ПРИВІЛЕЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ГРОМАД МІСТА ЛЬВОВА XIV-XVIII CT. (ІСТОРИКО-ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ ОГЛЯД)

Середньовічний княжий Львів виник невдовзі після руйнівних нападів татарських завойовників середини ХІІІ ст. Однією з цілей заснування нового міста-фортеці була iδ⅜J)b?ι протидія цим нападам.

Польський король Казимир ІІІ після захоплення Львова у середині XIV ст. застав вже складену етнічно-національну структуру. Привілеєм від 17 червня 1356 р. про надання магде­бурзького права він зробив католицьких переселенців, передусім німців, привілейованою національною громадою^[3]. Внаслідок політики нових господарів міста, польських королів, спрямованої на зміцнення їхньої влади, місто було обсаджене переважно німецькими колоніс­тами^[4]. Недарма хроніст міста XVII ст. Бартоломей Зиморович назве “німецьким” період від 1340 р. до середини XVI ст.^[5] За даними книг прийнять до міського права на початку XV ст. число німецьких іммігрантів до Львова сягало 70 % і досить швидко німецький елемент ви­тіснив усі інші народи у демографічній структурі міського середмістя^[6]. Привілей 1356 р. на німецьке (“тевтонське”) право та наступні королівські земельні, правові, економічні надання (привілеї на право складу, проведення торгів, ярмарок, звільнення від мит та податків) й інші привілеї XIV-XV ст.

Термін “католицька нація” з’явився дещо пізніше, у час впровадження т. зв. зібрання всіх станів та націй, де окрім католиків голос отримали українці та вірмени^[7]. Але реально католицька громада стала домінуючою в місті ще у XIV ст. Панівне становище у Львові в XIV­XV ст. займали німецькі колоністи, але з часом їхня громада почала розчинятися та піддаватися асиміляції з боку численних польських католицьких переселенців. Перелом у національному обличчі міста настав у XVI ст., коли визначальну роль в управлінні містом та у кількісних демографічних показниках відігравала вже польська громада. Власне всіма привілеями та наданнями, які отримало місто та його владні структури, користувалися тільки повноправні міщани Львова католицького віровизнання^[8]. Міщани інших християнських національних груп - українці та вірмени - тільки частково користувалися загальноміськими привілеями, а саме певними звільненнями та пільгами економічного характеру. Політичні привілеї міста, насамперед доступ до органів міського самоуправління та судочинства, залишалися недоступними для некатолицьких громадян Львова^[9].

Польський король Казимир ІІІ привілеєм 1356 р., потужно протегуючи католицький громаді міста, також юридично санкціонував існування у Львові громад українців, вірменів, євреїв, татар і сарацинів^[10] та “будь-яких інших” (“naciones Ormenorum, Iudeorum, Saraceno- rum, Thartarorum, Ruthenorum et aliorum quarumcumque”)^[11]. Громади отримали право вибору: повністю підпорядкуватися судовій юрисдикції міського війта або вирішувати будь-які питання та справи на суді “відповідно до права своєї нації”, але при головуванні міського війта^[12]. Такі дії Казимира ІІІ були природними в умовах ще нестійкого завоювання новозахоплених земель.

З усіх національних громад тільки три, окрім німецько-польської, а саме, українська, вірменська та єврейська громади, змогли уконституюватися, самоорганізуватися та здобути правове визнання вищої державної влади в особі короля. Тільки ці три громади отримували королівські привілеї, які торкалися різних аспектів юридичного, економічного та релігійного життя громад. Львів’яни всіх інших націй, які мали в місті різні за чисельністю колонії (греки, караїми, шотландці, італійці, угорці, румуни та інші), не змогли створити свого автономного національно-культурного світу і з часом інтегрувалися в існуючі чотири національні громади.

Привілеї української громади. Найчисленніша за князівських часів українська громада після захоплення Львова Казимиром ІІІ потрапила у скрутне становище “чужих” на своїй землі. Короткий час у XIV ст. - на початку XV ст. представники української громади ще входили до складу міської ради^[13]. Вже на початку XV ст. українців, які мешкали в середмісті Львова, було дуже мало - щонайбільше 30 родин, які сплачували податки зі своєї нерухомості^[14]. Звичайно, значно більше нараховувалося українських ремісників, некваліфікованих найманих працівників або селян, котрі, проживаючи у середмісті та на передмістях Львова, не входили у жодні середньовічні реєстри платників податків. Але політичне право та голос у вирішенні питань міського життя могли мати власне міщани, тобто повноправні громадяни міста, які володіли нерухомістю в місті. А від початку до кінця XV ст. тільки 32 українці отримали міське право Львова^[15]. Тому досить довго нечисленні львів’яни-українці, які мешкали в основному тільки в одному кварталі міста - навколо вулиці Руської, не могли ефективно захищати свої інтереси як громади.

На початку XVI ст. українська громада немов пробуджується. Зростає активність українців у економічному, культурному, релігійному житті^[16]. Здійснюються перші спроби захистити свої інтереси за допомогою правових кроків.

У 1521 р. уповноважені громади українців середмістя та передмістя Львова Ілля, Ігнат та Макар^[17] подали королю Сигізмунду І скаргу на львівських райців. Хоча українці підлягали тому ж магдебурзькому праву та несли такі ж міські тягарі, як й інші міщани католицького віровизнання, але з боку міської ради їм чинилися обмеження. Так, райці відсилали українців складати присягу в міській церкві, очевидно, не дозволяючи присягати у католицькому храмі. Також у міських судах не приймалися свідчення українців (“людей руського обряду”), а це, окрім обмеження правового характеру, завдавало їм збитків у їхній економічній діяльності. Інші скарги стосувалися релігійних обмежень вірних Руської церкви: заборони священикам публічно нести Святі Дари вулицями міста, заборони переносити покійних до церков для заупокійних відправ. Райці міста за магдебурзьким правом володіли патронатом над костелами та церквами у місті, з цього огляду українці відчували себе також обтяженими, адже часто райці зловживали цим правом, надаючи за подарунок презенту на священика неприготованим до цього кандидатам (док. №1).

Король створив комісію з впливових державних урядовців, у яку ввійшли представники як центральних органів влади: канцлер, віце-канцлер королівства, краківський бурграбій, так і місцеві урядовці: львівські воєвода та староста. Комісія засідала у Львові, викликавши до себе бурмистра, райців та представників української громади, і змусила обидві сторони до компромісів у суперечках. Українці й надалі мали складати присягу в церкві, але вже у присутності судового урядника, який мав би виголошувати формулу присяги. Свідчення українців безумовно мали прийматися у судах, хоча це “було проти канонів та норми німецького права. Комісія при цьому покликалася на практику, яка склалася в “руських землях” Великого князівства Литовського, де українська шляхта користувалася повнотою юридичних прав, не тільки складаючи присягу та безперешкодно даючи свідчення у судах, але й займаючи керівні державні уряди на місцях.

Суперечності на релігійному ґрунті також вирішувалися компромісно, очевидно, не задо­вольняючи до кінця жодну із зацікавлених сторін^[18]. Священики отримали право нести Святі Дари до хворих у місті в церковних ризах, а також дозволялося переносити вільно мертвих у місті, але запалювати свічки, дзвонити у дзвони й виконувати різні обряди можна було тільки на вулиці Руській. Право патронату залишалося за міською радою, що не могла брати з кан­дидатів на священика більше, ніж 2 копи польських грошів. Але українська громада також отримала змогу ручатися за кандидатів на священика, а райці мали враховувати її думку.

Компромісно суперечності у правовій та релігійній ділянках між супротивними сторонами були частково розв’язані цим декретом короля. Однак протиріччя в економічному житті міста, де українська громада робила значний поступ, подібним декретом короля у 1525 р.вирішити не вдалося. Під час побуту Сигізмунда І у Львові у 1524 р. українці поскаржилися королю на міську раду, що забороняє їм купувати нові будинки поза вулицею Руською та не дозволяє приймати їх до ремісничих цехів, а отже й виконувати ремісничу діяльність, адже у містах законно займатися ремеслом можна було тільки у цехових ремісничих організаціях. Окрім цього українцям забороняли проводити основні у той час підприємницькі операції: шинкувати алкогольними напоями, продавати сукно уроздріб.

Король відклав рішення у цій справі на вальний сейм у Пйотркові, де 17 лютого 1525 р. прийняв негативний для українців декрет. У жодному з порушених ними питань король не виявив готовності до компромісних формулювань. Усі пункти декрету були відмовними для прохань української громади Львова. Покликаючись на відсутність регулювання попередниками-королями цих проблем, Сигізмунд І постановив українцям задовольнитися проживанням у межах свого кварталу, права купувати будинки в інших частинах міста вони не отримали. Категоричним було й підтвердження заборони приймати українців “до будь-яких цехів та ремесел”, займатися шинкуванням напоями та продажем сукна.

Після укладення Люблінської унії українці домоглися у толерантного в релігійних питаннях польського короля Сигізмунда Августа привілею від 20 травня 1572 р. (док. №3). На відміну від двох попередніх спроб дійти справедливості у короля, цього разу українська громада змогла отримати від короля грамоту, яка вирішувала більшість проблем релігійного, економічного, правового та культурного життя. Насамперед, вони були зрівняні у всіх правах з домінуючими у місті польськими міщанами католицької віри, що виявилося у можливості кожному з українців бути обраним до міської ради, безперешкодно отримувати міське право Львова та складати присягу за прикладом міщан-поляків. Усі привілеї та прерогативи, якими користувалися польські міщани, стали повністю доступними й для українських міщан Львова.

Отримання політичних прав доповнювалося визнанням за українцями всіх економічних свобод, які складали підставу життєдіяльності громади. Отже, українці здобули право не тільки вступати в ремісничі цехи та навчатись й працювати у будь-яких цехових ремеслах, але й обиратися старшими цехмістрами у тих цехах. Без будь-яких перешкод українці могли торгувати будь-якими товарами на всій території Речі Посполитої будь-яким чином, уроздріб чи гуртом. Окремо у грамоті-привілеї згадувалося про шинкування всіма видами алкогольних напоїв, а також продаж (краяння) сукна, як найбільш прибуткові у той час види економічної діяльності. Суттєвою для української громади була відміна заборони на купівлю нерухомих маєтків поза межами вулиці Руської, що досі надзвичайно обмежувало підприємливих українських купців.

Також були ліквідовані деякі обтяжуючі громаду релігійні обмеження. Священики звільнялися від податків (як у грошовій, так і в будь-якій іншій формі) і мали підпорядковуватися тільки своєму львівському православному єпископу. Цікаво, що у цьому привілеї не згадується про відміну інших релігійних обтяжень. Зате король дав дозвіл українцям посилати своїх синів до католицьких початкових та вищих шкіл із навчанням семи вільних мистецтв. За невиконання та порушення умов цього привілею накладався великий штраф у 20 тисяч угорських золотих.

Привілей 1572 р., на жаль, не став реальністю у житті української громади міста. Його положення не ввійшли у дію через спротив польської громади міста, яка розпочала у коро­лівських судах боротьбу за відміну цього некорисного для них, на їхню думку, привілею. Хоча українська громада отримувала підтвердження привілею Сигізмунда Августа його наступниками у 1574 та 1577 рр. (док. №4-5), однак впливи польської католицької громади при королівському дворі виявилися сильнішими. Декретом від 21 червня 1578 р. король Стефан Баторій фактично зліквідував усі положення привілею 1572 р. (док. №6), який так і не був введений у життя.

Правова ситуація після видання привілею 1572 р. так і не змінилася на користь українсь­кої громади. Й надалі райці не допускали українців до міських урядів та ремісничих цехів, не дозволяли шинкувати алкогольними напоями, відмовляли у складанні присяги за зразком присяги польських міщан, забороняли вільну торгівлю на торгах міста. Всі згадані неспра­ведливості українці оцінили у 30 тисяч польських злотих, додаючи до цієї суми ще 20 тисяч угорських золотих, що мали накладатися на порушників привілею 1572 р. Але король Стефан на своєму реляційному суді цілком зігнорував всі скарги українців та, покликаючись на ста­тути королівства, дозволив українським купцям на загальній підставі торгувати у Львові тільки під час ярмарків. Подібно було вчинено й щодо шинкування алкогольними напоями. Історик XIX ст. Д.Зубрицький з цього приводу писав про “знищення” грамоти Сигізмунда Августа 1572 р., яку було “здобуто з великими труднещими, витритими й зусиллями”^[21].

Невід’ємною складовою поняття середньовічної та новочасної нації або національної громади є релігійний фактор. Етнічно-національна громада у цю епоху розумілася також як релігійна та навпаки. Тому часто у львівських документах епохи Середньовіччя та Нового часу зустрічаємо накладання змістів та синонімізацію термінів, які стосувалися національних та релігійних громад. Ось характерний ряд синонімічних назв львівської української громади XIV­XVIII ст.: “руська (українська) нація” “громада грецького обряду”, “громада руського обряду”, “руська (українська) громада грецького обряду”, “латино-уніати”, “греко-руська (українська) нація”, “міщани греко-руського обряду та віри, римо-уніати” тощо. Подібно можна сказати і про інші етнічно-релігійні громади у Львові (вірменів, поляків та євреїв), які мали у місті свої релігійні центри й утворювали окремі національні громади. А представники інших етносів і народів входили до складу саме цих чотирьох національних громад. Не важко помітити, що у разі втрати статусу релігійного центру або його підпорядкування іншому центру (наприклад, при прийнятті церковної унії вірменами у 1630 р.), представники цієї нації поступово асимілювалися іншими громадами Львова.

Дослідники, беззаперечно, простежують взаємовплив релігійного та етно-національного чинника на прикладі українців у XVI-XVII ст.^[22] Особливо яскраво цей процес взаємо- переплетення виявив себе у другій половині XVI ст., коли національні інтереси львівської української громади почала представляти релігійна організація - братство при міській Успенській церкві. Керівники Успенського братства перебрали на себе обов’язки речників та захисників усієї української громади міста Львова. З цього часу всі привілеї, надані українцям та їхнім церквам й монастирям, почали зберігатися в архіві братства^[23].

З огляду на таку двоїсту природу громади українців Львова, аналізуючи її привілеї, слід брати до уваги також надання, які отримало власне Успенське братство як церковна організація, адже ці привілеї частково впливали на правове становище української громади загалом та розглядалися самими українцями як невід’ємна складова їхнього правового статусу. За значенням у цьому ряді братських привілеїв на першому місці стоїть статут Успенського братства, наданий антіохійським патріархом Йоакимом 1 січня (за старим, 11 січня - за новим стилем) 1586 р. (док. №1 (170)). В історичний літературі детально з’ясовані положення цього важливого для розвитку всього братського руху в Україні та Білорусії документа^[24]. Поряд з пунктами церковного характеру (ктиторство, благодійність, моральні обов’язки у громаді, взаємини зі священиком та ін.) у статуті чітко описані організаційні підстави існування братства: обов’язки та права старших братства, порядок їхнього обрання, підпорядкування братському суду (“Вшелгакл" справа Братска" не мает бытн выношена далей шт порога дому Братского а на кого бы досведъчено двема, мает бытн карань спд^іігам н Безтм^помт воску. Л кто бы гордГлт церковными Братскими. судомт, "кь преслушннкь церкве судитсга”). Особливе значення для скріплення солідарності в громаді мав пункт статуту про надання влади братству слідкувати за моральністю: “даемт моцт сему вратгству церковному швлнчатн протнвны" закону хрнстову н вс"кое везтчннне шт церквн штлучатн. Л еслн которого врата штлучатг шт церквн през свещеннка своего, того протопопа н еп|ис|к|о|пт невлагословл"тн маютг до того часу, ажт с" враттству покорите”.

Обов’язок львівських братчиків як “охоронців моральних порядків” поширювався і на священиків, а у випадку, коли й “епнскопь спротнвнтс" закону истиіі^ н не по правилом^ светыут апостолт н светыут штецт стро"ще церковт, разтвращающе праведных в неправду, подткр^пл"Юще рукн везтзакотннкомт, таковому епнскопу стпротнвнтнс" вс^мт, "ко врагу нстннтны” (док. №1 (170)). Першість та влада Львівського Успенського братства розповсюджувалася на всі старі та новозасновані церковні братства в Речі Посполитій, які мали йому підпорядковуватися. З такими значними повноваженнями, отриманими за статутом патріарха Йоакима, діяльність братства виходила поза рамки місцевої львівської організації української громади, воно ставало одним з центрів всеукраїнського національного життя. Слід зазначити, що й інші національні громади вірменів, євреїв, які самоорганізувалися у Львові, також ставали притягальними центрами для інших громад, розташованих у менших містах^[25].

Після реорганізації Львівське Успенське братство розпочало бурхливу релігійно-культурну діяльність. У планах братчиків було не тільки будівництво нової споруди церкви Успіння Пречистої Діви Марії, але й закладення будинків під школу вищого типу та друкарню (док. №2 (171)). Грамоти на підтвердження статусу Успенського братства видає найвищий достой­ник Православної церкви на християнському Сході константинопольський патріарх Ієремія (1587 та 1589 рр.), у 1592 р. він встановлює ставропігійський статус для братської Успенської церкви (док. №3-4 (172-173), №7 (176)). У грамоті, датованій листопадом 1589 р., особливо наголошувалося на виключних правах братства на організацію у Львові школи та друкарні. Окрім церковних та богослужбових книг, у братській друкарні могли друкувати шкільні підручники з граматики, поетики, риторики, філософії та іншу літературу світського характеру (хроніки, літописці та тощо). Завдяки авторитету константинопольського патріарха та власному завзяттю у релігійно-культурній праці братство домоглося свого підтвердження грамотою від 7 січня 1590 р. київського митрополита Михайла Рогози (док. №5 (174)). Він же розширює поле діяльності братства, надаючи під час свого перебування у Львові в січні 1591 р. привілей на закладення чоловічого та жіночого шпиталів при монастирі св.Онуфрія (док. №6 (175)).

За сприянням православних магнатів київського воєводи князя Костянтина Острозького та новогрудського воєводи Федора Скумина-Тишкевича братство отримало підтвердження свого статусу грамотою польського короля Сигізмунда ІІІ від 15 жовтня 1592 р. (док. №7). У цьому документі окремо наголошувалося на праві братства “на встановлення школи, де б навчались вільних наук, і друкарні для друкування книг”^[26]. Привілей Сигізмунда ІІІ остаточно легітимізував реорганізацію Успенського братства на нових засадах у рамках законодавчого поля Речі Посполитої.

У 1639 р. Владислав IV видав новий привілей для Успенського братства, яким підтвердив грамоту свого батька Сигізмунда ІІІ від 1592 р. та надав братській друкарні право монополії на друкування книг кириличним друком у Львові (док. №9). Цей привілей був особливо корисний для прибутків братства, адже завдяки друкуванню, в основному богослужбової літератури, воно могло акумулювати значні кошти на утримання школи, шпиталів, прикрасу церкви, а також на іншу культурну та благодійницьку працю у Львові.

Після спалаху активної діяльності наприкінці XVI - на початку XVII ст. у суспільно- політичному житті всієї української спільноти у Речі Посполитій, що відбувався на фоні протистояння з львівським єпископом Гедеоном Балабаном та протидії унійним заходам до та після Берестейського собору 1596 р., Львівське Ставропігійське братство поступово полишає всеукраїнські заходи, заглиблюючись тільки у місцеві, непрості для українців Львова проблеми. Як писав історик XIX ст. І.Шараневич: “не було ні однієї важнішої події в історії Г алицької Русі, якій би братство не співчувало і яка через кишеню і церковні багатства його не відобразилась”^[27].

Ставропігійське братство стало, фактично, на чолі львівської української громади, створивши авторитетну в громаді, організаційно вдалу структуру, маючи за собою досвід боротьби не тільки за релігійні та культурні, але й економічні та політичні права українців Львова^[28]. Обрані керівники (старші або старійшини) братства ставали представниками всієї громади українців. На засіданнях братства приймалися рішення про збір коштів (складки) для захисту інтересів українців Львова та передмість у королівських судах та інших державних інституціях, старші братства репрезентували громаду у “зібранні всіх станів та націй міста”, перша згадка про яке датуються 1622 р.^[29]

Привілеї всієї української громади Львова належали і Ставропігійському братству. Підтвердження привілеїв, які виклопотали українці в польських королів у XVII ст. (1649, 1669, 1676 та 1697 рр.), видавалися королівськими канцеляріями в один і той же час, тобто існував один замовник на видання привілеїв. Керівники братства дбали насамперед про підтвердження найважливіших, на їхню думку, привілеїв: Сигізмунда Августа від 1572 р. про зрівняння львівських українців у правах з польськими міщанами, Сигізмунда ІІІ від 1592 р. - про підтвердження прав братства, Владислава IV від 1639 р. - про монополію на друкування книг кириличним друком у Львові (док. №10-12, 14-22), а також привілею Сигізмунда ІІІ від 15 жовтня 1592 р. про право патронату братства над монастирем св.Онуфрія, що розташовувався на Краківському передмісті Львова^[30].

Але часто королівські привілеї залишалися на папері, бо в їхньому виконанні не була зацікавлена міська влада. Так, король Ян Казимир спеціальною протекційною грамотою від 13 липня 1653 р. змушений був взяти під свій захист братство (док. №13). У розпал Хмель­ниччини львівські українці могли стати жертвою провокацій, тому король, “піклуючись про громадянський мир та безпеку”, взяв під свою протекцію не тільки права, привілеї, але й майно громади. Останнє було не зайвим, адже у 1651 р. після Берестечка один з королівських слуг, гостининський хорунжий Станіслав Студзинський виклопотав грамоту за правом горла, за якою мав отримати все майно братства та громади українців у Львові, насамперед їхню друкарню^[31]. Братство постало перед раєцьким судом у цій справі й у кінцевому підсумку повинно було сплатити у 1653 р. певну відкупну суму, навіть після отримання цієї королівської протекційної грамоти. Ця грамота, як і будь-які інші королівські документи, видавалася українцям після сплати значних грошових сум (у даному разі 100 талерів)^[32].

Українці ще кілька разів вдавалися до прямого королівського захисту та судового втручання, щоб захистити власні інтереси. У 1699 р. українська громада через королівський мандат здобула формальне право голосувати на зібранні станів та націй міста, подаючи голос перед регентом міської громади (док. №23). Але досить швидко регент одержав судовий позов короля у справі отримання українською громадою цієї грамоти, і на час судового процесу її дія припинялася. Згодом, у 1700 р., українці спромоглися на ще один декрет із підтвердженням попереднього, корисного для них рішення, але й тепер справа знову застрягла у королівських судах^[33].

Двічі у 1700 р. польський король Август ІІ підтверджував права й привілеї братства та брав його під опіку перед львівським єпископом Йосипом Шумлянським, котрий прагнув прилучити Ставропігійське братство до унії (док. №24-25). Все ж під вагою різних обставин братство прийняло унію з Католицькою церквою у 1708 р. Папа Климент XI грамотою від 5 квітня 1709 р. затвердив цей вибір братства та піддав його під опіку Конгрегації у справах про­паганди віри, вивівши його з-під прямої церковної влади львівського єпископа (док. №8 (177)).

Здавалося, після прийняття унії українці зрівняються у правах з римо-католицьким населенням Львова. І справді, за статутом королівства від 1699 р. міщани-уніати мали бути допущеними до всіх міських урядів та прав, якими володіли міщани-католики^[34]. У 1712 р. за сприянням львівського єпископа Варлаама Шептицького відбулося зібрання представників всіх братств Львова, де під присягою було вирішено добиватися у королівських судах зрівнян­ня українців у правах з польським міщанством^[35]. У відповідь католицький магістрат наклав податок, який мали платити здебільшого українці, щоб магістрат міг судитися з ними^[36]. Королівська влада заступилася за скривджену громаду й 25 березня 1713 р. Август ІІ на прохання старших української громади і водночас керівників Ставропігійського братства - Стефана Лясковського та Петра Семеновича - звільнив львівських українців, міщан та передміщан, від несправедливо накладених на них податків та контрибуцій (док. №26). У цьому ж році 16 вересня українці домагаються привілею про зрівняння в політичних та економічних правах з католицькою громадою Львова (док. №27). Але ненадовго: незабаром справа знову потрапляє до королівського суду, і через рік декретом від 20 грудня 1714 р. відсилається до реляційного королівського суду^[37].

Справа зрівняння у правах львівських українців з поляками, започаткована ще привілеєм 1572 р., довгі роки лежала непорушно у королівських судах. Багато зусиль та фінансових коштів витратила українська громада, щоб отримати остаточний декрет на свою користь, датований 30 січня 1745 р. (док. №30). Королівський декрет передбачав створення комісії для його виконання у складі луцького суфрагана Гієронима Шептицького^[38], скарбника великого князівства Литовського Ігнатія Сапеги, львівського старости Йоахима Потоцького та ще кількох шляхтичів і королівських урядників. Комісія на виконання королівського декрету повинна була провести вибори, після яких представники української громади мали б засідати у міській раді, лавничому уряді та колегії “40-а мужів”.

22 лютого 1745 р., у день виборів урядовців міста комісія, очевидно, після відмови райців допустити до урядів українців, оголосила королівський декрет та своїм рішенням затвердила вибір на місце померлих до складу раєцького уряду Георгія Коція, а до лавничого - Якова Русяновича, Михайла Горошка та Михайла Лясковського^[39], а ще семеро українців - до колегії “40 мужів”^[40]. Але це рішення залишалося на папері і пізніші реляції істориків про реальне досягнення рівноправ’я українців з поляками не відповідали дійсності^[41]. Влітку 1745 р. примас, гнєзненський архиєпископ Ян-Олександр Ліпський звертається з листом до львівського магістрату про допущення українців до міських урядів^[42]. Наступного року, 23 вересня 1746 р., Август ІІІ видає ще один декрет на виконання попереднього декрету.

Але католицький магістрат не хотів втрачати свою монополію на владу у місті. Тому у листопаді 1746 р. у міській ратуші знову засідала королівська комісія для поновного виконання декрету про зрівняння українців^[43]. З цього приводу райці, які не були присутні на засіданні комісії та заслуховуванні декрету комісарів, записали протест у львівські ґродські книги. Судові претензії райці висловили не проти королівських комісарів, а проти “руської нації”, яка під час роботи комісії в ратуші організувала її військову охорону (“homines quosdam exoti∞s, omni apparatu militari cum bombardis, spathis, sclopetis et caetero militari apparatu”^[44] ), очевидно, це були наймані бідні шляхтичі - “ходачкова шляхта”.

Інший королівський декрет від 5 червня 1753 р. підтвердив, що українці повинні були ще довгий час доводити своє право на рівні політичні права у Львові (док. №31). У суперечку між українською громадою та польським магістратом втрутився львівський католицький капітул, позірно побоюючись можливого втручання обраних міських райців-українців у справи опіки та адміністрування католицькими храмами та шпиталями. На цій гаданій підставі урядуюча като­лицька більшість намагалася заблокувати виконання декрету зрівняння у правах. Королівський декрет роз’яснив цю ситуацію цілком логічно: ктиторами та провізорами католицьких костелів та шпиталів мають бути католики, а уніатських храмів - українці-уніати.

На схилі існування Польської держави у 1754 та 1767 рр. Львівське Ставропігійське братство підтвердило свої права в останніх польських королів (док. №32-33). Власне це були останні привілеї львівських українців у польську епоху, які нічого не змінили у їхній важкій правовій ситуації.

Привілеї вірменської громади. Початок правового регулювання громада львівських вірменів вела з давньоруських княжих часів. Підставою для цього була грамота князя Федора Дмитровича, надана вірменам-воїнам із запрошенням на Русь, і датувалася 1062 р. Але оприлюднена ця грамота була тільки 21 жовтня 1641 р. із вписом до книг Метрики Коронної у Варшаві^[45]. Всебічна джерелознавча критика цього документа підтвердила думку про фальсифікацію грамоти у ті часи^[46].

На думку польського вченого О.Бальцера, який всебічно вивчав правові стосунки львівсь­ких вірменів у середньовіччі, вірменська громада Львова у давньоруські часи мала власного війта та окрему юрисдикцію^[47]. Хоча поза згаданим фальсифікатом грамоти 1062 р. більше немає вірогідних документальних свідчень на підтвердження цієї думки. Тому привілей 1356 р. є надійною точкою відліку правового забезпечення вірменської громади у Львові.

З усіх перелічених у Казимирівському привілеї 1356 р. національних громад тільки вірме­ни змогли максимально скористатися з можливості організації власних автономних органів судочинства. Судячи з інших опосередкованих звісток документів церковного характеру вірменською мовою з 60-80-х рр. XIV ст., у Львові існувала досить численна та багата вір­менська громада з розбудованою соціальною та церковною структурою^[48]. У 1379 та 1380 рр. вірмени, які “мешкають як у місті, так і за мурами міста”, отримують підтвердження свого правового статусу у польських та угорських королеви Єлизавети та короля Людовика (док. №34-35). Громада зберігалася при “їхніх звичаях, а саме при війті, єпископах, священиках, церквах, у всіх будь-яких користях і правах” (док. №34). Зі зміною державної належності та переходу Львова та Галицької Русі під правління Польського королівства вірмени підтвер­джують у Владислава ІІ Ягайла два юрисдикційні привілеї 1379 та 1380 рр. (док. №36).

Основним заняттям львівських вірменів була торгівля зі східними краями як найбільш прибуткова діяльність у транзитному Львові - “східних брамах” Польського королівства. Але наприкінці XIV - на початку XV ст. внаслідок військових дій східний напрям торгівлі був тимчасово закритим, тому вірмени постаралися у 1402 р. про привілей на торгівлю у всьому Польському королівстві, хоча про пільгову торгівлю без сплати мит у цьому королівському наданні не йшлося (док. №37)^[49]. Цей привілей був підтверджений Казимиром IV тільки 23 листопада 1462 р. (див док. №47).

Вірмени у порівнянні з іншими львівськими мешканцями особливих пільг у торговельній діяльності не мали, про що може свідчити привілей Олександра від 6 травня 1505 р. (док. №56). Король звільнив вірменів від мит (як й інших мешканців Львова), але залишив щорічну сплату податку 30 кіп польських грошів. Також з цього документа довідуємося, що перед наданням вірмени були обтяжені ще одним податком, коли сплачували окреме львівське мито від товарів, вартість яких перевищувала 30 кіп польських грошів. У 1507 р. новий король Сигізмунд І дозволяє королівським митникам стягувати з львівських купців-вірменів половину мита (док. №57). І тільки у 1509 р. він підтверджує привілей Олександра про звільнення вірменських купців від мит (док. №58). У 1524 р. Сигізмунд І двома мандатами звільнив вірменських купців від сплати нового, нещодавно встановленого мита (док. №73-74), але зробив це з огляду на залишену у силі сплату певної суми, (очевидно згаданої у документі 1505 р. суми у 30 кіп польських грошів).

За традицією у Львові існувало вірменське війтівство, - це засвідчує не тільки привілей 1379 р. (док. №34), але й інші документи з другої половини XIV ст.^[50]. Проте реально інститут вірменського війтівства не отримав схвалення королівської влади у дипломі, де чітко були б ви­писані всі основні положення його юрисдикційного статусу та маєткові права війта. Внаслідок цього виникли непорозуміння між міською радою та вірменською громадою. У 1444 р. король Владислав ІІІ вирішує суперечку щодо права вірменського війта на прибутки з двох різницьких яток та на їхнє утримання (док. №42). Після скасування вірменського війтівства громада кілька разів у XVI ст. підтверджувала це суттєве для давньої економіки право, адже м’ясо було важливим продуктом харчування у середньовічних та новочасних містах (док. №60, 68, 70).

Саме щодо вірменського війтівства у другій третині XV ст. розгорівся конфлікт між можновладною родиною Одровонжів та міською владою Львова^[51]. У час найбільшого посилення впливів на королівському дворі львівського старости та воєводи Андрія Одровонжа, який був зацікавлений у послабленні міської влади, вірменське війтівство за королівським привілеєм від 23 листопада 1462 р. отримало цілковиту самостійність від міських судів й судова автономія львівських вірменів стала повною (док. №46). Однак після смерті у 1464 р. воєводи Андрія Одровонжа міська влада Львова здобулася на привілей, за яким вірменське війтівство ліквідовувалося загалом, а не тільки як окрема правова інституція (док. №48). Забезпечувати судочинство між вірменами мав у повній відповідності до привілею 1356 р. міський війт разом з вірменськими старшими за нормами магдебурзького права.

У цих судових баталіях щодо окремого війта вірмени програли, але внутрішньо міцна та багата громада і далі прагнула відстояти автономну юрисдикцію вже у рамках магдебурзького права. У другій половині XV ст. польські королі двічі - у 1476 та 1493 рр. - уточнювали та регулювали правові взаємини, які складалися після скасування окремого вірменського війтівства (док. №49, 53). Регулювання стосувалося розподілу штрафів унаслідок діяльності суду, порядку проведення судового розслідування, відсилання суперечливих справ до вищої судової інстанції та форми присяги вірменів. Проте суперечки між вірменами та містом щодо судової компетенції продовжувалися і надалі. Сигізмунд І спробував декретом від 2 березня 1510 р. розмежувати повноваження міського та вірменського судів (док. №59). Виключній юрисдикції міського суду підлягали справи про нерухоме майно, успадкування, а також про вбивства, крадіжки, насильства й поранення. У наступних королівських документах це положення отримало назву “чотирьох статей”, які мали розглядатися тільки міським лавничим судом. Усі інші справи, у котрих зацікавленими сторонами були вірмени, повинні були розглядатися на вірменському суді, який утворювали спільно міський війт та вірменські старші.

