Встановлення радянської лади в Західній Україні (вересень 1939-червень 1941 рр.)

17 вересня 1939 р. частини Червоної армії перетнули польсько-радянський кордон і незабаром зайняли територію Західної України. Такий розвиток подій став результатом реалізації однієї з умов таємного протоколу до радянсько- німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р..

західноукраїнські землі по річку Сян включилися до «сфери впливу» СРСР.

Зайняття Західної України Червоною армією викликало нову суспільно- політичну ситуацію в регіоні. Для встановлення нового порядку сюди направлялися партійні й радянські працівники зі східних областей Української РСР для заміни органів влади Польщі. В максимально короткий строк були ліквідовані державні органи Другої Речі Посполитої і почали утворюватися нові тимчасові органи влади: у містах і повітах встановлюються тимчасові управління, в селах - селянські комітети. Склад повітових і міських управлінь докладно добирався. До них входили політруки Червоної армії, партійні працівники східних районів УРСР. До 2 жовтня 1939 р. ЦК КП(б)У направив для роботи в тимчасових управліннях 240 партійних працівників, ЦК комсомолу України - 142, політуправління фронту - 80 чол. За суттю і

функціями тимчасові органи управління мало чим відрізнялися від традиційних радянських органів влади. Для керівництва різними ділянками економічного і суспільного життя організовувалися відповідні відділи: промисловості, транспорту, фінансів, торгівлі, охорони здоров'я, освіти.

Низовою ланкою органів тимчасового управління Західною Україною стали селянські комітети, їх очолювали представники, призначені з місцевих жителів. Члени комітетів обиралися на зборах сільських жителів, а волосні (гмінні) - на зборах представників селян волості.

Військова рада Українського фронту постановою від З жовтня 1939 р. утворила на території воєводств Західної України обласні тимчасові управління з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі та Луцьку.

Однак тимчасові органи влади не могли самостійно вирішувати питання територіальне правового статусу та суспільно-політичного устрою Західної України. Тому в Москві вирішили сформувати представницький орган, який міг би вважатися виразником волі населення краю. 1 жовтня 1939 р. у постанові Політбюро ЦК ВКП(б) було напрацьовано детальний сценарій, час, місце і строки проведення виборів Народних Зборів Західної України.

22 жовтня 1939 р. вибори відбулися і 26 жовтня у Львові вони розпочали свою роботу. Народні Збори затвердили декларації про встановлення радянської влади у Західній Україні та про її входження до складу Української РСР, а також про націоналізацію банків та великих промислових підприємств, поміщицьких ти церковних земель. 11 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Радянською Україною. 15 листопада того ж року аналогічний Закон схвалила Верховна Рада УРСР. Згадані декларації і закони становили легітимну основу запровадження радянського режиму в Західній Україні. Розпочався період державно-політичної системи тоталітарного типу. Основні владні функції взяли на себе обласні, міські та районні комітети КП(6)У.

Формування постійних органів радянської влади розпочалося лише у січні 1940 р. Цьому передував Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. «Про організацію Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської і Тернопільської областей у складі Української РСР». Невдовзі Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. старий адміністративно-територіальний поділ було ліквідовано і замість повітів створено 202 сільських райони. За зразком великих обласних центрів східних областей УРСР у Львові, почали існувати чотири райони міського підпорядкування.

Відповідно до нового адміністративно-територіального поділу формувалися {але не обиралися) радянські державні органи. Президія Верховної Ради УРСР затверджувала обласні виконавчі комітети, які складалися з голови, заступника голови, секретаря і 7-8 членів.

Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і державних структур. У західних областях ця практика виявлялася в тому, що до складу обласних, міських та районних виконкомів Рад входили перші або другі секретарі відповідних партійних комітетів. Облвиконкоми, в свою чергу, затверджували районні та міські виконавчі комітети. Усього на території західних областей було створено 84 міських, 89 селищних і 4944 сільських виконавчих комітетів Рад. З організацією районних і міських виконкомів тимчасові управління припинили свою діяльність.

Для заповнення вакансій у новостворюваних структурах була потрібна велика кількість лояльних щодо влади кадрів. Проблема вирішувалася двома шляхами: на усі більш-менш відповідальні посади призначалися уповноважені із східних областей УРСР. Місцеві ж спеціалісти допускалися на другорядні посади. Секретаріат ЦК. КП(б)У 29 грудня 1939 р. ухвалив рішення, яким зобов'язав обкоми партії східних областей до 5 січня 1940 р. відібрати з числа голів та секретарів районних виконавчих комітетів, завідувачів райфінвідділами, райземвідділами, відділами освіти та інших груп господарських працівників 1534 особи для роботи у західних областях на аналогічних посадах. І все ж відряджених радянських керівників і господарських працівників не вистачало. Тому партійні органи залучали на окремі посади в радянські органи влади і управління місцевих жителів, так званих висуванців. Зокрема, у Рівненській області заступниками голів райвиконкомів було призначено 22 чол. з місцевого населення, завідуючими відділами райвиконкомів - 93 чол. Головами сільських виконкомів затверджено 856 чол., секретарями - 854. Серед висунутих на корінну радянську роботу був М.Козійчук, у минулому селянин бідняк, політв'язень, який став заступником голови Дубнівського райвиконкому.

У березні 1940 р, в західних областях України відбулися вибори до центральних Рад, У Верховну Раду СРСР було обрано 33 депутати, у Верховну Раду УРСР - 80. Вибори до місцевих Рад пройшли лише в грудні 1940 р. за сценарієм, прийнятим в СРСР: у бюлетень вносили лише одну кандидатуру. Партійні органи заздалегідь визначали серед депутатів кількість комуністів і безпартійних, робітників і селян, молоді і жінок, людей з вищою освітою та ін. Проведення цих виборів завершило перебудову державного апарату і легалізувало нову політичну систему.

Слід зазначити, що і тоді депутатами місцевих Рад було обрано чимало знаних і авторитетних у регіоні людей різних професій. Зокрема, депутатами Львівської обласної Ради стали в грудні 1940 р. професори І.Крип'якевич і Я.Парнас, письменниця Є.Щеплінська і композитор В.Барвінський. У складі 519 депутатів Львівської міської Ради налічувалося 212 представників інтелігенції, у тому числі 36 учителів, 13 інженерів, 6 лікарів, 13 майстрів сцени, 31 науковий працівник. Серед них: професори медичного інституту Р.Вайгель, Я.Лернатович, Я.Грек, Ф.Гроєр, С.Новицький, Т.Островський, політехнічного інституту -С.Пілат, І.Багінський, Є.Лазарко, В.Краковський, а також університету-К.Студинський, С.Баках, С.Мазур, С.Рудницький та ін.

В умовах, коли виконавчі структури домінували над представницькими, а штатний апарат над депутатським корпусом, функції останнього обмежувалися переважно присутністю на сесіях Рад, участю в обговоренні окремих питань і одностайним схваленням попередньо підготовлених рішень. Водночас не можна погодитися з тим, що всі депутати виконували лише декоративну роль, створюючи видимість демократії і приховуючи тим панування партократії. Такий погляд дещо спрощує складний механізм, який діяв у той час. Так, депутати Верховних Рад СРСР і УРСР, використовуючи свій високий суспільний статус, мали змогу за певних обставин вносити корективи в політику влади, головним чином її місцевих структур, щодо окремих груп населення, допомагали у вирішенні особистих й життєвих проблем виборців.

Отже, місцеві ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами державної влади, у ряді випадків були позбавлені таких функцій. Реальна влада перебувала в руках партійних комітетів. У системі державних органів влади виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат - над депутатським корпусом, а вся система в цілому підпорядковувалася "керівним вказівкам партії». Режим, що функціонував у Західній Україні з вересня 1939 р. по червень 1941 р,, був аналогічним до системи і способу здійснення влади в СРСР

Для реалізації своєї політики радянська влада використовувала різні заходи, документи, цифри і факти. Зокрема, широко використовувались цифри, що повинні були свідчити про впровадження представницької демократії. Так, наводились дані: у виборах до Народних Зборів 1939 р. взяли участь 61 тис. євреїв, 44 тис. поляків, 8 тис. росіян.. Депутатами до них були обрані поляки, білоруси, росіяни та громадяни інших національностей.

Не заперечуючи наведених статистичних даних, слід, однак, звернути увагу на ряд обставин, які спростовують або значно звужують реальність вказаного демократичного положення:

а) вибори до Народних Зборів проводилися за умов військової окупації силами Політичного управління українського фронту, яке керувалося вказівками Політбюро ЦК ВКП(б) і КП(б)У. Так, вище партійне керівництво України своєю постановою від 28 жовтня 1939 р. затвердило склад редакційної комісії Народних Зборів. Аналогічною була ситуація і з виборами до Верховних рад СРСР та УРСР 1940р., в т.ч. на території Північної Буковини та Бессарабії;

б) кандидатом у депутати вказувався лише один громадянин від блоку комуністів та безпартійних;

в) спроби забезпечених верств національних меншин скористатися принципом загального виборчого права і висунути своїх представників зазнавали всілякого паплюження в пресі, а за необхідності - придушувалися партійними органами.

Та ж газета у 1940 р., перед виборами до Верховних Рад СРСР і УРСР, попереджала населення про можливість проникнення "недобитків польської шляхти" до складу виборчих комісій. "Треба ретельно підходити до їх формування, - застерігала передова стаття, - щоб виключити можливість проникнення туди ворожих елементів";

г) формування депутатського корпусу, а також кадрове забезпечення соціалістичних перетворень здійснювалося за умови попереднього затвердження списків Політбюро ЦК КП(б)У або її місцевими структурами. Перевага, як відомо, надавалася пролетаріату і сільській бідноті національних меншин, які прихильно ставилися до радянської влади. Проте і вони могли претендувати, переважно, лише на незначні посади.

За таких умов про широкий і справжній демократизм для всіх національностей та соціальних груп навряд чи можна говорити як про реальний і можливий. Більш реальним видається політичний контроль, який поєднувався з репресіями, що виявили справжню суть політики незабаром після "возз'єднання" західноукраїнських земель з УРСР.

ВИСНОВКИ З ШОСТОГО ПИТАННЯ

"Українізація" західноукраїнських територій колишньої Польщі була здійснена в надзвичайно стислі терміни шляхом використання усіх наявних можливостей тоталітарної Радянської держави. Політичні міркування брали гору над економічними, а масштаби перетворень подекуди випереджали реальні потреби і можливості української громади;

"відновлення історичної справедливості" для українців стало черговою історичною несправедливістю щодо репресованих і депортованих поляків, євреїв, представників інших національностей;

для комуністичної влади СРСР українська культурна революція відігравала швидше роль засобу для досягнення мети. ніж самостійної цілі. Той факт, що кінцевим завданням здійснюваних перетворень мала стати інкорпорація Західної України в УРСР та СРСР, повна уніфікація спершу економіки та соціальної бази, а згодом - мови і культури із загальнорадянським стандартом, не викликає сумніву;

- якщо говорити про практичну цінність шляхів і методів "українізаційної" діяльності 1939-1941 рр. для сучасної України, що виступає як демократична, правова миролюбна держава, то вона дуже сумнівна. Застосування сталінських методів більшовицького "штурму і натиску" повинно поступитися місцем ретельній і тривалій організаційній. просвітницькій, культурній роботі.

7.