Міське самоврядування

Як відомо, магдебурзьке право виникло у Німеччині (Сак­сонії) у XII ст. Правовою основою став привілей архієпископа Віхмана 1188 р. Упродовж XII-XIII ст. магдебурзьке право поширилося на німецькі землі, територію Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі.

У історико-правовій літературі дискутується питання, яке місто в Галичині отримало магдебурзьке право першим. Одні дослідники вважають, що ним був Новий Сонч (1294 р.)^[782], інші називають Сянок (1339 р.)^[783]. На думку Н. Полонської- Василенко, першим грамоту на магдебурзьке право отримав м. Володимир^[784]. Однак беззаперечним залишається факт, що магдебурзьке право поширилося у Галичині до її захоплення польським королем. Дотримуючись цього, український істо­рик Я. Падох, вважав, що духовна Європа закінчується на українській землі, й західна культура з органічних причин не сприймалася на схід чи на північ від неї^[785].

Привілей на магдебурзьке право, як уже згадувалося, за часів Польського Королівства отримали: Львів, Перемишль, Холм, Галич, Самбір, Теребовля, Белз та інші міста і містечка. Міста, котрі користувалися магдебурзьким правом, мали й більш-менш значну свою земельну власність^[786], а для попов­нення міської казни (і відповідно - для покриття видатків) було введено низку міських податків: торгове мито з різноманітних привізних товарів^[787], вагове від ваги, помірне від міри, мостове.

Позитивною рисою застосування магдебурзького права у галицьких містах в складі Польського Королівства було те, що

I. И. Бойко

завдяки чіткому регламентуванню організації міського самов­рядування, порядку організації суду та судочинства, у містах і містечках створювались сприятливі умови для їх соціаль­но-економічного й культурного розвитку, зокрема діяльності купецьких корпорацій, ремісничих цехів, торгівлі та ін.

Відповідно до магдебурзького права, у містах встановлюва­лась єдина організація самоврядування на чолі з магістратом. Це був виборний орган, що складався з двох колегій - ради і лави. Правом вибору їх членів користувалися лише католики, власники нерухомого майна. Найповніше організація само­врядування, згідно з магдебурзьким правом, функціонувала у м. Львові. Перша згадка про магістрат Львова датується 1382 р.^[788]

Магдебурзьке право надавалося привілеєм польського короля, який засвідчував, що місто або містечко звільняли не лише від судової, а й виконавчої влади власника, на землі якого воно розташовувалось. Із загальнодержавних повин­ностей залишалася тільки військова. Мешканці міст і містечок самостійно утримували міську адміністрацію, сплачували по­датки духовенству. З них стягували також грошові податки на ремонтні роботи в місті чи містечку. Сутність магдебурзького права полягала насамперед у тому, що воно надавало мешкан­цям міст і містечок значні права на самоврядування. Зокрема, міщани отримували право будувати ратушу з годинником і тримати трубача при ній. Ті міста, куди приїжджало багато купців, мали право будувати гостинний двір^[789].

Серед головних джерел надходжень до казни власників міста вагоме значення мала торгівля, тому в кожному місті що­найменше раз на тиждень відбувалися торги.

торгу був ринок, розташований у центрі міста, а продаж будь- яких товарів поза межами ринку суворо заборонявся. Прода­вати вироби і товари на торгу мали право не лише ремісники і купці, а й приїжджі селяни, оскільки головною метою торгів саме й було пожвавлення товарообігу зі сільською місцевістю, що створювала для міста місцевий ринок. Поряд з торгами окремі міста отримували особливі привілеї на право прове­дення ярмарків - зазвичай 1-3 рази на рік. На такі ярмарки з’їжджалися купці з віддалених земель, маючи змогу укладати на них великі угоди на значну суму грошей^[790].

У другій половині XIV - на початку XV ст. у Польщі, а також в Галичині були досягнуті певні успіхи в економіці. Особливо інтенсивно розвивалося ремесло і цеховий устрій у Львові, Галичі, Перемишлі й інших галицьких містах та містечках. Наприкінці XV ст. швидкими темпами почала здій­снюватися торгівля. Перший привілей на право проводити два ярмарки у Львові видав Казимир IV у 1472 р.: перший - на Трійцю (початок літа), другий - на Святої Агнети (21 січня)^[791]. У привілеї детально регламентувалася торговельна діяльність під час проведення ярмарків, що тривали по два тижні кожного року.

У 1530 р. польський король Сигізмунд І Старий на прохан­ня львівських міщан відмінив ярмарок на Трійцю, перенісши його на день святкування Святої Маргарита (13 липня). На думку львівського історика М.Капраля, у Львові відбувалися торги хлібом, рибою тощо, але не за привілеями польських королів, а за звичаєвою традицією^[792].

Найбільшим та найрозвинутішим містом Галичини був Львів. Важливість м. Львова у суспільно-політичному житті держави підтверджує присяга, прийнята в 1388 р. польським королем Владиславом II Ягайлом у тому, що він ніколи не віддасть м. Львів жодному феодалові у володіння, а залишить назавжди його собі, королеві Ядвізі та їх нащадкам^[793]. Дослід- никиТ.Гошко, М.Капраль, М.Кобилецький, В.Кіселичник та інші вважають: надання магдебурзького права Львову королем Казимиром III у 1356 р.

У Львові магдебурзьке право зазнало особливого розвитку, небаченого в жодному українському місті Середньовіччя, ство­ривши своєрідне львівське міське право. Термін “львівське міське право” одним з перших використав у своїх досліджен­нях М.Владимирський-Буданов. Згодом до аналізу міського права зверталися С.Іваницький-Василенко, Ф.Тарановський, Я.Падох, Т.Гошко, В.Кіселичник та ін. Король Казимир III 28 грудня 1360 р. підтвердив і повторив ухвалений львівсь­кими райцями та лавниками Статут Львова^[795].