У 1518 р. король Сигізмунд І підтвердив декрет від 1510 р. і знову уточнив правові проблеми вірменської юрисдикції (док. №64). А виникали вони здебільшого з вини львівських райців, котрі намагаючись ігнорувати навіть обмежену вірменську юрисдикцію, втручалися у майже всі вірменські справи, належні до тієї юрисдикції. Король ще раз перелічив чотири статті, які підлягали виключно міській юрисдикції, встановив, що у вірменському суді поряд з головуючим міським війтом має засідати шість вірменських старших, та накладав можливий штраф на порушника декрету у 200 гривень.

Суперечності між міською та вірменською юрисдикцією виявлялися й в інших питаннях. Частина львівських вірменів, використовуючи переваги міського магдебурзького права, що забезпечувало кращі умови для проведення торговельної діяльності, звільняло від сплати певних податків та мит, переходила у міське право через отримання спеціальних грамот-привілеїв. Старші вірменської громади боролися проти такої практики, адже тоді податки, які накладалися на громаду, розподілятися між її членами нерівномірно, бо вірмени, котрі перейшли на міське право, ухилялися від їх сплати. Тому старші вірменської громади клопоталися про зрівняння у податках всіх вірменів без різниці у юрисдикційній належності. Збереглося кілька королівських декретів, де на всіх вірменів будь-якої юрисдикції покладалася солідарна відповідальність при сплаті податків (док. №40, 48).

Але “втеча” від вірменської до більш захищеної міської магдебурзької юрисдикції продовжувалася і в наступні століття. У 1561 р. вірмени виклопотали ще один королівський наказ про зобов’язання всіх вірменів коритися вірменській юрисдикції та “всі тягарі рівномірно зі всіма нести та віддавати” (док. №81).

Окрім вірменської юрисдикції в середмісті Львова своїм правом користувалися вірмени, які мешкали на Підзамчі, на території святойоанівського деканату, неподалік храму Івана Хрестителя. За привілеєм Владислава ІІ від 3 квітня 1415 р. всі мешканці цього деканату, не тільки вірмени, а й загородники та жителі переходили на вірменське право (док. №38). З того часу всі судові справи у цій громаді вирішувалися перед війтом вірменського права, який був відповідальним перед каноніком та пребендарем храму св. Івана Хрестителя, який власне й виклопотав цей привілей у короля. На відміну від вірменів середмістя війт вірменського права на святойоанівському деканаті не мав суперників, які б намагалися скасувати його інституцію^[52]. Але громаду вірменського права в деканаті утворювали не тільки вірмени, але й українці, поляки та інші мешканці деканату, тому війтом обирався зазвичай неетнічний вірменин^[53]. Окрему юрисдикцію мешканців деканату у XV ст. кілька разів підтвердили місцеві та центральні урядники, а у 1491 р. існуючу правову ситуацію санкціонував король Казимир IV (док. №52).

Наприкінці XV ст. львівські райці відчули зростаючу конкуренцію з боку купців вірменів, українців та євреїв, які мешкали як на міських передмістях, так і в юридиках, непідлеглих міському праву: в деканаті св. Івана Хрестителя та на Підзамчі^[54]. У 1497 р. райці виклопотали три однакового змісту королівські декрети, за якими цим купцям заборонялася будь-яка торгівля, що йшла не на користь міського права складу (док. №.54-55, 113). У відповідь львівський католицький декан, котрому підлягала святойоанівська юридика, постарався отримати грамоту, видану 2 січня 1498 р. райцями багатьох галицьких міст: Перемишля, Самбора, Жидачева, Стрия та інших, в якій вони стверджували про існування в деканаті щорічної ярмарки та щотижневих торгів, право торгівлі на яких було надане раніше польськими королями вірменам, українцям та іншим людям, які мешкали в деканаті^[55].

З допомогою королівських привілеїв та декретів львівські вірмени намагалися утвердити і впровадити в життя своєї громади та при взаєминах з представниками інших націй і станів деякі власні правові та звичаєві норми. Декретом Владислава ІІІ від 1434 р. застерігалося безперешкодне виконання вірменами заповіту останньої волі, щоб йому ніхто “місцевий або чужинець не наважувався і не смів перешкоджати” (док. №39). У документі того ж короля від 1444 р. регулювалися проблеми, що виникали під час торгівлі невільниками, яких вірмени могли купляти на чорноморських ринках^[56]. Очевидно, на місці, у Львові, траплялися випадки самовільного звільнення таких невільників без згоди вірменів, тому король заборонив це робити. У разі добровільного бажання охреститись, виявленого невільником, його можна було викупити за суму, яку витратив вірменин при його купівлі (док. №43). Також, якщо член вірменської громади виявив би бажання прийняти католицьку віру, то вірмени не мали права протидіяти таким намірам. У цьому ж документі Владислава ІІІ, де заторкувалися різнопланові питання економічного та релігійного життя, робилося застереження проти самовільного вступу королівських підданих до помешкань вірменського єпископа та вірменських старших.

1518 р. виявився переломним у стосунках львівських вірменів та нової католицької влад­ної верхівки^[57]. Суперечності між ними загострилися до максимальної межі, коли міський суд засудив до спалення на стосі дров вірменина Івашка Тихновича за адюльтер з жінкою-католич- кою (док. №66). Вирок був винесений судом безвідкладно, причому на смерть була засуджена також жінка-католичка на ім’я Софія, котра була служницею у Івашка Тихновича^[58]. Королівський декрет у цій справі був неприхильним до райців, які мали сплатити 200 гривень у королівську скарбницю, а також по 20 грошів кожному вірменину-господарю, що проживав у середмісті. Але головним правовим підсумком цієї кривавої справи для вірменів був королівський наказ перекласти на “руську” або латинську мову своє вірменське право, яке вони мали представити королю на вальному сеймі наступного року.

Правовий кодекс, який подали вірмени на затвердження королю Сигізмунду І та який був підтверджений 5 березня 1519 р., у літературі отримав назву “вірменського статуту 1519 р.” (док. №67)^[59]. У статуті містилося 124 статті, більшість яких базувалося на вірменському середньовічному “Судебнику” XII-XIII ст. авторства Мхітара Гоша, Старому та Новому Завіті, канонічному праві, магдебурзькому праві^[60]. У статуті широко регулювалися правові стосунки церковного, шлюбного, кримінального, фінансово-економічного, цивільного харак­теру^[61]. Невелика частина статей була перероблена з врахуванням нових правових відносин, що склалися у Львові. У випадку, коли статті значно різнилися зі звичними у польському праві аналогами, у статуті 1519 р. часто давалася уточнююча нотатка: “Про вірменів цю постанову слід розуміти”. Вірменський статут 1519 р. як повноцінний та багатофункціо­нальний правовий кодекс^[62], що передбачав розв’язання різноманітних правових ситуацій, здавалося мав би покласти край суперечкам у Львові між вірменами та міською владою^[63].

Проте вже невдовзі “виник новий привід для питань та суперечок”, й у 1523 р. король видав новий декрет (док. №72). Ображеною стороною виявилася міська рада, адже вірмени після прийняття статуту 1519 р. перестали приймати свідчення “християн католицького та руського обрядів” у своїх судах та ревізували деякі положення декрету 1510 р., вирішивши вписувати трансакції з нерухомістю у книги свого вірменського права, та перетягували на себе вирішення деяких кримінальних злочинів, які вчиняли вірмени. Очевидно, були випадки, коли хтось з вірменів “зухвало та вперто себе повів або якісь ущіпливі слова вимовив” на адресу міського бурмистра та війта. Королівський декрет підтвердив знову основні положення декрету 1510 р., ще раз утверджуючи компромісний характер вірменського права у Львові, де поряд з вірменською складовою були включені й елементи магдебурзького права.

У 1549 р. вірмени отримують привілей про непідлеглість іншим судам, окрім суду власного вірменського права, у якому мав засідати війт міського магдебурзького суду та старші вірменської громади (док. №79). Ця грамота посилила вірменську юрисдикцію в місті як автономну за своїм характером. Проте у XVI ст. виникали все нові й нові причини й підстави для судових баталій та суперечок між міською католицькою та вірменською громадою. Польський король Сигізмунд Август у 1563 р. намагався в одному декреті зняти всі напружені моменти у цьому взаємному протистоянні (док. №82). А ситуація загострилася подібно як у 1518 р. на суб’єктивному ґрунті, після арешту вірменського старшого Томи Стецьковича на тій підставі, що він “будучи тричі викликаний, відмовлявся прийти до раєцької резиденції”. Окрім цього, райці вдарили по економічних інтересах вірменів, арештувавши їхні вози з товарами.

У судовій справі, що розгорілася, вірмени перелічили інші претензії до міської влади Львова: “їм забороняють львівські бурмистр, райці, війт і лавники чинити суди про нерухоме майно, таким же чином не дозволяють судити їм справ про криваві рани; забороняють купівлю нерухомих маєтків у місті і на передмісті, не дозволяють вірменських зібрань; вірменських старших, число яких є збільшено понад 6 старших, що засідають з міським війтом при вірменському суді, потім забороняють обирати інших 6 (старших) і при відсутності інших старших не дозволяють, щоб на їхньому місці засідали”. У всіх цих питаннях вірмени намагалися ревізувати на свою користь попередні королівські рішення, “перетягнувши” до вірменського права вирішення важливих питань, особливо справ про нерухомість та кримінальні злочини. Проте у королівському декреті чітко витримано правову лінію попередніх декретів Сигізмунда І, вирішення справ про нерухомість та кримінальні злочини залишено за міським судом, однак вірменам дозволялося вирішувати у вірменському суді справи про нерухомість, коли успадкування за їхнім правом відрізнялося би від магдебурзького. Введення у володіння нерухомими маєтками також вирішено компромісно: його проводив міський війт разом з двома вірменами присяжними лавниками. На користь вірменів вирішено питання про розширення представництва вірменських старших - з 6 до 12. Арешт райцями Томи Стецьковича також не схвалювався, як і затримка возів з товарами вірменських купців.

У цьому ж декреті впроваджувалася нова правова регламентація стосовно дотримання т. зв. порядку в місті і щодо оборони міста. У часи воєнної небезпеки та природного лиха (пожежі, чуми та ін.) райці отримали право арештовувати вірменів-порушників і накладати штрафи на них. У зв’язку з цим цікава увага й підозра міських католицьких влад до зібрань, “які люди іншої нації та обряду проводять”. Подібна ситуація виникла перед раєцьким судом у 1538 р., але щодо українців, котрих також звинувачували, що “потаємно роблять сходини і там вибирають поміж себе бурмистрів та радних...”^[64].

Подібні елементи правового устрою в української та вірменської громад помічаємо на прикладі привілею 1569 р. (док. №83). Сигізмунд Август підтвердив старшим та всій вірменській громаді Львова право патронату, тобто розпорядження, управління та опіки над майном вірменського монастиря св. Анни, розташованого на Краківському передмісті. Цей привілей вірменська громада отримала в суперечці з вірменським єпископом, який прагнув здобути не тільки церковну, а всю повноту влади над цим монастирем. І саме у цей час українська громада боронить своє право патронату щодо Унівського монастиря у королівських судах з львівським єпископом^[65]. Як бачимо, світський чинник у житті обох громад у XVI ст. був достатньо потужним та впливовим.

1578 р. приніс вірменам зрівняння у всіх правах з домінуючою у політичному житті католицькою нацією (док. №86)^[66]. За королівським привілеєм Стефана Баторія вірмени повинні були користуватися тими ж законами й вільностями, що й польські міщани, як при торгівлі сукном та різними алкогольними напоями, так і займаючись різними ремеслами чи вступаючи до ремісничих цехів. До того ж повністю зберігалися попередні права на автономну вірменську юрисдикцію. Заперечення міських влад про те, “що вірмени з огляду на різницю у мові та релігії не є їм рівними та тільки до вільності (права) складу та несплати мит є допущені, і до певних меж вільностей є включені понад інших львівських міщан”, не були взяті до уваги королівським судом. Очевидно, що король у даному разі більше дбав про збільшення державних прибутків, які могли принести підприємливі львівські вірмени, отримавши обіцяні у привілеї торгово-економічні пільги.

Привілей про зрівняння у правах діяв понад 20 років, проте міська влада прагнула у будь- який спосіб скасувати цей документ, що “утискував” права міщан-католиків. Вдалося це зро­бити у 1600 р. за допомогою декрету уточнення Сигізмунда ІІІ (док. №88). Привілей Стефана Баторія формально підтверджувався, але вносилися такі уточнення, які фактично відміняли його дію у багатьох положеннях. Так, зберігаючи право вільної торгівлі, декрет визна­чав вірменам тільки дві крамниці для торгівлі тканинами. До того ж ці тканини мали бути здебільшого дорогих сортів (шкарлати, гранати), які можна було продавати вроздріб, а продаж дешевших тканин вроздріб вірменам заборонявся (окрім часу закриття торгівлі з Туреччиною внаслідок військових дій). Так само обмежувався вірменам продаж алкогольних напоїв: у двох будинках, визначених вірменськими старшими, можна було торгувати вином, у трьох - медом, у чотирьох - пивом. Сміховинно малою встановлювалася і кількість ремісників-вірме- нів, що могли вступати до ремісничих цехів: по два кравці, шевці, кушніри та один маляр.

Одночасно з цим декретом у королівських судах був прийнятий інший обмежуючий декрет Сигізмунда ІІІ щодо кількості будинків, дозволених вірменам для проживання та володіння у середмісті Львова (док. №89). Володіти на дідичному спадковому праві вірменам можна було 73 будинками, без включення до цього числа громадських і церковних споруд вірменської громади та ще трьох нещодавно куплених будинків. Окрім цього, вірмени могли безперешкодно викуповувати нерухомість у євреїв міста. Проте на центральній площі Ринок - як найбільш престижному районі міста - вірмени мали продати кам’яниці та більше не купувати. У 1640 р. вірменські старші королівською грамотою підтверджують раєцьку ухвалу з 1574 р. про дозвіл вірменам з середмістя купувати нерухомі маєтки на львівських передмістях. Очевидно, у той час виникла нагальна потреба розширення території проживання вірменів, яким було тісно у рамках визначених їм 73 будинків у середмісті.

Після видання привілею Стефана Баторія від 1578 р. про зрівняння у правах з кінця XVI - початку XVII ст. у привілеях, які отримують львівські вірмени, домінує економічна проблематика. У 1622 р. вірмени протестують проти введення нового податку у Львові під назвою “штукового”, який міські райці отримали без їхньої згоди^[67]. Вірмени одержали право не платити цей новий податок (док. №91). У 1642 р. Владислав IV звільняє львівських вірменів від сплати мит на ввезення та вивезення товарів з королівства, але з такою умовою, щоб митники записували у реєстри провезені товари (док. №95).

У 1651 р. у розпал Хмельниччини вірменська громада знову розширює свої торгові права. Фактично за привілеєм Яна Казимира будь-які обмеження на торгівлю вірменам були зняті, можна було продавати різні тканини та напої гуртом або вроздріб, відкривати крамниці, виробляти різні напої (док. №97). Через три роки, у 1654 р., Ян Казимир знову підтверджує ці економічні й торгові права вірменських купців у Львові, пов’язуючи їх з прийняттям Львівською єпархією вірменської церкви у 1630 р. церковної унії з Римо-католицькою церквою (док. №99). Проте й у цьому привілеї відчувалися моменти неповної рівноправності вірменської громади. Так, продавати тканини гуртом чи вроздріб можна було лише у п’яти крамницях, та збільшувалася з 73 до 83 кількість кам’яниць, якими могли володіти вірмени у середмісті Львова. Цих десять нових будинків можна було купити на площі Ринок з дозволом орендувати їх певний час перед викупом. Щодо шинкування алкогольними напоями королівський декрет також вносив певне обмеження: в одному будинку дозволялось шинкувати тільки одним видом напою - вином, медом, пивом або горілкою. А вірменські старші мали слідкувати за дотриманням у цьому порядку. Не цілком були рівноправні й вірменські ремісники. Хоч вони й отримали право вступати до будь-якого цеху, проте тільки по два майстри для кожного виду ремесла.

На прикладі цього декрету помічаємо, як поступово проходять асиміляційні процеси у львівській вірменській громаді, що герметизується в своєму демографічному середовищі. На прохання старших вірменської громади король заборонив приймати до міського права вірменів- прибульців. Надання їм міського права могло відбутися тільки за рекомендацією львівських вірменських старших.

З початку XVII ст. прерогативи вірменських старших у власній громаді та в міській громаді помітно зростають. У 1616 р. король Сигізмунд ІІІ, покликаючись на попередників, піддає всіх вірменів під юрисдикцію вірменських старших (док. №90). Вона мала розпов­сюджуватися не тільки на податкові зобов’язання вірменів, але й у будь-яких інших внутрішніх питаннях громади. Всі ухвалені керівниками громади рішення мали дотримуватися в громаді, а в разі незгоди чи непослуху старші могли карати незгідних членів громади ув’язненням або грошовими штрафами.

Проте найважливішими для вірменських старших та громади загалом були королівські привілеї, які включали представників вірменської громади до контрольних і рахункових органів міської влади та посилювали їхню роль у цих органах. У 1678 р. вірменські старші^[68] домоглися автономності двох своїх представників у комісії, яка займалася оцінкою нерухомості при складанні податків (док. №103). Тепер два вірменські старші оцінювали майно тільки членів своєї громади, не втручаючись до оцінювання майна представників іншої національної громади. Це полегшило становище вірменів у Львові, адже до цього часу польські оцінювачі нерухомості, користуючись у комісії більшістю голосів, накладали на неполяків більші податки.

У 1678 р. старші вірменської нації одержали від короля Яна ІІІ Собєського гоноровий привілей, за яким щонайменше 4 вірмени могли вступити до престижного католицького стрілецького братства у Львові (док. №104). Але найважливішим положенням цієї грамоти було звільнення вірменських райців (так названо вірменських старших, очевидно, за їхнім бажанням) від сплати податків зі своєї нерухомості. Проте католицький польський магістрат не хотів приймати еліту вірменської нації до свого кола, навіть до забавкового, але престижного стрілецького братства, заявляючи, що “вірменська нація до виконання стрілецького ремесла не є здатна”.

Кількарічні судові перипетії між магістратом і вірменською нацією супроводжувалися арештом на свято Пасхи вірменських старших, опечатуванням їхніх складів з товарами, накладанням райцями на вірменів несправедливих податків для ведення процесу проти них же. У 1686 р. король Ян ІІІ видав великий за обсягом декрет, де вкотре врегульовувалися правові взаємини між магістратом та вірменами (док. №105). За цим декретом вірменські старші стали носити назву “вірменських суддів” із забороною називатися райцями чи старшими, їм знову було підтверджено право вступати у стрілецьке братство. 12 вірменських суддів почергово: 6 суддів на один рік, 6 інших - на другий рік, звільнялися від сплати податків з кам’яниць, в яких проживали. Важливими для вірменів були рішення про введення одного вірменина до “комісії 10-и” для заслуховування звітів та фінансових рахунків міста та входження до оцінювальної комісії нерухомих маєтків вже не двох, а трьох представників вірменської громади^[69].

Після винесення декрету 1686 р. та фіксування правових взаємин між вірменами та магістратом вірменська громада ще двічі отримує підтвердження своїх прав у 1697 та 1736 рр. (док. №106-107). Протягом другої половини XVII - XVIII ст. львівська вірменська еліта та громада, яка стає дедалі меншою, майже повністю асимілюються в оточуючому польському середовищі Львова, а тому фактично зникає підґрунтя для правових колізій.

Привілеї єврейської громади. Єврейська громада виникла у Львові, очевидно, ще з часу заснування міста в ХІІІ ст. Ймовірно, першу хвилю єврейських переселенців утворили вихідці зі східних теренів руських земель, які рятувались втечею від татарських нападів. Першим задокументованим повідомленням про присутність євреїв у Львові була згадка у привілеї 1356 р. про можливість організації ними та іншими націями міста свого судочинства за головуванням міського війта^[70]. Однак, міський устрій у Центрально-Східній Європі XIII­XVIII ст. за магдебурзьким правом виключав участь євреїв у будь-якій формі в спільному з міщанами судочинстві. Євреї загалом не приймалися до міського права і вважалися підданими та слугами короля, підпорядковуючись королівським урядовцям, насамперед воєводі або старості^[71]. На відміну від українців та вірменів євреї цілком виключалися з міського політичного та економічного життя, тому будь-якого змісту привілеї, надані всім міщанам Львова, не стосувалися євреїв, які там проживали, але не вважалися й не могли бути львівськими міщанами. У привілеї Казимира ІІІ від 1356 р. зі згадкою про можливе єврейське міське судочинство і залучення євреїв до міського життя, очевидно, було зафіксовано фактичний стан відносин євреїв з місцевим українським (руським) населенням у період існування Галицько-Волинського князівства. У той час євреї не відрізнялися різко у правовому та культурному відношення від українців, часто підпадаючи під їхній культурний вплив. Він був помітний і у наступній епосі, наприклад частина імен у єврейській громаді й у XV ст. мала місцеве “руське” походження^[72].

Правові відносини єврейської громади регулювали королівські привілеї та надання. Для всіх євреїв Польського королівства підставовим документом, що встановлював їхні правові взаємини з оточуючим християнським населенням, став статут калішського князя Болеслава Побожного від 1264 р.^[73], ґрунтований на подібних привілеях, наданих єврейському населенню в австрійських, чеських та інших сусідніх з Польщею землях. Цей документ став основою для наступних королівських надань для єврейських громад у XIV-XVIII ст.

Після утвердження польського панування у Львові у середині XIV ст. львівська єврейська громада здобула подібний правовий статут за грамотою короля Казимира ІІІ від 1367 р. (док. №108). Статут Казимира ІІІ від 1367 р. майже повністю повторював усі положення привілею Болеслава Побожного від 1264 р., що забезпечував правову автономію єврейської громади, економічну діяльність у торговій і кредитній сфері та гарантував державний захист від переслідувань. Дослідники виділяють чотири групи позицій у цьому документі: юридична влада над єврейським населенням; єврейська кредиторська діяльність; єврейська торговельна діяльність; стосунки євреїв з християнським населенням поза питаннями кредиту та торгівлі^[74]. Проте при застосуванні цих положень на практиці не тільки у Львові, але й інших містах та регіонах, відчувався спротив з боку церковних ієрархів та німецьких міщан-переселенців^[75].

На жаль, документ від 1367 р. не дійшов до нашого часу в формі оригіналу - зберігся тільки недосконалий відпис-копія у копіарії з XV ст. Через втрату давнього Казимирівського привілею та його підтвердження Владиславом ІІ від 1387 р. (док. №109) львівські євреї в наступні століття згадували та застосовували в практиці т. зв. розширену версію статуту Казимира ІІІ, яку у 1453 р. підтвердив Казимир IV^[76]. Цей документ адресувався всім євреям Польщі, але окремо згадувалися три головні єврейські громади Кракова, Сандомира та Львова. Розширена версія була відредагована у вигідному для євреїв руслі, збільшуючи їхні права, однак невдовзі, у 1454 р., за наполяганням шляхти король скасував цей привілей^[77].

Наприкінці XV ст. уперше помітно проявилися суперечності у взаєминах єврейської та міської громади Львова. У центрі суперечок були торгово-економічні прерогативи євреїв. Очевидно, до цього часу кількість євреїв у Львові була порівняно незначною і вони не могли складати конкуренції християнським (німецьким, польським, українським, вірменським) купцям. Однак поступово число єврейських переселенців з країн Західної Європи зростає. Вони приносять звідти до Львова підприємницький досвід й починають конкурувати з львівськими купцями.

У 1488-1489 рр. перед королевичем Яном Ольбрахтом та його батьком Казимиром IV розгорілася справа між євреями та львівськими райцями про торгівлю сукном (док. №110). Під час розгляду справи львівські євреї покликалися на привілей, “за яким вони є допущені в королівство”, мабуть, на одне з підтверджень привілею Болеслава Побожного від 1264 р. Виходячи з цього привілею, євреї відмовлялися виконувати заборони на торгівлю, які виходили з боку райців. Проте декрет виявився прихильнішим для міщан, і львівські євреї мали підпорядкуватися існуючому праву в інших головних містах королівства, де євреям мінімально дозволялося торгувати сукном.

У 1493 та 1497 рр. король Ян Ольбрахт ідентичними декретами відрегулював єврейську торгівлю волами та сукном (док. №111-112). Єврейські купці зі Львова могли міняти сукно на одну тисячу волів на двох річних ярмарках у містах Перемишлі та Ярославі, причому сукно мало реалізовуватися гуртом (“поставами”). Король видав проміжне рішення у цій справі, але за його правління євреї так і не дочекалися остаточного вирішення торгової суперечки з містом. У 1502 р. новий король Олександр тільки підтвердив декрет 1497 р. (док. №114). Проте практичне виконання цього декрету виявилося фактично неможливим, особливо після видання мандату Олександра від 1503 р., за яким король брав під свій захист євреїв, коли забирають “безправно їхні речі, які вони купують на щорічних торгах” (док. №115). Але у мандаті вже не уточнювалося, про які товари та речі йде мова, отже, львівські євреї могли торгувати будь- яким видом товарів, прикриваючись цим документом.

Недовге правління короля Олександра запам’яталось львівським євреям ще двома корисними для їхньої громади наданнями. У 1506 р. король зменшив для євреїв упродовж 4 років податок на утримання міських фортифікацій з 200 до 100 польських злотих (док. №116) та звільнив єврейських купців від сплати всіх королівських мит, як роком раніше, у 1505 р., зробив це для львівських міщан (док. №118). Останній привілей був особливо сприятливим для розвитку єврейської торгівлі у місті Львові.

На початку свого довгого правління король Сигізмунд І також був прихильним для львівських євреїв. У 1507 р. вони отримують його мандат до королівських урядовців з наказом залишати євреїв відповідно до їхніх прав та привілеїв (док. №119). У 1510 р. король полегшив становище єврейської громади, доручивши двом місцевим львівським євреям Саломону та Бароху збирати чинш із євреїв (док. №120), а наступного року, 1511 р., всі євреї, котрі зазнали втрат, очевидно, від пожежі, отримали звільнення від податків на 6 років (док. №121).

1515 р. приніс єврейській громаді Львова ще одну пільгу, щоправда надану тимчасово, до прихильності польського монарха. Євреї вже могли займатися торгівлею за звичаєм інших львівських купців, але з обмеженням до двох товарів - сукна та волів (док. №122). Торго­вельний дозвіл, навіть щодо цих товарів, не був абсолютним: тільки 2 тисячі волів можна було переганяти та продавати. Проте кількість дозволених до продажу волів порівняно з декретом 1493 р. збільшилася вдвічі.

У Львові, окрім середмістя, існувала ще одна єврейська громада, розташована на передмісті, на Підзамчі. Довгий час підзамчанські євреї не могли отримати такого правового статусу, як їхні одновірці з середмістя. У 1497 р. райці Львова одержали королівський декрет, що забороняв будь-яку торговельну діяльність євреїв та інших націй на передмісті та Підзамчі (док. №54, 113). Але у 1519 р. король Сигізмунд І надає єврейській громаді з передмістя зрівняння у правах з міською єврейською громадою (док. №124) та окремий дозвіл на купівлю 500 волів взамін за сплату щороку до королівської скарбниці 30 польських злотих або 20 угорських золотих (док. №123). Проте цей привілей передміським євреям був швидко скасований у тому ж році - через втручання міської єврейської громади, яка побачила в ньому економічні невигоди для себе (док. №125). Новий привілей, хоч і підтвердив зрівняння у правах обох громад та додав 500 волів до 2 тисяч, дозволених обом громадам для продажу, однак засвідчив про певні тертя й непорозуміння в стосунках передміських та міських євреїв^[78].

У 1521 р. королівська прихильність до львівських євреїв змінилася на немилість, коли Сигізмунд І видав декрет у судовій суперечці на користь львівських райців (док. №124). Єврейська торгівля була обмежена до чотирьох товарів: волів, сукна, воску та невичинених шкір, й мала проводитися під час ярмарків у Львові та в інших містах, в основному гуртовим способом, на торговому праві, передбаченому для чужоземних купців. Через шість років, у 1527 р., міські євреї звернулися до Сигізмунда І з проханням відновити їм можливість торгу­вати будь-якими товарами, проте король знову підтвердив декрет 1521 р. і навіть дав наказ королівським та міським урядникам посилити контроль за євреями, щоб вони не порушували положення декрету (док. №127). З цього часу райці могли, закликавши старостинського урядовця, переглянути та переписати все сукно, привезене єврейськими купцями з ярмарків. У разі, якби євреї продавали у Львові сукно на лікті, тобто вроздріб (а це їм заборонялося), сукно конфісковувалося на користь королівської скарбниці та міста. Але такі вузькі межі для єврейської торгівлі не могли залишатися реально діючими, й євреї різними способами “виламувалися з них постійно”^[79]. Справді ніяким чином не можна було простежити за торгівлею забороненими товарами, куплені вони на ярмарку чи у Львові і чи порушується кількість у 2,5 тисяч волів, дозволених євреям для купівлі.

Поряд з міськими євреями передміські євреї втратили майже всі попередні торгові права. У 1527 р. при судовому розгляді справи між райцями, міщанами Львова та передміськими євреями король скасував попередній привілей від 1519 р. на дозвіл торгівлі останнім і взагалі заборонив їм торгівлю будь-якими товарами (док. №128). Аби дещо пом’якшити важке становище передміських євреїв, і дати їм змогу повернути взяті позички та кредити, король дозволив їм торгувати ще протягом двох років. З цієї скрутної ситуації передміські євреї вийшли, уклавши угоду з містом, за якою вони могли торгувати за певну щорічну сплату у 16 злотих на таких самих умовах, що й міські євреї^[80].

1527 р. виявився особливо важким не тільки для єврейських громад міста, але й міської громади загалом, адже у цьому році Львів згорів у нищівній пожежі майже дощенту^[81]. Львівські міщани отримали звільнення від сплати податків на 20 років^[82], а євреї тільки на 5 років (док. №129).

Кінець правління Сигізмунда І та королювання останнього Ягеллона - Сигізмунда Августа принесли важливі торгово-економічні права для львівських євреїв. У 1543 р. король зрівняв єврейських та християнських купців Львова щодо звільнення від сплати мит (док. №130, 132). У 1571 р. Сигізмунд Август підтвердив та уточнив цей привілей, що “львівські євреї мають бути звільнені в усьому як наші львівські міщани від сплати мит як на люблінському гостинці, так і в інших будь-яких місцях, тобто на Покутті та у Перемиській землі, на Волині та всюди, куди б не їхали зі своїми товарами та купцями, чи на ярмарок, або перед ярмарком” (док. №137).

У 50-70-ті роки XVI ст. єврейська громада Львова регулює за допомогою королівських декретів правові взаємини з християнським населенням, а також питання єврейського судоустрою. У 1553 р. Сигізмунд Август дозволяє львівським євреям складати присягу на родалі (сувої Тори або П’ятикнижжя) у справах, де фігурує сума більша, ніж 50 гривень, в інших випадках їм дозволялося присягати у дверях синагоги (док. №133). У цьому ж декреті для запобігання судового переслідування єврейських лихварів, які, самі не знаючи цього, могли прийняти в заставу крадені речі, вводилося ведення книг записів заставлених речей для уникнення можливих судових претензій.

Дванадцять статей королівського декрету 1569 р. відтворюють судову структуру та організацію єврейської громади (док. №135). Як і будь-де в Речі Посполитій, львівські євреї підлягали юрисдикції місцевого воєводи. Воєвода для здійснення судочинства серед єврейського населення призначав з осіб шляхетського стану суддю. У виборі своїх старших єврейська громада мала повну свободу, проте їх обрання повинен був затверджувати воєвода. Вибір писаря, який вів книги єврейського суду, суддя воєводи мусив узгоджувати зі старшими громади; також будь-який запис у судові книги мав вноситися з їхнього відома. Судові вироки мали видаватися спільно суддею воєводи та єврейськими старшими. Окрім суто судових кар, за єврейським правом старші громади могли карати клятвою євреїв-злочинців, чого “ніхто їм не має забороняти”. Такі основні положення судового устрою львівських євреїв, зафіксовані у привілеї 1569 р.^[83]

У 1571 р. Сигізмунд Август на прохання львівських євреїв надає їм нові судові та правові прерогативи (док. №136). У разі скоєння кримінальних злочинів євреї повинні були відповідати перед властивим їм королівським судом. Руський воєвода мав судити їх тільки у своїй резиденції у Львові, а не в іншому місті, й апеляція на його вироки йшла до королівського суду. Після смерті єврея, який мав борги перед кредиторами, перш, ніж забезпечити їхні інтереси, треба було виділити з його нерухомості віно (посаг) на користь вдови. За цим же декретом львівські євреї звільнялися від обов’язку супроводжувати злочинців на місце страти, покликаючись на те, що такого обов’язку взагалі не мали єврейські громади в інших містах Польщі.

