<<
>>

Обов’язки, які покладаються на жінку, звільнену на підставі ст. 79 КК

Виходячи з того, що певна група видів звільнення від покарання пов’язана з вимогами щодо подальшої поведінки засудженого, то підлягають встановленню умови звільнення від покарання або ж їх відсутність [92, с.

426]. Відповідно, умовами є вимоги, які висувають до поведінки звільненої від відбування покарання жінки, передбачені в ч. 2, 5 та 6 ст. 79 КК. Щодо обов’язків, які можуть бути покладені на жінку у разі звільнення її від відбування покарання з випробуванням в порядку ст. 79 КК України, у ч. 2 ст. 79 КК зазначено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може покласти на засуджену обов’язки, передбачені в ст. 76 КК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 КК суд може покласти на засуджену особу такі обов’язки: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; 3) повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Очевидно, що суд покладає на особу, щодо якої застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням, виконання певних обов’язків, які мають сприяти досягненню цілей подібного звільнення. Разом з цим, будь-який з перелічених обов’язків призначається на розсуд суду і жоден не ставиться в обов’язковість (не є імперативним).

У кримінально-правовій науці є різні підходи до класифікації обов’язків, які покладаються на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, як-от: залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи, яка його вчинила [76, с. 13]; залежно від функціонального призначення - обов’язки як засоби реалізації та обов’язки як засоби контролю [69, с.

12]; за ознакою індивідуальності - загальні та спеціальні [268, с. 107-108]; за формою їх реалізації - пасивні (не вчиняти чи утриматися від учинення яких-небудь дій) та активні (здійснити конкретні дії) [160, с. 143]; за функціональним призначенням - соціального, ресоціалізаційного, контрольного (убезпечувального) та реабілітаційного характеру [268, с. 107].

Запропоновані класифікації загалом відображують стан наукової розробки питань класифікації як логічної операції при дослідженні правових явищ і загалом не викликають зауважень за винятком останньої з наведених класифікацій, а саме за критерієм функціонального призначення. Так, автор цієї класифікації до соціальних обов’язків відніс такі обов’язки: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання; офіційно працевлаштуватися; здобути повну загальну середню освіту тощо. До ресоціалізаційних: попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; утримуватися від відвідування місць та територій, визначених судом; офіційно працевлаштуватися; здобути повну загальну середню освіту; утримуватися від контактів з особами, які визначені судом; не залишати місце проживання у визначені судом години. До контрольних (убезпечувальних) - вимогу періодично з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції; не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання. До обов’язків реабілітаційного характеру - проходження курсу лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, проходження медико-соціальної реабілітації. Зрештою, відшкодування шкоди, завданої злочином, віднесено до матеріального обов’язку, який також має відновлювальний, компенсаційний характер [268, с. 107-108].

Принципові зауваження з приводу наведеної класифікації зводяться до такого: ряд обов’язків віднесені одночасно до різних видів, з чого не зрозуміло їх дійсне функціональне призначення; серед обов’язків згадані ті, яких на сьогодні кримінальне законодавство (ст.

76) не передбачає взагалі.

Проаналізуємо вказані в ст. 76 КК обов’язки детально.

Покладання обов’язку попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого несе в собі певний вплив виправного характеру і розцінюється корисним при засудженні за менш тяжкі злочини особливо проти здоров’я, честі та гідності, проти громадського порядку та моральності тощо. Таке пробачення може бути викладене засудженим усно (у залі судового засідання, через радіо, телебачення, інші ЗМІ тощо) або письмово (наприклад, через газету, журнал, лист та адресуватися особі потерпілого - фізичній особі, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди (це можуть бути як громадяни України, так і іноземці і особи без громадянства), а також юридичній особі, якій кримінальним правопорушенням завдано матеріальної шкоди (ст. 55 КПК України).

Вибачення пов’язують з психологічними зусиллями людини, спрямованими на загладжування провини перед несправедливо скривдженою особою. Воно має бути добровільним і відображати каяття осіб, які порушили права та інтереси інших осіб. Між тим особа не завжди визнає свою провину та може вибачитися з супроводом таких жестів чи міміки, що не допоможе відновити моральний стан потерпілого і, незважаючи на слова вибачення, буде свідчити про відсутність каяття у скоєному [102, с. 239]. При цьому вибачення розглядається як добровільна дія, спрямована на компенсацію моральних страждань і відновлення морального, психологічного стану потерпілого.

Покладення обов’язку принести вибачення в примусовому порядку не матиме необхідного психологічного ефекту через відсутність доброї волі на ці дії. Викладене дає змогу запропонувати визнавати прохання пробачити елементом (складовою) щирого каяття, встановлення якого має передувати прийняттю рішення про можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням. Така позиція узгоджується з проаналізованою судовою практикою.

Покладання на засудженого обов’язку не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції передбачаэ заборону судом без дозволу відповідного органу виїжджати за межі України на постійне місце проживання. При цьому мотиви і мета такого виїзду до уваги не беруться. Виконання цього обов’язку пов’язане з необхідністю знаходження засудженого протягом періоду іспитового строку в межах України для можливості здійснення контролю за ним.

У кримінально-правовій науці з приводу текстуального формулювання цієї заборони розгорнулась дискусія. Спочатку О. О. Книженко висловила припущення про доцільність установити обов’язок не виїжджати за межі України на постійне проживання протягом іспитового строку, незалежно від надання/ненадання згоди на це кримінально-виконавчої інспекції з огляду на такі фактори, як: невизначеність органу та механізму звільнення особи від відбування покарання після закінчення іспитового строку; невизначеність органу, який має здійснювати контроль за виконанням додаткового покарання, якщо воно призначено. В розвинення цієї ідеї А. А. Музика запропонував зазначений обов’язок поширити на будь-який виїзд за межі України, і, відповідно, слова “на постійне проживання” із наведеного тексту вилучити [128, с. 344]. З цими пропозиціями погодився і Є. О. Письменський, запропонувавши обов’язок, установлений п. 2 ч. 1 ст. 76 КК України сформулювати в такій редакції: “Не виїжджати за межі України протягом іспитового строку” [160, с. 145].

Загалом погоджуючись із висловленими пропозиціями, варто зробити обмовку щодо такої доволі поширеної на сьогодні в Україні ситуації, як виїзд за

кордон на лікування, у тому числі і для лікування малолітньої дитини. У разі, коли матір одна виховує дитину або в інших випадках, коли інші члени сім’ї не можуть виїхати за кордон (наприклад, у зв’язку з хворобою) заборона такій жінці виїжджати під час іспитового строку для лікування дитина за кордон може поставити життя останньої під пряму загрозу. Принаймні такі випадки практиці відомі. Так у 2013 р. Ю. Луценко звернувся до КВІ із заявою про надання дозволу на виїзд за кордон для лікування. На підставі цієї заяви кримінально-виконавчою інспекцією винесено постанову про надання такого дозволу [230]. У разі прийняття запропонованої поправки виїзд за межі України для лікування дитини унеможливлюється, чим порушується конституційне право дитини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ч. 1 ст. 49 Конституції України) як втілення загальнолюдських засад, закріплених у ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.). Правові підстави виїзду для лікування за кордон визначає ст. 36 (Направлення хворих на лікування за кордон) Основ законодавства про охорону здоров’я [148] та Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон, затверджене Постановою Кабінету міністрів України від 8 грудня 1995 р. № 991 із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ від 05 жовтня 1996 р. № 1237 (1237-96-п) [166], відповідно до яких громадяни України можуть направлятися для лікування за кордон у разі необхідності надання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її надання в закладах охорони здоров’я України. Державні органи зобов’язані сприяти виїзду громадян України за кордон і перебуванню там у період лікування. Будь-які інші приводи для виїзду за кордон і відповідно вивозу дитини (приміром з культурною чи освітньою метою) мають залишатися під забороною.

Зауважимо, виходом із ситуації могло би бути поширення такої заборони на виїзд за межі України на постійне місце проживання у будь-якому разі, тобто цього не може дозволити навіть кримінально-виконавча інспекція, та заборону виїзду за межі України не на постійне місце проживання, а з іншою метою (приміром лікування) без дозволу кримінально-виконавчої інспекції.

На сьогодні ж суди формулюють цю заборону, як зазначено в ст. 76 КК. У разі довільного формулювання цієї заборони, зокрема як заборони виїжджати за межі України таке рішення розцінюється незаконним і таким, що порушує конституційне право на вільне пересування через кордон в інші держави [259, с. 104-106]

Повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання. Покладання цього обов’язку вимагає від засудженої невідкладно повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання з обов’язковим повідомленням адреси нового місця проживання, місця роботи або навчання. Чітке виконання цього обов’язку дисциплінує засудженого і необхідне для обліку таких осіб і належного контролю за їхньою поведінкою за новим місцем навчання [94, с. 305]. Натомість відсутність контролю протягом певного часу, на думку науковців, може стати причиною появи у свідомості засудженого антигромадських поглядів, негативного впливу осіб, схильних до

антигромадської поведінки [69, с. 159]. Місцем проживання визнається житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово [190]. Вільний вибір місця проживання щодо цієї категорії осіб не обмежується.

Між тим у судовій практиці є випадки неправильного формулювання вказаного обов’язку. Так, вироком Пологівського районного суду Запорізької області ОСОБІ_2, звільненій від відбування покарання з випробуванням, було вказано на такий обов’язок, як “не міняти місце проживання без згоди органів кримінально-виконавчої служби і періодично являтися в ці органи для реєстрації” [198]. Також Василівським районним судом Запорізької області на підставі ч. 1-3 ст. 79, ч. 1 ст. 76 КК України ОСОБА_1 була звільнена від відбування призначеного покарання з встановленням іспитового строку у межах до досягнення дитиною ОСОБА_3 семирічного віку, тобто до 24.11.2014 р., та зобов’язана без дозволу органу кримінально-виконавчої системи не змінювати свого місця проживання та періодично з’являтися в ці органи для реєстрації [29].

Тоді як формулювання цього обов’язку в законі вимагає лишень повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання і роботи, а не просити дозвіл.

Покладення на засудженого обов’язку періодично з’являтися для реєстрації у кримінально-виконавчу інспекцію вимагає систематичного з’явлення до відповідного органу, періодичність такої явки визначається не судом, а безпосередньо кримінально-виконавчою інспекцією. Звільняючи засуджену особу від відбування покарання з випробуванням, і поклавши на неї обов’язок періодично з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції, суд не встановлює періодичності реєстрації, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій. Щодо засуджених, на яких покладено відповідний обов’язок, працівник кримінально-виконавчої інспекції має винести постанову про встановлення днів явки на реєстрацію (від одного до дванадцяти разів на квартал). Періодичність явки на реєстрацію може змінюватися постановою працівника інспекції залежно від поведінки особи [191, с. 319].

Разом з цим у судовій практиці зустрічаються випадки неправильного застосування кримінального закону в цій частині. Приміром Криничанський районний суд Дніпропетровської області вироком від 18 серпня 2008 р. засудив Т. В. за ч. 3 ст. 186 КК на строк чотири роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК звільнив від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки. На підставі ст. 76 КК на Т. В. покладено обов’язки повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання і роботи, щомісячно з’являтися для реєстрації у кримінально-виконавчу інспекцію. Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з таких підстав. При звільненні Т. В. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК суд, усупереч вимогам ст. 76 цього Кодексу, зобов’язав Т. В. з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчу інспекцію щомісяця, тобто встановив періодичність такої реєстрації, що не передбачено зазначеною нормою закону. У зв’язку з цим колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України змінила вирок Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 18 серпня 2008 р. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2008 р. щодо Т. В. і виключила з них рішення про встановлення періодичності (щомісяця) явки засудженого Т. В. для реєстрації у кримінально- виконавчій інспекції [260].

Обов’язок пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб вважається спеціальним видом обов’язку, покласти який суд може тільки на особу, стосовно якої документально підтверджено, що вона страждає на одну чи декілька вказаних хвороб і потребує відповідного лікування. Захворюваннями, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, можуть бути венеричні захворювання, вірус імунодефіциту людини, туберкульоз тощо.

А. А. Музика і О. П. Горох, досліджуючи шляхи вдосконалення законодавства про примусове лікування осіб, які вчинили злочин, визнали за необхідне внести зміни до п. 5 ч. 1 ст. 76 КК України, виклавши його в такій редакції: “пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії чи токсикоманії або іншого соціально небезпечного захворювання” [129, с. 165]. Ця пропозиція ґрунтується на Основах законодавства України про охорону здоров’я, яке оперує наразі поняттям “соціально небезпечне захворювання” та відносить до них туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. Є. О. Письменський зазначає, що запропоновані зміни здатні підвищити ефективність кримінально-правового впливу на осіб певної категорії в межах застосовуваного до особи звільнення від відбування покарання з випробуванням [160, с. 151].

Висловлені пропозиції не викликають будь-яких заперечень. Більш того, покладення такого обов’язку є першочерговим у разі, коли на відповідну хворобу страждає вагітна жінка або жінка, яка має малолітню дитину. Наприклад вагітну, яка є ВІЛ-інфікованою, доцільно зобов’язати пройти послуги з профілактики передачі ВІЛ-інфекції від ВІЛ-інфікованих вагітних жінок їхнім новонародженим дітям, до яких є вільний доступ (п. 11 ч. 1 ст. 14. Державні гарантії у сфері протидії поширенню хвороб, зумовлених ВІЛ Закону “Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ”) [189] Адже на сьогодні в Україні актуальним залишається посилення профілактичних заходів щодо запобігання інфікуванню ВІЛ жінок під час вагітності, яке, як правило, призводить до високого рівня передачі ВІЛ від матері до дитини.

Вказаний перелік обов’язків є вичерпним та таким, що не підлягає розширенню чи довільній зміні формулювання цих обов’язків. Це обґрунтовано пояснюється тим, що: по-перше, покладання обов’язків припускає певне вторгнення в права та законні інтереси особи; по-друге, на практиці інший підхід може призвести до зловживань правозастосовних органів; по-третє, можливість покладання на засудженого обов’язків, не передбачених КК, суперечила б принципу законності [294, с. 62].

У кримінально-правовій доктрині усталеним є положення, що застосовуючи цю статтю, суд має виходити з того, що: а) названий перелік є вичерпним; б) при формулюванні попереднього висновку про можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням суд зобов’язаний покласти на засудженого принаймні один із передбачених ст. 76 КК обов’язків; в) покладаючи на засудженого конкретні обов’язки, суд має враховувати всі обставини справи, а також виходити з того, що виконання цих обов’язків повинно сприяти виправленню засудженого і полегшувати відповідним органам здійснення контролю за його поведінкою. Визначені судом обов’язки мають бути чітко викладені в резолютивній частині вироку з обов’язковим посиланням на ст. 76 КК [138, с. 214]. Утім на практиці вкрай рідко, але зустрічаються випадки, коли суд, звільняючи особу від відбування покарання, формулює загальну вимогу про необхідність виконання обов’язків без їх конкретизації, що в дійсності унеможливлює контроль за поведінкою такої особи з боку кримінально-виконавчої інспекції. Приміром вироком Пологівського районного суду Запорізької області від 15.07.2013 р. на підставі ст. 75 КК України ОСОБА_2 була звільнена від відбуття покарання з випробуванням, якщо вона протягом одного року та шести місяців не вчинить нового злочину і виконає покладені на неї обов’язки. Між тим суд не конкретизував у вироку ці обов’язки [32].

З приводу призначення обов’язків, визначених у ст. 76 КК, висловлюють різні позиції. Так, буквальне тлумачення тексту кримінально-правової норми, передбаченої ч. 1 ст. 76 КК, припускає, що суд взагалі може не покласти на засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, жодного обов’язку з огляду на формулювання відповідного припису як “суд може покласти^. Не містить роз’яснення з цього приводу і ППВСУ від 24 жовтня 2003 року. У цій постанові зазначено, що звільняючи особу від відбування покарання з випробуванням, суд може покласти на неї обов’язки, передбачені ст. 76 КК (2341-14), з метою організації органами виконання покарань належного контролю за її поведінкою. Тобто цільове спрямування вказаних обов’язків вища судова інстанція пов’язує виключно з полегшенням здійснення контролю за поведінкою звільненої особи.

Звідси, припускають науковці, ця вимога не є імперативною і питання про необхідність покладення обов’язків віддається на розсуд суду, а “їх відсутність у судовому рішенні формально не є порушенням вимог закону про кримінальну відповідальність" [268, с. 107]. І розвиваючи думку, надалі пропонують такий підхід змінити і в ч. 1 ст. 76 КК України, замінивши слова “суд може" на “суд зобов’язаний" [268, с. 108]. Таку ж позицію поділяє і Є. О. Письменський, говорячи, що формулювання, використане законодавцем у ч. 1 ст. 76 КК України стосовно права суду не покладати на засудженого будь-яких обов’язків, виглядає вкрай суперечливим і недосконалим [160, с. 147].

Отже, фахівці наполягають на тому, щоби при формулюванні попереднього висновку про можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням суд покладав на засудженого принаймні один з передбачених у ч. 1 ст. 76 КК обов’язків [146, с. 5]. Інші ж взагалі висловлюються за покладення низки обов’язків на всіх без винятку засуджених, наприклад, вимоги не змінювати постійного місця проживання, роботи чи навчання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи як необхідної умови здійснення контролю за звільненою від покарання особою [278, с. 160].

Покладаючи на засудженого конкретні обов’язки, суд має враховувати всі обставини справи, а також виходити з того, що виконання цих обов’язків повинно сприяти виправленню засудженого і полегшувати відповідним органам здійснення контролю за його поведінкою. Визначені судом обов’язки мають бути чітко викладені в резолютивній частині вироку з обов’язковим посиланням на ч. 1 ст. 76 КК [138, с. 213].

Аналіз судової практики свідчить, що суди загалом дотримуються вказаної вимоги (див. додаток Д), втім не поодинокими є випадки, коли в резолютивній частині вироку суди формально підходять до цього і вказують, що на засуджену особу покладаються обов’язки, зазначені в ч. 1 ст.76 КК без їх конкретизації. Приклад такої ситуації був наведений нами вище. Відтак, як цілком справедливо вказують спеціалісті, формальна відсутність покладених судом обов’язків дає можливість таким особам говорити про неправомірність дій кримінально - виконавчих інспекцій щодо них та перебувати у стані переконаності в неможливості настання будь-яких негативних наслідків [278, с. 121, 157; 304, с. 126].

Науковці також акцентують увагу на існуючій колізії, яка полягає у тому, що відповідно до ч. 3 ст. 164 КВК України особа, звільнена від відбування покарання з випробуванням, зобов’язана виконувати обов’язки, які покладені на неї судом, а також повідомляти інспекцію про зміну місця проживання та з’являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції, тобто фактично йдеться про ті самі обов’язки, які визначені в ч. 1 ст. 76 КК України, але які суд може і не призначити. У зв’язку з цим О. В. Грошова зазначає, що, хоча ст. 164 КВК України необґрунтовано покладає на засудженого додаткові обов’язки, порушуючи тим самим вичерпний перелік їх за КК України, вона допомагає інспекції виконувати свої функції та основні цілі її діяльності [48, с. 140]. Для усунення такої колізії науковці вважають доцільним у кримінальному законі зобов’язати суд у кожному випадку звільнення особи від відбування покарання

3 випробуванням покладати на неї обов’язки, передбачені в пп. 2, 3 і 4 ч. 1 ст. 76 КК України [160, с. 148]. Ми загалом поділяємо проаналізовані вищі пропозиції стосовно необхідності покладення на засуджених обов’язків, передбачених 2, 3 і

4 ч. 1 ст. 76 КК, оскільки вони є цілком посильними для звільнених від відбування покарання осіб та доцільними з точки зору дисциплінування особи, яка перебуває під випробуванням. Покладення інших обов’язків, зазначених у ст. 76 КК ставиться у залежність від особливостей вчиненого злочину та особи винного.

У кримінально-правовій літературі висловлюють також позиції, що існуючий перелік обов’язків, які покладаються на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, виглядає дещо звуженим, оскільки не передбачає застосування деяких більш дієвих контрольно-профілактичних заходів [160, с. 237].

Зокрема за розширення кола таких обов’язків виступає більшість фахівців, які займаються проблематикою звільнення від відбування покарання з випробуванням. Так, О. Ф. Ковітіді зазначає, що в законодавстві України не вирішено питання про зобов’язання звільненої від відбування покарання особи компенсувати майнову шкоду, іншу заподіяну внаслідок вчинення злочину шкоду (повністю чи хоча б частково, або посильно), завдяки чому незадовільно виконується одне з основних завдань судочинства - охороняти права і законні інтереси фізичних та юридичних осіб, які постраждали від вчинення щодо них злочинів [83, с. 47]. Подібної думки дотримується і С. В. Черкасов, який пропонує розширити коло зобов’язань за рахунок таких: відшкодувати в певний строк заподіяні збитки, не відвідувати певні місця, утримуватися від спілкування в тій або іншій формі з певними особами, не виходити з будинку в певний час доби [289, с. 135-136; 57, с. 369]. Доцільність запровадження таких заходів пояснюють тим, що вони спрямовані на перешкоджання негативному впливу на винну особу з боку осіб, які схильні до вчинення суспільно небезпечних діянь і ведуть антигромадський спосіб життя [18, с. 91]. Також пропонують передбачити такий обов’язок, як обов’язкове працевлаштування та покладання на засуджених обов’язку виплачувати щомісячно грошову суму в розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для здійснення ними нагляду [269, с. 185], або ж обов’язкове виконання нею громадських робіт на умовах, визначених ст. 56 та 100 КК України [181]. Утім далі наукових пропозицій справа до сьогодні не зрушила.

Більшість із вказаних пропозицій ґрунтується на порівняльно-правовому аналізі законодавства інших країн, у яких вже доволі тривалий час існує інститут пробації. Але певне копіювання положень цих законів без урахування особливостей кримінально-правової системи України, найбільше в частині узгодження кримінального, кримінального процесуального та кримінально- виконавчого законодавства, не призведе до бажаних результатів. На нашу думку, в будь-якому разі зміни до кримінального законодавства через розширення переліку обов’язків, які покладають на звільнену від відбування покарання з випробуванням особу, мають бути обґрунтованими, виваженими та доцільними. Це вимагає критичного сприйняття та аналізу висловлюваних у кримінально- правовій науці пропозицій щодо окремих обов’язків.

Проаналізуємо пропозицію передбачити в якості такого обов’язку відшкодування шкоди, з огляду на те, що в законодавстві України не вирішено питання про зобов’язання звільненої від відбування покарання особи компенсувати майнову шкоду, іншу заподіяну внаслідок вчинення злочину шкоду [83, с. 47]. Подібне обґрунтування видається не зовсім переконливим.

Так, у низці статей (127-130) Глави 9 “Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов” КПК регламентовано підстави та порядок відшкодування (компенсації) шкоди потерпілому. Системний аналіз цих норм свідчить, що підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення. Така шкода може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні. Вказаний позов особа має право пред’явити до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до початку судового розгляду. Відповідно зі ст. 129 КПК, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє у ньому.

Відповідно ж до ст. 61 КПК, цивільний позивач має права та обов’язки, передбачені цим Кодексом для потерпілого, в частині, що стосуються цивільного позову, а також має право підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього до видалення суду в нарадчу кімнату для ухвалення судового рішення.

Ухвалюючи вирок, суд серед іншого вирішує і питання, чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, у якому розмірі та порядку (п. 7 ч. 1 ст. 368 КПК). Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК у мотивувальній частині вироку зазначені серед іншого і підстави для задоволення цивільного позову або відмови у ньому, залишення його без розгляду.

Особа, яка не пред’явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду (приміром внаслідок неприбуття цивільного позивача в судове засідання), має право пред’явити його в порядку цивільного судочинства.

Отже, вирішення питання про задоволення цивільного позову як підстави відшкодування (компенсації) матеріальної та моральної шкоди потерпілому вирішується з огляду на такі принципові моменти, як: 1) цивільний позов має бути заявленим цивільним позивачем органу досудового розслідування або суду до початку судового розгляду; 2) цивільний позивач має право підтримувати цивільний позов або відмовитися від нього до видалення суду в нарадчу кімнату; 3) питання про цивільний позов (задоволення, відхилення, залишення без розгляду) вирішується судом при ухваленні обвинувального вироку та

відображається в мотивувальній та резолютивній частині вироку.

Тож виникає питання: на якій підставі суд має зобов’язати вину особу відшкодовувати завдані збитки? Якщо цивільний позов заявлений належним чином, з дотриманням вимог ЦПК, суд при ухваленні вироку зобов’язаний прийняти рішення щодо цього цивільного позову. Якщо цивільний позов у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством, не заявлений, суд не уповноважений зобов’язувати відшкодовувати шкоду. Якщо цивільний позивач на судове засідання не з’явився, він має право заявити такий позов у порядку цивільного провадження і знов таки виникає питання: на якій підставі суд має зобов’язувати винну особу відшкодувати шкоду в межах кримінального провадження.

У переважній більшості випадків у проаналізованих вироках при застосуванні ст. 79 КК було зафіксовано відсутність претензій з боку потерпілої особи на тій підставі, що винна особа відшкодувала завданні збитки. Саме цей факт і свідчить про визнання свої провини у вчиненні злочину, про дієве каяття засудженої жінки та добровільне відшкодування нею завданих збитків, характеризує особу винної та визнається підставою застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням. Так, в обґрунтування прийняття рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суди ураховують, що “збитки потерпілій на час розгляду кримінального провадження відшкодовані” [28]; “матеріальних претензій від потерпілого немає” [34] тощо.

У противному випадку, якщо особа заперечує цивільний позов, вона тим самим фактично не визнає себе винною у заподіянні цієї шкоди, а це, в свою чергу, може свідчити про відсутність визнання вини у вчиненні злочину та щирого чи дійового каяття і, відповідно, унеможливлює застосування щодо неї звільнення від відбування покарання з випробуванням. Але навіть у цьому випадку слід з’ясовувати, чому особа заперечує цивільний позов, у якій частині (або повністю), адже це може бути пов’язане з неправильним, на її думку, визначенням розміру шкоди (вартості викраденого, розмір моральної шкоди тощо).

Крім того необхідно враховувати той факт, що згідно із ст. 17 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про виконавче провадження” та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)” [178] примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом, зокрема на підставі виконавчих листів, що видаються судом, який розглядав справу. Тільки позивач або його представник вправі подавати лист для виконання і, чи робити це взагалі, це є суб’єктивне право особи. Тож наразі кримінально-виконавча служба не може відкривати виконавче провадження без звернення особи з виконавчим листом або ж у разі пропуску такою особою строків подання виконавчого листа.

Отже, пропозиція передбачити в якості обов’язку особи при звільненні її від відбування покарання з випробуванням викликає ряд суттєвих зауважень і потребує системного аналізу норм кримінального процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, які наразі унеможливлюють реалізацію цієї пропозиції в тому вигляді, як пропонують учені. Така пропозиція потребує внесення комплексних змін до вищезазначених норм задля налагодження механізму реалізації припису про можливість примусового відшкодування завданої внаслідок злочину шкоди.

Скоріш за все мова має йти про створення нормативно-правової бази з питань запровадження механізму імплементації Європейської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів (утворення загальнодержавного фонду відшкодування збитків потерпілим від злочинів, пов’язаних з насильством, який гарантуватиме відшкодування шкоди потерпілим від таких злочинів (у тому числі їх сім’ям) у разі неможливості отримання компенсації від осіб, які вчинили такі злочини, з передбаченням, що формування такого фонду здійснюється за рахунок надходжень від виконання покарань у вигляді штрафу та виправних робіт, а також за рахунок коштів державного бюджету; відображення у відповідних проектах нормативно- правових актів вимоги Європейської конвенції щодо відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів.

Вказана пропозиція не знайшла підтримки в жодного судді, серед яких ми проводили анкетування (див. додаток Б).

Пропозиція передбачити для осіб, до яких застосоване звільнення з випробуванням, обов’язкове працевлаштування сприймається в наукових колах неоднозначно. Приміром Є. О. Письменський зауважує, що такий обов’язок може заздалегідь бути приреченим на невиконання через складнощі працевлаштування в Україні, і до того ж такий обов’язок не узгоджується з приписами Конституції України, які забороняють примусову працю [160, с. 240].

Реалізація такого обов’язку щодо вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, практично унеможлювлюється з об’єктивних причин, принаймні до досягнення дитиною віку трьох років. Для цієї категорії жінок ускладненим може бути навіть пошук роботи або навчання, проходження курсів освіти чи навчання тощо. Необтяжливою може бути реєстрація в службі зайнятості, втім перспективи працевлаштування за таких обставин знов-таки можуть бути сумнівними.

На нашу думку, питання, пов’язані із працевлаштуванням, мають вирішуватися в межах здійснюваної службою пробації соціально-виховної роботи за індивідуальним планом роботи із засудженим з урахуванням оцінки ризиків повторного вчинення кримінальних правопорушень, яка наразі і передбачає диференційований підхід під час надання консультативної, психологічної та інших видів допомоги, сприяння працевлаштуванню, залучення до навчання, участь у виховних заходах та соціально корисній діяльності, проведення індивідуально-профілактичної роботи (ст. 13 Закону “Про пробацію”). А введення обов’язку з працевлаштування особи є в сучасних умовах недоцільним та таким, що може на формальних підставах визначити проходження випробування протягом іспитового строку незадовільним.

Щодо запровадження такого обов’язку як взяти участь у пробаційних програмах [57], вказана пропозиція видається обґрунтованою, враховуючи те, що відповідно до Закону України “Про пробацію” орган пробації під час наглядової пробації реалізовує пробаційні програми стосовно осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, у тому числі на підставі ст. 79 КК України. У ст. 17 цього Закону передбачені й основні обов’язки суб’єктів пробації, як-от: 1) виконувати встановлені законом та покладені на них рішенням суду обов’язки; 2) не вчиняти правопорушень; 3) виконувати законні вимоги персоналу органу пробації; 4) надавати достовірну інформацію персоналу органу пробації. У ст. 164 КВК передбачено, що звільнені від відбування покарання з випробуванням зобов’язані: 1) виконувати обов’язки, які покладені на них судом; 2) повідомляти інспекцію про зміну місця проживання; 3) з’являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції.

Отже, у КВК серед обов’язків, які має виконувати звільнена від відбування покарання з випробуванням особа, не вказано ті, які випливають із змісту ЗУ “Про пробацію”. З метою більш чіткого визначення обов’язків осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, доцільно визначити, що такі особи зобов’язані брати участь у пробаційних програмах, адже такі програми призначається за рішенням суду особі, звільненій від відбування покарання з випробуванням, та передбачають комплекс заходів, спрямованих на корекцію соціальної поведінки або її окремих проявів, формування соціально сприятливих змін особистості (ст. 2 цього Закону). Таку позицію поділяють і науковці, які вказують, що реалізація п. 7 ст. 2 Закону України “Про пробацію”, згідно з яким пробаційна програма призначається саме за рішенням суду особі, звільненій від відбування покарання з випробуванням, стане можливим лише за умови внесення відповідного пункту до переліку обов’язків, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням (ст. 76 КК України) [151, с. 363].

Інші висловлені науковцями пропозиції потребують ґрунтовного аналізу з урахуванням наробленої протягом певного часу практики застосування пробаційних програм. Адже, наприклад, у Швеції в центральному апараті служби пробації функціонує спеціальний підрозділ, який займається придбанням, адаптацією, розробкою пробаційних програм і контролем їх ефективності. Загальний час на дослідження ефективності програми становить 3-4 роки. Спеціалізація працівників з реалізації пробаційних програм відбувається шляхом закінчення спеціальних курсів та отримання ліцензії. Кожні 4 роки проводиться періодичний контроль, відеозапис роботи фахівця відсилається до центрального офісу для контролю та підтримання єдиної техніки реалізації програми. Підвищення кваліфікації тренери та сертифіковані спеціалісти проходять регулярно (1 раз на рік). На сьогодні у Швеції діють 12 уніфікованих офіційних програм, які почали з’являтися 15 років назад [55]. Тож говорити про таку практику сьогодні зарано, адже в Україні ще не затверджено Порядок розроблення та реалізації пробаційних програм, який має визначається Кабінетом Міністрів України, а вітчизняні фахівці тільки знайомляться з досвідом пробації в інших країнах і не виробили ще апробованих власних методик таких програм.

Тож ми погоджуємося з думкою, що перспективним має бути створення таких організаційно-правових умов, щоб суд розглядав декілька варіантів різних програм пробації стосовно конкретної особи, яка звільняється, враховуючи при цьому побажання особи. Це важливо для досягнення мети виправлення засудженого, оскільки програма або окремі заходи, погоджені з особою, здатні зробити процес виправлення свідомим для звільненого від кримінальної відповідальності з випробуванням [151, с. 366] .

Вважаємо, що доцільно розробити типову пробаційну програму для вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, у межах виконання якої до засудженої формулюються вимоги щодо її поведінки та надається психо- корекційна допомога. Зокрема це може бути: вказівка на необхідність вагітної жінки уважно ставитись до свого здоров’я, тобто до здоров’я майбутньої дитини (заборона вживання алкоголю, паління, покладення обов’язку стати на облік та регулярно відвідувати жіночу консультацію, дотримуватись приписів лікаря тощо); обов’язки, які пов’язані із вихованням дитини, піклуванням про неї; відвідування психолога тощо.

Стаття 79 КК не передбачає можливість корекції поведінки цієї категорії засуджених, оскільки під час іспитового строку можуть виникнути ситуації, коли виконання окремих обов’язків може бути ускладнено або ж унеможливлено загалом. Може постати питання або про відміну таких обов’язків або про їх заміну по можливості рівноцінними. Приміром у жінки складно протікає вагітність і за медичними показаннями вона має перебувати в лікарні протягом тривалого часу, а інколи і весь період вагітності, або новонароджена дитина має захворювання, які вимагають її постійного перебування в закладі охорони здоров’я тощо. Зрозуміло, що в такому разі виконання обов’язку періодично з’являтися для реєстрації у кримінально-виконавчу інспекцію унеможливлюється від незалежних від жінки причин. Відповідно до ч. 3 ст. 164 КВК (Порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням) поважними причинами неявки засудженого до кримінально-виконавчої інспекції в призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання запрошення, хвороба та інші обставини, що фактично позбавляють його можливості своєчасно прибути за викликом і які документально підтверджені.

Вказані обов’язки стосуються здебільшого полегшення контролю за особами, щодо яких застосовується звільнення від покарання з випробуванням, і меншою мірою спрямовані на забезпечення контролю за належним піклуванням і доглядом за дитиною. Такий стан речей не відповідає сутності та цілям застосування такого звільнення саме щодо вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей. Саме тому доцільність покладення обов’язків, пов’язаних із забезпеченням належного догляду, виховання та турботи за власною дитиною очевидні. Адже саме ця складова визначила необхідність виділення звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, в окремий різновид звільнення від відбування покарання з випробуванням.

3.2.

<< | >>
Источник: НАУМОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ ВАГІТНИХ ЖІНОК І ЖІНОК, ЯКІ МАЮТЬ ДІТЕЙ ВІКОМ ДО СЕМИ РОКІВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Обов’язки, які покладаються на жінку, звільнену на підставі ст. 79 КК:

  1. 2.2.Права, обов’язки і відповідальність аудиторів.
  2. Обов’язкові резерви
  3. 10.3. Права та обов’язки подружжя в континентальному та англо-американському праві
  4. § 1. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні права і обов\'язки
  5. Стаття 91, Обов\'язки власників земельних ділянок
  6. Стаття 96. Обов\'язки землекористувачів 1. Землекористувачі зобов\'язані:
  7. Стаття 97. Обов\'язки підприємств, установ та організацій, що проводять розвідувальні роботи
  8. Стаття 134. Обов\'язковість продажу земельних ділянок державної або комунальної власності на конкурентних засадах
  9. 2.4. Спадковий договір у системі підстав виникнення цивільних прав та обов’язків в цивільному праві України
  10. 3.2. Процесуальні права та обов’язки учасників, які мають особисту зацікавленість у результатах справи
  11. ЗМІСТ
  12. ВСТУП
  13. Обов’язки, які покладаються на жінку, звільнену на підставі ст. 79 КК
  14. 2.2 Обов’язкові ознаки об’єктивної сторони складів злочинів проти порядку проходження військової служби
  15. 2.1. Розсуд в аспекті виконання податкового обов’язку.
  16. 2.2.1. Юридичні права та обов’язки держави
  17. Зміст основних обов’язків поліцейських в Україні
  18. 2.3. Юридична відповідальність працівників поліції за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків
  19. Адміністративні обов’язки помічника судді в Україні
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -