадені речі, і т. и.

Але за найкращий довід того, що поволання правдиве, вважали те, коли винний, розлучаючися з своїм життям чи, як тоді висловлювалися, стоячи на останнім ступені свого життя, підтверджував своє поволання — запечатував його своєю смертю.

Hanp., відомий уже нам Лесько Рокицький, бувши виданий на муки вдруге „для варіяції повісти його", визнавав на муках те-ж саме, що він перед муками й на перших муках казав, а саме: „тії речі з Іваном Кузкою і з Іваном Дирбахом з скарбцю... покрали єсьмо і до гумна Кузчиного дві часті в озеред поховали, а третю часть тот Дирбах до себе взяв. Што все твердячи при остат­нім стопню смерти своєї, то все повідав і твердив, іж так єсть, а не иначе ft"¹)∙ ’

Про те, якого значіння надавали цьому передсмертному поволанню, можна бачити з оцих слів відомого нам Ювка?

„Ювко, будучи на остатнім ступню на шибениці, ідучи на тот світ, волав... Федька Венцка і Нестора і.. Ро­мана Устилузького: нехай... тую ж заплату візьмуть, якую я беру, ач не відаю о того Нестора, если з ними крав... о што... і повторе всіх вас прошу: рачте, слишати, же їх волаю, аби тії... Федько Венцко і Нестор а Роман так же били на пробі і горлом карані, бо тії... більшей о шко­дах ваших повідять і власнії — то шкодники ваші, Сухудільськиї, а я... перший раз в тім краю товаришити з ними бил почав — коні.. крадениї купив, але в инших краях там ся... єсми здавна порав"^{[1006] [1007]). Тут ми, по-перше, бачимо, що Ювка захопила думка, щоб това­риші його ту саму заплату однесли, як і він, — тим-то він і звертає на це особливу увагу копи (рачте слухати, же їх волаю). Але не треба га­дати, що Ювко робить це підо впливом почуття якоїсь помсти чи що, бо він досить справедливо ставиться до Нестора, ввесь час за нього кажучи, що він, Ювко, не знає, чи Нестір з Венцком й Романом крав; звертає також увагу, що він допіру почав з ними товаришувати і не знає за їхні вчинки; разом з тим і про себе не забуває сказати, що в инших краях він здавна коло крадіжок порався. Так що волання Ювка, яке він чинив перед смертю, справляє вражіння справді щирого визнання як своєї вини, так і вини товаришів його. •}

Засуджені на смерть, що ввесь час уперто не зналися до злочину, стоячи на останнім ступені свого життя, иноді розпечатували свої вуста, не будучи до того навіть на муці, і чинили поволання.

Hanp., Ганна Нетсцька, ι⅛⅛o ввесь час не зналася до злочину, „ідучи на шибеницю... визнала, і ж скриньку і дві по­душки, кожух і сермягу чорную — то все дала в захо­вання Л а в р и к у, і он того єсть свідом злодійства н а- ш о г о“ ’)•

Можна чекати, іцо, ідучи на той світ, засуджений може й одволати когось із тих, кого він перед тим поволав.

Hanp., Валентин Очкас, „на остатнім ступні, спускаючися з ши­бениці, Олексія Миткевича не одволав і Андрія В и- шомирського, яко видавцю котлового одволати не хотів, але, спускаючися з шибениці, мовив... іду з сего світа од Олексія Миткевича, бо... єсьми не пооднокроть ему много річей крадених давав і з ним єсьми обцовав, а од Андрія Вишомирсько- го — то... видавця і товариш, помічник і згубця мій—од тих на он світ іду — а вимовивши і поволавши тих людей, ки­нувся з шибениці і смертю тоє поволання своє запе­чатував" ^{[1008] [1009]).}

Не зважаючи на те, що людина в останню хвилю свого життя не може бути нещира, громадський суд иноді застерегав засудженого, щоб він невинних людей не обмовляв.

Hanp., коли Матис Лещинський був „на остатнім стопню на шибениці, еще бил напоминан од зацних людей, аби па­тер (отче наш) ізмовив, а потім аби невинне, непомовяв... Матис Лещинський... на остатнім стопню на шибениці волав., пан Іван (скривджений) старий і молодий мні нічого не винні били, але... тії злії люди Валентий Печинський, Яцько, a Kohoh Дашке­вич мене... з сего світ ізбавив, іж ме... до чого привели і намо­вили, і дай... Боже, аби... они тим же конали**^[1010]).

Нагадуючи за те, щоб засуджений на смерть нікого безневинне не волав, копа разом з тим удавалася до нього, щоб він перед смертю не потаїв і про инші шкоди, якщо він знає, хто то їх учинив.

Hanp., засудивши Семена Плещича, Фому Микулича та Єнька Печінку на горло, „старці і вся копа питали... если би ви, Хома, Семене і Єнько, еще инших шкод, так же инших това­ришів... коториї так людям постороннім і всім коп- лянам... ви нам і тоє вжо тепер, при остатнім ступені своїм, п о в і д а й т е і... жадних річей... ідучи з сего світа, в собі не тайте. Тогди Єнько Печінка повідав... при остатнім ступені своїм, і ж... Гар ас им Дурн я к... із... Омеляном Квачом подрав пчоли шестери в ґрунті... Петра Гор­ського, а инших... панове старці і копляни, більше сего шкод вам, усім коплянам, і иншому нікому не чинили, так же і товари­шів инших к собі, коториї би міли шкоди вам і иншим людям по­стороннім чинити, не відаєм** ^l)∙

Треба зазначити, що Плещич, Микулич і Печінка, як і Ганна Не­тецька, зовсім не були на муках, а поволання, стоячи на останньому ступені свого життя, чинять, як і ті, що перед тим на муках були.

Ми бачимо, отже, що волання (поволання, помова, помовення) вин­ного, незалежно від того, за яких умов винний волає инших/ винних, чи добровільно, чи боячися мук, чи навіть на муках і, нарешті, стоячи на останнім ступені життя свойого, — глибше й ширше висвітлювало певну справу, притягаючи до копкого суду в тій справі всіх тих, хто так чи инакше брав у ній участь, і, крім того, викривало винних і в усіх тих злочинах, котрі під той час сталися иншим скривдженим, винних у яких не було викрито.

Прирівнюючи вищенаведені норми про волання до волання Литов­ського Статуту, ми бачимо, що й Литовський Статут серйозно ставився до волання й установив, щоб поволання записувано було до так званих чорних книг і виписи з них, як певний довід, щоб брано на увагу судову в усіх справах.

„Уставуемъ, абы поволанья,злодійские передъ врядомь опо- віданьї, и явні вьісвідчоньї и до книгь кождого вряду.записованы были, которые книги, яко передъ тымъ и теперь зовуть чорными книгами; таковое оповіданье и поволанье, врадовне записаное, маеть у права везді містцо міти и приймовано быти“ ^[1011]).

Статут редакції 1588 р. запровадив до цього два додатки, а саме, що поволання треба було записувати до книг кожного вряду,

„где ся тое право точить будеть, а також и до книг кгрод- ских за сознаньем возного и стороны", _i

і другий додаток про те, що

< „книги чорные вряд кождый кгродский маеть мети особные з иншими справами и в одны книги таких речей злодейских не мешаючи" ²).

Литовський Статут теж визнавав волання за підставу до того, щоб поширити й поглибити справу.

Установивши кару за забийство батька або матери, Статут додав: „тим же теж обычаем и помочников его, которых но­во лаеть... маеть бы ти карано'¹⁸).

З наведених слів ми бачимо, що досить забийці батька або матери поволати кого за свого помічника, щоб він був притягутий до справи й такої самої кари зазнав, як і син або дочка.

Тільки що-до крадіжу, який вчинив шляхтич, Статут зменшував силу волання.

„Пакли-ж бы в... обвиненью шляхтича хотя без лица, одно виписом с книг поволанья, альбо якие слушные причины и теж знаки на него у права показал и злодейство на него за сым доводити хотел, а тот бы шляхтич... перед тим ни­кели о тое се еще никому не отводил, а не отъприсегал, тогды в таковом обвиненью первший кроть от того сам один отъ присягнутися маеть, яко ему в том не был и не есть школьником... а где бы того шляхтича... хто озло- действо другий раз тим же обычаем... за другим поволаньем обвинено было, тогды в ж о н е сам один, але самовтор (ст. р. 1566 і р. 1529 — „самотреть“) з шляхтичом отопри- сягнутися м а е т ь; а где бы и третій раз того шляхтича за третьим поволаньем о злодейство хто обвинил, тогды вжо сам третій (Ст. 1566 і 1529 рр. „самсемь'⁴) з шлях­тою... от того от-ьприсягнутися маеть... естли бы того шляхтича у ж о четвертый раз так же о злодейство бы­ло обвинено поволаньем вжо неоднокротным, первей того уделаным, то на него показано и доведено было, бы теж и лица при нем не застали, а сторона, шляхтичом будучи, сам тре­тей... тое злодейство его поприсегнула, тогды вжо горлом ка­рая бы ти маеть, яко злодей⁴'¹).

Отож виходить, що поволання, як довід судовий, займає місце нижче за лице, і на перший раз для шляхтича, коли він одприсягнувся, що не є шкодник, воно нічого не важить, але при повторюванні — поволання що раз набирає більшої ваги, і шляхтичеві, щоб вивестися, треба від- присягатися все з більшою кількістю шляхтичів, і тільки за четвертим поволанням шляхтич горло тратить.

*) P. 1588, ров. XIV. арт. 10; р. 1566 роа. XIV₁ арт. 7; р. 1529, роз. XIIl, арт. 8. 9.