ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ ТА ІНШИХ МОВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗУНР
Богдан Петрович Козьмук
кандидат юридичних наук, завідувач правничого відділення Львівського техніко-економічного коледжу Національного університету «Львівська політехніка» (м.
Львів)У сучасних умовах утвердження Української держави актуальною проблемою залишається удосконалення правового регулювання використання української мови як державної. Важливе значення має вивчення і врахування як міжнародного, так і національного досвіду. Особливий інтерес представляє ретроспективний аналіз становлення та розвитку правового статусу української мови на українських землях, що дозволить закріпити переконання у тому, що національна мова є символом духовної єдності українського народу, одним з визначальних засобів у збереженні національної правової культури та зміцнення української державності. Історичний досвід українського державотворення представляє яскраві приклади міжнаціональної толерантності в умовах, зокрема Західноукраїнської Народної Республіки, в тому числі щодо вирішення мовних питань.
Як відомо, поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні зумовила те, що 18 жовтня 1918 р. австро-угорський імператор Карл І видав маніфест про перетворення держави у багатонаціональну федерацію. 19 жовтня цього ж року у Львові було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є. Петрушевич. Цей орган проголосив, що Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які становлять «одноцільну українську територію, уконституйовуються» як Українська держава, щоправда, у складі Австрійської монархії. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка планувала взяти владу в Галичині з її наступним приєднанням до Польщі. Її також підтримувала центральна влада Австро-Угорщини. Українське керівництво дізналось про ці плани, тому військовий комітет, який було створено ще у вересні, прийняв рішення зайняти всі найважливіші стратегічні об'єкти Львова - пошту, банки, телеграф тощо.
Воно було реалізоване 1 листопада 1918 р. Цього ж дня у своїй відозві Українська Національна Рада проголосила створення нової держави. Її назву та територію визначив закон від 13 листопада 1918 р.: «Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка» [1, с. 262-263].Внаслідок цих подій розпочався процес формування державного апарату та законодавства ЗУНР. Проте набути цьому процесу певної динамічності перешкоджали післявоєнна криза та зовнішньополітичні загрози. Тому було вирішено, що на території ЗУНР зберігають чинність австрійські закони, що не суперечили інтересам держави. Проте австрійські закони про використання мов не могли застосовуватися на території Української суверенної держави, адже вони проголошували державної мовою німецьку, а крайовою мовою - польську.
Вирішення цієї проблеми відбулось 15 лютого 1919 р., коли Українська Національна Рада прийняла закон «Про уживання мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванню державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств на Західній області УНР». Відповідно до § 1 цього нормативно-правового акту було визнано, що «державною мовою на Західній області УНР є мова українська». Встановлювалась норма, за якою використання української мови у державних органах було обов’язковим. ЗУНР була багатонаціональною державою, тому визначення правового статусу української мови як державної було важливою подією. Згідно § 4 закону про мову 15 лютого 1919 р. він набирав чинності з моменту опублікування (оповіщення) [2, с. 105-106].
У тогочасній газеті «Республіка» було опубліковано статтю про основні аспекти розробки та прийняття згаданого закону. У пояснювальній записці до відповідного законопроекту наголошувалось на природній необхідності існування на території ЗУНР української мови як єдиної державної. Однак, як зазначає автор, «урядові письма польські, урядові письма українські з польськими підписами стрічаються і сьогодні навіть і викликують між нашою суспільністю зовсім оправдане обурення». З цих міркувань уряд подав УНраді проект закону «Про вживання мови у внутрішньому та зовнішньому урядуванню всіх урядів».
Законопроект носив загальний характер і стосувався усіх державних органів, установ і підприємств. У судочинстві зміст цього закону недостатній, оскільки в різних учасників процесу може бути різна мова. Тому Державному Секретарству Судівництва було доручено розробити нормативно- правові акти, які б визначали порядок використання мов у судочинстві [3, с. 9].Після затвердження за українською мовою статусу державної, розпочався нормотворчий процес розробки законодавчих механізмів конкретизації особливостей її використання в діяльності адміністративного апарату ЗУНР. 18 березня державне секретарство внутрішніх справ видало «Розпорядження для урядовців в державній адміністративній службі». У ньому містився перелік спеціальних вимог щодо службовців «в державній адміністративній службі». Зокрема, вказувалось, що до служби в державних органах можуть бути допущені тільки громадяни держави, «бездоганного поведення, що володіють українською в слові і письмі і не переступили сорокового року життя». Навіть канцелярські працівники були зобов’язані «знати признані в державі мови; поправно читати і писати, знати канцелярську маніпуляцію» [4, с. 242-243]. Важливим для реалізації правового статусу української мови був той факт, що на телеграфі було введено українську мову і азбуку [4, с. 259].
Водночас ЗУНР закріпила гарантії щодо вільного використання інших мов. Так, на підставі § 3 закону про мову 15 лютого 1919 р. національним меншинам (полякам, євреям і німцям) надавалась можливість вільного вживання рідної мови в усній та письмовій формі при спілкуванні із державними органами та громадськими організаціями. Безумовно, політика захисту урядом таких природних прав людини, як захист права на рідну мову, знаходила підтримку в середовищі національних меншин і сприяла стабілізації в суспільстві. Як бачимо, національним меншинам ЗУНР гарантувалось право не тільки вільно користуватись рідними мовами, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодичні видання тощо (все це було передбачено «Тимчасовим основним законом» та іншими нормативно-правовими актами ЗУНР), але й вільно користуватись ними в повсякденному житті, в усіх офіційних відносинах із органами влади.
Зберігалась чинність постанови Державного секретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, необхідно публікувати чотирма мовами - українською, польською, єврейською і німецькою [5, с.
49].Варто відзначити, що поза увагою української влади, незважаючи на багато інших важливих проблем, не залишилось питання освіти та культури. Насамперед, вимагала демократизації й українізації шкільна система. Цікаво, що в перші дні існування ЗУНР цю справу розпочало саме населення держави. Далі її продовжила державна влада. У кожному населеному пункті були відкриті українські народні (початкові) школи. Національні меншини (поляки, євреї та німці) мали право відкривати чи залишати свої школи. Жодного спеціального дозволу не вимагалось, але було необхідно таку школу зареєструвати у секретаріаті освіти. У неукраїнських школах із третього класу вводилась як обов’язковий предмет українська мова. В усіх інших школах німецька мова перестала бути обов’язковим предметом [4, с. 248].
Суттєвих змін зазнала середня шкільна ланка. За австрійської влади у Східній Галичині (1918 р.) функціонувало всього 5 українських державних гімназій, декілька приватних, але не було жодної української школи. Водночас діяла значна кількість польських середніх шкіл і гімназій, і тому у повітах місцева влада почала їх перетворювати на українські. Згодом цей стихійний процес узаконив уряд і його секретарство освіти. Проте уряд попередив повітових комісарів, що там, де є національні меншини, необхідно зберегти щонайменше одну середню школу чи гімназію для них. У тих місцевостях, де їх не було раніше, вони за вказівкою уряду ЗУНР відкривались, щоб неукраїнське населення мало можливість навчати своїх дітей рідною мовою. Вчителі цих шкіл повинні були присягти на вірність Українській державі. Цим дозволом негайно скористалися євреї, яких за австрійської та польської влади не визнавали нацією і які не мали жодної державної школи, а також німці.
Єврейські гімназії були відкриті у Станіславові, Тернополі, Стрию і Коломиї, а також німецька гімназія в Станіславові. Поляки не захотіли скористатись цією можливістю. Вчителі їхніх шкіл і гімназій відмовились бути лояльними щодо української влади [4, с.
256-257].Українських середніх шкіл за часів ЗУНР було відкрито 30, з них 20 гімназій, 3 реальні школи, 7 вчительських чоловічих і жіночих семінарій. Проте різко відчувався брак досвідчених вчительських кадрів, адже на роботу вчителя почали приймати людей без повної вищої освіти. У деяких гімназіях не відкривали старших класів, бо більшість молоді брала участь у військових діях. Оскільки до українських середніх шкіл і гімназій записалось чимало єврейських дітей, які погано володіли українською мовою, тому з ними частково велись заняття польською і єврейською мовами [6, с. 34].
13 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон «Про удержавлення українських шкіл», згідно з яким всі школи оголошуватись державними, а вчителі - державними службовцями. Мовою навчання і викладання стала українська. За національними меншинами було офіційно закріплено право створення шкіл з їх рідною мовою викладання. У неукраїнських школах вводились як обов’язкові предмети історія та географія України, українська мова. Усі педагоги державних шкіл повинні були скласти «службове приречення» на вірність українському народу та державі [4, с. 257].
Помітну роль на шляху становлення та розвитку української мови у статусі державної та законотворчому процесі республіки відіграли тогочасні видатні представники української юриспруденції. Серед них особливої уваги заслуговує професор Дністрянський Станіслав Северинович. Він відредагував переклад «Цивільного права», доповнив його законами ЗОУНР. та видав у 1919 р. у Відні. Ця праця, не зважаючи на те, що вона була в основному перекладом, у юриспруденції ЗУНР посіла визначне місце. Її значна цінність підкреслюється тим, що у ній вперше було застосовано українську юридичну термінологію на основі загальноукраїнської літературної та народної мови [7, с. 44-45].
Таким чином, законодавство ЗУНР про мови будувалося на демократичних принципах з урахуванням інтересів різних націй, які проживали на її території. Також правовий досвід ЗУНР дозволяє стверджувати, що державною мовою повинна бути мова титульної нації держави.
Водночас держава зобов’язана створити сприятливі умови для використання, розвитку та захисту мов національних меншин і мов міжнародного спілкування.Література:
1. Музиченко П. П. Історія держави і права України : навч. посіб. / Петро Музиченко ; 6-те вид., переробл. і доп. - К.: Знання, 2007. - 471 с.
2. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і факультетів: У 2 т. - Т. 2.: (лютий 1917-1996 р.) / за ред. Гончаренка В. Д., А. Й. Рогожина, О. Д. Святоцького (за ред. В.Д. Гончаренка) - К.: Ін Юре, 2000. - 315 с.
3. Проект закона про урядову мову // Републіка. - 15 лютого 1919 р., Чис. 12. - С. 4-6.
4. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права / Б. Й. Тищик. - Львів: Тріада плюс. 2004. - 392 с.: іл.
5. Лісна І. С. Становлення української державності в Галичині (19181923 рр.) : монографія / І. С. Лісна. - Тернопіль. 2001. - 92 с.
6. Чубатий М. Державний лад Західній області Української Народної Республіки. - Львів, 1921. - 126 с.
7. КобилецькийМ. Утворення та структура державного апарату ЗУНР: навч. посіб / Микола Кобилецький. - Львів, 1998. - 98 с.