ПЕРЕДМОВА

Вшановуючи, зберігаючи, примножуючи...

З гуркотом гарматних канонад та свистом куль, випущених зі скорострілів українських вояків у листопаді 1920 року, рештки армії Директорії Української Народної Республіки (УHP)¹ перетнули кордон із Польщею і залишилися на чужій території, більшість вояків — назавжди.

1 Українська Народна Республіка (УНР) — назва української держави спершу на території Наддніпрянщини — українських земель колишньої Російської імперії, а з 4 січня 1919 року також на західноукраїнських землях колишньої Австро-Угорщини; проголошена у III Універсалі Української Центральної Ради (20 листопада 1917 року) у федеративному зв’язку з Росією; цілком самостійною УНР стала після IV Універсалу (22 січня 1918 року). За гетьманського уряду назву УНР замінено назвою Українська Держава (29 квітня 1918 року — 14 грудня 1918 року); за Директорії відновлено назву УНР. На українських землях УНР проіснувала до 1920 року, коли голова Директорії й уряд УНР емігрували. Екзильний уряд УНР перебував спочатку у Польщі, а 1939- 1940 р. — у Франції. Після Другої світової війни (у 1947—1948 роках) створено Українську Національну Раду як передпарламент екзильного Державного Центру УНР, що продовжує традиції національного республіканського уряду України 11 Енциклопедія українознавства: Наукове Товариство ім. Шевченка. - Словникова частина 9; головний редактор — проф., д-р Володимир Кубійович; редакційна колегія — д-р Аркадій Жуковський, Іван Кошелівець (літературний редактор), проф., д-р Василь Маркусь, проф., д-р Олександер Оглоблин, д-р Атанас Фіґоль, проф., д-р Юрій Шевельов, Софія Янів (секретар).

називають Ризький мир «четвертим поділом України» або «ризьким Андрусово», акцентуючи увагу на тому, що 18 березня 1921 року у Ризі українські землі без згоди на те самих українців було вдруге поділе­но між Росією та Польщею, а Україна була об’єктом, а не суб’єктом договору. Відповідно до його умов Польща отримала від радянської сторони значні територіальні поступки. Формально обидві сторони визнали незалежність України та Білорусії і зобов’язалися не втруча­тись у їхні внутрішні справи. Насправді це означало, що Україна та Білорусія залишаються під контролем радянської Росії. Пізніше керів­ник польської делегації в Ризі Ян Домбський у своїх спогадах писав, що радянська делегація зайняла в Ризі щодо України жорстку непо­ступливу позицію, керівник радянської делегації Адольф Йоффе шан­тажував польську сторону продовженням війни у разі, якщо поляки відстоюватимуть інтереси УНР. П’ята стаття договору зобов’язувала обидві сторони не створювати і не підтримувати організації, які вою­ють з другою договірною стороною, що забороняло перебування на те­риторії Польщі всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. По суті, ця стаття робила неможливим подальше існування УНР, боротьба за яку тривала 4 роки^[2].

У таких умовах останнім акордом національно-визвольних зма­гань українського народу стане Зимовий похід решток армії УНР, який трагічно завершиться під Базарем на Житомирщині, де загине кілька сотень українських вояків. Незважаючи на підписання Російською ім­перією у 1907 році III Гаазької конвенції щодо гуманного ставлення до військовополонених, значну частину тих (359 осіб), хто потрапив у полон, було розстріляно більшовиками.

Разом із вояками УНР територію України покинула і значна час­тина цивільних осіб, зокрема, що працювали в державних установах (міністри, їхні заступники), а також українські посли та консули, що перебували в інших європейських державах.

Після занепаду української держави найважливішими осередка­ми української еміграції (представників уряду й війська, діячів політи­ки й культури) стали Прага, Варшава, Відень, Берлін, Париж. Чимало українців з Наддніпрянщини перебували в Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії, Болгарії, Італії, Бельгії^[3].

Доля українських емігрантів складалася непросто, численні випробування випали на їхній вік, активність представників сус­пільно-політичних прошарків проявлялася по-різному й мала різні результати.

На політичному напрямку активно виявили себе різні політичні течії та угруповання. Так, у соціалістичному таборі найдіяльнішими були УСДРП і УПСР. Соціал-демократи на чолі з І. Мазепою і П. Фе- денком осіли у Празі (вони входили до II Соціалістичного Інтерна­ціоналу). Досить активною в еміграції була УПСР з двома центрами: у Відні, де сформувався навколо Українського Соціологічного Інституту і журналу «Борітеся — Поборете», очолений М. Грушевським гурток, та у Празі, де важливу не тільки політичну, а й культурну роль відігра­вав М. Шаповал — співзасновник (разом з В. Винниченком) журналу «Нова Україна» (1922-1925 роки). Обидві соціалістичні партії були в опозиції до екзильного уряду УНР^[4].

Серед ліберального табору найбільш активною була тільки засно­вана 1923 року у Празі Українська Радикально-Демократична Партія, що продовжувала традиції УПЕФ. Її очолював О. Лотоцький, а серед її лідерів були В. Прокопович, А. Яковлів, О. Шульгин. Ця партія тіс­но співпрацювала з екзильним урядом УНР^[5]. Монархістську групу репрезентував Український Союз Хліборобів-Державників, створе­ний 1920 року у Відні зусиллями В.

створеною у січні 1929 року у Відні. Спочатку її очолював Є. Конова- лець, а від 1938 року — А. Мельник^[6].

Окремо від названих формацій діяли комуністичні і прорадянські групи, яким спершу допомагали радянські дипломатичні місії у Празі, Відні, Варшаві й Берліні. Після короткотривалого періоду «українізації» в радянській Україні реальна дійсність в Україні і колективізація, голод, репресії проти української культури у 1930-х роках призвели до ліквіда­ції цієї течії^[7].

В еміграції продовжував свою діяльність уряд УНР в екзилі — спершу в Тарнові (Польща), потім осередками державних установ стали Варшава, Париж і Прага. Головою Директорії (головою держа­ви) спочатку був С. Петлюра, з 1926 року — А. Лівицький, пізніше — В. Прокопович (1939-1940 роки). Виконавчий орган — Раду Народних Міністрів УНР очолювали в еміграції А. Лівицький, П. Пилипчук, В. Прокопович, О. Шульгин. На зовнішньому відтинку екзильний уряд спершу діяв при посередництві дипломатичних місій УНР, які були потім ліквідовані (початок 1920-х років); згодом використову­вався форум Ліги Націй через Українське Товариство для Ліги Націй та Прометейський рух. Неофіційним друкованим органом уряду УНР був тижневик «Тризуб», що виходив у Парижі в 1925-1940 роках^[8].

Українська еміграція вела широку культурно-громадську діяль­ність у різних країнах поселення. Найбільшим осередком була Прага, де діяли Український Вільний Університет (з 1921 року), Українська Господарська Академія в Подєбрадах, Український Високий Педагогіч­ний Інститут ім. М. Драгоманова в Празі, Центральний Союз Україн­ського Студенства (ЦЕСУС) і багато інших^[9].

У Варшаві велику видавничу діяльність провадив Український Науковий Інститут, очолюваний О. Лотоцьким. Менш продуктивним був Український Науковий Інститут у Берліні, директором якого були Д. Дорошенко, а з 1930 року — І. Мірчук. Загальнокультурницьку ро­боту українська еміграція провадила також у Відні, Парижі, Женеві, Римі, Лондоні, Левені, Бухаресті^[10].

Українські військові на території Польщі були інтерновані у таких містах як Каліш, Александров, Водовиці. Цивільні установи, разом Із обслуговуючим персоналом, розташовувалися у Ченстохові. Очільник Директорії та Головний отаман армії УНР С. Петлюра із військовою та цивільною канцеляріями, урядовцями опинилися у м. Тарнові поблизу від Кракова, де для них було зарезервовано кілька готелів. У найбіль­шому міському готелі «Брістоль», займаючи по кілька кімнат, розміс­тилися міністерства Директорії УНР. Тут же знімалися помешкання для Головного отамана армії УНР, його канцелярій та міністрів україн­ського уряду. Становище їх було важким і незрозумілим. У цитованій нами роботі один із найвідоміших дослідників Української революції В. Верстюк наводить слова одного із очевидців подій: «Поляки і самі не знають, що їм робити зо всіма цими рештками УНР; одпихнути їх зо­всім і інтернувати не рішаються - а ну ж знову відновляться військові операції з більшовиками, тоді можуть ці петлюрівці знову стати в при­годі - поводяться добре; поляки також бояться, щоб із-за цього не зі­рвались переговори в Ризі, а миру вони страшенно прагнуть, з огляду на своє внутрішнє, особливо економічне становище»^[11].

Попри те, що вищі органи державної влади УНР опинилися на території іноземної держави, їхня робота не припинялася. У Тарнові проходили засідання Ради Міністрів УНР, до посольств країн, з якими УНР мала дипломатичні відносини, направлялися різноманітні розпо­рядження та інструкції, хоча всі розуміли, що виконання їх можливе лише після повернення в Україну.

Незадовго до переходу українських вояків через Збруч відбулася нарада, в якій взяли участь Голова Директорії, представники уряду та вищий командний склад українського війська.

Після укладення Ризького договору 1921 року становище в таборі УНР стало критичним. Коштів катастрофічно не вистачало, розрахо­вувати на продовження війни з радянською Росією не доводилось. Ке­рівництво Державного центру УНР змушене було не тільки скорочу­вати кількісний склад урядових інституцій, ліквідовувати другорядні міністерства, але і з метою конспірації проводити реорганізацію дер­жавних структур, надаючи їм характер громадських організацій. Так, військове представництво УНР замінили військово-ліквідаційною комісією, а на базі уряду УНР виник Український Центральний комі­тет, який очолив Микола Ковальський, а до його складу увійшли, крім українців, і поляки - Станіслав Стемповський, Генріх Юзевський та Юхим Волошиновський.

Таким чином, на території Польщі продовжувала існувати ле­гітимна українська державна влада, що отримала назву «Державний центр УНР в екзилі». Спочатку його очолював С. Петлюра, який разом із більшістю членів уряду переїхав до Варшави, а у 1925 році разом із заступником голови уряду В. Прокоповичем прибув на постійне міс­це проживання до Парижа. У Варшаві приміщення колишнього по­сла УНР у Польщі разом з родиною продовжував займати Голова Ради Міністрів УНР А. Лівицький. Тут же проживали Міністр військових справ В. Сальський, державний контролер і Голова Українського Цен­трального Комітету М. Ковальський, останній посол УНР у Варшаві Л. Михайлів та інші. (У 1924 році дане приміщення повернене на ба­ланс Польської держави).

У 1920-30-ті роки ДЦ УНР успішно співпрацював із Лігою Націй і доклав чимало зусиль для збереження на світовому рівні національно­го імені «українці», демонстрував національну та етнічну самобутність українців. Рішуче виступав проти теорії органічної єдності українців і росіян. Організовував резонансні масові протести проти терору й насильницької колективізації сільського господарства, що були роз­горнуті керівництвом УСРР-УРСР, та депортацій. У 1930 р. ДЦ УНР в екзилі ухвалив «Декларацію», у якій засуджувалася колективізація в УСРР і підтверджувалося право українських громадян на приватну земельну власність. Як постійний член Міжнародної Унії Приятелів Ліги Націй, Державний Центр виступав проти прийняття CPCP до її

складу, підготував проект про визнання уряду УНР в еміграції. Саме його кілька сенаторів на чолі з Д. Копеляном запропонували вищому законодавчому органові США. ДЦ УНР взаємодіяв із представниками визвольних рухів Азербайджану, Білорусії, Кубані, Грузії, Туркестану, підтримував тісні контакти з пан’європейським рухом, захищаючи думку про належність України до європейської спільноти, засудив по­літику Німеччини, Франції, Італії і Великої Британії щодо вирішення проблеми Карпатської України. У вересні 1939 р. уряд УНР на чолі з В. Прокоповичем задекларував у Парижі свою солідарність із захід­ними демократичними державами, засудивши тоталітарні режими в нацистській Німеччині та CPCP.

Вельми промовистими можна вважати слова С. Петлюри, сказані ним незадовго до своєї смерті. Вони свідчать про чіткі європейські орі­єнтири Державного Центру УНР в екзилі, які співзвучні зі здійсненим у 2014 р. вибором українців своєї стратегічної мети — вступом Украї­ни до Європейського Союзу. Немов передбачаючи в майбутньому здійснення цієї історичної мети, він окреслив зовнішньополітичний вектор, що спрямовувався у напрямку, який не передбачав двозначних тлумачень. «Так, тільки обличчям до Заходу! Тільки національна, ні від кого незалежна українська держава! Це ми сповідуємо твердо й непо­хитно. За це ми боролися, боремося і боротимемося до краю», — саме таким курсом планував рухатися С. Петлюра за два тижні до своєї тра­гічної смерті.

Після вбивства С. Петлюри у Парижі у 1926 році на посаду Голо­ви УНР було призначено тогочасного голову уряду А. Лівицького, який до кінця свого життя (січень 1954 р.) виконував покладені на нього обов’язки. Його наступником стане М. Лівицький, а останнім Головою Державного Центру УНР в екзилі буде М. Плав’юк, який і передасть 22 серпня 1992 року Президенту України Л. Кравчуку і Прем’єр-міністру В. Фокіну прапор ДЦ УНР в екзилі, державну печатку, бібліотеку. Клейноди з часів Івана Мазепи передасть Голові Верховної Ради України І. Плющу Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав.

Переїжджаючи до інших країн, українські емігранти скрізь ство­рювали свої організації, які підтримували тісні контакти з Державним Центром УНР в екзилі. Вони були об’єднані в центральну організацію українців у Європі, що мала назву — Головна Українська Еміграцій­на Рада, яку очолював до 1940 року професор О. Шульгин, секретар О. Косенко, що в уряді УНР у період його перебування в Україні очо­лював одне із міністерств. Такі ж організації існували в Болгарії, Ні­меччині, Чехословаччині та в інших країнах.

В усіх названих країнах функціонували також організації колиш­ніх вояків армії УНР. У Франції її очолював генерал Удовиченко, у Ру­мунії — полковник Г. Порохівський, у Польщі організаціями по черзі керували генерали О. Загродський, Базилевський і В. Кущ, у Чехосло- ваччині — полковник В. Прохода. Усі вони підпорядковувалися цен­тральній організації, очолюваній генералом В. Сальським^[13].

Із закінченням Другої світової війни ДЦ УНР в екзилі у липні 1948 р. створив Українську Національну Раду, в діяльності якої взя­ли участь усі політичні партії, що підписали «Тимчасовий Закон про реорганізацію Державного Центру УНР», включно з частиною ОУН, яку очолював С. Бандера. Закон визначив структуру і конституційні прерогативи складових частин ДЦ УНР, а саме: інституту Президен­та як глави держави; Української Національної Ради як передпарла­менту; уряду УНР, відповідального перед Українською Національ­ною Радою. Указаним актом забезпечувалася залежність Української Національної Ради від Українського Трудового Конгресу, котрий Ще у 1919 році передав законодавчі повноваження Директорії УНР, які, у свою чергу, ДЦ УНР як законний спадкоємець мав передати лише національній владі, створеній на основі волевиявлення усього українського Народу.

«Декларація» ухвалювалася далеко не випадково, адже новоство- рена Організація Об’єднаних Націй визнала легітимною делегацію УРСР, а не ДЦ УНР в екзилі. Остання рішуче заперечувала проти тако­го визнання, письмово та усно звертаючись із протестом до усіх членів ООН.

У кінці 1940-х рр. ДЦ УНР в екзилі визначив стратегію своєї по­дальшої роботи, яка передбачала:

— по-перше, налагодження співпраці з різноманітними україн­ськими релігійними конфесіями, функціонуючими в еміграції, насам­перед, з Українською православною автокефальною церквою, Україн­ською католицькою церквою, Євангельсько-баптистською церквою;

— по-друге, налагодження зв’язку з населенням радянської Ук­раїни, зокрема:

а) вивчення суспільно-політичних процесів, що проходили в Україні;

б) використання радіоефіру «Голосу Америки», «Вільної Європи» та інших зарубіжних радіостанцій з метою висвітлення правдивих

-≤÷

фактів про українську історію, сучасний розвиток економіки як в ра­дянській Україні, так і за її межами, демонстрування переваги західних технологій над радянськими;

в) залучення до своєї діяльності тих осіб, що приїжджали за кор­дон і поверталися в Україну;

г) діяльність на зовнішньополітичній арені, робота з міжнародни­ми інституціями щодо донесення інформації про ДЦ УНР в екзилі та про окупацію України більшовицькими військами^[14].

Найбільш плідну роботу щодо наукової, пропагандистської та культурної діяльності українським емігрантським колам вдалося роз­винути у Чехословаччині. Саме тут, завдяки прихильному ставленню влади та фінансовій підтримці урядових і міжнародних організацій, представники української еміграції заснували низку вищих навчаль­них закладів. У Чехословаччині працювали Український вільний уні­верситет та Український вищий педагогічний інститут імені М. Драго- манова у Празі, Українська господарча академія у Подєбрадах (перший ректор — професор І. Шовгенів). За рубежем вони стали центрами освіти, науки, культури української діаспори другої хвилі еміграції. У цих навчальних закладах значних обертів набрала видавнича спра­ва, яка не лише сприяла розвитку культурно-освітньої сфери, а й ін­формувала європейську спільноту про українців. Необхідність нала­годження громадської, культурно-освітньої, наукової діяльності на чужині потребувала значної кількості підручників, посібників, іншої навчальної та наукової літератури, виданих українською мовою. Спо­дівання на повернення в Україну та відновлення на Батьківщині само­стійної української держави надихали емігрантські кола української інтелігенції на глибокі дослідження і розробки, насамперед, історич­ної та правової проблематики.

Очевидно, що хоча у 20-х роках минулого століття визвольні дер­жавницькі змагання за незалежну Україну трагічно припинилися, але тривала наукова й законодавча робота над розробленням і впрова­дженням національного інституту адміністративної юстиції. Майже одночасно, із встановленням радянської влади на українських землях, за кордоном продовжилася активна законотворча робота.

Якщо у Чехословаччині розбудовувалися еміграційна українська вища школа та видавнича справа, то на польських теренах особлива увага приділяється передусім вишколу українського війська. До цієї справи, починаючи з 1924 року і до дня своєї смерті у 1940 року, був за- лучений військовий міністр УНР в екзилі, член Вищої Військової Ради та Об’єднання вояків армії УНР генерал-хорунжий В. Сальський. Як зазначалося, він організовував і здійснював керівництво мережею вій­ськових товариств, що існували в Польщі, Чехії, Румунії і Франції, від­повідав за налагодження зв’язків з Україною. Він брав активну участь як мемуарист і дописувач до військових періодичних видань «За Дер­жавність», «Табор», котрі регулярно видавалися на чужині. Влашту­вання українських вояків на службу в арміях іноземних держав, в яких проживала українська діаспора, також покладалося на нього та його відомство.

З метою технічного налагодження діяльності українських вояків у еміграції у Варшаві функціонував Штаб Військового Міністра, який очолював спочатку генерал В. Кущ, потім — генерал П. Шандрук, а від травня 1936 року начальником Штабу став підполковник A. Ba- лійський. У складі Штабу Військового Міністра діяв III відділ, який готував пропагандистські матеріали, організовував видавництво істо­ричної та правничої літератури, використовуючи досвід країн перебу­вання, розробляв проекти законодавства для майбутньої незалежної України.

Цілком можливо, що підсумком такої пропагандистської діяль­ності стали документи й книги, які зберігаються у Державній науковій архівній бібліотеці міста Києва. Серед документів - проект «Закону про суди в адміністративних справах» Української Народної Республі­ки 1932 року, вперше виявлений у 2004 році Корнутою Романом Іва­новичем^[15].

Результатом подальшого пошуку стало відкриття у червні 2013 року проектів Адміністративного кодексу Української Народної Республіки 1932 року й Тимчасового Судоустрою Української Народ­ної Республіки 1931 року, підготовлених представниками української діаспори у 20-30-х роках XX століття. Ці проекти стосуються сфери адміністративного права та судоустрою, опубліковані у вигляді зоши­тів (збірок), названих відповідно до їх змісту «Проект...» й «Мотиви до проекту...». Щоправда дані документи не можна назвати норма­тивними актами, оскільки через відсутність на той час демократичної й незалежної Української держави вони не були та й не могли бути ухвалені та застосовані як законодавчі акти. Ці документи, так само як і деякі інші (Кримінальний кодекс, Кримінальний процесуальний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс), варто радше розцінювати як одну із форм підготовки до боротьби за відновлення української державності, втраченої у 1921 році й повернутої лише через 70 років.

Слід зауважити, що у сукупності три документи — Проект Адміні­стративного кодексу Української Народної Республіки 1932 року, Проект Тимчасового судоустрою Української Народньої Республіки 1931 року, Проект Закону про суди в адміністративних справах в Українській На­родній Республіці 1932 року — утворюють своєрідний, повноцінний «набір» актів, котрі у поєднанні один з одним вичерпно врегульовують та охороняють відносини між людиною і публічною владою.

Проекти є логічним «продовженням» один одного, що й обумови­ло їхнє розміщення у запропонованому виданні у такій послідовності:

1) проект Адміністративного кодексу Української Народньої Рес­публіки 1932 року;

2) проект Тимчасового судоустрою Української Народньої Респу­бліки 1931 року;

3) проект Закону про суди в адміністративних справах 1932 року.

Проект Адміністративного кодексу Української Народньої Респу­бліки містив описання правил поведінки людини і суб’єктів публічної адміністрації (урегульовував між ними адміністративно-правові від­носини).

У проекті Тимчасового судоустрою Української Народньої Респу­бліки — закріплювалися система і внутрішня структура судів респу­бліки, які мали б захищати публічні права людини та перевіряти за­конність здійснення повноважень суб’єктів публічної адміністрації, вчинених відповідно до Адміністративного кодексу.

На підставі Закону про суди в адміністративних справах мало б здійснюватися судочинство за позовом людини щодо представника публічної влади.

Отже в цих документах описувався повноцінний і самодостатній механізм здійснення та захисту публічних прав людини у відносинах із суб’єктами публічної адміністрації. Цілком виправдано стверджувати, що ці документи були успішним практичним втіленням прогресивних ідей і положень тодішньої науки адміністративного (поліцейського) права й адміністративного процесу.

На жаль, деякі положення цих прогресивних документів не лише не були впроваджені, але й категорично не сприйняті в радянській Україні й незаслужен© забуті.

Крім документів, у представленій книзі читач також знайде моти­ви до кожного з них. Якщо проекти кодексу і законів — безпосередній

результат науково-дослідної, законотворчої діяльності, то мотиви — описання, пояснення, обґрунтування, наукові міркування про приро­ду, призначення й особливості викладених у цих документах понять, категорій, інститутів тощо.

Деякі артикули і положення документів (проектів Адміністратив­ного кодексу УНР, Тимчасового Судоустрою УНР, Закону про суди в адміністративних справах) містять застереження й коментарі І.П. Іно- жарського (23 коментарі), С.Д. Івановича (22 коментарі), М.Д. Міроно- вича (Мироновича) (11 коментарів), В.В. Завадського (8 коментарів), Г.О. Лазаревського (7 коментарів), П. Сулятицького (4 коментаря), П.М. Руткевича (1 коментар).

Достеменно про цих людей відомо мало; фах, посади, походжен­ня, біографії деяких залишаються або нез’ясовані, або з’ясовані недо­статньо. Імовірно, що саме вони і є авторами-упорядниками проектів Адміністративного кодексу УНР, Тимчасового Судоустрою УНР, Зако­ну про суди в адміністративних справах.

Встановити авторство і походження документів важливо, оскіль­ки це дасть можливість зрозуміти взаємозв’язок урядовців УНР в ек- зилі з представниками радянської України, способи й шляхи потра­пляння документів з радянської України за кордон і навпаки. Зі змісту документів ми можемо судити про тогочасний розвиток та ступінь реалізації державно-правничої думки представників УНР за кордо­ном, глибину і послідовність «продовження» ідей поліцейського (ад­міністративного) права, адміністративного процесу, обґрунтованих, зокрема, професорами Університету Святого Володимира, інших уні­верситетів на українських землях до 1920 року.

Ось деякі прізвища і виявлені біографії.

Іножарський Іван Петрович закінчив курс юридичних наук в Імператорському Варшавському Університеті з правом на ступінь кандидата юридичних наук. Направлений 1914 року на посаду мо­лодшого кандидата у Казанський окружний суд на посаду молодшого кандидата. 31 липня 1917 року звільнений із Казанського окружно­го суду. 5 листопада 1917 року обраний Лебединськими повітовими земськими зборами мировим суддею Лебединського судово-мирового округу. Виявлено його прохання про звільнення з названої посади і прохання до Міністра Судових Справ Української Держави про мож­ливість його призначення на посаду помічника писаря Генерального суду^[16].

