Центральна Рада. “Перша” Українська Народна Республіка
Територія та термін існування: УНР часів ЦР - 7 листопада 1917р. - 29 квітня 1918р.Згідно ІІ Універсалу під юрисдикцією ЦР перебували Київщина, Полтавщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Катеринославщина, Донеччина, Харківщина та Херсонщина, тобто 9 губерній.
А Тимчасовою інструкцією російського Тимчасового уряду ця територія обмежувалась 5 губерніями.Державний механізм: Утворення, склад і організація роботи Центральної Ради. Як тільки в Києві стало відомо, що 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся влади, національні сили різного напрямку (самостійники, автономісти, федералісти) розпочали діяльність зі створення єдиного координаційного центру. У ніч з 3 на 4 березня такий центр було утворено і названо Українською Центральною Радою, або просто ЦР. Вона мала об’єднати всі українські партії в боротьбі за відродження власної держави, згодом провести вибори і скликати український парламент, який створить уряд. Отже, 4 березня 1917 р. ЦР офіційно заявила про своє утворення. Головою ЦР обрала М. Грушевського, його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.
У своїй діяльності від виникнення (4 березня 1917 р.) до ліквідації (29 квітня 1918 р.) ЦР пройшла такі етапи розвитку: 1) 4 березня - 10 червня 1917 р. - національно-політичний блок партій і організацій; 2) 19 червня - 7 листопада 1917 р. - формування на базі ЦР представницького, національного органу влади в Україні; 3) 7 листопада 1917 - 29 квітня 1918 р. - перетворення ЦР у вищий державний законодавчий орган влади парламентського типу (передпарламент). Від Першого універсалу в актах ЦР даються такі правові визначення, як: “законодавчий орган”, “представницький орган”,
“революційний, демократичний парламент”. Вона проголошувалася тимчасовим органом, який мав передати владу Установчим зборам. ЦР формувалася не шляхом загальних виборів, а на підставі делегування до її складу представників політичних партій та демократичних громадських організацій.
Склад її коливався від 640 до 840 осіб. Структурно ЦР поділялася на Загальні збори, президію Ради (голова та два його заступники), комітет Ради (Малу Раду), комісії Ради. Працювала вона посесійно (звичайні і позачергові) та пленумами. Комітет складався з 33 осіб, які обирали голову, секретарів, скарбника і голів комісій. Провідними рисами діяльності Ради можна вважати парламентаризм, рівноправність, демократизм, прагнення поєднати вирішення соціальних проблем з національними. ЦР видавала нормативно-правові акти у формі законів, універсалів, постанов, ухвал, рішень.Владні установи УНР в центрі та на місцях. Формування вищих та місцевих органів влади Української Народної Республіки (7 листопада 1917 р. - 29 квітня 1918 р.) пройшло певну еволюцію. Третій універсал вищим
законодавчим органом влади до скликання Установчих зборів проголошував Центральну Раду, яка формувалася шляхом делегування до її складу представників політичних партій та громадських організацій. Робочим, постійнодіючим і виконавчим органом між пленумами ЦР була Мала Рада, або Комітет, також президія Ради (голова і два його заступники). ЦР видавала закони, ухвали, універсали, рішення. Виконавчу владу очолював Генеральний секретаріат, а з 9 січня 1918 р. - Рада народних міністрів, які складалися з галузевих відомств - секретарств (міністерств) - освіти, фінансів, внутрішніх справ тощо на чолі з генеральним секретарем (народним міністром). Розпорядження та інструкції виконавчої влади були обов’язковими до виконання на місцях.
Адміністративно-територіальний устрій українських земель у 1917-1918 рр. зберігався старий - губернський. Губернії поділялися на повіти, волості, сільські громади та міста. УНР складалася з 5 губерній (за Третім універсалом), а за Четвертим універсалом - з 9 губерній (без Криму). В адмінодиницях адміністрації очолили губернські, повітові та волосні комісари ЦР. 6 березня 1918 р. вийшов закон ЦР “Про розподіл України на землі”, який передбачав адмінреформу. УНР мала складатися з 32 земель, утворених за історико- етнографічною ознакою (Волинь, Холмщина, Слобожанщина, Запорожжя тощо).
Землі передбачалося поділити на волості, а ті - на громади. У кожній адмінодиниці виборні збори обирали земських, волосних та громадських начальників. Проте втілити в життя реформу ЦР не вдалося. Тому до кінця квітня 1918 р. в УНР як державна адміністрація діяли комісари, що стояли на чолі управ, та ради депутатів різних рівнів і земельні комітети, як органи місцевого самоврядування. Прийнята, але не впроваджена в дію Конституція УНР 1918 р. теж передбачала паралельне існування управ (державних адміністрацій) та рад (органів самоврядування). У цілому ж, як центральні, так і місцеві органи влади періоду УНР перебували лише в стадії зародження та становлення, і їхньому розвитку завадили зовнішні (більшовики, німці) та внутрішні (гетьманський переворот) чинники.Політичне вирішення проблеми захисту суверенітету УНР. Не
досягнувши військового вирішення питання щодо забезпечення територіальної недоторканності та суверенітету України, Центральна Рада вдалася до політичних кроків у цьому напрямі, одним з яких стала участь делегації УНР у мирних переговорах з Центральними державами у Бресті, Генеральний секретаріат України ще 11 грудня 1917 р. прийняв рішення про те, що у цих переговорах братиме участь „незалежно від делегації Совета народних комісарів” „самостійна делегація правительства Української Народної Республіки”.
Зрештою 27 січня 1918 р. у Бресті було підписано мирний договір між Українською Народною Республікою, з одного боку, та Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією - з іншого. Згідно з цим документом, зважаючи на те, що „український народ у протягу сучасної світової війни проголосив себе незалежним”, „сторони, заключуючі договір, рішилися надалі жити взаїмно в мирі і дружбі”. Отже, визнавався суверенітет України, який держави мали допомогти забезпечити „опорожнювання (звільнення..) зайнятої (більшовицькими військами) області... негайно по ратифікації нинішнього мирового договору”. У той же час „сторони, які заключають договір, зобов’язуються взаїмно зав’язати негайно господарські зносини і устроїти обмін товарів....”, а їх кількість та рід витворів...
означить обостороння згода комісії, яка... збереться негайно після підпису мирного договору”. Конкретно цей „обмін товарів” вилився у те, що Україна мала до 1 липня 1918 р. постачати Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 400 млн шт. яєць, З млн пудів цукру і навіть солому. Натомість, з метою „опорожнювання зайнятої області”, німецькі та австро-угорські війська 8 лютого 1918 р. почали просування у глиб України і вже 1 березня підійшли до Києва. 2 березня віддані Центральній Раді військові формування, серед яких був і 1-й курінь Січових Стрільців, урочисто вступили до Києва. Цього ж дня надвечір до міста увійшли й німецькі підрозділи.Судова та правоохоронна система УНР. До проголошення Третього універсалу в Україні зберігалася судова система, яка усталилася в Російській імперії після реформи 1864 року, тобто окружна юстиція: окружні суди (один на кілька повітів) як суди першої інстанції та судові палати як апеляційна інстанція, підпорядковані Сенату. Паралельно діяли відновлені на початку століття дільничні мирові суди (І інстанція) та з’їзди мирових суддів (апеляційна інстанція). У листопаді 1917 року Генеральне секретарство судових справ, очолюване М. Ткаченком, розпочало реформу судової системи. 16 грудня 1917 р. ЦР затвердила законопроект про утворення Генерального суду в складі 3-х департаментів: карного, адміністративного та цивільного.
Генеральних суддів було 15 осіб - по 5 в кожному департаменті. ГС мав бути вищою судовою, наглядовою та касаційною інстанцією, не залежною від виконавчої та законодавчої влади. Тим же законопроектом створювалися замість судових палат три апеляційні суди в Києві, Одесі та Харкові. Апеляційний суд комплектувався головою, заступником та 3 - 5 суддями. При них створювалися посади старших прокурорів та прокурорів, яких призначав Генеральний секретар судових справ. Він же призначав й Старшого прокурора, який водночас підпорядковувався і Генеральному суду. Окрім того, в умовах революції діяло так зване “надзвичайне правосуддя”: революційні військові суди, які створювали у разі потреби головні губернські військові коменданти та військові суди (штабні, військові та вищі).