У другій половини XVI ст. були внесені корективи у торгові взаємини єврейських купців з містом. Обмежувальні декрети 1521 та 1527 рр. на номенклатуру товарів, дозволених для торгівлі євреям, фактично не виконувалися, про що свідчив реєстр східних та західних купецьких товарів, перевезених євреями через львівські рогатки у 1577-1582 рр.^[84] У такій ситуації львівські райці вирішили хоча б закріпити існуючий стан справ у торгівлі, укладаючи т. зв. пакти з євреями, щоб хоч якимсь чином встановити межі для розростання єврейської торгівлі. Однією з умов укладання пактів були тимчасова відміна всіх декретів та привілеїв сторін у торговій діяльності. Перші пакти львівських райців з євреями були підписані у 1581 р. терміном на 8 років^[85].

Після завершення дії пактів райці вирішили повернути дію обмежувальних декретів 1521 та 1527 рр. У судовому процесі, що незабаром розпочався з євреями, райці вийшли переможцями. За декретом Сигізмунда ІІІ від 1591 р. єврейська торгівля знов зводилася до 4 товарів, а євреям-передміщанам взагалі заборонялося займатися торгівлею (док. №141). Після вдалого завершення процесу для закріплення існуючого правового стану райці навіть видрукували окремою брошуркою декрети 1521, 1527 (два) та 1591 рр., де обмежувалася торгівля євреїв^[86]. Проте вже у 1592 р. райці Львова під тиском короля та шляхти, зацікавлених у розвитку єврейської торгівлі, укладають з євреями нові пакти^[87].

Окрім торгівлі, інтереси міської влади та єврейської громади перетиналися у регулюванні справ володіння та користування нерухомістю на міський території. Так, після великої пожежі 1571 р. у Львові райці заборонили євреям зводити дерев’яні будинки у середмісті. Вважаючи себе обтяженими, міські євреї випросили у короля мандат із забороною примусу їх до будівництва тільки мурованих будинків (док. №139).

Після великої пожежі на Краківському передмісті у 1623 р. райці розпорядилися не зво­дити будівель ближче 400 ліктів до міських укріплень^[88]. Внаслідок цього наступного 1624 р. була підписана угода між райцями та передміськими євреями про перенесення далі від міських мурів та побудову синагоги вже на новому місці, в низині місцевості, названої “Познанським двором” (док. №142). Сигізмунд ІІІ підтвердив угоду, про що подбали євреї, адже відсутність подібного королівського підтвердження, а також дозволу з боку католицького архиєпископа для зведення синагоги “Золотої Рози” в середмісті Львова наприкінці XVI ст. призвели до тривалих та важких судових суперечок на початку XVII ст. з орденом єзуїтів та великих фінансових втрат для міської єврейської громади^[89]. У 1635 р. угоду підтвердив новий польський король Владислав IV з невеликим додатком, де містився дозвіл на перенесення та мурування “будинку для жінок” при передміській синагозі (док. №146).

Єврейська громада, особливо на передмісті, постійно дбала про правовий захист своєї нерухомої власності. Забудова на передмісті була переважно дерев’яна, й після великих пожеж нерідко зникали межі між сусідськими ділянками^[90]. Часто горіли не тільки будинки, але й паперові та пергаментні привілеї, що підтверджували власність. Так сталося у 1568 р. з єврейською громадою передмістя, й король підтвердив права власності євреїв на будинки та нерухоме майно, набуті на дідичному спадковому праві (док. №134). У XVII ст. євреї-передмі- щани ще кілька разів домагалися нових королівських та старостинських грамот, де закріплювали й зміцнювали свої власницькі права (док. №155, 161), з особливою увагою виділяючи вільне користування цвинтарями та сакральними спорудами (док. №144, 160, 165).

Проводячи велику кредиторську та позичкову діяльність, необхідну для зростання торгових операцій, євреї через ризик неповернення кредитів та позичок нерідко позбувалися нерухомості на користь християнського населення. У таких випадках впливові у Речі Посполитій шляхта й духівництво та представники міської олігархії могли й без судового вироку займати будинки євреїв, виселяючи останніх. Єврейська громада Львова досягла того, що королівський привілей Владислава IV від 1633 р. встановлював обмеження на дії кредиторів-християн щодо боржників-євреїв (док. №143). За королівським привілеєм встановлювався дієвий захист єврейської нерухомості. Кредитори-християни не могли вступити у володіння нерухомістю євреїв без судового рішення. А після судового вироку слід було віддавати будинки у володіння або оренду тільки євреям. Коли ж бажаючих євреїв не виявилося би, тоді єврейська громада повинна орендувати такий будинок. Така ситуація мала тривати до того часу, доки не були б задоволені претензії до євреїв-боржників.

У XVII ст. економічна сила львівських євреїв стрімко зростає, вони стають поважними конкурентами християнським купцям та ремісникам. У листі від 1647 р. до католицького кам’янецького єпископа львівські міщани скаржилися на місцевого старосту, з дозволу якого місцеві євреї захоплюють міські промисли та торгівлю^[91]. Справді, львівські старости насамперед з власних економічних міркувань дбали про існування єврейських промисловців та ремісників на старостинській юридиці без огляду на давні міські привілеї, які виключали таку діяльність зі шкодою для міських інтересів. Львівські старости видавали численні привілеї з дозволами євреям-передміщанам варити й ситити мед, палити та шинкувати горілкою, що було надзвичайно прибутковою справою (док. №149, 155). Грамоти львівських старостів на економічні пільги отримували юридичну силу з часу їхнього затвердження королями, про що вчасно дбали старші та синдики єврейської громади.

Особливо економічні права львівської єврейської громади посилились, як не парадоксально, після кривавих погромів 1664 р., в яких загинуло в місті та на передмісті 129 євреїв^[92]. Для повернення колосальних матеріальних збитків та втрат після цих подій король Михайло Вишневецький привілеями у 1670 та 1671 рр. фактично зрівняв у торгових та економічних прерогативах єврейське купецтво з львівським міщанством (док. №156). Львівські євреї могли “привозити та вільно продавати будь-які товари як у мурованому місті Львові, так і на передмістях.., набувати ґрунти, ділянки та будинки і тішитися іншими будь-якими прерогативами та вільностями на вічні часи”.

Наступні королівські надання тільки підтверджували зафіксоване економічне рівноправ’я єврейських та християнських мешканців Львова. У 1672 р. король взяв євреїв-передміщан під свою опіку, дозволивши їм після недавньої облоги міста винаймати будинки в середмісті, торгувати будь-якими речами й шинкувати алкогольними напоями без перешкод з боку міської влади (док. №159). Привілей короля Августа ІІ від 1698 р., окрім згаданих економічних пільг, деталізує й узаконює, зокрема, торгівлю євреїв м’ясом вроздріб та гуртом^[93] у Львові та на передмістях (док. №165). Окремо у привілеї застерігалося, щоб у постановах львівського магістрату не встановлювалися більші збори для євреїв зі штукового податку, ніж це передбачено для міщан.

Економічні привілеї єврейської громади Львова викликали сильний опір з боку магістрату та громади Львова загалом. Всі стани та нації міста одностайно виступали за скасування цих привілеїв, які обмежували та обтяжували економічний розвиток християнських купців та ремісників. У першій половині XVIII ст. у королівських судах райці Львова здобули нечувану кількість (аж вісім!) декретів на користь міста, в яких містилися заборони для єврейської торгівлі, що знову мала звестися тільки до 4 товарів за декретами XVI ст. Декрети передбачали також ліквідацію єврейських броварень та шинків на передмістях та інші рішучі заходи - до використання збройної сили, конфіскації товарів та оголошення баніції для всієї єврейської громади включно^[94]. Проте ці судові декрети так і не були впроваджені у практику через впливи єврейської громади у шляхетському та магнатському середовищі. Інститут комісарів, які виконували королівські декрети, складався виключно з шляхетських урядників, в т. ч. і місцевих, які зовсім не хотіли знищити чи пригнітити вигідну для них єврейську торгівлю та економіку.

Зростання економічної потуги єврейської громади Львова в XVII-XVIII ст. супроводжувалось удосконаленням їхнього судочинства. Нові моменти в єврейському судочинстві зафіксував привілей-підтвердження Яна ІІІ від 1694 р., який містив дві грамоти львівських воєвод Станіслава Яблоновського та Марка Матчинського (док. №163). Власне євреї підлягали юрисдикції воєвод, котрі могли регулювати окремі питання єврейського судочинства на місцях^[95]. У 1691 р. львівський воєвода та одночасно великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський встановив, що розгляд єврейських справ мав відбуватися у судовій кімнаті при синагозі, окрім справ, що потребували остаточного вироку (йдеться, очевидно про апеляції та невідкладні справи), а суди мали проходити двічі на тиждень почергово: для міських та передміських євреїв.

Наступний львівський староста Марек Матчинський своєю грамотою від 1692 р. охопив більше питань, пов’язаних з юрисдикцією над львівськими євреями. З того часу цей воєвода обмежив до 4 тисяч польських злотих суму, яка мала приходити його уряду з усіх сплат та податків від львівських євреїв. У грамоті ще раз підтверджувалося безперешкодне обрання старших євреїв, котрі також мають засідати на судових засіданнях. Підвоєвода, якому безпосередньо підлягали євреї, та єврейський суддя перед обранням на свої посади мали скласти окремі присяги. При цьому жодних інших посад у судових та адміністративних органах вони не могли займати. Єврейський суддя обирався з двох кандидатів, які подавали на вибір воєводі єврейські міська та передміська громади.

Привілей Марка Матчинського деталізував порядок проведення судових засідань: “В понеділок - для міських євреїв, а у четвер - підміських, як це згадувалося при їхніх школах, за винятком справ купців-гостей, які би потребували без затримки швидкого рішення, то (буде) вільно судити, однак, як говорилося, при школі кожного дня, окрім їхніх свят”.

Серед інших питань у грамоті 1692 р. йшлося про посилення відповідальності старших євреїв при наданні членам громади права^[96] займатися орендою при стягненні податків (шелязного, чопового та ін.). Зловживання при стягненні єврейськими орендарями цих податків викликали особливе нарікання християнського населення.

Нові судові та правові прерогативи, надані львівській єврейській громаді воєводою Марком Матчинським, показали реальний та дієвий вплив єврейської громади на питання, пов’язані з організацією та життєздатністю їхньої громади. У XVIII ст., в 1735 і 1765 рр., єврейська громада двічі підтвердила в останніх польських королів свої права та привілеї, якими вона реально володіла та які захищала завдяки своїй потузі в економічному житті міста Львова та Речі Посполитої.

Огляд привілеїв, які надавалися трьом національним громадам Львова у XIV-XVIII ст., дозволяє зробити висновки порівняльного характеру про особливості економічного, соціального життя громад, пріоритети у внутрішній організації громад, їхні правові взаємини з суспільними інститутами (королівська влада, церква) та іншими громадами у місті.

Серед великих українських та польських міст XIV-XVIII ст. тільки Львів став осередком, центром чотирьох національних громад українців, поляків, вірменів та євреїв, які користува­лися правовою автономією. Інші національні групи (німці, татари, греки, італійці та ін.) також проживали у місті, але не були об’єктом правового регулювання з боку королівської влади.

Початок правового регулювання всі національні громади вели від надання Львову магдебурзького права Казимиром ІІІ від 1356 р., за яким, окрім створення привілейованої католицької громади, передбачалося існування автономій національних громад, які жили у Львові ще за часів Галицько-Волинського князівства.

Українська громада після захоплення Львова та Галицької Русі Казимиром ІІІ й перетворення міста в форпост німецької колонізації була відсунута на маргінез політичного та економічного життя в місті. Хоча існувала можливість створити власні автономні судові та адміністративні структури у Львові за привілеєм 1356 р., однак українці, очевидно, з огляду на свою малочисельність у місті, підпали під юрисдикцію міського магдебурзького права. Іншою причиною правової асиміляції української громади у громаду магдебурзького права була відсутність розробленого автономного міського права у князівські часи, на яке могли б українці опертися. У XVI ст. спроби встановити автономію за зразком вірменів чи домогтися політичного рівноправ’я з католицьким населенням виявилися невдалими. Реальна автономія для українців існувала тільки у формі релігійних структур Православної, а пізніше, з початку XVIII ст., Греко- католицької церкви. Тому українці Львова використали форму Ставропігійського церковного братства при Успенській церкві для представлення інтересів всього українського населення міста. Проте й після прийняття унії Ставропігійським братством у 1708 р. українці Львова до кінця існування Речі Посполитої так не змогли повністю зрівнятись у політичних правах з домінуючим польським населенням міста.

Вірменська громада завдяки економічному впливу в місті та активній участі у східній торгівлі, яка приносила великі прибутки, зуміла створити дієву судово-правову автономію в Львові у вигляді вірменського війтівства. Хоча у 1469 р. у боротьбі з міським магістратом посада вірменського війта як окрема судова інституція була скасована, однак судова вірменська автономія збереглася у вигляді змішаних судів, що складалися з міського війта та вірменських старших. Упродовж XVI-XVII ст. вірменська громада боронила власну автономію від спроб міської влади перетягти на свою користь юрисдикцію над вірменським населенням. Наприкінці XVII ст. вірмени отримують фактичне зрівняння у всіх правах з польським католицьким населенням Львова, яке стало наслідком асиміляції вірменів у польському середовищі.

Єврейська громада для свого уконституювання використала готові правові взірці взаємин між єврейським та християнським населенням, які існували у Польщі у вигляді статуту князя Болеслава Побожного від 1264 р. Реальна економічна вага єврейського населення в місті зростає з наприкінці XV - початку XVI ст., коли до Львова доходить хвиля єврейських переселенців з країн Західної Європи. На відміну від християнських громад українців та вірменів євреї не зазнавали асиміляційного тиску з боку домінуючої католицької громади ні в культурно- релігійному, ні в правовому плані. Католицька міська рада не претендувала на скасування чи обмеження єврейської автономії, проте вимагала обмеження торгово-економічних прав євреїв порівняно з правами міщан Львова. Королівські декрети XVI ст., які були видані у судових суперечках з міською громадою, залишали дуже невеликий простір для торговельної та підприємницької діяльності євреїв. Але завдяки впливам на королівському дворі та протекції можновладних магнатів, які користувались їхніми економічними послугами, євреї змогли поступово зрости економічно та чисельно у Львові, й у XVIII ст. вони стали другою за чисельністю національною групою у місті.

Джерела та література. Правові взаємини у національних громадах регулювалися польськими королями через надання привілеїв. Зміст цього терміна, що утворився від латинських слів “privus” (окремий) та “lex” (закон), розуміємо широко - як документ, що створює нові правові відносини^[97]. Власне привілеї стали основою збірки документів національних громад, але правові стосунки національних громад Львова у XIV-XVIII ст. дуже часто регулювалися й іншими документами - мандатами, декретами королівських судів, які суттєво змінювали правову ситуацію у місті. З огляду на велику кількість таких документів у даний збірник увійшли тільки найважливіші з них.

Привілеї та правові документи української громади зберігалися у архіві Львівського Ставропігійського братства. Саме в цьому архіві українська громада та братство акумулювали майже всі свої оригінальні пергаментні (20 грамот)^[98] та паперові документи (8 грамот). В архіві були створені всі умови для збереження документів спочатку у “торбі для привілеїв”, а пізніше й у спеціальній кованій скрині^[99]. Частина привілеїв та інших правових документів дійшла до нас у копіях в актах Львівського ґродського суду (9 грамот), земського суду (1 грамота), Коронної метрики у Варшаві (5 грамот). Кілька королівських декретів, що мали обмежуючий характер для українського населення, відкладалися у багатьох копіаріях загальноміських документів: т. зв. “Золотій книзі привілеїв” та ін.^[100] Очевидно, з огляду на присутність під рукою оригінальних документів та відсутність потреби постійно звертатись до привілеїв, наприклад, у судових справах фактично не збереглося копіаріїв^[101] власне привілеїв української громади.

Проте до нашого часу дійшло багато реєстрів привілеїв української громади. Перший реєстр привілеїв братства та української громади, складений на початку XVII ст. та внесений в урочисту книгу вписів під назвою “Альбом”, складався з регестів як королівських, так і патріарших й митрополичих документів^[102]. Періодично старші братства проводили перепис привілеїв і грамот з контрольною метою та в разі необхідності показати оригінали документів королю та вищим урядовцям Польщі чи на вимогу королівських комісарів у другій половині XVII та XVIII ст.^[103]

На відміну від української громади вірменська не змогла залишити після себе єдиний архівний комплекс, де відклалися б в одному місці хоча б основні правові документи громади. Цінні пергаментні документи були розпорошені, очевидно, ще наприкінці XVIII ст. у кількох збірках, й на сьогодні виявлені у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (17 грамот), Львівського історичного музею (1 грамота), Головному архіві давніх актів у Варшаві (1 грамота), Бібліотеки закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві (1 грамота), Бібліотеки Чарторийських у Кракові (2 грамоти). Велика частина привілеїв вірменської громади заносилася до книг Львівського ґродського суду (18 грамот) та Коронної метрики у Варшаві (40 грамот). Окремі з них й збереглися тільки завдяки вписові, наприклад у Коронну метрику (док. №52, 60-61, 63, 65, 68, 70, 73 та ін.). У збірку документів вірменської громади включено 3 регести привілеїв з книг Коронної метрики, які фізично пошкоджені або не збереглися (док. №52, 76-77). Окремі вірменські привілеї чи їх невеликі збірки також заносилися у судові та адміністративні книги вірменської юрисдикції у другій половині XVII - першій половині XVIII ст.^[104]

Вірменські старші 21 жовтня 1641 р. внесли в книгу вписів Коронної метрики велику збірку (30 документів) вірменських привілеїв під назвою “Oblata privilegiorum certorum a serenissimis regibus Poloniae et ducibus Russiae ac Masoviae Armenis Leopoliensibus super varia iura, Iibertates et Consuetudines concesorum / Облята певних привілеїв, наданих львівським вірменам найяснішими королями Польщі, князями Русі та Мазовії щодо різних прав, вільностей та звичаїв”^[105]. Збірка включала поряд з документами вірменської громади Львова й грамоти вірменського єпископства у Львові. Саме тоді вперше львівські вірмени оприлюднили фальсифікат грамоти князя Федора Дмитровича^[106].

Вірменська громада, що користувалася судовою автономією, потребувала для повсякденного вжитку копіарії та збірки своїх прав та привілеїв. Здебільшого такі копіарії починалися з вірменського статуту 1519 р. та включали всі основні привілеї, отримані львівськими вірменами у XIV-XVII ст.^[107] На початку XVII ст. був зроблений переклад польською мовою частини привілеїв, очевидно, щоб полегшити в судовій практиці користування привілеями, адже не кожен вірменин міг ознайомитися зі змістом документів, написаних латинською мовою^[108].

З історії єврейської громади, на відміну від української та вірменської, не залишилося багато оригінальних правових документів. Велика кількість привілеїв та грамот єврейської

громади була знищена вогнем під час пожеж (док. №134), а ще більше - під час погромів^[109]. Тому загалом уціліло тільки 4 оригінали королівських декретів XVI ст. (док. №126, 128, 140-141). Ці документи, в основному, містили торгові та економічні заборони для єврейського населення Львова й видавалися у судових процесах львівських євреїв з міською радою й громадою. Тому королівські декрети заборонного для євреїв характеру зберігалися райцями у міському архіві, створювалися їхні сумарії^[110] та переписувалися у різні копіарії міських привілеїв та прав^[111]. Не відклалося в архівних збірках окремого копіарія чи сумарія привілеїв й прав, написаного львівськими євреями. Більшість привілеїв та декретів єврейської громади дійшли до нас у формі вписів до книг Коронної метрики у Варшаві (37 грамот) та облят у книгах Львівського ґродського суду (26 грамот). У збірку документів єврейської громади включені 8 оригінальних записів регестів, переважно, з книг вписів Коронної метрики, а також з “книг сигілат”, де вносилися записи тільки у формі регестів.

Публікація привілеїв та правових документів національних громад розпочалася в другій половині XIX - на початку XX ст., якщо не брати до уваги невеликого стародруку кінця XVI ст. з кількома королівськими декретами у справах єврейської торгівлі^[112]. На видання збірників та підбірок документів правового змісту спромоглися всі три національні громади: українці^[113], вірмени^[114] та євреї^[115]. Проте, за винятком збірника документів львівських вірменів, опублікованого австрійським вченим Ф.Бішоффом, усі інші не мали системності щодо видання саме привілеїв та інших правових документів національних громад XIV-XVIII ст. У нашій збірці документів друкується 175^[116] документів і регестів, з них 117 попередньо публікувалися, 58 документів і регестів уперше вводяться у повному обсязі у науковий обіг. Один привілей від 1676 р. друкується без знищеної початкової частини, відсутність якої суттєво не змінює загальний зміст документа (док. №160). Ще один документ, датований 1511 р., публікується не у своїй оригінальній формі латинською мовою, а у єдино збереженому перекладі польською мовою з першої половини XVII ст. (док. №62). Археографічні засади видання документів такі ж як при виданні збірника документів “Привілеї міста Львова XIV-XVIII ст.”^[117]

Переклад документів. Переклад зроблений на сучасну українську мову з оригінальних латинських та польських за мовою документів. При перекладі латинських слів на означення етнонімів “Rutheni”, “Judaei”, “Poloni” замість тогочасних різних та неусталених відповідників, існуючих в українській мові XIV-XVIII ст.: “Русь”, “руси”, “русичі”, “русини”, “жиди”, “ляхи” тощо, вживаються прийняті у сучасній українській мові етноніми: “українці”, “євреї”, “поляки“. Патріарші привілеї, написані грецькою мовою, не перекладалися на сучасну українську мову, оскільки збереглися тогочасні переклади церковнослов’янською мовою, які вміщені у нашому виданні.

Усі переклади документів виконані укладачем, за винятком 9 привілеїв вірменської громади (док. №38, 50, 65, 69, 71, 78, 84-85, 87), переклади яких надав науковий редактор проф. Ярослав Дашкевич, котрому, як найкращому українському вірменісту, я також висловлюю глибоку вдячність за допомогу в детальному археографічному опрацюванні привілеїв вірменської громади Львова.

Хочу висловити щиру подяку дирекції та співробітникам Центрального державного історичного архіву в м. Львові, Львівського історичного музею, Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України, Фонду сприяння науки (Каса ім. Юзефа Мяновського) за допомогу при підготовці збірника документів до друку.

Мирон Капраль