ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ГРОМАДСЬКИХ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ЗУНР
Андрій Васильович Грубінко
доктор історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету (м. Тернопіль)
Процес формування і розвитку системи правоохоронних органів є невід’ємним атрибутом державотворення.
Не стала винятком Українська держава, в якій з часу проголошення незалежності проходить пошук форм та засобів гарантування і охорони прав, свобод та законних інтересів людини. У зв’язку з цим виникає необхідність дослідження особливостей становлення національних органів правопорядку наприкінці 1918 - на поч. 1919 рр. - у яскравий період державотворення на теренах Західної України.Національно-демократична революція листопада 1918 р. мала наслідком утворення Західно-Української Народної Республіки. Проблема кваліфікованих кадрів в різних галузях господарства була вкрай важливою для ЗУНР. Однак, формування правоохоронних органів було в цілому достатньо кадрово та організаційно забезпеченим у порівнянні, наприклад, з транспортом, поштою, телеграфом чи фінансами. Громадський порядок забезпечувала насамперед державна жандармерія. У відозві Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. зазначено, що “всі жовніри української народности підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властий Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону” [1, с. 99]. У документі передбачено відкликання «українських жовнірів” з фронтів для оборони державності та створення населенням “боєвих відділів”, що мали увійти до складку армії або охороняти правопорядок. Ось як згадував про ці часи сотник І. Козак: “Під час перевороту 1 листопада 1918 р. розоружено всі станиці жандармерії. Видячи однак необхідність сторожі безпеки, утворено в кожній мicцeвocтi т.зв. міліцію, зложену з добровольців... В місцевостях, де перед переворотом були приділені жандарми-українці, перебрали вони організацію міліції...
Однак їх у Східній Галичині було ще замало. Тому міліція здебілшого рекрутувалась з людей, які не мали до сеї преважної служби ніякої кваліфікації... Се спонукало повітові центри негайно взятися за організацію правильної сторожої безпеки. В кількох повітах завдання се перебрали добровільно старшини-чужинці (головно німці), бувші австрійські відділові команданти» [2, с. 278-279].Формування української жандармерії супроводжувалося роззброєнням австрійських відділень та їх українізацією. У перші тижні цей процес відбувався переважно стихійно, часто на розсуд місцевої адміністрації. Однак завдяки самовідданим діям українських жовнірів, селян та робітників загалом вдалося зберегти правопорядок і уникнути кровопролиття в момент революційного зриву. 6 листопада 1918 р. сформовано Команду державної жандармерії ЗУНР із осідком у Львові. Команда (згодом - корпус) жандармерії безпосередньо підпорядковувалася Державному секретаріатові військових справ. Навесні 1919 р. вона нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (професійних) жандармів, 4000 пробних (резервних) жандармів (австрійського та українського вишколу) та 3000 міліціонерів [2, с. 279]. Поряд із українцями в жандармерії ЗУНР служило також кілька десятків представників інших національностей - чехів, поляків, німців та євреїв. Територія республіки поділялася на 22 відділи жандармерії: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянок, Самбір, Рава-Руська, Городок- Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіславів, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. В окремих містах (Львів, Гусятин, Щирець, Чортків, Станіславів, Тернопіль) діяли відділи єврейської міліції. У Станіславові відкрито жандармську школу, до якої приймали освічену молодь із війська.
Одночасно із Корпусом Української жандармерії і за його безпосередньою участю в повiтах було сформовано “народну міліцію”. Про це свідчать повідомлєння з Бучацького, Бі6рського, Paдexiвського та інших повітів [3, с.
139]. У своїй першій відозві “Український народе!” Українська Національна Рада закликала українську громадську та військову владу на місцях “завести негайно лад, публічну безпечність і спокій” [4, с. 4].Загалом “народна міліція” утворювалась у перші листопадові дні стихійно, за місцевою ініціативою. Жодний державний акт це не скасував. Міліція діяла там, де люди цього хотіли, як орган самооборони певної громади, орган правопорядку. Згодом частину міліцейських відділів було реорганізовано у жандармські. Інші відділи одночасно з жандармською службою здійснювали охорону громадського порядку на місцях. Усього на території краю було майже 3 тис. “народних міліціонерів” [5, с. 459].
На відміну від процесу формування державної жандармерії її становлення на місцях не супроводжувалося конкретними нормативно-правовими актами [6]. Не існувало і власної назви цього органу. У більшості документів зафіксовано назву “міліція”. При цьому здебільшого вказано і її статус - міліція повітова, міська та сільська. Це підтверджує звіт 9 листопада 1918 р. Зборівського повітового комісара Наливайка Українській Національній Раді про становище в місті Поморяни: “Організація міліції поділяється на повітову, міську і сільську...” [7, с. 210]. Ці формування залишалися громадським органом, який був покликаний охороняти суспільний порядок.
Зазначимо, що передача влади від колишньої адміністрації до нових українських органів на місцевому рівні відбувалася переважно мирним шляхом та нерідко за тісної співпраці сторін. Зокрема у місті Підгайці делегація уповноважених від Повітової Національної Ради увійшла до приміщення міської управи “і перейняла владу від тодішнього посадника (бургомістра) Франца Стобєцького..Вацлава Дама, інспектора поліції, після заяви лояльности залишено на посаді. Недалеко при вул. Бережанській... містилася жандармерія. Туди подалася делегація, перейняла владу і передала в руки Володимира Била, поручника австрійської армії” [8, с. 62]. В селах загони “народної міліції”органїзували зазвичай старші чоловіки.
Вони підтримували правопорядок, а також не давали змоги поширюватися дезертирству [4, с. 6]. У Тернополі та “Команчанській республіці” (Лемківщина) українську міліцію утримували коштами євреїв [3, с. 140].Окремий шлях формування “народної міліції” запровадили громади Сокальського повіту. Тут вирішено створити міліцію на основі українських січових організацій, які діяли ще до Першої світової війни. Встановлено також факти організації і діяльності в початковий період існування ЗУНР у Львові, Бориславі, Калуші, Коломиї, Станиславові, Тернополі, Чорткові та Щирці єврейської міліції [9, с. 113]. Загалом документальне підтвердження наявності органів міліції, які формувалися першочергово разом з адміністративними органами, наявне по всіх найбільших населених пунктах краю.
Власні органи охорони правопорядку створювали поляки, що не суперечило законодавству ЗУНР. На початку листопада вони розпочали формування міліції у Перемишлі, Львові, Дрогобичі та інших містax. Державна міліція відокремлювалася із секції Залізничної міліції, що містилася на Головному вокзалі. 6 листопада 1918 р. створено Комітет Безпеки і Оборони Добра Республіканського [7, с. 278]. Підрозділи міліції формувалися в інших регіонах новопосталої Польської держави. “Народна міліція” ЗУНР діяла на основі принципу відокремлення від діяльності політичних партій як незаангажована структура, яка стояла на захисті інтересів усього місцевого населення. Поряд із жандармерією та міліцією на території ЗУНР паралельно функціонували військові органи правопорядку - вартівні і поліція. В Галицькій Армії діяла польова сторожа, а на залізниці - окрема залізнична жандармерія.
Отже, в ході бурхливих подій листопада-грудня 1918 р. на західноукраїнських землях відбувалося активне формування достатньо розгалуженої системи правоохоронних органів, значний сегмент якої складали органи громадського порядку - т зв. “народна міліція”. Вони формувалися на основі принципів патріотизму, добровільності, фаховості та придатності до служіння, аполітичності, чесності тощо.
Основну їх частину складали представники місцевого населення різних національностей та віросповідання, що засвідчує високу державницьку свідомість і потяг до збереження правопорядку на означених територіях в складних умовах збройного конфлікту. Керівний склад громадських загонів формувався переважно із відставних офіцерів австрійської армії, українців за національністю. За умов війни такі загони мали важливе значення як складова національних збройних сил, що забезпечувала порядок в тилу, кадрову і матеріальну допомогу Галицькій Армії та державне будівництво загалом.Література:
1. Хрестоматія з історії держави і права України. Том 2. Лютий 1917 р. 1996 р.: навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. /
B. Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. К.: ІнЮре, 2002. - 800 с.
2. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 19171921 рр. / Укрїна крізь віки. Том 15. К.: Альтернативи, 2009. - 319 с.
3. Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР в повітах Галичини (листопад-грудень 1918 року) // Україна модерна. Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2015. Ч. 2-3. - С. 138-141.
4. Гордієнко В. Листопадове сходження на Голгофу (історія УГА) // Літопис червоної калини. Історико-краєзнавчий часопис. 1991. Число 2. -
C. 2-9.
5. Міліція України: Історичні нариси. Портрети. Події / гол. ред. Ю. Смирнов. К.: Юрінком, 2002. - 888 с.
6. Мацькевич М. Правоохоронні органи ЗУНР // Право України. 2011. № 7. - С. 224-228.
7. Західно-Українська Народна Республіка. Документи і матеріали. Т.1 / наук. ред. О. Карпенко. Івано-Франківськ: Плай, 2001. - 360 с.
8. Підгаєччина в спогадах емігрантів / упорядники-редактори Б. Мельничук, Б.Хаварівський, І. Шебешович. Козова, 1994. - 304 с.
9. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 1995. - 368 с.