Можна погодитися з думкою В.Кіселичника, що у дослід­жуваний період поняття “міське право” застосовувалося, при­наймні, у трьох значеннях:

- природне право громади на самоврядування, основою якого є свобода громадян, власне судочинство, право участі в управлінні торговельними і ремісничими об’єднаннями, пра­во на фортифікаційні споруди, а також право на прийняття власних статутів;

- право на сукупність актів органів місцевого самовря­дування, звичаєве право, яке сформувалося безпосередньо в межах міста;

- право на здобуття міського громадянства, тобто право­вий зв’язок між міщанами (громадянами) та міською грома­дою^[796].

Розвинувши цю думку, можна додати, що таке “міське право” значно розширювало права насамперед католицького міського населення і позначилося на отриманні судового й податкового імунітету, права власності на землю, свободу від феодальних повинностей тощо.

Важливе значення для формування та функціонування міського права мало набуття міського громадянства, оскільки з його допомогою встановлювався правовий зв’язок між грома­дянином і конкретним містом, який виявлявся в їх взаємних правах і обов’язках.

У історико-правовій літературі право міського грома­дянства досліджували польський дослідник першої половини XX ст. А.Гілевич^[797], В.Кіселичник^[798] і сучасний український історик О.Заяць^[799]. У своїх працях вони приділяли здебільшо- го увагу відомостям про походження новоприйнятих міщан Львова, вивченню їхнього професійного, національного й релігійного складу, розглядали окремі аспекти міського права як природного права громади на самоврядування та юридичні права громадян міста.

Становлення інституту міського громадянства пов’язане з наданням містам магдебурзького права. Його вагомість поля­гала в тому, що міське громадянство становило необхідну умо­ву для отримання посади або важливої міської служби, а також надавало право на здійснення міської торгівлі. Претендувати на його здобуття могла лише повнолітня особа чоловічої статі християнського віросповідання, обов’язково народжена у за­конному шлюбі^[800].

На думку українського історика Т.Гошко, міське грома­дянство іноді набувалось і без рекомендаційного листа місцевої влади, за умови, що набувач зобов’язувався подати відповід­ний документ упродовж визначеного терміну, причому на підтвердження такого зобов’язання мали поручитися декілька міських громадян^[801].

Ще однією умовою набуття міського громадянства було володіння нерухомим майном вартістю 300 злотих^[802]. Датою набуття міського громадянства вважалася дата прийняття місь­кою радою рішення про прийняття до міського громадянства. Після запису до відповідного реєстру міщанинові давали пись­мове посвідчення його прав. Якщо львівський громадянин з тієї чи іншої причини (вчинення злочину, переїзд до іншого міста) втрачав міське право, то був зобов’язаний повернути це посвідчення у магістрат^[803].

Набуття міського громадянства надавало право львівсь­кому громадянинові на звільнення від сплати певного виду податків і можливість бути обраним до міської ради. Поса­ди в органах міського самоврядування, зокрема у раді, були не лише почесними, а й вигідними.

Магдебурзьке право сприяло розвитку не лише Льво­ва, а й багатьох інших міст і містечок Галичини. Одне з них - м.Теребовля. У 1389 р. король Владислав II Ягайло надав Теребовлі магдебурзьке право, а 1418-1425 рр. дозволив про­вести локацію (заснування та заселення) нової частини міста на другому березі р.Гнізди, звільнивши міщан від чиншів і робіт на користь королівського двору впродовж 8 років^[806]. У при­вілеї зазначалося, що у важливих кримінальних і цивільних справах війт та лавники могли звертатись до Львівської міської ради, яка набула права самостійно виносити рішення у справі в першій інстанції. Згодом магдебурзьке право м. Теребовлі неодноразово підтверджували інші польські королі^[807].

Ще одним містом Галичини, яке функціонувало за магде­бурзьким правом, став Самбір. Йому було надане магдебурзьке право у 1390 р. воєводою Спитком з Мельштина, який отри­мав м.Самбір і Самбірщину від короля Владислава II Ягайла в нагороду за військову службу. Спитко видав привілей на магдебурзьке право, надав війтівство Генріхові з м.Лянцута^[808]. Вони могли судитись лише у міському суді під головуванням війта. За привілеєм, війт був відповідальним перед воєводою Спитком і його правонаступниками згідно з нормами магде­бурзького права. Для поліпшення матеріального становища міста і збільшення кількості населення жителі впродовж вось­ми років звільнялися від сплати податків, а також від подат­ків після викорчування лісу. Якщо на викорчуваних землях вирощували зернові культури, то податкові пільги збільшу­валися до 14 років^[809]. Після закінчення цих термінів міщани зобов’язувались сплачувати щорічно 1 гривню^[810]* з лану та два снопи зерна. Війт за власний рахунок повинен був озброюва­ти списоносця й двох лучників. Цей привілей підписувався у присутності п’яти свідків - шляхтичів. Фактично воєвода передавав місто війтові, який управляв від імені короля та воєводи Спитка - представника короля. Війт виконував усі адміністративні функції, здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах міщан^[811].

Магдебурзьке право було надано галицькому м. Бережа­ни, початком заснування якого вважають 1530 р.^[812] Процес надання магдебурзького права цьому місту виглядав так: іс­нуючому на руському (звичаєвому) праві селу видавали ко­ролівський привілей на заснування міста на магдебурзькому праві (була ще інша можливість: поселяти колоністів, надавати їм різні пільги, зокрема звільняти від податків або чиншів на тривалий час, надати ділянки для забудови, землі для госпо­дарських потреб та ін.). Того ж 1530 р., на думку українського дослідника В.Бемка, король Сигізмунд І Старий дарував Бере­жанську волость Миколі Синявському “з привілеєм замінити село Бережани у місто на магдебурзькому праві”. Донацій- ний (дарунковий) акт був написаний латинською мовою. У ньому зазначалося: “3 нашого відома і волі... дозволяємо із села Бережани, розташованого на львівській землі, утворити і вивершити місто, мешканців Бережан з права польського або руського, на право німецьке переносимо”^[813]. Для м.Бережани магдебурзьке право мало особливе значення, оскільки не лише сприяло його економічному розвитку, а й перетворило його із села на місто.

До найдавніших галицьких міст, яке отримало магдебур­зьке право, належав Городок. За польським адміністративно- територіальним поділом, Городок входив до складу Львівської землі Руського воєводства як окреме королівське містечко, а пізніше став центром Городоцького староства. У 1389 р. польський король Владислав II Ягайло надав Городку при­вілей на магдебурзьке право, звільнивши городоцьких міщан від податків і повинностей на 12 років. Магдебурзьке право дало змогу створити у Городку міське самоврядування. До міських чиновників у. Городку входили війт, лавники, писар та урядовці у справах торгівлі, промислів. Щороку обиралося міське самоврядування: чотири радники, котрі допомагали війту виконувати адміністративні й судові функції в місті^[814]. У письмових актах 1388 р. згадується Микола Ульриків, який купив городоцьке війтівство за ЗО гривень. За привілеєм ко­роля Владислава II Ягайла 1388 р., із 100 міських ланів війтові виділялося чотири^[815].

Згідно з королівським привілеєм 1431 р., м. Стрий одер­жало самоврядування за магдебурзьким правом. За ним місь­ке самоврядування (магістрат) складався з ради (її очолював бургомістр) і судової лави, очолюваної війтом^[816].

Магдебурзьке право було надано також м. Сокаль. Це місто вперше згадується в історичних джерелах 1411 р. У привілеї, виданому того ж року князем Земовитом м. Буську, зазначаєть­ся: у Сокалі 15 серпня 1411 р. мазовецький князь Земовит надає Миколі Шеретові “війтівство в Буську на праві магде­бурзькому”. Той же князь Земовит 1424 р. видав привілей про переведення Сокаля зі староруського права на магдебурзьке і продав війтівство в ньому разом з чотирма ланами Миколі Шо- пальсу^[817]. Проте у Сокалі не повністю реалізовувалося міське право. Управління було поділено між містом і представниками князівської влади. Постійна боротьба між міською громадою та шляхтою мала певний вплив на специфіку формування та функціонування міського самоврядування. Офіційно очолював усю владу в місті шляхтич, представник мазовецьких князів. Верховним органом міського управління Сокаля була місь­ка рада, очолювана бургомістром. Місто мало право щороку обирати бургомістра, лавників і двох райців - католиків та православних^[818].

Історичні письмові джерела засвідчують, що магдебурзьке право у Галичині надавалося не лише містам, а й містечкам. На думку вчених С.Соханевича, К.Камінської, М.Владимирського- Буданова^[819], М.Кобилецького, німецьке право надавалося галицьким селам. Важко однозначно погодитися з такими авторитетними дослідниками про те, що в Галичині XIV- XVI ст. діяло німецьке право в селах. Адже магдебурзьке право за своєю суттю було міським правом, яке регулювало організацію управління у містах. Можна погодитися з цими дослідниками лише в тому, що в Галичині існували села німецького (магдебур­зького) права, де мешкали компактно німецькі поселенці, котрі застосовували основні положення німецького права. У сільських поселеннях Галичини функціонували, крім сіл німецького права, ще три види сіл за їхнім правовим статусом:

- села українського (руського) права;

- села польського права;

- села волоського права.

У Галичині в тих селах, які користувалися німецьким правом, воно не набуло того застосування, що в німецьких і польських землях. Адже міцні позиції українського звичаєвого права трансформували норми магдебурзького права на рівні сільського самоврядування.

Особливістю розвитку Галичини, де інтенсивно розвива­лися ремесла і торгівля, окремі села активно перетворювалися на містечка. Зокрема це стосувалося галицьких сіл, розташова­них у сприятливій місцевості для здійснення ярмарків, торгів тощо. Утворення міст та містечок відбувалося через отримання від короля локаційного привілею, який передбачав зазвичай надання магдебурзького права. Заснування міст і містечок у Галичині того періоду приносило польській шляхті та магна­там суспільно-політичні й економічні вигоди, оскільки переве­дення сіл або закладення нових поселень на магдебурзькому праві прискорювало отримання прибутків для їх власників. Міста та містечка ставали адміністративно-господарськими центрами навколишніх територій. Наприклад, містечко Кня- гиничі, розташоване в Галицькій землі Руського воєводства (нині - с. Княгиничі Рогатинського району Івано-Франківської облас­ті), отримавши магдебурзьке право 1563 р., стало центром так званого Княгиницького ключа, куди входили села Загір’я, Явче, Васичин і Воскресінці^[820]. За час перебування у складі Польського Королівства в Галичині виникло щонайменше 143 міста і містечка, з них 74 припинили існування в статусі міста на початку XIX ст.^[821] Тому, очевидно, декотрі дослідники не брали до уваги цих особливостей.

Надання магдебурзького права у Галичині зумовили два чинники: правовий та економічний. Перший встановлював структуру самоврядування міста і судочинство, другий - здій­снення, зокрема, господарських відносин. Натуральне гос­подарство змінили чиншові відносини, що ґрунтувалися на європейських стандартах. Установлення нових економічних відносин мало позитивний характер. Застосування магдебур­зького права у Галичині сприяло вільній торгівлі, грошовому обігу, надало селам певної економічної самостійності^[822].

Як уже зазначалося, згідно з магдебурзьким правом, містом керував магістрат - орган, що об’єднував міську раду та лаву. Керівником міської ради був бургомістр, який головував на засіданнях ради. Спочатку міськими радами керували спадкові війти, але поступово у конфліктах, що виникали між рада­ми та війтами, управління містом перейшло до ради, а один із радників отримував титул бургомістра (burgemezster_f magister conscilum_f proconsul). Бургомістра обирали радці. У королівських містах Руського воєводства результати виборів затверджував староста, а в приватновласницьких - власник міста. Часто ці посадові особи, а також власники міст самі призначали радців і бургомістрів^[823]. Діяльність ради обмежувалася війтом. Тому міське населення домагалося права самостійно обирати вій­та^[824]. Від XIV ст. цим правом користувалося міське населення Львова^[825].

Міська рада була третім головним органом міського самов­рядування після війта і лави у галицьких містах^[826]: виконувала функції міської адміністрації, поліції, контролювала фінансові справи міста, здійснювала судочинство у цивільних справах, через яке вона конкурувала з міською лавою^[827]. Крім посеред­ницької діяльності між загальнодержавними установами та міщанами, міська рада під керівництвом бургомістра повинна “один раз на тиждень або і більше, в разі потреби, сходитися в ратуші, радити про добро громади і запобігати шкоді, ла­годити і розсуджувати різні суперечки, вживати заходів, щоб продукти і напої в місті не були занадто дорогими. Продав­ців, які порушують накази, карати. Крім того, вони повинні наглядати за пекарями, різниками, шинкарями, запобігати шахрайству в мірах і вагах під час продажу товарів, дивитися, щоб корці та інші міри ваги мали міський знак. Рада повинна не допускати суперечок в місті, захищати від кривд сиріт і вдів, не дозволяти і викорінювати шкідливі і безчесні ігри - карти, кості тощо. Кожного року рада мала складати рахунок з усіх міських прибутків перед старійшинами і визначнішими з гро­мади, що старші ухвалять, інші повинні виконувати”^[828]. Рада видавала обов’язкові для міщан статути - вількери (wιlkιere).

У період між засіданнями поліційні й судові функції ви­конував бургомістр. Рада мала у своєму користуванні частину міських ґрунтів. Вона ж відала міською казною, яку поповню­вали прибутки від різних мит, податків, штрафів, ренти від магістратських сіл, визначених у привілеї на магдебурзьке право.

Перша відома згадка про львівську раду відноситься до 1359 р.^[829] Приміщенням, де засідала рада у Львові, була ратуша на ринку. Вперше будинок міської управи збудував Владис- лав Опольський у 1376 р. Проте 1381 р. під час пожежі вона згоріла. У 1491 р. її перебудували. У 1427 і 1571 рр. Львівська ратуша двічі горіла, у 1619 р. була відновлена^[830].

Будинок львівської ратуші складався з декількох залів. Найголовнішою та найбільшою залою ратуші була кімната “панів”, або “консулярія” (“радна”). Тут збиралася міська рада Львова. У радній кімнаті висіли образи, карти частин світу, великий герб Львова. Біля радної кімнати розташовувалася зала скарбниці, де зберігалися привілеї міста. На поверсі над радною залою розміщувалася кімната засідань лавничого суду, в якій висів старовинний образ Страшного суду. Далі розміщу­валися міські канцелярії. Окремо була кімната Колегії 40 мужів (заснована 1577 р.)^[831].

До складу ради щорічно обиралися радники (радці, райці). Це зазвичай були знатні міщани, передусім купці, котрі пе­реважали в складі лави, а інколи ремісники. Кількість радців залежала від кількості населення міста, його економічного розвитку і налічувала переважно від 12 до 24 осіб. Особли­вості формування складу міської ради (радців) залежали від правового статусу міста, а воно могло бути привілейоване (те, яке мало магдебурзьке право) і непривілейоване (яке не мало магдебурзького права). Наприклад, до складу міської ради Теребовлі входили чотири радники: двох з них призначав староста міста та спадковий війт, а один обирався мешканцями міста. Четвертого радника обирали три вже обрані радники^[832]. Вибори радників відбувалися щороку згідно з нормами маг­дебурзького права. Посада радника була не просто почесною, а й прибутковою. Хоч радник і не отримував грошової платні безпосередньо за виконання своїх обов’язків, зате не платив податків від свого нерухомого майна: ні королівських, ні місь­ких. Головною винагородою радникам був щорічний пай, який вони отримували від поділу каси ради: з поземельного майна та податку із судочинства, штрафи за вироки суду^[833].

Міська рада (інколи її називали консульський уряд) засіда­ла в певний час тижня. Головуючий поміж радниками називав­ся проконсулом, президентом чи, найчастіше, бургомістром. У Львові було три проконсули, які виконували свої обов’язки почергово: рік поділявся на чотири частини, упродовж яких бургомістри почергово голосували у раді. Наприкінці року кожен бургомістр повинен був скласти перед радою звіт щодо витрачених ним коштів. На церемоніалі виборів радників бургомістр зі згоди ради представляв старості трьох членів (із числа шляхти), щоб староста обрав одного з них королівсь­ким бургомістром. Саме його каденція була першою в році. З двох інших поспільство обирало одного своїм бургомістром, а третій з них ставав бургомістром панів радних. Вибори чинів магістрату відбувалися щороку 22 лютого. Після виборів рада присягала на вірність громаді перед королівськими комісара­ми^[834].

Друга палата магістрату називалася лавою (скабінатом). Вона складалася зазвичай із 4-12 засідателів, або лавників, але така їх кількість існувала лише в найбільших містах, часті­ше їх налічувалося вдвічі менше. Це була судова колегія, яку очолював війт. На відміну від радців і лавників, війта обирала вся міська громада, що обумовлювалося в привілеї на магде­бурзьке право цього міста, терміном на рік. Лавників обирали строком на рік. У великих галицьких містах (Львів, Пере­мишль) зустрічалися й пожиттєві лави з більшою кількістю лавників, із яких згодом щорічно і формувалася лава. Іноді з цього великого числа лавників формувалися два її склади, котрі засідали почергово, кожен упродовж тижня. Обран­ня лавників належало до компетенції міської ради. У деяких містах Польського Королівства, зокрема й у містах Галичини сформувався окремий звичай, відповідно до якого радником не могла стати та особа, що не була лавником^[835]. Головував на засіданнях війт, а інколи - помічник війта (лентвійт). Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан.

Аналіз письмових історичних джерел засвідчує, що інс­титут війтівського управління й суду на українських землях існував ще у Галицько-Волинській державі, в якій війтівсько­му суду були підпорядковані всі жителі - “чи це буде німець, поляк, угорець і русин”^[836]. Тому в магдебурзьких грамотах і в актових документах простежується важлива роль війта у міському самоврядуванні, при колегіальності управління й суду, до певної міри самостійність його влади. Стосовно посади війта вживали такі назви: Vogt₁ Advocatus₁ Erbvogt₁ Erbrichter. Це засвідчують грамоти князя Юрія II Тройденовича про надан­ня магдебурзького права Сяноку, привілей Казимира III про надання магдебурзького права Львову, привілей Владислава Ягайла м.Самбору та ін.^[837] Війт контролював виконання міща­нами повинностей, здійснював суд, вів війтівські книги. Війт представляв місто у зв’язках з іншими населеними пунктами, органами державної влади тощо. Спочатку війтові належала у місті адміністративна, поліційна і судова влада. Згодом, після створення міської ради, за ним залишилися лише судові фун­кції. Першими в галицьких містах були спадкові війти. Цю посаду вони отримували за особливі заслуги перед польським королем. До обов’язків спадкового війта належало переве­дення міста з існуючого права (українського, польського) на магдебурзьке та розбудова міст^[838]. Так, у Самборі перший війт Спитко з Мельштина отримав війтівство за військові заслуги. Здебільшого війтами ставали особи, що знали німецьке право й володіли значними коштами, які вони сплачували за отри­мання своєї посади^[839].

З утворенням Руського воєводства у складі Польського Королівства війта призначали, а відтак його кандидатуру затверджував польський король. Як уже зазначалося, посада війта спочатку була спадковою, її можна було продати чи купи­ти. Багато міст викупили спадкові війтівства, ця посада стала виборною. Однак його повинен був затверджувати король. Оскільки війт мав найбільший авторитет у місті, то вибори відбувалися на урочистих зборах його мешканців. На посаду війта обирали зазвичай чотирьох кандидатів, з котрих пізніше польський король призначав війта. На процес виборів та їх результати, безумовно, впливали представники королівської адміністрації^[840].

У другій половині XIV - на початку XV ст. у великих містах Польського Королівства (Познань, Краків), зокрема і в Гали­чині (Перемишль, Львів), почав формуватися певний орган міського самоврядування - поспільства. Він складався із 20 або 40 членів, від чого і виникла назва: viginti_i або guadraginta viri. Переважно він складався наполовину з купців і ремісників. Головне завдання цього органу полягало в здійсненні конт­ролю за діяльністю міської ради, зокрема за фінансовою. Ви­никнення цих органів засвідчувало посилення у містах впливу нижчих класів за рахунок попереднього аристократичного устрою. У містах, де не сформувалися “поспільства”, конт­рольні функції влади стосовно ради отримала лава, подекуди старійшини цехів^[841].

Адміністративному устрою українських міст у складі Поль­ського Королівства на основі магдебурзького права був прита­манний важливий елемент - так звані юридики, тобто відок­ремлені міські території, котрі в адміністративному і правово­му сенсі повністю або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністра­тивна влада міського самоврядування. Управління населенням здійснювалося від імені шляхти спеціальними посадовими особами - війтами і тіунами. Скажімо, до міської юрисдикції Самбора належало шість поселень передміщан: Гірне, Пово- дове, Заміське, Середнє, Дальнє, Завидівське. Жителями цих передмість були здебільшого поляки, що переселилися до Самбора 1390 р. після поширення пошестей та епідемій. Пе- редміщани мали своїх десятників і четників, до повноважень яких входила підтримка правопорядку, пожежної безпеки та санітарного стану передмість^[842]. Юридики створювали на основі власних органів самоврядування та судочинства. На виникнення юридик, як зазначає М. Кобилецький, впливали три основні чинники: 1) належність шляхті та духовенству зе­мельних ділянок на території міста; 2) слабкість міст, що дала змогу феодалам і духовенству займати земельні ділянки на їх території; 3) слабкість королівської влади та всесилля світських і духовних феодалів, унаслідок чого феодали порівняно легко домагалися прав на незалежність від міста (юрисдикцію) своїх міських маєтків^[843]. Правовою основою виникнення юридик у Польському Королівстві, зокрема в Руському воєводстві, було прийняття рішення вальним сеймом 1550 р., за яким шляхта отримала права на купівлю земельних ділянок у межах міста. Від юридик потрібно відрізняти передмістя, незалежно від того, чи мешканці передмість мали міське право, чи підпо­рядковувалися власним органам управління. Управляли юри- диками, за згодою власників, війти, яких зазвичай обирали мешканці, а затверджували власники юридик. Мешканці гали­цьких юридик платили чинш (орендну плату) та виконували інші повинності на користь власників юридик^[844].

Сучасна історико-правова наука містить неоднозначні оцінки й судження з приводу ролі та значення магдебурзького права для українських міст і містечок, зокрема і для Галичини.

Одним з перших, хто почав досліджувати проблему зна­чення та ролі магдебурзького права для українських міст, був професор В.Антонович (1830-1908 рр.)^[845]. Його погляди на магдебурзьке право є своєрідною авторською концепцією і мають доктринальний характер^[846]. Він вважав, що головним завданням магдебурзького права був розвиток торгівлі й про­мисловості через обмеження влади королівської адміністрації (старост) і влади приватного власника міста на самоврядування та судочинство. На думку вченого, розширення прав міської громади мало другорядний характер, а тому радикальних змін на користь міста і громади магдебурзьке право зробити не могло, оскільки це право було надане містам з великим обмеженням. В.Антонович стверджував, що магдебурзьке пра­во не спроможне було врятувати від повного занепаду міста, оскільки воно було сформоване на чужому ґрунті, мало сліди штучного походження, його ідеї не могли бути повністю спри­йняті місцевим населенням. Учений наголошував: “Юридичні поняття і прийоми, вироблені магдебурзьким правом, зовсім чужі духу та розумінню південно-руському народу, і в багатьох випадках суперечить загальним руським переказам”^[847].

Економічні чинники запровадження магдебурзького права в українських містах підтримував Д.Баталій (1857-1932 рр ), який вважав, що “правительство задумало викликати сили робом прибільшення числа мешканців зі сіл і купців та реміс­ників в особивості”^[848].

М.Грушевський вважав, що магдебурзьке право як витвір спеціальних суспільних і державних відносин, - наслідок бо­ротьби чинників для міщанства руського чи польського, по­чатково було чужим і не змогло розв’язувати проблем, пород­жених місцевими обставинами^[849]. Крім того, М.Грушевський стверджував: саме магдебурзьке право стало причиною зане­паду міст, внесло у міське життя ненормальні явища, витіснило або зовсім позбавило українську етнічну громаду управління містами, можливістю користуватися міськими свободами та привілеями^[850].

У Польському Королівстві, в складі якого в досліджуваний період перебувала Галичина, рецепція німецького права знач­ною мірою призвела до руйнування колишнього слов’янського устрою^[851] і, за твердженням М.Владимирського-Буданова, пе­ретворення самої Польщі на “федерацію панів”: “Німецьке право послабило князівську владу, зменшивши князівські права землевласника і землевласницькі права князівським чиновникам, воно відібрало у князів фінансові права і право на повинності, а також судову і адміністративну владу, пере­давши її спочатку війтам, потім землевласникам, старостам і громадам. Крім цього воно: а) позбавило селянську громаду самостійного управління і суду; б) введенням приватного гос­подарства обмежило становище вільних поселенців до стано­вища прикріплених до землі цензуалів, а потім до становища селян-кріпаків”^[852]. Дослідник вважав, що католицизм та по­лонізація в Галичині поширювалися через магдебурзьке право і, головно, через діяльність міських магістратів та цехові упра­ви. Цю ж позицію поділяв і Ф.Леонтович (1833-1911 рр.), який головними причинами запровадження магдебурзького права в українських містах вважав політичні. Учений перші спроби рецепції німецького права в українських містах пов’язував з процесом полонізації литовсько-руських земель^[853].

Іншої думки дотримувався Р.Лащенко: “У сфері життя державного, - зазначав він, - німецьке право сприяло власне значному підриву королівської влади, вплинувши надзвичай­но на докорінну зміну соціального устрою Польщі,., цілковито змінило уклад життя сільського населення в Польщі, його особові та маєткові права...; німецьке право проникло... і на Україну, яка після унії 1569 р. майже в цілому комплексі своїх земель знаходилась у складі Польської держави, і хоча право німецьке і не розвинулося тут так, як на території самої “Ко­рони”, себто на території власне польській, але і на Україні німецьке міське право спричинилося значно до перебудови старовинного устрою... на нових німецьких підвалинах”^[854].

Наголошуючи на позитивному впливові німецького права на зростання прибутковості земель, що було економічно вигід­ним і землевласникам, і королівській казні, поліпшення ста­новища селянства й технологій обробітку землі, підвищення продуктивності землеробської праці, дослідник М.Любавський зазначав і його негатив - “онімечення” значної частини поль­ських територій^[855]. На думку С.Кутжеби, “німецька колонізація мала колосальний прогрес. Вона відкрила нову еру економіч­ного розвитку, вплинувши і на зміцнення правового стано­вища селянського населення в Польщі впродовж декількох століть!”^[856] Я.Рутковський вважав, що головною перевагою введення німецького права було зменшення до мінімуму пан­щини і застосування оброчної системи, зменшення грошових і натуральних податків. Це дало змогу не лише певною мірою підвищити життєвий рівень селянина, а й забезпечило зміц­нення самостійності селянського господарства та регулярність сплати оброку землевласників^[857].

На думку сучасного львівського правознавця М.Коби- лецького, “магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні громадянського суспільства, демократизму та регламентуван­ню суспільного життя на підставі правових норм, створювало основу для незалежного функціонування міст^[858].

Отже, можна спробувати запропонувати власне ставлення до впровадження магдебурзького права у Галичині в XIV- XV ст. Його введення було об’єктивним процесом соціально- економічного та політичного розвитку. Цьому сприяв інтен­сивний розвиток у галицьких містах ремесла та торгівлі. Місь­ке право у Галичині до захоплення Польським Королівством було вже відомим. Як уже згадувалося, в 1339 р. магдебурзьке право отримав Сянок. Тоді ж було створено нову юридичну основу для розвитку місцевого самоврядування.

Безперечно, магдебурзьке право вважалося для того часу високорозвинутим, оскільки зазнало впливу римського пра­ва. Тому його розвинуті правові конструкції щодо організації самоврядування, суду, судочинства позитивно впливали на вдосконалення права інших народів, у тому числі й українсь­кого. Якби не польська окупація, то магдебурзьке право могло б співіснувати мирно з іншими джерелами українського права. Проте польські королі впроваджували магдебурзьке право в окремих галицьких містах, значно обмеживши права галиць­ких українців у здійсненні місцевого самоврядування відповід­но до українських правових традицій. Така політика, з одного боку, спричинила боротьбу галицьких міщан за національні, політичні, релігійні права. З іншого - застосування магдебур­зького права в Галичині мало позитивні наслідки, оскільки його норми сприяли формуванню нових рис ментальності місцевого українського населення. Йому стали притаманними демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання формувати спільне життя на основі правових норм тощо. Тоб­то, магдебурзьке право сприяло формуванню на українських землях елементів громадянського суспільства.

Водночас вплив цієї системи правових норм на тогочасне українське суспільство не можна назвати однозначно позитив­ним, оскільки вона зумовила посилення іноземної колонізації й обмеження прав місцевого населення. Магдебурзьке право у Галичині переривало розвиток українського міського права і українських самоврядних традицій, хоч саме вплив українсь­кого звичаєвого права значно пом’якшив німецьку систему правових норм, які діяли на українських землях.

Особливості організації вірменського самоврядування у міс­тах Галичини. Певні особливості самоврядування належали національним громадам. У привілеї Казимира III від 17 червня 1356 р. зазначалося: м.Львову надається німецьке (магдебур­зьке) право, “а для інших народів, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь- якого стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеже­ними їхні права, надаючи одночасно їм можливості, що будь- які кримінальні справи, які виникнуть між ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань. А якщо відмовлятимуться за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані нації - вірмени, євреї, сарацини, татари, русини і всі інші нації, які є в цьому місті, мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під го­ловуванням міського війта”^[859]. Відповідно до цього привілею, з усіх перелічених у ньому національних громад лише вірме­ни та євреї змогли максимально скористатися з можливості організації власного самоврядування й автономних органів судочинства.

Самоврядування вірменської громади не завжди задоволь­няло львівську громаду. Кілька століть тривав спір львівського магістрату з вірменською громадою стосовно визначення їх підсудності та компетенції. Міська громада Львова стверджу­вала, що в місті повинен бути один війт, і його суду повинні підкорятися всі міщани, незалежно від національності, до­магалася скасувати посаду окремого вірменського війта (як підтверджують архівні джерела, вірмени мали навіть двох війтів - у місті та передмісті)^[860].

Головою вірменської громади був вірменський війт. У привілеї короля Владислава III Варненчика 1444 р. зазна­чалося, що посада війта не може належати одній якійсь ро­дині й передаватися у спадок. Порядок обрання війта виз­начало звичаєве вірменське право. На відміну від міського війта, вибори якого відбувалися 22 лютого кожного року, вірменський війт виконував свої функції пожиттєво. Це не стосувалося тривалої хвороби та неможливості виконувати повноваження за станом здоров’я. Найвірогідніше, вибори вірменського війта і лавників відбувалися від 20 жовтня до 2 листопада^[861]. Не існує даних про особу, яка призначала ви­бори, але ним, імовірно, міг бути львівський староста як пред­ставник короля. За прикладом міського війта, вірменського війта могли обирати старійшини вірменські нації, котрих у свою чергу обирала вірменська громада того міста. Новооб­раний війт і старійшина вірменської нації складали присягу перед старостою та міською радою. Найдавніший текст при­сяги відомий з 1528 р. Вона складалася з двох частин і була написана вірменською мовою. У першій частині йшлося про вірність польському королю та місту, в другій - про винесення справедливих вироків.

Юрисдикція вірменського війта поширювалася лише на львівських вірмен і вірмен, котрі мешкали на передмісті^[862]. Вона не поширювалася на вірмен, які прийняли католицьку віру, тих, що за власним бажанням судилися у міських вій- тівсько-лавничих судах, а також вірмен, котрі проживали на Підзамче.

Для управління своєю громадою вірмени спочатку кож­ного року обирали старшого зі шести вірмен. Незабаром вони додали до шести раніше обраних старійшин ще шість, і в такий спосіб була утворена колегія старійшин з 12 вірмен. Старій­шини вірменської громади здійснювали суд, керували спра­вами громади, захищали інтереси вірмен перед львівським магістратом, і магістрат був вимушений рахуватися з їхньою думкою^[863]. Вірменська старійшина виступала в інтересах свого населення у релігійних, політичних і господарських справах перед міською або державною владою.

Особливості організації єврейського самоврядування у Галичині. Зростання чисельності єврейського населення в Польському Королівстві, зокрема у Галичині, спричинило необхідність упорядкування всіх адміністративних функцій єврейської громади (нагляд за синагогою, кладовищем, лі­карнями, школою, збір податків та ін.) Окрім того, існували й економічні причини щодо організації євреїв у свої громади (кагали): захист єврейського населення від нападів міщанс­тва. Основою організації кагалів були генеральні й спеціальні королівські привілеї, угоди, укладені євреями з воєводами, закони, збірки законів “Шульхан-Арух”^[864].

Внутрішнє життя єврейських громад регламентувалося приписами Галахи - єврейського законодавства, яке ґрунту­валося на Торі, а з початку XVI ст. відносини євреїв у громаді регулювалися кодексом галахічних приписів “Шульхан-Арух”, укладеним єврейським ученим Йосипом бен Єфраїм Каро (1488-1575 рр.). Ці приписи не суперечили законам Польсь­кого Королівства, привілеям польського короля, відповідно до яких євреї повинні були сплачувати різні види податків у казну короля та місцевої влади, виконувати низку повинностей на користь короля, старост, воєвод і міської влади.

Становленню та розвитку єврейського самоврядування, зокрема в галицьких містах і містечках, сприяли польські ко­ролі й державна влада. З метою централізації євреїв у кожній землі та державі загалом, король Сигізмунд І Старий на по­чатку XVI ст. утворив посаду генерального збирача податків з євреїв, так званого екзетатора. Першим екзетатором король призначив литовського шляхтича Михайла Йозифовича. Про­те єврейські громади у Львові та Кракові не визнавали влади М.Йозифовича й відмовилися сплачувати йому податки. Від­так король призначив іншого екзетатора -Абрагама. Громади Руського і Белзького воєводств йому не підтримували під­тримки. За цих умов король Сигізмунд II Август надав єврей­ським громадам повну адміністративно-правову та фінансову автономію, що дозволяло галицьким єврейським громадам самоврядно вирішувати всі адміністративно-правові, фінансові й інші питання галицьких євреїв^[865].

Організація та діяльність усіх органів управління єврей­ських громад Галичини зосереджувалась переважно в трьох сферах: адміністративно-фінансовій, судовій і релігійно-ви­ховній. Кожна громада (кагал) складалася з чиновників трьох ланок: ратманів (рашим), “добрих мужів” (товим) й інституту 40 мужів-кагальників, яких щороку переобирали за допомо­гою жеребкування виборців із платників податків, купців та майстрів-ремесників^[866].

Орган самоврядування єврейської громади в Галичині формувався внаслідок виборів, що відбувалися на третій день Паски. У цей день виборці збиралися в синагозі й вибира­ли членів кагала, склад якого майже не змінювався. Вибу­лих членів кагала зазвичай замінювали їхні родичі. Кількість членів кагала була пропорційною до загальної кількості всієї громади^[867].

Керували кагалом четверо-п’ятеро старійшин (рашим), котрі разом з трьома почесними членами - “добрими мужами” (товим) становили правомочну колегію кагала, яка вирішувала найважливіші справи. Цей керівний орган кагала мав назву “семеро нотабелів міста” (шива товей ха-ip). Рашим почерго­во обіймали впродовж місяця посаду парнаса, тобто глави і скарбника кагала. Польська влада називала парнаса Senior Communitatis Judaeorum₉ або Senior mensis. Члени кагала склада­лися здебільшого зі заможних купців, підрядників^[868].

Важливе місце в кагальному самоврядуванні належало “шкільнику” громади. До його повноважень належало: суп­роводження сеньйора громади під час аудієнції з польським королем, присутність під час сплати податків, розгляд судових справ невеликої складності. Кагал як орган самоврядування мав декілька відділів, або комісій, котрі здійснювали загаль­ний контроль за діяльністю громади. У Львові й інших містах Руського воєводства в кагалах функціонували особливі комісії, що займалися вирішенням соціально-економічних і побутових питань (лікарні, притулки для пристарілих та інвалідів, тор­гівлі та санітарії тощо).

У містах Галичини з ініціативи магнатів і шляхти посе­лялись євреї. Згодом вони створили власні громади, які в державно-фіскальному сенсі залежали від основних, тобто ма­теринських громад. Так, після заснування гетьманом Станісла­вом Жолкевським Жовкви, євреї поселились у цьому містечку і створили свою громаду. Однак у всіх справах жовківська єврейська громада залежала від Львівського кагалу, тобто вона стала прикагальною. Згодом були створені прикагали в Сам- борі, Бучачі, Біберці, Тернополі й інших містах. Зростання кагальної автономії спричинило до виникнення і розвитку окружних ваадів або єврейських сеймиків, які об’єднували представників місцевих кагалів. Перший єврейський сей­мик був організований в 1519 р. у Великій Польщі, а відтак - у Руському та Белзькому воєводствах^[869]. Окружні єврейські сеймики (ваади) стали основою для майбутніх центральних єврейських організацій, котрі виникли в другій половині XVI ст. У Польському Королівстві був утворений корон­ний ваад. Він став органом управління всіма кагалами чоти­рьох земель (Великої та Малої Польщі, Руського, Белзького і Волинського воєводств) і складався з двох окремих установ: зборів обласних старійшин (раший ха-мединат) і зборів облас­них даянів (даянів хаарауоат), тобто суддів, які репрезентували головні кагали областей. Головою ваад чотирьох земель був парнас. Він обирався з обласних старійшин і як маршалок представляв найвищу посаду серед органів єврейського са­моврядування в Польському Королівстві.

Важливе місце серед органів єврейського самоврядування у Галичині посідав трибунал ваада, сформований з почесних мужів, що мали теологічну освіту, на чолі з маршалком, за­звичай відомим ученим равином. До компетенції трибуналу належало: розгляд справ між приватними особами та грома­дою, між громадою й округом. Рішення трибуналу з питань єврейського управління вимагали затвердження маршалком вааду, після чого вони набували законної сили^[870].

Отже, в початковий період перебування Галичини під владою польського короля діяли органи самоврядування, створені ще в період Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Відтак, унаслідок інкорпорації Галичини у склад Польського Королівства, поширилися польські органи само­врядування, які мали становий характер й остаточно не були відокремлені від адміністративних органів.

Запровадження європейських традицій місцевого самов­рядування на Галицьких землях можна вважати позитивними, і хоча воно здійснювалося, як уже згадувалося, не на основі звичаїв і норм права Галицько-Волинської держави, а запо­зиченими з німецького права положеннями, проте це давало змогу певною мірою більше враховувати інтереси місцевого населення, сприяло економічному та культурному розвиткові окремих міст і містечок Галичини.

Особливістю міського самоврядування у вірменських гро­мадах Галичини стало формування та функціонування, на підставі привілеїв польських королів, вірменської адміністра­тивно-правової автономії, яка сприяла здійсненню та захисту прав, інтересів вірмен у Польському Королівстві.

Міське самоврядування в єврейських громадах Галичини мало особливий правовий статус, що формувався на основі привілеїв польських королів, а також за допомогою правового регулювання самої єврейської громади. На відміну від хрис­тиянських руських і вірменських громад, євреї не зазнавали асиміляційного впливу домінуючої католицької спільноти ані в культурному, ані в релігійному, ані в правовому аспектах.

3.4.3.