Про І. Іножарського також відомо, що у 1952 році він був чле­ном вищих органів державної влади УНР в екзилі. Є його світлини з Президентом А. Лівицьким, членами Президії і членами Виконавчого Органу УНР: генералом М. Капустянським, С. Бараном, І. Багряним, М. Хроновятом, В. Григоренком, С. Довгалем, М. Хробаком, Ю. Бой­ком, М. Лівицьким, М. Воскобійником, Ф. Гаєнком, О. Юрченком, В. Лібертом, І. Лучишиним, Д. Андрієвським, І. Дзябенком, М. Стечи- шиним, Є. Гловінським, М. Шраменком^[17].

Міронович (Миронович) Микола Дмитрович народився 8 трав­ня 1886 року у Володимирському повіті на Волині, православний, за­кінчив курс юридичних наук в Імператорському Варшавському Універ­ситеті із званням кандидата права, не одружений. 31913 року вступив на службу як молодший кандидат у Варшавську судову палату, 1 липня 1914 року призваний на військову службу. 15 травня 1918 року звер­нувся до Міністра Судових Справ з проханням про переведення його документів в Україну із Петрограда, де він продовжував обіймати по­саду у Варшавській судовій палаті, з такими словами: «Повернувшись із полону і бажаючи служити рідній моїй Україні, прохаю Вас, Пане Міністре, призначити мене на посаду судового слідчого». Мав особис­ту відзнаку Російської імперії — орден Святого Станіслава III рангу^{[18] [19].}

Завадський В.В. народився 22 жовтня 1886 року, із міщан, пра­вославний, навчався в Імператорському Університеті Святого Володи­мира в Києві, закінчив курс юридичних наук з дипломом 2-го ступеня у 1911 році. Працював судовим слідчим 3-ої дільниці Острозького по­віту Чернігівського суду, проживав у м. Києві (вул. Шпитальна), ка­мера знаходилася у Микільській Слободці Остерського повіту. Вияв­лене його прохання до Міністра Судових Справ УНР від 22 квітня 1918 року, де він просить призначення судовим слідчим по м. Києву у Київському окружному суді. У батьків був будинок у Ростові-на-Дону вартістю 1500 рублів¹’.

Завадський В.В. — один із семи членів Комісії Радянського Права, заснованої Соціально-Економічним Відділом Всеукраїнської Академії Наук, метою якої було вивчення й поширення знань про радянське, зокрема, адміністративне право^[20]. Підготував огляд новел Адміністра­тивного кодексу УСРР у формі законодавчої записки^[21], де також ви­світлено положення Інструкції HKBC, що розвивають та уточнюють окремі положення цього кодексу^[22].

Лазаревський Гліб (*1877 р.), син Олександра Лазаревського, іс­торика з козацького роду Чернігівщини. Лазаревський Г.О. — публі­цист, у 1920-х роках — член-співробітник постійної комісії для «виучу­вання» звичаєвого права України при III відділі Української Академії Наук. Брав участь у засіданні секції членів-співробітників постійної комісії про придбання бібліотеки О.І. Левицького (витяг з протоколу № 44 засідання секції від 16 квітня 1920 року)^[23].

В 1930-х роках під час перебування в еміграції у Варшаві — спів­робітник Українського Наукового Інституту і редактор виданого ним листування М. Драгоманова з Київською Старою Громадою, статей в «Ділі», «Тризубі» та інших про відносини в радянській Україні, про Лесю Українку тощо. 1940 року повернувся до УРСР^[24].

Судятицький Павло (1884-1932 роки) — громадський і політич­ний діяч, правник родом з Великих Сорочинців на Миргородщині; член РУП; мировий суддя у Маріуполі (Маріюполі) (1914-1916 роки), пізніше — у Катеринодарі (Кубань), де відіграв чималу роль в полі­тичному житті краю — як член управи Кубанської Української На­ціональної Ради і міністр юстиції Кубанської Народної Республіки (1920 рік). В еміграції — у Чехословаччині й у Польщі, помер у Вар­шаві. Павло Сулятицький — автор «Нарисів з історії революції на Ку­бані» (1926 року), нарису «Кубань» (польською мовою) і ряду статей в часописі «Кубанський Край»^[25].

Руткевич Павло Васильович — колезький секретар, народився

2 листопада 1885 року, православний, закінчив повний курс юридич­них наук в Імператорському Університеті Святого Володимира в Києві

3 дипломом другого ступеня. У1911 року призначений молодшим кан­дидатом на посаду по судовому відомству при Уманському окружному суді. Одружений, мав двох малолітніх дітей. 20 січня 1914 року йому надано право самостійно проводити попереднє слідство. 14 червня 1918 року наказом Міністра Судових Справ Української Держави при­значений виконувати обов’язки судового слідчого 3-ої дільниці Tapa- щанського повіту^[26].

Оскільки окремі автори коментарів до артикулів проектів, зокре­ма П. Сулятицький і Г. Лазаревський, в 20-30-х роках минулого століт­тя одночасно перебували у Варшаві, то імовірно, що всі три законо­проекти були саме там ними і підготовлені.

Проекти і мотиви до них виконані друкарським способом, україн­ською мовою; у їхніх текстах містяться численні виправлення, засте­реження й окремі коментарі. На жаль, жодних відомостей про місце підготовки документів нам з’ясувати не вдалося. У вступних части­нах до проектів і мотивах до них називаються джерела, використані при підготовці документів. Розробники послуговувалися ухвалени­ми на той час в радянській Україні Адміністративним кодексом УСРР 1927 року, Положенням про судоустрій УСРР, Положенням про суди в адміністративних справах від ЗО травня 1917 року. Наприклад, у За­гальній доповіді з адміністративної юстиції другої частини «Адміні­стративної юстиції в Українській Народній Республіці» зазначається: «отже не залишається нічого іншого, як засвоїти в основі систему

адміністративної юстиції, подібну до тієї, яку створив Тимчасовий Російський Уряд. Вона дає можливість серед того персонального скла­ду судового апарату, який залишиться після певної чистки в судо­вих органах і буде поповнений владою У.Н.Р., провести певний добір осіб, що більше за інших надаватимуться на роль адміністративних суддів, а те, що вони залишилися б в гроні загальносудового апарату, спростило б значно справу їх виховання і перевиховання разом з цілим цим апаратом в дусі дійсної судової незалежності і строгої законо­мірності в виконанні своїх функцій».

І Адміністративний кодекс Української Народної Республіки (Адміністративний кодекс УHP) 1932 року і чинний на той час Адміні­стративний кодекс УСРР 1927 року - видання структурно й змістовно подібні, хоча й кожен зі своїми змінами, доповненнями та застережен­нями. Так, у преамбулі кодексу УНР сказано: «До часу, поки Законо­давча Влада У.Н.Р. виготовить Адміністративний Кодекс і запровадить його в життя, залишається в силі Адміністративний Кодекс УСРР ви­дання 1929 року, в такій редакції...».

Адміністративний кодекс УСРР від 12 жовтня 1927 року^[27] — коди­фікований адміністративний закон, яким закріплювалися відносини між радянською владою республіки та громадянами; ним передбача­лися підстави застосування заходів адміністративного примусу, про­цедури ухвалення й види адміністративних актів, обов’язки громадян у різних галузях суспільно-державного життя, процедури оскарження адміністративних актів місцевих органів влади.

Ухваленню Адміністративного кодексу УСРР 1927 року пере­дувала тривала підготовча робота — в 1924 році публікується про­ект Адміністративного кодексу УСРР, розроблений HKBC УСРР та внесений на розгляд Раднаркому у серпні 1924 року; проект містив 451 статтю, що були поділені на 12 відділів: «Отдел первый. Формы административной деятельности», «Отдел второй. Меры администра­тивного воздействия», «Отдел третий. Употребление оружия и призыв войск», «Отдел четвертый. Охрана революционного порядка», «Отдел пятый. Печать и зрелища», «Отдел шестой. Собрания, шествия и ма­нифестации», «Отдел седьмой. Общества, съезды и клубы», «Отдел восьмой. Правила о культах», «Отдел девятый. Лотереи и публичные сборы», «Отдел десятый. Наблюдение за производством торговли», «Отдел одиннадцатый. Административные меры при стихийных бед­ствиях», «Отдел двенадцатый. Борьба с социальным паразитизмом и хулиганством»^[28].

На нашу думку, цей проект розроблявся як інструмент встанов­лення радянської влади на території України, придушення збройного повстання та гарантування суцільного контролю за суспільним жит­тям. Доказом того є стаття 1: «Задачей настоящего Кодекса является укрепление революционной законности в управлении и обеспечение основ революционного порядка и безопасности»^[29].

Юристи-сучасники визнавали, що Адміністративний кодекс є збірником правил, котрі регулюють діяльність адміністративних орга­нів влади. Серед найважливіших завдань вони виділяли зокрема такі: охороняти революційний лад, громадський спокій, особисту безпеку та державне, громадське і приватне майно. Крім того, норми Адміні­стративного кодексу встановлювали і певні обов’язки для людей. Усе це робилося з єдиною метою - забезпечити нормальні умови для дер­жавного, економічного і культурного будівництва радянської Украї­ни^[30].

У Поділі^[31]1 «Засади» кодексу було визначено, що окрім вище на­званих завдань, були й інші, а саме: «забезпечити запровадження ре­волюційної законності в адміністративній царині та систематизувати правила, що регулюють, відповідно до основних принципів радянсько­го ладу, діяльність адміністративних органів та інших органів влади в цій царині. Заходи, здійснювані в адміністративній царині, повинні відповідати інтересам трудящих і за всіх можливих випадків здійсню­ватися з участю відповідних організацій трудящих. Органи, що ці за­ходи здійснюють, про свою діяльність дають звіт трудящим».

Адміністративний кодекс УСРР набув чинності 12 жовтня 1927 року на підставі Постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Ко­мітету «Про надання чинності Адміністративному Кодексові УСРР». У Постанові, зокрема, вказувалося: «Щоб допомогти закріпити револю­ційну законність та систематизувати правила, що регулюють діяльність адміністративних органів та інших органів влади в адміністративній царині, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановив: 1. Затвердити Адміністративний Кодекс УСРР та надати йому чиннос­ті, за винятком розділу 2-го поділу XI (арт. арт. 385-393) з 1-го лютого 1928 р. на всій території Української Соціялістичної Радянської Респуб­ліки, не виключаючи й території AMCPP »^[32].

Адміністративний кодекс УСРР від 12 жовтня 1927 року містив:

— 528 частин (артикулів^[33]);

— 15 поділів — (Поділ І. «Засади»; Поділ II. «Адміністративні акти»; Поділ III. «Заходи адміністративного впливу»; Поділ IV. «Інші адміністра­тивні примусові заходи»; Поділ V. «Трудовий відбуток на запобігнення стихійному лихові та боротьбу з ним»; Поділ VI. «Обов’язки людности в справі охорони громадського ладу»; Поділ VII. «Громадянство УСРР, його набуття і втрата»; Поділ VIIL «Реєстрація й облік руху людности»; Поділ IX. «Товариства, спілки, клуби, з’їзди, збори»; Поділ X. «Правила про культи»; Поділ XI. «Прилюдні видовища, розваги й гра»; Поділ XII. «Користування державним прапором і печатками»; Поділ XIII. «Нагляд адміністративних органів в царині промисловости»; Поділ XIV «Нагляд адміністративних органів в царині торгу»; Поділ XV. «Як оскаржувати чинності місцевих адміністративних органів»);

— 2 додатки — а) Додаток до арт. 75 AK «Такси штрафів за лісо­ві праволомства» й б) Додаток до арт. З постанови ВУЦВК’у «Про надання чинності Адміністративному Кодексові УСРР» «Перелік узаконень, що втратили силу і змінені з наданням чинності Адміні­стративному Кодексові УСРР. А. Узаконення, що втратили силу з на-

данням чинності Адміністративному Кодексові УСРР; Б. Узаконення, змінені з наданням чинності Адміністративному Кодексові УСРР»).

У своїх працях відомі українські адміністративісти В.Л. Кобалев- ський^[34],0.Ф. Євтихієв^[35], працюючи в умовах радянської влади в Україні, не припиняли обстоювати ідею та потребу адміністративної юстиції.

Так, О.Ф. Євтихієв писав: «... видатні радянські партійні та нау­кові діячі ставляться до цього інституту також неоднаково. Є його прихильники, в особі т. Осинського (Оболенського) В.В. Є і супротивни­ки, в особі Курського Д.І. — колишнього Народнього Комісара Юстиції РСФРР»^[36].

В.Л. Кобалевський вказував: «... серед різноманітних засобів за­кономірності дій органів влади одним з найбільш надійних є судо­ва перевірка правомірності адміністративних актів, або, що те ж саме, адміністративна юстиція. Однак, об'єктивно оцінюючи прав- но-державний вимір системи, у якій змушений був перебувати, кон­статував, що радянське адміністративне право не знає єдиної сис­теми судів з адміністративних справ. Сучасний стан радянського права внутрішнього управління дозволяє говорити лише — про за­родки адміністративного суду у різноманітних галузях державного управління, до того ж подібності побудови цих однорідних за своєю суттю інститутів не помічається. За змістом своєї діяльності ад­міністративний суд в Радянській Державі торкається допоки лише тих галузей адміністративного права, які не стосуються публічного владарювання у чистому вигляді, почасти вбираючи у себе компетен­цію, яка чужа адміністративній юстиції, як інституту, спрямовано­му на захист прав й інтересів громадян від неправомірних дій органів влади»^[37].

Відмова від законодавчого закріплення інституту адміністратив­ної юстиції та її наступного використання в радянській Україні є ціл­ком зрозумілою і очікуваною з огляду на її категоричне несприйняття чинною на той час владою*

Зокрема, Народний комісар Юстиції РСФРР Д.І. Курський, під­даючи нищівній критиці «буржуазні» гарантії правосуддя, писав, що у пролетарській державі із впровадженням повної націоналізації за­собів виробництва і націоналізації зовнішньої і внутрішньої торгівлі немає місця конфлікту інтересів приватних підприємців й держави, немає місця для судових спорів, мова може йти лише про організацію виробництва та розподіл. Тому, на переконання Д.І. Курського, потре­ба в адміністративній юстиції відпадає^[38].

Далі Д.І. Курський мотивував свою позицію відмови від адміні­стративної юстиції такими словами: «Скасування всіх норм буржуаз­ного права — єдина гарантія правосуддя для міського і сільського про­летаріату і найбідніших селян, метою якого є суцільне пригноблення буржуазії, знищення експлуатації людини людиною й встановлення соціалізму»^[39].

У підсумку, положення про адміністративну юстицію до Адміні­стративного кодексу УСРР 1927 року включені не були і в наступних його перевиданнях, коментарях до Кодексу жодної згадки про них вже не було^[40].

Однак після набуття чинності Адміністративним Кодексом УСРР 1927 року науково-дослідницька робота над його змістом, інститута­ми, іншими адміністративно-правовими проблемами тривала далі. У збірнику, підготовленому соціально-економічним відділом Всеукраїн­ської Академії наук, за редакцією професора Арнольда Кристера, було обґрунтовано сутність деяких заходів адміністративного примусу (ад­міністративного виселення з житлових приміщень), охарактеризова­но природу й види адміністративних актів, дано оцінку Адміністра­тивного кодексу УСРР у новелах 1928 року^[41].

У передмові до збірника професор А. Кристер писав: «Комісія Ра­дянського Права, що її засновано силами Соціяльно-Економічного Від­ділу Всеукраїнської Академії Наук наприкінці 1927 року в складі сімох осіб, має за своє безпосереднє завдання науково вивчати й теоретич­но висвітлювати радянське право в усіх галузях і різноманітних фор­мах його вияву. Радянський закон, судова практика, вживання права в діяльності адміністративних органів, підготовча праця до видання нових законів, - усе це стає за об’єкт систематичного дослідження, що вимагає відповідних наукових сил... Наука адміністративного пра­ва — більш-менш нова галузь правознавства. Але за наших часів вона розвивається швидким темпом. Та й чи може бути інакше? Життя дає надзвичайно багатий, новий та різноманітний матеріял, що його теоретичне оброблення щойно почалося. Наука не може обминути явищ, що дає новітнє життя, не ставлячи себе під загрозу втратити зв'язок з потребами свого часу. Наука не може не відповісти на вимоги суспільства. Інакше вона перестане бути наукою. адміністратив­ному праву належить важливе місце. Як уже зазначалося в літературі, зростає особлива галузь господарчо-адміністративного права, що має найвидатніше значення в наших умовах»^[42].

Адміністративний кодекс УНР 1932 року й Адміністративний Ко­декс УСРР 1927 року містили у собі елементи сучасного адміністратив­ного права й законодавства. По суті, Адміністративний кодекс УНР 1932 року й Адміністративний Кодекс УСРР 1927 року — перші у сві­товій і національній правничій історії процедурні акти, якими опису­валися взаємовідносини між людиною і суб’єктами публічної адміні­страції.

Показово, що у артикулі І Поділу І «Засади» Адміністративного кодексу УНР 1932 року завданням кодексу визначалося нормування діяльності адміністративних та інших органів влади сприяти їхньою правомірною чинністю погодженню інтересів людности й здійсненню загального добра.

Цей Кодекс не був поділений на загальну й особливу частини, од­нак у його поділах доволі повно й послідовно, як на той час, були пред­ставлені основні елементи адміністративно-правових відносин. Так, Адміністративний кодекс УНР 1932 року містить 528 артикулів (ста­тей), розміщених в 15 поділах, які мали такі назви:

- Поділ І. «Засади»;

- Поділ II. «Адміністративні акти»;

- Поділ III. «Заходи адміністративного впливу»;

- Поділ IV. «Інші адміністративні примусові заходи»;

- Поділ V. «Трудовий відбуток на запобігнення стихійному лихові та боротьбу з ним»;

- Поділ VI. «Обов’язки людности в справі охорони громадського ладу»;

- Поділ VII. «Громадянство У.Н.Р., його набуття і втрати»;

- Поділ VIIL «Реєстрація й облік руху людності»;

- Поділ IX. «Товариства, Спілки, Клуби, З’їзди, Збори»;

- Поділ X. «Правило про культи»;

- Поділ XI. «Прилюдні видовища, розваги і гри»;

- Поділ XII. «Користування державним прапором та печатками»;

- Поділ XIIL «Нагляд адміністративних органів в царині промис­ловості»;

- Поділ XIV. «Нагляд адміністративних органів у царині торгу»;

- Поділ XV. «Як оскаржувати чинності місцевих адміністративних органів».

Поділи Адміністративного Кодексу Української Народної Респуб­ліки містять у собі 37 розділів:

- Розділ І. «Інструкції й обіжники адміністративних органів»;

- Розділ II. «Обов’язкові постанови»;

- Розділ І. «Заходи адміністративного впливу, що їх застосовуєть­ся за зламання обов’язкових постанов»;

- Розділ II. «Заходи адміністративного впливу, що їх застосовуєть­ся за маловажні праволомства»;

- Розділ І. «Затримання особи»;

- Розділ 2. «Трус і виймання»;

÷*-

- Розділ 3. «Уживання зброї»;

- Розділ 4. «Безспірне стягання неподаткових сум»;

- Розділ 6. «Реквізиція та конфіската»;

- Розділ 7. «Назвичайні заходи охорони державного ладу»;

- Розділ І. «Двірники й нічні сторожі»;

- Розділ 2.^[43];

- Розділ 3. «Приблудна худоба»;

- Розділ І. «Громадянство У.Н.Р.»;

- Розділ 2. «Як чужоземним громадянам набувати громадянство УН.Р.»;

- Розділ 3. «Як вибувати з громадянства УН.Р.»;

- Розділ 4. «Втрати громадянства УН.Р.»;

- Розділ І. «Особові посвідки»;

- Розділ 2. «Відновлення втрачених документів»;

- Розділ 3. «Реєстрація людності»;

- Розділ 4. «Пересування людності в межах УН.Р.»;

- Розділ 5. «Посвідки на перебування чужоземцям»;

- Розділ 6. «В’їзд у межі У.Н.Р. і виїзд за межі її»;

- Розділ 1. «Товариства і Спілки, що не мають на меті добувати зиску»;

- Розділ 2. «Клуби»;

- Розділ 3. «З’їзди, наради та конференції»;

- Розділ 4. «Збори, походи, маніфестації»;

- Розділ І. «Прилюдні видовища і розваги»;

- Розділ 2. «Лотереї»;

- Розділ 3. «Гра»;

- Розділ І. «Як користуватися державним прапором УН.Р.»;

- Розділ 2. «Як користуватися печатками та штемпелями»;

- Розділ І. «Нагляд за поліграфічними підприємствами»;

- Розділ 2. «Нагляд виробництва мисливської зброї і вибухового надіб’я»;

- Розділ І. «Загальні правила, як провадити торг»;

- Розділ 2. «Нагляд додержання етикетних цін на товари»;

- Розділ 3. «Спеціяльні галузі торгу».

Наприкінці Адміністративного Кодексу Української Народ­ної Республіки подано «Окремі думки», у яких коментується зміст Поділу X «Правила про культи» та Мотиви до окремих артику­лів проекту Адміністративного Кодексу Української Народної Республіки.

У «Загальних зауваженнях» Мотивів до окремих артикулів проек­ту Адміністративного Кодексу Української Народної Республіки вказу­валося таке: «Обізнавшися з адміністраційним кодексом УСРР видання 1929року, дослідивши його, ми бачимо, що сам по собі, позбавлений всіх прикмет «революційності», «революційного сумління», соціального та клясового підходу» та інших властивих комуністично-радянсько-союз- номуустроєві сучасної України, цей кодекс відповідає устроєві держави, так би мовити, поліційного бюрократичного типу, державі де ад- міністраційна місцева влада регулює місцеве життя. Ця опіка адміні- страційної влади непотрібна за часів цілком нормального життя країни, є, на нашу думку, цілком неодмінна за часів переходового мо­менту, за часів коли на Україні лише запроваджуватиметься нове життя, по падінні московської окупації».

Серед положень кодексу, котрі привертають увагу, — описи суб’єктів адміністративно-правових відносин, адміністративні акти, особливості дії приписів поліцейського права у певних галузях суспіль­но-державного життя, засади адміністративно-господарського права, адміністративна відповідальність, способи захисту суб’єктивних, пу­блічних прав, свобод, інтересів.

Зокрема у Поділі II «Адміністративні акти» вміщено описи видів адміністративних актів^[44], їх зміст й особливості застосування. Йдеть­ся про загальні адміністративні акти — інструкції й обіжники адміні­стративних органів та обов’язкові постанови.

«Змістом інструкції є загальні пояснення підлеглим урядовим особам та установам того, як запроваджувати в життя той чи інший закон або постанову влади, або пояснення її змісту, а також подання додаткових правил до законів і постанов в межах, ними встановлених» (арт. 13 Адміністративного кодексу YH.P. 1932 року).

Предметом обіжників^[45] є окремі рекомендаційні та директивні вказівки урядовим особам або установам, дотичні до їхньої урядової роботи (арт. 14 Адміністративного кодексу YH.P. 1932 року).

«Управам округових, районових, міських, селищних та сільських рад надається право в обсягу їх компетенції й в межах їх терито­рії, на розвиток і на виконання чинного законодавства видавати обов'язкові постановит тобто постанови, що їх оголошується до загального відома й які встановлюють: а/ будь-які обов’язки для всі­єї людності даної території або для окремих груп людності; б/ від­повідальність за зламання або невиконання цих обов’язків адміні­стративним порядком, а за випадків, окремо встановлених у законі, судовим або дисциплінарним порядком» (арт. 28 Адміністративного кодексу У.Н.Р. 1932 року).

Упорядники Тимчасового Судоустрою Української Народної Республіки у передмові до проекту вказували, що «до часу виготовлен­ня Законодавчою Владою У.Н.Р. статуту Судоустрою і впровадження його в життя залишається в силі Положення про Судоустрій У.С.Р.Р., затверджене II сесією В. У.Ц.В.К’у IX скликання 23 жовтня 1925 року...».

Тимчасовий Судоустрій УНР складався із:

- 12 Поділів (Поділ І. «Засади»; Поділ II. «Про Народний Суд»; По­діл III. «Про Округові Суди»; Поділ IV. «Про найвищий суд»; Поділ V. «Про Державну Прокуратуру»; Поділ VI. «Про Судових Слідчих»; По­діл VI^і. «Про кандидатів на судові посади»; Поділ VII. «Про Колегії Ад­вокатів»; Поділ VIII. «Про Державний Нотаріят»; Поділ IX. «Про су­дових виконавців»; Поділ X. «Про Судових перекладачів»; Поділ XI^[46]; Поділ XI. «Про Інститути Науково-Судової Експертизи»; Поділ XIL «Про порядок дисциплінарної відповідальності персонального складу судових установ»);

- 20 Розділів (Розділ І.^[47], Розділ II. «Про райони та камери Народ- нього Суду»; Розділ III. «Про порядок призначення, звільнення, пере­міщення, усунення й тимчасового відсторонення Народних Суддів та про їх Секретарів»; Розділ IV. «Про народних засідателів й порядок за-

кликання їх до виконання судових обов’язків»; Розділ V. «Про Трудо­ві Сесії Народнього Суду»; Розділ VL «Про склад Округового Суду»; Розділ VIL «Про функції Голови, його Заступників і пленуму Округо­вого Суду»; Розділ VIIL «Про склад судових та розпорядчих засідань Округового Суду, про порядок виклику до Округового Суду народніх засідателів і про склад дисциплінарної колегії Округового Суду»; Роз­діл IX. «Про склад Найвищого Суду»; Розділ X. «Про Голову Найви­щого Суду, Голів його Колегій та Членів Найвищого Суду»; Розділ XI. «Про Президію і пленарні засідання Суду»; Розділ XIL «Про Колегії Найвищого Суду»; Розділ XIII^[48]; Розділ XIV^{[49] [50]; Розділ XIV150; Розділ XV[51]; Розділ XVI[52]; Розділ XVII[53]; Розділ XVIII[54]; Розділ XVIIIL «Про права осіб, що служать в судових установах, та порядок їх звільнення»; Роз­діл XIX[55]; Розділ XX[56];}

- 188 артикулів;

- Додатку «Урочиста обіцянка».

Згідно з цим проектом, в республіці запроваджувалася триланко- ва система судів, утворена із народних судів, округових судів, Найви­щого суду (арт. І).

У наступному артикулі — 2 запроваджувалося створення спеці­альних судів, діяльність яких мала урегульовуватися відповідним за­конодавством.

Таким чином, у цьому проекті судова система вибудовувалася за принципами ієрархічності, спеціалізації й територіальності; мали за­працювати загальні суди (розглядали цивільні й кримінальні справи), соціальні суди («Суди Праці»).

У артикулі 19 передбачалося, що територію та межі районів На­родного Суду установлює і змінює Округовий Суд, враховуючи притім зауваження орґанів місцевого самоврядування, а затверджує Міністр Юстиції.

У артикулах 3-16 Поділу І «Засади» подається загальний опис ор­ганізації та підсудності судів республіки, права представників адміні­стративної влади на оскарження судових рішень.

∙⅝> ----------------------------------------- -.......... -................. — t⅛∙

В наступних артикулах (19-94) описувалися компетенція та особливості організації й функціонування судів Республіки — На­родного Суду, Округового Суду, Найвищого Суду; запроваджували­ся вимоги до кандидатів на посади суддів, описувалися обмеження щодо осіб, котрі претендували на ці посади. Було визначено зміст і суб’єктів процедури призначення на посаду судді, його переміщення й звільнення.

При кожному судді запроваджувалася посада секретаря (див., на­приклад, артикули 27¹, 27²). Окремими артикулами врегульовувалася участь населення в здійсненні правосуддя у формі народних засідате­лів (арт. 28-44).

Спеціальними нормами (арт. 95-110) описувалися організація, функціонування й обов’-язки прокуратури. Так, Державній Прокура­турі доручалося (арт. 99):

«а/ здійснювати догляд від імені Держави за законністю чиннос­тей усіх органів влади, господарчих установ, громадських та приват- ніх організацій і приватніх осіб, порушуючи кримінальний переслід про­ти винних в ламанні законів і спротестовуючи законом встановленим порядком ті постанови, накази, обіжники та розпорядження, що ла­мають закони;

б/ безпосередньо доглядати і керувати діяльністю органів дізнання й слідства в царині викриття злочинів і виявлення винних, а також доглядати й наглядати за діяльністю органів Державної Поліції;

в/ наглядати за законністю й правильністю тримання в'язнів під арештом;

г/ здійснювати всі функції прокурорського догляду, що їх передба­чено відповідними артикулами КПК і ЩІК;

д/ здійснювати усі функції прокурорського догляду щодо спеціяль- них судів;

ж/ наглядати за виконанням вироків;

з/ наглядати за провадженням пенітенціарної політики й режиму в поправно-трудових установах».

При кожнім Округовім Суді запроваджувалися посади Судових Слідчих в найважливіших справах, а у випадках, що їх зазначено в КПК., Судові Слідчі в найважніших справах мали діяти на всій тери­торії YH.P (арт. 120).

Для вчинення нотаріальних дій під керівництвом Округових Су­дів утворювалися державні нотаріальні контори (арт. 142), а у місце­вості, де їх не було утворено, нотаріальні функції делегувалися Народ­ним Судам чи органам сільського самоврядування.

Виконання рішень, передбачених цивільним та кримінальним процесуальними кодексами, покладалося на штатних судових вико­навців при Округових Судах (арт. 152).

Передбачалися штатні й позаштатні перекладачі (арт. арт. 157,158). Окремо врегульовувалися зміст та особливості проходжен­ня державної служби усіма без винятку особами, котрі працювали в судових установах (керівництвом судів, суддями, прокурорами, судовими слідчими, нотаріусами, судовими виконавцями); для цих осіб запроваджувалися обмеження щодо зайняття посад в держав­них і громадських установах, дисциплінарна відповідальність (арт. арт. 162²-162¹⁶> 173-188).

Виконання експертиз і досліджень (хімічних, фізико-хімічних, біологічних, фотографічних, досліджень особи, судово-медичних, кримінально-психологічних, психо-патологічних) у судових справах покладалося на Інститути Науково-Судової Експертизи міст Києва, Харкова й Одеси (арт. арт. 12,163).

Окремо до проекту Судоустрою Української Народної Республі­ки подаються Мотиви, поділені на «Загальні зауваження» та 188 по­статейних (поартикульних) коментарів. У «Загальних зауваженнях», зокрема, зазначається: «Чинне на Україні Положення про судоустрій У.С.Р.Р. в багатьох відношеннях не відповідає засадам нормальної орга­нізації органів судової влади, що її впроваджено в усіх культурних краї­нах. Проте про негайне знесення його після падіння радянської влади не можна і говорити, з огляду на цілу низку труднощів і економічного, і технічного характеру, які на перших порах Уряд У.Н.Р, можливо, і не в силі був би подолати, якби відразу приступив до корінної судової реформи. До часу, коли прийде можливість проведення такої реформи, доведеться заховати існуючий судоустрій, звичайно, пристосувавши його до державно-суспільного устрою У.Н.Р.».

Основу Закону про суди в адміністративних справах «... взято з мотивів, поданих в загальній доповіді про адміністративну юстицію, закону Тимчасового Російського Уряду з ЗО. V. 1917 р. «Положеніе о судах по административным делам». — «Вестник Временнаго Правитель­ства». И.75 /121 /, 9-22 іюня, 1917 года.

Дещо в цьому «Положенні» змінено, дещо до нього додано. Підста­вою для таких доповнень і змін були: І/ Прусський закон від ЗО. VII. 1883 про загальне місцеве управління, який містить в собі правила адміні­стративного судочинства, 2/ проект устрою адміністративної юс­тиції Д-ра Ю.С.Лянгрода /»Kontrola alministracji» Warszawa-Krakow 1929/ та 3/ висновки і узагальнення судово-адміністративної практи­ки держав Західної Європи».

Закон про суди в адміністративних справах утворений із:

— 128 артикулів;

— 8 Розділів (І. Підсудність; 2. Представництво на Суді; 3. Позов; 4. Рух справи до її розгляду; 5. Розгляд справи; 6. Вироки суду; 7. Судо­ві накази; 8. Судочинство в справах кримінально-адміністративних);

— 5 Поділів (І. Адміністративні Суди; IL Судочинство; IIL Оскар­ження та перегляд вироків; IV. Судові витрати; V. Виконання вироків Адміністративних Судів);

У зошиті після Закону про суди в адміністративних справах вмі­щені:

— Загальна доповідь з адміністративної юстиції;

— 128 постатейних (поартикульних) Мотивів до окремих артику­лів проекту закону про Суди в адміністративних справах.

У артикулі І Проекту Закону про суди в адміністративних спра­вах визначено: «Влада судова в справах адміністративних належить: Адміністративним Відділам Округових Судів та Адміністративним Колегіям Найвищого Суду».

Хоча документ й мав назву «Закон про суди в адміністративних справах», але він був нічим іншим, як досконалим на той час проце­суальним кодексом, у якому описувалася послідовність й особливос­ті здійснення адміністративного судочинства. Ідеологія цього Закону, його зміст, особливості викладу норм, інститутів, стадій — дуже подіб­ні до змісту чинного Кодексу адміністративного судочинства України 2005 року.

Отже, Український народ ще у 20-30-і роки XX століття, крім од­них із перших у світі Конституції й Адміністративного кодексу, мав повноцінний Кодекс судочинства в адміністративних справах.

Після ознайомлення зі змістом «Закону», Загальної доповіді й Мотивів до Закону очевидним стає прагнення його розробників до реалізації прогресивних європейських ідей спеціалізованого судового захисту прав людини від сваволі влади. Викликає приємний подив і захоплення суттєва подібність положень проекту Закону про суди в адміністративних справах до сучасного Кодексу адміністративного су­дочинства України.

Проектом Закону про суди в адміністративних справах перед­бачалося, що адміністративне судочинство мали здійснювати адміні­стративні відділи (колегії, палати) округових судів та адміністративні колегії Найвищого Суду (арт. арт. 1-3). Бачимо, що система адміністра­тивних судів мала бути дволанкова.

Подібно до сучасного Кодексу адміністративного судочинства України, у арт. IO проекту Закону про суди в адміністративних справах

-*∙------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------ »►

закріплено критерії адміністративної юрисдикції. Передбачалося, що будь-яка фізична або юридична особа могла подати адміністративний позов до суду, якщо її або чужі права і інтереси «порушені або загро- жені постановою, розпорядженням, чином /взагалі будь-яким актом/, нечинністю, занедбанням чи захованням як органів державного управ­ління, так і самоврядування».

Для порівняння звернімо увагу на схожість цих приписів з поло­женнями ч.ч. 1, 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства Украї­ни, де сказано: «Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і служ­бових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегова­них повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасно­го розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів мо­жуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень»^[57].

Суперечки про адміністративну юрисдикцію мали розв’язуватися Касаційно-Адміністративною Колегією Найвищого Суду або Загаль­ним Зібранням Касаційних Колегій Найвищого Суду (арт.арт. 27,31).

У наступних артикулах проекту Закону про суди в адміністратив­них справах міститься чимало й інших подібних до сьогоднішнього адміністративно-процесуального законодавства положень. Так, перед­бачався адміністративний позов суб’єкта владних повноважень; пра­вом звертатися до адміністративного суду був наділений прокурор; були можливі позови про відшкодування шкоди, завданої суб’єктом владних повноважень (арт.арт. ІО-ІЗ, 20,22).

Крім сторін адміністративної справи в суді — фізичної, юридич­ної особи, представника публічної влади, допускалася участь третіх осіб (арт.арт. 16-19), процесуальних представників (арт.арт. 32, 33).

Предметно описувалися строки подання, зміст і форма адміні­стративного позову, особливості його подання і наслідки, забезпечен­ня адміністративного позову (арт.арт. 34-52). Цікаво звернути увагу, що позов міг подаватися як у письмовій, так і в усній («словесній») формі, особисто позивачем, його представником або бути надісланий поштою (арт.арт. 38,39).

Окрема увага приділялася розгляду та вирішенню адміністратив­ної справи по суті (арт.арт. 55-78): розподілу адміністративних позовів,

надсиланню повісток, копій позовної заяви, письмових заперечень, відкриттю провадження в адміністративній справі та призначенню дня засідання, процедурі встановлення істини у справі, ознайомленню зі справою.

Зокрема закріплювалося правило послідовності процесу: «Після з'ясовання справи доповідачем дають свої пояснення сторони і їх пред­ставники» (арт. 72).

Окремі розділи присвячувалися рішенням (вирокам й судовим наказам) адміністративних судів, а саме: їх видам, процедурі й підста­вам ухвалення, змісту, строкам надсилання (арт. арт. 79-93).

Розділ 8. «Судочинство в справах кримінально-адміністратив­них» присвячувався оскарженню постанови про притягнення осо­би до адміністративної відповідальності. Положення арт. арт. 94-100 цього розділу щодо оскарження постанови органу управління про покарання за предметом оскарження дуже подібне до положень ст. 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України «Особли­вості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністратив­ної відповідальності»^[58].

Забезпечення законності й обґрунтованості ухвалених адміні­стративними судами рішень гарантувалося інститутом оскарження та перегляду вироків (арт. арт. І0І-ІІ7).

У артикулах 118-123 та 124-8 описувалися зміст та особливості визначення судових витрат й виконання рішень (вироків) адміністра­тивних судів.

Особливої уваги заслуговують поміщені після проекту Закону про суди в адміністративних справах Загальна доповідь з адмі­ністративної юстиції й Мотиви до окремих артикулів проекту за­кону.

У Загальній доповіді з адміністративної юстиції дано оцінку під­ставам, сутності й формам адміністративної юстиції різних країн сві­ту, її ролі в суспільстві і державі.

У змісті Загальної доповіді використано здобутки науки про право і державу, адміністративного (поліцейського) права, вчення про адміністративну юстицію, цивільний процес. Чимало містить­ся посилань на праці вітчизняних і закордонних науковців-прав- ників, таких як Є.В. Тарановський, Монтеск’є, Аншютц, Б.А Kic- тяківський, Дайсі, Франквіль, Криспі (Крипсі), Шталь, Гнейст, В. Кобалевський. А. Маліцький, А.І. Єлістратов, Ю.С. Лянгрод, П. Христюк, О. Ейхельман, Вахінгер, Васьковський. Використано досвід країн світу — Німеччини, Австрії, Англії, Сполучених Шта­тів Америки, Франції, Іспанії, Португалії, Угорщини, Чехословач- чини, Польщі, Росії, Югославії, Фінляндії, Литви, Бельгії, Голлан­дії, Греції, Швейцарії.

На прикладі цих документів, виготовлених представниками Української Народної Республіки, спостерігається природне, логіч­не й таке необхідне для суспільства й держави поєднання трьох га­лузей правничої діяльності — наукового пошуку, законотворчості й правозастосування. На відміну від демократичної України, в Україні радянській повноцінного втілення й реалізації правничої діяльності, зокрема, у царині адміністративного права й процесу — зрештою не відбулося...

На наступних сторінках Загальної доповіді з адміністративної юс­тиції відкривається ідеологічне призначення усіх трьох документів, яким висловлюються наміри представників Української Народної Рес­публіки у вигнанні:

«З кінцем російської окупації перед Україною постане питан­ня впровадження в своє державне і громадське життя правного ладу. Треба сподіватися, що українська правотворча думка в цьому від­ношенні піде за прикладом Заходу і стане перед необхідністю органі­зації адміністративної юстиції, як єдиної правдивої гарантії цього ладу...

Натурально виникає питання, а коли ж саме адміністративну юстицію впровадити? Тоді, коли переорганізовуватимуться загально- судові органи У.С.Р.Р. в суди У.Н.Р. За це промовляє не тільки технічно- організаційна зручність.

Населення, змучене сваволею і беззаконністю більшовицького ре­жиму, прагне правного ладу, і тому треба цей лад дати якнайшвидше, залишати, хоч би й тимчасово, існуючу систему гарантій і закономір­ності управління неможливо, бо ця система, по-перше, досить складна і путана, а по-друге, і вона просякнута класовим принципом. Упадок же пануючого режиму цей принцип скасовує, а це потягне за собою ска­сування одних і переформування других інституцій, побудованих хоч би навіть і частково на ньому. Крім того, коли б навіть можна було існуючу систему гарантій закономірності управління хоч частково за­ховати, то все одно це напевно не дало б корисних наслідків. Населення так скоро не позбулося б того недовір’я до випробуваних за більшовиків шляхів шукання правди, і оборони своїх прав і інтересів, що так часто і прикро заводили його. Це недовір’я було б ще більшим, коли б на цьо­му шляху воно стрінуло і знайомі постаті, а цього не уникнути, якщо приймається принцип заховання більшовицького апарату. Треба вка­зати населенню нові двері, і треба, щоб за ними воно знайшло інших людей».

Пошук інших людей і на двадцять четвертому році незалежності України все ще залишається актуальною проблемою для національно­го державотворення.

Професор кафедри адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, д.ю.н., професор Бевзенко В. М.

Професор кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, д.ю.н., професор Захарченко Π. П.