Для боротьби зі злочинністю і для охорони громадського порядку в умовах соціальних рухів ЦР створила Комітет охорони революції при Генеральному секретаріаті та Генеральне секретарство внутрішніх справ. Поліцію реорганізовано в сільську та міську міліцію. Окремо формувалися підрозділи самооборони та самозахисту - “вільне козацтво”, яке мало підрозділи: курінь (волость), полк (повіт) та кіш (губернія) на чолі з отаманами та старшиною.
Проте внутрішні та зовнішні перешкоди завадили ЦР впровадити вповні в життя означені судові та правоохоронні структури.
Згубні наслідки відмови від розбудови національної регулярної армії. Протистояти воєнному тиску з боку більшовицьких військ українській владі було складно, і перш за все тому, що Українська Центральна Рада, соціалістична за представництвом у ній українських партій та за своєю орієнтацією, з самого початку стоячи на платформі національно-територіальної автономії України у складі майбутньої Російської федеративної держави, не вважала за доцільне розбудовувати національні Збройні Сили, відносячи питання військового будівництва до компетенції федерації. У той же час у російських військах, розташованих як в Україні, так і за її межами, ще з весни
1917 року розпочався рух за українізацію армії, за формування українських військових частин. Національно свідомі сили в армії та в українському суспільстві ставили питання про розбудову армії на національно- територіальних засадах. Під тиском національного військового руху Центральна Рада протягом 1917 року вжила організаційно правових заходів до створення вищих військових структур майбутньої української армії — Українського генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради військових депутатів, Українського Генерального штабу.
Проте не можна не зазначити, що через федералістсько-автономічну позицію керівництва та більшості складу Центральної Ради, а також Генерального секретаріату як вищих органів влади і управління України політика держави у військовій галузі йшла хибним шляхом: спочатку, до проголошення незалежності України, — в напрямі цілковитої відмови мати національну армію, покладаючи справу захисту своєї території від зовнішніх посягань на Збройні Сили майбугньої федерації, а з поширенням військового руху за українізацію війська, і особливо після проголошення Української Народної Республіки — у напрямі побудови Армії УНР на міліційних засадах (Закон про створення народного війська від З січня 1918 р., Статут Осібної Армії УНР, введений в дію наказом Міністерства військових справ від 28 січня
1918 р.), вїдкидаючи пропозиції тик політичних і військових діячів, які стояли на позиції розбудови регулярної національної армії.
Так, на противагу прихильникам міліційної армії група військових фахівців з Генерального секретарства військових справ за ініціативою С. Петлюри взялися в листопаді 1917 року за розробку статуту української армії — найбільш значущого для національного військового будівництва нормативно-правового акта, який передбачав загальну військову повинність громадян УНР, чим підтверджувалась зорієнтованїсть розробників цього документа на створення регулярної армії.Проте а силу політичних позицій і протиборств цей документ, що мав назву „Статут Української Народної Армії”, на розгляд Центральної Ради не потрапив, і С. Петлюра затвердив його одноосібно.
Оскільки гору взяли сили, які стояли на позиції створення армії на міліційних засадах, цей статут на засїданнї Малої Ради 19 грудня 1917 р., вже після відставки С. Петлюри з поста Генерального секретаря військових справ, було оголошено як одноосібний проект Петлюри, за який Генеральний Секретаріат відповідальності не несе.
ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ
Відмова від будівництва регулярної армії була трагічною помилкою українського політичного керівництва. Доводиться констатувати, що за такої політики у військовому питанні розробка і прийняття ґрунтовних норматавно- правових актів, які б послужили закладенню основ регулярної армії України, здатної надійно захистити національні інтереси, як і практична організація оборони України, були неможливі. На захист Української Народної Республіки стали тільки окремі, віддані Центральній Раді військові частини, серед яких був і створений у листопаді—грудні 1917 року з числа військовополонених галицьких і буковинських українців — колишніх вояків айстро-угорської армії
— 1-й курінь Січових Стрільців.
Під тиском більшовицьких військ Центральна Рада та інші державні установи УНР під прикриттям прихильних армійських формувань, і зокрема військового формування Січових Стрільців, якому було довірено завдання охорони державних інституцій УНР, 25 січня вимушені були виїхати до Житомира, потім до Сарн та Маневичів.
2.