ВСТУП

U сучасних умовах розвитку національної юридичної на­уки значна увага приділяється поглибленому та неупередже- ному вивченню праводержавницької спадщини українського народу. Важливе завдання покладається на історію держави і права України, що має стійкі тенденції пізнання зароджен­ня, утвердження і розвитку державно-правових інститутів на українських землях, змістом яких було й залишається ві­дображення їхньої історії з позиції українського державоз­навства.

На сучасному етапі вагоме значення належить досліджен­ню особливостей формування та функціонування державно- правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Поль­ського Королівства (1349-1569 рр.), яке набуло синтетичного характеру і конкретизувалося в розширенні предметної та джерельної основи дослідження, застосуванні нового пізна­вального інструментарію. Це проблема не лише науки історії держави і права України, а й загальноюридична, соціальна та політична. Річ у тому, що Україна, проголосивши державність на межі другого та третього тисячоліть, постала перед своєрід­ною проблемою вибору: де знаходиться українське коріння та де формується українське майбутнє? Уряд України декларує інтеграційно-європейські наміри, але виникає питання, чи справді за своїм розвитком у різних сферах сучасного буття українська правова традиція має спільне коріння з країнами Європи?

Відповіді на ці й інші запитання варто шукати, насампе­ред, у власній історії, відновленні та розвитку власних держав­ницьких традицій, у розкритті власного історичного коду, з’ясуванні своєї етнічної самобутності, ідентичності, непов­торності, а також упевненості у власних інтелектуальних і творчих силах.

Упродовж багатьох століть окремі частини України входили до складу різних держав. Політика, яку проводили поневолю­вачі українських земель, переважно негативно позначалася на етносвідомості українського народу. Специфікою Галичини й інших західноукраїнських земель була довготривала відірваність від основної частини українських земель - Наддніпрянської України і перебування у складі іноземних держав. Для істо­ричного обґрунтування анексії українських земель правлячі кола окупаційних держав поширювали всілякі псевдонаукові концепції про “неукраїнський характер” західних земель Ук­раїни, “незрілість українського народу до самостійного жит­тя”, навіть заперечували саме існування української нації. Ці концепції стосувалися всіх частин західноукраїнських земель (Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини). Особливо важ­ких випробувань зазнала Галичина.

Галичина - це споконвічна українська територія, яка вхо­дила до складу Київської Русі, а від 1199 р. - складова утвореної Галицько-Волинської держави, що продовжила українські державотворчі традиції. Проте через відсутність князівської єдності, свавілля заможного боярства, татаро-монгольського нашестя Галицько-Волинська держава послабшала, а 1349 р. унаслідок загарбницької політики польського короля Кази­мира III припинила існування. Галичина стала частиною во­лодінь Польського Королівства. Загалом у XIV ст. історичні події розвивалися для України несприятливо. На її землях, зокрема в Галичині, розпочався період глибокого економіч­ного, політичного та культурного занепаду. Приєднання Га­личини до складу Польського Королівства перервало проце­си українського державотворення, можливість збереження власної держави на багато століть. Сповільнення розвитку українського політичного, економічного, релігійного життя, духовності та культури торкнулося всіх верств тогочасного ук­раїнського суспільства, поставило під сумнів у часи найглибшої кризи саме існування українського народу.

Усебічне висвітлення ролі та значення Галичини у збере­женні етнічної ідентичності, відродженні й поширенні держав­ницької ідеї в конкретних історичних умовах, вивільнення від ідеологічних і догматичних стереотипів уявляється необхідним і має вагоме значення для розвитку сучасної української істори- ко-правової науки.

Монографічне дослідження спрямоване на обґрунтуван­ня ідеї про те, що в період перебування у складі Польського Королівства Галичина як споконвічна українська територія, населена переважно українцями, завдяки своїй самобутності не втратила етнічної ідентичності. До змістовних ознак цієї ідентичності належать: територія, мова, звичаї, традиції, мо­раль, культура, побут, економічний уклад, свідомість, менталі­тет, історичне минуле, спільна мета, ідеали тощо. Галицькі ук­раїнці - складова українського народу в тому вигляді, в якому його можна спостерігати в сучасних умовах, - сформувалися внаслідок безперервного етнонаціонального розвитку. Одним з головних елементів етнонаціонального розвитку України, її етнічної ідентичності була правова традиція. Це пов’язано з визначальним ціннісним значенням права у суспільстві, адже воно увесь час супроводжує людину та суспільство загалом, регулює найважливіші суспільні відносини, виховує суспіль­ство та ін. Важливу роль у збереженні етнічної ідентичності, зокрема галицьких українців, відіграла історична територія Галичини, що охоплювала у досліджуваний період частину земель колишньої Галицько-Волинської держави.

Певне значення для збереження української етнічної іден­тичності в Галичині у складі Польського Королівства мали економічні чинники. Зокрема, основне місце в економіці Га­личини посідало сільське господарство з давніми традиціями. Воно досягло, як для того часу, високого рівня розвитку.

Визначенню етнічної ідентичності Галичини значну увагу приділяло галицьке православне духовенство. Воно підтри­мувало почуття етнічної ідентичності галицьких українців, сприяло збереженню самоврядних інститутів у регіоні.

До надзвичайно важливого чинника існування та збере­ження етнічної ідентичності галицьких українців належала староукраїнська “руська” мова.

Вагомими були, як уже зазначалося, культурні особливості: традиції, звичаї, побут та інші об’єктивні чинники. Важко пе­реоцінити і значення суб’єктивних факторів, зокрема етнічної обізнаності, етнічних почуттів, етнічної свідомості тощо.

Суттєве значення для етнічної ідентифікації галицьких українців мали державно-правові традиції, котрі вони успадку­вали від Галицько-Волинської держави, - прагнення до влас­ної державності, демократичності у формуванні самоврядних інституцій, здійсненні судочинства та ін.

Галицькі українці, володіючи культурно-національними та державотворчими традиціями ще від часів Київської Русі, Га­лицько-Волинської держави і проживаючи у Центрально-Схід­ному регіоні Європи, зазнали впливів її прогресивних куль­турних, економічних, правових традицій. Це започаткувало стійкий контакт українського етносу зі загальноєвропейськими соціально-економічними та політико-правовими досягнен­нями, які формувалися у XIV-XVI ст. Проте неоднозначну роль у цьому процесі відіграло те, що формування і діяль­ність державно-правових інститутів у Галичині, коли вона потрапила до складу Польського Королівства, відбувалися під ідеологічним впливом католицизму як домінуючої релігії, що сповідувалася панівною польською верхівкою. Галицькі українці, завдяки волелюбності й патріотизму та закликові своєї православної церкви, зберегли себе від повної асиміляції, а Галичина стала в майбутньому важливим політико-ідеоло- гічним центром для всієї України.

Історико-правове дослідження органів влади та права у Галичині в складі Польського Королівства дасть змогу нагро­мадити початкову емпіричну базу даних, спираючись на яку сучасні вчені-правознавці, політики і державні діячі можуть створити оптимальну модель державно-правових і самовряд­них інститутів з урахуванням помилок та досягнень, які мали місце у минулому.

Автор пропонованої монографії зробив спробу комп­лексно проаналізувати особливості створення та функціону­вання органів влади і права у Галичині в складі Польського Королівства.

Ґрунтовних спроб історико-правового дослідження цьо­го процесу дотепер фактично не було, хоча необхідність у них очевидна і з погляду пізнання становлення та розвитку державно-правових, самоврядних інститутів, зокрема в Гали­чині, й із погляду використання отриманих результатів у про­цесах державотворення та правотворчості в сучасній Україні. Саме ці міркування визначили актуальність теми монографії та зумовили її вибір.

Під час написання монографії автор використав пра­ці багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених, значну увагу приділив характеристиці історіографії проблеми. У процесі роботи були залучені також розвідки українських істори­ків, різних за глибиною, змістом, напрямами, ідеологією й обсягом досліджень проблем, що стосувалися окремих'ас­пектів соціально-економічного та політичного становища Галичини у складі Польського Королівства. З-поміж найва­гоміших досліджень цих проблем - праці М.Грушевського, І.Крип’якевича, Н.Полонської-Василенко, Н.Яковенко, Я.Ісає- вича, П.Толочка, М.Котляра, Л.Войтовича, Л.Зашкільняка, Р.Шуста, М.Капраля, Р.Дашкевича, О.Сухого, М.Крикуна, А.Заяця, О.Заяця, Ю.Зазуляка та ін.

Під час написання монографії використовувалися дослід­ження радянських істориків права, в тому числі С.Юшкова, О.Софроненко, К.Ліванцева.

Окремі проблеми розвитку деяких аспектів формування державно-правових інститутів у Галичині в складі Польського Королівства обґрунтовували польські вчені Ю.Рафач, Р.Губе, С.Кутжеба, О.Бальцер, П.Домбковський, Ю.Серадзький, Ю.Бардах, Б.Лєснодорський, М.Пієтрчак, М.Калляс та ін.

Теоретичним й історико-методологічним підґрунтям монографії стали також праці таких сучасних відомих уче­них у галузі історії та теорії держави і права: Т.Андрусяка, В.Бабкіна, В.Гончаренка, В.Журавського, М. Кобилецького, М. Козюбри, О.Копиленка, В.Кульчицького, В.Лемака,Л.Луць, В.Макарчука, О.Мироненка, М.Никифорака, О.Петришина, П.Рабіновича, А.Рогожина, В.Рум’янцева, І.Сафронової, О.Святоцького, О.Скакун, М.Страхова, В.Тація, О.Тимощука, Б.Тищика, І.Усенка, Ю.Шемшученка, О.Ярмиша та ін.

Складність історико-методологічних аспектів дослідження вимагає ретельного опрацювання значної кількості джерел: привілеїв, універсалів, едиктів, статутів польських королів, рішень вального сейму Польського Королівства і сеймиків Руського воєводства, рішень судово-адміністративних установ у Галичині в досліджуваний період, опублікованих та неопуб- лікованих матеріалів і документів, що зберігаються в Цент­ральному державному історичному архіві України у Львові, у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.Стефаника, а також публікацій джерелознав­чого характеру, здійснених Б. Зиморовичем, М.Капралем, О.Купчинським, Р.Дашкевичем, В.Інкіним, Ю.Зазуляком, M. Ковальським.

Хронологічні межі монографії охоплюють 1349- 1569 рр. У 1349 р. польський король Казимир III приєд­нав Галичину до складу Польського Королівства (спроби захоплення Галицьких земель польським королем роби­лися і раніше (1340 р.), але були короткотривалими). У 1569 р. була підписана Люблінська унія, згідно з якою Поль­ське Королівство і Велике князівство Литовське створили єдину державу - Річ Посполиту, а отже, Польща, а в її складі й Галичина вступили в новий етап державно-правового роз­витку, що тривав до 1772 р., коли Галичина була приєднана до складу Австрії.

Територіальні межі монографічного дослідження. Термін “Га­личина” у цьому дослідженні використовується як умовна назва Галицької Русі (XII - перша половина XIV ст.), однієї з етнічних українських земель, розташованої в басейні рік Сяну, Дністра та Західного Бугу. Ця історична українська територія охоплювала землі, котрі впродовж 1349-1370 рр. перебували під владою польського короля Казимира III; у 1370-1387 рр. - під владою угорського короля Людовика; з 1387 р. до 1569 р. - у складі Польського Королівства, відтак з 1569 р. - у складі Речі Посполитої (до 1772 р.). У досліджува­ний період Галичина охоплювала територію сучасних Івано- Франківської, Львівської, Тернопільської областей України та Підкарпатського й частини Малопольського і Люблінського воєводств Республіки Польща. Від 1349 р. до 1434 р. в офіцій­них документах Галичина йменувалася як Руське Королівство (Королівство Русі), а з 1434 р. до 1569 р. - Руське та Белзьке (з 1462 р.) воєводства як адміністративно-територіальні одиниці Польського Королівства.

Методологію дослідження визначають засоби і прийоми наукового пізнання: філософські, загальнонаукові та спеціаль­но-наукові. Засадничим є діалектичний метод, поєднуваний з методом філософського плюралізму (діалогу). В умовах мето­дологічного плюралізму це дало змогу уникнути монополіза­ції права на істину лише одного методу наукового пізнання, розкрити досліджувані процеси об’єктивно, повно та всебічно. Це дало право авторові монографічного дослідження викласти своє бачення чи хоч би сформувати власне ставлення до про­блем, визначених у дослідженні. Найадекватнішим подібному розумінню об’єкта і предмета історико-правового пізнання є цивілізаційний підхід до аналізу історико-правової дійсності, який дав змогу зосередитись на об’єктивному та всебічному вивченні характерних рис і елементів окремих явищ істори­ко-правової дійсності, до яких належать питання формування та функціонування органів влади і права у Галичині в складі Польського Королівства (1349-1569 рр.).

Використання загальнонаукових методів - системного, структурного, функціонального - допомогло розкрити основні політико-правові й соціально-економічні чинники, що вплину­ли на формування та функціонування органів влади і права в Галичині у складі Польського Королівства. Використання таких спеціально-наукових методів, як ісгорико-правовий, формально- юридичний, порівняльно-правовий, хронологічно-проблемний та інших, дало змогу проаналізувати сутність і значення реалі­зації адміністративно-правової автономії Руського Королівства (1349-1434 рр.) і впровадження польського державного ладу та права у Руському воєводстві (1434-1569 рр.).

Завдяки використанню комплексу сучасних методів, авто­рові вдалося висунути й обґрунтувати гіпотезу, відповідно до якої галицькі українці, дотримуючись своїх історичних, куль­турних традицій, сформували в умовах перебування в складі Польського Королівства адміністративно-правові й самоврядні інститути, котрі автономно функціонували у Галичині до ос­таточної інкорпорації краю (1434 р.), яку за особливостями можна назвати “галицькою моделлю”.

Комплексність дослідження зумовила характеристику низ­ки політичних соціально-економічних і правових відносин у Галичині в складі Польського Королівства з метою висвітлення процесів творення та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського Ко­ролівства, який заслуговує на увагу з погляду теорії і практи­ки як новий напрям у національних дослідженнях проблем державно-правового розвитку в Центрально-Східній Європі в період Середньовіччя.

Запропонована праця не претендує на вичерпне і всебіч­не висвітлення проблемних питань історії держави та права України. Вона є лише складовою частиною процесу дослід­ження історії державно-правового розвитку України, який розпочався з проголошенням Україною незалежності, коли новітня методологія й об’єктивний аналіз історико-правових джерел заклали міцне підґрунтя для вивчення особливостей формування та діяльності державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині, в тому числі в складі Польського Ko- ролівства. Автор далекий від думки, що положення і виснов­ки, викладені в монографії, будуть беззаперечно сприйняті й допоможуть вирішити більшість існуючих проблем з форму­вання та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів України в контексті сучасних процесів державот­ворення. Адже історико-правова проблема - це лише складне теоретичне питання, яке потребує вирішення, а не фактичне його вирішення. Однак сподіваємось, що це історико-правове дослідження привнесе у правничу науку нові ідеї та положен­ня, нові підходи у розв’язанні актуальних наукових проблем науки історії держави і права України.

Якщо пропонована праця слугуватиме поштовхом і своєрідним стимулом для проведення подальших наукових досліджень у науці історії держави і права України, автор вва­жатиме своє завдання виконаним.

Ідеєю написання монографії та її втілення у життя автор завдячує знаним науковцям, авторитетним професорам Воло­димирові Семеновичу Кульчицькому та Борисові Йосиповичу Тищику, які чи не найбільше прислужилися в сучасній істори- ко-правовій науці своїми дослідженнями проблем державно- правового розвитку України.

Автор висловлює щиру вдячність провідним науковцям за цінні зауваження та допомогу в роботі над монографією: Воло­димирові Дмитровичу Бабкіну, Володимирові Дмитровичу Гон­чаренку, Миколі Івановичу Козюбрі, Людмилі Андріївні Луць, Михайлові Васильовичу Никифораку, Василеві Тимофійовичу Нору, Петрові Мойсейовичу Рабіновичу, Ользі Федорівні Скакун, Олександрові Валентиновичу Тимощуку, Ігореві Борисовичу Усенку, Олександрові Назаровичу Ярмишу.

Автор вдячний колективу кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного уні­верситету імені Івана Франка за допомогу та доброзичливі рекомендації під час написання монографії.