<<
>>

Шляхи підвищення в Україні ефективності режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі

Позбавлення волі як вид покарання передбачає не тільки ізоляцію засудженого від суспільного життя, а також комплекс режимних та виховних заходів з метою його виправлення та ресоціалізації.

В УВП основними засобами виправлення та ресоціалізації засудженого визначено також суспільно-корисну працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання, громадський вплив.

В умовах гуманізації та демократизації суспільства режим виконання та відбування покарання в УВП повинен сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку та впливати на їх виправлення та ресоціалізацію [161]. І. І. Карпець називав працю, режим та виховну роботу трьома китами процесу виправлення і перевиховання засуджених. Однак науковець зазначав, що іноді в ньому виявляються прогалини, які дозволяють «постійним жителям» виправних установ, - рецидивістам, злодіям в законі та ін., - займати панівне, привілейоване становище, що призводить до нестерпних умов для решти засуджених. Результат - розправи над неугодними і слабкими, тероризування інших засуджених, пияцтво і наркоманія [97, с. 282]. Тому заходи, спрямовані на удосконалення режиму в УВП, мають безпосередній вплив на підвищення ефективності виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб. Принципове значення при цьому має визначення сутності режиму і його закріплення в правових нормах. Це необхідна умова дотримання законності при виконанні покарання. Згідно з ч. 1 ст. 102 КВК України, режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов’язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених [130].

В законодавстві зарубіжних держав термін «режим» використовують досить рідко і трактують дещо по-іншому. Наприклад, у кримінально- виконавчому законодавстві Республіки Польща в поняття «режим» включається розмір частки винагороди, яку надають засудженому за працю [127]. У міжнародних законодавчих актах мова йде, як правило, про «порядок», «встановлений порядок», «поводження з засудженими» та ін. [261].

У монографії В. М. Прусса та Д. В. Ягунова «Пенітенціарна система України» режим пенітенціарних установ ХІХ ст. описано так: режим у місцях позбавлення волі українських губерній передбачав систему засобів впливу на арештантів (диференціацію в’язнів, розпорядок дня, організацію робіт тощо). З останньої чверті ХІХ ст. режим втратив репресивний характер і набув яскравих ознак виправно-виховної спрямованості [194, с. 13]. Досліджуючи це питання, М. О. Стручков зазначав, що вперше «режим» як термін у радянському законодавстві використано у Тимчасовій інструкції НКЮ «Про позбавлення волі як міру покарання і про порядок відбування такого» від 23 липня 1918 р. [226, с. 48; 189]. В Положенні «Про загальні місця ув’язнення» від 15 листопада 1920 р. був розділ ІІ «Режим в загальних місцях ув’язнення» [157, с.158]. І вже у Виправно-трудовому кодексі УРСР 1925 р. термін «режим» знайшов широке застосування [91].

Слово «режим» широко використовується в практиці виконання покарання і добре відоме персоналу ДКВС України. На трактування сутності явища, що його позначає поняття «режим покарання», і передусім «режим позбавлення волі», як свідчить практика, впливають два фактори. По-перше, загальновживане значення цього слова і, по-друге, його спеціальне значення, оскільки «режим» - це закріплений в законі термін, тобто слово, яке має особливий зміст. Саме це мають на увазі, коли використовують слово «режим» в теорії і практиці виконання покарання [227, с. 49].

У загальновживаному значенні слово «режим» - запозичення з французької мови; французьке regime «режим; устрій, лад; спосіб життя» походить від латинського regimen «управління, командування, керівництво» [68, с.

46]. В українській мові воно трактується як точно встановлений розпорядок життя, праці, відпочинку тощо; система заходів, правил, запроваджуваних для досягнення певної мети; певні умови, необхідні для забезпечення роботи, функціонування, існування чого-небудь [79, с. 495]. Тому, як правильно зазначив П. П. Козлов, при вживанні у розмові слова «режим» мається на увазі насамперед суворе й точне виконання системи правил, чергування цілеспрямованих заходів, необхідних людині і таких, що визначають порядок способу її життя або управління певним процесом [104, с. 43]. В цьому сенсі можна говорити про режим спортсмена, школяра, режим відпочинку, правовий режим. М. О. Стручков зазначав, що вживають також вираз «режим засудженого до позбавлення волі», яким позначають уклад, або спосіб життєдіяльності під час відбування покарання [227, с. 49]. Спосіб життя засуджених залежить від комплексу правообмежень, які відповідають покаранню і виражаються у вимогах й правилах режиму. В цьому сенсі режим ніби вносить у життя засуджених дещо нове, обумовлене відбуванням ними покарання. Так, режим позбавлення волі докорінно змінює все життя людини. Режим обмеження волі обмежує свободу пересування людини територією країни, вибір місця роботи. При штрафі взагалі про певний режим не йдеться, адже життя людини по-суті, не змінюється. Можливо, вона буде змушена лише обмежити себе в якомусь блазі або задоволенні [227, с. 49].

Таким чином, в режимі виконання покарання конкретно виражається те, що, відповідно до закону, є властивим певному покаранню і відображає зміст самого покарання. Це варто враховувати при організації виконання покарання для раніше судимих осіб.

С. В. Познишев пропонував розділяти режим в широкому і вузькому значеннях, зазначаючи, що пенітенціарний режим в широкому значенні цього слова охоплює всю систему заходів, за допомогою яких пенітенціарні установи прагнуть до досягнення своїх цілей. Сюди відносяться, по-перше, способи розміщення і поділу ув’язнених для цілей виправно-трудового впливу на них, або так звані «пенітенціарні системи», а по-друге, весь розпорядок життя, який встановлюється в пенітенціарних установах, і всі заходи впливу на ув’язнених».

В той же час під режимом у вузькому значенні розуміють конкретний порядок відбування покарання, дотримання якого є обов’язковим для всіх засуджених [177, с. 114].

Дослідження поняття режиму здійснювали багато авторів як минулого, так і сучасності, зокрема, Н. А. Стручков [227, с.54-58], С. В. Познишев [177, с.115], Н. А. Бєляєв [22, с. 114], І. В. Саленков [209], М. С. Пузирьов [200]. Так, Н. А. Стручков визначав режим позбавлення волі як встановлений законом порядок виконання (відбування) названого покарання, який відображає властивий даному покаранню комплекс право обмежень та є одним з основних засобів виправлення і перевиховання засуджених, створює необхідні умови застосування й забезпечує саме застосування інших основних засобів виправлення і перевиховання засуджених [227, с. 56]. Заслуговує на особливу увагу колективна монографія П. П. Козлова, Ю. В. Нікітіна, Л. О. Стрєлкова «Режим виконання кримінальних покарань» [104]. Зазначеними авторами було вироблене наступне поняття режиму: «Режим виконання і відбування покарання у виді позбавлення волі - це встановлена правовими нормами і реалізована адміністрацією виправних установ система правил поведінки засуджених, що виражається в їх ізоляції, диференціації умов тримання, правообмежень і забезпеченні розпорядку дня та застосування заходів виправного впливу з метою ресоціалізації і виправлення засуджених, виключення можливості здійснення ними нових злочинів й інших антигромадських вчинків» [104, с. 49]. При цьому науковці вважають, що режим відбування покарання містить у собі всі правила поведінки, у яких виражається не тільки покарання, але й диференціація правообмежень (у матеріальному, побутовому, а в остаточному підсумку і правовому положенні), а також заходи виправно-трудового характеру. У другій частині визначення вони звертають увагу саме на забезпечення виконання адміністрацією режиму відбування засудженими покарання з метою підтримання встановленого законом правопорядку у виправній установі. Слід зазначити, що автори використовують назву «режим виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі», а не «режим у виправних і виховних колоніях», як це вказано у ст.102 КВК України.

Формулювання назви режиму саме в такому аспекті містить вказівку на те, про управління якою діяльністю йде мова (виконання та відбування покарання) та якого виду покарання стосується ця діяльність (покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, щодо яких у КВК України використано узагальнюючий термін «позбавлення волі»).

Н. В. Кльован звертає увагу на те, що термін «умови» відноситься до відбування покарання, водночас термін «порядок» має розглядатися тільки стосовно виконання покарання. Засуджені, що відбувають покарання, мають підпорядковуватися «законним вимогам адміністрації колонії» і сприймати умови, створені для їх утримання в колонії; персонал установи має виконати призначене судом покарання, зміст якого встановлений законом, і забезпечити відбування покарання засудженими, у зв’язку з чим наділений певними владними повноваженнями [102]. Цієї ж думки дотримується І. В. Саленков, зазначаючи, що неправильним є розчленування порядку виконання і відбування покарання від умов виконання і відбування покарання. Адже режим забезпечує не тільки ізоляцію, але й охорону засуджених. Він реалізує права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує різні умови тримання залежно від виду установи кримінально-виконавчої системи, призначеної судом, забезпечує зміну умов тримання засуджених [210]. Окрім того, до змісту режиму науковці (С. М. Зубарєв, А. А. Толкаченко) слушно включають, окрім правил, які відносяться до персоналу виправної установи (правила виконання покарання) та до засуджених (правила відбування покарання), також правила, які стосуються інших осіб, які перебувають у виправних установах і на прилеглих до них територіях [237]. Саме тому режим виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі можна визначити як пріоритетний засіб впливу на засуджених, який досягається шляхом реалізації чітко встановлених і упорядкованих правил поведінки персоналу, засуджених та інших осіб, що знаходяться в УВП та на прилеглих до них територіях.

Як встановлено в ході даного дослідження, зміст режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб охоплює:

1) правила виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб: а) правила, що визначають ізоляцію раніше судимих осіб;

б) правила, що регламентують внутрішній розпорядок дня раніше судимих осіб;

в) правила, що визначають диференціацію умов утримання раніше судимих осіб та засуджених вперше у місцях позбавлення волі;

2) правила відбування покарання раніше судимими особами;

3) правила, які стосуються інших осіб, які знаходяться в УВП і на прилеглих до них територіях.

При цьому вагомою складовою правил виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб є правила, що визначають ізоляцію засуджених. Практика виконання зазначеного покарання показує, що ізоляція є найважливішою вимогою режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб. Зміст позбавлення волі виявляється, як слушно зробив висновок А. Х. Степанюк, саме в ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його у КВУ закритого типу [126, с. 172]. Передусім це означає фізичну ізоляцію. Вона полягає в тому, що раніше судима особа, як правило, постійно знаходиться в огородженій і охоронюваній зоні [227, с. 80]. Ізолювати - означає відокремити або обмежити контакти з навколишнім середовищем. Інакше кажучи, це примусове тримання засудженого у спеціально обладнаній і призначеній установі з чітко вираженим порядком, що визначає ізоляцію і приведення до виконання кримінально-правового покарання [104, с. 60]. Ізоляція при позбавленні волі, як зазначали Ф. Р. Сундуров та О. В. Лисодєд, об’єктивно призводить до обмеження права: 1) вибору місця проживання; 2) вільно пересуватися, 3) вільно спілкуватися, 4) вибору характеру й роду занять, 5) вільно визначати свій спосіб життя, 6) розпоряджатися своїм часом [229, с. 25; 85, с. 33]. Н. А. Стручков розрізняв три ступені ізоляції, зокрема середню, більш сувору і менш сувору [227, с. 85]. Саме ступінь ізоляції безпосередньо пов'язаний із рівнем безпеки виправної колонії: мінімальним, середнім чи максимальним. Відповідно, чим вищий рівень безпеки, тим вищий ступінь ізоляції у даній виправній колонії. Однак у кримінально-виконавчому законодавстві та відомчих нормативно-правових актах виокремлено лише такий ступінь ізоляції, як сувора ізоляція. Так, у ст.140 КВК України вказано, що засуджені у виправних колоніях максимального рівня безпеки тримаються в умовах суворої ізоляції [130], а у Розділі ХХХІІ «Особливості тримання засуджених у дільницях посиленого контролю» ПВР УВП визначено, що у дільницях посиленого контролю виправних колоній засуджені тримаються в умовах суворої ізоляції [182]. Тому є підстави для виділення двох ступенів ізоляції: звичайної ізоляції та суворої.

Аналіз нормативно-правових актів та наукових джерел (І. С. Яковець) [277, с. 61] свідчить про можливість поділу ізоляції раніше судимих осіб на два види: зовнішню та внутрішню. Зважаючи на те, що загалом покарання у виді позбавлення волі, відповідно до ст. 63 КК України, полягає в ізоляції засудженого, зовнішню ізоляцію потрібно трактувати як відокремлення засудженого від суспільства шляхом поміщення до кримінально-виконавчої установи закритого типу, а різних категорій засуджених - до виправних колоній різного рівня безпеки. Внутрішню ізоляцію застосовують як засіб відокремлення засудженого або групи засуджених від інших засуджених, які перебувають в установі виконання покарань. Так, у ПВР УВП мова йде про ізоляцію засуджених шляхом поміщення в ДІЗО або в карцери з метою попередження злочину або грубого правопорушення (п. 4 Розділу XXV «Заходи заохочення і стягнення, що застосовуються до засуджених, порядок їх застосування» Правил), а також шляхом поміщення в окрему камеру ПКТ (ОК), ДІЗО та карцер у разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засудженого, до якого згідно із законодавством у зв’язку з його участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених або за заявою засудженого з проханням про забезпечення особистої безпеки, якщо він не допустив порушення режиму, або на час підготовки необхідних матеріалів на переведення його до іншої установи виконання покарань (п. 5 Розділу XXVI «Особливості зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі») [182].

Як свідчить практика, одним із важливих показників зовнішньої ізоляції засудженого є його побачення з родичами та іншими особами. Кількість побачень, які надаються раніше судимим особам, залежить від того, у якій структурній дільниці перебуває засуджений. Так у ст. 110 КВК України зазначено, що засудженим, які, утримуються у дільниці посиленого контролю, надається одне короткострокове побачення на місяць і одне тривале побачення на три місяці; засудженим, що знаходяться в дільниці ресоціалізації, надається одне короткострокове побачення на місяць і одне тривале побачення на два місяці; засудженим, що перебувають в дільниці соціальної реабілітації, надаються короткострокові побачення без обмежень та тривале побачення щомісяця. Водночас законодавець повторно прописує положення щодо можливості надання побачень відносно до того, у колонії якого рівня безпеки знаходиться засуджений. Зокрема, у ч. 1 ст. 139 «Виправні колонії середнього рівня безпеки» та у ч. 2 ст. 140 КВК України вказано, що засуджені мають право одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення. По суті, такий обсяг побачень встановлено для осіб, які утримуються у дільницях посиленого контролю. Постає питання, як же бути з тими засудженими, які перебувають в дільницях ресоціалізації та соціальної реабілітації виправних колоній? Адже вони мають право на більшу кількість побачень, ніж та, яку визначено у ст. 139 та ст. 140 КВК України. Видається, що зі ст. 139 та ст. 140 КВК України потрібно виключити положення щодо надання засудженим побачень, оскільки дане питання вже врегульоване ст. 110 КВК України (Додаток А.2.).

Варто зазначити також, що під час знаходження в дільниці карантину, діагностики та розподілу побачення засудженим не надаються, окрім побачень з адвокатом (ч. 3 ст. 95 КВК України). Слід визнати, що така заборона порушує процес ресоціалізації засуджених, психоемоційний стан яких на початковому етапі відбування покарання надзвичайно вразливий. Персонал ДКВС України (близько 53 % опитаних) зазначає, що саме початковий період перебування у виправній колонії засуджені сприймають найважче (Додаток Г.2.). Враховуючи вищевикладене, логічно було б доповнити ч. 3 ст. 95 КВК України положеннями, відповідно до яких під час тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу побачення засудженим не надаються, крім побачень з адвокатом та короткострокових побачень з близькими родичами (Додаток А.2.). Окрім того, згідно з п. 1 Розділу ХІУ «Порядок надання засудженим побачень та телефонних розмов з родичами, адвокатами та іншими особами. Користування глобальною мережею Інтернет» ПВР УВП тривалість побачень встановлюється адміністрацією колонії залежно від пропускної можливості приміщень, у яких вони проводяться. Але у всіх випадках короткострокові побачення не можуть тривати менше двох годин, а тривалі - менше доби, якщо на менш коротких строках не наполягають особи, які перебувають на побаченні [182]. У зв’язку з цим О. В. Лисодєд слушно зазначає, що використання у першому реченні ч.1 ст.

110 КВК України прийменника «до» створює можливість адміністрації колонії встановлювати тривалість побачення, яке надається засудженому, на свій розсуд, що може призводити і до зловживань зі сторони адміністрації [85]. Між тим, якщо засудженому гарантується право на зустріч з родичами та іншими особами (ч. 1 ст. 107 КВК України), то саме засуджений, а не адміністрація колонії повинен вирішувати, скільки часу йому спілкуватися з родичами чи іншими особами в межах того часу, який встановлено нормами КВК України. У зв’язку з цим прийменник «до» у ч.1 ст.110 КВК України потрібно виключити, тобто слід чітко встановити, що засудженим надаються короткострокові побачення тривалістю чотири години, тривалі - три доби.

Суттєві пом’якшення режимних правил встановлено для засуджених, які перебувають у дільницях соціальної реабілітації. Такі особи мають право одержувати короткострокові побачення без обмеження, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць; пересуватися без нагляду поза територією дільниці, але в межах населеного пункту, якщо це необхідно за характером виконуваної ними роботи або у зв’язку з навчанням; носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмеження; проживати в межах населеного пункту, де розташована колонія, із своїми сім’ями, придбавати житловий будинок, заводити особисте господарство (ч.2 ст. 99 КВК України). Однак ці пом’якшення недоступні для осіб, які раніше засуджувались до позбавлення волі, оскільки, відповідно до ч.1 ст 99 КВК України такі особи не можуть бути поміщені до дільниці соціальної реабілітації. Окрім того, навряд чи варто їх застосовувати і щодо інших категорій засуджених, особливо що стосується залишення території виправної колонії. Адже, відповідно до ст. 63 КК України покарання у виді позбавлення волі на певний строк пов’язується насамперед з ізоляцією особи.

Для раніше судимих осіб недоступними є і короткочасні виїзди за межі колонії, адже за відповідних підстав їх може бути дозволено лише засудженим, які перебувають у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки та виховних колоніях. Підставами таких виїздів є смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого; стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї, одержання медичної допомоги, якщо таку допомогу не може бути надано на території відповідного місця позбавлення волі. Названі підстави є досить суттєвими, тому видається, що слід визначити у ч.1 ст. 111 КВК України, що короткочасні виїзди можуть бути дозволені усім засудженим, незалежно від того, у виправній колонії якого рівня безпеки вони утримуються (Додаток А.2.). Адже у будь-якому випадку рішення про надання права на короткочасний виїзд приймає адміністрація колонії, яка може відмовити засудженому у короткочасному виїзді за межі виправної колонії, якщо вважатиме, що засуджений може вчинити злочин під час перебування за межами колонії або не повернутися для подальшого відбування покарання.

Також засуджені, які працюють та перебувають у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, мають право на щорічний виїзд за межі колонії тривалістю 14 днів. О. В. Лисодєд у зв’язку з цим слушно зазначає, що необхідно надати право на щорічні короткострокові відпустки усім засудженим, які працюють [86, с. 69], обґрунтовуючи це тим, що в ст. 45 Конституції України написано, що кожен, хто працює, має право на відпочинок, яке забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваною щорічною відпусткою та ін. заходами Тому доречним буде встановити у ч. 1 ст. 119 КВК України «Умови праці засуджених до позбавлення волі» положення стосовно надання засудженим, які працюють, щорічної оплачуваної відпустки тривалістю 24 дні (Додаток А.2.). Проте надання можливості виїзду на час відпустки за межі виправної колонії повинне здійснюватись адміністрацією з урахуванням особистісної характеристики засудженого та його поведінки під час відбування покарання і лише на термін 14 днів. Решту частини відпустки засуджений проводитиме у виправній колонії без залучення до роботи та виконання робіт із благоустрою колонії.

Внутрішню ізоляцію визначають правила, що передбачають розміщення і порядок пересування по охоронюваній території, по ізольованих дільницях, у житлових і комунально-побутових приміщеннях, а також у ПКТ та ДІЗО. Ці правила передбачено ПВР УВП, затвердженими Наказом Міністерства юстиції України №2186/5 від 29 грудня 2014 р.

В умовах суворої ізоляції тримаються раніше судимі особи, яких направлено до виправних колоній максимального рівня безпеки (ст. 140 КВК України) [130] та засуджені виправних колоній середнього рівня безпеки, які перебувають у дільницях посиленого контролю (п. 1 Розділу ХХХІІ Правил [ 182]. Зокрема, така ізоляція виражається у тому, що засуджені, яких утримують у дільниці посиленого контролю, не мають права виходу з жилих приміщень та ПКТ, за винятком виходу на роботу та проведення прогулянок у встановлений розпорядком дня час, а також у випадках надання їм побачень, медичного обстеження та стаціонарної медичної допомоги, відвідування кімнати для виховної роботи [182] тощо. Така сувора ізоляція зумовлена насамперед необхідністю дотримання належного рівня безпеки, високою суспільною небезпечністю осіб, які утримуються у колоніях максимального рівня безпеки, значна частина яких є раніше судимими особами. На думку П. П. Козлова, у правилах, що визначають ізоляцію, більш значимо виражається каральна, ніж виховна сторона режиму відбування покарання. Це виявляється насамперед в обмеженні зв’язків з навколишнім середовищем, розміщенні й пересуванні на суворо визначеній і охоронюваній території тощо, що в остаточному підсумку стимулює засудженого до утримування від здійснення правопорушень і спонукає його прагнути до благ, якими людина може користуватися на волі [104, с. 63].

Однак видається, що ступінь ізоляції повинен бути пов’язаний насамперед із превентивною функцією режиму, яка полягає в запобіганні правопорушенням як з боку засуджених, так і з боку інших осіб. Як правильно зазначає І. С. Яковець, у випадку дотримання вимог про різні ступені ізоляції, наявності відмінностей у застосуванні різних засобів організації і здійснення охорони, нагляду УВП дійсно будуть забезпечувати громадську безпеку різного рівня в залежності від можливої загрози. Однак, при цьому вони повинні більш чітко відрізнятись одна від одної за вказаними показниками: чим більш небезпечна категорія засуджених утримується в установі виконання покарань, тим вищим повинен бути рівень безпеки, тим більші заходи безпеки повинні бути в установі (більша кількість охорони, аудіовізуальних, електронних та інших інженерно- технічних засобів для попередження втеч та інших злочинів та ін.), тим частіше необхідно здійснювати попереджувальні режимні заходи, проводити більш інтенсивний нагляд та ін. В той же час матеріально-побутові умови повинні бути однаковими, максимально наближеними до умов життя на волі, а їх зміну доцільно здійснювати лише в процесі відбування покарання з виховною метою, в залежності від поведінки засудженого [276, с.105]. Таким чином, ізоляція засуджених є одним із практичних засобів забезпечення безпеки установ виконання покарань, спрямованих на недопущення здійснення запланованих або підготовлених загроз і небезпек.

Значної уваги ізоляції раніше судимих осіб в колоніях надавав А. М. Яковлєв. Він поділяв ізоляцію на два види: а) моральну, духовну ізоляцію і б) ізоляцію фізичну, матеріальну [279, с. 164]. При цьому автор стверджував, що моральна, духовна ізоляція засудженого від зовнішнього світу, його подій, позитивних поглядів, корисних ідей принципово неприйнятна. Засуджені, в тому числі раніше судимі особи, ізолюються від суспільства в тому сенсі, що вони позбавляються можливості знову вчинити злочин, але вони не можуть бути відрізані, відокремлені від дії загальних закономірностей суспільства. Важливе виховне значення мають і безпосередні контакти засуджених з родичами та друзями. Тому, на думку А. М. Яковлєва, ведучи мову про ізоляцію як про елемент режиму колоній, потрібно мати на увазі передусім фізичну ізоляцію [279, с. 164]. Однак позбавлення волі неможливе без часткової духовної ізоляції, оскільки засуджені до позбавлення волі не можуть спілкуватись з певним колом осіб, обирати для перегляду будь-коли і будь-які кінофільми, телевізійні програми, слухати радіопередачі та ін. Єдине, щодо чого встановлено менш суворі обмеження - це можливість читати. Засуджені мають право одержувати в бандеролях, посилках і передачах, а також без обмеження придбавати за рахунок коштів, які є на їхніх особових рахунках, літературу через книготорговельну мережу, письмове приладдя, передплачувати газети і журнали (ст. 109 КВК України [130]).

Виходячи з отриманих у ході даного дослідження результатів, слід визнати наявність прямого взаємозв’язку ізоляції та процесу ресоціалізації засуджених. Поряд з цим, очевидним є і те, що за умов повної ізоляції досягнення свідомого відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства неможливе [183, с. 67]. Певна гуманізація кримінально-виконавчого законодавства стосовно пом’якшення умов тримання засуджених до позбавлення волі спрямована саме на розширення можливості взаємодії засуджених із суспільством. З цією метою законодавець у ст. 102 КВК України встановив, що режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі. Окрім того, законодавець встановив значні пом’якшення умов відбування покарання у виді позбавлення волі. Так, засудженим надається право на телефонні розмови, в тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв’язку, без обмеження їх кількості під контролем адміністрації (окрім телефонних розмов між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі), однак з метою реалізації права на телефонні розмови усіх засуджених, які відбувають покарання в установі, тривалість розмови одного засудженого не повинна перевищувати 15 хвилин. Засудженим також надана можливість користуватися глобальною мережею Інтернет (ч. 5 ст. 110 КВК України) [130]. Для забезпечення права засуджених користуватися мережею Інтернет, в окремих приміщеннях виправних колоній обладнуються комп’ютерні класи. Користуватися мережею Інтернет засуджені можуть у вільний від роботи час та поза часом, передбаченим для приймання їжі та безперервного сну (п.2 та 3 Розділу XIV «Порядок надання засудженим побачень та телефонних розмов з родичами, адвокатами та іншими особами. Користування глобальною мережею Інтернет» Правил) [182]. Не обмежується число посилок і бандеролей, що їх можуть одержувати засуджені до позбавлення волі (ст. 112 КВК України) [130]. Таким чином, духовну ізоляцію особи слід звести до мінімуму. Однак потрібно враховувати, що духовна ізоляція раніше судимих осіб поглиблюється також асоціальним оточенням. Стосовно них помітний процес самоізоляції, оскільки вони втрачають інтерес до духовних цінностей, замінюючи його квазіцінностями [229, с. 95].

В умовах ізоляції повсякденне життя суворо регламентується. Саме тому у КВУ закритого типу вводиться розпорядок дня. КВК України не містить поняття та складових розпорядку дня чи внутрішнього розпорядку. Це зауважує і П. П. Козлов. На його погляд, відображення у чинному КВК України правил внутрішнього розпорядку дня та їх значення в режимі виконання і відбування покарання внесло б визначеність і уніфікацію для його регламентації в колоніях і правильне тлумачення в навчальній і науковій літературі [104, с. 63]. Однак це призвело б до «перевантаження» КВК України, оскільки у ПВР УВП розпорядок дня досить таки детально регламентовано. Це основний підзаконний відомчий нормативний акт щодо режиму виконання покарання у виді позбавлення волі. Прийнятий на зміну Правилам від 2003 р., даний наказ характеризується більшою системністю та чіткістю у визначення прав і обов’язків засуджених, порядку надання пропозицій, заяв та скарг засуджених, встановленні взаємовідносин із адміністрацією виправних колоній та іншими особами, які перебувають на території УВП. Серед позитивних новацій можна визначити те, що встановлено чіткий порядок конфіскації судом грошей, цінних паперів і речей, предметів, які заборонено використовувати в УВП у разі виявлення їх в посилках (передачах) або бандеролях. Водночас їх недоліком, як і попередніх Правил 2003 р., залишається те, що недостатньо уваги звернуто на особливості розпорядку дня у структурних дільницях виправних колоній, забезпечення окремого тримання вперше засуджених до позбавлення волі та осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Як свідчить практика, завдяки суворо регламентованому розпорядку дня, ритм життя засуджених є чітко налагодженим, розміреним, на відміну від того безладного способу життя, що у підсумку привів особу в місця позбавлення волі [128, с. 341]. На переконання А. М. Яковлєва, розпорядок дня повинен бути максимально деталізований. За своїм об’ємом він повинен охоплювати всі основні елементи поведінки засудженого. За часом розпорядок дня має бути максимально регламентованим, щоб у ньому було визначено кожну хвилину життєдіяльності засудженого протягом всієї доби. Дотримання розпорядку дня повинне бути точним до хвилин. Така особлива, спеціально передбачувана і ретельно дотримувана точність - основа виховання дисципліни у раніше судимих осіб. Точність і непорушність розпорядку дня повинні уособлювати для засудженого точність і непорушність закону, виховувати у нього повагу до закону і навики безумовного виконання правил. Для раніше судимої особи, яка багаторазово і злісно порушувала закон, виховання подібної дисциплінованості - одна з основних умов успішності її перевиховання [279, с. 169].

Дійсно, практика свідчить, що точна регламентація і чітка організація виконання заходів, передбачених розпорядком дня, має виняткове значення у прищеплюванні раніше судимим особам дисциплінованості та зміцненні правопорядку. Суворо регламентований і точно виконуваний розпорядок дня дисциплінує засуджених, ставить їх у тверді рамки правослухняної поведінки, унеможливлює прояви неорганізованості [104 с. 64]. Розпорядку дня значною мірою властива виховна сторона режиму, тому що втілення в життя передбачених ним заходів спрямоване на виховання засуджених, прищеплення їм організованості й дисциплінованості, загальної культури поведінки [104, с. 65].

Як показали результати даного дослідження, особливого значення при виконанні покарань щодо раніше судимих осіб мають також правила, що визначають диференціацію умов утримання раніше судимих осіб та засуджених вперше у місцях позбавлення волі. До них відносять роздільне тримання окремих категорій засуджених у виправних установах та створення в одній виправній установі різних умов відбування покарання. Ці правила безпосередньо пов’язані із вторинною класифікацією раніше судимих осіб - їхнім розподілом всередині КВУ закритого типу.

Вагому складову змісту режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі становлять правила відбування покарання раніше судимими особами. Ці правила встановлюють порядок виконання засудженими своїх обов’язків і здійснення прав [104, с. 66]. Основні положення правил поведінки засуджених сформульовано у КВК України, нормативно-правових актах ДПтС України і конкретизовано у ПВР УВП у вигляді правообмежень та обов’язків, а також дозволів (прав), що обмовлені режимом відбування покарання [104, с. 66]. При цьому на таку категорію засуджених, як раніше судимі особи, поширюється весь перелік обов’язків, визначених у ст. 9 та ч. 3 ст. 107 КВК України для засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Перелік прав засуджених, визначений у ст. 8 КВК України, також поширюється на всі категорії засуджених, в тому числі на раніше судимих осіб. В свою чергу обсяг прав, визначений у ст. 107 КВК України, частково залежить від того, у виправній колонії якого рівня безпеки та у якій структурній дільниці перебуває раніше судима особа. Зокрема, це стосується можливості розпоряджатися грошовими коштами, заробленими у виправній колонії. Так, чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, не можуть бути поміщені до виправної колонії мінімального рівня безпеки, чим, відповідно, обмежується обсяг грошей, які вони можуть витрачати для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби. У випадку поміщення їх до виправної колонії середнього рівня безпеки обсяг цих коштів не може перевищувати 80 % мінімальної заробітної плати (ч. 1 ст. 139 КВК України), максимального рівня безпеки - 70 % (ч. 2 ст. 140 КВК України). Оскільки такі особи не можуть бути поміщені до дільниці соціальної реабілітації виправної колонії середнього рівня безпеки, вони не мають певних додаткових прав, наданих для засуджених, поміщених до таких дільниць (ч. 1 ст. 99, ч. 2 ст. 120 КВК України). Це стосується, зокрема, можливості вільного пересування в межах території дільниці; пересування без нагляду поза територією дільниці; носіння цивільного одягу; користування грошима без обмежень; отримання короткострокових побачень без обмежень, а тривалих - до трьох діб один раз на місяць (ч. 1 ст. 99 КВК України); зарахування на особовий рахунок не менше 75 % місячного заробітку (ч. 2 ст. 120 КВК України).

Окрім того, певною мірою обмежено визначені у ст. 81 та 82 КК України права раніше судимих осіб на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м’яким. Так для раніше судимих осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі, визначено більш значні строки покарання, які вони повинні відбути, щоб отримати право на звільнення від відбування покарання. Зокрема, до особи, яка раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який її засуджено до позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення після фактичного відбуття не менше двох третин строку покарання, визначеного судом, а заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, - після відбуття половини строку покарання.

Незважаючи на детальну правову регламентацію правил поведінки засуджених, багато питань повсякденного життя засуджених і специфічні правила поведінки можуть і повинні регулюватися наказами начальника установи та розпорядженнями інших посадових осіб, обов’язком яких є забезпечення виконання покарання у виді позбавлення волі. Важливо тільки, щоб ці правила поведінки не суперечили вимогам кримінально-виконавчого законодавства, а випливали з них і були їх подальшим розвитком та конкретизацією [106, с. 67].

Правила, які стосуються осіб, що знаходяться в УВП, але не є засудженими або не відносяться до персоналу УВП, визначено КВК України та ПВР УВП [ 182]. Виходячи з отриманих у цій роботі результатів, таких осіб можна поділити на чотири групи: 1) особи, які мають право відвідувати УВП без спеціального дозволу, спеціально уповноважені представники цих осіб, а також медичні працівники та представники засобів масової інформації, які їх супроводжують (ч. 1 с. 24 КВК України); 2) представники об’єднань громадян та засобів масової інформації, благодійних та релігійних організацій, які беруть участь у виправленні засуджених; 3) вільнонайманий персонал УВП; 4) особи, які знаходяться в УВП з метою особистого відвідування засуджених (близькі родичі, знайомі, адвокати та інші фахівці в галузі права та ін.).

Законом України «Про внесення змін до КВК України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейський стандартів» від 8 квітня 2014 р. [184] було доповнено ст. 24 КВК України та детально регламентовано права осіб, передбачених у ч.1 цієї статті під час перебування їх на території УВП. Зокрема, їм надано право безперешкодно, без обмеження в часі, із забезпеченням максимального сприяння працівниками та адміністраціями установ виконання покарань, пересуватися територією УВП, здійснювати аудіо - та відеозапис та поширювати отриману інформацію, ознайомлюватися із звітністю, у тому числі й статистичною, проводити ревізії, здійснювати інспектування, подавати усні або письмові запити, перевіряти додержання законодавства, оскаржувати протиправні дії (бездіяльність) посадових та службових осіб УВП, вимагати негайного припинення таких дій (бездіяльності) та притягнення до відповідальності винних осіб (з наступним вичерпним письмовим повідомленням відповідної особи про вжиті (не вжиті) заходи відповідальності протягом 10 днів з дня отримання відповідної вимоги), ознайомлюватися з особовими справами засуджених, іншими документами тощо, спілкуватися з будь-якими працівниками УВП та засудженими (у тому числі на умовах анонімності) (ч. 3 ст. 24 КВК України) [130]. У зв’язку з покладенням на орган пробації повноважень, пов’язаних із здійсненням пенітенціарної пробації - підготовки осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, до звільнення з метою побутового і трудового влаштування таких осіб після звільнення за обраним місцем проживання (ст. 11 ЗУ «Про пробацію»), персоналу органу пробації та волонтерам, які виконують завдання, пов’язані з пробацією на добровільній основі, слід також надати можливість вільного відвідування установ виконання покарань. З огляду на це перелік осіб, які мають право відвідувати УВП без спеціального дозволу за ч. 1 ст. 24 КВК України, потрібно доповнити персоналом органу пробації та волонтерами пробації.

Представники об’єднань громадян та засобів масової інформації, благодійних та релігійних організацій, які беруть участь у виправленні засуджених, відвідують УВП за наявності спеціального дозволу, який видає ДПтС України або УВП на підставі подання або заяви особи, яка бажає відвідати УВП. Представники об’єднань громадян, релігійних та благодійних організацій, які на постійній основі беруть участь у виправленні та ресоціалізації засуджених, проведенні соціально-виховної роботи, можуть відвідувати УВП за спрощеною процедурою. Для цього зазначеним особам видається перепустка на певний період (місяць, квартал) та на цей період складається графік візитів, який затверджує начальник УВП (Розділ ХХХІV Правил) [182].

Вільнонайманий персонал, який безпосередньо керує роботою засуджених, допускається до роботи в УВП на підприємствах та виробничих об’єктах, де використовується праця засуджених, а також у межах, потрібних для забезпечення нормальної діяльності виробництва УВП. Ці особи повинні дотримуватися порядку спілкування з засудженими, про що зобов’язані давати розписку. Таким особам не дозволяється передавати засудженим, а також приймати від них продукти харчування, гроші, кореспонденцію, речі, інші предмети, вироби і речовини [182].

Особи, які знаходяться в УВП з метою особистого відвідування засуджених (близькі родичі, знайомі, адвокати та інші фахівці в галузі права та ін.), як правило, прибувають до УВП у випадку, якщо засуджений отримав право на короткострокове або тривале побачення або потребує правової допомоги. Такі особи зобов’язані дотримуватись правил поведінки під час побачення та не передавати засудженим нелегальних передач. Наявні при них гроші, цінні папери і речі, а також предмети, заборонені для використання в установах, вони здають для зберігання на час тривалого побачення.

Отже, на часі нагальною є необхідність відходу від трактування режиму як одного із найбільш дієвих засобів досягнення кари як цілі покарання, адже кримінально-виконавче законодавство визначає його саме як засіб виправлення та ресоціалізації засуджених, покликаний сприяти процесу позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та свідомому відновленню його як члена суспільства. Окрім того, слід визнати першорядну роль режиму у забезпеченні належного рівня безпеки у виправній колонії. У зв’язку з цим трансформація кримінально-виконавчої системи у сфері виконання покарання у виді позбавлення волі повинна спрямовуватись на встановлення гармонійного балансу: засоби забезпечення режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі повинні бути достатньо дієвими для ізоляції засуджених та досягнення належного рівня безпеки у виправній колонії і, водночас, не створювати для засуджених додаткових обмежень чи страждань, окрім тих, які викликані необхідністю гарантування такої безпеки у виправній колонії.

Виходячи із вищерозглянутого, можливо зробити наступні висновки. В умовах демократизації суспільства у КВК України передбачено ряд гуманних заходів, пов’язаних з пом’якшенням режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі у КВУ закритого типу. Поряд з тим для підвищення ефективності режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі необхідно внести наступні зміни до кримінально-виконавчого законодавства:

1) викласти ч. 1 ст. 102 КВК України у наступній редакції: «Режим виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі - це пріоритетний засіб впливу на засуджених, який досягається шляхом реалізації чітко встановлених і упорядкованих правил поведінки персоналу, засуджених та інших осіб, що знаходяться в УВП та на прилеглих до них територіях» (Додаток А.2.);

2) виключити з ч.1 ст. 139 та ч.2 ст. 140 КВК України положення щодо надання засудженим побачень, оскільки це питання вже врегульовано ст. 110 КВК України, або ж викласти його таким чином: «одержувати не менше одного разу в місяць короткострокове побачення та одного разу в три місяці тривале побачення»;

3) доповнити ч. 3 ст. 95 КВК України положеннями, відповідно до яких під час тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу побачення засудженим не надаються, крім побачень з адвокатом та короткострокових побачень з близькими родичами;

4) додати до переліку осіб, які мають право відвідувати УВП без спеціального дозволу за ч.1 ст. 24 КВК України, персонал органу пробації та волонтерів пробації;

5) викласти перший абзац ч. 1 ст. 111 КВК України таким чином: «засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди...»;

6) доповнити ч. 1 ст. 119 КВК України: «Засудженим, які працюють, надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 24 дні. Протягом відпустки засуджені звільняються від роботи та не залучаються до виконання робіт із благоустрою колонії». ч.4 ст. 111 КВК України викласти таким чином: «Засудженим, які працюють, може бути дозволено щорічний короткочасний виїзд за межі колонії тривалістю 14 календарних днів під час щорічної відпустки».

Таким чином, можна виокремити такі шляхи підвищення ефективності режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб: 1) удосконалення кримінально-виконавчого законодавства у сфері виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк щодо раніше судимих осіб; 2) забезпечення на практиці виконання вимог окремого тримання раніше судимих осіб у кримінально-виконавчих установах закритого типу; 3) блокування впливу кримінальної субкультури на засуджених.

<< | >>
Источник: СТЕПАНОВА ЮЛІЯ ПЕТРІВНА. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК ЩОДО РАНІШЕ СУДИМИХ ОСІБ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Луцьк - 2015. 2015

Еще по теме Шляхи підвищення в Україні ефективності режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі:

  1. 4.2 Пенітенціарні заходи запобігання рецидивній злочинності жінок та соціальна адаптація жінок-редидивісток
  2. Стан наукової розробки проблеми використання праці засуджених до позбавлення волі
  3. Ґенеза правового регулювання праці засуджених до позбавлення волі
  4. Особливості правового регулювання праці засуджених залежно від виду виправної колонії
  5. 3.1. Система міжнародно-правових актів, що регулюють умови праці засуджених до позбавлених волі
  6. Перспективи й напрями вдосконалення організаційно-правових умов працевикористання засуджених до позбавлення волі в Україні
  7. Персонал Державної пенітенціарної служби України як суб’єкт кримінально-виконавчих правовідносин
  8. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі
  9. Забезпечення персоналом залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі
  10. Забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими, загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання
  11. ЗМІСТ
  12. ВСТУП
  13. Стан наукового дослідження проблем виконання та відбування покарання щодо раніше судимих осіб у місцях позбавлення волі
  14. Поняття та класифікація раніше судимих осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі
  15. Зміст сучасної політики у сфері виконанняпокарань України щодо раніше судимих осіб у контексті міжнародно-правових вимог та практики
  16. Шляхи підвищення в Україні ефективності режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі
  17. ВИСНОВКИ
  18. Міжнародно-правові вимоги, що пред’являються до персоналу місць позбавлення волі та пов’язані з виконанням кримінальних покарань
  19. 2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -