<<
>>

Стан наукової розробки проблеми використання праці засуджених до позбавлення волі

Актуальність будь-якої наукової проблеми визначає сполучення таких невіддільних елементів, як практична значущість та недостатня вивченість. Встановлення наявності стану наукової розробки тієї чи іншої проблеми передбачає ґрунтовне ознайомлення зі спеціальною літературою, систематизацією джерел, виокремлення суттєвого, оцінювання раніше зробленого дослідниками.

Тож історіографічний огляд літератури дасть змогу окреслити основні етапи розвитку наукової думки з проблеми працевикористання засуджених, у тому числі й у сучасних умовах реформування пенітенціарної системи, надасть можливість визначити перспективні напрями наукових розвідок цієї сфери виконання кримінальних покарань.

Найважливішою пізнавальною проблемою для науки кримінально- виконавчого права є процес виконання усіх видів кримінальних покарань, його закономірності та об’єктивна сутність, що мають знайти своє відображення у відповідних правових категоріях і поняттях. Тому процес виконання кримінальних покарань виступає основним об’єктом, центральною категорією як теорії кримінально-виконавчого права, так і практичної діяльності органів і установ, оскільки саме він є тим фрагментом об’єктивної реальності, на який врешті-решт спрямовано пізнавальну діяльність відповідних суб’єктів [201, с. 01].

У зв’язку зі зміною в Україні політичного й економічного устрою в юридичній літературі кінця ХХ ст. (початок 90-х рр.) запанувала думка про необхідність докорінного зламу існуючої системи виконання покарань шляхом ревізії застарілих виправно-трудового законодавства і права, які “успішно” проіснували, більш того, активно розвивались в Україні понад 70 років (починаючи з 1930 р., коли започаткована “виправно-трудова наука”). Основні претензії критиків існуючої тоді системи трудового виправлення злочинців стосувались порядку й умов відбування покарання у виді позбавлення волі, переважно через неналежні, іноді нелюдські умови примусової праці, яка через це сприймалась засудженими як додаткова кара.

Новий Кримінально-виконавчий кодекс України, що набув чинності з 1 січня 2004 р., не тільки отримав нову назву, але й заснував нові принципи виконання та відбування покарань, діяльності органів і установ, що їх виконують. З прийняттям нового Кодексу формально отримала нову назву й відповідна галузь знань - наука кримінально-виконавчого права.

Ці пов’язані між собою події мали б започаткувати активні наукові пошуки, проведення низки досліджень теорії і практики виконання різних видів покарань, підготовку обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення кримінально-виконавчого, іншого чинного законодавства, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань, правовий статус засуджених різних категорій, оцінити як якість правового регулювання, так і ефективність функціонування низки інститутів кримінально-виконавчого права. Але такі очікування виявились якщо і не марними, проте значно меншими за прогнозовані. У зв’язку з чим науковці зауважували: “Доводиться... констатувати, що стан та розвиток науки кримінально-виконавчого права в цілому на даний момент залишається обділений увагою вчених” [13, с.10].

Такий стан речей, на переконання фахівців, потребує вивчення досвіду минулого, “нового прочитання” наукових праць радянської пори, перегляду підходів до регулювання праці засуджених в змінених соціально-економічних умовах тощо. Зокрема акцентується на тому, що реформування кримінально- виконавчої системи, суперечки щодо подальших шляхів її розвитку, пошук найбільш ефективних організаційно-правових форм працевикористання засуджених і триваючий процес формування нормативної правової бази функціонування кримінально-виконавчої системи постійно потребує глибокого осмислення історичного досвіду функціонування пенітенціарної системи дореволюційного періоду. Нове прочитання наукових праць радянської пори з тенденційним викладенням пенітенціарних проблем, а також аналіз малодосліджених архівних, нормативних та історичних джерел, безумовно, можуть бути корисними при вирішенні сучасних проблем виконання покарань [202, с.

2.].

Саме адаптацію до сучасних реалій позитивного досвіду, накопиченого дореволюційною наукою і практикою пропонують визнавати одним із шляхів удосконалення процесу працевикористання засуджених. Думаємо подібний підхід є обґрунтованим, адже досвід трудового використання в’язнів (засуджених до позбавлення волі) ХІХ - початку ХХ століття, може дати певні алгоритм пристосування найбільш корисного у цій сфері до сучасних економічних реалій і соціальних стандартів використання праці засуджених в місцях позбавлення волі.

Більшість із тієї невеликої кількості дисертаційних досліджень, що були проведені в Україні після прийняття нового КВК, переважно являють собою перші кроки в науковій розробці малодослідженої, в певному сенсі “популярної” кримінально-виконавчої тематики. Ці дослідження стосувались, переважно, порядку і правил виконання нових видів кримінальних покарань: громадських робіт, службових обмежень для військовослужбовців, арешту, обмеження волі, довічного позбавлення волі, або дослідження окремих інститутів нового КВК. І лише незначна частина авторів зверталась до проблематики працевикористання засуджених, переважно як одного з інститутів виконання та відбування покарань. Аналогічним чином виглядає і стан розробки вказаної проблеми на монографічному рівні. Певний оптимізм викликає хоч і повільно, але зростаюча кількість наукових публікацій з кримінально-виконавчої тематики і виступів в ході наукових заходів (науково- практичних конференцій, семінарів, “круглих столів” тощо).

Водночас необхідно відмітити, що проблеми використання праці засуджених на українських теренах досліджувались різними авторами і в різні часи, як у період Російської імперії, Радянського Союзу, так і в останні часи - в незалежній Україні. Серед піонерів наукового осмислення та обґрунтування підходів до правового регулювання праці засуджених слід виділити таких учених, як: М. Д. Калмикова, І. Я. Фойницького, М. С. Таганцева,

М. І. Костяківського, А. Ф. Бєлогриць-Котляревського та ін.

Дослідження наукового спадку цих видатних криміналістів для сучасних дослідників і практиків у силу цілої низки причин видаються вельми актуальними.

Особливе місце серед них мають праці І. Я. Фойницького й, насамперед, його праця “Вчення про покарання у зв’язку з тюрмознавством” (1889 р.), у якій досліджено розвиток інституту покарань, пов’язаних з позбавленням волі, у тому числі вироблення світовою спільнотою міжнародних стандартів поводження і питання пенітенціарної праці [183]. Значну увагу історико- правовим аспектам розвитку каральної політики російської держави приділив Н. Д. Сергієнко у своїй праці “Покарання в російському праві XVII століття” (1887 р.), досліджуючи процес використання праці засуджених до заслання на роботах з укріплення прикордонних територій Московської держави [141; 142, с. 97-133].

І. Я. Фойницький (29.08.1847-19.09.1913) будучи видатним правознавцем, доктором права, професором кафедри кримінального права Петербургського університету, знавцем і упорядником кримінальної статистики, автором багатьох наукових праць з кримінального, кримінально- процесуального права та кримінології [197, с. 287-288.] після відрядження за кордон (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Італія, Англія) заснував з 1873 р. курси тюрмознавства (пенітенціарії) в Петербургському університеті. Зібрані ж під час відрядження матеріали стали основою для написання таких праць, як “Проект основних положень тюремного перетворення в Росії гр.

B. А. Сологуба” (1873), “Тюремна реформа і тюрмознавство” (1874), “Російська каральна система” (1874), а також основою для викладання навчального курсу “Вчення про покарання у зв’язку з тюрмознавством” (1889).

Серед усіх відомих праць І. Я. Фойницького для нас, а також для дослідників історії розвитку вітчизняної системи виконання покарань і кримінально-виконавчого законодавства особливою інформативністю вирізняється праця “Вчення про покарання у зв’язку з тюрмознавством”, в якій учений досліджував розвиток інституту покарань у світі, зокрема в Російській імперії, окрему увагу приділивши питанням працевикористання в’язнів [184, с.

332]. Положення щодо працевикористання засуджених до позбавлення волі й до арешту, викладені в гл. ІІІ “Тюремне ув’язнення” розділу 3 “Вчення про покарання у зв’язку з тюрмознавством”. Саме в ній, досліджуючи тюремну діяльність, у тому числі невиразну російську практику розподілу засуджених і ув’язнених за різними нормативними актами, І. Я. Фойницький дійшов висновку, що велике значення для успішної тюремної діяльності крім правильної системи розподілу засуджених мають також регламентація: тюремної роботи, тюремної освіти, тюремної дисципліни, тюремного виховання, гігієни та тюремної архітектури [184, с. 333-334.]. Пізніше

C. В. Познишев замість “мір тюремної діяльності” використає поняття “засоби виправлення арештантів”, до яких віднесе чи не все, запропоноване І. Я. Фойницьким, а саме: тюремне виховання, тюремну освіту, арештантську працю, тюремну дисципліну [176, с. 255].

Навіть на сьогодні у ст. 6 “Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби” КВК України майже повністю відтворені (перелічені) його “міри тюремної діяльності” в якості основних засобів, що нині застосовують до засуджених. Так, у ч. 3 ст. 6 Кодексу серед основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених розробники КВК передбачили: встановлений порядок виконання та відбування прокарання (режим) (за Фойницьким - це тюремна дисципліна); суспільно корисна праця (тюремна робота); соціально-виховна робота (тюремне виховання); загальноосвітнє і професійно-технічне навчання (тюремна освіта). З тексту роботи зрозуміло, що “тюремною роботою” автор іменував саме працю засуджених, а не практичну діяльність адміністрації виправної установи.

Стосовно державних цілей використання праці засуджених (арештантів), І. Я. Фойницький вказує, що у держави ще здавна виникла думка отримувати прибуток із злочинців як з робочої сили, яка позбавлена права розпоряджатися собою. Вчений нагадує, що знаменита китайська стіна й римський водогін збудовані руками засуджених. Російські галери й каторга введені як робота на государя.

Тобто, спочатку погляд на працю засуджених мав чітко виражений фіскальний характер. Пізніше, зауважує автор, до фіскального погляду на тюремну роботу приєднується погляд каральний, залякувальний, і тюремна робота фактично тотожна тілесним покаранням, адже арештантів примушували до найбільш непосильних робіт. Тогочасний законодавець намагався урегулювати працю засуджених таким чином, щоби вона сама по собі приносила їм страждання. В якості таких робіт сам І. Я. Фойницький наводить зокрема працю на французьких галерах, англійські ступальні (ножні, авт.) млини, російську каторгу. І лише згодом до роботи стали вдаватись як до міри виправної, здатної знищити ліниві звички, й надати арештанту можливість чесним шляхом заробляти на кусень хліба після звільнення [184, с. 334.]. На думку вченого, перший приклад використання праці з метою перевиховання засуджених надала церква ще за часів папи Бонифація VIII, і лише в XVI ст. засновано перші виправні доми (Zuchthauser), а саме: у 1552 р. - у Лондоні “для привчання лінивих до роботи і добрих звичок”, у 1595 р. - в Амстердамі. Усвідомлено ідею виправлення тюремною роботою та іншими тюремними заходами втілив папа Климент ІХ, заклавши у 1735 р. у Римі тюрму св. Михаїла для виправлення зіпсованих хлопчаків, які частково працювали в загальних залах з обов’язком мовчати [184, с. 334]. У XVIII ст. у Германії, Данії та Голландії засновано низку Zucht und Manufacturhaus (прядильні, ткацькі доми та ін.). Вілен XIII (сеньор де Вилен, король Ивето в 1415-1417 рр., авт.) виказав думку створити в Генте дім, для привчання лінивих до роботи на користь суспільства. Пізніше установи такого роду розповсюдили на засуджених за легкі проступки, а потім і за тяжкі злочини, так що виправні задачі тюремної роботи встигли відтіснити на задній план фіскальні й залякувальні. Такими є найважливіші історичні форми тюремної роботи [184, с. 334-335].

Дослідивши усі “за” й “проти”, що виказували прихильники та противники тюремної роботи, І. Я. Фойницький доходить до узагальнених висновків щодо регламентації праці засуджених, а саме:

1) у Європі здавна існувало два підходи до мети тюремної роботи: каральний і виправний. Суть карального підходу полягала в тому, що тюрма як міра покарання, не може обмежуватися триманням ув’язненого без будь-якої справи; тюрма каральна не має бути житлом більш комфортним, ніж хата вільного працівника. Така ціль найморальніше досягається введенням обов’язку працювати. Суть виправного підходу полягає в тому, що прийнявши ув’язненого, тюрма бере на себе обов’язок перед суспільством випустити його з більшими чи, принаймні, з тими ж силами, які він мав при потрапленні до неї. Неробство розбещує ув’язнених, суттєво ускладнює нагляд за ними, без якого неможливий будь-який виправний вплив тюремних заходів. Тюремному начальству значно легше управляти працюючими ув’язненими, аніж неробами;

2) до праці висували такі вимоги: вона має виробляти й підтримувати в ув’язненого звичку до чесної та систематичної праці й надавати необхідні сили і практичні знанння, необхідні після звільнення для чесного існування; за характером праця засудженого має якнайбільш наближатися до занять вільного працівника; каральний бік цього заходу має полягти не у виді робіт, а в їх обов’язковості; щоб тюремна робота була дійсно виробничою, бажаною для ув’язненого, щоб бачив у ній не покарання, а винагороду, щоб сам прагнув отримати жадану роботу [184, с. 336.].

Розуміючи значення та потенціал правильно організованої роботи засуджених, учений застерігав від революційної поспішності при прийнятті рішення про скасування тюремної роботи та навів приклад, коли під час Французької революції 1848 р. нові державні діячі під гаслом усунення небезпечної конкуренції вільній роботі ліквідували тюремні роботи. Та вже у 1850 р. було видано закон про обов’язковість тюремної роботи, яку французи у 1852 р. визнали “елементом внутрішньої дисципліни, фізичного та морального відродження, що полегшує положення засудженого в ув’язненні, забезпечує його засобами існування після звільнення, гарантує суспільство від рецидиву і зменшує державні видатки на утримання тюрем” [184, с. 336-337].

У своїх працях І. Я. Фойницький дійшов висновку, що тюремна робота настільки значуща для всього суспільства як один із карально-виправних елементів тюремної діяльності, що ставитись до неї зневажливо буде не лише нерозумно, але й шкідливо [184, с. 338]. Крім того вчений вказував, що праця арештантів необхідна пенітенціарній установі не як джерело прибутків, ні тим більше як спосіб примушення арештантів, а лише як один із важливих виховних засобів. Необхідно намагатися викликати у в’язнів повагу та любов до будь- якої праці, вибираючи для кожного ті її види, які здатні забезпечити їм найбільш незалежне та чесне існування після звільнення [124, с. 155].

А за виразами “старатися” й “намагатися” від І. Я. Фойницького ми ніби крізь століття бачимо одвічну проблему безробіття серед засуджених, яка існує й сьогодні, як у нас, так і в наших найближчих сусідів. Більш того, в сучасних соціально-економічних умовах проблема забезпечення працею засуджених постає більш гостро, ніж проблема зайнятості вільного населення, яке саме в силу власної свободи має більше можливостей для працевлаштування чи самозанятості.

Принагідно відмітимо, що І. Я. Фойницький результати своїх досліджень у сфері працевлаштування засуджених у тюрмах різних країн світу узагальнив і систематизував, виклавши у своєму “Вченні про покарання...” під назвою “системи підшукування тюремної роботи”. Він зазначив, що спочатку вибір роботи для в’язнів надавався приватним особам, які брали підряд на надання роботи для всіх арештантів; тільки з часом вибір і надання роботи поступово перейшли до рук тюремного начальства. У підсумку І. Я. Фойницький виділив дві системи підшукування тюремної роботи, які ми коротко охарактеризуємо таким чином:

1. Підрядна система. Вона полягає в тому, що для всіх арештантів роботи підшукують і доставляють до в’язниці приватні особи. Підрядна або контрактна система має два різновиди: французьку підрядну й американську.

1) французька система заснована на тому, що один підрядник бере на себе всі господарські турботи: забезпечення в’язнів їжею, одягом, роботою. Перевагою цієї системи є лише один підрядник. Але, по-перше, він завжди намагається перекрити збитки за однією статтею за рахунок підвищення доходу з іншої, а, по-друге, така система ставить тюрму в залежність від приватної особи, що заважає виконанню інших завдань тюремної діяльності;

2) американська система має інший характер: тюремне господарство передається за контрактом не одній особі, а кільком: один підрядник доставляє одяг, інший - їжу тощо; при цьому всі роботи спеціалізуються: кожний вид роботи надається лише одному підряднику. Тому така система стала помітним кроком вперед, але й вона не позбавлена недоліків, оскільки:

- вона не вигідна державі, адже тюрми, в яких роботи поставлені за раціональною господарською системою, навіть короткострокові, дають значно більший прибуток;

- доведено, що підрядники для гарантування власної вигоди видавали арештантам гроші від себе, а не за рахунок контрактних;

- підрядник заводить до тюрми багато своїх агентів як наглядачів за виконанням робіт, які діють супротив тюремної дисципліни і статутів, проносячи у в’язницю вино, інші заборонені предмети; тому така система не позбавлена негативного впливу на арештантів.

2. Господарська система. І. Я. Фойницький поділив її на три різновиди:

1) систему окремих замовлень, що полягає у виконанні робіт, які

отримала в’язнична адміністрація. Недолік її в тому, що вона не може забезпечити роботою всіх ув’язнених, а тому або не використовується, або існує поряд з іншими системами;

2) систему виробництва за рахунок та з ініціативи самого в’язничного начальства або господарська у вузькому значенні. Її переваги перед системою окремих замовлень у тому, що при розподілі робіт адміністрація має можливість урахувати індивідуальні сили кожного ув’язненого; недоліки ву тому, що адміністрація не володіє вільними коштами, мало знайома з різними галузями господарювання, і тому не може бути хорошим виробником;

3) систему виробництва на замовлення уряду, наприклад, для військового відомства, яка є найкращою, оскільки забезпечує в’язнів постійною роботою, гарантуючи якість і дешевизну виробництва. Така система впроваджена в Бельгії, у каторжних тюрмах Англії, багатьох тюрмах Німеччини, в російських тюрмах, а отже, і на українських землях [184, с. 340341].

Розподіляти роботи між ув ’язненими І. Я. Фойницький пропонував, враховуючи такі питання: 1) щодо кількості роботи, то вона має відповідати силам і здібностям кожного в’язня; 2) при виборі робіт мають бути враховані уміння й досвід роботи, а також те, що більшість в ’язнів взагалі не мають досвіду запропонованої роботи. Тюремну працю, як і належну винагороду за неї, І. Я. Фойницький вважав обов ’язковою. Враховуючи вищезазначене, проведені І. Я. Фойницьким наприкінці ХІХ ст. дослідження еволюції інституту покарання і працевикористання в ’язнів у різних країнах світу являють значну цінність для сучасної кримінально-виконавчої науки і практики.

Правові позиції І. Я. Фойницького та інших тогочасних криміналістів щодо будівництва, організації діяльності виправно-трудових закладів, у тому числі у сфері працевикористання засуджених, брала до уваги і радянська влада.

Так, на сторінках журналів “Еженедельник советской юстиции”, “Власть Советов”, “Рабоче-крестьянская милиция”, “Право и труд”, інших друкованих видань йшла гостра полеміка щодо сутності й цілей покарання в радянській державі, засобів і методів їх досягнення, у тому числі щодо форм, умов і порядку залучення засуджених до праці. З’явилися перші монографічні роботи М. М. Ісаєва, М. А. Кесслера, С. В. Познишева, Е. Г. Ширвіндта,

Б. С. Утєвського, в яких досліджували різні проблеми покарання в пролетарській державі, у тому числі й проблеми правових підходів до працевикористання засуджених на основі як досвіду зарубіжного, так і передового вітчизняного [96; 178-182].

Від часів репресій у 30-х рр. ХХ ст. наукові розробки пенітенціарних проблем, зокрема проблем регулювання праці засуджених, були майже згорнуті. Серед небагатьох досліджень того часу, в яких висвітлювали проблеми використання праці засуджених, В. М. Ісаков виділяє роботи Е. Г Ширвіндта і Б. С. Утєвського “Советское исправительно-трудовое право”

1931 р., В. Д. Меншагіна “Труд в исправительно-трудовых учреждениях”

1932 р., М. А. Кесслера “Труд в исправительно-трудовых учреждениях” 1934 р. та ін. Водночас за кордоном питання діяльності радянських виправно-трудових установ і використання праці засуджених висвітлено в публікаціях емігрантів з СРСР, наприклад, І. Солоневича (“Россия в концлагере”, Берлін, 1938 р.), Д. Даліна, Б. Ніколаєвського (“Принудительный труд в СССР”, Лондон, 1947 р.) та ін. [46, с. 5-7].

Дослідження в галузі виправно-трудового права з другої половини 30х рр. практично зупинилися, а в юридичних навчальних закладах курс радянського виправно-трудового права не викладався. Разом з тим, зміна наукових пенітенціарних концепцій проходила в напрямі обґрунтування необхідності використання примусової праці в таборах системи ГУЛАГ у НКВС СРСР [53, с. 60].

Активізацію у 50-60 рр. ХХ ст. досліджень проблем призначення та відбування покарань, зокрема регулювання праці засуджених, пов’язують з початком періоду “відлиги”, можливістю проведення низки наукових конференцій, виходом значної кількості наукових публікацій, захистом дисертацій з цієї тематики тощо [146; 147; 148; 179; 180; 181; 182].

У 80-х рр. ХХ ст. дослідження радянської пенітенціарної системи вийшло на рівень дисертаційних досліджень [53, с. 61]. За даними І. В. Упорова, такі роботи захищали переважно в РСФСР [178, с. 604-608]. Серед вітчизняних дослідників можна відзначити дисертацію І. В. Бризгалова [16].

Серед радянських учених-правознавців, які досліджували питання використання праці засуджених, слід відзначити таких учених, як Ф. Х. Ахмадєєв, М. М. Гернет, С. Л. Гайдук, А. А. Герцензон, М. О. Беляєв,

A. І. Зубков, І. І. Карпець, Л. Г. Крахмальник, А. А. Піонтковський,

B. І. Селіверстов, В. М. Трубніков, Б. С. Утевський, М. Д. Шаргородський та ін.

Однією з фундаментальних досліджень радянської пори є праця М. М. Гернета “Історія царської тюрми”, видана (і перевидана) в 40-60-х рр. ХХ ст. [21-23]. Зрозуміло, що висвітлення у цій праці (як і в багатьох інших роботах того часу) досліджуваної проблематики визначено переважно існуючими партійно-ідеологічними настановами, а отже, було явно однобоким. Зокрема, повністю вилучено будь-які позитивні аспекти праці арештантів дореволюційного періоду, а ГУТАБ та його методи “виправлення” в часи функціонування цього відомства радянською владою усіляко звеличувалися.

Уже за часів незалежності України питання регулювання і використання праці засуджених до різних видів покарань певною мірою досліджували І. Г. Богатирьов, М. І. Демченко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, І. Л. Жук, Л. А. Жук, О. Г. Колб, О. М. Неживець, А. Х. Степанюк, В. М. Трубніков, І. С Яковець, М. М. Яцишин та ін. Останніми роками до когорти дослідників приєднались О. В. Губенко, А. В. Градецький, Ю. В. Кернякевич-Танасійчук,

C. О. Стефанов, О. О. Стулов, Ю. В. Сидоренко, О. В. Ульянченко та ін.

Професор І. Г. Богатирьов у 2008 р. вдався до спроби кількісно-якісно оцінити стан наукових досліджень у царині науки кримінально-виконавчого права [13]. Серед перелічених І. Г. Богатирьовим і проаналізованих нами наукових публікацій періоду незалежної України, в яких певною мірою розкрито питання працевикористання засуджених, відмітимо такі дисертаційні роботи: Близнюка І. Л. “Гуманізація виконання покарання у вигляді позбавлення волі та проблема дозволів, заборон у виправно-трудовому праві України” (Київ, 1992 р.) [11], Шулежко Т. А. “Особливості карально-виховного

впливу на неодноразово судимих до позбавлення волі жінок, які відбувають покарання у виправно-трудових установах” (Київ, 1996 р.) [195],

Скригонюка М. І. “Прокурорський нагляд за додержанням законів України при умовно-достроковому звільненні засуджених від кримінального покарання” (Київ, 1999 р.) [159], Пташинського О. Б. “Правові проблеми реформування пенітенціарної системи України” (Київ, 2002 р.) [121], Степанюка А. Х. “Актуальні проблеми виконання покарань (сутність та принципи кримінально- виконавчої діяльності: теоретико-правове дослідження)” (Харків, 2002 р.) [152], Неалова О. П. “Організаційно-правове забезпечення реалізації тюремної реформи в Російській імперії в другій половині ХІХ-початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній)” (Харків, 2003 р.) [83], Бодюла Є. М. “Правові та організаційні засади виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу” (Київ, 2005 р.) [15], Россіхіна В. В. “Пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ -початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній) (Харків, 2005 р.) [132], Іванькова І. В. “Тюремні установи в Україні в системі карально-охоронного механізму держави (кінець ХІХ - середина ХХ ст.) (Київ, 2005 р.) [49], Бадири В. А. “Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як мета покарання” (Львів, 2006 р.) [5], Бараша Є. Ю. “Організаційно-правові засади діяльності установ виконання покарань” (Харків, 2006 р.) [8], Гречанюка С. К. “Організаційно-правові засади взаємодії кримінально-виконавчих установ з державними органами та недержавними організаціями” (Ірпінь, 2006 р.) [28], Царюка С. В. “Кримінально-виконавча характеристика засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки” (Дніпропетровськ, 2009 р.) [191] Стулова О. О. “Реалізація принципу законності при виконанні та відбування покарання у виді позбавлення волі” (Запоріжжя, 2012 р.) [165].

Чільне місце в цьому переліку посідає дисертаційна робота Стефанова С. О. “Організаційно-правові проблеми трудової зайнятості засуджених у місцях позбавлення волі” (2002 р.), метою якої визначено обґрунтування необхідності вироблення концепції трудової зайнятості засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, як особливої, об’єктивно необхідної системи правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на вирішення проблеми трудової зайнятості [155]. В межах дослідження автором докладно розглянуто вплив на трудову зайнятість соціально-демографічних, кримінологічних, організаційних факторів. Особлива увага приділена питанням організації праці засуджених. Розглянуто концепцію приватизації підприємств виправних установ.

Наукова новизна проведеного дослідження конкретизована в наступних положеннях роботи: запропоноване визначення поняття трудової зайнятості засуджених як правової категорії; аргументовано необхідність перегляду норм- принципів кримінально-виконавчого законодавства України, що закріплюють характер праці засуджених в установах, які виконують покарання, з метою їхньої відповідності до міжнародно-правових стандартів; обґрунтовано необхідність удосконалення правового регулювання трудової зайнятості засуджених у місцях позбавлення волі, зокрема через розробку і закріплення основних найбільш поширених у суспільстві засобів і форм впливу на осіб, які потребують позитивної корекції виховання, отриманого до засудження, у придбанні загальноосвітніх, професійних, правових, економічних та інших знань, які дозволяють їм вести законослухняний спосіб життя; обґрунтовано позицію щодо необхідності розміщення державних замовлень на виробництві у виправних установах з метою вирішення проблеми трудової зайнятості засуджених.

Але з часу її написання в кримінально-виконавчій галузі, науці та практиці відбулося чимало змін, головною з яких став новий КВК України в редакції від 11 липня 2003 р., який визнається історичною віхою реформування вітчизняної кримінально-виконавчої системи, та останні зміни до кримінально- виконавчого законодавства, внесені протягом 2010-2015 рр. у сфері правової регламентації праці засуджених. А отже, подальші дослідження кримінально- виконавчої сфери мають здійснюватися в умовах дії чинного КВК та перегляду підходів до структури правових відносин, які виникають між засудженими та персоналом виправної установи з приводу організації праці засуджених.

Зрозуміло, що після проведеного І. Г. Богатирьовим дослідження пройшов певний час, наповнений науковими дослідженнями розвитку різних інститутів кримінально-виконавчого права, у тому числі й інституту працевикористання засуджених до позбавлення волі. Тому коротко зупинимось на реферативному аналізі деяких зазначених досліджень.

Наприклад, враховуючи прискіпливу увагу суспільства до реформування правоохоронної системи, протидію корупції у цій сфері, у тому числі кримінально-правовими засобами, і вплив суспільно корисної праці на виправлення і ресоціалізацію колишніх правоохоронців, видається цікавою захищена у 2010 р. дисертаційна робота А. В. Градецького “Особливості карально-виховного впливу на засуджених, колишніх суддів та співробітників правоохоронних органів, які відбувають покарання у виді позбавлення волі”.

Автор, дослідивши особливості працевикористання цієї категорії засуджених в умовах позбавлення волі, дійшов висновку про неефективність відповідної діяльності персоналу виправної колонії з урахуванням необхідності задоволення матеріальних потреб засуджених, можливостей виявлення та реалізації власних здібностей і умінь, підвищення виробничої кваліфікації, оскільки в подальшому вони не зможуть повернутися до своєї попередньої діяльності (професії). Зауважено, що за існуючих умов праця засуджених не може виконувати роль запобіжника проти деградації особистості, яка ймовірна через позбавлення волі, оскільки працевикористання колишніх суддів та співробітників правоохоронних органів малоефективне [27].

З точки зору правового регулювання й організації працевикористання засуджених в установах виконання покарань певний інтерес становить дисертація І. Л. Жук на здобуття наукового ступеню кандидата економічних наук за спеціальністю 08.09.01 “Праця засуджених в пенітенціарних установах України: проблеми та напрями гуманізації” (2003 р.) [44]. Попри певні дискусійні положення цієї роботи, вважаємо, що пропозиції автора щодо шляхів покращання використання праці засуджених в умовах реформування кримінально-виконавчої системи у напрямі її гуманізації та демократизації на основі удосконалення взаємодії установ з виробничими структурами різних форм власності, удосконалення системи професійно-технічного навчання, розробки новітніх підходів до створення системи заходів морального й матеріального стимулювання праці засуджених, на сьогодні залишаються актуальними й такими, що мають бути ураховані в процесі подальшого реформування кримінально-виконавчої системи та відповідного законодавства в частині належного регулювання праці засуджених до позбавлення волі.

Серед інших робіт слід зупинитись на праці О. О. Стулова “Реалізація принципу законності при виконанні та відбуванні покарання у виді позбавлення волі на певний строк” [166]. Автор у результаті проведеного дослідження, а також власного практичного досвіду прокурорського нагляду за додержанням законів в органах і установах виконання покарань дійшов висновку про недотримання як законодавцем, так і персоналом органів і установ виконання покарань принципу законності в частині регулювання та використання суспільно-корисної (оплачуваної) праці засуджених, яка на час проведення дослідження вважалась одночасно і законним правом засуджених (ч. 1 ст. 107 КВК), і повинністю (ч. 1 ст. 118 КВК). Виходячи з того, що примусова праця в Україні заборонена, а також з практичних міркувань, автор, зокрема, пропонував виключити зі ст. 132 КВК таке дисциплінарне стягнення, як позачергове чергування з прибирання приміщень та території установи, яке застосовувалося до позбавлених волі за відмову або ухилення від праці. На сьогодні цей вид дисциплінарного стягнення з КВК виключений.

Ця праця О. О. Стулова, як і інших дослідників з досвідом практичної діяльності по контролю чи нагляду за виконанням покарань, вирізняється мало прихованим радикалізмом в оцінюванні і власних висновках щодо окремих явищ правової дійсності, існуючих у “живих” кримінально-виконавчих правовідносинах, пов’язаних з працевикористанням засуджених, а також очевидним скептицизмом щодо можливості стрімкого поліпшення професіоналізму та моральності серед персоналу УВП, а отже, і гарантій ефективної (відповідної цілям покарання) організації та об’єктивної оцінки результатів праці засуджених, її гідної оплати тощо.

Разом з цим вважаємо досить цікавою і актуальною пропозицію автора про підвищення трудової мотивації засуджених до позбавлення волі на певний строк шляхом впровадження системи пільгових заліків терміну відбування покарання для сумлінно працюючих засуджених, які не мають стягнень за злісні порушення режиму тримання. Така система, як він сам відмічає, успішно діяла навіть за часів славнозвісного ГУТАБу і проявила свою виправну ефективність.

С. В. Царюк, аналізуючи особливості організації праці засуджених у виправних колоніях максимального рівня безпеки, визначив такі проблеми, як: відсутність порядку прийому на роботу та звільнення від виконання трудових обов’язків; вибір місце роботи та її характеру залежно від можливостей адміністрації та виробництва колонії; відсутність трудових книжок; можливість отримання пенсії у зв’язку з інвалідністю лише після звільнення, що є порушенням Конституції України [191, с. 15]. На думку дисертанта, саме кримінально-виконавча характеристика засуджених відтворює ступінь сприйняття засудженими основних засобів виправлення і ресоціалізації, визначає мотивацію поведінки у ставленні до праці.

Ознайомлення з текстами й авторефератами інших дисертацій дає змогу говорити, що окремі проблеми працевикористання засуджених до позбавлення волі опрацьовані дослідниками досить повно. І не тільки в межах норм чинного КВК, оскільки працевикористання засуджених - це не лише питання відбору, підготовки, навчання (за необхідності) і використання засуджених для виконання певних видів робіт. Насправді, це ще й стан фізичного та психічного здоров’я засуджених, їх бажання й мотивації, можливість належного забезпечення істотних умов праці в реаліях УВП, належного рівня її оплати, безпечність ведення робіт, санітарний стан виробничих приміщень, достатність часу відпочинку, а також гарантованість впливу трудової діяльності засуджених на зміну умов їх тримання в межах однієї колонії або шляхом переведення до іншої, заміни одного виду покарання іншим, на умовно- дострокове звільнення від подальшого відбування позбавлення волі тощо.

Останнім часом наукові розвідки щодо вирішення вказаних та інших проблем кримінально-виконавчої системи активізувалися. Лише протягом 2012 р. були захищені кандидатські дисертації С. В. Лучко “Реалізація Державною кримінально-виконавчою службою України соціальної роботи із засудженими в установах виконання покарань” [77], А. А. Рибянцевим “Кримінально-виконавчі засади зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі” [129], С. В. Хуторіною “Загальноосвітнє і професійно- технічне навчання засуджених до позбавлення волі” [190], Н. В. Коломієць “Застосування кримінально-виконавчого законодавства до осіб, засуджених за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” [55], О. В. Хорошуна “Кримінально-виконавча характеристика довічного позбавлення волі” [188]. Кожен із названих дослідників звертався до проблем працевикористання засуджених, як правило, в межах обраного предмета дослідження.

Із монографічних праць вирізнимо роботу 2009 р. І. Л. Жук, Л. А. Жук, О. М. Неживець “Праця засуджених в місцях позбавлення волі” [43], де сформулювано власну систему основних принципів організації праці засуджених, як-от: законність, гуманізм, індивідуалізація і диференціація праці, демократизм, обов’язковість і загальність праці [43, с. 53]. При цьому зауважено, що організація праці засуджених здійснюється відповідно до принципів, зміст яких визначається характером праці в нашому суспільстві, а також його специфічними цілями [43, с. 53].

Не заперечуючи проти законності, гуманізму, демократизму, індивідуалізації та диференціації як принципів праці засуджених до позбавлення волі, ми не поділяємо позицію авторів щодо виділення принципу обов’язковості й загальності праці засуджених, оскільки такий принцип не має нормативного закріплення ні в чинному КВК, ні в КЗпПУ. Не обґрунтованим є твердження авторів, що принцип обов’язковості й загальності праці знаходить відображення в обов’язку адміністрації УВП забезпечувати залучення засуджених до суспільно корисної праці [43, с. 55], оскільки згідно із ч. 1 ст. 118 КВК “адміністрація зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею”. Різниця у змісті такої діяльності цілком очевидна. Крім того, серед вказаних ними принципів відсутній (не останній серед рівних) такий принцип праці, як сплачуваність праці (винагорода за працю), обґрунтування якого не потрібне, оскільки він прямо витікає зі змісту ст. 43 Конституції України.

Крім того до недоліків вказаної роботи слід віднести побудову частини матеріалу дослідження на старій нормативній базі та емпіричних матеріалах періоду 1999-2003 рр., тобто до набуття чинності нового КВК України. Можливо саме через це підписана 12.02.2009 р. до друку монографія “рясніє” застарілими словосполученнями й термінами на кшталт “теоретико-пізнавальні аспекти чинного виправно-трудового права” [43, с. 9]. Автори пропонують “внести відповідні зміни до ВТКУ” [43, с. 210], тобто до Виправно-трудового кодексу України, який втратив чинність ще 1 січня 2004 р.

Підсумовуючи, зупинимося на висновках авторів вищезазначеного дослідження, виділивши такі: перспектива збереження обов’язковості праці засуджених до позбавлення волі повинна бути пов’язана із забезпеченням відповідних гарантій реалізації цього обов’язку для більшої частини засуджених; варто більш чітко визначити відповідальність засуджених за ухиляння від виконання цього обов’язку, “що вимагає внесення відповідних змін до ВТКУ” (текс авторський); у процесі реформування пенітенціарної системи пріоритет у співвідношенні цілей праці засуджених повинен зміщуватись у бік соціальних цілей, що сприятиме підвищенню трудової активності засуджених і, відповідно, ефективності виховного впливу; методологія та методика використання праці засуджених у напрямі гуманізації повинні орієнтуватися на зв’язок між рівнем раціонального використання

робочої сили засуджених і різноманітними чинниками, які його зумовлюють [43].

З останніх монографічних досліджень необхідно виділити колективну роботу «Права і законні інтереси засуджених до позбавлення волі в умовах реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» (2015 р.) [100], в якій організаційно-правовим питанням працевикористання засуджених присвячено окремий розділ (26 арк.). Автор цього розділу І.С. Яковець після аналізу всього масиву нормативних актів з питань працевикористання засуджених обґрунтовано дійшла висновку про те, що праця є правом, а не обов'язком засуджених до позбавлення волі.

Інші переглянуті нами у фахових виданнях публікації за останнє десятиліття вказують на поступове зростання уваги науковців до проблем кримінально-виконавчого права, законодавства і практики, зокрема, до проблематики нормативного регулювання й організаційного забезпечення праці засуджених різних категорій [26; 33; 37; 52; 91; 158; 163; 164; 206] та ін. Активно цю проблему обговорює наукова спільнота й практики і під час науково-практичних конференцій, семінарів і “круглих столів” [25, с. 185-189]; [85, с. 505-507].

Разом з цим зауважимо, що попри інтенсивну наукову розробку використання праці засуджених до позбавлення волі в теорії кримінально- виконавчого права і надалі зміст поняття “праця засуджених до позбавлення волі” залишається невизначеним. Замість цього автори пропонують визначення похідних понять на кшталт “трудова зайнятість засуджених” (С. О. Стефанов) та ін.

До того ж, необхідно окремо зупинитися на полярних поглядах, наявних у різних науково-практичних коментарях до Кримінально-виконавчого кодексу України в частині обов’язковості праці засуджених до позбавлення волі. Так, норми окремих глав КВК переважно коментують різні вчені, а їх доводи щодо нормативного регулювання одних і тих же правових явищ, у нашому випадку - їх думки щодо обов’язковості праці засуджених до позбавлення волі, іноді прямо протилежні, через що не зрозумілі навіть фахівцям, а не лише широкому загалу користувачів коментованого ними закону.

Наприклад, коментуючи право засуджених брати участь у трудовій діяльності (ч. 1 ст. 107 “Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі” гл. 17 КВК) вчені зазначають, що гарантоване ст. 43 Конституції України право громадян на працю згідно із ч. 1 ст. 118 КВК “у засуджених до позбавлення волі трансформується в обов’язок працювати” [82, с. 319]. І навпаки, проф. О. Г. Колб, коментуючи передбачену (на той час) у ч. 1 ст. 118 КВК повинність засуджених працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії, звертав увагу на протилежне, що “аналіз статей 7-9, 107 КВК України дає можливість зробити висновок про те, що засуджені мають право, а не обов’язок працювати під час виконання покарання у виді позбавлення волі” [82, с. 358]. Тобто, навіть в одному і тому ж коментарі до КВК України ми знаходимо два полярні підходи до проблеми обов’язковості праці осіб, позбавлених волі. І це, на нашу думку, теж проблема кримінально-виконавчого права й галузевого законодавства.

Отже, у підсумку можемо зазначити таке:

а) науковий інтерес до питань працевикористання засуджених в Україні з’явився порівняно недавно, приблизно усередині ХХ ст., а посилився разом із здобуттям Україною незалежності, її приєднанням до низки міжнародних договорів щодо прав людини, поводження з в’язнями, запобігання катуванням і, особливо, з прийняттям нового КВК України та намаганням підвести наукове підґрунтя під докорінне змінення пенітенціарної системи загалом;

б) незважаючи на перманентні дослідження аналізованої проблематики в Україні, стан наукової розробки питань працевикористання засуджених до позбавлення волі сьогодні визнати задовільним не можна;

в) більшість проведених досліджень проблем працевикористання засуджених в Україні присвячені саме праці засуджених до позбавлення волі - суворо ізольованої і найбільш незахищеної категорії засуджених;

г) переважна більшість уже проведених досліджень інституту працевикористання засуджених до позбавлення волі були присвячені двом проблемам: 1) стану нормативного регулювання і організації використання праці засуджених до позбавлення волі; 2) ролі (впливу) суспільно-корисної праці засуджених до позбавлення волі на процес їх виправлення, ресоціалізації і адаптації в суспільстві після звільнення з УВП. Інші аспекти проблематики працевикористання засуджених досліджувались авторами фрагментарно та вибірково, переважно в розрізі вивчення основного об’єкта дослідження;

д) комплексне дослідження проблеми (історичних і порівняльних аспектів, цілей, принципів, особливостей регулювання, виконання, відбування та ін.) використання праці засуджених до інших видів покарань, передбачених ст. 51 КК, а також різних категорій засуджених в Україні фактично не здійснювалося, отже, основні здобутки в цій царині науки кримінально- виконавчого права слід очікувати в майбутньому; зі змінами й доповнення в норми, що регулюють працю засуджених у місцях позбавлення волі, якими змінено характер праці та визначено її правову регламентацію нормами трудового законодавства, видаються перспективними наукові дослідження саме у цьому напрямі, особливо враховуючи те, що й відповідне трудове законодавство наразі реформується.

1.2.

<< | >>
Источник: БУБЛІК ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ПРАЦЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ПРАКТИКА. Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2016. 2016

Еще по теме Стан наукової розробки проблеми використання праці засуджених до позбавлення волі:

  1. Стан наукової розробки місця й ролі традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності
  2. Аналіз сучасного стану наукових досліджень теоретико-правових проблем злочинності на релігійному ґрунті
  3. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  4. Стан наукової розробки проблеми використання праці засуджених до позбавлення волі
  5. Методологія дослідження правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі
  6. Особливості правового регулювання праці засуджених залежно від виду виправної колонії
  7. Перспективи й напрями вдосконалення організаційно-правових умов працевикористання засуджених до позбавлення волі в Україні
  8. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  9. Еволюція виконання позбавлення волі персоналом установ виконання покарань
  10. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі
  11. 3.3 Заохочувальні норми кримінально-виконавчого права як засіб формування правомірної поведінки засуджених до позбавлення волі
  12. Стан наукового дослідження проблем виконання та відбування покарання щодо раніше судимих осіб у місцях позбавлення волі
  13. Історико-правовий аналіз виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі раніше судимими особами
  14. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  15. Стан наукової розробки місця й ролі традицій та звичаїв у системі заходів запобігання злочинності
  16. Стан наукової розробки питань, що стосуються запобігання злочинам, які вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  17. Поняття запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.
  18. Міжнародно-правові вимоги, що пред’являються до персоналу місць позбавлення волі та пов’язані з виконанням кримінальних покарань
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -