§ 1. Поняття та види сімейних правовідносин
Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відносин, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, урегульованих нормами сімейного права. У сімейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння поняття «сімейні правовідносини».
Воно включає: а) правовідносини між членами сім’ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) правовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім’ї (зовнішні сімейні правовідносини).Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім’ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім’єю, пов’язані спільним побутом та взаємними правами і обов’язками. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім’ю раніше або взагалі не були членами однієї сім’ї, однак пов’язані такими правами та обов’язками, які за своєю суттю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього подружжя, правовідносини між дитиною та батьком (матір’ю), із яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між внуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім’ї. Відносини, які виникають за межами сім’ї, можна вважати сімейними певною мірою умовно.
Така класифікація сімейних правовідносин викликає необхідність визначення поняття «сім’я». Треба одразу сказати, що це питання належить до вкрай дискусійних. Слово «сім’я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домочадець». Таким чином, у первісному розумінні сім’я — це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці[87], тобто особи, пов’язані певними економічними зв’язками. Сучасне розуміння поняття сім’ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім’я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування.
У зв’язку з цим категорія сім’ї використовується різними науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім’ї та сімейних відносин. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують певного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболонки». Саме в цьому сенсі категорія «сім’я» набуває юридичного значення і використовується у праві. У літературі існують різні позиції як щодо самого визначення сім’ї, так і стосовно питання про необхідність його законодавчого закріплення. Одні фахівці висловлюються за легальне визначення сім’ї1, інші вважають за потрібне лише наукове тлумачення цього поняття[88] [89].Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім’ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. У літературі правильно відзначається, що «законодавець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім’ї, а й свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цього поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен формальний підхід до сім’ї неминуче вступив би у протиріччя з реальними життєвими ситуаціями»[90]. У зв’язку з конкретними питаннями, які поставали у практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї». У ньому, зокрема, було сказано, що стосовно поняття «член сім’ї» Конституційний Суд України виходить з об’єктивної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім’ї», яке б мало застосовуватися в праві, неможливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своєму, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім’ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлумачення поняття «член сім’ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім’ї у праві.
Разом з тим у новому CK вперше зроблена спроба дати легальне визначення сім’ї (ст.
3 CK). На жаль, її важко визнати вдалою, оскільки в законі визначається не поняття сім’ї, а лише коло осіб, які до неї входять (членів сім’ї). Що ж до визначення сім’ї, то в законі лише сказано, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. 3 CK). Законодавець уникає дати основне визначення сім’ї, і це невипадково. У літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, але так і не знайшло свого остаточного вирішення. Для визначення сім’ї в науковій літературі застосовувалися різні терміни — «союз», «об’єднання», «спільність», «мала соціальна група» тощо. Новий CK визначає сім’ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. 3 CK). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значення сім’ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. 3 CK, можна вважати, що сім’я — це об’єднання осіб, пов’язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов’язками.Щодо такої ознаки сім’ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Втім спільне проживання членів сім’ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім’ї має різні види свого прояву — спільне ведення господарства, відпочинок, спілкування та ін. Членів сім’ї пов’язують також взаємні права та обов’язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім’ї. Члени сім’ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов’язків. Так, батьки зобов’язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов’язані утримувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комплекс взаємних прав та обов’язків пов’язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім’ї.
Підставами виникнення сім’ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3 CK). На відміну від Кодексу про шлюб та сім’ю України новий CK не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім’ї. Тому сім’ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, але і ті, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім’ї передусім належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім’ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сім’ї.
Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні для сімейних правовідносин, і певною мірою виокремлюють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, притаманні всім цивільним правовідносинам. Ознаками, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні ознаки), є: спеціальний суб’єктний склад (суб’єктами сімейних правовідносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юридичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існування (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); індивідуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов’язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин.
До загальних ознак, тобто тих, що притаманні всім цивільним, у тому числі й сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова самостійність.
Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні правовідносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкорення, які притаманні, наприклад, правовідносинам адміністративним.
Навіть коли мова йде про відносини між батьками та дітьми, то вертикалі стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. У своєму ставленні до дитини вони зобов’язані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов’язки неналежним чином. У юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей — правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін.У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні думки. Наприклад, Н. Д. Єгоров вважає, що рівноправність — це ознака методу правового регулювання. Він, зокрема, відзначає: якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предмета цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без правового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулювання вказаних відносин методом рівноправ’я[91]. Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це передусім природна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відносини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридичних термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відносин, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделюються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін у першу чергу може розглядиться як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридичних засобів, які залучаються до їх регулювання.
Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов’язки має особа стосовно третіх осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.
Ще однією ознакою сімейних відносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як окремий суб’єкт права незалежно від свого віку та здатності здійснювати свої права власними діями. Саме тому, відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права
дитини, яка була прийнята OOH 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. Враховуючи цей природний факт, у праві існує чимало спеціальних механізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з другого — передати право формулювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми природними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведінку у власних інтересах.
За своєю природою відносини, що складають предмет сімейного права, поділяються на два види : а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в цілому і є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення всіх питань життя сім’ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Майнові правовідносини виникають відносно спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім’ї та інших родичів тощо.
У сімейній літературі радянського періоду протягом десятиліть жваво обговорювалося питання щодо співвідношення особистих та майнових правовідносин у сім’ї. Причому це питання не належало до абстрактних. Визначення місця особистих та майнових правовідносин у своєрідній ієрархії сімейних відносин було чи не найважливішим аргументом у спорі щодо самостійності або несамостійності сімейного права. Протягом тривалого часу в сімейно-правовій науці вважалося, що домінуюче положення в сім’ї мають особисто-правові зв’язки. Майновим відносинам відводилася другорядна роль, їх зворотний вплив на стан особистих внутрішньосімейних стосунків практично ігнорувався. Д. М. Генкін, наприклад, відзначав, що особисті взаємовідносини членів сім’ї є основними, у зв’язку з чим майнові відносини у сім’ї в більшості випадків регулюються правом інакше, ніж майнові відносини цивільного права. Тому якщо за буржуазними системами сімейне право є частиною цивільного права, то в CPCP воно складає 62
окрему галузь права1. Щоправда, існувала й інша точка зору, відповідно до якої недооцінка значення майнових відносин у сім’ї є невиправданою, бо проблеми сімейного права не можуть бути вирішені в разі відриву особистих та майнових сімейних відносин[92] [93]. Останнім часом майнові відносини в сім’ї набули значного розвитку. Цьому сприяли: скасування багатьох заборон щодо кола об’єктів права приватної власності, розширення договірної ініціативи учасників сімейних відносин. Разом з тим це не може розглядатися як зміна самої сутності сім’ї, зменшення значення емоційних та особистих зв’язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є предметом права. Тому розширення правового регулювання майнових відносин у сім’ї не означає автоматичного звуження кола особистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна відзначити, що новий CK містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індивідуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов’язків у сім’ї тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У CK вони знайшли своє закріплення, скоріше, як певні ціннісні орієнтири. З точки зору визначеності у правовідношенні зобов’язаної особи сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовіднисини, у яких фігура зобов’язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов’язок утримуватися від порушення права власності подружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов’язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютними. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. Наприклад, один із подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від другого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов’язана особа — другий із подружжя — є чітко визначеною особою. Правовідносини такого типу називаються відносними. Для сімейних правовідносин характерним є їх складний характер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов’язані між собою й існують, так би мовити, паралельно. Наприклад, правовідносини між чоловіком та жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідношення є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов’язаний володіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав другого з подружжя. У той же час щодо всіх третіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управнена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолютний характер.