Особливості правового регулювання праці засуджених залежно від виду виправної колонії

У попередньому підрозділі роботи розглянуто загальні питання правового регулювання і практики працевикористання засуджених до позбавлення волі під час відбування покарання незалежно від виду виправної колонії, де такі засуджені можуть триматися постійно чи тимчасово.

У сучасному кримінально-виконавчому законодавстві України порядок і умови праці цієї категорії засуджених закріплені таким чином, що формально вони майже нічим не відрізняються від порядку та умов праці інших громадян на підприємствах різних форм власності. До такого оптимістичного висновку доводить зміст абз. 8 ч. 1 ст. 8 Гл. 2 “Правовий статус засуджених” про право засуджених на оплачувану працю, організовану відповідно до вимог законодавства про працю, у тому числі щодо тривалості, умов та оплати праці; зміст абз. 4 ч. 1 ст. 118 Гл. 18 КПК “Праця засуджених до позбавлення волі”, що гарантує їм право брати участь у трудовій діяльності, а також абз. 3 ч. 1 ст. 118 КВК, згідно з яким праця засуджених регламентується Кодексом законів про працю України. Утім певні відмінності все ж таки є і визначаються вони тим, що регламентуючи відповідні правові гарантії чинне кримінально- виконавче законодавство одночасно передбачає і чимало особливостей (різних правил, умов, а фактично обмежень) працевикористання засуджених залежно від:

- виду й рівня безпеки виправної колонії;

- виду дільниці СПС виправної колонії, в якій тримають засуджених до позбавлення волі;

- поведінки засудженого під час відбування покарання (схильність до втечі, нападу на адміністрацію чи інших засуджених, перебування на профілактичному обліку);

- віку та статі засуджених;

- наявності інфекційних, тяжких соматичних захворювань і психічних відхилень у поведінці (у тому числі схильність до самогубства);

- інших підстав, передбачених чинним законодавством.

Однак кримінально-виконавчим законодавством передбачені й загальні особливості працевикористання засуджених до позбавлення волі, які переважно стосуються обмежень щодо видів робіт і посад, і не залежать від виду й рівня безпеки (режиму) виправної колонії.

- на всіх роботах і посадах у територіальних органах управління ДПтС, адміністративних будівлях, у яких розміщується персонал з охорони установ виконання покарань;

- у приміщеннях, де розміщені зброя, спецзасоби та службова документація;

- на роботах, пов’язаних з устаткуванням для множення документів, радіотелеграфною та телефонною технікою (за винятком лінійних монтерів у присутності представників адміністрації установ виконання покарань);

- на посадах продавців, бухгалтерів-операціоністів, касирів, завідувачів продовольчих і речових складів, комірників;

- на роботах, пов’язаних з обліком, збиранням і видачею медикаментів, а також вибухових і отруйних речовин;

- як фотографів, зубопротезистів, водіїв легкових та оперативних автомобілів і мотоциклів;

- на посадах з підпорядкуванням їм вільнонайманих працівників;

- на роботах, що пов’язані з обслуговуванням і ремонтом технічних засобів охорони й нагляду;

- на роботах, що пов’язані з наданням медичної допомоги.

Встановлені певні обмеження (правила відбору) для засуджених, яких

залучають до робіт з господарського обслуговування установ виконання

покарань (Розд. ХХІІ ПВР), а також щодо правил спільної роботи та спілкування засуджених з вільнонайманим персоналом УВП (Розд. ХХІІІ ПВР).

Низка нормативних особливостей стосується праці засуджених у колоніях різного рівня безпеки, для чого попередньо необхідно розглянути їх види.

Згідно із ст. 11 КВК України різновидами установ виконання покарань є арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії), а також слідчі ізоляторі у випадках, передбачених цим Кодексом. Згідно з інших положень ст. 11 КВК, кримінально-виконавчі установи поділяють на 2 види: кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри), які виконують покарання у виді обмеження волі, і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії), які виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі.

За рівнем безпеки виправні колонії поділяють на колонії мінімального, середнього й максимального рівня безпеки. У свою чергу, виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяють на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

Зауважимо, що чинний КВК не визначає поняття “рівень безпеки виправної колонії”. Отже, рівень безпеки можна розуміти як певний, вищий чи нижчий, ступінь безпеки: суспільства (загалу) від засуджених і навпаки; адміністрації виправної колонії від засуджених і навпаки; різних груп (категорій) засуджених стосовно одна одної; нарешті, ступінь безпеки самої виправної колонії від громади (населення) оточуючого міста, селища, села чи сусіднього населеного пункту. Так, політичні науки послуговуються поняттям рівень безпеки [9, с. 52].

Крім того, ми не змогли найти задовільну відповідь на запитання: задля чого потрібно було в новому КВК розділяти колонії за рівнями безпеки, а не скористатись усталеним, зрозумілим для науковців і практиків розподілом колоній у ВТК України за видами режиму? Так, згідно зі ст. 13 ВТК 1970 р.

виправно-трудові колонії поділялись на колонії-поселення (двох видів) та колонії загального, посиленого режиму, суворого режиму й особливого режиму. Зі змісту норм чинного КВК зрозуміло, що рівень безпеки виправної колонії корелюється з відповідним режимом тримання. Так, режим тримання є визначальним при поділі колоній у КВК РФ, РБ, РК та інших, колись “союзних”, а нині незалежних державах. Утім це питання, хоча й потребує уваги та подальшої наукової розробки, не входить до предмета дослідження.

Щодо працевикористання засуджених у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання (за ВТК 1970 р. це колонії- поселення), то аналіз положень ст. 18 і ст. 138 КВК свідчить, що законодавець порядок виконання та відбування покарання (режим) у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання (які не мають дільниць соціальної реабілітації через їх непотрібність) прирівняв до порядку й умов (режиму) тримання засуджених у дільниці соціальної реабілітації (далі - ДСР).

Одночасно Інструкцією з нагляду забороняється залучати засуджених до робіт за межами установи в разі відсутності постійного нагляду за ними на виробничих об’єктах або зв’язку з черговою частиною установи.

Зауважимо, що головна відмінність умов тримання (і працевикористання) засуджених у дільниці соціальної реабілітації (далі - ДСР) від дільниці ресоціалізації (далі - ДР) полягає у відсутності охорони, але при забезпеченні постійного нагляду за засудженими (абз. 1 ч. 2 ст. 99 КВК). Саме така відмінність дає змогу адміністрації організувати працю засуджених до позбавлення волі максимально наближеною до умов, встановлених чинним КЗпПУ, призвичаїти їх до майбутнього життя в середовищі правослухняних громадян. Очевидно, що з цих же причин пунктом 1 Розділу ХХІ Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - ПВР) передбачається, що у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і ДСР інших виправних колоній засуджені можуть залучатись до праці не лише на власному виробництві виправної колонії (що є правилом), але й на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, у тому числі за межами адміністративного району установи виконання покарань, з письмового дозволу начальника територіального органу управління ДПтС за умови забезпечення постійного нагляду за ними та щоденного повернення до житлової зони.

Практика прокурорського нагляду за додержанням законів в установах виконання покарань Запорізької області дає підстави для висновку про необхідність заборонити працевикористання засуджених до позбавлення волі за межами адміністративного району розташування виправної колонії без щоденного їх повернення до жилої зони. Так, під час бесід з прокурорами було з’ясовано численні факти вчинення засудженими (переважно у нічний час та вихідні дні) за межами виправних колоній злочинів та інших правопорушень. Прокурорами Запорізької “тюремної” прокуратури (ліквідованої у 2011 р. за наказом Генерального прокурора України В. Пшонки), зокрема фіксувалися факти: а) втечі у 2005 р. засудженого Р. (БВК № 77, м. Бердянськ) з відомчої бази відпочинку “Таврія” (м. Приморськ Запорізької області); б) викрадення службового автомобіля ЗАЗ “Таврія” з БВ “Таврія”, на якому після втечі засуджений Р. доїхав до міста Маріуполь, де і був затриманий розшуковою групою БВК № 77; в) самовбивство на БВ “Таврія” засудженого Д. (шляхом повішення) через місяць після втечі засудженого Р.; г) систематичне вживання алкогольних напоїв засудженими господарської обслуги БВ “Таврія”, відряджених з Веселівської ВК № 8. Прокурором було виявлено факт запійного вживання алкоголю засудженим В. з господарської обслуги БВ “Таврія”, жителем Приморська, який протягом 7 днів не міг прийти до тями і виїхати до ВВК № 8 для розгляду районним судом клопотання адміністрації установи про застосування до цього засудженого амністії.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо за необхідне заборонити працевикористання засуджених до позбавлення волі за межами адміністративного району розташування виправних колоній усіх рівнів безпеки без щоденного їх повернення до жилої зони.

Виправні колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання тим не менш є кримінально-виконавчими установами закритого типу, в яких засуджені цілодобово тримаються під охороною (окрім ДСР), з усіма обмеженнями, що з нею пов’язані, а тому регулювання праці засуджених у цих колоніях майже не відрізняється від правил і умов, встановлених для колоній середнього рівня безпеки. Наприклад, у виправних колоніях закритого типу встановлюються обмеження щодо певних умов працевикористання засуджених залежно від їхньої поведінки під час відбування покарання. Для виявлення, постановки на облік та організації нагляду за особами, схильними до порушень встановленого порядку відбування покарання, в установах здійснюється цілий комплекс спеціальних профілактичних заходів. Робочі місця особам, яких взято на профілактичний облік, надаються в цехах (дільницях), які добре проглядаються і контролюються. Використання осіб, які перебувають на профілактичному обліку, на роботах з господарського обслуговування, а також в якості водіїв, трактористів, кранівників, вантажників та електриків забороняється. Виведення таких осіб на роботу здійснюється тільки в першу зміну і виключно на виробничі об’єкти, забезпечені надійною ізоляцією.

Стан здоров’я кожного засудженого також ураховується при вирішенні питання про його працевлаштування. Наприклад, згідно з Інструкцією з організації профілактики та попередження самогубств серед осіб, які тримаються в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, схильні до самогубства особи беруться адміністрацією на профілактичний облік, що оформляється протоколом комісії. Приміром у 2012 р. на профілактичних обліках психологів установ виконання покарань та слідчих ізоляторах перебувало близько 4,4 тис. осіб, схильних до самогубств та членоушкоджень, на 1 січня 2013 р. на профілактичних обліках психологів виправних колоній та слідчих ізоляторів перебувало понад 19,0 тис. (за такий же період минулого року - понад 18,7 тис.) засуджених та осіб, узятих під варту, які потребують постійної психологічної допомоги та підтримки, із них: 4,8 тис. - схильних до самогубств та членоушкоджень; 4,6 тис. - із психічними відхиленнями; 911 осіб - схильних до створення конфліктних ситуацій серед засуджених [93]. Виведення їх на роботу здійснюється тільки в першу зміну. Ці правила є загальними, тобто обов’язковими для дотримання персоналом усіх установ, підпорядкованих ДПтСУ.

Інший різновид (за режимом) виправних колоній - колонії середнього рівня безпеки за своїм призначенням поділяють на виправні колонії для тримання:

- жінок, засуджених до довічного позбавлення волі;

- жінок, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії;

- чоловіків, вперше засуджених до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини;

- чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; засуджених за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; переведених з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК. У секторі максимального рівня безпеки виправної колонії цього рівня безпеки можуть триматись також чоловіки, засуджені до довічного позбавлення волі.

Цей вид колоній у кримінально-виконавчій системі України

представлений найбільш широко. Рішеннями центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань передбачено, щоб у найбільш густонаселених областях (територіях) розташовували колонії середнього рівня безпеки як для вперше засуджених до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини, так і для тримання чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, засуджених за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі та переведених у встановленому порядку з колоній максимального рівня безпеки.

Проведений аналіз регулювання праці засуджених у різних виправних колоніях середнього рівня безпеки свідчить, що порядок працевикористання вперше засуджених до позбавлення волі майже не відрізняється від порядку працевикористання рецидивістів і засуджених, переведених у встановленому порядку з колоній максимального рівня безпеки. Усі положення ст. 118 і 119 КВК стосуються цих засуджених, з урахуванням зауваження в ч. 3 ст. 118, що перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених до позбавлення волі, визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. Наприклад, не можна використовувати цих засуджених на роботах, пов’язаних з обслуговуванням технічних засобів охорони, а також розміщених у заборонених зонах інженерних засобів охорони, для роботи з бухгалтерськими документами, для роботи касирами, завідувачами складами тощо. Це обмеження стосується працевикористання засуджених у будь-якій з установ виконання покарань.

Крім того, п. 1 Розділу ХХІ Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань встановлено, що при організації працевикористання засуджених у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього та максимального рівня безпеки виключається можливість їх проживання на виробничих об’єктах.

Низка інших, переважно режимних обмежень, міститься як у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, так і в інших відомчих підзаконних актах, які мають обмежений доступ, оскільки унормовують практичну сторону діяльності підрозділів охорони, нагляду та безпеки УВП.

Найсуворіші за режимом тримання - виправні колонії максимального рівня безпеки (сектори максимального рівня безпеки на територіях виправних колоній середнього рівня безпеки) призначені для тримання:

- чоловіків, засуджених до покарання у виді довічного позбавлення

волі;

- чоловіків, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі;

- чоловіків, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії;

- чоловіків, засуджених за умисні особливо тяжкі злочини;

- чоловіків, засуджених за вчинення умисних тяжких або особливо тяжких злочинів у період відбування покарання у виді позбавлення волі;

- чоловіків, переведених з колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому чинним КВК.

Очевидно, що колонії максимального рівня безпеки призначені для тримання найбільш небезпечних злочинців, переважно осіб, які неодноразово

засуджувались за тяжкі та особливо тяжкі злочини до позбавлення волі. Саме тому чинним КВК охорона і нагляд за засудженими в таких колоніях передбачені як найбільш суворі.

Отже, особливості (переважно режимні обмеження) організації і порядку працевикористання засуджених до позбавлення волі залежать, у першу чергу, від рівня безпеки виправної колонії і категорії засуджених, які в ній тримаються. Наприклад, особливості працевикористання засуджених до довічного позбавлення волі у виправних колоніях максимального рівня безпеки визначаються головним чином залежно від того, в яких приміщеннях вони тримаються. Так, згідно із ч. 1 ст. 140 КВК у виправних колоніях максимального рівня безпеки засуджені тримаються в умовах суворої ізоляції у звичайних жилих приміщеннях та приміщеннях камерного типу (далі - ПКТ). Відповідно до ч. 1 ст. 150 КВК засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка. Щодо залучення до праці, то ч. 3 ст. 151 КВК визначає, що засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу. Саме тому засуджених, яких тримають у ПКТ, можуть залучати до праці на території колонії виключно в цих приміщеннях.

Така особливість обмежує у виборі праці не тільки засуджених, але й адміністрацію колонії максимального рівня безпеки зокрема в:

а) переліку видів робіт, що їх можна запропонувати засудженим,

б) використанні (наданні) необхідних для належного виконання робіт верстатів, інструментів, іншого приладдя, оскільки частина з них, наприклад, промислові верстати й станки не встановлюють у жилих приміщеннях, а більшість інструментів є забороненими для зберігання і використання засудженими: колюче-ріжучі (наприклад, ножі, різці), більшість різновидів клею, лаки, розчинники фарб тощо.

Одночасно ця особливість організації праці засуджених вимагає від керівництва колонії максимального рівня безпеки або середнього рівня безпеки, на території якої створено сектор максимального рівня безпеки, залучати додаткові сили й засоби задля здійснення належного (надійного) покамерного нагляду за працюючими з метою запобігання порушенням режиму тримання, збереження життя і здоров’я засуджених, у тому числі запобігання самогубствам, іншим проявам аутоагресії.

З огляду на викладене, організація працевикористання засуджених, яких тримають у ПКТ виправної колонії максимального рівня безпеки, для персоналу колонії є справою досить складною й затратною, а праця самих засуджених - малоефективною, монотонною, низькооплачуваною, а отже, такою, що не викликає у більшості засуджених бажання працювати більш старанно, підвищувати свою кваліфікацію, проявляти корисну ініціативу тощо. Більш ефективно, з меншими затратами на організацію нагляду можна організувати працю довічно засуджених, якщо вони переведені з ПКТ виправної колонії максимального рівня безпеки і тримаються в загальних приміщеннях такої колонії. Але достатнього фронту робіт для працевлаштування цих засуджених адміністрація колоній не має. І з цією ситуацією необхідно щось вирішувати.

Наразі створена дещо парадоксальна ситуація, яка полягає в тому, що досить тривалий час на адресу кримінальної-виконавчої системи, точніше управління Державною Пенітенціарною службою висловлюються нарікання на невідповідності забезпечення та організації праці засуджених дійсним потребам. Між тим, ознайомлення з інформацією на офіційному вебсайті Державної пенітенціарної служби, її регіональних структурних підрозділів свідчить про інше. Приміром тільки в Запорізькій області функціонує шість виправних колоній різного рівня безпеки, в інформації про діяльність яких обов’язково вказується становище із забезпеченням засуджених роботою, каталогом продукції, що випускається та прайс-листами (Додаток З). Виникає питання чи офіційна інформація відображує реальний стан речей чи далека від нього.

В ході дослідження ми провели анкетування з метою з’ясувати реальний стан забезпечення засуджених працею в колоніях Запорізької області серед засуджених, співробітників виправних колоній і прокурорів. Результати анкетування засвідчили таке. Щодо оцінювання характеру праці засуджених під час відбування покарання цими категоріями респондентів установлено, що 75% співробітників колоній та 70% прокурорів вважають, що засуджені повинні працювати, при цьому 69% засуджених вказали на бажання працювати.

З приводу реального стану забезпечення роботою, ми отримали такі показники: 23% засуджених надана адміністрацією робота задовольняє повністю, 52% задовольняє не в повній мірі, 16% - робота не подобається, 18% вважають, що вона не відповідає їх спеціальності. При цьому 44,5% персоналу колоній та 60% прокурорів вважають, що робота в тій чи іншій мірі задовольняє засуджених. Рівень оплати засуджених респонденти оцінюють наступним чином: вважають, що в колонії нарахована зарплата переважно їх задовольняє - 22,5% персоналу, 11,4% працюючих засуджених, 0% прокурорів; переважно не задовольняє - 35% персоналу, 81,5% засуджених, 50% прокурорів. При цьому 66,8% працюючих засуджених вказали, що заробляють недостатньо й не мають змоги перераховувати кошти близьким, оскільки самим не вистачає на першочергові потреби. Недоліками в організації праці переважно визнають:

- відсутність належних інструментів, старе та зношене обладнання (29% засуджених, 30% персоналу,80% прокурорів);

- неналежні санітарні умови праці - холод, протяги, бруд, відсутність переодягальні, туалету тощо (54% засуджених, 30% персоналу, 80% прокурорів);

- недоліки в охороні праці засуджених - відсутність служби охорони праці, відсутність захисних пристроїв на верстатах, інструментах, відсутність спецодягу тощо (68,5% засуджених, 35% персоналу, 80% прокурорів).

Визнаємо, що змінити ситуацію на краще виключно за рахунок виправних колоній (переважно зусиллями і за ініціативою персоналу підприємств виправних колоній), за відсутності розуміння й бажання зрозуміти глибину (й першопричини) цієї проблеми посадовцями на найвищих щаблях державної влади, практичні аспекти цього питання ще тривалий час вирішуватимуться на розсуд керівництва виправних колоній.

Цілком аргументованою є розуміння того, що в кримінально-виконавчих установах повинна мати відповідний економічний ефект, оскільки він бачить за можливе її використання за умови комплексної модернізації виробничих потужностей КВУ, для задоволення внутрішніх потреб цих установ, а з розширенням видів господарської діяльності за умови державної підтримки (пільги, преференції тощо) і гнучкої маркетингової політики - і розвиток матеріально-побутової частини КВУ. Однак без матеріального заохочення засуджених, які працюють у господарстві КВУ, підвищити рівень продуктивності виробництва до рівня конкурентоспроможного навряд чи вдасться [36, с. 38-43].

На думку А. В. Градецького, підвищення рівня продуктивності праці засуджених слід здійснювати не лише матеріальним заохоченням, а й розширенням видів діяльності. Це потребує відповідного переобладнання виробничих потужностей, а відтак, і державного кредитування [26, с. 126].

Переконані, що зрушити з місця проблему працевикористання засуджених до позбавлення волі можливо лише запропонувавши суспільству й керівництву держави програму кардинальної зміни підходів до регулювання і організації праці засуджених при виконанні та відбуванні покарання. До праці особа, засуджена до позбавлення волі, не повинна примушуватись, такий обов’язок їй має передбачати закон - кримінальне і кримінально-виконавче законодавство. Будь-які інші тимчасові, косметичні, а тим більш не системні підходи і заходи давно назрілу в кримінально-виконавчій системі проблему остаточно не вирішують.

На нашу думку, внесення законодавцем несуттєвих, науково необгрунтованих, не обговорених суспільством змін чи поправок до чинного КВК стосовно регулювання праці засуджених до позбавлення волі є паліативом, оскільки ніколи не приведе цей інститут кримінально-виконавчого права і законодавства до бажаного результату - однозначного, зрозумілого усім суб’єктам і учасникам кримінально-виконавчих відносин унормування порядку і правил залучення до суспільно корисної і оплачуваної праці осіб, які відбувають позбавлення волі у виправних колоніях різного рівня безпеки.

Так, для кардинального виправлення ситуації мають бути розроблені, затверджені і реалізовані за участю і під контролем КМ України, по-перше, Концепція працевикористання засуджених до позбавлення волі, по-друге, і це головне, - цільова Державна програма працевикористання засуджених у місцях позбавлення волі.

Для цього КМ України необхідно передбачити й здійснити такі кроки:

- створення Міністерством юстиції України відомчої комісії або з його ініціативи міжвідомчої державної комісії з вивчення проблеми і підготовки проекту Концепції працевикористання засуджених до позбавлення волі (можливо засуджених до громадських робіт, арешту і обмеження волі), з наступним її обговоренням з науковцями, практиками, визнаними правозахисниками (їх об’єднаннями (організаціями), в засобах масової інформації (ЗМІ), на парламентських слуханнях тощо);

- проведення провідними науковими і науково-дослідними установами на і за рахунок державного замовлення цільових досліджень усього комплексу питань (проблематики) працевикористання осіб, позбавлених волі: а) соціально-політичних (думки суспільства і влади); б) фінансово- економічних (попит на вироби, послуги засуджених взагалі та в окремих регіонах, областях, територіях, їх собівартість, відповідність вимогам безпечності та якості, потреба у фінансуванні, його джерелах тощо); в) кримінологічних (зокрема, можливості реального впливу праці на виправлення засуджених, зниження криміногенності середовища засуджених за рахунок збільшення відсотка зайнятих суспільно корисною працею); г) стану правового регулювання та його фактичного дотримання в установах виконання покарань;

- узагальнення членами міжвідомчої комісії результатів усіх проведених досліджень (результатів, висновків, пропозицій) та їх широке обговорення з зацікавленими відомствами й організаціями (у тому числі міжнародними);

- підготовку спільного проекту Концепції працевикористання засуджених до позбавлення волі, обговорення і затвердження основних її положень на спеціальній спільній нараді в Міністерстві юстиції України;

- підготовка під головуванням Міністерства юстиції України проекту Державної цільової програми працевикористання засуджених у місцях позбавлення волі;

- обговорення і затвердження Державної цільової програми на засіданні КМ України з наступним опублікуванням у ЗМІ;

- обов’язкове передбачення необхідних коштів у видатковій частині Державного бюджету на кожен рік реалізації Державної цільової програми;

- організацію контролю за вчасним виконанням планових заходів Державної цільової програми, а також цільовим використання виконавцями бюджетних і залучених позабюджетних коштів.

Переконані, що саме у такий спосіб можна виправити ситуацію, яка склалась сьогодні з регулюванням і фактичною реалізацією права на працю засуджених до позбавлення волі, встановити розумний баланс прав засуджених і законних інтересів потерпілих від злочинів, розблокувати роботу територіальних підрозділів Державної виконавчої служби щодо примусового виконання судових рішень, а також частково компенсувати бюджетні витрати на утримання працездатних засуджених за рахунок їхньої заробітної плати.

2.3.