МОТИВИ до окремих артикулів проекту закону про Суди в адміністративних справах.

За основу цього закону взято з мотивів, поданих взагальній до­повіді про адміністративну юстицію, закон Тимчасового Російського Уряду з 30.V.1917 р. /» Положеніе о судах по административным де­лам».

Де що в цьому «Положенні» змінено,де що до нього додано. Під­ставою для таких доповнень і змін були: І/ Пруський закон з ЗО. VII. 1883 про загальне місцеве управління, який містить в собі правила адміні­стративного судочинства, 2/ проект устрію адміністративної юстиції Д-ра Ю.С.Лянгрода /«Kontrolaalministracji»Warszawa-Krak6wl929/ та З/ висновки і узагальнення судово-адміністративної практики держав Західньої Європи. Закон 30.VII.1883 р. заслуговує на увагу через те, що його адміністративно-процесуальні норми визначаються еластич­ністю і забезпечують певну швидкість руху справ в адміністративнім Суді. Докладний же проект Д-ра Лянгрода /складається він з розділу конституції /12 артикулів/, статуту про адміністративний судоустрій /161 артикул/ і адміністративно-процесуального кодексу /103 арти­кула/ цікавий тим, що, збігаючися в основних засадах і судоустрію і процесу з концепцією даного закону /за виключенням питань взаємо­відносин між судом адміністративним і загальним та оборони інте­ресів публічних. Перше він розвязує шляхом створення цілком від- окремленної самостійної організації адміністративного судоустрію, а друге — покликанням до життя спеціяльного інституту оборонців публічних інтересів/, він базується не тільки на законодавчому досвіді Західньої Європи в царині адміністративної юстиції, а й на практиці останньої та науковому її опрацьованні в Франції, Прусїї і Австрії.

Колосальне значіння в житті держави адміністративної юстиції, як найбільше реальної гарантії правомірности управління, стало річ­чю остільки загально відомою і незаперечною, що забезпечення іс­нування її, як однієї з головних підвалин сучасної правної держави, а часом і визначення її основних засад стає неодмінною частиною су­часних конституцій без огляду на те, чи залічується адміністративна юстиція під впливом французької доктрини до адміністрації, і суть її полягає в переведенні певних адміністративних справ з додержанням процесуальних форм хоч би й органами самої адміністрації /Польша арт.

Треба гадати, що й Конституція УН.Р. не омине питання про адмі­ністративну юстицію, як то роблять принаймні відомі проекти консти­туції української держави: Української Центральної Ради з 29.IV.1918 р. /арт. 62/ /П.Христюк. «Замітки і матеріяли до історії української револю­ції 1917-1920 р.» Том II, 1921 р., ст. 179/; О.Ейхельман «Проект конститу­ції — основних державних законів — Української Народный Республіки» /Київ — Тарнів. 1921. видав. С.УД. арт. арт. 189-200,276/; проект Конститу­ції Української Держави, ухвалений Всеукраїнською Національною Радою /арт. арт. 124-125/; проект основного державного закона Української На­родный Республіки, що його виробила урядова комісія — «Устрій Україн­ської Держави. Проект конституцій Української Народньої Республіки». Рік 1920. Львів, /арт. арт. 130-132./. Але з мотивів чисто техничних, щоб не звязувати впровадження в життя адміністративної юстиції з долею того чи иншого проекту конституції УН.Р. і тим можливо не відсунути на нео­креслений час початок функціонування адміністративної юстиції, норми, що їм слід булоб бути в відповідному розділі конституції, подаються тут. Справі це ніскільки не шкодить, понеже з ухвалою конституції незалежно від того, чи зосвоїть вона їх в цій редакції чи в інший, порядком кодіфіка- ційним вони з цього закону будуть виключені.

Є також в цьому законі і такі правила, яким місце в статуті про судоустрій. Впроваджується їх тут через те, що на перших порах відро­дження УН.Р. тимчасово, можливо, дуже на довго, має функціонува­ти «Положення про Судоустрій УС.Р.Р.», пристосоване до переходової доби, звязувати з яким кодіфікаційно цілком новий інститут Адміні­стративного Суду не має рації.

Решту закону складають норми процесуального характеру, що мають нормувати судочинство Адміністративного Суду, цілком від­окремленого в своїй процесуальній діяльності від инших Судів і не­залежного від них. Це виключає можливість включення їх до якогось иншого кодексу чи закону, хоч між ними і є приписи, аналогічні при­писам цивільно і кримінально процесуальних кодексів, промовляючи за надання їм в звязку з нормами конституційного і судоустройового характеру форми окремої новелли.

І. Адміністративні Суди.

Арт. І.

Перша частина цього артикулу впроваджує підпорядковання су­довій владі спірних справ адміністративних. За це правило промовля­ють такі міркування:

Органи управління в своїй діяльності мусять додержуватися за­сади правомірности, тоб-то, діючи «пе contra legem, ne ultra legem, sed intra legem», не мають права ставити громадянам будь які вимоги, чи накладати на них будь які обовязки, не згідні з правом. Але з огляду на те, що чинність органів управління в наслідок своєї істоти не може бути точно і докладно регляментована, їм уділяється право керуватися в своїй діяльності в певних межах власним розсудом, не впадаючи в суперечність з засадою правомірности. Якщо і встисло унормованій діяльності повстають сумніви і виникають спори, що до згідности того чи иншого її акту з нормуюючим її правом, то їх буває ще більше там, де є місце розсудові-дискреційній владі. Отже і в царині управління- адміністрування — повстають правні спори про права і обовязки, що випливають з норм публічного права. Такі адміністративні спори мо­жуть бути: І/ між громадянами і органами управління як державного, так і самоурядового, 2/ між органами самоврядування і органами дер­жавного управління і 3/ між органами управління, не підлеглими один другому за порядком догляду, між собою. При цьому якщо в спорах першої категорії безпосереднє, а в спорах другої — посереднє, напе­ред висувається інтерес приватній, оборона окремої особистости в її правних відносинах до чинних органів управління, то в спорах третьої категорії переважають інтереси публічні, охорона обєктивного прав- ного ладу./В суті речі обидва ці елементи тісно звязані між собою в більшості випадків, і звернення до суду за захистом одного з них ви- клика рефлективно оборону і другого.

перед першим на задній план. Але не можна заперечувать і того, що в багатьох випадках адміністративна юстиція служить тільки інтересам обективного правного ладу, а не субєктивних прав»./

Розвязання цих спорів органами управління не дає належних га­рантій обєктивности і безсторонности, бо обмірковувати питання про законність актів органів управління доводиться самим же цим орга­нам; — отже органи управління мусять бути суддями в своїх власних справах.

Як правило, правильне і справедливе рішення може дати в спорах правних, хоч би й адміністративних, лише незалежна судова влада, і то без ріжниці, до якої з трьох вищенаведених категорій належить той чи инший адміністративний спір.

Підпорядковання спірних адміністративних справ владі судовій, а тільки такі справи й можуть бути ій підпорядковані, а ні скільки не ставить в залежність від неї органи державного управління. По відно­шенню до цих останніх це підпорядковання не надає Судові командної ролі і права втручання в їх діяльність — не обмежує їх прав, воно не відбірає у влади адміністративної питомих їй фінкцій і не прищеплює їх неприродньо владі судовій. В справах адміністративних Суд висту­пає лише, як арбітр, коли виникає спір, як оборонець закону, коли його порушено, і тим не узурпує права органів управління, а лише виконує властиві йому в правній державі функції, будучи опорою обективного правного ладу.

Органи управління уповноважуються державою на творчу пра­цю, їм дається влада-imperium — для винахіду і вжитку нових, раніш не існувавших заходів до осягнення цілей, що стоять перед державою. Вони наказують, і їх воля — такеж джерело права в царині публічного права, як воля приватної особи в царині права цивільного — обовяз- кова для всіх, кого торкається, оскільки не виходить за межі, встанов­лені законом, і не порушує прав, що базуються на законі. Для органів управління додержання закону це зовнішні рямці їх діяльности, ціллю якої є загальне добро.

Зовсім инше становище Суду. Завдання Суду і управління ріжнять- ся між собою істотньо. Суд, розвязуючи спори про права, ні чого нового не вигадує і не творить; для Суду пристосовання закону є змсітом його діяльности. Він зясовує, на чиєму боці право, і привертає його, коли це право заперечено чи порушено, прикладаючи до конкретного випадку існуючі закони і инші норми права, в чому й полягає ціль його діяльнос­ти. Тому, коли Суд судить, він не звязує органів управління і не загрожує їх самостійності в їх діяльності, бо він судить, а не управляє, не уявляю­чи собою тієї реальної сили, що її мають органи управління, і діючи не

постійно і з власного почину, а в окремих рішеннях, ad hoc, в випадках звернення до нього за захистом nemo judex sine actore.

Отже нема серйозних підстав до усунення влади судової від роз­гляду адміністративних справ, і проект Конституції Української На­родным Республіки, що його ухвалила була Центральна Рада, влучно формулював, що «судова власть в рамках цівільного, карного і адміні­стративного законодавства здійснюється виключно судовими устано­вами» /арт. 62/.

Та в засаді такого усунення ніде і не існує, за виключенням Фран­ції та почасти і Португалії, де панує помилковий погляд, що тільки ад­міністративна влада може касувати і міняти незаконні адміністративні акти і товмачити їх розум, коли він викликає сумніви. Одначе і тут для повнення цих функцій, хоч і в складі адміністративного організму, а довелося утворити спеціяльні органи і звязати їх процедурою, поді­бною до судової.

Нема чого виключати з компетенції Суду не тільки такі адміні­стративні спори, де однією з сторін є особа приватна чи орган само­врядування, а й такі, де обі сторони — органи державного управління, і де переважають інтереси публічні. Ці міжурядничі адміністративні спори, як спори правні, не уявляють за своєю істотою неприступного для влади судової, яка до того ж може дати більш правильне і обєктив- не розвязання їх, ніж мішані чи то міжурядничі адміністративні, чи то адміністративно-судові комісії. В таких комісіях, хоч би вони навіть додержувалися метод судового дослідження справи, не може бути на­лежної безсторонности, бо не можна усунути, з одного боку, можли- вости, якщо не безпосереднього, то посереднього адміністративного впливу на її членів урядовців, а з другого, певного духу урядничого суперництва.

Не перешкоджає підвладності цих останніх спорів судовій владі і перевага в них інтересів публічних. Охорона останніх не тільки не суперечить завданням судової влади, а навпаки; наприклад: в цілій по­важній галузі її діяльности, судочинстві кримінальному, вона є голов­ною її ціллю.

Мислення правке — одно. Нема ріжного мислення: правно-ци- вільного чи кримінального, з одного боку, і правно-адміністративно- го, з другого. Один також і обєкт мислення — правні явища.Є лише методологічні відміни в дослідженні та класіфікації і кваліфікації їх в залежності від специфічних родових властивостей правних явищ. Але це вимагає лише необхідности переведення за принціпом поділу пра­ці певної спеціалізації певної частини персонального складу органів судової влади, спеціалізації, подібної до тієї, яка існує, що до справ ци-

вільних і кримінальних, а не виключення з її компетенції спорів адмі­ністративних. Завдання Адміністративного Суду теж саме, що всяко­го иншого: охороняти права, існуючі, і відновляти права, порушені; і зветься Адміністративний Суд адміністративним не тому, що йому на­лежать якісь особливі функції чи то адміністративні, чи то якісь инші, а тому, що його компетенція охоплює справи, до яких прикладається головним чином право адміністративне, подібно до того, як до справ, що їх розглядають Суди цивільні та кримінальні, прикладаються голо­вним чином закони цивільні і карні.

Отже все промовляє на користь запроектованого розвязання питан­ня про відношення влади судової до спірних справ адміністративних.

Друга частина артикулу визначає, яким саме Судам належить су­дова влада в справах адміністративних. Означення це виходить з за­сади єдинности Суду, що про неї вже говорилося в загальній допові­ді. За цією засадою для розгляду адміністративних спорів нема чого творити окремі спеціальні судові органи, а треба передати його Судам загальним, які дають найбільше гарантій обєктивного розвязання цих спорів /Всі вищезгадані проекти Конституцій УН.Р., за виключенням проекту Центральної Ради, передбачають утворення Адміністратив­ного Суду, але цілком поза системою загально-судових органів, яко осібного органу судової влади, при чім проекти Всеукраїнської Націо­нальної Ради і урядової комісії по виробленню Конституції Україн­ської Держави цілком наподоблюють австрійський адміністративний судоустрій. Тільки проект Конституції УН.Р., зложений Центральною Радою, не виключає Судів Адміністративних з системи загальних Су­дів. Це не є жадним новатворством. В Англії, Бельгії, Італії, Ісландії, Скандинавських державах, Литві, Румунії та Греції спори адміністра­тивні засадничо підпорядковані Судам загальним з більшими чи мен­шими винятками.

Проти такого розвязання питання організації адміністративно­го судівництва висувається міркування, що доручення вихованим на цивілістиці і відповідно думаючим суддям загальних Судів негативно відбилося б на їх безпосередній діяльності і недало б належного ефек­ту в царині виконання ними функцій адміністративних суддів.

Це міркування мало б певну рацію, коли б дійсно розгляд спорів адміністративних накидався, як якийсь додатковий обовязок, на суд­дів чи то цивілістів, чи то криміналістів, і то не тому, що є якесь осібне цивілістичне чи криміналістичне і осібне адміністративне мислення /як уже вище говорилося, правне мислення є лише одне/, а просто через те, що царина права занадто є обширна, щоб її всю однаково добре міг знати пересічний правник. Але цьому можна запобігти, звернувшися до засади поділу праці і спеціалізації суддів в праві адміністративному. Ця засада вже випробована не тільки в основному поділі загальних Судів на відділи цивільні і кримінальні, айв розподілів великих Су­дах, де багато відділів, певних категорій справ, чи то цивільних чи то кримінальних, між окремими відділами. Отже утворення адміністра­тивних відділів, які б мали до діла лише з спорами адміністративними, усуває необхідність накинєння їх суддям цивілістам чи криміналістам і творить суддів спеціалістів в праві адміністративнім.

За таке розвязання організації адміністративного судівництва, помимо мотивів принціпових, промовляють і міркування практично­го характеру.

Насамперед, воно дасть економію на коштах і людях, що їх біль­ше б вимагала організація відокремленної системи адміністративного судоустрію. А з цим доведеться лічитися протягом може багатьох пер­ших років відновлення незалежного державного життя YH.P.

По друге ж, включення Судів Адміністративних до складу Судів загальних, створення з перших інтегральної частини останніх спри­ятиме належному вихованню їх в дусі судєйської незалежности і без- сторонности.

Але від цілковитої рівнобіжности організації адміністративно­го судоустрію системі загального судоустрію доведеться відступити, відмовившися від інституту одноособових суддів. Одноособовий адміністративний суддя тим був би користний, що наближав би до населення і то в безлічі дрібних справ повсякденного життя Адміні­стративний Суд. Але це вимагало б і великих коштів і численного на­лежно вихованого контінгенту кандидатів на посади одноособових адміністративних суддів, якого сподіватися на перших порах просто не можливо. Що правда, на початку не матимуть належного досвіду і члени Округових Судів, але це буде до певної міри компенсувати ко­легіальність розгляду справ в Округовому Суді, яка гарантує більш всебічне висвітлення справи і більш правильне і обєктивне вирішен­ня її.

Мережа Округових Судів досить густа, до населення стоять вони досить близько, і тому з створенням в їх лоні Адміністративного Суду в формі Адміністративних ВідділівОкругового Суду, яко Судів першої інстанції, відсутність одноособових адміністративних суддів гостро відчуватися не буде.

Таким чином, система Адміністративних Судів складатиметь­ся з Адміністративних Відділів Округових Судів і Адміністратив­них Колегій Найвищого Суду. Отже ця система додержуватиметься двохступневої структури Суду, але не тільки тому, що відповідатиме структурі загального Суду, а й через те, що при впровадженні прин- ціпу касаційно-ревізійного оскарження вироків Суду першої інстан­ції, апеляція, зважаючи на властивости спорів адміністративних, що не потрібують процедури, побудованої на системі формальних до­казів, уявляється не потрібного. Крім того, спори адміністративні за своєю істотою особливо вимагають часто як найскоршого розвязан- ня їх, бо инакше запізненне рішення, навіть позитивне, може не дати потрібного реального ефекту, а цього, очевидно можна досягти скор­ше при двохступневій структурі Адміністративного Суду, ніж при трьохступневій, який би досконалий не був кодекс процесуальний. До того ж приклад Франції і Іспанії, де органи адміністративної юс­тиції побудовано за двохступневою системою, не промовляє за ко­нечність існування третьої інстанції.

Арт. 2.

Близськість Адміністративного Суду до населення, швидкість і безпосередність реагування його на явища, що викликають адміні­стративні спори, вимагають можливо ширшої децентралізації Адмі­ністративного Суду. Вище було вже зясовано, що межою такої децен­тралізації в сучасних умовах мусить бути Округовий Суд. Це й треба закріпити в даному артикулі зазначенням, що при кожному Округо- вому Суді мається Адміністративний Відділ.

Виходячи з засади, що Адміністративний Відділ Округового Суду є такою ж інтегральною і рівноправною частиною його, як і відділи цивільний та кримінальний, треба це зазначити і відносно службового становища його персонального складу. Отже слід згадати, що на чолі його, як і инших Відділів, стоїть Заступник голови, що постійно в цьо­му Відділі головує, і що складається він з Членів Суду, котрі, за відсут­ністю будь яких застережень і обмежень, мусять трактуватися, що до прав і прерогатив судєйських, нарівні з иншими Членами Округового Суду. Але тут необхідно в цілях ліпшої спеціалізації впровадити пев­ну гарантію добіру персонального складу Адміністративного Відділу з осіб, що більше надаються до праці в ньому.

За нормами «Положення про Судоустрій» Голова Суду може на власний розсуд обірати собі один з відділів Суду для постійного в ньо­му головування, а Членів Суду призначається не до якогось певного відділу суду, а взагалі до певного Округового Суду, і вже Пленум Суду приділяє їх до того чи иншого Відділу. Заховання такого ладу і по від­ношенню до Адміністративного Відділу не виключало б можливости таких випадків, що на чолі цього Відділу чи в складі його Членів могли 6 опинитися люде, котрі до того часу зовсім не цікавилися або цікави­лися дуже мало адміністративним правом, чи з тих або инших причин просто не надаються до спеціалізації в цьому праві. Щоб уникнути цього, необхідно зазначити, що і Заступник Голови Округового Суду в Адміністративному Відділі постійно головує в цьому Відділі, і що як його, так і осіб, котрі кандидатують на Членів Суду в Адміністративно­му Відділі, призначаєтьсясаме до цього Відділу.

Зазначення в цьому артикулі того, що Адміністративні Відділи Округових Судів складаються з Головуючого в Відділі, Заступника Го­лови Суду і Членів Суду, обмежує склад засідань цих Відділів участю в них лише суддів професіоналів, не допускаючи чинника громадсько­го. В цілій низці держав /Прусії, Бадені, Гессені, Ангальті, Сак-сен- Мейнінгемі, Ліппе, Ольденбургу, Англії, Італії/ Адміністративні Суди нижчих інстанцій розглядають адміністративні спори з участю пред­ставників людности. Участь цю передбачають ще не переведені в жит­тя норми польського та чехословацького права.

Проект Конституції У.Н.Р.,зложений Центральною Радою 29.IV.1918 р., не тільки не виключав участи народа в адміністратив­ному судочинстві, а навпаки, впроваджував її, принаймні що до ви­щої інстанції — «Генерального Суду УН.Р.», яку виключно базував на засаді виборности /арт. 66/ «Найвищим Судом Республіки являється «Генеральний Суд УН.Р», зложений з Колегії, вибраної всенародніми зборами на протяг пяти літ», а «Генеральний Суд УН.Р.» мусів бути /арт. 67/ найвищою касаційною інстанцією для всіх Судів Республі­ки. Впровадження взагалі цього інститута мотивується необхідністю І/ скріпити незалежність Адміністративного Суду, 2/ допомогти суд­дям професіоналам в вирішенні питань факту.

Але незалежність Суду обумовлюється не участю в ньому громад­ського чинника, а відповідною організацією всього судового апарату, зокрема призначення суддів, їх службового становища і карєри та ма- теріяльного забезпечення, а також гарантіями незмінности і неусу- вальности. Коли все це є, то громадський чинник, як обєкт сторонніх впливів, дає більше можливостей,ніж елемент судєйсько-професіо- нальний, а коли нема, то і цей чинник справи не врятує.

Та певно й самі автори такого умотивування необхідности учас­ти громадського чинника в Адміністративному Суді х/ не цілком ві­рять в таке його значіння, або просто не продумують до кінця. Вони вимагають впровадження його лише в першій інстанції Суду. А між тим незалежність вищої інстанції, де справа кінчається, і рішення якої нема вже куди оскаржити, незрівняно важливіше; чому ж вони

не настоюють на скріпленні участю громадського чинника незалеж­ности вищого Суду?

Дуже спірним являється і другий аргумент за участь громадського чинника в Адміністративному Суді. Щоб уміти зорієнтуватися в ло­кальних справах і інтересах і правильно уявити собі фактичний стан справи, зовсім не треба народитися і все життя жити в данній місце­вості. Людина з широкою загальною освітою із життьовим досвідом, а таким мусить бути кожний Суддя, не потребуватиме багато часу, щоб належно ознайомитися з життям місцевости, раніш незнайомої для неї, і зрозуміти місцеві стосунки і інтереси, тим паче, що території Округових Судів не такі вже великі, а кожна судова округа не уявляє собою великої ріжноманітности життьових взаємовідносин і побуто­вих рис. До того ж, очевидно, не всі члени Адміністративних Відді­лів Округових Судів разом всі вперше опиняться в даній місцевості. Будуть такі, що раніше дістануться до неї і вже матимуть необхідне знання місцевого життя, і при колегіяльності розгляду справ своїм до­свідом вони завше допомагатимуть новакам.

Щож до засвоєння і зрозуміння фактичного стану справи, то пе­ред Адміністративним Судом, як правило, стоятиме завдання не більш складне і важке, ніж перед Судом Цивільним. Справи цивільні — не менш скомпліковані за справи адміністративні, а між тим і теорія і практика говорять не за поширення на них інституту громадського чинника, а навпаки, звуження його участи в судах цивільних, там, де вона досі мала місце. В низці держав /Франція, Іспанія, Португалія, Баварія, Вюртемберг, Саксонія/ громадянство не бере участи в Адміні­стративному Суді.

х/ D-r J.S.Langrod «Kontrola administracji» Warszawa-Krakow. 1929 str. 103-112.

Apτ. 3.

Другою ревізійно-касаційною інстанцією для Адміністративних Відділів Округового Суду, як і для иншх Відділів його — Цивільного та Кримінального, мусить бути Найвищий Суд. Для виконання ним цієї функції, слід в його складі утворити Касаційно-Адміністративну Колегію.

Як в справах цивільних і кримінальних, так і в де яких справах ад­міністративних, Найвищому Судові доведеться відогравати ролю Суду першої інстанції. Тому необхідно покликати до життя ще й Судово- Адміністративну Колегію.

Що до другої касаційно-ревізійної інстанції для Судово-Адміні­стративної Колегії, то нею буде таж Касаційно-Адміністративна Коле­гія, тільки в збільшеному складі, з огляду на важливість справ, які до неї будуть доходити з Судово-Адміністративної Колегії. Отже, якщо звичайний склад її буде: головуючий і 2 члени, то збільшений: голо­вуючий і чотирі члени — кількість цілком вистачаюча. /Звичайно більша кількість Членів збільшеного складу Касаційно-Адміністра­тивної Колегії Найвищого Суду, скажім, сім разом з головою, ліпше гарантувала б належне всебічне обговорення тих важливих справ, які цей склад Колегії має розглядати і більше імпонувала б назовні. Але на перших порах, коли не тільки з мотивів економії матеріальних засобів а й недостачі відповідних кандидатів на посади Членів Каса­ційно-Адміністративної Колегії, остання буде остільки не численна, що складати збільшений склад її в кількості 7 душ було б дуже важ­ко, мимо того, що всі Члени Колегії були б понад міру переобтяжені працею, могло б статися ще й таке явище: при частих засіданнях зви­чайного складу рідче мусів би збіратися збільшений, в наслідок чого повстала б шкодлива повільність розгляду справ, підсудних йому; а при частих засіданнях збільшеного складу це саме трапилось би з справами, підсудними звичайному складові/. Можна було б, звичай­но, зорганізувати другу інстанцію і в инший спосіб: утворити в складі Найвищого Суду ще одну спеціяльну колегію чи покласти ці обовязки другої інстанції на Пленум Суду чи Загальні Збори Касаційних Коле­гій /останні два способи вирішення поставленого питання дуже не практичні — без потреби і користи для справи вони обтяжували б велику кількість суддів/, але цим було б порушено дуже важливу заса­ду єдности касаційної інстанції, що заховується при запроектованій організації її. Очевидно, що на практиці в складі Касаційно-Адміні­стративної Колегії створиться певне ядро, що завше буде засідати в збільшеному складі і матиме досвід в справах його компетенції, а його поповнюватимуть до норми більш менш регулярно инші члени Коле­гії, що постійно судитимуть в звичайному складі. Це, з одного боку, дасть останнім можливість поволі підготовитися до праці в збіль­шеному складі, а з другого, утворюючи постійний живий звязок між обома складами, тягтиме за собою витворення єдности практики. Обі Адміністративні Колегії повинні мати такий же склад, як і інші Коле­гії Найвищого Суду, тоб-то складатися з Голів і Членів Колегії. Всяка инша структура їх могла би лише викликати ріжні сумніви що до рав­ноправности Адміністративних Колегій зрештою їх, а тим самим і що до повноти гарантій незалежности і самостійности, а в той же час вона не підказується істотою справи.

Спеціяльний характер справ, що їх мають розглядати Адміністра­тивні Колегії, вимагає того, щоб вони мали свою власну Прокурату­ру, що не є конечним для Адміністративних Відділів Округових Судів, Прокуратура котрих, за «Положенням про Судоустрій» має загальний догляд за закономірністю діяльности всіх органів державного управ­ління і самоврядування.

Все це і складає зміст цього артикулу.

Арт. 4.

Порядок призначення на посади суддів, що його знає «Положення про Судоустрій», не є бездоганним, — практика знає ліпше /за кон­курсом — у Франції, Італії, Іспанії/. Але на переходові часи, з мотивів політичних, він більш зручний. Ці ж самі мотиви промовляють за при- стосовання цього порядку і до призначення персоналу Адміністратив­них Відділів Округових Судів та Адміністративних Колегій Найвищо­го Суду до часу загальної зміни його. Тому в першій частині артикулу і говориться, що призначення напосади Заступника Голови Округового Суду та Членів Суду в Адміністративному Відділі його, Голів та Членів Касаційних Колегій НайвищогоСуду відбувається на загальних під­ставах.

Але друга частина артикула робить виняток з цього правила, до­пускаючи до призначення на посади Членів Адміністративних Відділів Округових Судів і Адміністративних Колегій Найвищого Суду осіб, що й не мають стажу служби в судових установах, як що тільки вони посі­дають вищу правничу освіту і вистачаючий адміністративний досвід. Доцільність такого винятку настільки самоочевидна, що не потрібує ширшого у доводнення. Це правило дає можливість поповнення су­дово-професійного складу Адміністративних Судів практиками адмі­ністраторами з правничою освітою, що може бути для справи лише корисним. Що правда, де який сумнів може викликати відсутність у таких осіб чисто техничної судово-методологічної вправности. Але, з одного боку, щоб набути останню, для людини з вищою правничою освітою не треба багато часу, а, з другого, можливі помилки її протя­гом цього часу будуть корегуватися більш досвідченними і вправними колегами.

Шкідливим було б призначення таких осіб відразу лише на керу­ючі посади, тому в артикулі і говориться про призначення їх лише на членські посади і в Округовому і в Найвищому Суді, поминаючи поса­ди Заступників Голів Округових Судів і Голів Колегій Найвищого Суду.

Арт. 5.

Можливо, що якийсь Адміністративний Відділ Округового Суду буде переобтяжений великою кількістю дрібних,не складних справ, або велика кількість таких справ в залежності від місцевих причин чи то сталого,чи то переходового характеру виникатиме в якійсь певній місцевості судової округи. Звичайний засіб боротьби з переобтяжен­ням Суду — це збільшення його штатів. Але він вимагає і довшого часу,бо мусить іти шляхом звичайного законодавства, і коштів, які не завше можна легко і відразу здобути.

А тим часом в даному Адміністративному Відділі Округового Суду або збільшувалася б кількість нерозвязаних дрібних щоденних справ, або утворювалася б повільність в розгляді більш складних і важливих справ. І те і друге для справи адміністративної юстиції було б дуже шкідливо і то властиво через те, що Адміністративний Відділ мусить розглядати всі справи колегіяльно, недоцільно витрачаючи на такий розгляд дрібних справ і сили і час. Цьому всьому можна запо­бігти, установивши можливість в зазначених випадках доручати окре­мим Членам Адміністративних Відділів Округових Судів розгляда­ти певні категорії справ одноособово. Треба тільки визначати такий спосіб»доручення», який би виключав можливість свавільного пере­несення справ з одного порядку розгляду /колегіяльного/ до другого /одноособового/ і гарантував би, що це робиться з поважних мотивів в інтересах справи. Це буде досягнуто, коли таке доручення буде по­ходити від Міністра Юстиції на підставі внесення Адміністративного Відділу Округового Суду і опінії Касаційно-Адміністративної Колегії Найвищого Суду, як другої інстанції для Адміністративного Відділу.

Внесення Адміністративного Відділу, очевидно, даватиме найбіль­ше матеріялу для висновку: чи є дійсно потреба в делегованні Члена Суду і для якого розгляду: сталого чи тимчасового та яких саме справ, і де саме, а тако ж кого з Членів Суду слід делегувати. Опінія ж Адміністра­тивної Колегії Найвищого Суду авторітетно і обєктивно стверджувати­ме внесення Адміністративного Відділу Округового Суду /в випадках негативного відношення до цього внесення, вона, очевидно не матиме дальшого руху, для чого потрібна одностайність думки обох інстанцій/. Зокрема цінною буде опінія Касаційно-Адміністративної Колегії що до особи Члена Суду. їй, як Судові, що розглядатиме справи, вирішені в Адміністративних Відділах, не можуть бути не відомі якості тих чи инших членів їх, і вона може більш обєктивно, ніж Адміністративний Відділ, зробити висновок, чи надається визначений Відділом судця для одноособового розгляду запроектованих категорій справ.

Може здатися, що Касаційно-Адміністративну Колегію Найвищого Суду нема чого й чіпати в цій справі, обмежившися внеском Адміністра­тивних Відділів Округових Судів. Але на перших порах поки відносини на місцях між Судами і громадянством належно не устабілізуються, і в самих Судах не витвориться відповідна атмосфера і відносини поміж Членами його, опінія Касаційно-Адміністративної Колегії уявляється далеко не зайвою гарантією слушности і обєктивности внесків Адміні­стративних Відділів що до делегування його Членів.

З огляду на те, що Члени Адміністративного Відділу, користують­ся тими ж правами і судєйськими прерогативами, що і інші Члени Округового Суду, командирувати їх для сталого розгляду справ з ви­значенням місця замешкання поза містом, де знаходиться Суд, можна лише за їх згодою. Само собою зрозуміло, що Делегований Член Суду не мусить тратити звязку з своїм Відділом і Судом. Його права ні в чому не можуть бути зменшені, і Суд не може усувати його від участи нарівні з иншими Членами в своєму житті. Все це зазначає друга час­тина артикулу. Слід зауважити, що інститут Делегованих Членів Суду, ідучи по лінії децентралізації Суду, до певної міри наближає його до населення і компенсує відсутність одноособового місцевого адміні­стративного Судді.

Інститут цей не є абсолютною новиною. У Франції Декрети з днів 6 і 25 вересня 1926 р„ касуючи існувавші до того часу ради префекту- ральні /86/ і впроваджуючи натомість міждепартаментські ради про- фектуральні /22/, утворили для розгляду певних перелічених в законі справ інститут делегованих радників ∕juge d61egue/ з місцем осідку в префектуральних містах.

В відміну від цього французького прикладу уявляється більш до­цільним, щоб закон наперед не обмежував компетенції Делегованих Членів Відділів Округових Судів і не визначав їм місця осідку, зали­шаючи розвязання цих питань вищезгаданим шляхом в поодиноких випадках ∕ad hoc/ практиці. Це, надаючи інститутові більшу гнучкість, еластичність, лише збільшить зручність користування ним і доціль­ність вживання його в вищезазначених випадках.

Арт. 6.

В звязку з впровадженням інституту Делегованих Членів повстає питання про залагодження для них канцелярської справи.

Коли Член Суду делегується тимчасово, то він може користатися канцелярією Адміністративного Відділу Округового Суду /якщо деле- гування не звязано з виїздом до иншої місцевості/ або на асігновані йому з канцелярських сум Суду кошти наняти собі тимчасово секрета­ря/ якщо його делеговано поза місце перебуван-ня Суду/.

Инша річ, коли Суддю делеговано для розгляду певних справ ста­ло і то з зазначенням місця перебування поза містом, де знаходить­ся Суд /якщо він має стало розглядати справи одноособово в тому ж самому місті, де і Суд, то і тут він може користуватися канцелярією Суду/. В цьому випадку він вже мусить мати сталого секретаря, якого доцільніш уявляється поставити в службовому відношенню в стано­вище секретаря Народнього Судді.

В звязку з цим правилом, що його містить в собі цей артикул, ви­никає питання про джерело коштів на інститут секретарів Делегова­них Членів і на їх канцелярські видатки. Питання це можна розвязати в той спосіб, що при складенні штатів Округових Судів, резервується по кожному Округовому Суду відповідна сума на дві-три канцелярії Делегованих Членів, коштом якої можна буде удержувати ці канце­лярії до складення нового бюджету, який узгляднював би їх стале іс­нування. Якщо ж би цих грошей не вистачило, то на поміч могло б прийти Міністерство Юстиції, яке повинно мати відповідний фонд на цю ціль. А колиб навпаки, делеговано Суддів було менше,ніж за­резервовано грошей на їх канцелярії, або зовсім їх не було делеговано, то гроші ці в кінці бюджетового року зараховувались би на прибуток державного скарбу, яко рештка від виконання бюджету.

Арт. 7.

Складення регуляміну діловодства і внутрішнього ладу Адміні­стративних Відділів Округових Судів і їх Делегованих Членів доцільні­ше доручити, з огляду на велику відмінність адміністративних справ в порівнанню з справами цивільними і кримінальними самим цим Відді­лам. Але ці регуляміни повинні бути складовою частиною загальних ре- гулямінів Округових Судів; тому вони мусять бути долучені до останніх.

II. Про Судочинство.

Що до процесуальних правил, за якими мусить відбуватися роз­гляд спорів адміністративних, то істоті цих спорів більше відповідає

процес цивільний, ніж кримінальний. Але говорити про певну анало­гію не можна, і то з причин відмінного характеру справ адміністра­тивних і властивостей публічних прав, — є тільки подібність. Як каже Аншютц /там же/ про пруський адміністративний процес: «та обста­вина, що в справах, підсудних, адміністративній юстиції, ходить не про приватно-правні претензії, передані до розпорядження осіб, в них зацікавлених, а й про такі, які мусять бути розвязані згідно закону і публічному інтересу, незалежно від розсуду сторін, змусила законо­давця при творенні адміністративного процесу ухилитися в істотних пунктах від процесу цивільного». Викликає ріжницю між нормами того і другого процесу ріжниця матеріяльна між правними відноси­нами права адміністративного і права цивільного. Норми процесу ци­вільного, що випливають з диспозитивности приватно-правних від­носин, що їх розглядається в цьому процесі, не можуть бути засвоєні без обмежень і застережень процесом адміністративним,який пере­водить справи, просякнуті інтересом публічним. Нарешті, особливі властивості спорів адміністративних вимагають більш швидкого руху процесу, і важливим є не тільки правильне, а й своєчасне розвязання їх. Наприклад: касація виборів Адміністративним Судом після упливу терміну уповноважень неправильно обраних осіб губить всяке зна­чіння для позивача. На це треба вважати і відповідно змінити дотич­ні норми процесу цивільного, як напр., правила до зложення позову, його рух, розвязання і оскарження. Слід мати на увазі, що як в законо­давстві, так і теорії, адміністративний процес є найменш розробленою частиною адміністративної юстиції, — найбільш модерними є адміні­стративно-процесуальні норми в Прусії.

І. Про Підсудність.

Арт. 8.

З огляду на те, що в спорах адміністративних панує публічіно правний елемент, та процесуальна автономія, якою сторони користу­ються в процесі цивільному, в процесі адміністративному мусить під­пасти, як то було зазначено, певним обмеженням і насамперед в пи­танні підсудности.

В цьому питанні і цивільний процес не знає повної автономії сто­рон. Питання судової цивільної юрисдікції ∕jurisdictio, Gerichtsbarkeit/,

............................................................................... ■ ■. і»

обєктивної речевої компетенції за родом справ /competentia ratione materiae, objective, sachliche Zustandigkeit/ і функціональної комтепен- ції /за інстанційною підсудністю/, виключаються з розпорядження сторін. Порушує їх ex officio сам Суд. Навіть в царині субєктивної ком­петенції /competencia Tationepersonae forum, Gerichtstand/,

тоб-то теріторіяльної підсудности, встановлюється для пёвних ка­тегорій справ безумовно обовязкова і незмінна, так звана, виключна підсудність /наприклад: за місцем находження нерухомого майна/, і позовна сторона не може ні сама, ні за згодою противної сторони звертатися до першого ліпшого суду /prorogatio fori voluntaria/. Отже мусить бути засвоєний принціп, відомий і західньо-європейським кодексам адміністративно-процесуальним, що підсудність справи не залежить від волі сторін, і Суд незалежно від зауваження сторони му­сить сам ex officio перевіряти підсудність собі кожної справи. Цього вимагають інтереси публічні, що їх зачіплюється в кожній адміністра­тивній справі, і що їх належна охорона вимагає того, щоб кожну таку справу розглядав відповідний раніш визначений для того Суд.

Арт. 9.

Визначення речевої обєктивної компетенції Адміністративного Суду може бути переведено шляхом докладного вилічення підсудних йому адміністративних справ /метода енумерації чи таксації/. Але може вона бути визначена і шляхом однієї загальної всеохоплюючої формули /метода клявзулі генеральної/.

Приклад Німеччини, зокрема Прусії, де панує перша метода /ену- мераційна позитивна/ не заохочує до засвоєння цієї методи.

З нею ввязано дуже багато утруднень для правного життя. По­встання великої кількости компетенційних норм і постійне зростан­ня цієї кількости /яскравий приклад — практика Прусії/ викликає, з одного боку, велику кількість спорів компетенційних, а з другого, необхідність нових додаткових пояснюючих норм, які в своючергу ви­кликають нові спори компетенційні, творячи таким чином Circulum vitiosum. Приклад Мадярщини, змушеної від 1907 р. перейти від ме­тоди енумераційної до методи генеральної клявзулі, промовляє за останню, тим паче, що вона не звязує рук законодавцеві і в комібнації з методою енумеративно-негативною /вилічення справ, виключених з компетенції/ — знаною Австрії, дає останньому повну можливість, в разі потреби, виключити певну категорію з юрисдикції Адміністра­тивних Судів.

Згідно з цими міркуваннями артикул 9 і установлює, що Адміні­стративним Судам підсудні всі справи адміністративні, оскільки в за­коні нема спеціального застереження.

Арт. 10.

Говорячи про підсудність Адміністративному Судові спорів адмі­ністративних, треба мати на увазі не всі ті випадки, де взагалі маєть­ся спір з органами управління чи жалоба на них, а лише ті, де орган управління виступає, як влада.

Тільки в цих останніх випадках є спір адміністративний, бо ви­кликані вони або актами владними, acte d’autorite, — органів управлін­ня, або занехаянням чи захованням їх під час виконання ними обовяз- ків публічного характеру, «service public».

Ті ж спори, в яких орган управління виступає, яко власник при­ватно правних претензій і обовязків, як фіск, є спорами цивільними, і нема підстав виключати їх з компетенції Судів Цивільних та підпо­рядковувати Судам Адміністративним. Тут хоч однією з сторін і може бути орган управління, але характер взаємовідносин між сторонами не публічно-, а приватньо-правний. Взагаліж при розподілі справ між Судами Адміністративними і Цивільними треба зважати на мотиви створення Судів Адміністративних. Твориться їх для того, щоб спори адміністративні, відмінні від спорів цивільних, розглядали судді, не тільки не залежні і незмінні, а й спеціалісти в царині права публічного, що гарантувало б правильне вирішення цих справ. Тому всі спори ци­вільні треба зосередити в Судах Цивільних, а спори про права і обовяз- ки, що випливають з норм права публічного, необхідно віднести до ком­петенції Судів Адміністративних. Але є багато таких спорів, де питання права цивільного і публічного тісно між собою переплітаються. Дати для них якусь одну загальну формулу підсудности їх, за якою можна б було поділити ці справи між Судами Адміністративними і Цивільними не можливо, бо не можна передбачити всіх комбінацій зплетення справ публічних і цивільних, і тому окреслення меж компетенції тих чи ин- ших Судів в царині цих справ слід залишити судовій практиці.

Щоб ще ліпше,стисліше зрозуміти істоту спору адміністративно­го в вищеподаному розумінні, необхідно зупинитися на висвітленні і зазначенні моменту, вяких же саме випадках повстає спір адміністра­тивний.

Насамперед, слід зауважити, що найліпшим шляхом розвязання спору адміністративного уявляється шлях позову, як найбільш раціо- кального способу перевірки правомірности вимоги однієї сторони до другої, на що саме скеровується діяльність Суду в спорах адміні­стративних. Раціональність цього способу розвязання правних спорів випробована в Судах Цивільних, і в де яких його засадах він засвоє­ний і Судами Кримінальними. Приклад перших між иншим говорить про те, що та обставина, що однією з сторін є орган управління, не перешкоджає користуванню позовом, як шляхом розвязання спору, а приклад других свідчить, що цього шляху не заказує і присутність в справі елементу публічно-правного характеру і інтересів охорони обєктивного правного ладу. Та зрештою позовна форма переведення адміністративних спорів вживається скрізь, де існує адміністративна юстиція, не виключаючи і тих випадків, де, як наприклад; у Франції, функцію Адміністративних Судів виконують властиво не Суди, а адмі­ністративні органи, але з додержанням процесуальних норм. Отже цю форму слід засвоїти і в даному випадку.

Перша частина цього артикулу,насамперед,означає момент фор­мального повстання спору, не завязання спору, котре означає виник­нення процесуальних стосунків між сторонами і між сторонами та Судом, і не початок спору в наслідок першого оголошення його суддею підчас розгляду справи в судовому засіданні, а саме повстання спору, як того важливого моменту, котрий перериває давність, від котрого рахується відсоток на висуджену суму, і який виводить Суд з стану спокою, зобовязуючи його до певної самостійної процесуальної діяль- ности.

За принціпом диспозитивности, що є однією з найяскравіших рис цивільного процесу, а в процесі адміністративному мусить бути до певної міри обмеженим, Суд з власної ініціативи не може приступити до переведення справи — «nemo judex sine асіоге»/нема судді без по­зивача/, як також нікого не може примусити розпочати в Суді спра­ву проти своєї волі- nemo invitus agere kogitur. Отже розпочинається справа в Суді, чи, иншими словами, повстає адміністративний спір тоді, коли одна сторона, бажаючи добитися від Суду рішення, зобовя- зуючого другу сторону до певного акту чи заховання по відношенню до неї, заявить перед Судом свої вимоги, тоб-то вчинить позов.

Хтож саме може бути такою стороною, тоб-то, позивачем і в яких випадках?

Таж перша частина артикулу визначає, насамперед, що вчинити позов адміністративний може кожна особа,як фізична, так і правна, надаючи останньому терміну найширший зміст поширенням його, як на приватно-правних, так і публічно-правнихосіб без будь яких винятків.

Що до осіб приватно-правних, то тут нема жадних сумнівів, що позивачами можуть бути всі приватно-правні особи, існуючі на під­ставі відповідних законів. Що ж до осіб публічно-правних, то звичай­но органи державного управління не фігурують в адміністративних спорах, яко позивачі перед Судом Адмінітстративним супроти органів державного управління. Таке правило уявляється цілком не слушним, як то вже зясовано раніше в мотивах до артикулу І, до чого можна до­дати ще такі міркування.

Заперечувати серйозно віднесеннядо компетенції Адміністратив­них Судів адміністративних спорів між органами управління можна було б лише тоді, коли б життя знало инший шлях розвязання їх, який би гарантував що це буде зроблено ліпше, ніж в Суді. Але життя такого шляху не знає. Досі Суд був і найліпшим способом вирішення спорів правних, ніякі арбітражні, ніякі урядові комісії дорівнятися до нього не можуть. Необхідність правного підходу до спорів адміністративних міжурядових! правного розвязання їх відчувалася завше і творцями цих комісій, виявляючись в притягненні до участи в цих комісіях суд­дів. Тільки це було паліативом бо судді там бували завше в меншості. Отже замість того, щоб давати якийсь суррогат правного розвязан­ня адміністративних спорів певних категорій, найкраще скерувати 'їх прямо на шлях дійсно правного розгляду в справжніх Судах.

Те, що обі сторони є органами управління ніскількицьому не пе­решкоджає, бо ходить про підпорядковання Судові адміністративних спорів, які можливі і між органами управління ріжних відомств, а не о якісь міжурядові дрібні суперечки, сварки, непорозуміння і т.п.

Не підриває це і авторітету органів управління, бо якщо нема цьо­го підрива в позові приватньої особи на орган управління, то чому він мусить бути тоді, коли за позивача замісць приватньої особи висту­пить теж орган управління? Тільки в одному випадку особа публічно- правна незалежно від того, чи буде то орган державного управління чи самоврядування, не може бути позивачем, коли противною стороною мусить бути вищий орган, що йому вона підлягає за порядком догляду, або нижчий підлеглий йому, бо це суперечило б суті нормальних від­носин і ієрархічної підлеглості органів управління. Виняток цей зазна­чено в увазі до першого уступу артикулу.

Можливість зловживань з боку вищих органів управління сво­їм правом наказувати нижчим мусить усуватися шляхом не позову останніх на перших, а інтервенції Прокуратури. А неправомірне по- ступовання нижчих органів адміністративної влади чи непослух їх ви­щим інстанціям має нормальний і добрий лік не тілько в праві, айв обовязку останніх тягти винних до відповідальности чи то дисциплі­

нарної, чи то кримінальної і зновуж таки в інтервенції Прокуратури шляхом чи то іерархично інстанційним, чи то судовим.

Колиж позивач може вчинити позов? Коли повстає потреба боро­нити свої або чужі права і інтереси.

Оборона власних прав — річ цілком зрозуміла і не потрібує ви­яснення. Складніше ніби справа з обороною чужих прав і інтересів, як своїх, так і чужих. Але практика і тут або вже твердо ступила на цей шлях, або вже виразно накреслила тенденції свого дальшого розвитку.

Теоретики, розглядаючи існуючі системи адміністративної юсти­ції, твердять, що одні з них стоять на грунті оборони субєктивних пу­блічних прав громадян, а другі захищають обєктивний правний лад. Погляд цей помилковий: в діяльності адміністративної юстиції оба ці моменти тісно переплйлися між собою. Нема такої справи, де оборона субєктивних прав публічних не тягла б собою охорони і обєктивного правного ладу чи публічного інтересу, навпаки: касуючи на підставі позову, скажім, неправомірне розпорядження органу управління, що порушило субєктивні публічні права громадянина, Суд не тільки бо­ронить ці права, а й обєктивний правний лад, усуваючи цим скасован- ням незгідний з правопорядком акт. З другого ж боку, зносячи на про­тест представника публічних інтересів той чи инший неправомірний адміністративний акт, Суд тим самим охороняє і субєктивні публічні права чи інтереси громадян, запобігаючи їх порушенню.

Отже в кожній в тій чи иншій адміністративній справі, що її роз­глядає Суд, треба лише розріжняти, в яких безпосередніх цілях її за­початковано: чи в цілях охорони субєктивних публічних прав, чи в цілі захисту обєктивного правного ладу або публічного інтересу, і що є безпосереднім, а що посереднім її наслідком — чи перше, чи друге.

Такий погляд цілком виправдує з принціпового боку витворений французькою судово-адміністративною практикою і так званий позов популярний, коли позов вчиняється приватною особою в оборону не своїх прав, а публічних. Боронячи публічні права, громадянин доби­вається привернення порушеного обєктивного правопорядку, а через те усуває порушення і власних прав.

Можливість такого позову в засаді випливає ще й з належного уявлення взаємовідносин, між особистістю і державою. В правній дер­жаві, де особистість є субєктом прав, вона має право контролювати правомірність діяльности органів управління незалежно від того, чиї права порушено: чи її особисті, чи чужі. Як на приклад таких справ, де є можливим позов популярний та не тільки він є можливим, а й потрібним, можна вказати на справи виборчі, справи громадської опі­ки, гігієни і т.п. Правда, можна стрінутися з побоюванням, що іститут

популярного позову може породити силу справ, що ними будуть заси­пані суди. Але для паралізування цього лиха, коли б воно і повстало І приклад Франції не дає підстав для такого припущення/, законодавець завше має в своєму розпорядженні відповідні засоби, як напр., штра­фи за безпідставні позови, і т.п.

Що до оборони інтересів, то цей інститут теж витворила судово- адміністративна практика французької державної ради, та не тільки витворила, а й дала наочний приклад його життєвости. Мати судову оборону може інтерес не тільки чисто правний, що спірається на певні норми закону, а й моральний,але в кожному разі інтерес мусить бути актуальним, а не евентуальним. Розвиток інституту охорони інтересу, ідучи рівнобіжно еволюції інституту охорони прав, з його переходом від охорони тільки прав власних до охорони прав і чужих, прийшов до впровадження в практиці засади, що для охорони інтересу не треба, щоб він був для позивача стисло особистий; він теж може мати харак­тер популярний. Напр. досить бути платіжником податків, щоб мати право вчинити позов з приводу незаконної постанови відповідного органу управління, яка б обтяжувала місцеві фінанси.

Щож може викликати позов адміністративний? Постанова, роз­порядження, чин, взагалі будь який акт, в розумінні не письменного документу, а окремих моментів службового функціонування органів управління, а також і нечинність, занехаяння чи заховання, тоб-то все,чим в своїй діяльності органи управління можуть порушити пу­блічні права чи інтереси або загрожувати їм. А хтож може порушити права і інтереси, що їх борониться шляхом адміністративного позову, чи загрожувати їм? Це може зробити орган правління, як державного, так і самоурядового. Така формула буде найширше окреслювати за- пізвану сторону, залічуючи до неї кожну публічну чи то фізичну, чи то правну — особу в царині виконання нею своїх службово-публіч­них обовязків і прав. Це незвязуватиме законодавця, і в разі потре­би зробити якийсь виняток він матиме можливість перевести його,не ломаючи цілого інституту, комбінуючи методу генеральної клявзулі з методою негативної енумерації.

Зараз же з цього загального окреслення запізваної сторони необ­хідно зробити лише один виняток, що його зазначає увага до першого уступу цього артикулу.

Як уже було зясовано вище, доцільним уявляється залишити по­зовну структуру адміністративного спору і в тих випадках, коли він викликається інтересами охорони обєктивного правного ладу і дер­жави. Отже спір адміністративний повстає і тоді, коли, боронячи, ці інтереси, вчинить: уповноважений на те представник органу управ-

ління — позов, а Прокуратура — протест, що саме і зазначається в другому уступі цього артикулу.

Одного знесення Судом Адміністративним незакономірного акту органа управління і зобовязання його до певного заховання було б не досить в тих випадках, коли позивачу вчинено ще й шкодучи то мате- ріяльну, чи то моральну. Відповідальність органів правління за запо­діяну ними шкоду є однією з засад існування правопорядку в прав- ній державі, і право позивача на відшкодовання не підлягає жадному сумніву. Але яким шляхом можна його зреалізувати? Питання про матеріяльну відповідальність органів управлення — одно з найменш розроблених в науці і унормованих в законодавстві. Підстави цього інституту і його контури доводиться накреслювати, користуючися більше даними судової практики.

Не в кожному випадку незакономірного акту чи заховання і не за кожну заподіяну ним шкоду відповідає матеріяльно урядо­вець. Як каже Вахінгер /Verbrechen und Vergeben im Amte. Algemeine Erorterung, — ст. 197-307/, службовий обовязок буває двох родів: Amtspflicht, що полягає в закономірному виконанні службових функ­цій, і Dienstpflicht, що полягає не тільки в закономірному виконанні функцій айв тому,щоб бути вірним, слухняним і гідно поводитися. По­рушення цього останнього обовязку, що випливає з відносин служ­бового властвования /Dienstgewalt Verhaltnis/ є внутрішньою справою між державою і урядовцем, що тягне за собою заходи дисциплінарного впливу і дуже рідко обовязок відшкодовання. Тоді як порушення обо­вязку закономірного справування посади — Pflicht zur gesetzmassigen Amtsfuhrung — одночасово містить в собі порушення інтересів, з од­ного боку, держави, яко Inhaberder Amtsgewalt, довірря якої ошукуєть­ся і авторітет якої підривається, а з другого боку — третіх осіб, що їх охороняють порушені норми, при чім цим особам чиниться, як ма- теріяльна, так і моральна шкода. Ці переступи, що полягають в двох- бічному порушенні інтересів /здебільшого вони чинять і шкоду третім особам/, тягнуть за собою виникнення спорів адміністративних, а ра­зом з тим і претензій про відшкодовання.

Але урядові особи мусять відповідати матеріяльно за шкоду, запо­діяну не тільки службовим чином, що переслідується за порядком дис­циплінарним, чи й зовсім не переслідується,а й службовим злочином, що його переслідується за порядком кримінальним.

Обовязок винагородження шкоди, заподіяної вчинком, що пе- реселідується за порядком кримінальним, не підлягає жадному сумніву,що доокреслення кола випадків, в яких повстає цей обовязок. Инша річ, що до шкоди, заподіяної неправильним чином. Тут і в теорії, і в практиці не має згоди і одноманітности в визначенні випадків від- повідальности. Несправедливо було би вимагати від урядовця відпові- дальности за шкоду, заподіяну ним у всіх тих випадках, що відповідає і особа приватна. Як правило, він чинить не з користних чи инших особистих виглядів, а в і нтересах громадських. Він мусить відповіда­ти за занедбання там, де вимагається точне совісне і уважне виконан­ня ним своїх службових обовязків. Але він відповідає також за шкоду, заподіяну, хоч би й найменшою необережністю в тих випадках, коли закон покладає на нього обовязок особливо уважного відношення до прав приватних осіб.

В певних випадках, мусять бути створені більш пільгові умови відповідальности. Покладати на урядовця відповідальність за всяку помилку було б явною несправедливістю. Урядовець, що совісно, згід­но своєму розумінню, розвязуючи справу, керувався своїми знаннями, і досвідом, але все ж допустився помилки, не відповідає за неї своїм майном, якщо тільки вона не викликана його необережністю. Отже поза випадками, коли особливі закони покладають на урядових осіб обовязок винагородити всяку шкоду, заподіяну неправильним чином, вони мусять відповідати за шкоду, заподіяну такими чинами, непра­вильність яких обумовлена неправильним тлумаченням норми права, якщо вони чинили з заміром чи то всупереч безсумнівному розуму закону /обовязкової постанови чи розпорядження/, або всупереч оче­видним обставинам справи.

Широкий дискреційний розсуд і необхідність певних полегшень, що до матеріальної відповідальности урядовців раніше /у Франції до 1870 р., в Росії до 1917 р., в Австрії до 1863 р., Голандії до 1816 р., в Бель­гії до 1831 р., в Румунії до 1866 р. вимагали згоди начальства на при­тягнення урядовця, як до карної, так і матеріальної відповідальности. /Цієї згоди, як і визнані начальством чину урядовця неправильним, не треба в Англії. Але матеріальна відповідальність його значно обме­жується тим, що відповідає він не за «omnis culpa», а тільки в випадках умисного зловживання владою/. Потім ця адміністративна гарантія відпала, і урядовців стали притягати до відповідальности на загальних підставах до Суду чи то адміністративного,чи то загального.

Проте у Франції начальство все ж ще має вплив на відповідаль­ність своїх підлеглих урядовців. Префект може кожний позов про відшкодовання, зложений до Суду на урядовця, припинити пору­шенням перед Tribunal des Conflits «конфлікту». В такому випадку цей трибунал розвязує питання, чи є в даній справі вистачаючі під­стави до притягнення урядовця до матеріяльної відповідальности, і на практиці творить норми, яких нема в законі, про відповідаль­ність урядовців. Ці норми досить неясні і не певні з огляду на те, що трибунал має в цьому питанні повну свободу і дуже неохоче визнає існування в данній справі підстав для притягнення урядовців до ма­теріяльної відповідальности, що тягне за собою не велику кількість позовів на урядовців.

В Прусїї, що теж знала раніше адміністративну гарантію, після впровадження загально-німецького Civilprozessordunug’y в позовах на урядовців про відшкодовання для рішення загального суду тре­ба попереднє розвязання Oberverwaltungsgericht, ом питання, чи є в оскаржених чинах урядової особи перевищення службового уповно­важення ∕eine UeberschreitungderAmtsbefugnisse/. Таким чином і тут урядова особа відповідає не за кожну шкоду /нема omnis culpa/. Прак­тика Oberverwaltungsgerichta утворила норму, що визнає можливість таких помилок, які не уявляють собою порушення службового обовяз- ку і тому не тягнуть за собою матеріяльної відповідальности урядової особи, зокрема остання не відповідає за шкоду, заподіяну неправиль­ним розумінням неясного закону.

В дореволюційній Росії, а тим самим і на Україні, для потягнення урядової особи до матеріяльної відповідальности за шкоду, заподіяну злочином, потрібна була згода начальства /позов можна було склас­ти лише після притягнення запізваного до суду кримінального, а на це потрібна була ця згода: арт. 1070 і 1085 уст. уг. суд./ Коли ж її було заподіяно не злочином, а неправильним чином, тоді позов складався без жадної попередньої згоди начальства до відповідного Цивільного Суду. Але урядова особа відповідала матеріяльно перед Судом Цивіль­ним не за всяку вину, а лише за необачність, неуважність і повільність, як то було зазначено в арт. 1316 уст. гр.суд., цій матеріяльно-правній підставі відповідальности урядовців перед Судом Цивільним. В прак­тиці ж судовій витворилося правило, що кожна неправильність може бути основою матеріяльної відповідальности урядової особи.

Отже законодавство і судова практика розділяють чи розділяли питання: І/ заканомірности чину даного органу управління і 2/ в ви­падку визнання його незакономірним, неіснування чи існування його матеріяльноївідповідальности і її розмірів, доручаючи розгляд цих питань ріжним Судам. Але це не має жадної рації. Такий порядок, не гарантуючи ні більш обєктивного, ні більш правильного розвязання справи, лише ускладнює і зволікає остаточне вирішення її.

Проти відповідальности держави за шкоду, заподіяну його ор­ганами, можна було б виступати хіба що тільки з міркувань фінансо- во-бюджетових, щоб не покладати на державний скарб зайвого тяга­рю, але коли б цей тягар був дійсно значний і тяжкий, то там, де він є

/Франція, Швейцарія, де які німецькі держави/, було б принаймні спроби позбутися його. Отже побоюватися цього інституту нема чого.

Ідучи за прикладом Франції, де державна рада шляхом практики протягом останніх 20-25 років витворила інститут матеріяльної від- ловідальности органів правління за вчинену їм шкоду перед Судом Адміністративним — третій уступ цього артикулу позови про відшко­дований підпорядковує Судам Адміністративним.

Але можна добиватися винагороди шкоди,вже заподіяної пору­шенням прав чи інтересів, а не можливої, евентуальної, що тільки ще може повстати в майбутньому в наслідок загрози правам чи інтересам.

Арт. II.

В цілях усунення всякої шикани в переведенні справ і ліпшої, до­кладнішої підготовки їх для розгляду, цим артикулом впроваджується вимога заявления претензії про відшкодовання разом з вчиненням ад­міністративного позову.

Короткий термін має ще й ту рацію, що не можна протягом дав­ности тримати урядовця під загрозою вчинення на нього позову. Це негативно, депресивно відбивалося б на його психиці і тільки пере­шкоджало б йому належно виконувати свої службові обовязки, утво­рюючи можливість впливу на нього. А крім того, і сама істота справи вимагає, щоб позов скорше розглядався Судом, поки ще обставини справи свіжі в памяти причастних до неї осіб.

Арт. 12.

За часів абсолютизму органи управління невідповідали матеріально за шкоду, заподіяну ними хоч би й з їх вини в наслідок чи з приводу вико­нання ними своїх функцій. Hanp., в російському дореволюційному зако­нодавстві, як що шкода була заподіяна незаконним чином урядовця в ролі органа фіска, під час управління майном державного скарбу, то відповідав фіск. Коли ж урядовець допускався незаконного чину і чинив шкоду, як орган державної влади, то скарб не відповідав, а лише цей урядовець.

Але правна держава впровадила не тільки цю відповідальність винних органів, а й солідарну свою власну: в особі державного скар­бу. В одних державах цю засаду закріплено навіть через конститу­цію, як наприклад:у Австрії арт. 23 Конституції І.Х.1920 р. /в старій Австрії арт. 12 Конституції 1867 р./, в Німеччині арт. 131 Конституції

.................................................. ⅜⅝>

II.VHI.1919 p., в Польщі арт. 121 Конституції 17.III. 1921 p., а в других, як напр.,у Франції, її впроваджено поволі в життя шляхом судово-ад­міністративної практики. Фактично найпіирше поставлена відпові­дальність скарбу у Франції але й там він не відповідає за неправильні чинности Суду і поліції.

Що до доцільности засвоєння інститута солідарно-матеріяльної відповідальности держави і винного органа правління, то тут не може бути жадних сумнівів, остільки очевидним є значіння його,як одно­го з імперативних імпульсів до правомірного функціонування апара­ту правління. Перспектива неухильної матеріяьної відповідальности примушує органи правління до більш уважливого обережного відно­шення до закону в своїй службовій діяльности, а вищі з них,крім того, ще й до більш пильного і активного догляду за нижчими.

Доцільність вимагає, щоб в таких адміністративних спорах, де буде фігурувати і претензія про відшкодовання, скерована до держав­ного скарбу, яко солідарно запізваної сторони, останній репрезенту­вала якась місцева державна інституція чи урядова особа. Очевидно, що такою інституцією може бути тільки місцева скарбова Палата.

Все це і зазначено в артикулі 12.

Арт. ІЗ.

Нема жадних серьозних підстав звільняти і самоврядування від матеріяльно-солідарної відповідальности за шкоду, заподіяну його ор­ганами. Вони мусять нести цю відповідальність з тиж же самих моти­вів, що і державний скарб. Це правило і містить в собі даний артикул.

Арт. 14.

Артикул 9 подає засадничу формулу окреслення компетенції Ад­міністративного Суду, підпорядковуючи йому всі спори адміністра­тивні, оскільки закон не робить винятку з цього загального правила. Але крім тих спорів адміністративних, які законодавець з тих чи ин- ших причин може виключити з компетенції Адміністративного Суду шляхом методи негативної енумерації, на яку дає йому право артикул 9, необхідно зазначити ті справи, чи то судового, чи то адміністратив­ного характеру, які не можуть підлягати судово-адміністративному контролю за своєю істотою.

До таких справ належать:

І/ справи, підсудні на підставі відповідних кодексів Судам Цивіль­ним, Кримінальним і Військовим, хоч би в них стороною були і органи управління /Hanp., в цивільному позові на державний скарб в особі якоїсь адміністративної установи/.

2/ Так званні, акти Верховного Правління з приводу скликання, усунення і розвязання законодавчого органу. Ці акти не можуть викли­кати спорів адміністративних з причини свого спеціяльно-політично- го характеру. Непорозуміння, викликані ними, розвязуються іншими шляхами чи то в законодавчому чи то в спеціальному для того ство­ренному вищому судовому органі /Конституційний Суд/; але справи з приводу переведення виборів з компетенції Адміністративного Суду не виключаються. Натомість слід виключити справи з приводу оголо­шення законів, які теж мусять бути віднесені або до компетенції того органу, котрому, буде доручено розглядати спори конституційні, або до компетенції належного органу державного управління.

З/ Справи амнестії, бо саме уділення її може бути актом або Верхо­вного Правління, або законодавчим, який не може взагалі підлягати за­переченню. Спори ж, які можуть виникати з приводу пристосовання акту амнестії, розвязуються відповідними Судами в тому числі і Адміністра­тивним, якщо буде зачіплено справи підлеглі йому /напр. податкові/.

4/ Справи, що випливають з права міжнароднього, чи то писаного,чи то звичаєвого, з огляду на суто-специфічний характер норм цього права і своєрідність правних відносин, що їх вони регулю­ють, через що ці справи вимагають для свого залагодження спеціяль- них шляхів. Винятком з цього правила є норми, що їх видається для забезпечення виконання міжнародніх трактатів і конвенцій, — спори, що випливають з пристосовання цих норм, оскільки вони мають ха­рактер не приватно, а публічно правний, не виключаються з компетен­ції Суда Адміністративного.

5/ Справи, що торкаються репрезентації держави на зовні, виклю­чаються з компетенції Адміністративного Суду через те, що вони або є актами Верховного Правління, або випливають з норм міжнароднього права. А чому ті й другі не підлягають Адміністративному Судові, було вже зясовано вище.

6/ Справи військові в стислому значінню цього терміну, що ви­пливають з fors major військового чину, напр., наказ про евакуацію, про знищення якоїсь будівлі в цілях більшої зручности ведення бою і т.и. Інші ж справи, наприклад: спори з приводу військових реквізіцій і т.п., не виключаються з компетенції Судів Адміністративних.

її припозвала, ні в чому її не вяже, тоді як її процесуальна чинність іноді може не тільки суперечити інтересам сторони або іти і в розріз з ними, а й вязати останню/напр., в випадках оскарження ухвали Суду/.

Звичайно участь третіх осіб до певної міри ускладнює справу, але не настільки, щоб відмовлятися від впровадження цього інституту в процес адміністративний. В кожному разі вигоди належного висвіт­лення справи в наслідок участи третіх осіб переважають невигоди від певного ускладнення справи їх участю в ній. Небезпека необмежен- ня участи в справі третіх осіб усувається, насамперед, виключенням, так званого, головного вступу третіх осіб в справу. По друге, необхідна наявність безпосереднього інтересу в виграші справи тією стороною її, на бік якої третя особа вступає чи запозивається. А питання про наявність цього інтересу вирішуватиме Суд, який, очевидно, не може бути заінтересований в ускладненні справи. Практика пруських Адмі­ністративних Судів, де треті особи запозиваються Судом або з власної ініціятиви або на прохання сторін, цілком виправдала цей інститут. Нема підстав припускати, щобвін негативно виявився на Україні. Но­виною властиво є в порівнянні з пруськими адміністративно-проце­суальними правилами вступ третіх осіб з власної ініціятиви. Але його знає і то знає не з негативного боку процес цивільний, і нема чого від­мовлятися від нього і процесу адміністративному.

Вводячи ці правила проект іде за прикладом пруського закону 30.VIL1883 р., а також за проектом адміністративно-процесуального кодексу д-ра С. Лянгрода /Kontrola Administracji/ Warszawa-Krakow. 1929. ст. 258/.

Арт. 20.

Одним з завдань Прокуратури є охорона обєктивного правного ладу і взагалі публічного інтересу. Інтереси ж цієї охорони в більшій чи меншій мірі зачіпає, як то було вже зясовано вище кожний адміні­стративний спір. Тому Прокуратура, як і третя особа, заінтересована в вигранні справи однією з сторін, мусить мати право вступати в адміні­стративний процес в кожній його стадії. Присутність в кожному адмі­ністративному процесі інтересу публічного, в обороні якого повинна виступати Прокуратура усуває необхідність попередньої ухвали Суду, про допущення її до справи. Така ухвала потрібна лише відносно тре­тіх осіб, де в цілях усунення судової шикани і засмічення процесу по­бічними дрібними питаннями, Суд мусить попередньо вирішити, чи вступаюча до процесу третя особа дійсно заінтересована в тому, щоб одна з сторін процесу виграла справу, або чи прохання однієї з сто­рін про притягнення третьої особи є дійсно слушним. Все це і складає зміст даного артикулу.

Арт. 21-23.

З огляду на запозичення адміністративним процесом________________

у цивільного процесу позовної форми розвязання адміністративних спорів, уявляється доцільним,з причин відмінности адміністративно­го права, визначити точно основи і цілі адміністративних позовів, та що саме їх викликає.

Цивільний процес знає три роди позовів:

І/ Позови з виконавчою силою /actiones cum Condemnatione, Verurtheilungs, — Leistungs,- Vollstrekungs -Klagen/. Випливаючи з су- бєктивних цивільних прав, вони вимагають присудження запізваного до виконання обовязків, що лежать на ньому.

2/ Позови безприсудження — установлюючи, або преюди­ціальні /actiones sine Condemnatione, actiones praejudiciales, Feststellu Anerkennungs — Klagen/. Ці позови вимагають офі­

ційного визнання чи установлення /констатування/ існування чи не-

існування певного правного відношення, після чого вже може бути вчинено позов про присудження.

З/ Позови реформуючі, перетворюючі /Rechtsgestaltungsklagen — Bewirkungsklagen/. Вони прямують до створення, зміненнячи зне­сення правних відносин.

Для розвязання спорів адміністративних, процесуальна суть пе­реважаючої більшости яких зводиться до перевірки Судом правомір- ности публічно правних вимог позивача до органів управління, най­більше надаються позови з виконавчою силою, що займають в процесі цивільному перше місце, і що їх шляхом в ньому переводиться пере­вірка правомірности матеріяльно правних вимог позивача до запізва- ного /Отже тут існує певна методологічна аналогія, що теж промовляє за засвоєння адміністративним процесом цього роду позовів/.

Надаються до засвоєння і позови установлюючі в випадках, коли позов адміністративний викликається захованням органів управлін­ня. Деякі західньо-європейські процесуальні кодекси і цивільні, і адмі­ністративні залічують до установлюючих позовів ще й позови про ви­знання документів фальшивими або оригінальними. Але це властиво не є самостійні позови, а часткові побіжні питання, що виникають в процесі переведення инших позовів і розвязуються побіжно шляхом часткового переведення.

Щож до позовів перетворюючих, дуже рідких і в процесі цивіль­ному, то для спорів адміністративних вони найменше надаються.

Протести Прокуратури, займаючи формально окреме становище, по суті є позовами або з виконавчою силою — головним чином — або установлюючим.

Ціллю адміністративних позовів першого роду є здійснення пу- блічно-правних вимог, які зводяться до відновлення порушеного пра­ва чи інтересу або усунення загрози їм. Вимоги ці випливають з субєк- тивних публічних прав, які і є основою /causa acticnis/ позозу.

В позовах, установлюючих, ціллю є не здійснення публічно-прав- них вимог, а констатування існування чи неіснування певного субєк- тивного публічного права чи правного відношення, і таким чином основою їх не є субєктивні публічні права, а правотворчі або право- нищучі факти.

В позовах між позивачем і основами позову та його ціллю існує певний особистий звязок, певна особиста заінтересованність. Нічого подібного в протестах Прокуратури. Між обєктивним правним ладом і інтересами держави, що лежать в основі протесту даного Прокурора, і ним самим ніякого особистого звязку нема, як нема його між ним і ціллю протесту — приверненням попереднього стану порушеного правного ладу або усунення загрози йому. Протести Прокуратури складаються нею не в наслідок особистого заінтересовання, а з служ­бового обовязку, ex officio. Про заінтересованність як що і можна тут говорити, то в розумінні лише тої посередньої заінтересованности в захованні правного ладу і інтересів держави, яка властива кожному свідомому громадянинові.

Щож викликає позови і протести, чи що є приводом або, як каже II арт. закона Тим. Російського Уряду з 30.V.1917 р., основою /очевидно «дальшою» в процесуальном відношенні, бо ходить тут о фактичні об­ставини/ їх? Відповідь на це дає II артикул згаданого російського за­кону про Адміністративні Суди, який властиво і можна засвоїти. Але з огляду на те, що він оминає такі важливі моменти, як порушення меж компетенції, перевищення влади і заховання органів управління, його необхідно доповнити зазначеним цих моментів. Кінець же цього артикулу, що говорить про те, хто може складати скарги і протести, слід відкинути,к непотрібний з огляду на те, що про це говориться в другому місці.

Арт. 24.

Впровадження адміністративної юстиції не виключає можливости скарги за порядком адміністративно-інстанційним, оскільки це не забо­ронено спеціяльною нормою в даному законі. Тому уступ перший цього артикулу встановлює для позивача право вибору, між скаргою за поряд­ком адміністративно-інстанційним і позовом адміністративним.

Але звернення до першого шляху оборони своїх прав і інтересів не закриває для покривдженого можливости використати другий. Іду­чи за прикладом Західньої Європи, уступ другий артикулу 24 надає покривдженому право заперечити остаточну ухвалу вищої адміні­стративної інстанції шляхом адміністративного позову в відповідно­му Адміністративному Суді.

Але попереднє звернення покривдженого зі скаргою до відповід­ного органу управління не повинно загрожувати йому безконечною тяганиною. Для цього треба впровадити правило, яке б, з одного боку, змушувало цей орган не зволікати з розглядом скарги, а з другого, да­вало б можливість покривдженому в випадку такого зволікання звер­нутися до инших засобів охорони своїх прав і інтересів. Це й розвязує третій уступ даного артикулу, дозволяючи покривдженому вчинити адміністративний позов в Адміністративному Суді, якщо орган управ­ління протягом 12 тижнів буде зволікати з залагодженням його скарги чи прохання. Таке зволікання прирівнюється до відкинення скарги чи прохання.

Само собою розуміється, що не можна одну і туж саму справу пе­реводити одночасово і адміністративним, і судовим шляхом. Тому чет­вертий уступ артикулу встановлює, що звернення до Адміністратив­ного Суду в справі, яка ще не закінчена в органі управління, позбавляє позивача права переводити її далі за адміністративним порядком і тяг­не за собою закриття її.

Арт. 25.

Боронячи авторитет і незалежність Суду та ліпший порядок роз- вязання адміністративних спорів, цей артикул перешкоджає звернен­ню до органу управління в тій справі, яка вже провадиться в Адміні­стративному Суді, забороняючи цим органам приймати таку справу до свого розгляду.

Аналогичне правило було, в дореволюційному російському ци­вільно-процесуальному кодексі /арт. 238/ і в судовій практиці показа­ло свою доцільність.

Арт. 26.

Цей артикул визначає обєктивну, речеву компетенцію Адміні­стративних Судів Zcompetencia ratione materiae, objective, Sachliche Zustandigkeit/: якого рода справи, якому Суду саме підсудні.

Нормальним Адміністративним Судом є Адміністративний Від­діл Округового Суду. Його компетенції підлягають позови і протести на всі органи державного управління і самоврядування за винятком справ, що складають компетенцію Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Суду, яка, маючи до діла з цими винятковими справами, яко Суд першої інстанції, є таким чином Судом винятковим.

В визначенні компетенції Адміністративних Відділів Округових Судів і Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Суду слід вихо­дити з принціпу децентралізації Суду і необхідносте бережного від­ношення до де яких органів управління в ролі запізваної сторони.

Колегіальна структура звичайно-нормального Адміністративного Суду першої інстанції — Адміністративних Відділів Округових Судів, яка гарантує всебічне і докладне висвітлення та правильне розвязання складних справ, дає можливість підпорядковувати їх компетенції вся-

кого рода адміністративні позови на всі місцеві органи управління, як державного, так і самоурядового. З цього правила нема рації робити будь які винятки за істотними властивостями справ, як наприклад, це робиться у Франції, де всі скарги на перевищення влади незалежно від того, який орган управління допустився його, розглядає державна рада. Таке розвязання проблеми речевої компетенції Адміністратив­ного Суду, відповідаючи засаді децентралізації Суду, дуже зручне для людности, яка не потрібуватиме витрати коштів і часу на подорожі до столиці. Крім того, воно обіцяє і значно більшу скорість розвязання справи, що має дуже велике дисциплінуюче і виховуюче значіння для органів управління.

З міркувань же тактично-політичних слід зробити виняток з за­гального правила і передати до компетенції Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Суду ті позови адміністративні, вяких запізваною стороною будуть Голова Держави, Міністри і центральні установи, як державного управління, так і самоврядування. Звичайно, що уза- лежнення речевої підсудности справи від особи позваного не зовсім відповідає засадам демократизму,але коли ці засади не ідуть в ногу з належним рівнем культурного розвитку, особливо там, де соціяльно- політичні відносини не стабілізувалися ще, де правний лад і пошана до нього не стали для широкого загалу аксіомами повсякденного життя, инше розвязання поставленного питання було б лише не тільки не­безпечною, а й просто шкідливою вульгарізацією високих державних і громадських інститутів. Та зрештою часто густо позови, в яких за­пізваною стороною бувають вищезгадані фізичні і правні особи, тор­каються складних і важливих справ, що до певної міри виправдує під- порядковання їх винятковому Суду, в складі якого мусять бути більш досвідчені Судді.

Звичайно, що коли говориться про позов на Голову Держави, то мається на увазі не безпосереднє запізвання його, а того Міністра, що контрасігнував акт, який викликав позов.

До центральних органів самоврядування слід віднести не тіль­ки центральний орган територіяльного самоврядування, а й про­фесійного, релігійного, національного. Але такий орган мусить бути центральним не тільки в внутрішнє організаційному значінні, айв територіяльно-державному відношенні. Наприклад: яка небудь кооперативна організація, що має свої філії лише в певній частині держави, має свою краєву централю, що вже не підлягає будь якій иншій кооперативній установі. Така централя не буде тією цен­тральною установою, яку передбачає даний артикул. Вона не має вседержавного характеру, і тому може бути запізваною лише в Ад-

міністративному Відділі Округового Суду, а не в Судово-Адміні­стративній Колегії Найвищого Суду, хоч би знаходилася і в столиці. Тоді, як, скажім, головна управа союзу євагелістів в У.Н.Р. буде тією центральною установою, яку можна позивати лише в Судово-Адмі- ністративній Колегії Найвищого Суду, хоч би навіть ця управа і не знаходилася в столиці.

Про речеву компетенцію Делегованих Членів Адміністративних Відділів Округових Судів нічого не говориться тому, що вони власної сталої компетенції не мають. Компетенція їх утворюється для кожного з них окремо — ad hoc — і складає більшу чи меншу частину компетен­ції Адміністративного Відділу Округового Суду.

Арт. 27-31.

Властиво слід розріжняти суперечки компетенційні і суперечки про підсудність. Перші повстають між органами управління і Судами Адміністративними, коли виникає суперечка, яким шляхом мусить іти дана справа: чи судовим, чи адміністративним.Другі ж виникають між органами судовими, коли вирішується питання, який саме Суд мусить розглядати дану справу. В де яких державах Західньої Європи суперечки компетенційні розвязуються спеціяльно створенними для того судами /Франція, Прусія/, а в де-яких /Бельгія, Італія/ касаційни­ми інстанціями звичайних судів. А в Англії інституту компетенційних суперечек цілком не існує.

З огляду на те, що в УН.Р. Адміністративні Суди не є Судами, від- окремленними від системи загальних Судів, нема рації творити окре­мий спеціяльний Суд Компетенційний. Але й в самому гроні судової організації в інтересах єдности практики слід перевести по можливос­ті більше зосередження розгляду спорів компетенційних.

Суперечки про підсудність, що до обєктивної /речевої/ і субєк- тивної /forum, Gerichtstand/ підсудности, насамперед, можуть виника­ти між Адміністративними Судами. Тому що для Делегованих Членів Адміністративних Відділів Округових Судів і для цих Відділів вищою інстанцією є Касаційно-Адміністративна Колегія Найвищого Суду, найдоцільніше цій Колегії в її звичайому складі доручити розвязання суперечек про підсудність між Адміністративними Судами в ріжних комбінаціях за виключенням тих, до яких входить Судово-Адміністра­тивна Колегія Найвищого Суду.

В цих останніх випадках найдоцільніше доручити розгляд супе­речок про підсудність тій же Касаційно-Адміністративній Колегії

Найвищого Суду, але в збільшеному складі, що є вищою інстанцією для Судово-Адміністративної Колегії.

Зазначена вище організація розвязання суперечок про підсуд­ність, своїх, так би мовити, внутрішніх суперечок, відповідаючи двох ступневій системі Адміністративного Суду і за порядком інстанцій, і за обєктивною речевою компетенцією, як раз відповідно цій компе­тенції і зосереджує суперечки про підсудність певної категорії справ в двох інститутах Найвищого Суду, гарантуючи таким чином вироблен­ня єдности практики.

Можуть далі суперечки про підсудність повставати в ріжних ком­бінаціях між Судами Адміністративними, з одного боку, і Загальними та Військовими Судами, з другого. Розвязування їх можна було б зви­чайно залишити в компетенції Касаційно-Адміністративної Колегії, але це могло би викликати закиди,що до безсторонности її, а тому най­доцільніше передати його Загальному Зібранню Касаційних Колегій Найвищого Суду, цьому найкомпетентнійшому, найдосвідченійшому за своїм складом в питаннях процесуальних всіх трьох процесів /ци­вільного, кримінального і адміністративного/ інститутові цього Суду.

Що до розвязання спорів компетенційних між Адміністративни­ми Судами, з одного боку, і органами управління чи то державного, чи то самоурядового, з другого, то тут засвоюється те загальне правило /арт. 240 дореволюційного російського цивільно-процесуального ко­дексу і арт. 16 закону Тимчасов. Російського Уряду про Суди в адмі­ністративних справах - 30.V.1917 р./, що той орган управління, який вважає, що справа принята до свого розгляду будь яким Адміністра­тивним Судом, підлягає його компетенції, повідомляє про це цей Суд, а останній вже сам передає справу за належністю чи то Касаційно-Ад­міністративній Колегії Найвищого Суду, чи то Загальному Зібранню Касаційних Колегій цього Суду. За передачу цьому останньому ін­ститутові суперечок компетенційних між Судово-Адміністративною Колегією і органами державного Управління чи самоврядування про­мовляють тіж самі мотиви, з яких передано йому суперечки про під­судність між Адміністративними Судами, з одного боку, і иншими — здругого.

..............................................................................................................................................................................................................................................................................................

2. Представництво на Суді.

Арт. 32.

Питання про заступництво в Суді адміністративному розвязуєть- ся на практиці по ріжному. В одних державах /напр., Франція, Англія, Австрія/ сторона мусить провадити справу в суді Адміністративно­му тільки через адвоката. В других /напр. Прусія/ може робити це й сама. Але навіть там, де заступництво адвокатське є необхідним, бу­вають виключення. Наприклад: у Франції справи виборчі, податкові, пенсійні та про перевищення влади можна вести без участи адвока­та. Впроваджувати в УН.Р. обовязкове адвокатське заступництво в спорах адміністративних зараз, коли його нема і в справах цивільних — не можливо. Насамперед, не вистачило б адвокатів. Подруге, при загальному зубожінні це багатьох позбавило б можливости звернен­ня до Суду — нічим би було платити адвокатові. Тому хоч обовязкове адвокатське заступництво в Суді взагалі, а в Адміністративному зо­крема, має свої добрі сторони, на перших порах доводиться від нього відмовитися. В адміністративних позовах шкідливість цього до певної міри паралізується обмеженням в адміністративному процесі прин- ціпу диспозитивности в чинностях сторін і збільшенням ініціятиви Суду. Тому цей артикул і встановлює, що сторони, котрі є особами приватними, можуть виступати в Суді Адміністративному особисто або через своїх представників.

Органи ж управління, як державного, так і самоурядового, висту­пають на тіх же підставах, що і в справах цивільних.

Арт. 33.

Що до осіб, які можуть бути в Суді представниками сторін то нема підстав робити якусь ріжницю між справами цивільними і адміні­стративними, а тому даний артикул і установлює, що представниками сторін в Адміністративному Суді можуть бути ті особи, котрі мають право вести в Судах справи цивільні, згідно нормам цивільно-проце­суального кодексу.

3. Позов.

Арт. 34.

Сваволі, що до часу вчинення адміністративного позову, бути не може. Тут, як і в справах цивільних, мусить бути визначений певний реченець. Але з огляду на публічний характер адміністративних спо­рів, що вимагає більш швидкого і безпосереднього правного ефекту, реченець цей мусить бути значно коротчий. Закон Тимчасов. Росій­ського Уряду 30.V.1917 р. /арт. 18/ визначає один місяць. Але це зама­лий реченець на місцеві умови, і тому уявляється більш доцільним, ідучи за прикладом Австрії і Польщі /арт. 10 закону 3.VIIL1922 р. про Найвищий Адміністративний Трибунал/ збільшити його до двох мі­сяців.

Що до дати, від якої треба цей реченець рахувати, то,якщо позов викликано постановою чи розпорядженням, він рахується від дня ого­лошення чи загального, коли таке було, чи індивідуального: особисто позивачу; коли ж оголошувати їх ні в той, ні в другий спосіб було не­потрібно, то від того дня, як вони стали відомі позивачу. Цеж останнє правило мусить бути пристосовано й до випадків позовів, викликаних чином чи бездіяльністю, захованням або занехаянням.

Для позовів, викликаних повільністю, жадних реченців визна­чити не можна. Але тут повстає питання: зволікання протягом якого часу дає право на такий позов? В суті речі дати якусь одну загальну норму неможливо. Отже Судові доведеться розвязувати це питання в кожному конкретному випадку, беручи під увагу всі обставини і осо- бливости справи.

Арт. 35.

Визначати якийсь инший реченець для вчинення позову про від- шкодовання на винні органи управління, коли вчиняється його одно­го, ніж зазначений в попередньому артикулі, нема рації. Коли ж впи­нається такий позов на державний скарб чи орган самоврядування на підставі засади солідарної відповідальности, то тут мусить бути загальний реченець, визначений в законах цивільних. Ріжниця ця робиться не тільки в інтересах запізваного, як то вже було зясовано вище, а й позивача. Чим ближче момент вчинення позову на винний орган до моменту заподіяння шкоди, тим більше шансів на стягнен-

ня присудженого відшкодовання, які при більшому реченці можуть зменшитися в залежности від можливого звільнення винної урядової особи з служби, її смерти і т.и. Що ж до державного скарбу і органів самоврядування, то тут реченець для вчинення позову про відшкодо­вання чи первісного чи регресивного може бути і загальний; в даному разі підстав для винятку нема.

Арт. 36.

В цілях усунення зволікання справ впроваджується правило, що позови впинаються безпосереднє в належному Адміністративному Суді. Инший порядок вчинення їх, а саме через запізвану установу чи орган управління в тих випадках, коли Суд, не викликаючи сторін, за­лишає прохання без розгляду /арт. 51/, завдавав би цим органам зай­вий клопіт: складати непотрібне, але обовязкове пояснення, надсилати його разом з позовною заявою до Суду і т.и.

Инша річ протести Прокуратури. Тут якраз в цілях прискорен­ня руху справ слід скеровувати їх через належні органи управління. Надіслання ними до Суду цих протестів з своїми поясненнями часто даватиме останньому можливість відразу призначити справу на роз­гляд. Тільки для того, щоб орган управління не зволікав зі складенням свого пояснення на протест Прокуратури і надісланням його до Суду, слід визначити для цього певний реченець. Двох тижнів від дня вступу протесту буде цілком досить для цього. Правило це впроваджується за прикладом Закону Тимчасов. Російського Уряду про Суди в адміні­стративних справах 30.V.1917 р./арт. 19/.

Арт. 37.

Позовна заява в адміністративному процесі мусить задовольняти майже всім тим вимогам, що й у процесі цивільному. Вона мусить точ­но визначати сторони позову, а також зміст, предмет і основи його для того, щоб Суд міг зміркувати, чи має він до діла з цілком новим спо­ром, чи з повторенням старого, остаточно вже розвязанного раніше, або такого, який хоч ще не розвязаний, але знаходиться на розгляді того ж самого або иншого Суду, тобто має до діла з таким спором, яко­го розглядати не можна.

Вимоги ці задовольняюче зформульовані в арт. 20 закону Тим­часов. Російського Уряду 30.V.1917 р., і цей артикул і можна засвоїти

в основі. Треба лише доповнити його вимогою зазначення адреси за- пізваного, за якою установлюється місцева підсудність, та постанови, розпорядження, чину чи недіяльности, занедбання чи заховання, що викликали позов, а також дня, коли вони стали відомі позивачу. Це необхідно, з одного боку, для належної індивідуалізації позову, про що тільки що говорилося, а з другого, для зясовання, чи в межах вста­новленої давности вчинено позов, і в негативному випадку залишення його без розгляду на початку судочинства /арт. 51/. Крім того, слід ви­ділити в окремий пункт зазначення адреси позивача, що має цілком самостійне значіння.

Арт. 38.

В цілях полегшення малописьменним і неписьменним вчинен­ня позову, слід встановити, що в Адміністративному Відділі Окру- гового Суду і у Делегованого його Члена позов можна вчинити і словесно з тим, що черговий Член Суду в Адміністративному Відді­лі або Делегований Член його записують такий позов до протоколу, дотримуючися загальних правил складення протоколу, тоб-то за­писане перечитується позивачу, що зазначається в протоколі, і ним підписується.

Проте право вчинати позов словесно не може бути необмеженим. В справах важливих і складних, щоб усунути можливі на Суддів нарі­кання, що вони не вірно записали позов до протоколу і не правильно його сформулювали, краще вимагати вчинення позову в писаній фор­мі. При чім це зручніше зробити шляхом переліку тих справ, в яких можна вчинати позов на письмі, поклавши обовЯзок складення такого переліку на Міністра Юстиції, а не на самий Адміністративний Суд, щоб усунути можливість закидів, що він навмисно, щоб не завдавати собі зайвої праці, дуже обмежує перелік справ, в яких можна вчинати позов словесно. Правда, можна сказати, що Суди посідали б більше даних для Складення такого переліку, але Міністр Юстиції теж мати­ме можливість взяти під увагу ці данні, запитавши попередньо думку Судів.

Арт. 39.

Засада приступности Суду для людности вимагає полегшення способів подавання позовної заяви. Тому цей артикул дає пози­вачу право не тільки безпосереднє і самому це робити, а й через почту, або уповноваженого з зазначенням уповноваження в по­зовній заяві. Це уповноваження не дає права провадити справу в Суді, обсяг його обмежується лише поданням позовної заяви. Це загально-процесуальна норма, мається вона і в законі 30.V.1917 р. /арт. 22/.

Арт. 40.

Цей артикул є теж загально-процесуальною нормою, що її теж знає закон 30.V.1917 р. /арт. 23/. Але, засвоюючи її в редакції цього останнього закону, необхідно змінити п. 5. В російській редакції цей артикул вимагає подання разом з позовною заявою копії її і додатків до неї в двох примірниках. Таку редакцію не можна визнати задоволь­няючою. Запізваних може бути де-кілько. Отже копії мусять бути для кожного з них. Мусять вони бути і для Прокурора, а також для третьої особи, якщо в заяві є вимога притягнення її.

Арт. 41.

Правило цього артикулу теж є загально-процесуальною нормою технічного характеру, яку запозичається з того ж закону 30.V.1917 р. І арт. 24/. Відмінним є лише уступ четвертий, що має ціллю дати можли­вість Судові проявити власну ініціятиву в зібранні доказів і зясуванні справи, на що не має права в такій мірі Суд Цивільний.

Арт. 42.

Всі розпорядження з приводу позовних заяв мусять походити від Суду, а не від канцелярії. Коли позов вчиняється у Делегованого Члена Адміністративного Відділу Округового Суду — Судді одноособового, тоді річ зрозуміла, він видає ці розпорядження. Коли ж він вчиняється в Адміністративному Відділі Округового Суду, або в Судово-Адміністра­тивній Колегії Найвищого Суду, тоді виникає питання: який саме Суд­дя тут мусить це робити? Ідучи за прикладом дореволюційного росій­ського процесуального кодексу /арт. 265/ і закону ЗО.V. 1917 р. /арт. 25/, найкраще це покласти в Округовому Суді на Заступника Голови Суду, головуючого в Адміністративному Відділі, а в Найвищому Суді на Го-

лову Судово-Адміністративної Колегії. Такий порядок гарантує єдність практики і швидкість руху позовної заяви в першій стадії процесу.

Арт. 43.

Позовна заява може бути написана з такими дефектами, що її не можна вважати за той судовий папір, вступ якого до Суду розпочи­нає позов зо всима важливими матеріально і процесуально-правними наслідками цього моменту. Такі дефекти має позовна заява, коли не відповідає вимогам, ЩО & перелічено в п.п. 1, 3, 4, 5, 7 і 8 артикулу 37. Вимоги ці остільки важливі, що незадоволення хоч би однієї з них тяг­не за собою неприйняття позовної заяви і повернення її позивачу. Такі ж самі наслідки викликає відсутність при позовній заяві довіренності, як що вона складається на підставі її. Розпорядження про повернення позовної заяви робить Делегований Член Адміністративного Відділу Округового Суду, Головуючий в цьому Відділі Заступник Голови Суду або Голова Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Суду за на­лежністю.

Позовна заява, що її повернуто, вважається за таку, яка зовсім не складалася, і тому позовного задавнювання вона не перериває. В меж­ах давности позивач може вдруге вчинити той же самий позов. Але для того він мусить докладно знати причини повернення. Тому уступ дру­гий цього артикулу встановлює правило, що, коли повертається писана позовна заява, то причини повернення пояснюються на письмі. В тому ж випадку, коли позовна заява складалася словесно, позивачу на його бажання видається посвідка з поясненим причин неприйняття її /третій уступ артикулу/. Правило це знайоме і цивільним процесуальним ко­дексам. Подана редакція запозичена з закону 30.V.1917 р. /арт. 26/.

Арт. 44.

Звичайно, що як нема презумції непомильности вироку Суду, то тим паче не може бути такої презумції, що до попередніх розпоряджень Головуючих в Адміністративних Судах і Делегованих Членів Округо- вих Судів з приводу подання позовної заяви. Тому розпорядження про повернення позовної заяви може бути оскаржене до вищої інстанції за належністю. На зложення цієї скарги досить двох тижневого реченця. Правило цього артикулу теж загально-процесуальне, а запозичене з того ж закону 30.V.1917 р. /арт. 27/.

Арт. 45-46.

Крім вище вказаних важливих дефектів позовної заяви^які тягнуть за собою безпосереднє повернення її, можуть буть менш важливі де­фекти, які не перешкоджають прийняттю /позов вважається вчиненим і давність перерваною/ заяви, а лише припиняють дальший рух процесу до часу, коли їх буде усунуто. На це усунення позивачу дасться 7 денний реченець з поверстовим, про що його повідомляється з докладним зазна­ченням, що саме він мусить зробити. Коли ж протягом семи день зазначе­ні дефекти позовної заяви позивач не усуне, вона повертається йому. Це повернення має такі наслідки: давність вважається неперерваною, і роз­почати справу знову можна лише зложенням нової позовної заяви.

В випадку ж, коли в позовній заяві не зазначено місця замешкання позивача, вимога Суду, усунути дефекти позовної заяви оголошується шляхом вивішення оголошення про це в почекальні Суду протягом одного місяця. Якщо до упливу цього реченця позивач не зявиться і тим виявить недбальство в власній справі, то, щоб не засмічувати ді­ловодство Суду справами без руху, таку позовну заяву слід вважати за повернену зо всима випливаючими з цього наслідками, переховуючи її в канцелярії Суду, поки не зявиться і не забере її позивач, або не на­дійде час передачі її до архиву.

Зміст цих артикулів теж є загально-процесуальною нормою, і формуліровка їх в арт. 45 і першому уступі 46 запозичена з зако­ну 30.V.1917 р. /арт. 28 і 29/. Другий же уступ хоча теж запозичений відтіль-же /арт. 29/, але де в чому змінений за вказівками практики.

Арт. 47.

Гербова оплата в адміністративному процесі стягається не скрізь. Наприклад: її не знає пруський адміністративний процес /арт. 102/, а російський закон 30.V.1917 р. був її впровадив. Серьозних підстав, для звільнення від неї адміністративного процесу не має. Тільки з огляду на перевагу в адміністративних спорах публічного моменту, в інте­ресах якого більш швидкий рух справ, не треба дефекти в оплаті по­зовної заяви і додатків до неї гербовою оплатою завжди вважати за причину залишення прохання без руху. Ідучи за прикладом арт. ЗО вищезгаданого російського закону, слід надати Судові право за влас­ним розсудом, не припиняючи руху позову, стягти з позивача гербову оплату за виконавчим порядком.

Арт. 48-50.

З правил технічно-процесуальних, які впроваджує цей закон, що до форми писаних заяв і подавання їх до Суду, робити якісь виключен­ня для позовних заяв органів управління і протестів Прокуратури нема рації. Отже артикули 48-50, запозичаючи у закона 30.V.1917 р. ідею 31-33 артикулів цього закону, зобовязують органи управління і Прокуратуру свої позови і протести пристосовувати, що до писаної форми і подаван­ня їх, до правил, встановлених для позовів приватних осіб.

В звязку з вищенаведеними приписами, що до повернення і за­лишення без руху позовних заяв та протестів, виникає питання: як бути, коли Суддя, що приймав їх, недогляне формальних дефектів або помилково пристосує ту чи нішу норму закону і дасть рух, тоді,як треба б було або повернути їх, або залишити без руху? Очевидно, що в таких випадках, Суд, як тільки зауважить помилку Судді, мусить, ідучи за прикладом практики Цивільних Судів, з власної ініціятиви, або за вказівкою запізваного, в залежності від роду дефекту, абоза- лишити позовну заяву без розгляду, що рівняється поверненню її, або зупинити справу, призначивши позивачу реченець для усунен­ня помічених дефектів; при чім, якщо Суд помітить ці дефекти до викликання сторін в судове засідання, то робить це в розпорядчому засіданні.

Арт. 51.

Позовна заява, що задовольняє всім формальним вимогам ар­тикулів 37 і 40, мусить бути принята. Але вона може мати такі влас­тивості, які виключають розгляд її по суті, а саме: речева або місцева непідсудність справи даному Судові, пропуск встановленого законом реченця на вчинення позову, відсутність у позивача процесуальної дієздатности і нарешті, повторне вчинення позову, вже розвязаного судом /res judicata/. Недоцільно було б давати дальший рух позовній заяві з такими властивостями во імя економії і часу, і коштів. Тому, коли Суд помітить ці властивості ще до викликання сторін в судове засідання, він і без зауваження запізваної сторони, з огляду на обме­ження в адміністративному процесі засади диспозитивности і більшої ініціятиви Суду, може в розпорядчому засіданні залишити позовне прохання без розгляду.

Правило це запозичене з проекту адміністративного процесу Д-ра Лянгрода /-Kontrola Administracji. Warszawa-Krakow. 1929. r. str. 275/.

Арт. 52.

Зложення протесту чи позовної заяви, що задовольняють всім умовам приняття і дальшого їх руху, не може не вплинути на той акт чи чин органу управління, який їх викликає. Але спосіб цього впливу мусить бути ріжноманітний в залежності і від того, хто вчинає позов. Коли позов вчинає орган державного управління або територіально­го самоврядування, тоб-то, колив справі переважаючу ролю відограє публічний інтерес, для припинення акту чи чину органу управління досить самого факту зложення позовної заяви, якщо в ній є вказів­ка на необхідність такого припинення. Орган управління, що його акт чи чин заперечено, мусить припинити їх, одержавши від позивача посвідку Суду про зложення позовної заяви. Але така посвідка може торкатися таких позовних заяв, які у всіх відношеннях надаються до дальшого руху, инакше були б можливі і зловживання припиняючою силою вчинення позову. Отже Суд раніше, ніж видати таку посвідку, мусить переконатися, що маються усі умови для такого руху.

З огляду на важливість наслідків посвідки доцільніше, щоб вида­валася вона на підставі не одноособового розпорядження Головуючого чи в Адміністративному Відділі Округового Суду, чи в Судово-Адміні­стративній Колегії Найвищого Суду, а цілої Судової Колегії. Тільки для цього не потрібне судове засідання з викликом сторін, а вистачить і розпорядчого.

Все вищесказане стосується і протестів Прокурорського Догляду.

Що ж до позовних заяв приватних осіб і органів нетеріторіяльно- го самоврядування, то з огляду на перевагу тут приватних інтересів чи то індивідуальних, чи то колективних, одно зложення цих заяв не припиняє акту чи чину органу управління. Треба виразного про таке припинення прохання і відповідної постанови Суду /теж в розпорядчому засіданні/.

Запізвана сторона, довідавшися про припинення її акту чи чину, може просити Суд про дозвіл виконати їх, подаючи, очевидно, належні для такого дозволу підстави. Але до одержання такого дозволу вона все таки мусить припинити Оскаржені акти і чини чи то на підставі вищезгаданої посвідки Суду, чи то на підставі його розпорядження.

Арт. 53.

Боронячи доручені йому інтереси, запізваний орган управління, коли виконання його акту чи чину буде припинено, може просити Суд

в кожній стадії процесу про забезпечення припиненого виконання для того, щоб в випадку негативного розвязання позову не потерпіли ін­тереси, репрезентовані запізваним.

Арт. 54.

Кожна постанова Адміністративного Суду в справі припинення ви­конання оскарженого акту чи чину органу управління може бути оскар­жена до вищої інстанції. Важливість моменту припинення чи непри- пинення виконання вимагає поможливості скоршого розвязання цього питання. Тому треба утворити можливість оскарження постанови Суду першої інстанції окремо і незалежно від оскарження вироку по суті шляхом публічної скарги і визначити короткий реченець на зложення такої скарги. Сім день буде реченцем цілком для цього вистачаючим. Само собою розуміється, що постанови в цій справі другої інстанції Ад­міністративного Суду дальшому оскарженню не підлягають.

4. Рух справи до її розгляду.

Арт. 55.

Коли позовна заява чи протест відразу чи після виконання по­зивачем чи Прокуратурою вимог Суду надаватимуться до дальшого руху, Головуючий в Адміністративному Суді доручає справу зачергою доглядові одного з Членів Суду, яко доповідача. Це має рацію, з одно­го боку, ту, що принаймні один з Членів колегії, стежучи за справою і маючи обовязок доповісти її в судовому засіданні, знатиме її, а з дру­гого, призначення доповідача за чергою, усуває можливість будь яких закидів в тенденційності такого призначення, в небезсторонності від­ношення до тієї чи иншої справи.

Ідея цього артикула запозичається з закону 30.V.1917 р. /арт. 35/.

Арт. 56.

Дальший рух принято!' позовної заяви чи протесту полягає в тому, що Головуючий в Адміністративному Суді робить розпорядження про

надіслання запізнаній стороні і третій особі, якщо вона вже вказана, при повістці копій заяви і всих до неї додатків. Це розпорядження має не аби яке значіння, бо воно властиво фіксує приняття позовної заяви І датується це приняття днем вступу заяви до Суду/, а це приняття тяг­не за собою такі важливі матеріяльно-правні наслідки, як І/ перерва давности і 2/ початок росту процесуальних відсотків в позовах май­нового характеру. Правило цього артикулу є загально-процесуальною нормою.

Арт. 57.

Також ж загально-процесуальною нормою є і даний артикул. Ви­магає він скеровання повістки і копій позовної заяви чи протесту до виконавчих органів самоврядування тому, що управних осіб репрезен­тують їх назовні і виконують всі необхідні чинності виконавчі органи, а крім того, скерування повістки не до виконавчого органу, а до самого самоврядування могло б викликати непорозуміння, що до приняття її, і при бажанні навіть ухилення від нього.

Арт. 58.

Тому що в кожнім адміністративнім спорі є, як вже про це гово­рилося вище, в більшій чи меншій мірі публічний інтерес, і зачіпаєть­ся обєктивний правний лад, про кожний такий спір мусить знати той орган державної влади, на обовязку якого лежить їх боронити, тоб­то Прокуратура. Для того копія кожної позовної заяви і всих додатків до неї мусить надсилатися їй одночасово з надісланням їх запізваній стороні і третій особі, якщо остання вказана з самого початку. Проку­ратура, як оборонець обєктивното правного ладу і інтересів держави, коли знайде це потрібним, може вступити в справу в кожній стадії її, при чім користується всіма правами сторони, для того щоб належно боронити доручені їй інтереси.

Ідея участи оборонців публічних інтересів в адміністративних спорах на практиці здійснюється ріжно. В де яких державах /напр., Баварія, Португалія/ ролю таких оборонців відограє Прокуратура, а в де-яких /напр., Франція, Прусія/ спеціяльно призначені для того комі­сари. Законопроект зупиняється на Прокуратурі через те, що своїм за­вданням і функціями вона найбільше надається до виконання в адмі­ністративному процесі ролі оборонця публічних інтересів; а крім того, ще й тому, ще це усуває необхідність створення, і виховання цілого інституту, що потребувало б чимало коштів, сил і часу, чого на перших порах багато не може бути.

Арт. 59.

В основу запроектованого адміністративного процесу покладено комбінування засад писаности і словесности, при чім для більшої його еластичности не накидається якихсь сталих непорушних форм цьо­го комбінування, а в залежності від обставин залишається ініціятиві Суду звертатися до тієї чи иншої засади. Якби наприклад: було вста­новлено, що запізваний, одержавши копію позовної заяви, обовязково мусить подати до Суду писане пояснення, то це часом було б просто непотрібною формальністю, яка тільки зволікала б справу. Тому, іду­чи за прикладом закону 30.V.1917 р. /арт. 43/, цей артикул впроваджує правило, що Головуючий в Адміністративному Суді або Делегований Член Адміністративного Відділу Округового Суду, заряджуючи наді­слання запізваному копії позовної заяви, може запропонувати йому, якщо вважатиме це за потрібне, надіслати писане пояснення. Більше того, використовуючи більш широку ініціятиву Адміністративного Суду, він може навіть зазначити, які саме обставини вимагають від за- пізваного пояснень і підтвердження останніх.

Щоб не було зайвого зволікання, для подання пояснення мусить бути визначений певний реченець. В залежності від обставин реченець від двох тижнів до одного місяця з приліченням поверстових буде ціл­ком вистачаючим. Реченець цей мусить рахуватися від дня вручення запізваному при повістці копій позовної заяви зо всіма до неї додат­ками та пропозиції надіслати пояснення. День цей легко встановити, коли вручення відбувається через судового виконавця чи возного, бо вони зазначають його на поворотному примірнику повістки. Коли ж все це надсилається через почту, то щоб уникнути всяких непорозу­мінь і плутанини, найдоцільніше вважати таким днем, день надіслан­ня назад до Суду повідомлення про вручення, означений почтовим штемпелем.

Точне означення дня одержання запізваною стороною копії позов­ної заяви має важливе значіння. Від цього моменту вона стає причетною до справи і набуває певні процесуальні права. До вручення запізваному копії позовної заяви позивач має право закрити справу, взявши заяву назад або звернувшись до Суду з проханням залишити її без розгляду. В

межах давности він може знову вчинити той же самий або навіть і від­мінний позов. Але після вручення копії позовної заяви запізваному об­ставини істотно змінюються. В інтересах запізваного, раз його вже зачі­плено, зясувати справу взаємовідносин з позивачем і позбутися надалі поновлення тих же самих претензій. Тому запізваний має право вимага­ти розвязання спору по суті. Тепер вже Суд може задовольнити прохан­ня позивача про закриття справи тільки тоді, І/ коли запізваний на це погодиться, або принаймні не вимагатиме розгляду справи, 2/ коли про те ж проситеме і запізваний будь з якої причини, напр., за непідсудністю справи даному Суду, 3/ коли позивач проситиме закрити справу на за­вше без права поновлення позову, бо таке закриття справи рівнозначне відмовленню в позові. У всіх цих випадках запізваний має право на при­судження йому з позивача судових витрат.

Ставши причетним до діла, запізваний має право просити роз­гляду справи не тільки по суті, айв тому вигляді, в якому саме позов вчинено; тоб-то позивач не має права істотно міняти позовні вимоги без явної чи мовчазної його згоди. Зокрема не можна збільшувати ви­моги відшкодовання, але можна додавати те, що безпосереднє з них випливає. Нарешті, як один з субєктів процесу, запізваний дістає пра­во боронитися в процесі всіма засобами, що їх дозволено законом.

Але якщо в справу вступила Прокуратура, або третя особа, то зго­да запізваної сторони на закриття справи може мати значіння лише тоді, коли вони не заперечуватимуть. Якщо ж вони не погодяться на закриття справи, то запізвана сторона виступає з процесу, а вони при­ходять на її місце.

Инша, звичайно, де в чому ситуація і инші взаємовідносини утво­рюються, коли позивачем виступає орган державного управління або Прокуратура, а тако ж коли вони мають запізваною стороною теж ор­ган державного управління. Тратить в своїй абсолютності засада не­змінносте позовних вимог і відпадає питання судових витрат.

Ідея правила цього артикулу знайома пруським адміністративно- процесуальним правилам /арт. 65/.

Арт. 60.

Щоб усунути можливість будь яких непорозумінь, що до одер­жання запізваною стороною вимоги надіслання пояснення на позовну заяву, вимогу цю найдоцільніше зазначити в повістці, при якій буде надсилатися копія цієї заяви. Це технично-процесуальне правило за­позичається з закону 30.V.1917 р./арт. 44/.

Арт. 61.

Запізваний, надсилаючи пояснення у відповідь на позовну за­яву, мусить долучити до нього відповідну кількість копій його і до­датків до нього, щоб їх мали не тільки позивач і третя особа, якщо така мається в справі, а й Прокуратура. Після одержання пояснення, а як воно не надійшло, то після упливу реченця для надіслання його, Головуючий в Адміністративному Суді або Делегований Член Суду з власної ініціятиви, не чекаючи прохання сторін, призначає день роз­гляду справи. Це право призначення судового засідання випливає з обмеження засади диспозитивности і надання Судові права більш широкої ініціятиви.

До повістки з викликом на засідання Суду, яку надсилається за- пізваному, третій особі, якщо вона вже є в справі, і Прокуратурі, до­даються копії пояснення і додатків до нього. Це робиться для того, щоб всі причетні до справи завчасно мали можливість ознайомитися з ним і зявитися на засідання вже з належно обгрунтованими запе­реченнями, і щоб таким чином усувалася необхідність відкладення справи.

Ідея цього правила запозичається з дореволюційного російського процесуального кодексу /арт. 317/ і закону 30.V.1917 р. /арт. 45/.

Арт. 62.

Коли на підставі позовної заяви справа уявляється остільки яс­ною, що нема потреби в писаному поясненні запізваного, то відразу визначається день засідання Суду, на яке і викликається причетних до справи осіб.

В цілях охорони інтересів запізваної сторони, щоби дати їй мож­ливість належно підготуватися до засідання, а також щоб не зволікати справи відкладенням засідання, коли б ця сторона не мала можливос­те перевести цю підготовку, — день засідання мусить бути визначений з таким розрахунком, щоб між ним і днем вручення запізваній сторо­ні повістки про виклик на засідання Суду пройшло не менше 7 день і не більше місяця з прирахованням поверстового реченця /подібно до того, як в справі надіслання писаного пояснення на позовне прохання /арт. 59/.

Ідея правила цього артикулу запозичена з закону 30.V.1917 р. /арт. 40/.

Арт. 63.

Беручи під увагу місцеві умови комунікації, поверстовий рече­нець можна вираховувати, лічучи по 50 верст на добу для подорожі звичайним і по 300 — залізничним шляхом.

Цей артикул запозичено з дореволюційного російського процесу­ального кодексу /арт. 300/ і закону 30.V.1917 р. /арт. 41/.

Арт. 64.

Може статися так, що характер справи вимагатиме як найскоршо- го вирішення її, тоді засідання може бути призначене і раніше речен­ця, зазначеного в артикулі 62, але при тій умові, що запізвана сторона мешкає не далі, як за 25 верст від Суду. Це останнє обмеження вво­диться в цілях охорони інтересів цієї сторони, щоби дати їй можли­вість бути присутньою на Суді.

Цей артикул запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 42/ і дореволю­ційного російського цивільно-процесуального кодексу /арт. 301^і/.

Арт. 65.

Запізвана сторона може й не надіслати писаного пояснення, яке зажадає від неї Суд, і це їй жадними негативними наслідками не за­грожує. Але, з другого боку, вона може, одержавши виклик на Суд без попередньої вимоги писаного пояснення, надіслати його з власної іні- ціятиви. В цьому останньому випадку, якщо буде потреба дати пози­вачу можливість обгрунтувати своє заперечена пояснення, Суд може відкласти розгляд справи і призначити друге засідання, при чім нове подання сторонами будь яких писаних пояснень не може вже тягти за собою дальшого відкладення розгляду справи. Коли ж такої потреби не буде, то Суд може розглянути справу в цьому ж першому засіданні.

Артикул цей запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 46/.

Арт. 66.

В цілях полегшення зносин Суду з сторонами процес цивільний вимагає від них означення своєї, так званої, судової адреси, тоб-то адреси в тому місті, де знаходиться Суд, коли вони мешкають поза цим

містом. Невизначення стороною адреси тягне за собою залишення по­вісток і паперів, призначених для неї,в канцелярії Суду. Виправдувати­ся неодержанням їх в цьому останньому випадку вона не може.

Але в процесі адміністративному ця норма є недоцільною. Заса­да диспозитивности є тут обмеженою, сторона позовна в інтересах публічних, поки з процесу не виступила, мусить по можливості бути присутньою на засіданні Суду. А для цього про день його вона пови­нна бути повідомлена не фіктивно, що часто трапляється при адресі судовій, а фактично. Це ж найліпше здійснюється тоді, коли повістка і всі належні їй папери надсилаються на адресу, під якою вона постійно замешкує, і яку вона подала в позовній заяві, що виразно і зазначаєть­ся для усунення всяких сумнівів, що до обовязковости для неї судової адреси. Про запізвану ж сторону нема чого і згадувати, раз ця адреса не обовязкова для позивача.

Артикул цей запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 47/.

Арт. 67.

Звичайно особи, причетні до справи, і їх повіренні та уповнова­жені мають право знайомитися з нею в канцелярії Суду. Це є загаль­но-процесуальним правилом. Але з огляду на своєрідність справ, що їх розглядає Суд Адміністративний, з цього правила необхідно зро­бити виняток. Інтереси публічні можуть вимагати, щоб зміст певно­го акту протягом певного часу заховувався в таємниці, але Суд між тим повинен його знати для правильного уявлення справи. Тому орган управління, надсилаючи такий акт Судові, може просити про захован­ня його в таємниці. Та й сам Суд з власної ініціятиви може прийти до висновку, що той або инший документ не може бути оголошений. За загальним же процесуальним правилом сторони можуть покликати­ся на все, що є в даній справі. Отже, щоб в таких випадках заховати таємницю, Суд мусить мати право виключати певні частини справи з огляду їх сторонами.

Це останнє правило запозичене з проекту адміністративного про­цесу Д-ра Лянгрода /там же, ст. 279/.

Арт. 68.

Часто трапляється, що позов буває безпідставним чи то з боку правного, чи то з боку фактичного, і ця безпідставність яскраво ки-

дається ввічі вже в позовній заяві. Давати дальший рух такій заяві було б не доцільно, бо це надаремно відбірало б час у Суда і його канцелярії і наражало б запізвану сторону на зайві турботи і видат­ки. Щоб уникнути цього, Головуючим в Адміністративних Судах і Делегованим Членам надається право, не викликаючи запізвану сто­рону, мотивованою резолюцією відмовити в позові. Резолюція ця по­дається до відома позивачу, при чім йому пояснюється, що коли він не погоджується на неї, то може протягом 2 тижнів або просити про надання його позовній заяві дальшого нормального руху, тоб-то про призначення розгляду справи в судовому засіданні з викликом за- пізваної сторони, або оскаржити резолюцію до вищої інстанції за по­рядком, яким оскаржується звичайні вироки. Від моменту подання прохання про призначення судового засідання резолюціяперестає існувати, і наступний вирок не може ні підтвердити її, ні залишити в силі. Коли ж позивач не просить про призначення засідання і не оскаржує резолюції до вищої інстанції, тоді вона набірає значіння і силу звичайного остаточного вироку.

Ідея цього артикулу запозичена з пруських адміністративно-про­цесуальних правил /арт. 64/.

Щоб запобігти засміченню Адміністративних Судів безпідстав­ними позовами уявляється доцільним надати Головуючим в них і Де­легованим Членам право разом з відмовленням резолюцією в явно безпідставному позові оштрафувати позивача. Таке правило є відо­мим австрійському адміністративно-процесуальному кодексу. Розмір штрафу визначає Суддя на власний розсуд в залежності від обставин і особливостей справи в межах від 3 до 500 карбованців.

5. Розгляд справи.

Арт. 69.

Діяльність Суду, як і всякого иншого органу державної влади, може відбуватися або в більшій чи меншій таємниці від суспільства, або більш чи менш прилюдно. Прилюдність /Volksoffentlichkeit/ роз­гляду Судом справ є одною з головних засад сучасного судочинства не тільки Цивільних і Кримінальних, а й Адміністративних Судів.

Для правильного виконання Судом своїх завдань прилюдність його засідань має величезне значіння. Насамперед, вона дає можли­вість суспільству контролювати діяльність Суддів і змушує їх бути більш пильними і уважними до своїх обовязків. «Прилюдність — це віжки для пристрастей і уздечка для поганих Суддів» /Ayrault за проф. Васьковським «Учебник гражданского процесса». Москва. 1917 г. ст. 116/. По друге ж, вона зменшує можливість виникнення підозрінь проти Суддів в несправедливості, які пишно розквітають, коли діяльність Суду і причетних до справ осіб заховується в таєм­ниці, що так сприяє розвитку хабарництва, підкупу Суддів і свідків, зволіканню справи і т.п. По третє, прилюдність позитивно впливає на причетних до справи осіб, їх повірених, свідків, експертів, зму­шуючи їх до сумлінного виконання своїх обовязків і обережности та совістности в виборі засобів і форм оборони своїх і доручених їм інтересів. Нарешті ж, і це саме головне для Суда Адміністративного, прилюдність судочинства виховує в людності свідомість не тільки своїх публічних прав, а й обовязків і почуття громадянина. Рівень правного почуття суспільства підноситься, воно знайомиться з пу­блічним правом в його практичному здійсненні і привчається шану­вати обєктивний правний лад.

Але засада прилюдности може здійснюватися лише відносно су­дових засідань і не поширюється на процесуальну чинність Суду по­за ними. Остання для тієї цілі, для якої впроваджується прилюдність, не тільки не потрібна, а часом може бути і просто шкідлива. Напри­клад, відвідування особами, непричетними до справи,канцелярії Суду і ознайомлення з актами справи, з одного боку, тільки обтяжувало б канцелярію, а з другого, могло б загрожувати цілості і порядку пере- ховання цих актів, а між тим про зміст їх ці особи можуть довідатися в судовому засіданні, де їх буде зачитано.

Цю засаду прилюдности і впроваджує цей артикул в редакції ар­тикулу 49 закону 30.V.1917 р. В пруських адміністративно-процесуаль­них правилах йому відповідає перший уступ арт. 72, а в дореволюцій­ному російському цивільно-процесуальному кодексі — арт. 324.

Арт. 70.

Засада прилюдности засідань не є абсолютною: в певних випадках вона зазнає обмежень, і справи розглядаються неприлюдно. Як устано­вило вже це життя, підставою для таких винятків можуть бути міркуван­ня необхідности пошани до релігійного сумління людности, заховання громадського ладу і охорона моралі. Тому коли в справі є такі моменти, прилюдне оголошення і обговорення котрих може бути шкідливе для релігії, громадського ладу чи моралі, то Суд може ухвалити неприлюд- ність засідання, оголошуючи в кожному разі цю ухвалу прилюдно.

Це правило, що складає перший уступ цього артикулу, запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 50/. Знайоме воно також і дореволюційному російському цивільно-процесуальному кодексу /арт. 325/. Ідея такого обмеження відома і пруським адміністративно-процесуальним прави­лам /другий уступ арт. 72/.

Але в справах, що їх розглядають Суди Адміністративні, можуть бути ще і инші моменти, які теж можуть вимагати неприлюдного роз­гляду справ. Це, так звана, комерційна і скарбова таємниця. В цілях охорони її, Суд, з власної ініціятиви чи на прохання зацікавленої в тому сторони, може ухвалити неприлюдність розгляду справ податко­вих і карно-скарбових, в яких як раз саме може ходити про цю таємни­цю. Така ухвала Суду оскарженню не підлягає.

Правило цього уступу запозичено з проекту адміністративно- процесуального кодексу Д-ра Лянгрода /Там же ст. 283/.

Арт. 71-72.

Як звичайно, розгляд справи починається доповіддю її Членом Суду — доповідачем. В якій формі ця доповідь мусить робитися — до­цільніше це не визначати, залишивши вільну руку судовій практиці, бо в залежності від властивостей тієї чи иншої справи в одному ви­падку потрібна буде словесна доповідь, в другому читання завчасно складеної писаної доповіді, а в третьому може бути комбінація першо­го і другого способу її, що вважається найліпшою формою доповіді.

Після доповіді справи дають свої пояснення сторони та їх пові­рені.

Подібні правила є в законі 30.V.1917 р. /арт. 51-52/ і в дореволю­ційному російському цивільно-процесуальному кодексі /арт. 327-329/.

Арт. 73.

Сторони за силою засади диспозітивности можуть явитися на за­сідання Суду особисто або в особі своїх, повірених чи разом з ними, а можуть і зовсім не явитися ні особисто, ні в особі своїх повірених. Це не зупиняє розгляду справи, і Суд, якщо матиме всі необхідні для того данні, може справу вирішити і в відсутності сторін. Але як і в Суді Цивільному, Суд може зажадати зявлення______________________ позивача особисто чи через повіреного, коли прийде до висновку, що та чи инша обставина вимагає його пояснення. Це звичайно трапляється найчастіше тоді, коли приходить до перевірки доказів. Надсилаючи позивачу вимогу зявлення його на засідання, Суд мусить зазначити, які саме обстави­ни вимагають пояснень позивача; це необхідно для того, щоби дати останньому можливість завчасно приготовитися до пояснень, зібрати матеріял, що міг би ці пояснення підтвердити і скріпити і т.и.

Якщо позивач не виконає вимоги Суду і не зявиться на його засідан­ня, то Суд може закрити справу, присудивши з нього на користь запізва- ної сторони судові витрати. Такого кінця справи не може усунути про­хання позивача вирішити справу в його відсутності, як це буває в процесі цивільному, бо неявившись на засідання і не подавши необхідних пояс­нень, він сам позбавляє Суд належних данних для вирішення її. Але коли запізвана сторона проситиме про розгляд справи по суті, то Суд мусить вирішити її чи на підставі тільки тих даних, які матимуться вже в справі, чи ще й тих, які він сам може зібрати з власної ініціятиви. Не може бути закрита справа також тоді, коли розгляду її жадатимуть Прокуратура або третя особа, хоч би запізвана сторона і просила про закриття її.

Артикул цей в своїй основі запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 53/. Знає це правило і дореволюційний російський цивільно-про­цесуальний кодекс.

Арт. 74.

Останніми часами в цивільному процесі, де так широко впрова­джено засади диспозитивности і змагальности, помічається нахил до певного обмеження цих засад і поширення натомісць засади судєй- ського керовництва і ініціятиви, не зважаючи на певний, так би мо­вити, сувернітет особистости в царині приватних прав. Тим паче ще більше підстав для розширення меж самодіяльносте і ініціятиви Суду в процесі адміністративнім з огляду напублічний характер адміністра­тивних спорів. Тут не тільки сторони, а й Суд зацікавлені в належному зясованні справи, і тому засада цивільного процесу: «Суд ні в якому разі сам не збірає доказів чи довідок, а базує рішення виключно на до­казах що їх подали позовники» /арт. 367 дореволюційного російського цивільно-процесуального кодексу/ мусить бути відкинута /Не зважа­ючи на таку категоричну формулировку, Суд все ж таки мав право де що з власної ініціятиви робити в царині зібрання доказів: признача­ти експертизи, огляди, вимагати від сторін пояснень, вказувати їм на недостачу доказів наведених ними обставин, що мають істотне зна­чіння для справи/, і натомість впроваджена комбінація принципів змагального /Verhandlungsmaxime/ інквізіційного /Unfersuchungs,- Inquisitions — maxime∕ Нічим не стісняючи сторін в зібрані доказів, навпаки допомагаючи їм, він і сам збірає їх, доповнюючи таким чи­ном їх вільний почин ZfreierParteibetrieb/ своїм офіційним почином /Officialbetrieb/ з обовязку /ех officio/. Але в цій своїй діяльності Суд не звязаний засадою диспозітивности. Не тільки не питаючи- ся згоди сторін, а навіть в супереч їх волі, він може подбати про зафіксовання і долучення до справи того чи иншого доказу. Таке обмеження принціпу диспозітивности випливає з присутности в кожному адміністративному спорі публічно-правного елементу. Ін­тересами охорони обєктивного правного ладу, який зачіплюється кожним адміністративним позовом, ніхто не може на власний роз­суд розпоряджатися.

Це право Суда з власної ініціативи виясняти справу та збірати до­кази і зафіксовується цим артикулом, що його запозичається з закону 30.V.1917 р./арт. 54/.

ApT. 75.

Перевірка доказів мусить відбуватися на загальних підставах, тоб-то на тих же самих, що і в процесі цивільному. Ці технічно-ме­тодологічні правила, випробовані практикою в процесі цивільно­му, цілком надаються до зуживання їх і в процесі адміністратив­ному. Суд може перевіряти не тільки ті докази, які заперечені сторонами, а й ті, які, на його власну думку,треба перевірити. Це його право випливає з обовязку кожний поданий доказ належно зважити і оцінити.

Правило це запозичене з закону ЗО.V. 1917 р. /арт. 55/.

Арт. 76.

Коли в стадії зібрання доказів і перевірки 'їх трапиться так, що треба І/ вчинити допит свідків, котрі мешкають по за містом, де знахо­диться Адміністративний Суд, і котрих з будь яких законних причин не можна викликати на засідання Суду, а також 2/ перевести огляд на місці теж поза містом знаходження Суду, то Адміністративний Відділ Округового Суду може доручити зробити це Делегованому Члену або Народньому Судді там, де немає близько Делегованого Члена, а Судо­во-Адміністративна Колегія Найвищого Суду — цим Суддям або Ад­міністративному Відділові Округового Суду.

Це — звичайне технічно-процесуальне правило.

Арт. 77.

Але не всі роди доказів, знайомі процесу цивільному, можуть бути впроваджені в процес адміністративний. Присяга, до якої з застере­женням ставиться і процес цивільний, і яка базується на довірі однієї сторони до релігійносте і добросовістности другої, не може мати міс­ця там, де однією з сторін є особа правна, або представник інтересів публічних. А в адміністративному процесі якраз майже виключно за- пізваною стороною є особа правна; коли ж і фізична, то урядова, котру не слід наражати на небезпеку сумнівів, що до її добросовістности.

Артикул цей запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 56/.

Арт. 78.

Другий вид доказів — признання — не може мати в процесі адміні­стративному того значіння, яке воно має в процесі цивільному. В остан­ньому на підставі засад диспозітивности і змагальности воноє безпере­чним. Суд не має права сумніватися в його правдивості, перевіряти й відкидати його тому, що воно не в згоді з иншими обставинами справи. В адміністративному ж процесі, де сторони не мають такої свободи роз­порядження своїми правами і засобами їх оборони, а Суд — не тільки безсторонній арбітр в спорі, а й активний оборонець неодмінного еле­менту кожного адміністративного спору — публічного інтересу, при­знання не може прийматися абсолютно безумовно. Для Суда воно не є обовязковим, і він мусить його розцінювати на загальних підставах.

Це правило теж запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 57/.

6. Вироки Суду.

Арт. 79.

Адміністративний процес не знає системи формальних доказів, тому Суд вирішує справу за своїм внутрішнім переконанням. Але це

переконання не може бути безпідставним, цілком вільним і безконт­рольним. Воно повинно базуватися на законі і сукупності всіх обста­вин справи, котрі Суд мусить зважити і оцінити за їх внутрішніми властивостями, керуючися законами логіки, висновками науки і жит­тєвим досвідом, при чім мусить пояснити,чому той чи инший факт він вважає доведеним чи недоведеним.

В процесі цивільному Суд не може доповнювати фактичний мате- ріял, зібраний сторонами, і обмежується розглядом і оцінкою даних, наведених і доведених сторонами /judex secundum allegata et robata judiciare debet∕.

В процесі ж адміністративному він бере під увагу і данні, встанов­лені ним самим з власної ініціятиви.

В процесі цивільному Суд за принціпом диспозітивности не може присудити позивачу того, чого він не вимагав, або більше, ніж вимагав Zne eat judex ultra petita partium/. Але в процесі адміністративному з огляду на ролю в спорах адміністративних публічно-правного момен­ту, він може в своєму вироці торкатися і таких речей, яких сторони не вимагали, якщо ці речі звязані з вимогами сторін.

Все це і зазначає даний артикул, що його запозичається з закону 30.V.1917p. /арт.58/.

Арт. 80.

Обсяг влади Адміністративного Суду в вироці мусить відпові­дати обсягу його компетенції і фактичним обставинам, які викликали адміністративний спір. Цієї засади додержуються не всі законодавства. Де котрі з них без потреби звужують ефективну силу вироків Адміні­стративного Суду. Наприклад: в Бельгії і Італії Суд не може ні знести, ні змінити розпорядження органа управління, ні наказати йому вжити заходів до привернення сили порушеного закону. Він мусить, визнавши це розпорядження незаконним, обмежитися розглядом наслідків цього розпорядження по відношенню до предмета позову, підлеглого йому. Теж в Австрії Адміністративний Трибунал або затверджує, або касує адміністративний акт, але не змінює його. В Англії ж навпаки, Суд не тільки касує, а й виправляє акти органів управління. Ця остання сис­тема, що гарантує безпосередній реальний результат судової перевірки правомірности управління, уявляється найбільш доцільною в умовах української дійсности, яка потрібуватиме не моралізуючо-правного ро­зумування і посередньо педагогічних впливів на управління, а екзеку­тивної сили вироків Суду, наочних і реальних наслідків їх.

В даному випадку більш підходить в ідеї приклад Англії, a in concrete артикул 59 закону 30.V.1917 р. з деякими поправками і допо­вненнями.

Отже Суд в своєму вироці може ухвалити:

І/ залишити без наслідків позовну заяву чи протест, коли виявить­ся їх безпідставність. З тих же мотивів, що і в випадку, передбаченому артикулом 68, Адміністративний Суд мусить мати право карати по­зивачів штрафом, коли виявиться явна безпідставність і неслушність позову. В разі позивач,покараний на підставі арт. 68, переніс би спра­ву на розгляд в судовому засіданні і програв би її й тут, то Суд може підвищити штраф в межах наданої йому влади,не додержуючись, коли визнає це за потрібне, розміру встановленого арт. 68. Правило це уяв­ляється доцільним в боротьбі з упертим сутяжництвом.

Коли ж навпаки, Суд визнає позовну заяву чи протест слушними, то не обмежуючися 2/ скасуванням спротестованих чи заперечених постанов, розпоряджень, чи чинів, він може наказати відповідному органу управління видати замість скасованого новий акт чи докона­ти иншого чину згідно вказівкам Суду. Терміни «наказ», «вказівка» по відношенню до органів управління можуть стрінути заперечення з боку оборонців їх авторітету, але це звичайні терміни формульовки екзекутивної сили вироків Суду, що існують і в процесі цивільному, за нормами якого «накази» і «вказівки» Цивільного Суду також обовяз- кові в певних випадках для органів управління.

З/ Доведене невиконання органом управління певного чину,що його йому велить закон чи обовязкове розпорядження, тягне за собою наказ Суду органові управління доконати цього чину. Такий же наказ викликає необхідність певного чину органа управління для привер­нення законного ладу чи права позивача. Нарешті, Суд може наказати органові управління утриматися від певних чинів.

4/ Коли касується неправомірна постанова чи розпорядження ор­гану управління, що має загальне значіння, а не тільки для позивача, тоді Суд, як це вже подано вище, наказує органові управління видати нову постанову чи розпорядження. Коли ж вони не загального зна­чіння, а індивідуальні — торкаються лише причетних до справи осіб, то тоді Суд може і сам змінити їх, коли прийде до висновку, що вони необхідні.

Позбавляти Адміністративний Суд права,як самому міняти ска­сований акт органу управління, так і наказувати останньому пере­вести певну зміну чи доконати певного чину, — серйозних підстав нема. Якщо Суд може ліпше за інші органи влади установити з погля­ду правомірности дефекти актів органів управління, то очевидно, що він же мусить краще і знати і вказати якими ці акти повинні бути,і як їх доконати. Серйозно про підрив авторітету органів управління цим правом Суда говорити не приходиться. Може ходить лише про зачіплення самолюбства того чи иншого урядовця чи колегії в ор­ганах управління, але така можливість змусить їх тільки до більшої обачности: частіше будуть оглядатися на закон і думати про пого­дження своєї діяльности з правом. Не може бути і змішання двох функцій влади. Суд, як правило, в діяльність органів управління не втручається; лише тоді, коли виникає правно-адміністративний спір, він розглядає його і якщо визнає, що орган управління переступив межі правомірности, наказує йому,виконуючи цим свою звичайну судейську функцію, зробити те, чого правомірність вимагає. Право наказу виконати вирок Суду є його невідіймане право, яке надає його вирокам екзекутивну силу, і без якого останні були б абстрактними сентенціями, виконання чи невиконання котрих залежало б від волі програвшого справу. Позбавляти Суд цього права в спорах адміні­стративних нема підстав.

5/ В позовах установлюючих Суд в своєму вироці констатує існу­вання чи неіснування певного права чи правного відношення.

6/ Нарешті, в позовах про відшкодовання, якщо вимога його до­ведена, Суд ухвалює про задоволення її, тоб-то про стягнення з запіз- ваного на користь позивача певної суми грошей.

Арт. 81.

Коли в процесі цивільному виявляються ознаки кримінального чину, то Суд цивільний часто припиняє справу до розвязання Судом Кримінальним справи кримінальної, якщо від цього вироку залежить те чи инше вирішення її. Зовсім иншє в процесі адміністративному. Правомірність чи неправомірність акту органа управління незале- жить від того, чи звиданням цього акту звязаний чи не звязаний будь який злочин органу, що його видав. Тому і виникнення в адміністра­тивному спорі питання про присутність в справі ознак злочину, хоч би й службового, або навіть і саме порушення кримінального пересліду­вання не зупиняє справи.

Правило це є і в законі 30.V.1917 р. /арт. 60/.

Арт. 82.

Вчинення позову чи протесту може при певних умовах, як то було вже зясовано вище, зупинити заперечений акт чи чин органу управлін­ня. Але воно, як рівно і дальший рух справи в Суді Адміністративному, не може позбавити права скасувати їх за адміністративним порядком, як ту владу, що їх видала, так і ієрархично вищу. Мають вони також право і змінити їх. Заборона цього була б лише нічим невиправданим затяганням неправомірного стану.

Це правило також є і в законі 30.V.1917 р./арт. 61/.

Арт. 83.

З моменту скасовання органом управління свого власного чи під­владної йому інстанції запереченого чи спротестованого адміністра­тивного акту або чину, як також відповідної зміни, може відпасти під­става адміністративного спору, і дальше провадження його може бути безцільним. Тому Судові надається право закрити таку справу, якщо немає вимоги відшкодовання. Присутність останньої вимагає закін­чення її розвязанням по суті.

Правило це запозичається з закону 30.V.1917 р. /арт. 62/.

Арт. 84.

Але може статися так, що знесення органом управління свого акту чи чину або зміна їх ще не робитиме безцільним дальший рух справи. Маючи на увазі дальші наслідки такого акту чи чину, позивач може бути зацікавленим в тому, щоби Суд своїм вироком, всеж зафіксував їх неправомірність. Тому, якщо в момент зложення позову чи протесту для того малися всі необхідні законні підстави і умови, Суд мусить на вимогу позивача розглянути справу по суті. В випадку програшу спра­ви запізвана сторона не звільняється від обовязку сплачення судових витрат позивачу.

Ідея цього правила запозичена з проекту адміністративно-проце­суального кодексу Д-ра Лянгрода /там же, ст. 276/.

Арт. 85.

Хоча в процесі адміністративному і відограє велику ролю інтерес публічний, а засада диспозітивности зазнає тут певних обмежень, про те позивач в кожній стадії справи може відмовитися від пзову, а Про­куратура від протесту. В такому випадку Суд, якщо запізвана сторона не вимагатиме вироку по суті, в чому, вона іноді може бути заінтересо­вана, — закриває справу, присуджуючи судові витрати з позивача на ко­ристь запізваного, якщо він того вимагатиме. Само собою, що зречення адміністративного позову тягне за собою і зречення вимоги відшкодо- вання.

Ідея цього правила теж запозичається з проекту адміністративно- процесуального кодексу Д-ра Лянгрода /там же, стр. 276/.

Арт. 86.

Але з присутності в кожному спорі адміністративному елементу публічного, з того, що публічні субєктивні права не є строго індивіду­альні, випливає те, що не завше Суд закриває справу, хоч би запізвана сторона і погоджувалася на заяву про це позивача. Це бува тоді, коли в справі є третя особа на боці позивача.

Зречення останнього свого позову дає право такій третій особі, якщо вона того забажає, заступити його місце і провадити справу далі.

Теж саме може зробити і Прокуратура в інтересах публічних, коли б в справі не було третьої особи, або коли б вона не захтіла заступити позивача.

Ідея цього артикулу теж запозичена з проекту Д-ра Лянгрода /там же, ст. 276/.

Арт. 87.

Публічний характер предмету спору виключає можливість роз- вязання справи угодою сторін, за винятком випадку, коли в позові є вимоги лише майнового характеру. Така справа може бути закінчена на загальних підставах згодою сторін, що її записується до протоколу і затверджується Судом. В разі суперечности мирової закону чи інте­ресам держави Суд мусить відмовити в затвердженні її. Само собою розуміється, що якщо в справі є третя особа, і вона заперечить закін­чення її згодою, то справа мусить іти далі звичайним шляхом.

Арт. 88.

Спосіб оголошення вироків може бути запозичений з процесуаль­ного кодексу цивільного. Тільки треба додати, що копія вироку надси­лається не тільки органам державного управління і самоврядування, якщо вони брали участь в справі, яко сторони, а й Прокуратурі. З огля­ду на те, що Прокуратура є з обовязку оборонцем публічних інтересів, їй мусить надсилатися копія вироку Суду в кожній справі.

Цей артикул запозичено з закону 30.V.1917 р. /арт. 63/.

7. Судові накази.

Арт.,89.

В цілях прискорення і упрощения руху справ нескладних вво­диться інститут судових наказів. Суть його полягає в тому, що від­повідний Адміністративний Суддя, котрий дає рух позовній заяві чи протесту, переконавшися, що позовна вимога вже в самій заяві чи протесті належно обгрунтована і удоводнена, може, не викликаючи запізвану сторону, задовольнити позов чи протест мотивованою ре­золюцією. Властиво інститут судових наказів порушує основні за­сади сучасного процесу, і теоретично виправдати його не можливо. Але покликало і виправдує його саме життя. Судові накази уявля­ють собою дуже зручну форму спрощеного судочинства, яка тягне за собою швидкість його і скоре розвязання справ без порушення інтересів сторін. Вони дають можливість в дрібних справах уникнути судової процедури, звязаної для сторін і свідків іноді з видатками, а завше з тягарем зявлення в Суд.

Первісно повстав цей інститут в Германії і Австрії в процесі кри­мінальнім, швидко здобувши собі там велику популярність /перед війною в Германії кількість заперечення наказів не перевищувала 6%, а в Австрії 14%/. Пізніше він перейшов і до процесу адміністра­тивного в Прусії /другий уступ арт. 64 адміністративно-процесуаль­них правил/ і до російського закону 30.V.1917 р. /арт. 64/. Кодекси цивільно-процесуальні знають аналогічний інститут «примусового виконання актів».

Арт. 90-93.

Наказ мусить містити те головне, що повинно завжди бути в ви- році, тобто: І/ час складення, 2/ докладне означення сторін, 3/ предмет протесту чи позову, 4/ мотиви, з яких задовольняється вимога, з наве­денням відповідних артикулів закону, 5/ суть наказу. Це все необхідно для того, щоб наказ вразі незаперечення міг дати екзекутивний ефект.

Тому що наказ є властиво умовним вироком, в ньому мусить бути зазначена обставина, яка, якщо зайде, може позбавити його всякої сили. Це — небажання запізваної сторони скоритися наказові і вимога з її боку розгляду справи в судовому засіданні. На складення такої ви­моги звичайно мусить бути визначений реченець. Два тижні від дня вручення наказу цілком досить. Зажадати розгляду справи в судовому засіданні може і Прокуратура, як оборонець публічних інтересів, тому і їй мусить надсилатися копія наказу.

Само собою розуміється, що позивач завжди може на бажання одержати копію наказу. Відсутність по упливі двохтижневого речен­ця прохання про розгляд справи в судовому засіданні, надає наказу значіння звичайного вироку, який можна оскаржити на загальних підставах.

Правила ці запозичається з закону 30.V.1917 р./арт. 66-69/. Знайо­мі вони і процесуальним кодексам цивільному та кримінальному.

8. Судочинство в справах кримінально-адміністративних.

Арт. 94.

Ні в одній може галузі адміністративної діяльности не відчуває гро­мадянин так гостро і боляче незакономірности управління, як в царині карно-адміністративній. Отже і тут він мусить мати судову оборону сво­їх прав. Але з другого боку, можливість такої оборони не мусить обер­татися в безкарність чи ослаблення адміністративної репресії відсунен­ням шляхом звернення до Суду її здійснення. Це і треба мати на увазі при складенні правил кримінально-адміністративного судочинства.

Реченець на складення позову мусить бути тут значно коротший від загального. Уявляється, що 2 тижнів від дня оголошення позивачу постанови про покарання його буде цілком досить.

Арт. 95.

Знову ж таки в цілях прискорення руху справи, доцільним буде встановити, щоб позов складався через установу, що наложила кару. А ця установа протягом 7 день від дня зложення позову мусить наді­слати всю справу до належного Адміністративного Суду. Це, усуваючи необхідність надіслання запізваному копії позову і призначення йому терміну, на подання пояснення, значно прискорює рух справи. Одер­жавши її від органу управління, Суд може прямо безпосереднє призна­чити день розгляду її в судовому засіданні.

Арт. 96.

Щоб Адміністративний Суд міг бути дійсним оборонцем прав громадянина в справах кримінально-адміністративних, необхідно, щоб постанови органів управління про наложения кари не мали абсо­лютної виконавчої сили, щоб звернення до відповідного Адміністра­тивного Суду, звичайно задовольняюче всім вимогам закону, паралі­зувало таку його силу. Щоб досягти цього, досить ввести правило, що саме вчинення позову зупиняє виконання постанови про покарання цілком автоматично, не потрібуючи будь якої спеціяльної постанови ні органу управління, ні Адміністративного Суду.

Арт. 97.

Специфічний характер кримінально-адміністративних справ промовляє за обовязкову участь в них Прокуратури.

Арт. 98.

Виходячи з засад процесу, як цивільного, так і кримінального, не­обхідно встановити правило, що хоч би Суд і відмовив в позові, тоб-то знайшов, що позивач дійсно мусить бути покараний, збільшити кари він не може, але зменшити її має право. В цьому відношенні постанова органу управління його не вяже.

Арт. 99.

Вирок Адміністративного Суду першої інстанції може бути оскар­жений до другої, але це оскарження, як правило, не зупинює виконан­ня вироку за винятком випадку, коли він позбавляє волі позивача. Фізична неможливість restitucΓι inintegrum в даному разі в випадку скасовання вироку робить такий виняток необхідним.

Арт. 100.

Властивості кримінально-адміністративних справ при розгляді їх Судом не завше відповідають нормам кодексу цивільно-процесуаль­ного. Тому необхідно дати Адміністративним Судам в разі потреби шукати необхідних вказівок в засадах і нормах процесуального кодек­су кримінального.

Засади цього розділу запозичено з проекту адміністративно-про­цесуального кодексу Д-ра Лянгрода /Там же ст.ст. 306-307/.

III. Оскарження та перегляд вироків.

Арт. 101-102.

Виходячи з раніш вже обговореної засади двух інстанцій і реві­зійно-касаційного оскарження вироків першої інстанції, ці артику­ли встановлюють порядок зложення скарг на вироки Делегованих Членів Адміністративних Відділів Округових Судів і цих Відді­лів — до Касаційно-Адміністративної Колегії Найвищого Суду, а на рішення Судово-Адміністративної Колегії Найвищого Суду до тієї ж Касаційно-Адміністративної Колегії, але в збільшеному складі. Звичайно, скарги складаються через той Суд, що його вирок оскар­жується. Робиться це для того, що йому зручніше перевірити, чи своєчасно скаргу зложено, і чи задбвольняє вона всім формальним вимогам.

Недодержання засади єдиної ревізійно-касаційної інстанції зви­чайно є певного вадою. Але шкідливість її зменшується тим, що таких інстанцій буде все ж таки лише дві, до того ж більш менш звязаних між собою, а підсудні їм справи будуть до певної міри між собою ріж-

нитися, що до мінімума зведе ріжноманітність судової практики в од­них і тих же питаннях.

Що до реченця на оскарження вироків, то для зложення скарги на вирок Делегованого Члена чи Адміністративного Відділу Округового Суду досить двох тижнів від дня оголошення вироку, а на оскарження вироків Судово-Адміністративної Колегії з огляду на більшу склад­ність справ, підсудних їй, слід визначити І місяць.

Артикули ці в засаді запозичено з закону ЗО.V. 1917 р./арт. 70-71/.

Арт. 103.

В цілях зменшення кількости безпідставних скарг, в процесах ци­вільному і кримінальному існує інститут застави, яку складається при поданні касаційної скарги. З тих же самих мотивів — доцільно впро­вадити цей інститут і в процес адміністративний, при чім робити будь які винятки в нормуванні його нема підстав.

Арт. 104.

Вже вище було засовано, чому впроваджується ревізійно-каса­ційну систему оскарження. Отже тепер треба лише визначити,що саме може бути підставою для оскарження вироків Суду першої інстанції. Виходячи з засади, що ревізійно-касаційна інстанція перевіряє пра­вильність вироку першої інстанції з правного боку, необхідно устано­вити, що підставою оскарження насамперед, мусить бути порушення матеріяльного закону, розуміючи під останнім не тільки норми, що безпосереднє походять від державно-законодавчих органів, а й звича- йові та ріжні статути, регуляміни і інструкції, затверджені належною владою, а тако ж накази, постанови чи розпорядження, видані орга­нами управління /не тільки державного, а й самоурядового/ в межах своєї компетенції, оскільки вони не заперечені. Це порушення може полягати в непристосуванні до данного випадку належної норми, або в неправильному пристосуванні її, коли порушується її прямий розум, або вона неправильно тлумачиться.

Такий самий результат дає і порушення норм процесуального пра­ва. Вони теж можуть бути або зовсім непристосовані або неправильно пристосовані. Але тільки тут порушення не кожної з них може бути під­ставою для оскарження вироку Суду, а лише більш важливої, такої, по­рушення котрої потягло б за собою недодержання таких обрядів і форм

судочинства, без виконання яких не може бути правосильного вироку, напр., Суд розглянув справу в відсутності запізваного, певний, що його було викликано в засідання, тоді як в дійсності цього не було зроблено.

Нарешті, підставою оскарження може бути вирішення справи неналежним Судом або порушення ним влади, уділеної йому зако­ном.

Правила цього артикулу є узагальненням, з одного боку, відпо­відних норм кодексів цивільно і кримінально-процесуальних, закону ЗО.V. 1917 р./арт. 72/ та арт. 94 пруських адміністративно-процесуаль­них правил, а з другого, судової практики.

Арт. 105.

Крім оскарження вироку Суду, що не набрав законної сили, заін­тересована сторона чи Прокуратура можуть просити про знесення та перегляд правосильного вироку.

Для такого прохання мусять бути певні підстави. Воно насам­перед, можливе, коли сторона довідається про обставину /реальний факт, а не довід і міркування сторони/, яка їй не була відома під час розвязання справи /в процесуальній термінології ця обставина зветь­ся «новою», але це не зовсім вірно: вона не нова, бо виникла не після вироку Суду, а раніше, але була не відома стороні, через що та і не по­дала її на Суді/, і яку коли б вона своєчасно навела на Суді, то вирок міг би бути й инший.

По друге ж, вирок підлягає перегляду в випадку виявлення зфаль- шування документів. Але це зфальшування мусить бути законстато- вано або вироком Суду Кримінального, або відповідною постановою Суду Цивільного, і крім того, вирок Суду першої інстанції мусить ба­зуватися на такому зфальшованному документі, бо коли йому не нада­но було рішаючого значіння, і вирок обгрунтовано иншими доказами, то для перегляду його нема підстав.

Правило це, що складає перший уступ артикулу, запозичено з за­кону 30.V.1917 р./арт. 73/, відомо воно також і процесуальним кодек­сам кримінальному та цивільному.

Арт. 106.

В цивільному і кримінальному процесуальних кодексах реченець на подання прохання про перегляд вироку звичайно призначається більший, ніж на подання скарги касаційної. Робити це в кодексі адмі­ністративно-процесуальному, де самий характер справ вимагає біль­шої швидкості доконання процесуальних актів, уявляється не доціль­ним. Отже на подання прохання про перегляд вироку вистачить того більшого реченця, який визначено для скарг касаційно-ревізійних в справах більш складних /підсудних Судово-Адміністративній Колегії Найвищого Суду/, тоб-то місячний. Звичайно, що його треба лічити від того дня, коли, так звана, нова обставина стала відома стороні, або коли набрали законної сили вирок Кримінального Суду або постанова Цивільного в справі визнання певного документу зфальшованим.

Правило це запозичається з закону 30.V.1917 р./арт. 74/.

Арт. 107-109.

Зміст цих артикулів складають звичайні технічно-процесуальні правила, знайомі й закону 30.V.1917 р./арт. 75-77/.

Арт. IIO-III.

Процедуру приняття протесту чи скарги переводить той Суд, на вирок якого вони складаються. Після того, як їх принято, копії їх над­силається противній стороні для того, щоб вонав цілях прискорення руху справи надіслала свої пояснення якщо вважатиме їх потрібни­ми, безпосереднє до Касаційно-Адміністративної Колегії Найвищого Суду. Що до реченця внесення пояснень то двох тижднів від дня одер­жання копій протесту чи скарги з доліченням поверстового до місця находження Найвищого Суду цілком досить.

Правила ці запозичається з закону 30.V.1917 р./арт. 78-79/.

Арт. 112-113.

Правила цих артикулів мають на меті прискорення руху справи. Перший загрозою того, що якщо пояснення буде складено після упли­ву двохтижневого реченця, то противна сторона має право просити про відкладення засідання, спонукує складача додержуватися цього реченця. Другий же для того, щоб справа не залежувалася в Суді, що приймає протест чи скаргу, зобовязує його надіслати справу до Каса­ційно-Адміністративної Колегії Найвищого Суду не пізніше двох тиж­нів від дня повороту повісток, при яких надсилалися копії скарги чи протесту.

Запозичено ці правила з закону 30.V.1917 р./арт. 80-81/.

Арт. 114.

Згідно засаді ревізії Касаційно-Адміністративна Колегія Най­вищого Суду, визнавши, що протест чи скарга мають підстави, може знести вирок і ухвалити новий, коли з фактичного боку справа, ви- словлюючися мовою пруських адміністративно-процесуальних пра­вил /арт. 98/ «дозріла», тоб-то дані, що вже маються в справі, належно висвітлюють її фактичний бік. Коли ж цього нема, то Колегія повертає справу до Суду першої інстанції для нового розгляду її, при чім її вка­зівки для нього є обовязкові.

Арт. 115.

Прохання про перегляд вироку розглядає, як звичайно той Суд, що ухвалив його, і якщо знайде, що воно заслуговує на задоволення, то наново розглядає справу на загальних підставах.

Це загально-процесуальне правило знайоме також і закону 30.V.1917 р./арт. 82/.

Арт. 116.

Може так трапитися, що ні одна з сторін не оскаржить вироку Суду першої інстанції, а між тим ухвалюючи його, Суд порушив нор­му або неправильно пристосував її. В інтересах охорони обєктивного правного ладу, помилку Суду треба виправити. Для цього і надається Прокуратурі право спротестовання таких вироків. На зложення про­тесту досить буде трьох місяців від дня одержання копії вироку. Мен­ший реченець міг би занадто бути тяжким для Прокуратури, з огляду на те, що вона має завше багато більш пильних справ, а більший непо­трібно зволікав би справу.

Ідея цього артикулу запозичена з проекту адміністративно-про­цесуального кодексу Д-ра Лянгрода /Там же, ст. ЗОЇ/.

Арт. 117.

Касаційно-Адміністративна Колегія Найвищого Суду переглядає опротестований вирок лише в межах протесту. Але не доцільно було б, коли б цей перегляд мав чисто академичне, абстрактне значіння, не відбиваючися на сторонах в випадку зміни вироку Суду першої ін­станції. Та навіть це було б абсурдом: вирок, як неправильний касу­ється, а встановлені ним взаємовідносини сторін залишаються недо­торканими.

Тому Прокуратура, підтримуючи свій протест, виступає проти сторони, на користь котрої стався опротестований вирок, і новий ви­рок, хоч і не цілком, але може змінити становище цієї сторони. Але коли б сторона і треті особи погодились на повний перегляд справи, то нема серйозних підстав перешкоджати цьому. Тоді Колегія, скасу­вавши вирок, або ухвалює новий на підставі артикулу 114, або передає справу на новий розгляд Суду першої інстанції.

Ідея цього артикула теж запозичена у Д-ра Лянгрода /тамже ст. 302/.

IV. Судові витрати.

Арт. 118.

Нема жадних підстав для звільнення адміністративних позовів від звичайних судових витрат. Безплатність адміністративного процесу могла б тільки збільшити кількість безпідставних, не серйозних справ. Тому виходячи з засад процесу цивільного, впроваджуються оплати: судова, гербова, канцелярська та витрати на провадження справи. Такі оплати, за винятком гербової, існують в пруських адміністративно-про­цесуальних правилах, а за винятком судової, в законі 30.V.1917 р. І той і другий виняток уявляються недоцільними і тому не впроваджуються.

Арт. 119.

За прикладом дореволюційного російського цивільно-процесу­ального кодексу, закону 30.V.1917 р. /арт. 84/ і пруських адміністратив­но-процесуальних правил від оплат судової, гербової і канцелярської звільняються органи державного управління і територіяльного само­врядування. Стягнення з них цих оплат по суті було б перенесенням коштів з однієї кишені державного скарбу до другої. Але витрати, звя- зані з провадженням справи, як наприклад: на винагородження екс­пертів, на подорож Члена Суду для огляду на місці і т.п., вони мусять нести на загальних підставах.

Арт. 120.

За прикладом вищезгаданих законів впроваджується звільнення від оплати судових витрат осіб, що їх буде визнано за незаможніх. Ви­знання це мусить переводитися за правилами процесу цивільного.

Арт. 121.

Коли Суд визначає перевірку доказів з власної ініціативи чи на вимогу Прокуратури, і це вимагає певних видатків, то робиться її ко­штом скарбу, в инших же випадках вона робиться коштом сторони, що на її прохання цю перевірку ухвалено перевести.

Правило це загально-процесуального характеру запозичається з закону 30.V.1917 р. /арт. 86/.

Арт. 122.

Для звільнення адміністративних спорів не майнового характеру від усякої судової оплати жадних серйозних підстав не має. Щож до способу визначення її, то найдоцільніше впровадити правило дорево­люційного російського цивільно-процесуального кодексу, знайоме та­кож і пруським адміністративно-процесуальним правилам /арт. 105/, за якими Суд за власним розсудом визначає ціну позову, і вже відпо­відно їй за загальною таксою вираховується судова оплата.

Арт. 123.

Безумовне засвоєння загально-процесуального правила, що сто­рона, яка справу програла, мусить противній стороні повернути судо­ві витрати, може спіткати заперечення, а саме, що до поширення цього

-⅜⅜∙...

правила на випадки, коли такою програвшою справу стороною буває орган державного управління.

Инше вирішення цього питання, ніж запроектовано, порушува­ло б, насамперед, засаду рівноправности сторін перед Судом, а між тим заховання цієї засади в цілості особливо важливе в процесі ад­міністративному, а крім того, перспектива оплати судових витрат в програній справі противній стороні, оплати зрештою часом, може, з власної кишені, сприятиме вихованню у персонала органів управлін­ня почуття відповідальности і більшої обережности і розсудливости, що до правомірности своєї діяльности. В визначені подробиць цього питання нема жадної потреби з огляду на можливість керуватися від­повідними нормами цивільно-процесуального кодексу.

V. Виконання вироків Адміністративних Судів.

Арт. 124.

Для оборони субєктивних публічних прав і інтересів позивача і охорони обєктивного правного ладу не досить добитися сприятливо­го вироку Суду, треба ще, щоб запізвана сторона, яка програла спра­ву, або доконала певного чину, або повздержалася від нього; тоб-то: необхідно, щоб вирок Суду мав екзекутивну зобовязуючу силу, без чого він був би часто абстрактним академічним міркуванням на тему про закономірность чи незакономірність того чи иншого акту чи за­ховання. Щоб стати таким, вирок мусить набрати законної сили. Такої сили вирок Суду першої інстанції набірає тоді, коли його не оскаржено чи не спротестовано в визначений в законі реченець, а вирок другої і останньої — з моменту оголошення його. Це правило загально-про­цесуального характеру.

Арт. 125.

Виконується вирок негайно після того, як набере законної сили. Щож до, так званого, попереднього виконання, що його знає цивіль­ний процес по відношенню до осіб приватних, то в процесі адміністра­тивнім його не може бути, з одного боку, з огляду на характер справ, а з другого, на те, що в переважаючій кількості випадків запізваною стороною виступають органи державного управління або територі- яльного самоврядування, відносно котрих і процес цивільний не знає попереднього виконання.

Арт. 126.

Відносно органів державного управління і територіяльного само­врядування примусового виконання вироків Адміністративного Суду, очевидно, бути не може. Вони мусять виконати його самі. Обовязок зробити це, як і, в процесі цивільному, наступає для них з момента одержання від Суду копії вироку з повідомленням, що він набрав за­конної сили. Суд надсилає цю копію з власної ініціятиви, ex officio, повідомляючи про це одночасово і Прокуратуру, яка стежить за ви­конанням такого вироку. Що до инших осіб чи то фізичних, чи то юри­дичних, то робити для них будь які винятки нема рації, і відносно них вироки виконуються примусово на загальних підставах.

Арт. 127.

Що до випадків виникнення сумнівів під час виконання вироку, тлумачить останній той Суд, що ухвалив його, — це загально-процесу­альне правило. Знайоме воно і закону 30.V.1917 р. /арт. 91/.

Арт. 128.

З огляду на велике наближення процесу адміністративного до цивільного з його широко розробленою практикою, ті питання про­цесуального характеру, які цим законом цілковито не розвязуються, найдоцільніше розвязувати на підставі зміркування цих норм з прави­лами цивільно-процесуального кодексу. Таке правило відомо й закону 30.V.1917 р. /арт. 92/, а пруські адміністративно-процесуальні правила, хоча, як загальну засаду, його й не проголошують, але в поодинчих ви­падках скеровують Суд Адміністративний теж до цього кодексу.

⁴⁰ Див., наприклад: Адміністративний кодекс YC.P.P.: Текст та поартикульний комен­тар [У складенні коментаря брали участь: М. Ареф’єв - редактор-консультант PHK УСРР, М. Брон — Голова Харківської колегії оборонців, проф. А. Євтихієв — консуль­тант НКЮ УСРР, Л. Іделіович — юрисконсульт HKBC УСРР, С. Канарський — член колегії HKBC УСРР, С. Невський — старший інспектор HKBC УСРР, проф. М. Па- лієнко — консультант НКЮ УСРР, А. Ривлін — юрисконсульт Харківського окрви- конкому, проф. І. Сухоплюєв — ст. юрисконсульт HKBC УСРР та В. Яременко — ін­спектор HKBC УСРР] / За редакцією С. Канарського та Ю. Мазуренка; 3 передмовою Народнього Комісара Внутрішніх Справ УСРР В. Баліцького. — Харків: Юридичне видавництво Наркомюсту УСРР, 1929. — С. 374-380; Адміністративний кодекс УСРР: