Основні напрямки удосконалення класифікації та розподілу раніше судимих осіб за видами кримінально-виконавчих установ закритого типу

Як показали результати даного дослідження, виконання покарання у виді позбавлення волі щодо раніше судимих осіб охоплює декілька стадій, які у взаємозв’язку являють собою цілісний процес, спрямований на досягнення цілей покарання.

На першій стадії, яка розпочинається після винесення вироку та вступу його у законну силу, раніше судимій особі призначається вид УВП за правилами первинної [277] або, як ще її називають науковці, юридичної [124] класифікації. Класифікація засуджених до позбавлення волі, яку передбачено нормами кримінально-виконавчого права, має тісний зв'язок з класифікацією злочинів у кримінальному праві і класифікацією особи злочинця у кримінології. Вони перебувають у постійній взаємодії та доповнюють одна одну. Як зазначає А. Х. Степанюк, рішення про первісне призначення засудженим до позбавлення волі виду УВП, у якій вони повинні відбувати покарання, здійснює великий вплив на діяльність цих установ, на правове положення засуджених і у кінцевому результаті на досягнення цілей покарання [128, с. 263].

Загалом класифікація та розподіл раніше судимих осіб за видами КВУ закритого типу покликана забезпечити реалізацію таких принципів кримінально - виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, як принцип справедливості, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, а також принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань (ст. 5 КВК України) [130]. Саме цей принцип, як свідчить практика, є визначальним під час розподілу та направлення у виправну колонію для відбування покарання раніше судимих осіб. Окрім цього, при визначенні різновиду колонії зазначений принцип акумулює основні ідеї усіх попередніх принципів [60].

На думку І. Г. Богатирьова, диференціація виконання покарання полягає в тому, що залежно від складу вчинених злочинів до різних категорій засуджених у процесі відбування ними покарання застосовуються різні форми та методи профілактично-виховного впливу [25, с. 157]. Одним з методів диференціації виконання покарань, на думку вченого, є класифікація засуджених.

Однак у сучасних умовах ефективність реалізації у виправних колоніях України принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарань є незначною [113] та потребує удосконалення методів та механізмів його застосування. Підтвердженням цього є злочинні прояви з боку засуджених, які мають місце у виправних колоніях, та інші негативні явища, а також значний рівень постпенітенціарної злочинності.

Відповідно до ст. 86 КВК України вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань [130], а саме - ДПтС України. До 2001 р. визначення виду установи, в якій засуджений відбуватиме покарання, здійснював суд. Зараз цей розподіл здійснюють відповідні Регіональні комісії, які створюються при кожному управлінні ДПтС України і діють при СІЗО. Їх діяльність регламентується Положенням про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі та Інструкцією про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затвердженими наказом Міністерства юстиції України № 222/5 від 08 лютого

2012 р. [180].

Слід зазначити, що деякі науковці, зокрема О. Б. Пташинський, вважають, що ДПтС України має не визначати вид виправної колонії, а розміщувати засуджених відповідно до обраного судом виду режиму колонії [195, с. 71]. Цю думку поділяє і І. С. Яковець, стверджуючи, що встановлення порядку, за яким визначення виду УВП покладається на Регіональні комісії на підставі тих же обставин, що всебічно вивчаються судом при розгляді справи та призначенні покарання, фактично є передачею функції правосуддя некомпетентному державному органу - Департаменту [277, с. 178] (на той час центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, був ДДУ ПВП). Підтримуючи подібну позицію, В.

Однак, як стверджують окремі фахівці з числа персоналу ДКВС України, при такому підході та визначенні судом виду установи, в якій відбуватиме покарання засуджений, траплялась велика кількість помилок. Допоки з’ясовувалось, що засудженому неправильно визначено вид колонії, питання про направлення повторно розглядалось судом, відбувалось переведення засудженого з однієї установи до іншої, минало багато часу, що аж ніяк не сприяло ефективному виконанню покарань і виправленню засудженого.

Слід визнати, що діяльність Регіональних комісій в Україні на сьогоднішній час достатньо ефективна і забезпечує чіткий розподіл засуджених за видами УВП. Це показало проведене у ході даного дослідження опитування персоналу виправних колоній. Більшість опитаних, а саме 57 %, вважають, що вибір виду колонії за рівнем безпеки, в якій відбуватиме покарання засуджений до позбавлення волі, повинні здійснювати саме Регіональні комісії, 43 % опитаних віддають перевагу судовій діяльності у цій сфері (Додаток Г.2.).

При призначенні покарання у виді позбавлення волі межі і зміст примусу частково зумовлюються видом виправної колонії, адже ступінь обмежень, що застосовують до засуджених у колоніях різних рівнів безпеки, значно різниться. Оскільки вид колонії, у якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається ДПтС України, можна сказати, що зміст і межі примусу, а отже, і покарання, визначаються не тільки кримінально-правовими, а й кримінально-виконавчими нормами [216, с. 217]. Такою є ситуація на сьогодні. Інша справа, наскільки це правомірно і чи відповідає положенням Конституції України, адже у статті 63 Конституції зазначено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначено законом і встановлені вироком суду [115].

Як показала практика, Регіональні комісії проводять первинну класифікацію засуджених на основі двох тісно пов’язаних між собою груп ознак, які визначають: а) особу засудженого (суб’єктивні ознаки); б) характер і тяжкість вчиненого злочину (об’єктивні ознаки) [124, с. 163].

Очолює Регіональну комісію голова (перший заступник начальника територіального органу ДПтС України за посадою), який має двох заступників (заступника начальника територіального органу із соціально-виховної та психологічної роботи та начальника СІЗО за посадою). До складу комісії входять: начальники відділу, відділення (групи) контролю за виконанням судових рішень, начальники медичної служби, начальники оперативного відділу (відділення) територіального органу ДПтС України та СІЗО (п. 6 Положення про Регіональну комісію [180]). Відповідно до п. 3 Положення при вирішенні питань про визначення рівнів безпеки виправних колоній, в яких засуджені відбувають покарання, Регіональна комісія у своїй діяльності керується КВК України, Інструкцією, вироком суду та іншими матеріалами про особу засудженого [180].

Розподіл засуджених і направлення їх для подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі у КВУ здійснюється у СІЗО.

Апеляційної комісії, одним з завдань якої є розгляд заяв і скарг засуджених осіб, їх захисників, законних представників, батьків, близьких родичів та інших громадян з питань розподілу та направлення засуджених до позбавлення волі. Рішення, вказівки, роз’яснення та методичні рекомендації Апеляційної комісії з питань діяльності Регіональних комісій щодо визначення рівнів безпеки виправних колоній особам, засудженим до позбавлення волі, їх розподілу та переведення є обов’язковим для виконання Регіональними комісіями, органами та установами кримінально-виконавчої системи [129, с. 251].

Витяг та довідка про встановлення рівня безпеки виправної колонії долучаються до особової справи засудженого [123, с. 192], якого направляють для відбування покарання під конвоєм не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, який набрав законної сили (ст. 87 КВК України) [130]. Варто зазначити, що на практиці ці строки досить часто порушуються, чим обмежуються права засудженої особи, яка підлягає направленню до виправної колонії. Фактично засуджений тривалий час залишається поза дією режиму відбування покарання та виправного впливу. Т аке порушення строків можливе, як правило, з наступних причин: несвоєчасне надходження документів щодо попередніх судимостей особи, що не дає змоги визначити йому вид установи виконання покарань; необхідність додаткового з’ясування в суді тих чи інших обставин; несвоєчасне прийняття рішення Регіональною комісією щодо розподілу засуджених тощо [129, с.253].

Особова справа засудженого складається з двох частин. Перша частина містить анкету засудженого, фотографію, дактилокарту, протокол затримання, копію вироку суду, копії постанов та ухвал, довідку про попередні судимості. Друга частина містить довідку-характеристику слідчого, персональний або індивідуальний наряд на етапування засудженого, копію характеристики, медичну картку із СІЗО, документи про заохочення чи стягнення та інші документи [123, с. 192]. Щодо особової справи раніше судимих осіб, до переліку цих документів слід обов’язково включити характеристику з УВП, у якій зазначена особа відбувала покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або арешту. Наявність такої характеристики полегшить вивчення раніше судимої особи як під час знаходження її у дільниці карантину, діагностики і розподілу, так і під час подальшого виконання покарання. До того ж назріла необхідність створення у ДПтС України єдиної систематизованої інформаційної системи, яка міститиме дані щодо засуджених, які відбували покарання у виді позбавлення волі. Ці дані повинні охоплювати кримінально-правову, кримінологічну та кримінально-виконавчу характеристику на кожного засудженого. При направленні до виправної колонії раніше судимої особи ця характеристика вже міститиме дані, отримані за результатами вивчення особи засудженого адміністрацією виправної колонії за попереднім місцем відбування покарання, а потім її доповнюватиме адміністрація під час перебування особи у виправній колонії, до якої особу направлено. Паралельно із направленням особової справи засудженого (у друкованому варіанті) адміністрація СІЗО повинна вносити дані щодо засудженого до єдиної систематизованої інформаційної системи.

Розподіл засуджених до позбавлення волі безпосередньо здійснюють Регіональні комісії або за персональними та індивідуальними нарядами, які Регіональна комісія запитує у ДПтС України. Відповідно до змісту ст. 18 КВК України, раніше судимі особи, які відбували покарання у виді позбавлення волі та особи, які вчинили умисний злочин середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі, утримуються у виправних колоніях середнього рівня безпеки; раніше судимі особи, які вчинили умисний тяжкий чи особливо тяжкий злочин в період відбування покарання у виді позбавлення волі, утримуються у колоніях максимального рівня безпеки.

Варто зауважити, що категорії осіб, яких слід направляти до колонії того чи іншого рівня безпеки, закріплені як у ст. 18 КВК України «Виправні колонії», так і в Інструкції. Причому деякі положення, викладені в Інструкції, суперечать змісту ст. 18 КВК України. Для прикладу проведемо таке порівняння: за ч. 1 ст. 18 КВК України у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання відбувають покарання засуджені вперше до

позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України. Це коло осіб значно звужене у п. 2. 2 Інструкції: не підлягають розподілу та направленню із СІЗО до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання: 1) особи, які злісно порушували вимоги режиму в місцях попереднього ув’язнення; 2) інваліди першої та другої груп та особи, які досягли пенсійного віку; 3) вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей віком до трьох років; 4) особи, які не пройшли повний курс лікування венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та наркоманії; 5) особи, які засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; 6) особи, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбування покарання у виді арешту або обмеження волі. Тож постає два питання: чи доцільні такі обмеження і наскільки вони правомірні?

Видається, ці обмеження, окрім тих, які стосуються інвалідів, осіб, які досягли пенсійного віку, вагітних жінок та жінок, які мають при собі дітей віком до трьох років, дійсно вироблені з урахуванням потреб практики і спрямовані на оздоровлення клімату у колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, недопущення поширення захворюваності на наркоманію та туберкульоз серед засуджених вперше. Однак варто зазначити, що положення Інструкції в цій її частині суперечать КВК України. З огляду на це слід або ж передбачити ці обмеження в п. 1 ч. 2 ст. 18 КВК України, або ж виділити у КВК України замість двох видів колоній один - колонії мінімального рівня безпеки, а вже в Інструкції деталізувати, які категорії осіб слід направляти до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та із загальними умовами тримання, так як це зроблено щодо колоній максимального рівня безпеки (відповідно до Інструкції засуджені у колоніях максимального рівня безпеки можуть утримуватись у звичайних жилих приміщеннях або у приміщеннях камерного типу). Більш прийнятним є перший варіант. Оскільки вище було зазначено, що критерії розподілу засуджених за видами виправних колоній повинні бути визначені виключно кримінально-виконавчим законодавством, у ч. 2 ст. 18 КВК України слід передбачити, що у колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання відбувають покарання засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому КВК України, окрім осіб, які злісно порушували вимоги режиму в місцях попереднього ув’язнення; осіб, які не пройшли повний курс лікування венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та наркоманії; осіб, які засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; осіб, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбування покарання у виді арешту або обмеження волі (Додаток А.2.).

У юридичній літературі окремі автори пропонують переглянути критерії первинної класифікації. Зокрема, І. С. Яковець вважає, що первинну класифікацію потрібно проводити на підставі таких ознак, як стать, вік, вид і строк покарання [277, с. 88]. Згідно із запропонованою нею редакцією ст. 18 КВК України до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання слід направляти чоловіків і жінок, засуджених на строк до двох років позбавлення волі; до колоній мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання - чоловіків, засуджених на строк від двох до п’яти років та жінок, засуджених на строк від двох до десяти років; середнього рівня безпеки - чоловіків, засуджених на строк від п’яти до десяти років, жінок, засуджених на строк понад десять років позбавлення волі та до довічного позбавлення волі; максимального рівня безпеки (з відбуванням покарання у приміщеннях камерного типу) - чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі [277, с. 88]. Однак такі пропозиції видаються неприйнятними, оскільки при таких засадах розподілу не враховується минула злочинна діяльність, досвід перебування раніше судимих осіб в місцях позбавлення волі та вчинення пенітенціарного рецидиву злочинів.

Певні труднощі є і при визначенні того, яких саме осіб слід визнавати такими, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. На сьогоднішній час фінансування ДКВС України не дозволяє будівництво арештних домів для належного виконання покарання у виді арешту, у зв’язку з чим засуджені до цього виду покарання змушені відбувати його у СІЗО, де умови мало чим відрізняються від тих, як є у місцях позбавлення волі. У ч. 2 ст. 51 КВК України йдеться про те, що на засуджених до арешту поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. За своєю суттю арешт - це короткострокове позбавлення волі. З огляду на це осіб, які засуджувались до покарання у виді арешту, варто прирівнювати до таких, що відбували покарання у виді позбавлення волі, й у випадку вчинення повторного злочину і засудження до позбавлення волі, поміщати у колонії середнього або максимального рівня безпеки.

Л. П. Оніка визначає, що не визнаються такими, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі: а) особи, які раніше фактично відбували покарання в місцях позбавлення волі, але були реабілітовані; б) умовно засуджені, засуджені з відстрочкою виконання вироку (статті 45, 46-1, 46-2 КК України 1960 р.), звільнені від відбування покарання з випробуванням при засудженні до позбавлення волі (статті 75, 79, 104 КК України), що фактично не відбували призначене покарання (якщо після закінчення строку відстрочки чи випробування засуджений був звільнений від відбування покарання, у звязку із застосуванням амністії, помилування або незвернення вироку до виконання через закінчення строків давності, встановлених законом); в) особи, засуджені до направлення у дисциплінарний батальйон; г) особи, що були направлені до виправно-трудових профілакторіїв; д) особи, які знаходилися в місцях позбавлення волі, але вирок щодо них був скасований із закриттям справи або змінений з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, чи застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням; е) умовно засуджені до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці (за КК України 1960 р.), якщо вони повністю відбули призначений строк покарання за визначеним місцем роботи або до них було застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; є) особи, які відбувають позбавлення волі, у разі засудження їх за злочини, вчинені до винесення вироку, за яким вони вперше відбувають це покарання; ж) особи, які засуджувались до виправних робіт без позбавлення волі і яким останні з підстав, передбачених ст. 30 КК України 1960 р., були замінені позбавленням волі; з) особи, які раніше засуджувались до позбавлення волі в межах строку перебування під вартою як запобіжного заходу [124, с. 177]. Однак, як бачимо, це коло осіб занадто розширене і дозволяє зараховувати до вперше засуджених до позбавлення волі осіб, які в минулому перебували у місцях позбавлення волі.

Оскільки деякі науковці (В. В. Коваленко, А. Х. Степанюк) вважають, що при визначенні особи такою, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі, слід враховувати те, чи має особа судимість на час перебування у виправній колонії [129, с. 70], дана ознака потребує більш детального розгляду. Зокрема, якщо особа, що вчинила новий умисний злочин, раніше відбувала покарання, але судимість з неї було знято або погашено, суд, кваліфікуючи її дії, не може вважати її раніше судимою і враховувати рецидив злочинів як обставину, що обтяжує покарання згідно зі ст. 67 КК України, або враховувати як ознаку складу злочину. Однак чи можуть Регіональні комісії, розглядаючи питання про визначення засудженому до позбавлення волі виду колонії, не брати до уваги те, що особа раніше перебувала у місцях позбавлення волі, навіть якщо судимості за попередні злочини погашено або знято? Адже перебування в місцях позбавлення волі, як слушно зазначав А. М. Яковлєв, якщо воно не завершилось дійсним виправленням засудженого, залишає серйозний негативний слід в психології рецидивіста [279, с. 156], сприяючи нарощуванню антисуспільної спрямованості раніше судимої особи. Тому видається, що положення п. 2. 4. Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, відповідно до якого «особа визнається такою, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі, у разі якщо вона раніше була засуджена до покарання у виді позбавлення волі та фактично його відбувала в УВП і СІЗО» [95], відповідає потребам правозастосовної практики і спрямоване на забезпечення окремого тримання вперше засуджених до позбавлення волі від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

За КК УРСР 1960 р. під час визначення судом виду колонії засудженому враховувався також факт попереднього засудження і відбування покарання у виді позбавлення волі, незалежно від наявності судимості (ст. 25 КК УРСР) [122]. На відміну від вирішення цього питання в Україні, у РФ склалася дещо інша ситуація. За законодавством РФ, вид колонії визначає суд. Відповідно ст. 58 КК РФ 1996 р. колонію суворого режиму призначають засудженим при вчиненні злочину при рецидиві (небезпечному рецидиві), а такими можуть бути лише особи, які мають непогашену (незняту) судимість за раніше вчинений злочин. А. В. Армашова та В. Є. Южанін провели опитування практичних працівників виправних установ РФ. За результатами опитування з’ясовано, що 78 % опитаних вважають, що правильнішою є норма старого закону, так як відповідно до нового КК РФ до колоній загального режиму направляються особи, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі (зі знятою або погашеною судимістю за попередній злочин), а вони, маючи досвід перебування у місцях позбавлення волі (зі всіма негативними наслідками), негативно впливають на осіб, вперше засуджених до позбавлення волі [13, с. 143]. Таку думку поділяє і Є. Н. Зайцева, а саме: новий Кримінально-виконавчий кодекс РФ став на формальний шлях при визначенні виду виправної колонії для рецидивістів. Відомо, що для них призначені колонії суворого режиму. Однак, якщо у них судимість знята або погашена, вони рецидивістами не вважаються і направляються в колонії загального режиму [80, с. 67]. Науковець слушно зазначає, що це суперечить педагогіці й ускладнює проведення виховної роботи серед засуджених вперше [80, с. 67].

З іншого боку, УВП різних рівнів безпеки забезпечують різний ступінь ізоляції засуджених. Ізоляція виражається в обмеженні пересування і спілкування як з тими, хто знаходиться на волі, так і з засудженими всередині установ. Чим вищий рівень безпеки, тим суворіша ізоляція. Тому існує думка, що утискаються права засуджених, якщо при визначенні виду колонії враховується факт перебування цих осіб в місцях позбавлення волі при відсутності судимості. У теорії кримінального права «наслідком зняття судимості, як і її погашення, є припинення дії всіх її правових наслідків як кримінально-правового характеру, так і загальноправових» [160, с. 212]. Цих осіб можна було б прирівняти у їх правах до засуджених вперше, проте врахування попереднього перебування в місцях позбавлення волі при визначенні виду виправної колонії можна виправдати і пояснити міркуваннями безпеки, а також необхідністю блокування поширення кримінальної субкультури раніше судимими особами.

Слід ураховувати, що відповідно до ст. 61 та 63 Конституції України ніхто не може бути обмежений у правах та свободах не інакше, як за законом та на підставі вироку суду. З огляду на це для усунення наявних розбіжностей потрібно у кримінально-виконавчому законодавстві України визначити поняття особи, яка раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі.

Викладені міркування дають підставу визнати, що до ст. 18 КВК України доцільно включити частину п’яту, у якій визначити: «Особа визнається такою, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі у разі, якщо вона раніше за вироком суду, який вступив у законну силу, була засуджена до покарання у виді позбавлення волі або арешту та фактично відбувала це покарання у кримінально-виконавчих установах закритого типу, незалежно від наявності у неї судимості». Відповідно такими, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, не будуть визнаватися особи, які вчинили злочин у неповнолітньому віці та відбували покарання у виді позбавлення волі у виховних колоніях. Цей виняток ґрунтується на тому, що виховні колонії не настільки пронизані тюремною субкультурою як виправні колонії, тому особи, які раніше перебували у виховних колоніях, не становлять такої небезпеки для інших засуджених в аспекті поширення неформальних норм поведінки, як ті, хто перебував у КВУ закритого типу, - виправних колоніях. В такому випадку обмеження, пов’язані із направленням неодноразово засуджених до позбавлення волі, судимість яких було знято або погашено, буде визначено законом.

У результаті проведеного дослідження також з’ясовано, що ефективний процес класифікації, розподілу та направлення раніше судимих осіб до КВУ закритого типу можливий за таких умов:

1) встановлення законодавчого регулювання розподілу засуджених за УВП шляхом визначення правових підстав організації і діяльності Регіональних та Апеляційної комісій з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі, у КВК України;

2) усунення на відомчому рівні організаційних недоліків у діяльності комісій з питань розподілу та направлення засуджених до установ виконання покарань, зокрема стосовно недотримання строків направлення засуджених із СІЗО до виправних колоній;

3) включення до особової справи раніше судимої особи, яка направляється для відбування покарання до виправної колонії, характеристики установи виконання покарань, у якій дана особа відбувала покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або арешту;

4) створення у ДПтС України єдиної систематизованої інформаційної системи, яка міститиме дані (кримінально-правову, кримінологічну та кримінально виконавчу характеристику) щодо засуджених, які раніше відбували або відбувають покарання у виді позбавлення волі;

5) визначення обмежень щодо направлення деяких категорій засуджених до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання: осіб, які злісно порушували вимоги режиму в місцях попереднього ув’язнення; осіб, які не пройшли повного курсу лікування венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та наркоманії; осіб, яких засуджено за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; осіб, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбування покарання у виді арешту або обмеження волі, через внесення змін до ч. 2 ст. 18 КВК України; внесення таких змін обумовлено необхідністю збереження фізичного та психічного здоров’я засуджених та обмеження негативного впливу зазначених категорій осіб на інших засуджених;

6) законодавчого закріплення поняття «особи, яка раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі» у частині шостій ст. 18 КВК України як такої, що «раніше за вироком суду, який вступив у законну силу, була засуджена до покарання у виді позбавлення волі або арешту та фактично відбувала це покарання у кримінально-виконавчих установах закритого типу, незалежно від наявності у неї судимості».

3.3.