<<
>>

Зміст сучасної політики у сфері виконанняпокарань України щодо раніше судимих осіб у контексті міжнародно-правових вимог та практики

Сучасне українське кримінально-виконавче законодавство та законодавство про кримінальну відповідальність суттєво змінилося з початку ХХІ ст. Найважливішими віхами у цьому процесі є прийняття Верховною Радою України КК України 5 квітня 2001 р.

[121], КВК України 11 липня 2003 р. [130] та Закону України «Про внесення змін до КВК України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» 8 квітня 2014 р. [184]. Вони стали додатковим підґрунтям реформування ДКВС України. Одним із позитивних моментів законодавчих змін є відмова від законодавчо оформленого поняття «особливо небезпечний рецидивіст» і, натомість, закріплення у КК України поняття рецидиву злочинів на основі виробленого на той час його доктринального розуміння. Відбулися зміни у системі покарань, зокрема, закріплено у КК України 2001 р. нові види покарань, такі як громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт та обмеження волі. Відповідно змінилася система органів та установ виконання покарань: створено органи пробації, виправні центри для виконання покарання у виді обмеження волі. На жаль, створення арештних домів було лише декларативним, уже пройшло більше десяти років з часу прийняття КВК України, а покарання у виді арешту і досі виконуються у СІЗО або у спеціально створених секторах УВП. Зокрема, ПВР УВП у Розділі XXVIII визначають, що особи, засуджені до арешту, до створення арештних домів відбувають покарання у виправних колоніях (крім виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання) та слідчих ізоляторах [183]. При цьому намагання перейменувати сектори для утримання засуджених до покарання у виді арешту при УВП у арештні доми лише маскують, але не вирішують давно назрілу проблему.

Спрямування нашої держави до демократичних цінностей європейських держав зумовлює необхідність й реформування виконання покарання у виді позбавлення волі.

Це обумовлено тим, що саме в цій сфері, де засуджена особа настільки уразлива та обмежена у своїх правах, що викликано вже самим фактом засудження до покарання у виді позбавлення волі, непоодинокими є зловживання адміністрації УВП [76]. Про це свідчать рішення Європейського суду з прав людини та численні скарги засуджених щодо порушення умов відбування покарання [186; 205]. Однак реформування кримінально-виконавчої системи та приведення її у відповідність до міжнародних стандартів повинне бути спрямоване не тільки на забезпечення дотримання правового статусу засудженого, а й на підвищення ефективності виконання покарання у виді позбавлення волі, яке виявляється насамперед у досягненні таких цілей покарання, як виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів.

Вивчення наукових джерел показало, що міжнародні стандарти поводження з засудженими класифікують на підставі ряду критеріїв. За масштабом дії всі стандарти поділяють на універсальні та регіональні, за спеціалізацією - на загального та спеціального характеру, за ступенем обов’язковості на - акти, які є обов’язковими для застосування національними системами виконання покарань, та акти, які мають рекомендаційний характер [44, с. 171]. Залежно від пов’язаності із покаранням у виді позбавлення волі виокремлюють а) стандарти, що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, та б) правила застосування заходів, не пов’язаних з позбавленням волі [126, с. 45].

Видається, що за останнім критерієм можливий поділ лише актів спеціалізованого характеру. Виходячи з отриманих у ході даного дисертаційного дослідження результатів, норми міжнародних актів, що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, доцільно поділити на три види: 1) які стосуються усіх засуджених, позбавлених волі; 2) які стосуються раніше судимих осіб, позбавлених волі та 3) які стосуються вперше судимих осіб, позбавлених волі.

До найбільш вагомих універсальних документів, що визначають міжнародні стандарти поводження із засудженими, належать Загальна декларація прав людини (1948 р.) [77], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) [152], Декларація про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.) [62], а також Факультативний протокол до цієї конвенції від 18 грудня 2002 р.

Хоча більшість положень вказаних документів стосується загальних прав людини і громадянина, окремі з них безпосередньо стосуються виконання покарань та поводження із засудженими. Зокрема, у ст. 5 Загальної Декларації закріплено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання [77]. Це положення відображено й у ст. 50 КК України, а саме: покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність [121]. Положення аналогічного змісту закріплено також у ст. 7 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, яка, крім того, передбачає, що жодну особу не можна без її вільної згоди піддавати медичним чи науковим дослідам, а також у ст. 10 Пакту, яка передбачає, що всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне ставлення і повагу до гідності, притаманної людській особі [152].

Декларація про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнята 9 грудня 1975 р. Генеральною Асамблеєю ООН, передбачає також, що підготовка персоналу, який забезпечує дотримання закону, і підготовка інших офіційних осіб, котрі можуть нести відповідальність за осіб, позбавлених волі, повинна забезпечити такий стан справ, за якого повністю було б дотримано заборони катувань й інших жорстоких, нелюдських й таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання [62]. Положення щодо недопущення катувань засуджених містяться і у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.) (ст. 10 Конвенції) [111].

Варто зазначити, що ці положення відображено у вітчизняному кримінально-виконавчому законодавстві порівняно нещодавно, з прийняттям Закону України «Про внесення змін до КВК України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів», яким було доповнено перелік прав засуджених, визначений ст. 8 КВК України, та встановлено, що засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню.

Зазначено, що заходи впливу можуть застосовуватися до засуджених виключно на підставі закону; засуджені не можуть бути піддані медичним або іншим подібним дослідженням незалежно від їх згоди [ 178; 184].

Серед актів спеціального характеру, що стосуються поводження з особами, позбавленими волі, чільне місце займають Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими [153] та Європейські пенітенціарні (в’язничні) правила [71]. Окрім того в цій сфері діють Резолюції Комітету міністрів Ради Європи стосовно виборчих, громадянських та соціальних прав ув’язнених від 1 лютого 1962 р. [224]; про працю ув’язнених від 18 вересня 1975 р. [190]; про освіту в тюрмах від 13 жовтня 1989 р. [187]; Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи стосовно системи ув’язнення та поводження з небезпечними злочинцями від 24 вересня 1982 р. [226]; стосовно надання короткострокових відпусток ув’язненим від 24 вересня 1982 р. [225] та про умовно-дострокове звільнення від 24 вересня 2003 р. [192].

Окремих актів, які містять міжнародні стандарти поводження з раніше судимими особами, позбавленими волі, немає, однак цієї категорії осіб стосуються усі положення зазначених нормативних актів. До того ж деякі їх норми стосуються диференційованого утримання засуджених залежно від наявності попередньої судимості. Зокрема, п. 8 Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями встановлює поділ засуджених на категорії: різні категорії в’язнів утримуються в різних закладах або різних частинах одного й того ж закладу, з урахуванням їхньої статі, віку, попередньої судимості, юридичних причин їх ув’язнення та нормативно визначеного порядку поводження з ними [153]. Водночас у п. 63 вказано, що у цих закладах не обов’язково вживати однакових заходів безпеки для кожної групи. Бажано навіть градуювати суворість цих заходів залежно від групи [154]. Виконання зазначених положень забезпечується створенням виправних колоній різного рівня безпеки, а у виправних колоніях - структурних дільниць. Так, згідно зі ст.

11 КВК України виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки [130]. Головна відмінність кожного виду виправної колонії - це ступінь ізоляції засуджених залежно від тяжкості вчиненого злочину і вірогідності вчинення ними втечі. Цим гарантується безпека суспільства, виправних колоній і самих засуджених, а також невідворотність відбування покарання. Крім того, наявність виправних колоній різного рівня безпеки є свідченням дотримання принципів диференціації засуджених і прогресивної системи відбування покарання у виді позбавлення волі. Категорію раніше судимих осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі, направляють у виправні колонії середнього та максимального рівнів безпеки.

У виправних колоніях створюються такі дільниці, в основі яких також покладено умови гарантування безпеки, а саме: 1) карантину, діагностики і розподілу; 2) ресоціалізації; 3) посиленого котролю; 4) соціальної реабілітації (ст. 94 КВК України) [130]. При цьому види дільниць є однаковими для виправних колоній усіх рівнів безпеки, за винятком того, що у колоніях максимального рівня безпеки не передбачено дільниці соціальної реабілітації.

На початковому етапі виконання покарання засудженого поміщають до дільниці карантину, діагностики і розподілу. Перед цим усі засуджені в обов’язковому порядку проходять медичний огляд та комплексну санітарну обробку. Такі заходи відповідають вимозі Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями, де у п. 24 сказано, що кожен в’язень підлягає медичному оглядові, коли його приймають [153]. Протягом чотирнадцяти діб перебування у цій дільниці вони піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також первинному психолого-педагогічному та іншому вивченню [130]. Тримання засуджених в умовах ізоляції (карантину) передбачає наступні заходи: 1) виявлення у засуджених інфекційних, соматичних і психічних захворювань; 2) первинне вивчення даних про особистість засуджених та їх психологічна діагностика; 3) виконання програми ознайомлення засуджених з умовами та порядком відбування покарання; 4) забезпечення особистої безпеки засуджених у період адаптації до умов позбавлення волі [179].

Саме в період первинного вивчення даних про особу засуджених велике значення має отримання відомостей про попередню злочинну діяльність. В подальшому, при врахуванні інших даних, зокрема соціально-демографічних, відомостей про схильності, здібності та фізичні особливості, даних психодіагностики, їх аналізі, приймається рішення про направлення раніше судимої особи до дільниці ресоціалізації або посиленого контролю. Основою такого рішення повинно бути обґрунтоване прогнозування подальшої індивідуальної поведінки раніше судимої особи.

Однак, як показує практика, адміністрація виправної колонії не завжди має змогу отримати достовірні дані про мотиви вчиненого злочину та попередню злочинну діяльність раніше судимої особи. Під час приймання новоприбулих засуджених представники відділу по контролю за виконанням судових рішень отримують особові справи засуджених, однак, як зазначає Ю. М. Антонян, досвід вивчення мотивації, зокрема насильницьких злочинів, показує, що мотиви такої поведінки під час досудового слідства і суду встановлюють дуже рідко, а тому персонал виправних колоній не має потрібних даних про те, на які суб’єктивні криміногенні фактори вони повинні впливати в процесі індивідуальної роботи з конкретними особами. Частіше за все у вироках в якості мотивів вказують на такі особистісні або ситуаційні риси, які ніяк не можуть бути мотивами, наприклад, «на ґрунті сварки» або «на ґрунті пияцтва», або хуліганські спонукання без пояснення того, що конкретно слід розуміти під такими спонуканнями [10, с. 191]. У зв’язку з цим, як зауважив Ю. М. Антонян, особистість підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вивчають різні посадові особи: прокурор, слідчий, інші співробітники міліції, експерти, адвокати. Однак значна частина відомостей про особистість ніде не фіксується і в кінцевому підсумку просто втрачається [10, с. 191]. Між тим суд має бути, у першу чергу, дуже зацікавлений в тому, щоб мати повну інформацію про особистість підсудного, яку було отримано під час розслідування. Окрім того, вона потрібна і органам та установам, які виконують покарання. Саме тому слід підтримати пропозиції вчених і практичних працівників щодо необхідності її фіксації в процесі досудового слідства та судового розгляду. Для виправних установ це тим більше важливо, тому що далеко не всі акти судово - психіатричних і комплексних психолого-психіатричних експертиз засуджених надходять до їхнього розпорядження. Закономірно, що персонал виправних колоній в такому випадку просто не знає, хто з засуджених має психічні розлади, як це відображається на їхній поведінці [10, с. 191].

На це у свій час звертав увагу і А. П. Закалюк [82, с. 581], який тривалий період займався дослідженням рецидивної злочинності та висновки і рекомендації якого у сфері запобігання рецидивній злочинності є досить ґрунтовними і цінними.

Пропозиції науковців, які проводили дослідження функціонування органів пробації у зарубіжних державах та надавали пропозиції про створення таких органів в Україні (А. П. Закалюка [82, с. 581], О. І. Богатирьової [28], Д. В. Ягунова [275] та ін.) було враховано, про що свідчить прийняття Закону України «Про пробацію» 5 лютого 2015 р. [191]. Сьогодні значні сподівання на розв’язання проблеми отримання інформації щодо особи злочинця покладаються на новостворені органи пробації, які виконуватимуть функції досудової пробації. Законом України «Про пробацію» передбачено також підготовку досудової доповіді, яка повинна містити соціально-психологічну характеристику, оцінку ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення, висновок про можливість виправлення без обмеження волі або позбавлення волі на певний строк (ст. 9 Закону України «Про пробацію») [191]. У випадку призначення особі покарання у виді позбавлення волі, дані про неї, які зібрали органи пробації, повинні бути використані при вторинній класифікації та стати основою програми виховного впливу у виправній колонії [23, с. 136-137]. З цією метою до ст. 9 Закону України «Про пробацію» слід включити частину шосту, у якій передбачити, що у разі засудження особи до покарання у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі досудова доповідь направляється до установи виконання покарань, у якій відбуватиме покарання засуджений (Додаток А.2.).

Дійсно, при первинному вивченні даних про особу засудженого у дільниці карантину, діагностики і розподілу та розробці індивідуальної програми у дільниці посиленого контролю ці матеріали мали б вагоме значення, тому таку практику потрібно перевести на рівень загальнообов’язкової. Окрім того, при направленні раніше судимої особи, яка вже відбула покарання у виді позбавлення волі, до виправної колонії, слід долучати до «досудового звіту» і характеристику з тих місць позбавлення волі, де вона відбувала покарання за попередній злочин.

Як показує практика, психологи шляхом вивчення психологічних властивостей, процесів і станів у дільниці карантину, діагностики і розподілу проводять психодіагностику раніше судимих осіб. На підставі психодіагностики та узагальнення даних про особистість засуджених психологи складають психологічні характеристики на кожного позбавленого волі та розробляють рекомендації щодо особливостей організації подальшої індивідуальної роботи. За результатами медичного обстеження, первинної психодіагностики і психолого-педагогічного вивчення та на підставі кримінологічної, кримінально- правової характеристики на кожного засудженого складається індивідуальна програма соціально-виховної роботи, яка затверджується начальником колонії (ст. 95 КВК України). Окрім того, слушними є пропозиції З. В. Журавської, яка пропонує враховувати при первинному вивченні особи засудженого у дільниці карантину, діагностики і розподілу інформацію, отриману в обов’язковому порядку адміністрацією виправної колонії від близьких родичів [74]. З огляду на це пропонується викласти ч. 1 ст. 95 КВК України у такій редакції: «Засуджені, поміщені в дільницю карантину, діагностики й розподілу, протягом чотирнадцяти днів піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також психолого- педагогічному та іншому вивченню, включаючи інформацію щодо засудженого, отриману в обов’язковому порядку адміністрацією виправної (виховної) колонії від близьких родичів засудженого, органів пробації та характеристику з виправних (виховних) колоній у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі» (Додаток А.2.).

Слід визнати, що створення органів пробації сприятиме і дотриманню п. 64 Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими, відповідно до якого обов’язки суспільства не припиняються з виходом засудженого на волю, тому необхідно мати державні або приватні органи, здатні виявляти дійове піклування про в’язнів, які звільняються, борючись з їхніми упередженнями та забобонами, жертвами яких вони є, і допомагаючи їм знову включитися в життя суспільства [153]. Саме органи пробації покликані здійснювати підготовку осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, до звільнення з метою трудового і побутового влаштування таких осіб після звільнення за обраним ними місцем проживання. Спільно з державними органами та органами місцевого самоврядування вони мають сприяти засудженим, які готуються до звільнення у визначенні місця проживання після відбуття покарання, влаштуванні до спеціалізованих установ для звільнених, госпіталізації до закладів охорони здоров’я осіб, які потребують стаціонарної медичної допомоги, працевлаштуванні працездатних осіб (ст. 11 Закону України «Про пробацію») [191].

Залежно від прогнозу, на раніше судиму особу складають рекомендації запобіжного характеру. Маючи такі рекомендації, співробітники виправних установ планують відповідні індивідуально-профілактичні заходи.

Досвід діяльності УВП зарубіжних держав показує, що первинному плану роботи з засудженими в таких установах приділяється значна увага. Так, наприклад, в тюрмі «Тегель», що знаходиться у Німеччині в м. Берлін [265, с. 177-181] план складається на основі вивчення засудженого, ще коли останній перебуває у «розподільчому будинку», що, по суті, є прототипом дільниці карантину, діагностики і розподілу у виправних колоніях України (ст. 95 КВК України).

Порядок роботи із засудженими в розподільчому будинку такий: 1) вивчення особової справи; 2) психологічне обстеження особи та винесення «легального прогнозу» (якою мірою небезпечний для суспільства); 3) поділ засуджених на дві категорії залежно від складу злочину, зокрема без насилля (розподіляють соціальні працівники) та з насиллям (наприклад, це можуть бути тяжкі тілесні ушкодження, підпали, статеві злочини, вбивство) (участь у розподіленні беруть психологи); 4) встановлення причин злочину: ситуативних; внаслідок особливостей дефектів в розвитку особистості (особистість вивчається із застосуванням різноманітних кримінологічних та психологічних методик). Зокрема, при вивченні особистості засудженого використовують біографію (зв’язки, працездатність, судимості тощо), тести (збір анамнезу, спеціальні тести на визначення рівня агресії, з ґвалтівниками - проективні тести, глибинні методики), структуровані бесіди (вивчення факторів, що призвели до вчинення злочину). Таке глибоке медичне та психологічне вивчення засуджених, на жаль, не передбачено ні законодавчими, ні відомчими нормативними актами ДПтС України. З огляду на це слід доповнити шостий абзац п. 1 Розділу ІІ ПВР УВП наступним положенням: «Первинне медичне та психологічне вивчення засуджених здійснюється з урахуванням тестового опитування на визначення рівня агресії та усних бесід з метою виявлення причин вчинення злочину. Внаслідок психологічного обстеження особистості комісією складається висновок про ступінь небезпечності засудженого». Дане положення сприятиме приведенню вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства у

відповідність до п. 51. 3 Європейських пенітенціарних правил, у якому визначено, що відразу після надходження засуджених до установи мусить провадитися їх оцінка з метою визначення небезпеки, яку вони становитимуть для суспільства у випадку втечі та ризику того, що вони спробують втекти або самостійно, або за сприяння ззовні [71].

Для глибокого вивчення особистості засудженого та виявлення психічних захворювань на даному етапі доцільно включити до складу комісії з прийняття та розподілу засуджених лікаря-психіатра. На сьогоднішній час не завжди у штаті виправної колонії є лікар такої спеціалізації. Водночас п. 22 Мінімальних стандартних правил встановлює вимогу: усі заклади повинні мати у своєму розпорядженні принаймні одного кваліфікованого медичного працівника, досвідченого в галузі психіатрії [153]. В зв’язку з цим визначений у абзаці другому п. 1 Розділу ІІ ПВР УВП перелік членів комісії з прийняття та розподілу засуджених слід доповнити ще одним членом цієї комісії: лікарем-психіатром, та викласти його таким чином: «До складу комісії входять заступники начальника установи, персонал оперативного підрозділу, підрозділів нагляду і безпеки, контролю за виконанням судових рішень, соціально-виховної та психологічної роботи, інтендантського та господарського забезпечення, медичної частини та лікар-психіатр».

Якщо засуджений вчинив повторний злочин, у тюрмі «Тегель» його направляють до психоаналітика, який опрацьовує питання розвитку особистості в дитинстві. На основі вивчення засудженого, соціальним працівникам даються конкретні поради. Всі рекомендації психолога додаються до плану-висновку. Для засудженого має велике значення, які пільги планується застосувати щодо нього протягом строку відбування покарання. Така конкретна програма дій, звичайно, стимулює засудженого до того, щоб вже із самого початку перебування в місцях позбавлення волі демонструвати правослухняну поведінку та брати участь в запропонованих йому співробітниками тюрми «Тегель» соціально-психологічних програмах [265, с. 180]. Така схема роботи із засудженими на початковому періоді виконання покарання у Німеччині чітко показує ту значну роль, яку відіграють у цьому процесі психологи.

Як показує практика, останніми роками у ДПтС України все більше уваги приділяється ролі психологів у підвищенні ефективності виконання кримінальних покарань, однак кількість професійних психологів, які працюють із засудженими у виправних колоніях, все ще недостатня, - як правило, є всього 1-2 психологи на всю виправну колонію. Саме тому необхідно збільшити штатну чисельність персоналу соціально-психологічних служб КВУ та передбачити у навчальних центрах ДПтС України програми підвищення психологічної підготовки персоналу. Підтвердженням необхідності таких заходів є те, що постійно Колегії ДПтС України звертають увагу на поверхове вивчення особистості засуджених та хибний прогноз їх поведінки при оцінці ступеня виправлення засуджених, а також визначення завданням на 2015 р. оптимізацію структури соціально-психологічної служби органів і установ, що належать до сфери управління ДПтС України, та підвищення рівня компетентності її працівників (п.1.431.44 Рішення Колегії ДПтС України № 1 від 30 січня 2015 р.) [188].

Т аким чином, на основі вивчення ознак раніше судимої особи, визначення того, до якого типу особи злочинця він належить, та прогнозування його подальшої поведінки у дільниці карантину, діагностики та розподілу відбувається вторинна класифікація раніше судимих осіб. За результатами цієї класифікації їх направляють до однієї із структурних дільниць: дільниці соціальної реабілітації, ресоціалізації чи посиленого контролю. При цьому, у дільницю соціальної реабілітації виправної колонії середнього рівня безпеки можуть бути поміщені лише раніше судимі особи, яких до цього не засуджували до позбавлення волі, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 99 КВК України, у дільниці соціальної реабілітації тримаються вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджені, переведені з дільниці ресоціалізації. Як слушно зазначає щодо цього Г. С. Резніченко, порядок та умови тримання засуджених в дільницях соціальної реабілітації докорінно змінюють правовий статус засуджених, який майже дорівнює правовому статусу осіб, засуджених до обмеження волі, які відбувають покарання у виправних центрах [203, с. 155].

На думку Г. С. Резніченко, яка проводила спеціальне дослідження особливостей виконання (відбування) покарання у виді позбавлення волі стосовно засуджених жінок, що були вагітними або мали малолітніх дітей, можливість застосування переведення до дільниці соціальної реабілітації на завершальному етапі відбування покарання потрібно надати практично усім категоріям засуджених жінок, не залежно від тяжкості вчиненого злочину за умови настання матеріальних та формальних підстав [203, с. 157]. Формальною підставою в цьому випадку є строк відбутого покарання, матеріальною - ступінь виправлення: особа має стати на шлях виправлення. Варто погодитись, що рішення законодавця обмежити це право стосовно осіб, які злісно порушують вимоги режиму в місцях попереднього ув’язнення та в колоніях, є справедливим, оскільки переведення до дільниці є засобом заохочення засуджених до правомірної поведінки і пов’язано насамперед із певним ступенем виправлення: особа має стати на шлях виправлення [203, с. 157].

У ч. 6 ст. 94 КВК України зазначається, що у дільниці соціальної реабілітації тримаються засуджені, які направлені з дільниці карантину, діагностики і розподілу, а також переведені з дільниці ресоціалізації [130]. Отже, майже одразу після прибуття в установу (через два тижні) засуджених можна перевести з дільниці карантину до дільниці соціальної реабілітації. Це є не досить зрозумілим, оскільки основною вимогою переведення до дільниці соціальної реабілітації закон визначає матеріальну підставу (крім фактичної) - позитивну поведінку протягом певного строку відбування покарання, певний ступінь виправлення: особа має стати на шлях виправлення [203, с. 157]. Як показує практика, визначити ступінь виправлення за такий короткий час практично неможливо. З огляду на це переведення засуджених до дільниці соціальної реабілітації слід здійснювати лише на завершальному етапі відбування ними покарання. Підтвердженням цього є значний рівень втеч засуджених саме з даних дільниць. Так, протягом 2014 року сталося 34 втечі з дільниць соціальної реабілітації [188, с.3]. У зв’язку з цим слід викласти ч. 6 ст. 94 КВК України таким чином: «У дільниці соціальної реабілітації тримаються засуджені, переведені з дільниці ресоціалізації в порядку, встановленому цим Кодексом, яким до звільнення залишається не більше шести місяців» (Додаток А.2.).

Аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства та відомчих нормативних актів ДПтС України показав, що вони не повною мірою створили належні механізми забезпечення діяльності виправних колоній максимального рівня безпеки щодо розподілу раніше судимих осіб всередині виправної колонії. У виправних колоніях максимального рівня безпеки територія дільниці посиленого контролю та приміщень камерного типу співпадає (оскільки пунктом п. 1 Розділу ХХХІІ ПВР УВП встановлено, що в дільницях посиленого контролю виправних колоній максимального рівня безпеки засуджені розміщуються у приміщеннях камерного типу [182]).

Ч. 4 ст. 94 КВК України визначає, що у дільниці посиленого контролю (а отже, у приміщеннях камерного типу) тримаються засуджені, які під час перебування в дільниці карантину, діагностики і розподілу виявили високий ступінь соціально-педагогічної занедбаності і потяг до продовження протиправної поведінки, а також засуджені, які не проявили готовності до самокерованої соціально-правомірної поведінки і переведені з інших дільниць. Однак, з аналізу статті 140 КВК України випливає, що у ПКТ (а отже, у дільниці посиленого контролю) поміщаються в основному чоловіки, які вчинили пенітенціарний та постпенітенціарний рецидив злочинів (окрім осіб, засуджених до довічного позбавлення волі). Ці раніше судимі особи в обов’язковому порядку з дільниці карантину, діагностики і розподілу направляються до дільниці посиленого контролю і в подальшому, якою б позитивною не була їхня поведінка, вони позбавлені можливості переведення в дільницю ресоціалізації. Тим самим нівелюється функціонування тієї гнучкої системи розподілу засуджених, яку було запроваджено створенням у виправних колоніях структурних дільниць [220, с. 79]. Окрім того, поміщення засуджених до приміщень камерного типу на строк до трьох місяців застосовується і як захід стягнення за порушення встановленого порядку відбування покарання (ч. 1 ст. 132 КВК України), яке накладається в разі безуспішного застосування інших засобів впливу (ч. 9 ст. 134 КВК України). Це крайній захід дисциплінарного впливу і, як показує практика, його застосування не завжди є обґрунтованим і таким, що відповідає до ст. 133, 134 КВК України [188, с. 12].

Безперечно, умови відбування покарання у дільниці посиленого контролю більш важкі, порівняно із умовами, які створюються в інших дільницях, однак слід погодитись, що обумовлені вони насамперед необхідністю запобігання правопорушенням та забезпечення належного рівня безпеки у виправній колонії. Водночас не варто забувати і про зворотні ефекти застосування посилених заходів безпеки, які можуть відображатись у погіршенні фізичного та психічного здоров’я засуджених. Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи стосовно системи ув’язнення та поводження з небезпечними злочинцями від 24 вересня 1982 р. доцільно застосовувати, наскільки це можливо, звичайні правила тримання для небезпечних злочинців та застосовувати міри безпеки тільки до тих меж, до яких вони дійсно потрібні [226]. Саме тому варто було б скоротити кількість засуджених, які направляються в ПКТ. Зокрема, шляхом виключення із ст. 133 КВК України як підстави визнання засудженого злісним порушником установленого порядку відбування покарання необґрунтованої відмови від праці (оскільки працю, відповідно ст. 8 КВК України визнано правом, а не обов’язком засудженого).

Решту засуджених відповідно до ч. 1 ст. 140 КВК України, потрібно утримувати у звичайних жилих приміщеннях. Однак частина з них за наявності певних підстав може бути переведена з дільниці карантину, діагностики і розподілу або дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого контролю. Ці підстави визначено у ч. 4 ст. 94 КВК України. Як встановлено в ході даного дослідження, вони мають наступний прояв: 1) свідома відмова виконувати вимоги встановленого порядку відбування покарання; 2) допущення злісних порушень встановленого порядку відбування покарання; 3) фізичний опір представникам адміністрації; 4) приниження людської гідності інших засуджених; 5) створення конфліктних ситуацій із застосуванням фізичної сили;

6) нав’язування та пропаганда серед засуджених злочинних традицій;

7) підвищена агресивність, погано стримувана імпульсивна поведінка,

8) упереджене ставлення до інших людей; 9) висока криміногенна зараженість та деякі інші.

Крім цього, практика направлення більшості раніше судимих осіб до дільниці посиленого контролю, як показали результати даного дослідження, зумовлена тим, що у звичайних жилих приміщеннях важче забезпечити окреме тримання, аніж у приміщеннях камерного типу. Однак вона не завжди є виправданою. Адже і раніше судимі особи - це не однорідна, виключно негативно налаштована щодо адміністрації колонії, маса. Дійсно, значна їх частка (за даними А.І.Долгової - близько 64 % [117, с. 365]) є представниками послідовно-криміногенного типу і виявляють високий ступінь криміногенної зараженості. Саме тому лише частина раніше судимих осіб визнають свою вину і вважають покарання справедливим. Це пов’язано з тим варіантом обумовлення та спонукання вчинення нового злочину, за якого на детермінацію нового злочину суттєво впливають суспільні, передусім матеріальні та зумовлені ними соціальні й соціально-психологічні негаразди, насамперед об’єктивні труднощі (якщо не неможливість) адаптації у суспільстві, забезпечення елементарних правомірних умов та засобів життя осіб, які звільнені з УВП. Особи, які вчинили рецидив злочинів за таких умов, - це, як показує практика, переважно представники ситуативного і ситуативно-криміногенного типу особи злочинця. Крім цього, встановлено, що в місцях позбавлення волі такі особи здебільшого не йдуть на конфлікт з адміністрацією, намагаються дотримуватись встановленого режиму. З огляду на це достатнім буде поміщення їх до дільниці ресоціалізації.

До того ж незрозуміло, чому до звичайних жилих приміщень слід направляти багаторазових рецидивістів (тих, які вчинили три і більше злочини), а до приміщень камерного типу потрапляють особи при простому рецидиві злочинів (два злочини). Так, у ч. 1 ст. 140 КВК України зазначено, що у звичайних жилих приміщеннях тримаються: чоловіки, які раніше двічі в будь- якій послідовності були засуджені до позбавлення волі за певні злочини (їх перелік визначено в цій нормі), і які знову вчинили будь -який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до покарання у виді позбавлення волі; у ПКТ тримаються: чоловіки, які раніше були засуджені до позбавлення волі за будь- який з певних злочинів, і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до покарання у виді позбавлення волі». Деякі категорії осіб, з тих, які направляються до ПКТ і звичайних жилих приміщень, співпадають (чоловіки, які вчиняли злочини проти основ національної безпеки України; захоплення заручників; створення злочинної організації; бандитизм, терористичний акт; посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти).

Зважаючи на те, що особи, які мають три і більше судимостей, мають вищий ступінь суспільної небезпечності, варто було б їх, враховуючи необхідність додержання необхідного рівня безпеки у виправній колонії, навпаки, поміщати до ПКТ, а тим самим у дільницю посиленого контролю.

Деякі науковці (В. А. Бадира) зауважують, що закріплену у ч. 4 ст. 94 КВК України норму, яка передбачає можливість переведення з дільниці карантину, діагностики і розподілу відразу до дільниці посиленого контролю засуджених, які під час перебування в дільниці контролю, діагностики і розподілу виявили високий ступінь соціально-педагогічної занедбаності і потяг до продовження протиправної поведінки, навряд чи можна назвати обґрунтованою та гуманною. На їх думку, така зміна умов тримання спричиняє збільшення обсягу правообмежень для засудженого, проте детально і об’єктивно вивчити особистість засудженого та його наміри за 14 діб перебування засудженого у дільниці контролю, діагностики і розподілу (навіть з урахуванням даних, отриманих під час попереднього ув’язнення під варту) для того, щоб прийняти обґрунтоване та законне рішення, практично неможливо, і тому ця норма містить потенційну небезпеку безпідставного погіршення правового становища засудженого [17, с. 94].

Частково погоджуючись з такою позицією, зауважимо однак, що збільшення строків тримання засуджених у дільниці контролю, діагностики і розподілу для більш поглибленого вивчення може призвести не лише до гальмування процесу виправлення та ресоціалізації раніше судимої особи, а й до негативного впливу носіїв кримінальної субкультури на інших засуджених та створення неформальних угрупувань, члени яких в подальшому будуть намагатися підтримувати взаємозв’язки між собою. У випадку, коли все ж таки особу необґрунтовано буде поміщено до дільниці посиленого контролю, вона може бути переведена до дільниці ресоціалізації, тим більше що кримінально - виконавче законодавство не визначає певного обов’язкового мінімального строку перебування раніше судимої особи у дільниці посиленого контролю.

Проаналізувавши проблемні питання, які виникають у зв’язку з поміщенням та триманням раніше судимих осіб у структурних дільницях виправних колоній, варто зробити висновок про необхідність обмеження переліку категорій осіб, які в обов’язковому порядку повинні бути поміщені до ПКТ у виправній колонії максимального рівня безпеки, особами, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. Для законодавчого врегулювання даного питання доцільно викласти абзаци 6-9 ч. 1 ст. 140 КВК України таким чином: «У приміщеннях камерного типу тримаються: чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, які не стали на шлях виправлення та переведені з дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого контролю у порядку, встановленому цим Кодексом; чоловіки, до яких застосовано стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу на строк до трьох місяців»; абзаци 10-12 виключити (Додаток А.2.).

Видається, що питання про поміщення раніше судимих осіб (окрім засуджених до довічного позбавлення волі) до дільниці ресоціалізації або ж до дільниці посиленого контролю має вирішувати адміністрація виправної колонії на основі вивчення їх поведінки під час перебування у дільниці карантину, діагностики і розподілу, а також морально-психологічної характеристики засудженого. В подальшому, вивчаючи раніше судиму особу протягом тривалого часу, адміністрація виправної колонії реально має оцінити, які зміни відбуваються під впливом режиму, праці, виховної роботи, які з засобів впливу виявляються найбільш ефективними. При цьому, постійно спостерігаючи за засудженим, під час індивідуальних бесід, вивчення його листування, маючи дані про його поведінку, ставлення до праці, представники адміністрації можуть скласти певне уявлення про сторони життя і діяльності засудженого та за необхідності застосувати переведення особи в іншу дільницю.

Як показали результати даного дослідження, визначена у кримінально - виконавчому законодавстві України та висвітлена схема структурних дільниць КВУ закритого типу забезпечує зміну умов відбування покарання, адже переведення раніше судимих осіб з однієї дільниці до іншої спричиняє збільшення (або зменшення) обсягу прав, наданих засудженому, надання (або скасування) певних пільг. Найбільшим обсягом прав і пільг користуються ті раніше судимі особи, які перебувають у дільницях соціальної реабілітації виправних колоній середнього рівня безпеки, а найбільш суворі умови тримання передбачені для засуджених, які перебувають у дільницях посиленого контролю. До того ж те, в яких умовах засуджений буде відбувати покарання у виправних установах, багато в чому буде залежати від нього самого, передусім від його поведінки.

Таким чином законодавець спробував диференціювати умови відбування покарання у виді позбавлення волі не тільки за видами колоній (мінімального, середнього і максимального рівня безпеки), але ще більшою мірою всередині самої виправної колонії. Тим не менше, як показує практика, питання окремого тримання раніше судимих осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі, та осіб, яких засуджено до позбавлення волі вперше, у КВК України не вирішено. ДПтС України, керуючись потребами практики, на відомчому рівні здійснила поділ виправних колоній середнього рівня безпеки на колонії для вперше засуджених до позбавлення волі та колонії для тримання осіб, які вже засуджувались до позбавлення волі. Зокрема, на сьогодні в Україні діє 59 виправних колоній середнього рівня безпеки, з них 27 колоній - для вперше засуджених, в яких утримується 15 825 засуджених, 32 колоній для неодноразово засуджених, де утримується 21 854 особи [78]. Однак такого поділу на види колоній максимального рівня в Україні немає. Саме тому, хоча ст. 92 КВК України передбачає окреме тримання вперше засуджених та осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, для діяльності колоній максимального рівня безпеки, насамперед з причин їх переповненості, характерним є систематичне недотримання даної норми. Вимога окремого тримання даних осіб спрямована насамперед на захист засуджених вперше від злочинних посягань та негативного впливу осіб, які вже мають досвід перебування в місцях позбавлення волі і переважно є носіями кримінальної субкультури. Необхідність її дотримання підтверджують і результати проведеного опитування персоналу виправних колоній: 93 % з усіх опитаних вважають необхідним окреме тримання раніше судимих осіб та засуджених вперше (Додаток Г.2.). Одним із шляхів розв’язання даної проблеми є створення двох видів колоній максимального рівня безпеки: для вперше засуджених та для раніше судимих осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі. Однак, зважаючи на незначну частку осіб, які утримуються у виправних колоніях максимального рівня безпеки (лише 4 % від усієї кількості засуджених до позбавленні волі на певний строк та довічного позбавлення волі), такий поділ був би недоцільним насамперед в економічному відношенні. Другий шлях - встановлення всередині виправних колоній середнього та максимального рівнів безпеки двох секторів - для утримання вперше засуджених до позбавлення волі та для осіб, які відбували покарання в місцях позбавлення волі. Для його реалізації слід доповнити ч. 2 ст. 92 КВК України положенням: «Окреме тримання таких осіб забезпечується створенням у виправних колоніях середнього та максимального рівнів безпеки сектору для тримання вперше засуджених до позбавлення волі та сектору для тримання осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі» (Додаток А.2.).

Аналіз початкового періоду перебування засуджених вдруге та раніше судимих осіб, яких три і більше разів було засуджено до позбавлення волі, свідчить про те, що сприйняття цими особами покарання у виді позбавлення волі значно різниться. Про це свідчать наступні дані. За результатами даного дослідження, незвичайність обстановки у випраній колонії відчули 50 % осіб, засуджених вдруге, та 24 % осіб, яких три та більше разів було засуджено до позбавлення волі (Додаток Г.2.).

Крім цього, як встановлено у ході опитування, за оцінками персоналу виправних колоній, на початковому етапі перебування в колонії раніше судимим особам властиві наступні стани: недовірливість (51 %), агресивність (40 %), тривожність (35 %), замкнутість (35 %), байдужість (30 %), образливість (24 %) та пригніченість (16 %) (Додаток Г.2.). Лише в окремих випадках спостерігається піднятий настрій (6 %), відкритість у спілкуванні з іншими засудженими (16 %) і представниками адміністрації виправної колонії (6 %), довірливість (3 %) та доброзичливість (2 %). Загалом 53 % респондентів з числа персоналу виправних колоній вказали, що саме початковий період засуджені сприймають найважче (Додаток Г.2.).

Аналогічні результати подано і в юридичній літературі. Зокрема, Ф. Р. Сундуров зазначав, що в місцях позбавлення волі, особливо в перші місяці після прибуття в колонію, у раніше судимих осіб проявляються протилежні за своїм змістом і характером стани: пригніченість, песимізм, приреченість, озлобленість [230, с. 97]. Однак у першої категорії, а саме у засуджених вдруге, ці стани проявляються набагато інтенсивніше, ніж у осіб, яких три і більше разів було засуджено до позбавлення волі (багаторазових рецидивістів). Це обумовлено такими обставинами: ізоляцією від суспільства і поміщенням в замкнуте соціальне середовище; обмеженням в задоволенні потреб шляхом тотальної регламентації поведінки; примусовим включенням в одностатеві соціальні групи [253, c. 9].

Уже декілька десятиліть науковці, які займаються дослідженням виконання покарання у виді позбавлення волі (Ю. М. Антонян [9, c. 32], Ю. В. Бишевський, А. І. Марцев [37, с. 29], Ф. Р. Сундуров [230, с.97-98], Г. Ф. Хохряков [253, с. 9-12], Є. С. Єфімова [70, с. 20-22]) вказують на необхідність відмежування раніше судимих осіб, яких було двічі засуджено до позбавлення волі, від тих, хто має багато судимостей і є носієм та розповсюджувачем тюремної субкультури. Серед таких праць варто звернути увагу на дослідження російських науковців А. П. Некрасова [163] та Н. А. Коломитцева [110]. Зокрема, Н. А. Коломитцев звертає увагу на необхідність нормативного регулювання диференційованого утримання саме «злодіїв в законі» у виправних колоніях. Для цього, як стверджує цей науковець, потрібно розміщувати лідерів угруповань антисуспільної спрямованості, їх активних членів у різних колоніях, забезпечуючи ізоляцію «злодіїв в законі» від решти засуджених. Важливим засобом досягнення цієї мети можуть бути зниження авторитету лідера за допомогою аналізу негативної діяльності, його конкретних вчинків, а також перекриття каналів надходження різних предметів, заборонених до зберігання в місцях позбавлення волі [110, с. 371]. Пропозиція Н. А. Коломитцева слушна, оскільки вищі щаблі в ієрархії злочинців, - злодії в законі, авторитети, - займають особи, які неодноразово засуджувались до позбавлення волі. В місцях позбавлення волі такі особи, окрім цього, намагаються очолити малі неформальні групи негативної спрямованості [9]. Їх окреме тримання, як показує практика, перешкоджає формуванню таких груп та сприяє дотриманню рівноправного становища та виправленню інших раніше судимих осіб.

А. П. Некрасов пропонує створити в кожному територіальному органі кримінально-виконавчої системи профілактичні центри з єдиними ПКТ для переведення до них правопорушників із виправних колоній певного регіону. Тим самим, на його думку, припиняться їх масові переміщення у виправні установи, розташовані за межами області, і буде забезпечено їх повну ізоляцію. Остання ж передбачає припинення матеріального і духовного зв’язку «авторитетів» з представниками кримінальних угруповань інших регіонів [164, с. 82]. На практиці дуже важливо унеможливити інформаційний обмін в злочинному середовищі, тобто позбавити «розповсюджувачів», хранителів кримінальних традицій моральної і програмної підтримки ззовні, дезорієнтувати їх, що є однією з умов нейтралізації субкультурного впливу. Крім цього, у цих виправних колоніях доцільно передбачити диференційовану ступеневу систему умов відбування покарання в бік обтяження - до одиночної ізоляції особи на строк до 6 місяців у ПКТ; в бік полегшення - до відновлення початкових умов відбування покарання. Направляти в регіональні центри з єдиними ПКТ пропонується активних носіїв кримінальних традицій та інших правопорушників, стосовно яких інші заходи впливу виявились неефективними [164, с. 82].

Як видається, ці пропозиції заслуговують уваги, подальшої наукової розробки і впровадження в Україні. Зокрема, потрібно створити окрему виправну колонію максимального рівня безпеки, у яку переводити раніше судимих осіб, які активно пропагують тюремну субкультуру, займають верхні щаблі в ієрархії засуджених і є організаторами неформальних угрупувань у виправних колоніях. У такій колонії, крім цього, варто передбачити залучення до праці та перехідні умови тримання засуджених. Зокрема, на першому, початковому етапі слід передбачити тримання раніше судимих осіб в одиночній камері (до одного року) в умовах суворої ізоляції. На другому, основному - перебування у двохмісних ПКТ з можливістю залучення таких осіб до праці. Як встановлено у ході даного дослідження, вірність злодійським звичаям і традиціям зумовлює те, що зазвичай раніше судимі особи відмовляються працювати під будь -яким приводом, паразитують за рахунок інших засуджених. З огляду на це потрібно створити певні мотиваційні механізми, за яких засуджений буде сам зацікавлений у трудовій діяльності. Зокрема, поставити в залежність від поведінки засудженого, а також об’єму та якості виконаних робіт можливість раніше судимих осіб, які утримуватимуться в даній колонії, одержувати посилки та мати побачення. Водночас щодо осіб, які є злісними порушниками установленого порядку відбування покарання, слід передбачити застосування одиночного тримання на термін від 3 до 6 місяців, а також незарахування строку, протягом якого засуджений перебуває у ДІЗО або карцері, до загального строку покарання.

Для створення правових основ функціонування цієї колонії необхідно внести до КВК України наступні зміни:

1) у ч. 4. ст. 18 КВК України визначити: «Засуджені чоловіки, які під час відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк активно пропагували тюремну субкультуру, займали верхні щаблі в ієрархії засуджених, очолювали неформальні угрупування засуджених, підлягають переведенню до спеціальної виправної колонії максимального рівня безпеки»;

2) до ч. 1 ст. 94 КВК України додати п’ятий абзац: «У спеціальній виправній колонії максимального рівня безпеки створюється дільниця посиленого контролю»;

3) доповнити КВК України статтею 140-1 «Спеціальна виправна колонія максимального рівня безпеки».

1. У спеціальній виправній колонії максимального рівня безпеки засуджені тримаються у приміщеннях камерного типу.

2. На першому етапі перебування у виправній колонії засуджені протягом одного року тримаються в одиночній камері без залучення до праці. На другому етапі засуджені розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи, із залученням до праці.

3. Засуджені, визнані злісними порушниками установленого порядку відбування покарання, поміщаються в одиночну камеру без залучення до праці на строк від трьох до шести місяців.

4. Засуджені мають право отримувати один раз в три місяці посилки (передачі) і бандеролі. При сумлінній поведінці та ставленні до праці засудженому може бути надано право отримувати посилки (передачі) і бандеролі без обмежень.

4) внести зміни до ч. 1 ст. 112 КВК України: «Число посилок (передач) і бандеролей, що одержують засуджені, які тримаються в колоніях, не обмежується, окрім тих, які одержують засуджені, що тримаються у спеціальній виправній колонії максимального рівня безпеки».

5) доповнити ст. 132 КВК України частиною 3: «Строк перебування засудженого у дисциплінарному ізоляторі та карцері не зараховується до загального строку відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк».

Т аким чином, аналіз національного законодавства та практики виконання покарання у виді позбавлення волі показав, що рекомендації міжнародних норм знайшли певне відображення в кримінально-виконавчому законодавстві та в діяльності органів і установ виконання покарань. Однак є міжнародні стандарти, практичне застосування яких потребує певного часу та відповідних матеріальних засобів. Зокрема, це стосується забезпечення належного медичного обслуговування та побутових умов, розробки науково обґрунтованої класифікації засуджених та програм відбування покарання засудженими з урахуванням наявності попередніх судимостей особи, що важливо з огляду на необхідність вирішення існуючих проблем боротьби зі злочинністю в Україні.

3.2.

<< | >>
Источник: СТЕПАНОВА ЮЛІЯ ПЕТРІВНА. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК ЩОДО РАНІШЕ СУДИМИХ ОСІБ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Луцьк - 2015. 2015

Еще по теме Зміст сучасної політики у сфері виконанняпокарань України щодо раніше судимих осіб у контексті міжнародно-правових вимог та практики:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -