ПРО ПРЕЗУМПЦІЮ НЕВИНУВАТОСТІ, ІСТИНУ І ДОВЕДЕНІСТЬ ВИНИ

Стаття 17 КПК визначає зміст презумпції невинуватості, яка має використовуватись захистом як відправна точка як щодо проведення слідчих дій, так і розгляду справи у суді. Особливо потрібно наголосити на нормі, яка визначає, що поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з неви­нуватою особою.

Принцип презумпції невинуватості обов’язковий не лише для кримі­нального суду, а й для всіх органів держави (справа ЄСПЛ «Аллене де Рібермон» від 10 лютого 1995 року). Вирок суду є єдиним документом, що встановлює винуватість обвинуваченого. Підозра та обвинувачення не можуть ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом.

І саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (рішення у справах «Тейксейр де Кастро проти Португалії» від 9 черв­ня 1998 року; рішення у справі «Шабельник проти України» від 19 лю­того 2009 року). Однак порядок збирання доказів, передбачений націо­нальним правом, має відповідати основним правам, визнаним КЗПЛ: права на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, недоторканність житла тощо.

Недопустимі докази не можуть бути використані у прийнятті проце­суальних рішень, на них не може посилатися суд в ухваленні судового рішення (ст. 86 КПК). Не може бути, наприклад, поставлено в основу рішення одержання звукозапису з порушенням конституційних прав громадянина або одержане в незаконний спосіб або не уповноваженою на те особою (рішення КСУ у справі за конституційним поданням СБУ України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011). Обвинувальний вирок не може ґрунтуватись на припущеннях.

Водночас слід мати на увазі, що у випадку тлумачення сумнівів на користь особи такі припущення можуть і мають бути використані для формулювання висновків у справі.

Правила щодо тлумачення сумнівів можуть торкатися лише фактич­ної сторони справи. Щодо кваліфікації кримінального правопорушення та призначення покарання сумніви усуваються за допомогою з’ясування правового змісту закону та прийняття рішення на підставі внутрішнього переконання.

Постулат про те, що в суді встановлюється об’єктивна істина, вже давно застарів. Тим не менш у вишах продовжують навчати студентів саме на такому розумінні процесу, хоч у КПК такої вимоги, як встанов­лення об’єктивної істини, немає.

У дійсності людина може вчинити правопорушення, але в обвинува­чення немає достатніх доказів, щоб довести її вину. У цьому випадку суд зобов’язаний постановити виправдальний вирок. Отже, об’єктивна істина в цьому випадку полягає в тому, що обвинувачений у дійсності вчинив правопорушення, але його вину не вдалося довести, і він буде виправданий. Судді в Україні діють за внутрішнім переконанням. Але кожен з суддів — це індивідуальність, яка має різний рівень підготовки, правосвідомості, інтелекту.

Наведемо приклади з судового процесу, який мав значний вплив на всю наступну історію людства — процес над Ісусом Христом.

Визначні спеціалісти з питань достовірності доказів дійшли висно­вку, що такий судовий процес мав місце і наявні докази, попри певні розбіжності, є достовірними. Отже, у цій справі можна зробити юридич­ний аналіз незалежно від того, чи був Христос сином Бога, чи простим смертним.

Автор книги «Трибунал для Иисуса» (Звягінцев) доходить таких висновків: засудження Ісуса, за відсутності змагальності і доказів вини, особливості арешту, проведення суду в нічний час напередодні свята, спроба використати судову пастку (таємний розшук), застосування смертної кари, виходячи з політичної ситуації, яка склалася, — все це свідчить про покладення відповідальності без вини.

Отже, автор теорії «вменения» вини Вишинський виявився всього лише епігоном (послідовником) первосвященика Каіафи та Понтія Пі- лата. Якщо правильно перевести словосполучення «вменение» україн­ською мовою, то це буде «приписування вини». Адже синонімом слова «вменение» в російських словниках є слово «приписывание». Якщо ж користуватись юридичною термінологією, то це ніщо інше, як «пре­зумпція винуватості».

Ми вважаємо, що теорія приписування вини давно вже не діє. Адже є конституційна норма: презумпція невинуватості. Але ось випадок. Мій клієнт Г., колишній офіцер СБУ, одержав запрошення на дер­жавну роботу. З 2008 року щодо нього ведуть кримінальну справу. Був один виправдальний вирок, скасований апеляційним судом, і двічі справа направлялась на дослідування. Розгляд справи продовжується. Для оформлення на роботу вимагають довідку про те, чи був він судимий і чи притягався до кримінальної відповідальності. Судимості у нього немає, але сказати, що не притягався до кримінальної відповідальності, він не може.

Отже, притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 3 п. 14 КПК) — це тавро на все життя, навіть у випадку, якщо буде ухвалено виправдальний вирок. Це і є реалізація принципу «приписування вини». Тому від цього терміна потрібно відмовитись, бо він суперечить пре­зумпції невинуватості. У нас мільйони людей ходять «під підозрою», і справи роками не вирішуються, досить часто потім закриваються, і зрідка їх навіть виправдовують. У такий «хитрий» спосіб у нас реалі­зують відомий принцип спецслужб — те, що ви не сидите, то не ваша заслуга, а наша недоробка.

Той, хто цікавиться судом над Христом (а кожен юрист пови­нен це знати), може також ознайомитись із процесом, прочитавши книгу А. П. Лопухіна (1852 — 1904) «Суд над Иисусом Христом, рассматриваемый с юридической точки зрения». Передаючи справу Понтію Пілату, хитрий первосвященик Каіафа сформулював релігійне звинувачення синедріону так, щоб воно мало ознаки звинувачення в об­разі «величності», тобто імператора (що тоді означало зраду), а також завідомо фальшиво стверджував, що Христос закликав не платити по­датків кесарю.

Між тим сам Ісус заявляв (і це було відомо): віддайте кесарю кеса­реве, а Богу Богове. Христос також сказав: «Царство моє не від світу цього... Царство моє не звідси...». Ці вислови чітко вказують на те, що напади на римську владу не входили у плани Ісуса. І коли роздрато­ваний Понтій Пілат запитав його: «Що є істина?», Христос сказав: «Я на те народився і прийшов у цей світ, щоби свідчити про Істину». Отже, Істина — то категорія філософська або ж результат промислу Божого.

Для простого смертного істина детермінована простором і часом. Закладене в природі людини прагнення пізнати істину наближає її до цієї мети, однак простір і час не дозволяють її досягнути для конкретної людини.

Тому об’єктивна істина недоступна земній людині, як би ця людина не намагалася наблизитись до неї. Понтій Пілат бачив перед собою смертну людину і не усвідомлював, що перед ним син Бога. Тим не мен­ше, він визнав його невинуватим. А вирок постановив усупереч своєму внутрішньому переконанню, умив руки і заявив: «Не повинен я в крові Праведника цього»...

Такі дії прокуратора були не тільки злочином, але і «спокусливою непристойністю», як образно висловився один з юристів, який аналізував суд над Ісусом Христом.

Так і деякі наші судді вочевидь бачили, що людина невинувата, і та­ким було і їх внутрішнє переконання, але на догоду владі, суспільній думці і бажанню товпи постановляли обвинувальний вирок.

Можливо, що норму про внутрішнє переконання слід би замінити на переконання поза розумним сумнівом. Доказ поза межами розумного сумніву означає доказ, який є настільки переконливим, що ви не вагаю­чись покладетесь на нього і будете діяти, спираючись на нього, під час прийняття найбільш важливих рішень у вашому власному житті. Якщо ви переконані, що уряд довів винуватість обвинуваченого поза межами розумного сумніву, висловіть це, ухваливши обвинувальний вирок. Якщо суд не переконаний, він повинен ухвалити виправдальний вирок.

І сьогоднішня влада, і сьогоднішня товпа, а часом і суспільна думка вимагають від суддів того ж, що було і раніше, а саме: поступитись своїм внутрішнім переконанням і засудити тих, кого товпа, преса або влада вже визнали наперед винуватими...

Перед судом стоїть завдання значно простіше, ніж пошук істини, суд повинен встановити, чи засвідчують пред’явлені обвинуваченням докази з достатньою повнотою (тобто поза розумним сумнівом) вину обвинуваченого. І залежно від цього постановити обвинувальний або ви­правдальний вирок. І це завдання під силу смертній людині. і навіть людині, не обізнаній з правом, — тобто суду присяжних.