<<
>>

Стан наукового дослідження проблем виконання та відбування покарання щодо раніше судимих осіб у місцях позбавлення волі

Як показало вивчення наукової літератури, виконання покарань щодо раніше судимих осіб є частиною комплексної проблеми рецидиву злочинів, яка включає три аспекти:

1) кримінально-правовий аспект - стосується законодавчого визначення поняття рецидиву злочинів та врахування його при призначенні покарання;

2) кримінологічний аспект - передбачає вивчення стану, детермінантів та визначення заходів протидії рецидивній злочинності, до якої входить пенітенціарна та постпенітенціарна злочинність;

3) кримінально-виконавчий аспект - стосується вивчення особливостей виконання окремих видів покарань щодо раніше судимих осіб.

Адже як би не було здійснено процес розслідування злочину і судового розгляду, реальні результати всіх цих зусиль залежать від успішності того впливу на раніше судиму особу, який суд вважатиме за доцільне застосувати [279, с. 159]. У випадку засудження до позбавлення волі саме порядок виконання покарання значною мірою визначає успіх всіх попередніх актів застосування як кримінальних, так і кримінально-процесуальних норм.

Усі ці аспекти, як свідчить практика, тісно пов’язані. Зокрема, вивчення рецидиву злочинів кримінологами неможливе без врахування тих висновків, які були зроблені дослідники кримінального права або ж науковцями - пенітенціаристами, і навпаки. З огляду на це багато вчених, розпочинаючи вивчення лише якоїсь із сторін рецидиву злочинів, надалі заглиблювались у дослідження, розуміючи важливість комплексного підходу до розв’язання даної проблеми. Прикладом цього є праці А. В. Армашової [13], В. С. Батиргареєвої [21], А. М. Яковлєва [279], В. П. Пєткова [171; 172] та ін.

Аналіз наукових розробок показав, що проблема рецидиву злочинів постійно була предметом наукового осмислення. Мабуть, небагато явищ наукової дійсності отримували такі неоднозначні оцінки. На сьогодні накопичено значний теоретичний матеріал.

Вагомий внесок у дослідження проблем рецидиву злочинів, на якому ґрунтуються сучасні погляди, зробили визначні правники другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: Г. де Тард [43],

А. С. Гольденвейзер [52], М. М. Гроздинський [57], Д. А. Дріль [67],

0. Ф. Кістяківський [99], В. І. Куфаєв [137], П. І. Люблінський [142; 143],

М. Д. Сергієвський [207], Б. С. Утєвський [244; 245], Н. С. Таганцев [232],

1. Я. Фойницький [249] та ін.

Неодноразово різнобічні сторони виконання та відбування покарань щодо раніше судимих осіб порушувалися у наукових працях таких вчених, як Г. А. Аванесов [1], Ю. М. Антонян [6-11], Ю. І. Битко [33; 34],

Ю. В. Бишевський [36; 37], Ю. І. Блохін [24], В. Н. Васильченко [38],

A. П. Гель [44], В. В. Голіна [49-51; 134], С. І. Голік [47],

B. В. Городнянська [53], А. І. Гуров [59], А. Гусейнов [42], І. М. Даньшин [61], Т. А. Денисова [65; 66], О. М. Джужа [92, 193, 132], М. А. Єфимов [69],

0. В. Зайцева [81], А. П. Закалюк [82], А. Ф. Зелінський [87], В. А. Іванов [89],

Н. А. Коломитцев [110], О. Г. Колб [105-108; 129], С. Ю. Лукашевич [141],

А. С. Міхлін [150; 151; 239; 251], О. М. Морозов [155], В. С. Наливайко [159], А. П. Некрасов [163; 164], А. М. Нієдре [201], В. Ф. Пирожков [173],

Г. С. Резніченко [203], М. О. Стручков [227], Е. Я. Стумбіна [201],

A. К. Суменков [228], Ф. Р. Сундуров [229; 230], А. Х. Степанюк [44; 85; 124;

126; 128; 129; 222; 223], С. Я. Фаренюк [247], Г. Ф. Хохряков [253],

B. А. Шкурко [69], І. В. Шмаров [236], В. Ю. Южанін [13; 271],

1. С. Яковець [276-278] та ін.

У ході даного дослідження аналіз наукових праць з проблем виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб був здійснений шляхом виділення двох періодів проведення досліджень: до першого віднесено дослідження, які проводились до здобуття Україною незалежності (з початку 20-х до початку 90-х рр. ХХ ст.); до другого - сучасні дослідження (з початку 90-х рр. ХХ ст. до сьогоднішнього часу).

При цьому кожен період об’єднує праці як вітчизняних, так і зарубіжних науковців.

Серед вітчизняних дослідників першого періоду слід згадати визначного науковця і пенітенціариста Б. С. Утєвського. В 20-30-х рр. ХХ ст. з’явилась низка його публікацій, присвячених рецидиву злочинів: «Злочинність та рецидив» [243], «Рецидив і професійна злочинність» [244], «Вік та освіченість рецидивістів» [246], «Питання про рецидивістів-професіоналів на Всесоюзній нараді пенітенціарних працівників» [242] та ін., у яких Б. С. Утєвський вважав необхідним законодавче закріплення поняття «звичний» злочинець і застосування до таких осіб невизначених вироків з метою їх тривалої ізоляції від суспільства [242, с. 33], а також визнавав показником суспільної небезпечності особи не сам факт вчинення декількох злочинів, а її схильність до злочинної діяльності. Крім того, він, ототожнюючи повторність злочинів з рецидивом, вказував на важливість більш широкого вивчення і кримінологами, і пенітенціаристами тих осіб, які повторно вчинили злочин. Зокрема, він зазначав, що для кримінолога і пенітенціариста цікавим є не тільки вивчення професійної злочинності, але й вивчення рецидиву як повторного правопорушення, незалежно від того, чи є повторний рецидивіст випадковим правопорушником чи професійним злочинцем. Встановлення загальної кількості всіх осіб, які були повторно засуджені, на думку вченого, важливе насамперед тому, що до них належать і суспільно небезпечні злочинці - професіонали. Спеціально для пенітенціариста ці дані цікаві, оскільки вони встановлюють кількість колишніх засуджених, які, не зважаючи на відбуту ними міру соціального захисту, все ж знову вчинили злочини, оскільки вони свідчать про невдачу спеціального попередження [245, с. 14]. При цьому слід зазначити, що Б. С. Утєвський - один з небагатьох радянських вчених, який завжди визнавав наявність рецидиву в структурі злочинності.

У цей період важливе значення мають також праці М. Н. Гернета [45], М. М. Гроздинського [57], В. І.

Куфаєва [137], Е. Я. Немировського [165], С. В. Познишева [177], основна увага в яких була зосереджена на розробці поняття рецидиву злочинів та його видів, кримінологічній характеристиці рецидивістів та взаємозв’язку рецидивної і професійної злочинності.

Поряд з цим, як встановлено у ході даного дослідження, однією з перших праць, написаних у другій половині ХХ ст., які стосувалися рецидиву злочинів, є монографія А. М. Яковлєва «Рецидив злочинів» 1964 р. [279], у якій на основі аналізу законодавства і судової практики детально досліджено ознаки рецидиву злочинів за радянським кримінальним правом та охарактеризовано поняття рецидиву злочинів і його види, категорії рецидивістів, особливості застосування покарання при рецидиві, відбування рецидивістами покарання у виді позбавлення волі [279, с. 104-167].

Серед досліджень радянського періоду слід згадати працю К. А. Панька «Рецидив у радянському кримінальному праві» [170] - навчальний посібник 1983 р. видання, в якому наголошено на необхідності врахування особи винного при призначенні покарання [170, с. 95]. Однак, віддаючи належне проведеному ним глибокому дослідженню кримінально-правових аспектів, слід зауважити, що цим науковцем проаналізовано лише законодавче регулювання відбування рецидивістами покарання у виді позбавлення волі. У той самий час, К. А. Панько не проводив дослідження проблем, які виникають в процесі відбування покарання рецидивістами. Пізніше, у 1988 р. ним було видано монографію «Питання загальної теорії рецидиву в радянському кримінальному праві» [169], у якій суттєво доопрацьовано зазначені вище питання, а також значної уваги надано питанням місця рецидиву в системі множинності злочинів, поняття, ознак та видів рецидиву злочинів [169, с. 26]. Зокрема, одним з перших науковців цей автор розглянув питання рецидиву як ознаки складу злочину, рецидивіста як спеціального суб’єкта злочину, добровільну відмову рецидивіста від вчинення злочину. При цьому К. А. Панько розглянув в окремому параграфі особливості призначення покарання рецидивістам, а також проаналізував правозастосовчу практику, вказавши на недоліки в організації праці, побуту і режиму у виправно- трудових установах, які сприяють рецидиву злочинів [169, с.

167]. Значної уваги надано питанню застосування інституту дострокового звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі. При цьому автор висловлював переконання у необхідності диференціації вимог до умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці залежно від того, вперше чи ні особу засуджено до позбавлення волі, та від виду рецидивістів, оскільки вважав, що рецидивіст, який неодноразово відбував покарання в місцях позбавлення волі, є більш суспільно небезпечним, ніж особа, яку вперше засуджено до позбавлення волі, а тому потребує більш тривалого та інтенсивного впливу [169, с. 167].

У цей самий період (20-80-ті рр. ХХ ст.) оприлюднено монографію «Рецидивна злочинність: поняття та кримінологічна характеристика» - результат колективної праці латвійських авторів Е. Я. Стумбіної, А. М. Нієдре, Л. Н. Пшеннікової та ін., у якій на основі вибіркового кримінологічного вивчення раніше судимих осіб розглянуто стан і структуру рецидивної злочинності в Латвійській РСР [201]. Крім цього, авторами проаналізовано кримінологічну характеристику особи рецидивіста, причини та умови, які сприяють рецидивній злочинності, подано рекомендації щодо запобігання рецидиву злочинів. Зокрема, автори даної праці стверджували, що вчиненню повторних злочинів значно сприяє неповне відбуття призначеного судом строку позбавлення волі (умовно-дострокове звільнення, амністія, помилування тощо). У роботі також наголошується на недоліках виконання покарання у виді позбавлення волі, недостатній ефективності карально-виховного впливу.

За результатами проведеного ними дослідженнями встановлено, що серед раніше судимих осіб, які мають декілька судимостей, є багато алкоголіків [201, с.с. 77-78, 98, 117, 122-123]. У зв’язку з цим вперше було запропоновано поділяти злочинність на таку, що: а) є результатом переважно хворобливого стану (алкоголізму) особи, яка вчинила протиправне діяння, і б) таку, що не пов’язана з алкоголізмом [201, с.139-140].

Пізніше, у 1989 р., під керівництвом Є.

Я. Стумбіної було видано збірник статей «Актуальні проблеми боротьби з рецидивною злочинністю» [3], у якому продовжувалось дослідження окреслених вище проблем, а також піднімається питання ресоціалізації раніше судимих осіб.

Аналізуючи дослідження останніх десятиліть радянського періоду, варто також зупинитись на роботі С. І. Голіка та В. П. Рєвіна «Завдання органів внутрішніх справ та виправно-трудових установ у боротьбі зі злочинністю» 1983 р. [47], які вважали, що найбільші труднощі в роботі з профілактики рецидиву злочинів з боку осіб, які раніше вчиняли правопорушення, лягають на плечі виправно-трудових установ. Таке твердження ґрунтується на можливості тривалого впливу на осіб, які вчинили злочини [47, с. 12]. Крім цього, у зазначеній праці проаналізовано поняття та види рецидиву злочинів, зокрема вперше дано визначення пенітенціарного рецидиву, під яким автори розуміли повторне засудження до позбавлення волі особи, яку раніше вже було засуджено до цього ж виду покарання [47, с. 38].

Як показала суспільна практика, виокремлення такого виду рецидиву злочинів у подальшому мало позитивний вплив на розвиток кримінологічних досліджень пенітенціарної злочинності.

У 1977 р. було видано працю «Рецидивна злочинність та її попередження», автори - М. А. Єфімов, В. А. Шкурко [69], які на підставі аналізу переважно кримінально-правових та кримінологічних аспектів рецидиву злочинів серед суб’єктів попередження рецидивної злочинності виокремили виправно-трудові установи, вказуючи при цьому, що одне з головних завдань в боротьбі з рецидивом - подальше удосконалення діяльності виправно-трудових установ. Також ними наголошувалось на важливості диференційованого тримання різних категорій засуджених до позбавлення волі [69], що є актуальним і на сьогодні [112; 197].

У 1990 р. у науковому світі з’явилася праця польського науковця

С. Леленталя «Виконання покарання у виді позбавлення волі щодо рецидивістів» [285], яка стала результатом багаторічних досліджень рецидиву злочинів. Ці дослідження проводив у 1986-1990 рр. Інститут громадської профілактики і ресоціалізації Варшавського університету. Зокрема, С. Леленталь констатував, що у той час виконання покарання у виді позбавлення волі щодо рецидивістів було основною проблемою пенітенціарної політики в Польщі [285, с. 7]. Крім цього, у дослідженні автор сконцентрував увагу на значенні трактування поняття рецидиву злочинів в кримінальному праві, а також при виконанні покарання у виді позбавлення волі та дійшов до висновку, що зміст і функції рецидиву злочинів у кримінальному та кримінально-виконавчому праві значно різняться [285, с. 11-53]. При цьому основними напрямками роботи з організації виконання покарання у виді позбавлення волі щодо осіб, які раніше відбували покарання, автор назвав такі: а) збільшення кількості місць в УВП для цієї групи засуджених, недопущення перенаселення УВП; б) ретельна класифікація засуджених, дотримання принципів розміщення засуджених з урахуванням результатів дослідження особистості [285, с. 121]. Автор звернув також увагу на те, що пенітенціарна практика недооцінює значення психолого-пенітенціарних досліджень та на недостатню роботу психологів при проведенні класифікації засуджених, що призводить до того, що враховуються лише формальні критерії класифікації [285, с. 122]. Поряд з цим С. Леленталь дійшов до висновку, що поняття «виконання покарання у виді позбавлення волі» функціонує не як раціональний процес, активно спрямований на реалізацію мети покарання, а як механізм «ізоляції винних у вчиненні злочинів», позаяк в результаті цього реалізовується охоронна функція [285, с. 124-125]. Значним досягненням вказаної праці є розгляд правового регулювання виконання та відбування покарань щодо раніше судимих осіб в історичному розрізі. Зокрема, цим науковцем проаналізовані нормативно-правові акти, які діяли на території Польщі з 1918 до 1990 рр., тобто до розпаду СРСР та Варшавського договору.

Т аким чином, у ХХ ст. проводились активні наукові пошуки вирішення питань, пов’язаних з виконанням та відбуванням покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб. Згадані праці стали основою для подальшого вивчення проблем рецидиву злочинів та кримінальної відповідальності за нього та були використані у цій дисертації як методологічне підґрунтя.

Новий етап розвитку кримінально-виконавчих досліджень розпочався на початку 90-х рр. ХХ ст. та ознаменувався виділенням двох напрямків: по-перше, здійснювався активний пошук альтернатив застосуванню такого виду покарання, як позбавлення волі [25; 26; 275], по-друге, не припинялись дослідження виконання покарання у виді позбавлення волі як домінуючого на початок 90-х р. ХХ ст. виду покарання. Саме в межах другого напрямку проводились дослідження окремих сторін виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб [108; 171; 278; 223].

Серед зарубіжних дослідників розглядуваних у цій дисертації питань сучасного періоду слід згадати наукові розробки А. В. Армашової [13], Ю. М. Битка [33], В.В.Городнянської [53], В. А. Іванова [89],

А. П. Некрасова [163, 164], А. К. Суменкова [228], В. Е. Южаніна [13; 271].

Зокрема, А. К. Суменков у 2003 р. підготував кандидитську дисертацію за темою «Рецидив злочинів і проблеми виконання покарання у виді позбавлення волі» [228]. В процесі дослідження автор дійшов висновку про необхідність законодавчого закріплення ресоціалізації як однієї з цілей кримінального покарання та поняття пенітенціарного рецидиву, який слід враховувати при призначенні покарання і визначенні виду виправної колонії для дотримання принципу роздільного тримання засуджених до позбавлення волі. При цьому під пенітенціарним рецидивом він розуміє повторне вчинення злочину особою, яка раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі, не залежно від того, чи має особа судимість на момент вчинення рецидивного злочину [228, с. 55]. Також автор стверджував, що класифікацію засуджених до позбавлення волі повинні проводити розподільчі комісії, які мають встановлювати роздільне тримання засуджених на основі пенітенціарних та психолого-педагогічних критеріїв. Зазначимо, що у Російській Федерації, на відміну від України, в якій такі комісії вже діють, вид колонії засудженому визначає суд. І хоча щодо ефективності діяльності таких комісій є суперечливі думки, загалом слід визнати її задовільною. Проте варто погодитись з А. К. Суменковим у тому, що критерії класифікації засуджених потрібно конкретизувати і чітко закріпити у кримінально-виконавчому законодавстві [228, с. 137].

У цьому контексті певне методологічне підґрунтя створено й в монографічному дослідженні А. В. Армашової та В. Е. Южаніна «Проблеми рецидиву злочинів і відповідальності за нього за кримінальним правом Росії» 2007 р. [13], в якому розглядаються різні аспекти рецидиву злочинів: поняття, види, історія формування рецидиву в праві, відповідальність рецидивістів, призначення та виконання покарання. Теоретико-прикладне значення мають й основні висновки, до яких дійшли ці науковці, а саме: 1) попередній злочин і судимість не входить у підставу кримінальної відповідальності; 2) необхідно посилити кримінальну відповідальність рецидивістам [13, с. 107-118]; 3) рецидив не повинен враховуватись судами як обставина, що обтяжує покарання, натомість переважне значення повинні мати спеціальні правила призначення покарання при рецидиві злочинів та врахування особи рецидивіста [13, с. 171-172]. Крім цього, авторами даної праці було здійснено вивчення рецидиву злочинів у кримінально-виконавчому аспекті та запропоновано виокремлення трьох рівнів реалізації покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб. Перший (нижчий) рівень реалізації покарання пов'язаний з діяльністю адміністрації УВП, спрямованою на задоволення права-вимоги держави до раніше судимих осіб щодо дотримання ними кримінально-правових заборон під час відбування покарання; другий (середній) рівень - на дотримання встановлених кримінально-виконавчим законодавством та іншими нормативно - правовими актами для цих осіб правообмежень та дотримання покладених на них обов’язків; третій (вищий) рівень - стосується дотримання вимог ресоціалізації раніше судимих осіб [13, с. 144-167]. Загалом дослідження дуже ґрунтовне, цікаве, оскільки дало змогу провести порівняльний аналіз досліджень кримінальної відповідальності за рецидив злочинів за російським та українським законодавством та виступило методологічною основою при написанні даної дисертації.

У докторській дисертації Ю. М. Битка «Вчення про рецидив злочинів за російським кримінальним правом» 2003 р. [33] та монографічному дослідженні «Вчення про рецидив злочинів за російським кримінальним правом: історія та сучасність» [34] детально проаналізовано проблеми поняття рецидиву злочинів і покарання рецидивістів в дореволюційному законодавстві Російської імперії та радянські часи, співвідношення рецидиву злочинів та необережності, проблеми покарання за рецидив та інші види множинності злочинів в історії, теорії та сучасному кримінальному законодавстві Російської Федерації. Автор вперше дослідив закономірності чергування злочинів в кримінальній біографії осіб, перший злочин яких був необережним [33, с. 113-218]. Поряд з цим при вивченні ним зазначених проблем, також отримані дані про те, що вид і міра покарання, відбутого злочинцем, впливає на вірогідність рецидиву в сукупності з іншими факторами, найважливішим з яких є вік злочинця - чим тривалішим був строк позбавлення волі, тим більш зрілим стає злочинець на момент звільнення з місць позбавлення волі, і тому тим меншою є вірогідність рецидиву з його боку, оскільки солідний вік сам по собі є серйозною антикриміногенною обставиною [34, с. 137-138]. Варто погодитись з твердженням Ю. М. Битка, що дослідження проблеми поняття рецидиву злочинів потрібно обов’язково пов’язувати з вивченням проблеми покарання раніше судимих осіб.

Серед питань, що їх розглядає В. А. Іванов у кандидатській дисертації «Рецидив злочинів: кримінально-правові та кримінологічні аспекти», звертає на себе увагу дослідження особливостей особи і злочинної поведінки раніше судимих осіб [89, с. 34-56]. Так, проаналізувавши співвідношення мотивів раніше судимих і не судимих осіб, засуджених за умисне вбивство, автор визначає, що в злочинах раніше судимих осіб домінують ситуації, коли вбивства було вчинено без будь-якого приводу з боку потерпілого. Крім цього,

В. А. Іванов обґрунтував необхідність посилення кримінальної репресії стосовно рецидивістів, стверджуючи, що підвищена кримінальна відповідальність за рецидив злочинів має соціальну основу, а також наполягав на доцільності обмежити застосування до раніше судимих осіб умовно-дострокового звільнення, не допускати щодо них заміни невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання [89, с. 132-138]. Погоджуючись частково з такою позицією, слід наголосити на недопустимості шаблонного підходу при прийнятті такого рішення та необхідності дотримання принципу індивідуалізації покарання, в тому числі й щодо раніше судимих осіб.

Один із найбільш небезпечних видів рецидиву - пенітенціарний рецидив, досліджує А. П. Некрасов у докторській дисертації «Пенітенціарний рецидив у виправних установах: теорія дослідження і заходи протидії» [163] та у монографії «Профілактика пенітенціарної злочинності» [164]. При цьому головним завданням у боротьбі з рецидивною злочинністю автор визначає усунення негативного впливу на молодь раніше судимих осіб, які не стали на шлях виправлення [163, с. 42]. Також А. П. Некрасов запропонував класифікацію раніше судимих осіб за ознакою їх антисоціальної зорієнтованості та звернув увагу на особливості особи рецидивістів, їх прагнення до об’єднання в угрупування як у виправних установах, так і на волі [164, с. 7-20]. Йдеться у цій праці і про необхідність ведення спеціальної інформаційно-профілактичної справи [164 , с. 54-56], а також удосконалення діяльності оперативних апаратів виправних установ по боротьбі з рецидивною злочинністю [163, с. 147-158].

Аналізу постпенітенціарного рецидиву присвячене дисертаційне дослідження В. В. Городнянської «Постпенітенціарний рецидив» [53], в якому визначено поняття та ознаки постпенітенціарного рецидиву, а також акцентується увага на тому, що постпенітенціарний рецидив і постпенітенціарна злочинність - це не одне і те ж. Остання - це взаємопов’язана сукупність злочинів, вчинених на конкретній території за певний період звільненими з місць позбавлення волі протягом строку їх судимості. Водночас постпенітенціарний рецидив - це злочини, вчинені засудженими в різні періоди, свого роду «злочинна траєкторія» конкретного рецидивіста [53, с. 11]. Важливими також для підвищення ефективності виконання покарання у виді позбавлення волі є висновки В. В. Городнянської щодо необхідності обмеження практики умовно- дострокового звільнення і заміни покарання більш м’яким щодо раніше судимих осіб. Адже при звільненні з колонії за даними підставами постпенітенціарний рецидив склав 68 %, а при звільненні після відбуття строку покарання - 47 % [53, с. 11].

Як показало вивчення наукової літератури, представниками української науки, які безпосередньо досліджують проблеми виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб, є Н. М. Пісоцька [176], В. П. Пєтков [171; 172], В. С. Батиргареєва [21],

С. Ю. Лукашевич [141], Т. А. Шулежко [267] та ін. Так, у кандидатській дисертації «Рецидивна злочинність молоді та її попередження» 2001 р. Н. М. Пісоцька порушує як кримінально-правові проблеми рецидиву злочинів, так і розглядає окремим питанням кримінально-виконавчий аспект попередження рецидиву з боку осіб, засуджених у віці 18-25 років [176]. Зокрема, цим науковцем звертається увага на системі розподілу засуджених по УВП. І, хоча дисертаційне дослідження проводилось ще у 2001 р., тобто до прийняття КК України та КВК України, але висловлені в ньому позиції видаються досить цікавими, а саме: звертає на себе увагу те, що запропоновану на той час у проекті КВК України систему УВП, за якої виправні колонії повинні поділятись за рівнем безпеки, Н. М. Пісоцька вважала недоречною, запропонувавши закріпити наступну систему УВП: 1) виправні колонії загального режиму; 2) виправні колонії посиленого режиму, 3) виправні колонії суворого режиму. При цьому вона пропонувала до 1) виправних колоній загального режиму направляти осіб, яких раніше не притягували до кримінальної відповідальності, незалежно від ступеня тяжкості вчиненого ними злочину; 2) до виправних колоній посиленого режиму - осіб, які раніше вже були засуджені й вчинили після цього один чи декілька злочинів, та осіб, котрі раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі; 3) до виправних колоній суворого режиму - чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, а також тих, яким довічне позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк і яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі чи позбавленням волі на певний строк [176, с. 128]. Проте кодекс було прийнято без урахування таких рекомендацій, хоча, на нашу думку, застосувавши подібну класифікацію засуджених при розподілі до виправних колоній різного рівня безпеки, можна було б суттєво зменшити негативний вплив раніше судимих осіб на інші категорії засуджених та запобігти поширенню кримінальної субкультури.

Одним з найважливіших питань, що їх порушив В. П. Пєтков у працях «Карально-виховний вплив на рецидивістів та його роль у зміцненні дисципліни в УВП» 1996 р. [171] та «Управління виховно-виправним процесом» 1998 р. [172], є особистість рецидивіста. За висновком автора, раніше судимі особи відрізняються від засуджених вперше майже повною відсутністю корисних соціальних зв’язків і перспектив їх налагодження, а також більшою поширеністю різноманітних розладів здоров’я, перш за все таких, як алкоголізм, туберкульоз, а також психічні аномалії [171, с. 24]. При цьому, підтримуючи позицію Н. М. Пісоцької, В. П. Пєтков вважав, що в умовах рівної для всіх вимогливості важливо застосовувати диференційований та індивідуальний підхід до різних категорій засуджених, прийоми і методи психології, педагогіки, медицини і соціального управління [171, с. 88-89].

Окремі аспекти виконання покарань щодо рецидивістів розглянуто у дослідженнях, присвячених кримінологічному запобіганню окремих видів злочинності. Зокрема, В. С. Батиргареєвою було проведене комплексний аналіз рецидивної злочинності [20], результатом якого стало видання монографії [21]. З. В. Журавська та О. В. Батюк досліджували детермінанти злочинності в УВП [75], а також віктимологічні засади боротьби з нею [74]. А. П. Закалюк та С. Ю. Лукашевич розглядали певні проблеми, які виникають під час виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб як окремі детермінанти злочинності засуджених у місцях позбавлення волі [82, с. 594610; 141]. Кримінологічні дослідження стану злочинності в УВП та вироблення заходів запобігання і протидії цьому небезпечному явищу спрямовані на оптимізацію системи виконання покарань та сприяють її розвитку. Крім цього, кримінологи відносять заходи щодо удосконалення виконання покарань стосовно раніше судимих осіб у КВУ закритого типу до спеціально - кримінологічних заходів запобігання злочинності засуджених у місцях позбавлення волі, включаючи до напрямків запобіжної роботи на етапі відбування особою покарання у виді позбавлення волі наступні: 1) комплекс оперативно-розшукових заходів; 2) удосконалення систем розподілу засуджених до позбавлення волі як по УВП, так і всередині цих установ; 3) заходи психологічної допомоги засудженим; 4) участь громадськості в організації громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, а також у сприянні УВП у виправленні й ресоціалізації засуджених і створенні належних умов для їх тримання [21, с. 522-523].

Як видається, перелік цих напрямків неповний: на наше переконання, він повинен включати також заходи щодо удосконалення якості освіти в місцях позбавлення волі, створення належних умов праці та залучення засуджених до трудового процесу, недопущення незаконного обігу в місцях позбавлення волі наркотичних речовин та інших заборонених предметів.

Проте проведені вітчизняними кримінологами дослідження злочинності раніше судимих осіб у місцях позбавлення волі мають поверховий характер. Водночас результати таких досліджень дали б змогу більш повно виявити недоліки виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб. Варто зазначити, що кримінологи (М. О. Ліненко, Т. А. Денисова) одностайні в оцінці негативних кримінологічних наслідків застосування покарання у виді позбавлення волі, визначаючи це покарання як крайній захід кримінально-правового впливу [139; 64].

Проблеми виконання покарань в УВП щодо жінок, неодноразово засуджених до позбавлення волі, досліджували В. А. Бадира [14-17], Т. А. Денисова [16; 65-66], В. О. Меркулова [148], Г. С. Резніченко [203], Т. А. Шулежко [267] та ін. Увага дослідників до питань виконання покарання у виді позбавлення волі щодо рецидивісток зумовлена значною часткою жінок, які мали досвід перебування в місцях позбавлення волі (майже 37 %) у виправних колоніях [126, с. 208]. Якщо на початок 90-х років рецидивістками серед жінок була кожна четверта жінка, яка відбувала покарання не вперше, то нині цей показник свідчить, що їх кількість збільшилась майже в три рази [126]. На підставі дослідження проблем особливостей виховного впливу на раніше судимих жінок, які відбували покарання у виді позбавлення волі, аналізуючи поведінку цих жінок в місцях позбавлення волі, а також зміни, що відбуваються в їхній особистості під впливом цього покарання, ступінь впливу тривалості строку позбавлення волі на інтенсивність руйнування особистості, науковці пропонують знизити максимальний строк позбавлення волі для жінок [267, с. 21].

Г. С. Резніченко у дисертаційному дослідженні звернула увагу на проблемні питання, які виникають при диференціації жінок, засуджених до позбавлення волі. Науковець слушно зазначила, що жінки, які мають декілька судимостей, утримуються за більш пільгових умов, ніж чоловіки. Це цілком зрозуміло і доцільно, враховуючи психофізичні та соціально-психологічні особливості жінки, порівняно меншу ступінь суспільної небезпеки жінки, більш руйнівний вплив ізоляції на особистісні властивості засудженої [203, с. 137]. Крім цього, Г. С. Резніченко обґрунтувала позицію, відповідно до якої немає необхідності застосовувати до раніше судимих жінок більш суворий режим тримання, ніж до вперше засуджених до позбавлення волі. Достатньо лише застосування окремого утримування жінок, які уперше реально позбавлені волі, від тих, хто раніше це покарання вже відбував [203, с. 139].

З такою позицією Г. С. Резніченко можна погодитись, беручи до уваги, що, як свідчить практика виконання покарань, під час перебування жінок в місцях позбавлення волі руйнуються сім’ї, втрачаються соціально-корисні зв’язки, приблизно дві третини засуджених жінок зовсім не мають тривалих побачень з рідними, 40 % не отримують посилок і передач [126, с. 208], при тому, що жінки відіграють особливу роль у збереженні сім’ї, у зв’язку з чим необхідним є збереження контактів з дітьми та членами родини. Проте, як зазначає Ю. А. Чеботарьова, оскільки тюремних установ для жінок набагато менше, жінок-злочинців часто поміщують в місця позбавлення волі далеко від дому, що веде до обмеження їх контактів із сім’ями або взагалі їх припинення [259, с. 48].

Особливо ж це стосується жінок, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, адже для цих засуджених створено лише три установи: Чернігівська, Надержищинська та Збаразька виправні колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. Із них лише у Чернігівській виправній колонії є будинок дитини. Науковці слушно акцентують увагу на питанні виконання покарання у виді позбавлення волі стосовно раніше судимих жінок, які мають неповнолітніх дітей [203, с. 159-184; 260, с. 114-115].

Дисертаційне дослідження В. А. Бадири «Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як мета покарання» 2006 р. [14] ґрунтується на опитуванні жінок, які відбували покарання у Чернігівській виправній колонії, де утримуються жінки, яких раніше засуджували до позбавлення волі. Таким чином, висновки, зроблені в ході даного дослідження, повною мірою стосуються раніше судимих жінок, що звужує предмет цієї дисертаційної розробки. При цьому В. А. Бадира у своїх наукових працях вказує на недотримання прав жінок, неодноразово засуджених до позбавлення волі. Зокрема, мова йде про те, що тій категорії вагітних жінок, які сумлінно ставляться до праці, виконують вимоги режиму виконання покарання, постановою начальника УВП може бути дозволено проживання за межами виправної колонії. Однак ст. 142 КВК України не передбачає порядку проживання засуджених за межами колоній. Тому за період дії цієї правової норми жодна жінка, яка відбувала покарання у Чернігівській виправній колонії, не мала реальної можливості скористатися таким правом [14, с.19-21]. У той самий час В. А. Бадира не конкретизувала у своїй дисертації шляхів вирішення цієї проблеми, вказуючи лише на необхідність зміни ст. 142 КВК України.

Крім цього, вона переконана, що стосовно засуджених жінок потрібно здійснити таку лібералізацію умов відбування покарання, яка б мінімізувала ймовірність розриву родинних та інших близьких стосунків і зменшила перешкоди до виконання материнських функцій безпосередньо, без розриву із дитиною. При цьому В. А. Бадира наголошує на тому, що слід переглянути політику щодо застосування тривалих строків позбавлення волі до жінок навіть усупереч каральній символізації покарання, яка притаманна побутовому типу суспільної правосвідомості, хоча правових механізмів реалізації такого підходу не обґрунтовує. Зокрема, досліджуючи виправлення жінок, неодноразово засуджених до позбавлення волі, В. А. Бадира за основу бере наступне визначення: виправлення жінок - це визнання жінкою норм суспільної моральності в якості імперативних, таких, які не можна приносити в жертву власним потребам [15, с. 5]. При цьому вона стверджує, що виправлення повинно будуватися на добровільній основі. Проте такий засіб виправлення, як режим, адміністрація УВП не завжди може застосувати за добровільною згодою засудженого. До того ж у КВК України передбачене застосування заходів стягнення щодо порушників режиму в УВП. У зв’язку з цим запропоноване В. А. Бадирою визначення виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, має більш соціально-філософське, аніж правове значення. Поряд з цим, слід визнати, що нею було внесено значний вклад у розробку питання виправлення раніше судимих жінок. Особливо важливим та цінним є запропоноване В. А. Бадирою виокремлення стадій виправлення: допенальної, пенальної та постпенальної [15, с. 8], що створило методологічне підґрунтя для розробки системного підходу до діяльності УВП із застосування заходів виправлення щодо раніше судимих осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Аналогічний підхід використано в роботах О. М. Мірошниченко, яка також звертає увагу на гендерні особливості виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих жінок [154]. Зокрема, діючі на сьогодні ПВР УВП в основному розраховані на чоловічу стать, що порушує гендерну рівність. Так, жінок, засуджених до позбавлення волі, пригнічує носіння однакового одягу встановленого зразка, пересування строєм, ізольованість від суспільства, примусовий спосіб життя. У зв’язку з цим у жінок виникають серйозні проблеми, вони стають більш агресивними, нервовими, порушують встановлений розпорядок дня [154, с. 39-41]. Тому, без сумніву, потребують удосконалення як норми ПВР УВП у частині відбування покарання жінками,

засудженими до позбавлення волі, так і положення КВК України, що стосуються цього питання (глава 21 (ст. 141, 142)).

Розподіл раніше судимих осіб за видами виправних колоній та всередині виправної колонії досліджували М. Я. Гуцуляк [60], В. Я. Конопельський [ 112— 114], А. І. Марчук [147], М. С. Пузирьов [196-200], А. А. Рибянцев [204], О. С. Четверикова [262], І. С. Яковець [277; 278]. Зокрема, І. С. Яковець, виокремила первинну та вторинну класифікації засуджених до позбавлення волі за метою їх здійснення, відповідно до цілей покарання й завдань кримінально - виконавчої діяльності [278, с. 88]. Однак запропонована нею правова ознака первинної класифікації не враховує попередні судимості особи, вона пов’язана лише із статтю, віком та строком покарання у виді позбавлення волі. За цими ознаками І. С. Яковець запропонувала поділити засуджених на наступні групи. До першої групи вона запропонувала віднести: засуджених на строк до двох років позбавлення волі включно; до другої - чоловіків, засуджених на строк від двох до п’яти років включно та жінок, засуджених на строк від двох до десяти років включно; до третьої - чоловіків, засуджених на строк від п’яти до десяти років включно, жінок, засуджених на строк понад десять років позбавлення волі та до довічного позбавлення волі; до четвертої - чоловіків, засуджених на строк понад десять років; до п’ятої - чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі [278, с. 88]. У той самий час І. С. Яковець залишила поза увагою такі ознаки як: а) факт попереднього відбування покарання в місцях позбавлення волі та б) наявність попередніх судимостей. Наявність попередніх судимостей і фактів відбування покарання в місцях позбавлення волі, - стверджує І. С. Яковець, - і так знаходить своє відбиття у виді та строку покарання, з огляду на що додаткову класифікацію за цими ознаками проводити не потрібно [278, с. 88]. З таким підходом погодитись не можна, позаяк таке групування засуджених зумовить направлення до виправних колоній надзвичайно різних за ступенем суспільної небезпечності засуджених, що аж ніяк не сприятиме диференціації виконання покарання у виді позбавлення волі. Водночас І. С. Яковець слушно вказує на недоліки у діяльності Регіональних комісій з питань розподілу засуджених до позбавлення волі, наголошуючи, що вони повинні діяти виключно згідно з Конституцією України, а також на підставі положень КВК України (які, у свою чергу, не повинні допускати будь-якої можливості довільного тлумачення) й відповідно до вироку суду [277, с. 17].

Із змістом предмету та задач даної дисертації тісно пов’язане дослідження М. С. Пузирьова «Диференціація та індивідуалізація виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк» 2012 р., у якому здійснено аналіз диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк [197]. Зокрема, він переконаний, що диференціація виконання покарання у виді позбавлення волі є основою застосування засобів виправлення та ресоціалізації щодо раніше судимих осіб під час відбування ними покарання у виді позбавлення волі, оскільки одним з основних критеріїв диференціації є пенітенціарний та постпенітенціарний рецидив злочинів. При цьому, досліджуючи розподіл засуджених у зв’язку з реалізацією принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань, М. С. Пузирьов пов’язує диференціацію цих осіб з первинною класифікацією, яку проводять на етапі розподілу і направлення для відбування покарання засуджених із СІЗО до УВП [199]. У свою чергу індивідуалізацію він пов’язує із вторинною класифікацією засуджених, яку проводять при розподілі засуджених за видами структурних дільниць всередині виправної колонії та яка має персоніфікований, індивідуальний характер, що передбачає врахування найбільш значущих індивідуальних рис особи [198, с. 173]. Крім цього, аналізуючи витоки становлення і розвитку нормативно-правової регламентації диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, М. С. Пузирьов виділяє чотири періоди: 1) докодифікаційний (до 1925 р.);

2) першої кодифікації виправно-трудового законодавства (1925-1970 рр.);

3) другої кодифікації виправно-трудового законодавства (1970-2004 рр.);

4) третьої кодифікації законодавства у сфері виконання покарань (з 2004 р.). Такий підхід дав можливість більш чітко уявити еволюцію законодавчого впровадження вимог принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, а також дозволив на практиці раціональніше використовувати історично накопичений позитивний досвід та уникати помилок і прорахунків, допущених раніше [197].

Заслуговує на увагу розроблена автором цієї роботи з урахуванням досвіду Англії та Швеції пропозиція щодо незарахування до загального строку відбування покарання терміну перебування засудженого до позбавлення волі у ПКТ, як виду дисциплінарного стягнення [197]. Однак, приділивши достатньо уваги визначенню принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк та його складових, цей науковець недостатньо глибоко розглянув критерії диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі. Зокрема, М. С. Пузирьов запропонував запровадити критерії для оцінки можливості зміни умов тримання засуджених, які “стають на шлях виправлення”, а саме “правослухняну поведінку” та „позитивне ставлення до праці (навчання)”. Однак дані критерії мають свідчити про те, що засуджений вже довів своє виправлення (відповідно до ч. 2 ст. 81 КК України, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення, до нього можна застосувати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання). У свою чергу, виокремлення М. С. Пузирьовим показників зазначених критеріїв, як показує практика, полегшило визначення ступеня виправлення засудженого. Зокрема, він визначив такі показники “правослухняної поведінки”: 1) визнання засудженим своєї вини у вчиненому злочині і каяття в цьому; 2) відсутність порушень установленого порядку відбування покарання; 3) правильне реагування на вимоги адміністрації колонії відповідно до ПВР УВП; 4) виконання цих вимог; 5) утримання у чистоті свого спального місця та підтримання порядку у гуртожитку (приміщенні камерного типу); 6) свідоме виконання обов’язків; 7) участь у програмах диференційованого виховного впливу; 8) відмова від негативних зв’язків із кримінальним оточенням та впливу злочинної моралі. Серед показників «позитивного ставлення до праці (навчання)» М. С. Пузирьов виокремив такі: 1) відсутність відмов від роботи;

2) виконання без порушень і суттєвих зауважень трудових обов’язків, прагнення до виконання планів і завдань; 3) відвідування загальноосвітньої школи або професійно-технічного центру; 4) старанність у навчанні; 5) відсутність пропусків занять без поважних причин; 6) добра поведінка на заняттях; 7) підвищення своєї кваліфікації або навчання новій професії [197, с. 14]. З пропозиціями М. С. Пузирьова щодо вторинної класифікації засуджених не погоджується О. С. Четверикова [262], розглядаючи її як один із способів забезпечення саме диференціації виконання покарань, а не індивідуалізації та вважаючи, що вторинна класифікація, роль якої - у створенні умов для розподілу засуджених у відповідні структурні дільниці УВП, має значення для диференціації порядку виконання покарання з урахуванням їх особистісних характеристик [262, с. 203]. Саме у цьому, на її думку, й полягає значимість даної класифікації засуджених до позбавлення волі, що є підставою для забезпечення диференціації покарання, а також для створення оптимальних умов його відбування, а наявність законодавчо визначеної системи структурних дільниць УВП дозволяє доволі чітко провести таку диференціацію. Поряд з цим слід зазначити, що і М. С. Пузирьов, і О. С. Четверикова не повною мірою дали відповідь на таке питання, як врахування при класифікації засуджених до позбавлення волі такої ознаки як вчинення рецидиву злочинів.

Деякі питання застосування щодо раніше судимих осіб засобів виправлення та ресоціалізації в УВП розглядали Л. А. Жук [72; 73],

А. Х. Степанюк [223], Т. В. Рудник [206], І. В. Саленков [209; 210],

С. В. Сюр [231], О. Г. Колб [106; 108], Н. В. Кльован [101; 102],

О. В. Щербина [269; 270] та ін. Вагомий вклад у дослідження характеристики раніше судимих осіб внесли В. С. Батиргареєва [21], О. М. Неживець [162], С. В. Царюк [257], В. М. Климкін [100].

Питання виконання покарань щодо раніше судимих осіб досліджували і науковці інших спеціальностей. Зокрема, А. П. Мукшименко у межах свого дисертаційного дослідження (спеціальність 12.00.07 - адміністративне право і процес, фінансове право, інформаційне право) проаналізувала питання

адміністративно-правового забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених при виконанні покарання у виді позбавлення волі [156]; І. Л. Жук (спеціальність 08.09.01 - демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика) - проблеми трудової зайнятості засуджених у місцях позбавлення волі [72]; Д. В. Ягунов (спеціальність 25.00.02 - механізми державного управління) - механізми ресоціалізації осіб, засуджених до позбавлення волі [274]; Н. О. Бородовська (спеціальність 12.00.09 -

кримінальний процес та криміналістика, судова експертиза) - кримінально- процесуальні аспекти статусу осіб, засуджених до позбавлення волі [30].

Поряд із тим слід зазначити, що низка питань не знайшла свого остаточного вирішення у працях як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. До найбільш важливих з них можна віднести такі:

- історико-правовий аналіз правового регулювання виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі раніше судимими особами;

- поняття та види рецидиву злочинів;

- класифікація раніше судимих осіб, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі;

- кримінально-правова, кримінологічна та кримінально-виконавча характеристика раніше судимих осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі;

- зміст міжнародно-правових вимог у сфері виконання покарань щодо раніше судимих осіб;

- класифікація та розподіл раніше судимих осіб за видами кримінально - виконавчих установ закритого типу;

- застосування щодо раніше судимих осіб засобів виправлення та ресоціалізації.

Все це, в кінцевому результаті, й обумовило вибір теми та задач даного дисертаційного дослідження, а також його наукову новизну та практичне значення.

1.2.

<< | >>
Источник: СТЕПАНОВА ЮЛІЯ ПЕТРІВНА. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК ЩОДО РАНІШЕ СУДИМИХ ОСІБ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Луцьк - 2015. 2015

Еще по теме Стан наукового дослідження проблем виконання та відбування покарання щодо раніше судимих осіб у місцях позбавлення волі:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -