<<
>>

Поняття та класифікація раніше судимих осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі

Як показує теорія і практика, жодна умова вчинення злочину не буде реалізована, якщо цього не забажає сам злочинець. Злочини вчиняються особами, кожна з яких має свій неповторний внутрішній світ.

Тому в кожному злочині знаходять вираження особистісні риси (психологічні, соціальні та ін.), тобто кожен злочин несе в собі відбиток індивідуальності особи. Проте різноманіття злочинів, як і індивідуальність їх суб’єктів, піддається аналізу, оскільки будь-яка індивідуальна риса повторюється у багатьох інших осіб. Іншими словами, кожна риса особи є ознакою як однієї людини, так і багатьох людей - практично неповторним є лише ступінь прояву рис і сукупність, тобто «набір» рис [89, с. 57]. І лише з’ясувавши умови життєдіяльності особи, її соціальні ролі і статуси, ціннісні орієнтації і соціогенні потреби, як зазначає О. В. Зайцева, можна пояснити вчинення нею злочину [81, с. 69].

Кожна людина є членом суспільства і в якості такої може розглядатись як єдність загального, особливого і одиничного. Оскільки людина є представником людського роду (на відміну від тварин), вона володіє певними загальними ознаками, властивими всім людям. Але разом з тим вона належить до певної групи (наприклад, чоловіки, жінки, службовці і т. д.) людей, в зв’язку з чим має ряд рис, властивих даній групі індивідів. Накінець, людина має і свої власні індивідуальні (одиничні) особливості, сукупність яких властива саме цьому індивіду. Можна вивчати особу конкретного засудженого, виявляти детермінанти, які привели його на лаву підсудних, методи впливу на нього з метою виправлення. Разом з тим вивчення особи конкретних засуджених ставить важливе питання про наявність певних рис і особливостей, загальних для тих чи інших груп засуджених. Будь-яка індивідуальна риса повторюється у багатьох інших осіб. Як встановлено науковцями, практично неповторними є тільки ступінь прояву рис і їх сукупність [151, с.

27]. Це пояснюється складністю особи злочинця, яка характеризується множинністю властивостей і особливостей [281, с. 37]. Тому можна говорити про особу хулігана, злодія, ґвалтівника; раніше судиму особу і вперше засудженого; про особу засуджених молодого, середнього, старшого віку; про сімейних і неодружених засуджених і т.д. Кількість таких угрупувань настільки велика, наскільки велика кількість ознак особи злочинця [151, с. 28].

На переконання А. С. Міхліна, названі поняття мають велике практичне і наукове значення, оскільки дають можливість вивчати конкретні групи засуджених, виробляти методику виправлення часто дуже схожих між собою осіб, прогнозувати їх реакції в тих чи інших ситуаціях, їх поведінку і т. ін. [151, с. 26]. Виконання покарання у виді позбавлення волі, якщо його не обмежувати ізоляцією засуджених, а прагнути до їх виправлення та ресоціалізації, безперечно, повинне базуватися на вивченні властивостей особи злочинця, які виходять за межі вчення про суб’єкт злочину [279, с. 93]. Зуміти побачити в злочинцеві не тільки абстрактного суб’єкта злочину, але й живу людину з усією складністю її психологічних рис - це значить найбільш розумно і доцільно застосувати закон. При дослідженні особи злочинця необхідно виявляти як ті ознаки, властивості, які знаходяться в безпосередньому зв’язку зі злочином, так і ті, які не знайшли вираження у вчиненому злочинному діянні [229, с. 12]. Варто мати на увазі й те, що особа засудженого, в тому числі раніше судима особа, є не тільки носієм певних причин злочинної поведінки, особливостей, які викликали таку поведінку, але й безпосереднім об’єктом цілого комплексу заходів виправного впливу [228, с. 64]. Саме тому слушною є думка науковців, які зазначають, що необхідно розрізняти поняття «особа» та «особистість». Особистість - це сукупність соціальних якостей особи, а остання - це образ, «обличчя» людини, яким вона постає у суспільних відносинах [83, с. 253]. «Особа злочинця» - кримінологічне поняття, котрим визначається і конкретна особа, яка вчинила злочин і має комплекс відносно сталих особистих характеристик, і окремий вид злочинців, яким притаманна схожа особиста характеристика, що дозволяє їх типологізувати за специфічними ознаками та за видами злочинів, і наукова абстракція, з допомогою якої кримінологія намагається вирішити низку проблем, зокрема створити саме поняття «особа злочинця» і дати її структуру [141, с.

26].

Найбільш загальні питання теорії особистості вирішує філософія. Однак і серед філософів існують різні точки зору з ряду важливих проблем. Зокрема, багато філософів пов’язують з поняттям «особистість» лише позитивні соціальні якості. Неважко зрозуміти, що при подібному підході далеко не кожну людину визнають особистістю [151, с. 24]. Тому не дивно, що багато вчених заперечують проти подібного трактування поняття «особистість» [12, с. 23-26; 149, с. 221].

Ця наукова суперечка особливо для юристів має важливе як теоретичне, так і практичне значення. Адже погодившись з тим, що особистістю може бути не будь-яка людина, слід в першу чергу відмовитись визнати особистістю злочинця. Таке твердження призведе до негативного ставленням до злочинців, а тим більше до засуджених, як до неповноцінних, безнадійних, втрачених людей та викличе невіру в результати виправлення і ресоціалізації, призведе до приниження людської гідності [151, с. 25].

Відмова від визнання особистістю злочинця є неприпустимою і з точки зору моральних і гуманістичних позицій. Якщо злочинець не є особистістю, чи варто витрачати зусилля на його виправлення, і взагалі чи можлива ресоціалізація того, хто втратив риси людської особистості [151, с. 26]. Відмова від визнання злочинця особистістю неприйнятна і з практичних міркувань, позаяк при здійсненні виправлення та ресоціалізації засудженого спираються, у першу чергу, на його позитивні якості. Поряд з цим, як встановив Г. А. Аванесов, людині, яка вчинила злочин, притаманні особливі негативні властивості, які можуть виражатись в антисуспільній спрямованості, в байдужому ставленні до суспільства, в негативній ціннісній спрямованості. І все ж, не дивлячись на те, що людина вчинила злочин, вона продовжує залишатись особистістю [1, с. 251].

У науці дана проблема не є новою. Питання щодо особи злочинця вивчають такі вчені, як В. К. Грищук [56], Ю. В. Бишевський [36], А. І. Долгова [117], О. Г. Колб [105; 106; 108] та інші. Що ж стосується раніше судимих осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, дослідження цих питань проводили А.

Ф. Зелінський [86], А. С. Міхлін [151], Ф. Р. Сундуров [230] наприкінці 80-х років минулого століття, А. К. Суменков - вже на початку цього століття [228] (за матеріалами аналізу діяльності кримінально -виконавчої системи Російської Федерації), у сучасній вітчизняній науці - В. С. Батиргареєва [19-21], В. В. Голіна [134], А.П.Закалюк [83], С. Ю. Лукашевич [141] та ін. Зокрема, А. П. Закалюк слушно зазначав, що недосконале вивчення осіб, які надходять до системи виконання покарань, для їх класифікації з метою розподілу до відповідних установ є одним з основних недоліків сучасної системи виконання покарань в Україні [82, с. 564]. У зв’язку з цим проведення дослідження класифікації та характеристики раніше судимих осіб, які відбувають покарання у КВУ закритого типу, необхідне для підвищення ефективності диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі. Саме тому у даному підрозділі розглядаються основні характеристики раніше судимих осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Варто зазначити, що у КВК України поняття «раніше судима особа» не вживається. Зустрічаємо його лише в КПК України в положеннях, які стосуються тримання особи під вартою (ст. 183 КПК України).

Поряд з цим трактування поняття «раніше судима особа» невід’ємно пов’язане із поняттям судимості. Це означає, що в якості раніше судимої розглядається особа, що в минулому вчинила злочин, за який вона була засуджена та у зв’язку з яким виник стан судимості. Тому, характеризуючи раніше судиму особу, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, слід мати на увазі саме особу, яка раніше була засуджена за вчинення злочину та знову вчиняє злочин, за який вона засуджується до покарання у виді позбавлення волі і направляється для його відбування у відповідні УВП.

Дане поняття містить лише формальні ознаки, однак особа злочинця - це насамперед кримінологічне поняття, тому воно повинне відображувати також соціальну складову людини, ті її особливості, які пов’язані зі злочинною поведінкою, повторним вчиненням злочину.

З врахуванням викладеного можемо сформулювати наступне визначення раніше судимої особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, а саме: це цілісна сукупність соціально значущих властивостей і відносин людини, що в минулому була засуджена за вчинення злочину, які в своїй єдності і взаємодії з зовнішніми умовами і обставинами впливають на вчинення повторного злочину, за який вона засуджується до покарання у виді позбавлення волі.

Отже, системоутворюючими ознаками цього поняття є: 1) вчинення особою у минулому злочину (злочинів), за який її було засуджено; 2) вчинення нового злочину, за який особу засуджено до покарання у виді позбавлення волі; 3) реальне відбування особою покарання у виді позбавлення волі; 4) низка властивостей особистості та відносини з іншими членами суспільства, які є суб’єктивними детермінантами вчинення злочинів; 5) зовнішні умови та обставини, які є об’єктивними детермінантами вчинення злочинів.

У наукових дослідженнях досить часто ототожнюють поняття «раніше судима особа» та «рецидивіст» [84, с. 5]. Однак потрібно враховувати, що таке ототожнення допустиме лише у разі розгляду поняття «рецидивіст» в кримінально-виконавчому значенні, при якому не враховується форма вини рецидивних злочинів та погашення або зняття попередньої судимості. На наше переконання, ці терміни - синоніми. Водночас термін «рецидивіст» нерідко вживався у науковій літературі в контексті теорій «небезпечного стану», «звичного» злочинця [82, с. 517]. Дослідження особи рецидивістів минулих років і сучасності свідчить про те, що їх спільними рисами є соціальна дезорганізація, соціопатія, відчудження від людських цінностей, викривлене уявлення про нормальні людські відносини, соціально-моральна занедбаність, алкоголізація, наркотизація та імпульсивність [82, с. 244].

Як показують результати спеціальних наукових досліджень, формування раніше судимої особи, її ціннісних орієнтацій відбувається під суперечливим впливом різних факторів: з одного боку, важлива роль в цьому процесі належить соціальним інститутам (суспільству, класам, нації, професійним і іншим групам, засобам масової комунікації та ін.), з іншого, - на особу впливають спадкові задатки, анатомо-фізіологічні, психічні та інші властивості, якості людини [230, с.

15]. У свою чергу, як свідчить практика, раніше судимі особи, які перебували в місцях позбавлення волі, є носіями кримінальної субкультури, негативних традицій, які складаються в середовищі засуджених. З огляду на це доцільно виділяти такі основні детермінанти, які впливають на формування особи засудженого та обумовлюють вчинення правопорушень і злочинів з боку раніше судимих осіб: 1) загальні причини злочинності, що залежать від умов життя, виховання, навчання, роботи засуджених до потрапляння в місця позбавлення волі; 2) загальні причини злочинності, що специфічно переломлюються через умови життя, побуту, діяльності засуджених в місцях позбавлення волі; 3) спеціальні (пенітенціарні) причини та умови злочинності, пов’язані з перебуванням особи в місцях позбавлення волі;

Саме тому стадія виконання покарань, особливо пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, повинна базуватись на більш широкому врахуванні і вивченні властивостей і проявів особи засудженого. Виправлення - це особливий педагогічний процес, який передбачає руйнування у засуджених негативних, антисуспільних властивостей і проявів та формування у них соціально корисних якостей. Він, безперечно, може базуватися і здійснюватися лише на основі уявлення про особу засудженого як про цілісне явище, вивчення всіх її основних властивостей і проявів. Визначаючи соціально значущі ознаки, які характеризують особу злочинця, Н. С. Лєйкіна виділяє, по-перше, ті з них, які відображаються в поведінці особи, що передувала вчиненню злочину [138]. Якщо розвинути цю думку стосовно раніше судимої особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, то слід визнати, що, окрім обставин, які характеризують особу злочинця, в її зміст входять і ті властивості, ознаки, які сформувались під час відбування покарання. Тим самим слід визнати, що зміст раніше судимої особи, тим більше особи, яка раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі, значно ширший, аніж особи, яка вперше вчинила злочин. Зокрема, А. К. Суменков також зазначає, що при вивченні особи, засудженої за рецидив злочинів, особливого значення набуває дослідження її способу життя [228, с. 65]. Дійсно, з’ясувати зміст особи засудженого можливо лише у зв’язку з принципом розвитку, тобто з урахуванням конкретних умов її життєдіяльності, багаточисельних зв’язків і відносин в їх динаміці.

Як показали результати даного дослідження, важливим аспектом виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб є визначення, до якого типу особи злочинця належить той чи інший засуджений. Адже, як вірно вважає А. І. Долгова, типологія фіксує не просто те, що частіше за все зустрічається, а закономірне, яке є логічним результатом соціального розвитку особистості [117, с. 361]. Отож, знаючи, до якого типу належить особа, можна спрогнозувати її подальшу поведінку, сприйняття нею заходів заохочення та стягнень, розвиток міжособистісних відносин з іншими засудженими, вірогідність вчинення рецидиву злочинів [286, с. 29]. Так, Ю. М. Антонян та Ю. Д. Блувштейн порівняли дані про судимих в 1963 р. осіб з їх поведінкою в 1964-1973 рр. і встановили, що приблизно в 80 % випадків прогноз, який ґрунтувався на аналізі попередньої поведінки обстежуваних, виявився правильним [8, с. 52].

Як показало вивчення наукової літератури, більшість дослідників особи злочинця ототожнюють поняття класифікації та типології. Однак їх потрібно розрізняти. Класифікація - це розподіл предметів або понять якої-небудь галузі за певними ознаками [79, с. 236]. Як правило, вона будується на жорстких критеріях груп і підгруп, кожна з яких займає відносно інших певне, досить чітко зафіксоване місце. Метод типології, на відміну від класифікації, не містить такої жорсткої диференціації, чіткого фіксування координації і субординації груп.

Типологія фіксує те головне, без чого немає і не може бути особи злочинця, розкриває внутрішні, стійкі зв’язки між суттєвими ознаками і тим самим сприяє виявленню певних закономірностей [90, с. 55-56]. Вона є глибокою характеристикою різних контингентів злочинців, ґрунтується на суттєвих ознаках, причинно пов’язаних зі злочинною поведінкою. В основі типології обов’язково лежать ознаки-причини, нерідко в сукупності з ознаками-проявами [117, с. 359]. В кримінологічній літературі запропоновано декілька видів типології рецидивістів [82, с. 539-547; 117, с. 840-842; 134, с. 275-276;

193, с. 346-350]. Всі вони тією чи іншою мірою мають практичне значення для психолого-виправного групового та індивідуального впливу на раніше судиму особу з метою її виправлення, тобто заміщення криміногенних властивостей на антирецидивні, а також для визначення критеріїв первинної та вторинної класифікації раніше судимих осіб, здійснення кримінально-правової, кримінологічної та кримінально-виконавчої характеристики раніше судимих осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, найбільш ефективного застосування щодо раніше судимих осіб засобів виправлення та ресоціалізації.

Аналіз наукової літератури засвідчив, що при поділі раніше судимих осіб за характером суспільної небезпечності науковці (Н. Ф. Кузнєцова, А. І. Гуров, В. В. Лунєєв та ін.) виділяють наступні типи: загальнокримінальні корисливі, корисливо-насильницькі та насильницькі злочинці. Причому питома вага корисливої мотивації у них нижча, ніж у осіб, які вперше вчинили злочини, у зв’язку із зростанням частки насильницьких спрямувань [116, с. 474]. І. М. Даньшин вказував на більшу поширеність у раніше судимих осіб, ніж у вперше засуджених, примітивних та соціально шкідливих мотивів поведінки, таких як корисливість (26 %), помста, ревнощі, заздрість (10,1 %), хуліганські спонукання (26 %) [61, с. 82].

За характером злочинної діяльності А. Ф. Зелінський виділяв наступні типи раніше судимих осіб: а) загальнокримінальні корисливі (злодії, шахраї, грабіжники тощо); б) економічні (хабарники, розкрадачі, контрабандисти, валютники та ін.); в) насильницькі (убивці, хулігани, ґвалтівники); г) інші (особи, які ухиляються від сплати аліментів, засуджені за необережні злочини тощо). За стійкістю антисоціальних установок: а) кримінально-активні, постійно спрямовані на вчинення злочинів та інших правопорушень; б) схильні до вчинення злочинів за сприятливих обставин; в) особи, які випадково були втягнуті у злочин [135, с. 42; 193, с. 347-348].

С. Ф. Денисов залежно від вчинених злочинів виділяв наступні типи злочинців, які належать до кримінально активної частини молоді: корисливий, насильницький; корисливо-насильницький. Науковець зазначав також, що найбільш поширеними типами таких злочинців є: тотально спрямований, ситуативно скерований, середовищно скерований [64, с. 6]. Видається, що запропоновану типологію доцільно застосовувати і стосовно раніше судимих осіб молодого віку, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Ю. Ф. Іванов за ступенем суспільної небезпечності виділяв ситуативний, злісний, спеціальний (багаторазовий, що постійно підвищує свій професійний рівень) та особливо злісний типи рецидивістів [92, с. 218]. За цим самим критерієм Н. Ф. Кузнєцова, поряд з ситуативним та злісним, розглядала спеціалізовано багаторазовий (професіоналізований) тип та тип особливо небезпечного рецидивіста [116, с. 46]. До ситуативного типу науковці (Ю. Ф. Іванов, Н. Ф. Кузнєцова, А. І. Долгова) зараховують раніше судиму особу, яка характеризувалася як людина безхарактерна, що легко піддається впливу, нездатна керувати власною долею, відмовлятися від злочинів («щепка, яка пливе по течії») [116, с. 48]. Негативні елементи свідомості і поведінки мікросередовища такої особи і її самої якщо і є, то виражені незначною мірою. Більш суттєвими є дефекти механізму взаємодії соціального середовища і особи в складних ситуаціях, особливо в результаті непідготовленості до них особи [117, с. 365]. Внаслідок психологічної нестійкості криміногенна ситуація, в тому числі вплив «авторитетів», знову втягує особу в злочинну діяльність [92, с. 218] і повертає в колонії.

Як встановлено в ході даного дослідження, злісний тип за ознакою багаторазовості особливо розповсюджений серед засуджених молодого віку. На відміну від ситуативного типу, раніше судимі особи злісного типу свідомо обирають злочинну кар’єру на противагу «нудному» і «бідному» життю законослухняного громадянина. Вони пишаються судимостями і прагнуть зайняти якомога вище місце на ієрархічній драбині злочинного середовища [92, с. 218]. Раніше судима особа злісного типу, яка спеціалізується на одному виді злочинів, в перспективі може стати професійним злочинцем. Такі особи частіше за все «освоюють» кишенькові крадіжки, торгові, фінансові, квартирні шахрайства, фальшивомонетництво, крадіжки автотранспорту, останнім часом - вбивства на замовлення, участь у незаконному обігу наркотиків, зброї та ін.

Н. Ф. Кузнєцова визначила такі ознаки спеціалізованого багаторазового рецидивіста: 1) зосередження на вчиненні одного-двох злочинів (спеціалізація);

2) знання і навички у певній сфері злочинної діяльності (кваліфікація);

3) злочинна діяльність як єдине і головне джерело існування (промисел);

4) зв’язок із злочинним середовищем, яке тільки і визнається референтною групою для себе (кримінальна контактність); 5) наслідування традицій і неформальних норм кримінального професіоналізму (субкультура) [116, с. 49].

На думку Ю. Ф. Іванова, до особливо злісного типу належать раніше судимі особи, які були двічі і більше разів засуджені за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Саме при вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів рецидивісти в найвищому ступені проявляють риси особливо злісного рецидиву: культ насилля і жорстокості, авторитаризму й егоцентризму, ненависті до працівників правоохоронної системи і, зокрема, співробітників кримінально-виконавчих установ та повного нехтування правовими нормами [92, с. 218].

Поряд із зазначеними типами автори навчального посібника «Кримінологія» за редакцією О. М. Джужи виділяють також інші типи раніше судимих осіб. Нестійкий тип - до нього відносять осіб, які не в змозі визначитися з іншою лінією поведінки, крім злочинної. Маніакальний тип - особа, яка вчиняє злочини знову і знову внаслідок психопатологічних процесів. Маргінальний тип - суспільно занедбана особа, яка перебуває в алкогольній чи наркотичній залежності, не має сім’ї, житла, роботи тощо [131, с. 139].

А. Ф. Зелінський, розвиваючи теорію кримінальної психології та беручи за основу розроблену російським психологом А. Ф. Лазурським психологічну класифікацію, визначив такі психологічні типи раніше судимих осіб: 1) розсудливий - як лицемір чи відвертий егоїст; 2) слабовільний - непристосований або апатичний; 3) імпульсивний у різновидах афективного і невпорядкованого; 4) емоційний - акцентуйовано енергійний, озлоблений та спотворено жорстокий [86, с. 51].

Як свідчить практика, раніше судимі особи «розсудливого» типу вчиняють переважно корисливі злочини. Типові акцентуації характеру: гіпертимна, педантична, демонстративна (істерична). Так звані «відверті егоїсти» - люди переважно педантичної акцентуації. Їх розсудливість поширюється на задоволення індивідуальної потреби «тут і зараз» і не охоплює віддалені наслідки. Відзначаються акуратністю і прискіпливим виконанням запланованих дій, проте не досить рішучі, часто страждають на іпохондрію, діють найчастіше без співучасників. Засоби вчинення крадіжок та інших злочинів у них стандартні і майже завжди повторюються. «Лицеміри» відзначаються більш розвинутими інтелектуальними і вольовими якостями, що спонукають їх до лідерства. Прагнуть бути завжди на виду, приписують собі фантастичні пригоди і доблесті, схильні до авантюризму, легко пристосовуються до тюремних умов, приєднуючись до активу, який підтримує адміністрацію, або до злісних порушників режиму [86, с. 52].

У свою чергу, «слабовільні» рецидивісти становлять значну частку серед раніше судимих осіб. Їхня поведінка є вкрай нераціональною, здійснюється під впливом конкретної ситуації, спокуси, підбурювання з боку співучасників тощо. Для них характерна інтелектуальна і вольова пасивність, слабкість емоційних і вольових процесів, бездумність і безідейність поведінки. Нерідко серед цієї категорії засуджених бувають алкоголіки або наркомани, байдужі до всього навколишнього. Їх поведінка у переважній більшості випадків зумовлена обставинами. Вони легко піддаються сторонньому впливу, що іноді стає однією з причин вчинення ними рецидиву злочинів [86, с. 54-55]. Нижчий рівень цих рецидивістів науковці умовно називають «апатичним» [86, с. 55]. Цим підкреслюються такі якості, як меланхолічний темперамент, пасивність, навіювання, схильність до депресій, млявість. Для «непристосованих» слабовільних рецидивістів властиві несталість настроїв, знижена здатність протистояти зовнішнім впливам та життєвим труднощам [193, с. 349].

Як показало вивчення особових справ, «імпульсивні» раніше судимі особи відзначаються холеричним темпераментом, емоційною неврівноваженістю, нестабільними і безрозсудними реакціями на зовнішні подразники. Необачні рішення вони приймають за першим спонуканням: бажання, яке виникло, негайно переходить у відповідну дію, без затримок обміркування вчинку, його наслідків. Звідси - їхня рішучість і схильність до енергійних дій, яка, однак, поєднується зі значною легковажністю. Характерна акцентуація - епілептоїдна. Епілептоїди відзначаються жорстокістю і озлобленістю, схильні до алкоголізму та наркоманії [193, с. 349].

Результати даного дослідження показали також, що середній рівень імпульсивних - «афективні» відрізняються від невпорядкованих (або «безпорядноімпульсивних») більшою соціалізацією: злочини вчиняють під впливом афективних зривів. Вони мають розвиненіший інтелект, більш самокритичні, менше залежать від алкогольної чи наркотичної токсикації. «Невпорядковані» - це невротики, алкоголіки, наркомани, токсикомани, які переважно вчиняють злочини у стані наркотичного збудження [193, с. 350].

У свою чергу «емоційний» тип раніше судимої особи, на відміну від імпульсивного, вчиняє низку злочинів обмірковано, під впливом сталого емоційного настрою, політичного чи релігійного фанатизму, помсти, жадоби влади, образи тощо. Часом почуття ворожості, що спонукає до тяжких насильницьких злочинів, виникає з нікчемного приводу. При цьому, як свідчить практика, існує два рівні активності - «енергійно озлоблений» (середній) і «спотворено жорстокий» (нижчий). Останнім властива аморальність, егоцентризм, садизм, примітивне мислення, озлобленість. У зв’язку з цим мотивація злочинів має садистський характер: суб’єкт відчуває задоволення від того, що завдає страждання потерпілим. Це маніяки-убивці та сексуальні маніяки. Поряд з цим «енергійні озлоблені» відзначаються більшою цілеспрямованістю злочинної діяльності, а їх мотивація не завжди є садистською, буває й садистсько-мазохістичною, тобто суб’єкт прагне не лише чужих страждань, але й власних. Злочинці цього підтипу здатні на терористичні акти ціною власного життя чи здоров’я [193, с. 348-350]. Зазначена типологія використовує досягнення кримінальної психології та має чимале практичне значення для раціональної організації виправного процесу в установах ДКВС України і прогнозування рецидиву злочинів. Типологія, яка враховує психологічні властивості особистості, дає змогу, крім цього, розкрити суб’єктивний зміст злочину. Одне і те ж за юридичними ознаками діяння нерідко спричинене різними психічними утвореннями. Тому вивчення засуджених в УВП потрібно здійснювати з урахуванням психологічної типології. Обмежитись розподілом раніше судимих осіб лише за спрямованістю суспільно небезпечних діянь не можна хоча б тому, що вчинений ними рецидив може включати різнорідні злочини.

У зв’язку з цим урахування психологічних особливостей раніше судимої особи та належності її до певного психологічного типу необхідне, насамперед, при визначенні виду структурної дільниці, до якої направлятиметься особа з дільниці карантину, діагностики і розподілу, - дільниці ресоціалізації, посиленого контролю чи соціальної реабілітації; а також в подальшому при переведенні засудженого з одного виду дільниці до іншого. Це питання врегульоване ст. 95 КВК України, згідно з якою засуджені, поміщені в дільницю карантину, діагностики і розподілу, протягом чотирнадцяти діб піддаються медичному обстеженню для виявлення психічних захворювань, а також первинному психолого-педагогічному вивченню. Окрім того, за результатами медичного обстеження, первинної психодіагностики і психолого-педагогічного вивчення та на підставі кримінологічної, кримінально-правової характеристик на кожного засудженого складається індивідуальна програма соціально-виховної роботи, яка затверджується начальником колонії [130].

На основі вивчення особи рецидивістів В. С. Батиргареєва запропонувала виокремлювати наступні типи: 1) послідовно-кримінальний, або ідейно- кримінальний; 2) рецидивісти з ознаками злочинної професіоналізації (професійні рецидивісти, спеціалізовано багаторазові, ті, що професіоналізуються); 3) епізодичні (ситуативні, нестійкі) рецидивісти; 4) дезадаптивні (асоціальні, деградовані) рецидивісти. Дана типологія була вироблена нею на основі комплексного критерію, пов’язаного з злочинною «кар’єрою» рецидивістів. Ним охоплюються: 1) характер рецидиву, 2) тривалість та інтенсивність злочинної «кар’єри», 3) певний етап її розвитку, 4) ставлення злочинця до своєї «злочинної кар’єри», 5) особливості виникнення злочинного умислу, планування й реалізації задуманого, посткримінальна поведінка як інтегративні показники «успішності» злочинної «кар’єри»,

6) результати впливу каральних заходів, 7) місце злочинця у злочинній ієрархії і сприйняття ним кримінальної субкультури, 8) прогнозування щодо подальшого розвитку злочинної «кар’єри» та її завершення [21, с. 299-309].

Згідно з типологією, запропонованою А. І. Долговою, можна виділити два типи особи злочинця: випадковий та криміногенний тип. Всередині криміногенного типу особистості виділяють наступні підтипи: послідовно- криміногенний, ситуативно-криміногенний, ситуативний. Нею також встановлено, що серед раніше судимих осіб 64 % становлять представники послідовно-криміногенного підтипу, 26 % - ситуативно-криміногенного і лише 4 % - ситуативного підтипу [117, с. 365-366]. Дана типологія найбільш повно охоплює всі категорії злочинців і розкриває їх характерні риси. Однак адаптація її до типологізації раніше судимих осіб потребує деяких уточнень. По-перше, ознаки випадкового типу особи злочинця не характерні для осіб, яких раніше засуджували за вчинення злочинів, тому цей тип виділяти недоцільно. У зв’язку з цим раніше судимих осіб слід поділяти на три самостійні типи: послідовно- криміногенний, ситуативно-криміногенний та ситуативний. Критерієм розмежування вказаних типів слугує характер взаємодії соціальної ситуації та особи. Провідна сторона при такій взаємодії - ситуація або особа. По-друге, послідовно-криміногенний тип слід поділити на два підтипи: загальнокримінальний та професіоналізований.

Раніше судимі особи послідовно-криміногенного типу формуються в мікросередовищі, де норми моралі та права систематично порушуються; злочин обумовленим звичним стилем поведінки і стійкими антисуспільними поглядами, соціальними установками та орієнтаціями. Як встановлено в ході даного дослідження, ситуація вчинення злочину активно створюється, як правило, такими особами. Представники цього типу здатні за необхідності пристосовувати до своїх інтересів конкретне середовище, їх злочинна поведінка є відносно автономною [117, с. 366]. Це активні носії і розповсюджувачі традицій злочинного та іншого антисоціального середовища. За деякими оцінками, вони сприяють переходу на злочинний шлях в середньому 3-8 осіб, особливо з числа неповнолітніх і осіб, 18-20 років. Злочинна діяльність таких осіб характеризується особливою інтенсивністю, підвищеною суспільною небезпечністю злочинних посягань, тяжкістю наслідків, цілеспрямованими зусиллями перешкодити розкриттю злочинів [116, с. 468].

Як показали результати цього дослідження, ситуативно-криміногенний тип формується і діє в суперечливому мікросередовищі, характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень незлочинного характеру, неналежним виконанням вимог суспільно прийнятних соціальних ролей. Злочин значною мірою обумовлений несприятливою з соціально- економічної, моральної і правової точок зору ситуацією його вчинення (перебування в злочинному формуванні, конфлікти з іншими особами та ін.). У цьому випадку вирішальне значення має взаємодія характеристик раніше судимої особи з характеристиками соціального середовища. На думку А. І. Долгової, до злочину таку особу підштовхують її мікросередовище і весь попередній спосіб життя, закономірним розвитком якого виявляється ситуація злочину [117, с. 365].

Характеристику ситуативного типу було розглянуто вище відповідно до типології, запропонованої Н. Ф. Кузнєцовою і за змістом вона відповідає характеристиці ситуативного типу, запропонованого А. І. Долговою.

А. П. Закалюк у зв’язку з цим слушно зауважив, що в своїй більшості варіанти типології раніше судимих осіб, які вчинили рецидив злочинів, не відображають «нових» ознак, властивих саме рецидивістам. Вони здебільшого повторюють ту диференціацію особи, яка стосується злочинця загалом, та не визначають набутих специфічних особливостей раніше судимої особи. Водночас особа злочинця у зв’язку із засудженням, під час відбування покарання та після нього змінюється у бік зменшення, або збереження, або посилення її суспільної небезпечності. За останнього варіанта особа рецидивіста набуває такого різновиду особистості суспільно небезпечного типу, як поглиблено кримінальний [82, с. 544]. Крім цього, рецидивна «специфічність», на погляд зазначеного вченого, психологічно залежить передусім від ставлення особи до злочину, за вчинення якого її засуджено та до самого факту засудження [82, с. 544]. Це ставлення визначається насамперед визнанням чи невизнанням вини у вчиненому та в разі першого - щирим каяттям. Саме досягнення щирого каяття винуватця у разі доведення його вини є головною метою всієї системи кримінальної юстиції, правосуддя і особливо системи виконання покарання, її виправної діяльності. Каяття стимулює низку позитивних перетворень у психології злочинця, у спрямованості особистості, зокрема стосовно зниження або навіть позбуття нею суспільної небезпечності. За невизнання своєї вини (навіть при її доведеності), а також справедливості виду і розміру покарання, особистість засудженого, як показує практика, набуває комплексу нових суспільно небажаних психологічних якостей. Останні доповнюються критичним ставленням до умов відбування покарання, викривленим сприйняттям виправних заходів як непотрібних «невинному», а ще більше - негативним впливом оточення засуджених-злочинців, а також надмірним застосуванням примусу, проявами черствості, байдужості, порушення прав людини, з якими засуджений стикається в УВП та після виходу з них «на волі». З урахуванням цього, варто погодитись із запропонованою А. П. Закалюком класифікацією рецидивістів залежно від визнання вини та щирого каяття, тривалості періоду настання останнього або, навпаки, тривалості невизнання вини:

1) засуджені, що визнали свою вину у вчиненні злочину та а) розкаялися (у тому числі до засудження; після винесення вироку (до прибуття в УВП); в УВП, зокрема зразу після прибуття (до початку або на початку виправно - перевиховного процесу), під впливом виправно-перевиховних заходів; під впливом тривалої ізоляції та пов’язаних з нею обмежень; після застосування умовно-дострокового звільнення; після звільнення з УВП за відбуттям покарання, в умовах «волі» за умов продовження впливу каяття та наміру не вчиняти злочини, за умов зміни наміру щодо вчинення нового злочину); б) не розкаялися (ті, які, проте, не мають намір вчиняти новий злочин; ті, які мають намір вчиняти новий (рецидивний) злочин або допускають можливість його вчинення);

2) засуджені, що не вважають себе винними у вчиненні злочину, за який їх засуджено, зокрема а) після винесення вироку (до перебування в УВП); б) під час перебування в УВП; в) після звільнення з УВП, у тому числі: особи, які зробили висновок не займатися злочинною діяльністю; особи, які мають (мали) намір продовжувати злочинну діяльність під переважним впливом негативних морально-психологічних якостей; під впливом несприятливих умов; під впливом неблагополучної ситуації [82, с. 546].

Поряд з цим такий поділ, як свідчить практика, не повною мірою використовують при вивченні особистісних відмінностей, рис і якостей та для визначення диференційованих виховних та запобіжних заходів у виправних колоніях. Зокрема, їх обсяг та інтенсивність повинні нарощуватися та індивідуалізуватися: а) стосовно тих, хто розкаявся, - залежно від тривалості періоду настання розкаяння; б) щодо тих, хто не розкаявся, - залежно від допущення, наявності, сформованості наміру вчинити новий злочин, зумовлення ним криміногенної мотивації, формування мотиву вчинити конкретний злочин;

в) щодо тих, хто не визнав свою вину - залежно від твердості наміру продовжувати злочинну діяльність, передусім - під переважним впливом власних негативних морально-психологічних якостей (ознак) [82, с. 547]. Застосування даної класифікації поряд з типологією особи рецидивіста дає змогу на різних рівнях узагальнення глибше вивчити найбільш характерні риси раніше судимих осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Результати спеціальних досліджень засвідчують, що раніше судимі особи становлять основу організованих угрупувань, «тюремних» співтовариств, які групуються та діють в місцях позбавлення волі [252, с. 54]. При цьому вони функціонують на основі неформальної категоризації засуджених, відповідно до якої виділяють різні ієрархічні категорії цих осіб у злочинному середовищі. Основою їх співіснування є неформальні норми тюремної субкультури [70, с. 107-122].

Звичайно, все розмаїття людських характерів неможливо вмістити в якусь одну схему. Однак кожна класифікація та типологія по-своєму корисна, оскільки дає орієнтири у виборі до засуджених найбільш оптимальних засобів впливу за умови тримання засудженого у виправній колонії. Найбільш простий спосіб класифікації - групування засуджених раніше судимих осіб за однією чи декількома значущими ознаками. Вони дозволяють поділяти спільноту засуджених на відносно однорідні класифікаційні групи і встановлювати розповсюдженість тих чи інших кримінологічно значущих ознак у цих групах. Як показало вивчення наукової літератури, підстави класифікації надзвичайно різноманітні. З урахуванням змісту, мети і задач даного дослідження можна здійснити поділ засуджених, які відбувають покарання у виді побавлення волі залежно від застосування до них заходів кримінально-правового впливу на такі види:

1) особи, які раніше не були засуджені за вчинення злочинів:

особи, які вчинили злочин вперше;

особи, які раніше вчиняли злочини, за жоден з яких не були засуджені;

особи, які були звільнені від кримінальної відповідальності за вчинення злочину;

2) раніше судимі особи:

особи, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; особи, які раніше відбували покарання, не пов’язані з позбавленням волі; особи, які раніше відбували покарання та судимість з яких знято або погашено в установленому законом порядку (ст. 89-91 КК України); особи, які відбували реальне покарання;

особи, щодо яких було застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України);

особи, які були звільнені від відбування покарання (ст. 74, 79-87 КК України) (по амністії, помилуванню, хворобі та ін.).

Тих осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, залежно від часу вчинення повторного злочину можна також поділяти на два види: 1) особи, які вчинили новий злочин під час відбування покарання у виді позбавлення волі та 2) особи, які вчинили новий злочин після звільнення з місць позбавлення волі. Крім цього, залежно від застосування до осіб, які раніше відбували покарання, умовно-дострокового звільнення, цю категорію осіб можна поділити на: а) осіб, до яких застосовувалось умовно-дострокове звільнення та б) осіб, до яких умовно-дострокове звільнення не застосовувалось.

Поряд з типологією, таку класифікацію можна використовувати на першому етапі виконання покарання у виді позбавлення волі - при розподілі засуджених за видами виправних колоній та видами структурних дільниць всередині колонії. В подальшому при застосуванні щодо раніше судимих осіб засобів виправлення та ресоціалізації, при переведенні з однієї структурної дільниці в іншу, встановленні ступеня виправлення засудженого при визначенні доцільності застосування щодо особи умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким можна враховувати класифікацію раніше судимих осіб на підставі характеристик в різні періоди відбування покарання у виді позбавлення волі, а саме:

1. Залежно від ставлення особи до праці:

а) засуджені, які сумлінно ставляться до трудової діяльності;

б) засуджені, які беруть участь у трудовій діяльності;

в) засуджені, які ухиляються від суспільно корисної праці.

2. Залежно від ставлення особи до навчання:

а) засуджені, які сумлінно ставляться до навчання;

б) засуджені, які навчаються під час відбування покарання;

в) засуджені, які ухиляються від навчання.

3. Залежно від дотримання вимог режиму у виправній колонії:

а) засуджені, які правомірно себе поводять;

б) засуджені, які вчиняють проступки, порушуючи встановлений порядок відбування покарання;

в) засуджені, визнані злісними порушниками встановленого порядку відбування покарання;

г) засуджені, які вчиняють злочини.

При цьому потрібно також враховувати, що особистісні характеристики раніше судимих осіб змінюються протягом строку відбування покарання, що впливає на зарахування засудженого до того чи іншого типу особи злочинця або класифікаційної групи. У зв’язку з цим персоналу виправних колоній варто враховувати зазначені особливості при здійсненні заходів корегування та застосуванні до особи засобів виправлення та ресоціалізації.

Більше того, поділ раніше судимих осіб потрібно здійснювати з урахуванням ступеня вираження криміногенних властивостей раніше судимої особи та наявності неофіційних відносин, які впливають на вибір попереджувальних засобів щодо засудженого. Для підвищення ефективності виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб доцільно використовувати такі критерії класифікації, які найбільш повно відображають набутий раніше судимою особою злочинний досвід, сприйняття нею тюремної субкультури у разі, якщо ця особа раніше вже засуджувалась до покарання у виді позбавлення волі, а також характеристики раніше судимої особи в різні періоди відбування нею покарання.

2.2.

<< | >>
Источник: СТЕПАНОВА ЮЛІЯ ПЕТРІВНА. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ВИКОНАННЯ ТА ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК ЩОДО РАНІШЕ СУДИМИХ ОСІБ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Луцьк - 2015. 2015

Еще по теме Поняття та класифікація раніше судимих осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі:

  1. 1.2 Стан і тенденції насильницької злочинності осіб жіночої статі в сучасних умовах в Україні
  2. 3.3 Заохочувальні норми кримінально-виконавчого права як засіб формування правомірної поведінки засуджених до позбавлення волі
  3. ВСТУП
  4. Стан наукового дослідження проблем виконання та відбування покарання щодо раніше судимих осіб у місцях позбавлення волі
  5. Історико-правовий аналіз виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі раніше судимими особами
  6. Поняття та види рецидиву злочинів в Україні
  7. Поняття та класифікація раніше судимих осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі
  8. Зміст сучасної політики у сфері виконанняпокарань України щодо раніше судимих осіб у контексті міжнародно-правових вимог та практики
  9. Основні напрямки удосконалення класифікації та розподілу раніше судимих осіб за видами кримінально-виконавчих установ закритого типу
  10. Шляхи підвищення в Україні ефективності режиму виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі
  11. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  12. 1. 1. Проблеми становлення науки кримінально-виконавчого права.
  13. 1.2 Стан і тенденції насильницької злочинності осіб жіночої статі в сучасних умовах в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -