<<
>>

Становлення і розвиток норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, у кримінальному законодавстві України

Дослідження становлення та розвитку кримінально-правових норм про звільнення вагітних жінок та жінок, які мають дітей, від кримінального покарання з випробуванням нерозривно пов’язане із дослідженням формування інституту звільнення від покарання з випробуванням або ж умовного засудження.

Саме з урахуванням цього процесу можна виявити та проаналізувати тенденції щодо визначення його правової природи, призначення, місця серед інших заходів кримінально-правового реагування на вчинення злочинів, проблем у застосуванні, які в кінцевому результаті визначили сучасний стан нормативно-правового регулювання такого звільнення в кримінальному законодавстві України.

Така мета вимагає аналізу нормативно-правових актів, що були чинними на теренах України в дореволюційний, радянський та сучасний період та виявлення передумов становлення інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, у його сучасному розумінні.

У правових пам’ятках, що діяли на теренах України, і під час її перебування у складі Великого Князівства Литовського, і у складі Речі Посполитої, і в період Козацької доби та у складі Російської імперії не зустрічається згадування про можливість звільнення від покарання з випробуванням, а тим більше звільнення від покарання з випробуванням вагітних жінок або жінок, які мають дітей. Це й зрозуміло, адже становлення цього інституту відбувається набагато пізніше в кримінальному праві європейських країн. Уперше умовне засудження було застосовано одним з англійських суддів, пізніше цей інститут було закріплено в Англії Законом 1887 р. “Про випробування засуджених уперше” та остаточно оформлено Законом 1907 р. “Про випробування злочинців” [227, с. 36].

Інститут умовного незастосування покарання вважається порівняно новим для кримінального законодавства, практичне застосування якого в повному обсязі так і не було здійснено в дореволюційний період, адже тогочасні криміналісти лише обмежилися активними обговореннями при подготовці Уголовного Уложення 1903 р.

[2, с. 27]. Жваві дискусії як прихильників, так і противників запровадження цього нового інституту в кримінальне законодавство суттєво гальмували його впровадження і, як результат, редакційна комісія з підготовки проекту цього правового акту висловилася проти його введення “ввиду отсутствия еще надлежащих указаний опыта и пользы введения и ввиду теоретических и практических сомнений, им вызываемых” [233, с.516]. І тільки в листопаді 1909 р. був затверджений остаточний варіант проекту закону “Об условном осуждении”, який так і не реалізовано на практиці.

Окремі дослідники, проаналізувавши правові пам’ятки з часів Київської Русі, вказують на існування своєрідних видів звільнення жінки від покарання. Так, зокрема І. В. Шимончук, здійснивши історико-правовий аналіз інституту звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мали дітей, робить висновок, що відповідні норми містилися і в Статуті князя Ярослава про церковні суди (XI-XII ст.), який передбачав можливість звільнення жінки від покарання шляхом викупу її рідними, насамперед батьками, і в Литовських Статутах, і в Соборному Уложенні 1649 р. [298, с. 38]. Так, у цих правових пам’ятках наявні приписи, які дають змогу говорити про більш поблажливе ставлення до засудження і виконання суворих покарань до вагітних жінок. Проте, аналізуючи відповідні положення, складно говорити про становлення саме інституту звільнення від відбування покарання вагітних жінок або жінок, які мають малолітніх дітей, оскільки норми, котрі передбачались у вищезазначених правових пам’ятках, визначали підстави звільнення жінки від покарання, що за своєю сутністю різняться з сучасним розумінням цього інституту.

Так, у “Пространній редакції Статуту князя Ярослава про церковні суди” передбачено можливість звільнення від покарання будь-якої жінки її близькими шляхом викупу і така подія не зумовлена вагітністю останньої. Навпаки, ця можливість передбачалась у разі, якщо жінка вбила свою позашлюбну дитину. Міру відповідальності за такі дії визначав церковний суд.

Нерідко таку жінку направляли до монастиря, де вона перебувала на церковному покаянні доти, поки її не викуплять рідні. З огляду на той факт, що в ті часи покарання ще суттєво тяжіли до характеру компенсаційних, цей випадок можна розглядати скоріше як заміну покарання грошовою компенсацією церкві.

У Литовських статутах (1529, 1566 та 1588 рр.) та Соборному Уложенні 1649 р. мова йшла про можливість застосування відстрочки покарання до того моменту, поки жінка не народить дитину вразі її засудження до найсуворішого покарання, як правило, смертної кари. Так, за першим документом “невеста, которая бы была с права на горло взыскана за який проступокъ, а была бы беременъная, тогды до пороженья мает бытии волна от смерти. Вед же предсе бытии задержана у везенью, кгды породитъ, маеть бытии горлом карана” (арт. 34 гл. 11) [219, с. 234].

У статті 15 гл. XXII Соборного Уложення вказано, що “а которая жонка приговорена будет к смертной казни, а втепоры она будет беременна, и тоя жонка, покаместа не родит, смертию не казнити, а казнити ея втепоры, как она родит, а до тех пор держати ея в тюрме, или за крепкими приставы, чтобы она не ушла” [223, с. 290; 60, с. 42]. Отже, і в цих випадках мова йде насамперед про становлення іншого інституту - інституту відстрочки виконання покарання, який має іншу правову сутність і наслідки.

Оскільки жінку не звільняли від покарання, до неї не висували жодних вимог щодо її подальшої поведінки, яка б сприятливо позначилась на вирішенні питання про її звільнення від покарання.Єдиною підставою відстрочки виконання вироку була саме вагітність жінки. Отже, дійсно можна погодитись, що попри класову природу та характер феодального законодавства середньовічної Русі, які визначали правове становище жінок з урахуванням соціальної ієрархічності станово-представницької монархії зіставлення положень зазначених вище нормативних актів світського й церковного походження, дають можливість говорити, що у випадках відстрочки смертної кари за злочини проявляється рівність у ставленні до жінок, представниць різних станів та класів.

Згідно з Уставом кримінального судочинства 1864 р., одним з випадків, коли вирок не спрямовувався до виконання негайно, була відстрочка виконання вироку щодо: а) вагітної жінки чи такої, що недавно народила - до 40 днів після строку пологів (ч. 2 ст. 959); б) засудженої до заслання жінки, яка готує груддю строком до закінчення півторарічного строку від народження дитини (ч. 3 ст. 959). Отже, ці кримінально-процесуальні норми не регламентували звільнення таких жінок від відбування покарання, а лише відстрочували його.

Безпосередньо ж у кодексі кримінального права, а саме Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. можливість звільнення вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, не передбачено.

Аналізуючи природу умовного незастосування покарання Н. С. Таганцев порівнював його, зокрема, з таким більш давнім інститутом, як відстрочка виконання вироку та умовним помилуванням. Норма про відстрочку виконання вироку увійшла в російську кримінально-правову практику, за виразом Н. С. Таганцева, в силу природньої реакції на випадки, коли реальне виконання ставало неможливим або ж ускладнювалося. Такими випадками дореволюційне кримінальне законодавство наразі й визнавало хворобу засудженого, вагітність та пологи засудженої, годування груддю новонародженого немовляти.

Щодо інституту умовного засудження, то в кримінально-правовій літературі тільки відбувались наукові дискусії стосовно доцільності його введення, оцінено подібні положення, які вже були чинними (хоча й нетривалий час) у кримінальному законодавстві ряду зарубіжних європейських країн.

Утім, провідними вченими того часу необхідність введення такого інституту в кримінальне законодавство ставилась під сумнів, зокрема висловлювались такі доводи:

- умовне засудження могло б бути допустимим як особливий вид пом’якшення відповідальності шляхом помилування, внаслідок клопотання про те до суду в порядку ст. 775 Уставу уголовного судочинства. Таким чином, суду надавалося б право клопотати або про повне прощення, або про зменшення чи заміну покарання, або про відстрочку виконання вироку з незастосуванням призначеного покарання за умови - гарної поведінки засудженого [222, с. 446];

- в основі цього інституту лежить абсолютно неправильне припущення: нібито завдання покарання - лише виправлення злочинця. Подібна позиція ігнорує загально-запобіжну значущість покарання, за яким не можна не визнавати таке важливе значення, як запобігання рецидиву. З метою загального запобігання злочинів усі злочини повинні бути покарані у міру вини. Ряд випадків застосування кримінальних покарань, поширених у суспільстві, повинен виховувати у громадян упевненість у невідворотності покарання, у реальності загрози кримінального закону, проте така впевненість можлива лише за умови, що безкарність є рідким виключенням, що надія вислизнути з рук правосуддя вкрай рідко виправдовується [165, с. 180];

- порядок умовного засудження зводиться у своєму практичному значенні до надання громадянам, якщо не права в суворому сенсі цього слова вчинювати безкарно за одним злочинним діянням протягом певного проміжку часу, то принаймні ґрунтовної надії на безкарність такого вчинення [211].

В окремих випадках учені апелювали до думок визначних політиків і філософів щодо призначення та розвитку кримінального права, і зокрема, до поглядів Ч. Бекарії на покарання, який вважав, що звільнення від покарання у разі вчинення незначних злочинів, коли потерпілий вибачає винного, “відповідає принципам милосердя і людинолюбства, але суперечить інтересам суспільного блага подібно до того, як відмова одного від відшкодування спричиненої йому шкоди не може бути підставою для скасування покарання за такий злочин усім іншим. Право карати чи не карати не є правом одного”, або ж вказував, що “показувати людям, що злочини можуть вибачатись і що покарання - не обов’язковий їх наслідок, - значить породжувати в них ілюзію безкарності та примушувати їх вірити у те, що виконання вироку невибаченому скоріше акт насильства влади, ніж результат правосуддя” [14, с. 67-247].

Варто відзначити, що водночас були й прихильники введення інституту умовного засудження у кримінальне законодавство з огляду на його теоретичну правильність, користь і необхідність, які пояснювались зменшенням рецидиву в тих країнах, котрі ввели цей захід. А невключення його в нове Уголовне уложення 1903 р. пояснювали не радикальним відкиданням самої ідеї запровадження цього інституту, а насамперед наслідком його новизни та недостатньої практичної перевірки. Принаймні саме так описує ситуації з ваганнями щодо запровадження умовного засудження ще один видатний тогочасний криміналіст В. В. Йосипов [61, с. 56-57].

Оцінюючи положення Уголовного уложення 1903 р. щодо можливостей в окремих випадках відстрочки виконання покарання, Н. С. Таганцев вказував, що вони, як і заміна покарання, залежать від умов природних і юридичних. До першої групи умов віднесено такі, за наявності яких негайне виконання могло б надати кримінальному покаранню невідповідне значення, могло без міри обтяжити підсудного чи суттєво порушити права третіх осіб.

Саме такими умовами в ст. 959 Статуту кримінального судочинства (далі - Статут) визнавали зокрема: 1) вагітність та пологи засудженої, які відкладали виконання покарання протягом 40 діб після пологів (подібна відстрочка поширювалась на всі види особистих покарань, у тому числі і смертну кару); 2) годування груддю новонародженої дитини відстрочувало застосування покарання у виді заслання до досягнення дитиною півторарічного віку, за умови якщо сама засуджена не буде клопотати про її негайне відправлення у заслання (поселення чи каторгу).

Як зазначає Н. С. Таганцев, у цих випадках закон говорить про те, що виконання покарання відкладено, проте він ніде не вказує на те, чи впливає така відстрочка на вирахування самого строку покарання. Розвиваючи цю думку на прикладі хвороби засудженого, яка перешкоджає виконанню покарання, учений наводить переконливі аргументи на користь того, що строк лікування особи зараховується у строк покарання. Так, він апелює до ст. 968 Статуту, яка не вказує на жоден виняток щодо початку обчислення строку покарання засуджених, які перебувають під вартою і які захворіли після оголошення вироку або до вступу його в законну силу, водночас, хвороба та його перебування у тюремному лазареті не слугують підставою для подовження строку його ув’язнення. Отже, він припускав, що для заарештованих час хвороби зараховується у строк покарання [222, с. 447]. Подібного детального аналізу щодо зарахування строку вагітності чи то годування новонародженої дитини вчений не робив, проте можна припустити, що питання це вирішувалось подібним чином. Проте проаналізовані положення закону за своєю правовою природою є відстрочкою виконання вироку, а не умовним звільненням від відбування покарання.

Г уманність відносно вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, у частині виконання щодо них покарання виявляється скоріше в межах кримінально-процесуального права при вирішенні питання про можливість відстрочки виконання вироків щодо них. Зіставлення норм про відкладення виконання вироку щодо таких жінок на ранніх етапах розвитку кримінального права (Литовський Статут 1588 р., Соборне Уложення 1649 р.) та більш пізніх (Статут кримінального судочинства 1846 р.) дає змогу з’ясувати відмінності у підходах щодо їх формування, якими є:

1) обсяг можливостей (межі) застосувати відстрочку виконання покарання. Якщо раніше вона поширювалася тільки на відстрочку виконання смертної кари, то за Уложенням 1846 р. могло бути відстрочене виконання будь-якого покарання;

2) термін відстрочки - який варіювався від часу пологів до 40 днів після пологів (та досягнення півторарічного віку дитиною за відстрочки заслання). Таке поступове розширення сфери застосування відстрочки виконання покарання зумовлено загальними тенденціями реформування кримінального законодавства у напрямі його поступової гуманізації.

Аналіз правових пам’яток, котрі діяли на теренах України, дає змогу говорити, що в дореволюційне кримінальне законодавство умовне засудження не вводилось. Звідси можна припустити, що в період розвитку кримінального права від Київської Русі до XVII-XIX ст. становлення інституту звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, у його сучасному розумінні не відбувалось. Сутність звільнення від відбування покарання з випробуванням (умовне засудження), різновидом якого визнається звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, полягає у звільненні особи, винної у вчиненні злочину, на певний виправний термін від виконання покарання з висунення такій особі певних вимог поведінки, невиконання яких тягне реальне застосування покарання. Водночас відстрочка виконання кримінального покарання (відстрочка вироку) не передбачає виконання будь-яких вимог, адже покарання після закінчення визначеного терміну виконується, саме в цьому, на думку вчених, і полягає суть відстрочки. Така відстрочка застосовується у випадках, коли негайному виконанню покарання стають на заваді будь-які суттєві, несприятливі для засудженого та його сім’ї обставини або ж інші виключні обставини.

З огляду на зазначене складно визнавати, що норми про відстрочку виконання окремих видів покарань, що застосовували до вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, є нормами про звільнення їх від відбування кримінального покарання, котрі “зародились ще за часів Київської Русі та створили відповідні історичні передумови для розвитку цього інституту в наш час” [298, с. 43].

Устав кримінального судочинства, яким передбачалася відстрочка виконання покарання вагітним жінкам та породіллям діяв на теренах України до прийняття Кримінально-процесуального кодексу Української СРР 1922 р. [234]. Цей кодекс допускав відстрочку виконання вироку щодо вагітних жінок строком на один рік після пологів, у разі якщо вагітність засудженої буде заважати відбуванню нею покарання, незалежно від виду [65].

Але першим законодавчим актом, що регламентував застосування умовного засудження в Україні, визнано Постанову Народного Секретаріату України “Про введення народного суду” від 4 січня 1918 р., яка узаконювала право суду застосовувати до засуджених помилування, дострокове звільнення, умовне засудження і відновлення в правах [143, с. 24]. Пізніше поштовхом підвищення відсотку застосування умовного засудження стало розроблення та втілення в життя проекту нової програми РКП (б) на початку 1919 р. [287 , с. 85] та прийняття “Керівних засад” 1919 р., в яких були встановлені основні параметри умовного засудження.

Вітчизняні дослідники, зокрема П. П. Михайленко дійшов висновку, що умовне засудження було введено в судову практику правотворчістю радянських каральних органів Російської Федерації ще до видання будь-яких декретів про суд, однак спроба надати йому законодавчої регламентації вперше здійснено декретом РНК УРСР від 17 березня 1919 р. [125 , с. 280]. Відповідно до цього документу суд на власний розсуд вирішував питання про застосування умовного засудження. Втім умовне засудження призначалося у випадках, коли покарання за злочин не перевищувало десяти років позбавлення волі, а іспитовий строк вважався успішно пройденим, якщо особа протягом цього періоду не вчинила нового однорідного чи аналогічного злочину [75 , с. 28].

Декрет РНК УРСР “Про позбавлення волі, умовно-дострокове звільнення й умовне засудження” від 12 листопада 1921 р. відмінив дію декрету РНК “Про умовне засудження” від 17 березня 1919 р., надавши дозвіл умовно засуджувати особу, лише в разі, коли ступінь її небезпеки не потребує негайного покарання [218 , с. 779].

Так, загалом по Україні в 1920 р. близько 30% засуджених трибуналом до позбавлення волі засуджено умовно, в ІІ півріччі 1921 р. кількість умовно засуджених збільшилась до 51% [290, с. 74].

Подальший розвиток умовне засудження отримує в Основах кримінального законодавства Союзу РСР та Кримінальному кодексі УРСР 1922 та 1927 рр. Цей період характеризується процесом пом’якшенням мір покарання [301, с. 224]. У КК 1922 р. умовне засудження визнавалося видом покарання, в Основних началах 1924 р. як особлива форма застосування заходів соціального захисту. У КК 1927 р. умовне засудження визнається вже самостійною формою звільнення від реального застосування покарання. З приводу цього П. Л. Фріс зазначає, що позиція республіканського законодавця щодо юридичної природи умовного засудження вирізняється від попередників, адже розділ 6 “Умовне засудження” характеризується помітною своєрідністю за обсягом і внутрішньою компоновкою нормативного матеріалу. Він охоплював не тільки безпосередньо кореспондуючі йому загальносоюзні нормативні приписи про умовно- дострокове звільнення (розд. IV Основних засад 1924 р.), але й норми про умовне засудження (ст. 36, 37 Основних засад 1924 р.) [271 , с. 126].

Протягом наступних років постановами ВЦВК і РНК УРСР до кримінального законодавства внесено зміни в регламентацію застосування умовного засудження, втім жодна зі змін не визначала ані підставу, ані окремі умови умовного засудження вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, з чого можна припустити, що звільнення від відбування покарання з випробуванням здійснювалося на загальних засадах. Поступово інститут умовного засудження отримує все більш чітку і детальну регламентацію.

Наступний етап кримінально-правової політики в цій сфері характеризується встановленням раніше невідомого кримінальному законодавству нормативного припису, оформленого в ст. 461 КК України 1960 р.

- відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років [179].

Підґрунтям введення в кримінальне законодавство такої норми став експеримент, проведений у семи жіночих виправно-трудових колоніях Росії та України в 1990 та 1991 рр. За час експерименту в порядку відстрочки виконання покарання було звільнено 136 жінок, з яких лише дві жінки було повернуто до колонії за ухилення від догляду та виховання дитини, і лише п’ять засуджених жінок вчинили новий злочин [121, с. 306]. Редакція відповідної статті проіснувала без змін до прийняття КК України 2001 р.

Спеціальна відстрочка виконання вироку надавалася вагітним жінкам і жінкам, що мали дітей у віці до трьох років, і за наявності непогашеної та незнятої судимості, утвореної попереднім засудженням до позбавлення волі, та новому засудженні таких жінок за тяжкий злочин - до позбавлення волі на строк не більше п’ять років, а за злочин, що не є тяжким, - до позбавлення волі на будь- яких строк чи до будь-якого іншого покарання. Спільним для обох видів відстрочки виконання вироку було застереження, передбачене ч. 4 ст. 46-1 КК 1960 р. Відстрочку не застосовували до осіб, засуджених за злочини, вказані у переліку п. 1 ч. 3 ст. 25-1 КК, а також до осіб, яким поряд із покаранням за вчинений злочин призначали заходи примусового лікування від алкоголізму або наркоманії, а також до тих, які не пройшли повного курсу лікування венеричного захворювання (п. 2 ч. 3 ст. 25-1).

Термін надання відстрочки виконання вироку за загальною відстрочкою становив від одного до двох років, а за спеціальною - він міг бути значно більший. Згідно з ч. 3 ст. 46-1 КК термін відстрочки виконання вироку визначав суд у межах строку, за яким “за чинним законодавством” жінка могла бути звільнена від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами та до досягнення дитиною трирічного віку.

На таку засуджену при наданні відстрочки виконання вироку покладали такі обов’язки:

1) усунути заподіяну шкоду;

2) піти на роботу або навчання;

3) не змінювати без згоди органу внутрішніх справ місце проживання, повідомляти цей орган про зміну місця роботи або навчання;

4) періодично з’являтися в орган внутрішніх справ для реєстрації;

5) утримуватися від відвідання певних місць;

6) утримуватися від виїзду в інші місця без повідомлення органу внутрішніх справ;

7) пройти курс лікування при зловживанні спиртними напоями або вживанні наркотичних речовин;

8) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого (ч. 5 ст. 46-1).

Успішним випробування осіб, яким надавалася така відстрочка, визнавалося тоді, коли особа виконувала всі покладені на неї судом обов’язки, не допускала порушень громадського порядку чи трудової дисципліни, які потягли застосування заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного стягнення чи громадського спливу, не ухилялася від сплати штрафу та не вчинила у період відстрочки нового злочину.

Невиконання хоча б однієї з перелічених умов тягло скасування відстрочки і направлення засудженої для відбування призначеного вироком суду покарання. Втім перш ніж скасувати відстрочку суд мав перевірити законність і обґрунтованість застосування до такої засудженої заходів адміністративного стягнення або заходів дисциплінарного чи громадського впливу, а також з’ясувати причину невиконання покладених на неї обов’язків. Відсутність у засудженої реальної можливості виконати покладені на неї обов’язки унеможливлювало скасування відстрочки виконання вироку.

По закінченні строку відстрочки суд за поданням органу внутрішніх справ (далі - ОВС), який здійснював нагляд за засудженим, залежно від вдалого чи невдалого випробування засудженого, виносив ухвалу про звільнення засудженої від відбування призначеного покарання або про направлення її для відбування призначеного покарання. При звільненні особи від відбування покарання її визнавали несудимою за наявності умов, зазначених у п. 3 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.

У кримінально-правовій літературі висловлено припущення, що із прийняттям КК України 2001 р. інститут відстрочки покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років, трансформувався в інститут звільнення від відбування покарання вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, що в чинному КК регламентується двома статтями - 79 та 83 [298, с. 40; 51, с. 130].

Між тим слід зауважити, що відстрочка виконання покарання цій категорії жінок продовжує існувати в межах інституту відстрочки покарання в кримінальному процесуальному праві. Так, п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК України 2012 р. передбачена можливість відстрочки виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі у разі вагітності жінки або наявності у неї малолітньої дитини на час вагітності або до досягнення дитиною трьох років, якщо особу засуджено за злочин, що не є особливо тяжким [96].

У кримінально-правовій літературі щодо вказаної статті КПК

висловлюється ряд застережень, пов’язаних передусім з тим, що вона не узгоджується з положеннями КК України. Так, В. В. Навроцька ст. 536 КПК України 2012 р. називає яскравим свідченням відірваності матеріального та процесуального кримінальних законів, унаслідок якої кримінальний процесуальний закон передбачив положення, матеріально-правова природа якого не викликає сумніву [131, с. 164]. З її думкою погоджується і Є. О. Письменський, який вказує, що саме КК повинен визначати правові підстави для різних видів звільнення від покарання, у тому числі, пов’язаних з відстрочкою виконання покарання [58, с. 54] і ставить під сумнів тезу про те, що відстрочка виконання покарання (відстрочка вироку) - категорія кримінального процесу, яку ми висловили в одній з публікацій [141, с. 156].

Зі свого боку уточнимо, що ми жодним чином не оспорюємо тезу про те, що “обставини, які стоять на заваді негайному виконанню покарання, мають безпосередній вплив на розвиток кримінально-правових відносин, визначаючи інтенсивність кримінально-правового реагування на злочин, а, отже, потребують матеріально-правової регламентації”, висловлену О. О. Дудоровим та Є. О. Письменським. У контексті проведеного дослідження історії становлення норми про звільнення від відбування з випробуванням вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, ми лишень відзначали той факт, що на сьогодні відстрочка виконання вироку цій категорії жінок регламентується в чинному КПК України, а констатація неузгодженості між положеннями чинних КК та КПК не спростовує того, що на сьогодні відстрочка виконання покарання вказаній категорії осіб є категорію кримінального процесу. І виправити таку ситуацію можливо виключно шляхом законодавчих змін, виходячи з того, що кримінальне процесуальне право є формою, в якій втілюється кримінальне право.

На сьогодні умови та порядок застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, визначаються в ст. 79 КК України зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 14 квітня 2009 р. № 1254-VI [180] та Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1698-VII [185].

Відповідно до першого закону в ч. 3 ст. 79 КК словосполучення “орган кримінально-виконавчої системи” було замінено на “кримінально-виконавча інспекція”, а відповідно до другого закону, ч. 1 ст. 79 словосполучення “особливо тяжкі злочини” було доповнено “а також за корупційні злочини”. Відтак застосування звільнення вказаної категорії жінок було обмежено вже не тільки категорією злочинів, але й характером їх суспільної небезпеки.

Детальний аналіз вказаної статті та внесених до неї змін буде здійснений нами в подальших підрозділах роботи.

Отже дослідження становлення норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей, у кримінальному законодавстві України дає змогу говорити про таке:

1) у дореволюційному періоді розвитку кримінального законодавства України, який охоплює дію таких правових пам’яток світського та церковного походження, як Руська Правда, Статут князя Ярослава про церковні суди, Литовські Статути 1529, 1566 та 1588 рр., Соборного Уложення 1649 р., Устав кримінального судочинства 1864 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та Уголовне Уложення 1903 р. можна виокремити декілька етапів поступового правового оформлення особливостей покарання насамперед вагітних жінок. Так, на першому етапі, який припадає на дію Статуту князя Ярослава про церковні суди (XI-XII ст.), Литовських Статутів та Соборного уложення 1649 р. формуються норми про відстрочку виконання смертного вироку вагітним жінкам виключно до народження дитини. Відповідна відстрочка носила безумовний характер і не поширювалася на жінок, які мали малолітніх дітей, та не передбачала жодних вимог до поведінки такої жінки. Другий етап припадає на дію Уставу кримінального судочинства 1864 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та Уголовного Уложення 1903 р. і характеризується трансформацією відстрочки виконання вироку у бік її наближення до умовного засудження, що проявлялося в: розширенні кола покарань, щодо яких можливе надання такої відстрочки; поширенням її не тільки на вагітних жінок, ай на жінок, які годували груддю; збільшенні терміну відстрочки - який варіювався від часу пологів до 40 днів після пологів (та досягнення півторарічного віку дитиною за відстрочки заслання);

2) радянський період розвитку кримінального законодавства України характеризується також двома етапами розвитку норм про умовне засудження вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, а саме:

- на першому етапі - умовне засудження вагітних жінок та жінок, які мали малолітніх дітей, здійснювалося на загальних засадах, регламентованих у ряді нормативно-правових актів, прийнятих упродовж 1919-1920 рр.Відповідно до цих документів суд на власний розсуд вирішував питання про застосування умовного засудження, призначаючи його в разі, коли покарання не перевищувало десяти років позбавлення волі, а іспитовий строк вважався успішно пройденим, якщо особа протягом цього періоду не вчинила нового спорідненого чи подібного злочину;

- на другому етапі з’являється власне спеціальна норма про відстрочку виконання покарання вагітним жінкам та жінкам, які мали дітей віком до трьох років, у КК у 1994 р. Особливості застосування відстрочки покарання в частині визначення підстави, умов та порядку застосування фактично співпадають з основними властивостями умовного засудження в сучасному розумінні;

3) власне третім і основним періодом розвитку звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, стало виділення цього виду звільнення як окремого різновиду звільнення від відбування покарання з випробуванням у ст. 79 КК України 2001 р. з подальшим внесенням змін згідно із Законом від 14.04.2009 р. № 1254-VI;

4) розбіжності у регулюванні цього інституту впродовж розвитку кримінального законодавства України як в дореволюційний, так і радянський період розвитку визначалися на ранніх стадіях, насамперед, соціальними прагненнями збереження життя дитини (як з точки зору світських, так і церковних соціальних норм), пізніше до вказаного чинника додають і інші, пов’язані з розвитком гуманістичних ідей щодо цінності прав людини, змістом та напрямами кримінально-правової політики, станом розвитку науки кримінального права, прогресивних ідей введення інституту умовного засудження тощо.

Отже формування та подальша трансформація інституту звільнення від відбування покарання із випробуванням, а відтак і норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до семи років, здійснювалося на ознаках попередніх кримінально- правових інститутів умовного засудження та відстрочки виконання вироку, які мали загальну ознаку (за наявності окремих певних особливих властивостей) - були засобом випробування засуджених, надавали можливість досягти мети виправлення особи без реального виконання покарання.

1.2.

<< | >>
Источник: НАУМОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ ВАГІТНИХ ЖІНОК І ЖІНОК, ЯКІ МАЮТЬ ДІТЕЙ ВІКОМ ДО СЕМИ РОКІВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Становлення і розвиток норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, у кримінальному законодавстві України:

  1. 4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток
  2. ВСТУП
  3. Становлення і розвиток норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, у кримінальному законодавстві України
  4. Соціальне обґрунтування норми про звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років
  5. Правова природа звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до семи років
  6. 2.2 Підстава та умови звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років
  7. Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дитину віком до семи років
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -