Андрусівська угода та розчленування Гетьманщини. «Глухівські» гетьманські статті
Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 р. (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусово під Смоленськом терміном на 13,5 років.
Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654-1667 років. До миру з росіянами поляків змусив заколот Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнародні відносин 60-70-х рр. 18 ст.За умовами сепаратного договору:
• припинялась польсько-московська війна 1654-1667 років;
• встановлювалося перемир’я на 13,5 років;
• під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
• в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
• Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;
• Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
• царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн. польських злотих (близько 200 тисяч рублів);
• Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Г олландії та Австрії.
Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654 р.) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році.
Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 р. поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів.
Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667 р., Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком.
За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 р. передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674 р.
Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 р. передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680 р.
Статті Андрусівського сепаратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670 р., 10 січня 1675 р. (31 грудня 1674 р.).
У березні 1669 р. в м. Глухові були укладені договірні умови між царським урядом і новим гетьманом на Лівобережжі Дем 'яном Многогрішним про політично-правове становище українських земель у складі Російської держави. Намагання царизму використати українського старшину на своєму боці під час загострення відносин Росії з Туреччиною і Кримським ханством дещо послабили централізаторську політику царизму в Україні і змусило піти на компроміс і часткове відновлення автономії, втраченої його попередником.
Глухівські статті, які складалися з 27 пунктів, починалися з того, що мали бути збережені "права й вольності", підтверджені за Б. Хмельницьким. Царські воєводи залишалися, крім Києва, ще в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, але вони не мали права втручатися у справи місцевого населення; суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців. Заборонялися постої російського війська в козацьких дворах, дано амністію полоненим росіянами українцям, які зуміли втекти на рідну землю, та ін. Збір податків до царського скарбу здійснювала гетьманська адміністрація. З цих доходів утримувалася старшина та 30-тисячне реєстрове військо. Крім того, гетьманові надавалося право утримувати наймане військо (1000 чол.), т. зв. компанійців, для несення охоронної служби і приборкання розрухи. Одночасно було заборонено перехід селян у козаки.
Гетьманська резиденція встановлювалася у Батурині. Гетьман, як і раніше, не мав права безпосередніх дипломатичних зносин із іноземними державами, але йому надавалося право клопотатися перед царським урядом про надання українській козацькій старшині дворянських звань. Гетьману і старшині дозволялося нагороджувати підлеглих млинами і селами, видавати на це універсали: посилати козацьких послів на російські переговори з Польщею та Кримом, якщо там йшлося про Україну; карати винних. У статтях вказувалися пільги київським та ніжинським міщанам у торгівлі, але одночасно було заборонено українцям продавати в Росії горілку й тютюн.
Намагання Д. Многогрішного самовладне, без старшинської згоди вирішувати проблеми України викликало невдоволення козацької верхівки і бажання обмежити гетьманські прерогативи. Внутрішні суперечності між гетьманом і старшиною призвели до того, що в березні 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Д. Многогрішного, звинувативши його в зраді і зносинах з П. Дорошенком.
При виборах нового гетьмана козацька старшина подбала про те, щоб у майбутньому забезпечити собі вплив на державні справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади.
В цих намаганнях вона отримала підтримку царського уряду. Тому, коли в червні 1672 р. гетьманом обрали Івана Самойловича, були прийняті нові статті з 10 пунктів, які дістали назву "Конотопські". Вони доповнювали Глухівські статті 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: гетьману поставили умови не судити й не карати представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. Нового гетьмана примусили розпустити компанійські полки, які підкорялися безпосередньо йому і на які він міг розраховувати. Заборонялося не тільки вести зносини із іноземними монархами, а й листуватися і зноситися з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. Установлювався твердий кордон із Польщею, який козакам заборонялося порушувати; лівобережним козакам заборонялося допомагати П. Дорошенку. Нав'язуючи ці умови, старшина поширювала свій вплив за рахунок підриву влади гетьмана, а одночасно й української автономії.ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ
Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 р. не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.
Гетьманські статті XVII-XVIII ст. — документи державно-правового характеру, котрі визначають суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьманщини XVII-XVIII ст. та порядок її васальних взаємовідносин з Російською державою. Здебільшого вони укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом та представниками московського царя. Більшість з них посилалася на Березневі статті Б. Хмельницького 1654 р., хоча, як підкреслюють деякі історики, у підробленому вигляді.
4.