<<
>>

Правові наслідки вчинення жінкою, звільненою від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК, нового злочину

У частині 6 ст. 79 КК передбачено, що у разі вчинення засудженою протягом іспитового строку нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими ст. 71, 72 КК. У ППВСУ “Про практику призначення кримінальних покарань” зазначено, що ч.

2 ст. 75 КК[13] передбачено, що суд за наявності визначених законом підстав може ухвалити рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконує покладені на нього обов’язки. Виходячи з цих положень закону, а також зі змісту ч. 3 ст. 78 КК, у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди мають розцінювати це як порушення умов застосування ст. 75 КК про звільнення від відбування покарання з випробуванням і призначати покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК. Це положення поширюється і на випадки вчинення нового злочину в період іспитового строку звільненою від відбування покарання з випробуванням жінки на підставі ст. 79 КК.

Стаття 71 КК України передбачає, що покарання за сукупністю вироків призначається у випадку, якщо засуджений вчинив новий злочин після постановлення обвинувального вироку, але до повного відбуття призначеного ним покарання. Тож без спеціальної вказівки законодавця в ч. 6 ст. 79 КК про те, що в разі вчинення під час іспитового строку нового покарання, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими в ст. 71 та 72 КК, їх застосування було би неможливим, оскільки “встановлення іспитового строку та покладення на засуджену певних обов’язків при звільненні її від відбування покарання з випробуванням не є покаранням, а відбуття іспитового строку - не є відбуттям покарання” [53, с. 92].

Приймаючи рішення про можливість звільнення обвинуваченої від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК України, суд має враховувати вимоги ч.

6 ст. 79 КК України та ч. 4 п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” щодо неприпустимості повторного звільнення від відбування покарання з випробуванням (Абз. 4 п. 10 в редакції Постанови Верховного Суду від 12.06.2009 р. № 8 (v0008700-09)).

Між тим у судовій практиці зустрічаються випадки, коли до особи, яка вчинила злочин під час іспитового строку, повторно застосовували ст. 79 КК. Так, ОСОБА_3, раніше судима вироком Хустського районного суду від 16 червня 2009 р. за ст. 304 КК України до 3 років позбавлення волі, на підставі ст.

79 КК звільнена від відбування покарання з іспитовим строком 1 рік, вчинила в період іспитового строку (14 березня 2010 р.) злочин, передбачений ч. 2 ст. 1501 КК України. Суд засудив ОСОБУ_3 за ч. 2 ст. 150-1 КК до 3 років 2 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України частково приєднав невідбуте покарання за вироком Хустського районного суду від 16 липня 2009 р. 4 місяці позбавлення волі, остаточно визначивши покарання 3 роки 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 69, 79 КК України звільнив засуджену ОСОБА_3 від відбування покарання з випробуванням, якщо вона протягом іспитового строку, який суд визначає в 1 рік, не вчинить нового злочину і виконає покладені на неї обов’язки [35].

Більше того, в окремих випадках суди визнають безпідставними доводи прокурора, які він викладає в апеляції про безпідставність застосування при призначенні ОСОБА_2 покарання ст. 79 КК, оскільки вона в період звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК за попереднім вироком, вчинила нові злочини. Так, Апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги прокурора на тій підставі, що “доводи прокурора про неприпустимість повторного звільнення ОСОБА_2 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК України після застосування до неї ст. 75 КК, не ґрунтуються на законі, оскільки звільнення від відбування покарання на підставі ст.

79 КК є спеціальним видом звільнення від відбування покарання з випробуванням, який характеризується як спеціальним суб’єктом, так і наявністю конкретних обставин для його застосування. Таким чином призначене за сукупністю вироків покарання та застосування ст. 79 КК, на думку колегії суддів, не суперечить загальним засадам та меті покарання, а тому підстав для скасування вироку та задоволення апеляції прокурора не вбачається” [258].

Аналіз практики винесення ухвал колегіями суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо касаційних скарг прокурорів на рішення судів апеляційної інстанції з приводу неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність у випадку повторного застосування ст. 75 КК у тому разі, коли засуджені вчиняли злочини під час іспитового строку, засвідчив, що вони в переважній більшості випадків задовольнялися.

Вважаємо неправильною практику судів, які до жінки, яка вчинила злочин у період іспитового строку, призначеного їй за попереднім вироком на підставі ст. 75 КК, застосовувати звільнення від відбування покарання з випробуванням повторно вже на підставі ст. 79 КК. Адже, як зазначалося в п. 2.2 роботи єдиною підставою застосування такого звільнення є переконаність суду у можливості виправлення особи без відбування покарання. Відповідне рішення має ґрунтуватися на основі оцінки тяжкості злочину, даних про особу засудженої та інших обставин справи. Отже, саме дані про особу, яка порушила умови випробування (досить часто не витримували й одного року іспитового строку) свідчать про те, що особа не зробила належних висновків, знехтувала проявленими до неї гуманізмом та певною довірою і від такої особи сумнівно очікувати виправлення.

У разі засудження особи за злочин, вчинений у період іспитового строку за попереднім вироком, визначеним у порядку ст. 75, 79, 104 КК, та призначення покарання, яке згідно з ч. 3 ст. 72 КК за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає, суд, незважаючи на це, має застосувати вимоги ст. 71 КК і визначити за сукупністю вироків таке остаточне покарання, яке має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. У такому випадку суд визначає остаточне покарання у виді сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та покарання за новим вироком, ухваливши рішення про їх самостійне виконання (п. 10 Постанови).

У частині 1 ст. 79 КК законодавець призначення або звільнення жінки від додаткового покарання відніс на розсуд суду, вказавши, що суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання. Тож такій жінці при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням може бути призначене додаткове покарання. Безпосередньо в цій статті не вказується, які додаткові покарання можуть бути призначені особі. Враховуючи позицію Верховного суду України, який зазначив, що вагітні жінки можуть бути звільнені від відбування покарання з випробуванням як на підставі ст. 79 КК, так і 75 КК [Х], можемо припустити, що такій жінці можуть бути призначені додаткові покарання, зазначені в ст. 77 КК (застосування додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням). Такими покараннями можуть бути: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

На сьогодні фахівцями в галузі кримінального права висловлюються подекуди діаметрально протилежні думки щодо питання призначення певних видів додаткових покарань при звільненні від відбування покарання з випробуванням - від заперечення їх необхідності до наведення аргументів на користь доцільності. Одні ставлять під сумнів як підставу, так і доцільність призначення додаткових покарань при застосуванні умовного засудження з огляду на такі фактори: невизначеність підстави, оскільки суд звільняє від основного покарання (В. П. Філонов, Є. С. Назимко) [269, с. 186]; органічною взаємозалежністю між основним та додатковим покаранням, а відтак і однаковістю їх застосування (незастосування) (А. О. Клевцов) [71, с. 173; 68, с. 232]; спотворенням значення, суті та змісту такого звільнення (Н. В. Марченко) [116, с. 46]. Інші, навпаки, висловлюються за необхідність призначення додаткових покарань, ґрунтуючись на тому, що: надмірний гуманізм небезпечний своїми дисфункціональними наслідками, а такі заходи здатні ефективно доповнити виправний вплив, що здійснюється в умовах режиму випробування (Є. О. Письменський) [155, с. 125]; вони сприяють підвищенню ефективності та авторитету умовного засудження (Т. Ш. Шаріпов) [295, с. 74]; забезпечують диференційований підхід до визначення змісту цього кримінально-правового заходу та відповідність принципу справедливості (О. І. Чучаєв, В. О. Попрас) [291, с. 47; 167, с. 170].

Науковці вважають, що ставлення до виконання додаткових покарань під час іспитового строку має враховуватися при оцінці поведінки особи, звільненої від відбування покарання з випробуванням. Між тим у ч. 5 та ч. 6 ст. 79 КК відсутня вказівка щодо правових наслідків невиконання особою під час іспитового строку додаткового покарання, від якого особа не була звільнена. У зв’язку з цим у кримінально-правовій науці розгорнулася полеміка, сутність якої зводиться до визнання невиконання додаткового покарання порушенням умов випробування чи окремим видом злочину, передбаченого ст. 389 КК.

Так, Ю. М. Ткачевський зазначає: “якщо умовно засуджений під час іспитового строку шанобливо ставиться до людини, суспільства, не порушує громадський порядок тощо, але злісно ухиляється від виконання додаткового покарання, то є підстави вважати його злісним порушником вимог умовного засудження” [224, с. 525]. Схожий підхід простежується і у О. О. Книженко, яка визнає належне виконання додаткового покарання при звільненні від відбування покарання з випробуванням, складовою режиму випробування. На її думку, якщо вже особу звільняють від основного покарання, то невиправданим є її засудження за ст. 389 КК України і призначення покарання за сукупністю вироків у разі невиконання додаткового покарання, оскільки система випробування стосується основного покарання. При засудженні ж винної особи за ст. 389 КК України і призначенні їй покарання за сукупністю вироків правове становище особи прирівнюється до правового становища тих засуджених, які протягом іспитового строку вчинили новий злочин (не пов’язаний з невиконанням додаткового покарання). Обґрунтовує свою позицію науковець меншою суспільною небезпечністю як учиненого, так і особи, яка не виконала призначеного додаткового покарання, порівняно з особою, яка вчиняє новий злочин, що не пов’язаний з дотримання зазначених вимог [75, с. 165-166].

Відтак автор аргументує пропозицію більш широко трактувати обов’язки, які зазначаються в ст. 78 КК, і пропонує викласти цю статті у такій редакції: “Якщо засуджений не виконує покладених на нього обов’язків чи додаткових покарань або систематично вчинює правопорушення громадського порядку, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання” [75, с. 166-167].

Не дає чіткої відповіді на це запитання і аналіз положень кримінально - виконавчого законодавства. Так, відповідно до ч. 1 ст. 35 КВК України в разі ухилення засуджених осіб від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю працівники інспекції направляють прокуророві подання та матеріали для вирішення питання про притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 1 ст. 389 КК України. На таке ж вирішення цього питання вказують і науковці, зазначаючи, що ухилення засудженого від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є підставою для засудження його за цей злочин і призначення йому покарання за сукупністю вироків [300, с. 185].

Інструкцією про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, визначено, що ухилення від відбування покарання, призначеного вироком суду, тягне за собою відповідальність, передбачену ст. 389 КК України (п. 1.9 ч. 1 Розділу 1 Інструкції). При цьому цей нормативно-правовий акт не містить обмовки, що це за покарання - основне чи додаткове. Натомість ст. 27 КВК (із змінами, внесеними згідно із Законом від 08 квітня 2014 р. № 1186-УП) передбачає “Якщо засуджений ухиляється від сплати штрафу, як основного покарання, він притягується до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 389 Кримінального кодексу України”. Буквальне тлумачення цієї норми дає змогу визначити, що ухилення від штрафу як додаткового покарання не утворює склад відповідного злочину. Між тим вирішення питання про злочинність діяння не відноситься до предмета кримінально-виконавчого права, адже тільки Кримінальний кодекс визначає, які суспільно-небезпечні діяння є злочинами (ч. 2 ст. 1 КК). У доктрині кримінального права більш обґрунтованим, з огляду на системний аналіз кримінально-правових норм, що визначають підстави та порядок призначення основних та додаткових покарань, видається підхід

В. І. Тютюгіна, згідно з яким ухилення від сплати штрафу, призначеного як основне чи додаткове покарання, є злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК і, як наслідок, застосування положень ст. 71 КК [92, с. 379; 94, с. 218].

Тож на сьогодні склалася така ситуація в правовому регулюванні цього питання, за якої ухилення від відбування такого додаткового покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю визнається підставою притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 1 ст. 389 КК, а ухилення від додаткового покарання у виді штрафу такою підставою не визнається.

Особливість же порядку виконання покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу фактично виключає можливість ухилення від цього виду покарання.

Суди, приймаючи рішення про застосування або звільнення від додаткового покарання, мають виходити з таких принципових моментів: штраф як додаткове покарання може бути призначений за умови, що він передбачений санкцією закону, за яким засуджується особа; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із зайняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним цього права; в резолютивній частині вироку суд має вказати, що жінка звільняється як від основного, так і від додаткового покарання; те, що додаткове покарання підлягає реальному виконанню суд зазначає в резолютивній частині вироку.

В проаналізованих нами вироках при звільнення вагітної жінки або жінки, яка має дитину віком до семи років, таку особу звільняли переважно від основного покарання. Здебільшого це пов’язано з тим, що жінками вчинювалися злочини, за які в санкціях відповідних статей не передбачалось жодного виду додаткового покарання. Приміром ч. 1-3 ст. 185, ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 317, ст. 166, ч. 1,2 ст. 190 КК та ін. (див. додаток А). У разі вчинення жінкою злочину, санкція статті якого передбачає додаткові покарання (фактично це поодинокі випадки), такі покарання жінкам призначались, і особа від нього не звільнялася. Втім подекуди суди нечітко визначають долю додаткових покарань, не вказуючи в резолютивній частині чи звільняється від них особа. Так, Дніпропетровський районний суд м. Києва призначив особі покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади в правоохоронних органах строком на 2 роки, в резолютивній частині вироку зазначив, що особа звільняється від відбування основного покарання з випробуванням та позбавляється спеціального звання - “капітан міліції” [30]. Утім, усупереч вимогам ППВСУ “Про практику призначення кримінальних покарань”, суд не зазначив у резолютивній частині вироку, що додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати атестовані посади в правоохоронних органах підлягає реальному виконанню.

Якщо новий злочин вчинено жінкою після закінчення визначеного судом іспитового строку, то згідно з п. 2 ст. 89 КК України, вона вважається такою, що не має судимості. Відповідно, це виключає призначення покарання за правилами, передбаченими ст. 71 КК України. У таких випадках суди повинні долучати до справи копію судового рішення про звільнення засудженої від призначеного покарання або про направлення її для відбування останнього. Якщо рішення про направлення засудженої для відбування покарання не ухвалювалося, суд при розгляді справи про новий злочин не вправі призначати покарання за сукупністю вироків (п. 10 ППВСУ).

При цьому слід враховувати припис п. 2 ст. 89 КК, який визначає, що якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання. Відтак важливого значення набуває з’ясування питання про початок строку виконання додаткового покарання.

Так, штраф, що передбачений санкцією статті Кримінального кодексу України як додаткове покарання, є так званим одноактним покаранням (безстроковим). Відповідно до ч. 1 ст. 26 КВК засуджений зобов’язаний сплатити штраф у місячний строк після набрання вироком законної сили. При цьому слід ураховувати, що згідно з ч. 4 ст. 53 КК, враховуючи майновий стан особи, суд може призначити штраф з розстрочкою його виплати певними частинами строком до одного року. Застосовуючи розстрочку виплати штрафу, суд повинен встановити: а) загальний її строк (до одного року); б) періодичність виплат певних сум (частин) штрафу; в) розмір частини штрафу, яку повинен сплатити засуджений у відповідний період. Тож виконання (відбуття) додаткового покарання у виді штрафу може бути одноактним або строковим до одного року.

При призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 КК строк цього покарання обчислюється з моменту набрання вироком законної сили [66]. При цьому відсутня вказівка на початок строку обчислення цього виду покарання у разі призначення його як додаткового при звільненні жінки від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК. З метою уточнення обчислення строку цього виду покарання у разі призначення його як додаткового при звільненні жінки від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК запропоновано внести доповнення до п. 1.7 Інструкції про порядок виконання покарань, не пов’язаних

3 позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, додавши після слів “також у разі застосування ст. 77 КК" слова “та ст. 79 КК" строк цього покарання обчислюється з моменту набрання вироком законної сили.

У разі, коли про вчинення під час іспитового строку нового злочину стало відомо після винесення постанови про звільнення засудженого від покарання (ч.

4 ст. 79 КК), суд, який розглядає справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому порядку.

Якщо засуджена особа вчинила злочин після закінчення визначеного судом іспитового строку, але в період дії строку додаткового покарання, яке перевищує тривалість іспитового строку, правознавці пропонують невідбуту частину додаткового покарання за попереднім вироком приєднати до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків [139, с. 184]. Визначення (обчислення) невідбутої частини покарання здійснюється судом, виходячи з того, чи відбувала особа призначене покарання реально (фактично), була повністю чи достроково, але умовно звільнена від його відбування або невідбуту його частину було замінено більш м’яким покарання. Виходячи з цього невідбутою частиною покарання за попереднім вироком визнається повністю невідбуте засудженим покарання або невідбута його частина, а також покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням на підставі ст. 79 КК. З такою позицією не погоджується О. О. Книженко, відстоюючи думку, що іспитовий строк повинен бути не меншим строку призначеного додаткового покарання [78, с. 117]. На нашу думку, позиція О. О. Книженко цілком зрозуміла, нами наведено аналіз відповідної позиції в п. 2.3, обґрунтовуючи доцільність зміни підходу до визначення терміну іспитового строку, втім наразі судова практика має слідувати приписам закону, які, на жаль, не враховують необхідність узгодження цих строків ані зі строком давності виконання обвинувального вироку, ані з строками додаткових покарань.

Складнішою є ситуація, коли новий злочин вчинено після закінчення іспитового строку, але до винесення судом ухвали про звільнення особи від призначеного покарання. В такому разі запропоновано приєднати до нового покарання раніше призначене покарання за сукупністю вироків [139, с. 54]. Інша точка зору полягає у тому, що враховуючи також те, що вітчизняне кримінальне законодавство пов’язує момент остаточного звільнення від покарання з моментом набрання законної сили окремого судового рішення про таке звільнення, у разі вчинення засудженою нового злочину після спливу іспитового строку, але до набрання законної сили судовим рішенням про звільнення цієї особи від покарання, покарання за вчинений злочин має призначатись окремо, без застосування правил призначення покарання за сукупністю вироків [53, с. 93].

Суди мають приєднувати до покарання, призначеного за новим вироком, те додаткове покарання (чи невідбуту його частину), від якого засуджена жінка не була звільнена за попереднім вироком, але ще не виконані (не відбувались) засудженою на час постановлення нового вироку. Якщо додаткові покарання призначені як за попереднім, так і за новим вироком, порядок їх визначення за сукупністю вироків залежить від виду і розмірів цих покарань, а саме: а) додаткове покарання або невідбута його частина, призначене за попереднім вироком, підлягає повному чи частковому складанню з додатковим покаранням того самого виду, призначеним за новим вироком, у межах максимального строку (розміру), встановленим для даного виду покарання в Загальній частині КК; б) якщо хоча б за одним із вироків додаткове покарання, призначене в максимальних межах, установлених для нього в Загальній частині КК, то додаткове покарання того ж самого виду, призначене за іншим вироком, підлягає поглинанню; в) якщо за кількома вироками призначені додаткові покарання різних видів, то до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків, вони приєднуються одночасно без складання і кожне з них виконується самостійно [94, с. 293]. Обмежень щодо повторного застосування ст. 79 КК стосовно особи, яка вчинила новий злочин після звільнення від призначеного покарання на підставі ч. 1 ст. 79 КК, закон не містить.

<< | >>
Источник: НАУМОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ ВАГІТНИХ ЖІНОК І ЖІНОК, ЯКІ МАЮТЬ ДІТЕЙ ВІКОМ ДО СЕМИ РОКІВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Правові наслідки вчинення жінкою, звільненою від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 79 КК, нового злочину:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -