2.1. Сутність правовідносин виконавчого провадження

При розгляді сутності правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні, необхідно визначити зміст по­няття «правовідносини у виконавчому провадженні». Але на цьому шляху виникає певна складність, пов\'язана з різ­ним ставленням учених до їхньої сутності, до визначення характерних їм ознак тощо.

На думку інших учених, правовідносини складаються із змісту, суб\'єктів, що мають правосуб\'єктність та від­повідний потенціал правового статусу, об\'єкта, тобто того, з приводу чого виникли правовідносини і на що вони спрямовані, та юридичних фактів, життєвих обста­вин, що породжують, змінюють або припиняють конкрет­ні правовідносиюг, суб\'єктів, об\'єкта, суб\'єктивного пра­ва та юридичного обов\'язку^.

Раніше правовідносинам, що виникали у виконавчому провадженні, були властиві риси цивільних процесуаль­них правовідносин, що визначалися системою процесу-

\' Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка.- К.: Феміна, 1996,- С. 511.

Русско-украинский словарь терминов по теории государства и гР?пл іс5 °* пособие / Рук- авт- кол. Панов Н. К- Харьков, 1993-

У->» і\\}\\}9 154.

г Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Ма-тузова и А. В, Маяько.- М.: Юристь, 1997,- С. 47.

49

альних дій, які виконувалися органом примусового ви­конання, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою прав та обов\'яз­ків суб\'єктів правовідносин; гарантіями їхньої реалізації .

Однак, враховуючи сучасний характер правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні, неможливо говорити про їхню цивільну процесуальну природу. На увагу в даному випадку заслуговує досить обережна по­зиція російського вченого І. Б. Морозової про власти­вість правовідносинам, що виникають у виконавчому провадженні, ознак цивільних процесуальних правовід­носин та адміністративно-правових.

Правовідносини, що складаються при примусовому виконанні рішень суду та інших юрисдикційних орга­нів, є адміністративно-процесуальними. Актуальність від­несення правовідносин, що складаються у виконавчому провадженні, до адміністративно-процесуальних зумов­люється не лише потребою в конкретизації правовід­носин у виконавчому провадженні, а й необхідністю узгодження цих правовідносин із сучасною доктриною виконавчого провадження, переходом виконавчого про­вадження до Мін\'юсту, а також із міжгалузевими зв\'язками.

Виходячи із сучасного місця виконавчого проваджен­ня в системі права України та виконуваної ним функції, виконавче провадження та характерні йому правовідно­сини, які складаються при примусовому виконанні рі­шень, не можна вважати цивільно-процесуальними. Отже, потребується також аналіз позицій учених, які спеціалі­зуються на дослідженні адміністративних правовідно­син, оскільки правовідносини у виконавчому провад­женні містять деякі ознаки й адміністративно-правових

відносин.

Адміністративно-правові відносини, на думку Д. М. Бах-раха - це врегульовані нормами адміністративного пра­ва суспільні відносини, що складаються у сфері діяль-

1 Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник для юрид. спеці­ альностей вищих закладів освіти.- К.: Ін Юре, 1997.- С. 10.

2 Морозова И. Б., Треушников А. М. Исполнительное производ- ство: Учебно-практическое пособие.- М.: Городец, 1999.- 328 с.

3 БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов.- М: Изд-во «БЕК», 1999.-С. 21. -

50

ності виконавчої влади.

1) наявність державного органу як неодмінного суб єк- та правовідносин;

2) з числа юридичних фактів - тільки юридичні акти державних органів індивідуального значення є дійсними;

3) державний управлінський орган зобов\'язаний реалі­ зовувати свої матеріально-правові й процесуальні права;

4) кожен із суб\'єктів правовідносин може виступати одночасно у кількох рольових функціях: як суб\'єкт «вла- довідносин», як суб\'єкт, наділений правом покарання;

5) учасники адміністративного правовідношення не є рівноправними суб\'єктами;

6) адміністративне правовідношення може виникати з ініціативи однієї сторони, незалежно від волевиявлення іншої сторони;

7) адміністративно-правове відношення виявляє себе у кількох відношеннях (відношення між різними рівнями організаційної структури і т. д.);

8) правозобов\'язаний суб\'єкт має виконувати свої обов\'язки під загрозою санкцій у вигляді юридичної від­ повідальності.

На відміну від цивільних процесуальних правовідно­син, принцип диспозитивності не властивий адміністра­тивно-правовим відносинам, у чому і вбачається прин­ципова відмінність між ними. Концептуально можна погодитись із наведеною формулою адміністративних правовідносин, але останнє положення не враховує всіх можливих видів адміністративних правовідносин. Будь-який адміністративний процес має передбачати у своїй процедурі можливість перевірки законності дій посадо­вих осіб за зверненням громадян або юридичних осіб. Це зумовлюється недоцільністю звернення до суду в тих правовідносинах, що не мають характеру завдання мате­ріальної шкоди тощо. Тобто адміністративні правовідно­сини неможливо позбавити ініціативи суб\'єктів (диспо­зитивності).

Аналіз юридичної літератури дає можливість зазначи­ти, що вчені не виділяють окремо ознак адміністративно-

В\' АдміністРативне прав01 КУРС лекцій.- К.: Вентурі,

1996 ^с\\ 9

51

процесуальних правовідносин, а як їхні ознаки фактич­но викладають ознаки адміністративного процесу в ці­лому .

1) в адміністративному процесі беруть участь дві сто­ рони: державний орган або його посадова особа та інший суб\'єкт, не підпорядкований в адміністративному відно­ шенні даному державному органу;

2) норми адміністративно-процесуального права ре­ гулюють поведінку людей при вирішенні певної категорії справ, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності;

3) змістом цих відносин є процесуальні права та обо­ в\'язки сторін адміністративно-правового спору або про­ цесуальні права та обов\'язки осіб при застосуванні упов­ новаженим державним органом заходів адміністративно­ го примусу;

4) адміністративно-процесуальні норми мають влас­ тивий їм метод правового регулювання, тісно пов\'язаний із предметом регулювання;

5) характерною особливістю цих процесуальних від­ носин є можливість їхньої примусової реалізації безпо­ середньо органом державного управління, що має на це встановлені законом владні повноваження;

6) важливою відмінністю адміністративного процесу є його призначення для захисту адміністративно-правових відносин, у тому числі й застосування адміністративних санкцій.

Саме визначення поняття адміністративно-процесу­альних відносин можна зробити, лише виходячи із визна­чення поняття адміністративного процесу, під яким ро­зуміється врегульована нормами адміністративно-проце­суального права діяльність виконавчо-розпорядчих орга­нів держави, їхніх посадових осіб, інших уповноважених на те суб\'єктів, спрямована на реалізацію норм адмініст­ративного матеріального права, а також матеріально-правових норм інших галузей права під час розгляду ін­дивідуально-конкретних справ3. Отже, адміністративно-

1 Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю. П. Битяка- Харків: Право, 2000 - С. 184.

2 Салищева Н. Г. Административннй процесе в СССР-М.: Изда- тельство «Юридичсская литература», 1964.- С. 44-45.

3 Адміністративне право України: Підручник для юрид.

52

процесуальними правовідносинами будуть ті відносини, що виникають у процесі зазначеної діяльності. Визнача­ючи характер правовідносин, що виникають у виконав­чому провадженні як адміністративно-процесуальні, є необхідність дати їм аналіз.

У правовідносинах виконавчого провадження завжди діє обов\'язковий суб\'єкт - державний виконавець, без якого правовідносини виникнути не можуть. Державний виконавець підпорядкований органам юстиції та як пред­ставник виконавчої влади наділений владними повно­важеннями. Вимоги державного виконавця щодо вико­нання рішень є обов\'язковими для всіх органів, органі­зацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Отже, безсумнівно, правовідносини у виконавчому провадженні можна назвати владними, в них відсутня рівність суб\'єктів правовідносин.

Правовідносини у виконавчому провадженні виника­ють між державним виконавцем, з одного боку, та інши­ми суб\'єктами виконавчого провадження - стягувачем, боржником, з іншого. Але вони не є правовідносинами щодо здійснення правосуддя, і перед державним виконав­цем стоять зовсім інші завдання, ніж перед судом при розгляді та вирішенні цивільної справи. У виконавчому провадженні знаходять захист не лише права суб\'єктів цивільного процесу, але й права всіх інших осіб, що були встановлені в іншому порядку, несудовою формою захи­сту. Тому коло об\'єктів захисту у виконавчому прова­дженні, порівняно з цивільним процесом, розширюється. Основний комплекс прав і обов\'язків державного вико­навця при виконанні різноманітних категорій справ у визначеному обсязі однаковий. Проте цілий ряд проце­суальних дій, а у зв\'язку з цим прав і обов\'язків, досить своєрідні, й мають різне значення в залежності від кате­горій справ, рішення по якій виконує державний вико­навець .

У 1970-х роках М. К. Юков2 відзначав, що у виконав-

Щербак С.

Юков М. к. Самостоятельность норм, регулирующих исполни-тельное производство // Проблеми совершенствсвания Гражданско-го процесуального кодекса РСФСР: Науч. труда Свердловск. юрид. института.- Свердловск, 1975.- Вьш. 40.- С. 91-97.

53

чому провадженні виникають якісно неоднорідні суспі­льні відносини: організаційно-управлінські, процесуаль­ні, майнові, фінансові, адміністративні, наглядові, що об\'єднуються єдиним об\'єктом - виконанням постанов судів та інших органів, тому предмет правового регулю­вання у виконавчому провадженні в незначній мірі по­в\'язаний із судочинством.

Різнорідними вважав правовідносини, що виникають при здійсненні правосуддя у цивільних справах і у ви­конавчому провадженні, й М. Гурвич . Він зазначав, що виконавче провадження не є діяльністю суду і що воно також пов\'язане із правосуддям, як і з діяльністю арбіт­ражу та нотаріуса в частині його виконавчих дій, хоча й регулюється нормами цивільного процесуального права, а також стверджував, що судовим рішенням процес у його основній стадії завершується^

Цікавою є концепція В. Анохіна, який з положення про те, що правовідносини щодо скарги на дії пристава-виконавця належать до арбітражно-процесуальних, ро­бить узагальнюючий висновок, за яким усі дії щодо виконання судових актів породжують арбітражно-про­цесуальні правовідносини3 о Помилковість цієї концепції полягає в тому, що, слідуючи за її напрямом, усі правовід­носини в суспільстві і зокрема адміністративно-правові будуть породжувати кримінальні, цивільно-правові та інші підвідомчі суду правовідносини. Але це суперечить логіці, повноваженням судових органів тощо, оскільки за загальним правилом лише певні правопорушення або злочини зумовлюють судочинство, а всі інші дії не поро­джують їхньої перевірки щодо відповідності закону.

В. М. Шерстюк4 зазначає, що різнорідність правовід­носин виконавчого провадження полягає ще й у різному суб\'єктному складі. З цією концепцією погоджується ба­гато вчених, у тому числі й І. М. Зайцев, який підкреслює,

1 Гурвич М. Особьіе производства в гражданском процессе // Со- циалистическая законності..- 1958.-№ 8.-С. 28-31.

2 Гурвич М. Решение советского суда в исковом производстве.- М.: Юр. лот., 1955.- С. 4.

3 Анохин В. Квалификация правоотношений по исполнительному производству // Хозяйство и право.- 2000.— № 4.— С. 88.

4 Шерстюк В. М-0 месте норм исполнительного производства в системе права Российской Федерации // Вестник МГУ.- Серия Пра­ во.- 1995- № 1-е. 12-18.

54

що «суттєво змінюється склад учасників при виконанні юрисдикційних актів. Основними процесуальними фігу­рами стають стягувач та боржник. У виконавчому прова­дженні немає осіб, що беруть участь у справі, свідків» .

Підтримуючи цю думку, слід відзначити, що сторо­нами виконавчого провадження можуть бути не лише особи, що раніше брали участь у цивільному процесі як позивач чи відповідач, але й цілий ряд інших громадян та організацій, рішення щодо прав та обов\'язків яких бу­ли постановлені не тільки судом, а й іншими юрисдик-ційними органами. За правилами виконавчого прова­дження здійснюється виконання не тільки рішень і ухвал суду, але й постанов багатьох інших юрисдикційних ор­ганів, зазначених у ст. З Закону України «Про виконавче провадження».

В. М. Шерстюіг погоджується з тим, що «широкого цивільного процесу» бути не може, аргументуючи свою позицію тим, що у виконавчому провадженні значно розширюється коло суб\'єктів цивільного процесуального права, тобто учасники господарського процесу, учасники спору в третейському суді в такому разі є одночасно і суб\'єктами цивільного процесу. Оскільки ці особи не брали участі ні в суді першої інстанції, ні в судах інших інстанцій, для них судочинство фактично розпочинаєть­ся із завершальної стадії, минувши всі попередні.

До ознак адміністративно-процесуальних правовід­носин, що виникають у виконавчому провадженні, слід віднести такі:

1) вони виникають при примусовому виконанні рі­ шень судів та інших юрисдикційних органів та регла­ ментовані законодавством про виконавче провадження;

2) без волі стягувача (фізичної або юридичної особи) державний виконавець не має права відкривати виконав­ че провадження. Якщо у державну виконавчу службу звертається представник стягувача, його повноваження мають бути підтверджені довіреністю. У випадку звер­ нення прокурора із заявою про відкриття виконавчого

п (,3айгіев Й^О функциях гражданского судопроизводства // проблеми применения норм гражданского процессуального права / межвузовский сборник научнмх трудов.- 1986.- Свердловск.- С. 17. Шерстюк В. М. О месте норм исполнительного производства в системе права Российской Федерации //Вестник МГУ. Серия Пра­во- 1995.- № 1.-е. 12-18.

55

провадження або органів чи окремих громадян, яким ЦПК України надано право звертатися до суду за захис­том прав інших осіб, державний виконавець повинен по­відомити про це стягувача і лише за його згодою відкри­ти виконавче провадження;

3) державний виконавець є обов\'язковим суб\'єктом правовідносин у виконавчому провадженні й на нього покладений обов\'язок своєчасного, повного та реального виконання рішень судів та інших органів. Саме держав­ ний виконавець залучає до проведення виконавчих дій інших суб\'єктів та допускає у виконавче провадження заінтересованих осіб (представників, правонаступників), вирішує питання, що виникають під час виконавчого провадження, виносить постанови тощо;

4) необхідність у відкритті виконавчого провадження виникає тоді, коли суб\'єкти права не можуть самостійно, без втручання компетентного органу реалізувати свої законні права або інтереси;

5) владний характер правовідносин. Між їхніми суб\'єк­ тами немає абсолютної рівності, оскільки Державна ви­ конавча служба - орган держави, отже це відносини вла­ ди (з боку державного виконавця - наділеного певними повноваженнями) та підлеглості (з боку іншого суб\'єкту правовідношення - стягувача, боржника, які зобов\'язані дотримуватись вимог державного виконавця). Це озна­ чає також і обов\'язковість вимог державного виконавця для всіх інших суб\'єктів виконавчого провадження та для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб;

6) правовідносини у виконавчому провадженні вини­ кають, змінюються та припиняються у певному порядку, закріпленому в законі (наприклад, правовідносини на стадії відкриття виконавчого провадження чітко визна­ чені);

7) характерною рисою кола суб\'єктів правовідносин виконавчого провадження є їхня чітка визначеність, оскільки це випливає з такої властивості судових рішень, як преюдиціальність. Державний виконавець не може застосовувати примус до тих осіб, рішення щодо прав і обов\'язків яких не набрало законної сили;

8) процедура вчинення виконавчих дій регламентує права та обов\'язки державного виконавця, за межі яких він не може виходити.

56

Отже, правовідносини, що виникають у виконав­чому провадженні, можна визначити як врегульовані законом суспільні відносини, що виникають між органа­ми і посадовими особами Державної виконавчої служби та іншими суб\'єктами виконавчого провадження щодо примусової реалізації виконавчих документів.

Проаналізуємо один із характерних прикладів транс­формації правовідносин виконавчого провадження, а са­ме: коли особи звертаються до суду за затвердженням умов мирової угоди (ч. З ст. 29 Закону України «Про ви­конавче провадження»). Фактично цей випадок потрапив до сучасного виконавчого провадження з попередніх правовідносин, які існували при поширенні юрисдикції та контролю з боку суду за процесом виконання рішень. Але сьогоднішні правовідносини, як зазначалось раніше, суттєво відрізняються, відтак потрібний правовий аналіз необхідності й доцільності звернення до суду за затверд­женням мирової угоди. Справді, така процедура передачі умов цивільно-правової угоди на розгляд лише суду по­требує аналізу. В цьому разі фактично нехтується іс­нування нотаріату і правове значення його діяльності, пов\'язаного з посвідченням безспірних, законних прав та обов\'язків сторін угоди1. Крім того, якщо цю мирову угоду не може затверджувати державний виконавець, то чому законом не надано відповідних повноважень на­чальнику, заступнику начальника, старшому державному виконавцю районного, міського (міста обласного зна­чення), районного у місті відділу державної виконавчої служби, що є характерним для адміністративних право­відносин?

Це пов\'язано з характерним для виконавчого провад­ження статусом - правозахисного органу - і статусом суду, юрисдикція якого поширюється на всі правовідно­сини. Фактично законодавцем цією нормою підкреслю­ється вищий правовий статус суду, ніж державної вико­навчої служби та нотаріату, а також велике правове зна­чення мирової угоди саме у виконавчому провадженні. Але такий висновок - лише одна сторона застосування цього інституту, а друга полягає в тому, що процедура

Більш докладно про значення мирової угоди в цивільному про­цесі див.: Фурса С. Я. Мирова угода і процедура її затвердження // Митна справа. Науково-аналітичний журнал. № 2- 2001- С. 16-24.

57

розгляду мирової угоди судом має пов\'язуватись із пере­ходом права власності від одного суб\'єкта до іншого. Це положення можна підтвердити тим аргументом, що в за­конодавстві відокремлюється мирова угода від відстроч­ки або розстрочки виконання, зміни способу і порядку виконання рішення, які регламентуються ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження». Останнє випли­ває з того, що вп. 2 ст. 37 Закону як однозначний наслі­док затвердження мирової угоди зазначається закриття виконавчого провадження. В той же час відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу і порядку виконан­ня рішення - це лише процесуальні зміни характеру дій у виконавчому провадженні, які не призводять до закриття провадження.

Таким чином, мирова угода у виконавчому прова­дженні - це свідчення переходу правовідносин стягу-вач - боржник від виконавчого провадження до судо­чинства, яке за правовим статусом вище, ніж вико­навче провадження. З іншого ж боку, мирова угода потребує суттєвого дослідження і правової регламентації у виконавчому провадженні. Так, уже зараз можна зро­бити висновок, що змістом мирової угоди має бути задо­волення вимог стягувача за рахунок майна боржника, а формою - затвердження переходу права власності суд­дею, після перевірки законності умов угоди. Але необ­хідно звернути увагу на те, що в законі час розгляду умов мирової угоди не знайшов свого процесуального закріплення. Тобто, ні в ст. 34, ні в ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження» не передбачається зупи­нення виконавчого провадження при розгляді судом умов мирової угоди. Але ж у разі затвердження мирової угоди дії, проведені державним виконавцем під час роз­гляду умов угоди судом, будуть зайвими, а, можливо, й неправомірними. Тому необхідно процедуру розгляду мирової угоди, яка в подальшому, в разі невиконання її умов, може стати підставою для вчинення виконавчого провадження, конкретизувати і регламентувати в законі більш чітко.

Виходячи з характеру та змісту мирової угоди, необ­хідно, щоб волю до її укладення виявили, по-перше, обидві сторони, а, по-друге, зробили вони це письмово. В цьому разі державний виконавець має не перевіряти її умови, оскільки він не наділений законом такими повно-

58

важеннями, а буде зобов\'язаний зупинити виконавче провадження. Тобто такі заяви від суб\'єктів виконавчо­го провадження мають свідчити про їхнє бажання вихо­ду з виконавчих правовідносин шляхом затвердження умов мирової угоди. Аналогічні правові наслідки на­стають, коли оскаржуються дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення тощо. В цьому випадку, коли питання розглядається вищим по відношенню до державної ви­конавчої служби органом, виконавчі правовідносини мають зупинятись до вирішення справи за скаргою або заявою. Відтак напрошується висновок про необхід­ність доповнення ст. 34 пунктом 9, який викласти таким чином: «надходження заяви від сторін виконавчого провадження про бажання затвердити мирову угоду в суді».

Так само неможливо вважати, що правовідносини, які виникають при зверненні громадян до суду за оскаржен­ням дій державного виконавця, знаходяться в межах ви­конавчого провадження, оскільки для цього немає під­став. Це зумовлюється тим, що в даному випадку об\'єк­том дослідження суду будуть не права стягувача або боржника як суб\'єктів цивільних правовідносин, а пра­вомірність дій державного виконавця як зобов\'язаного до законних дій суб\'єкта, порушення норм законодавства виконавчого провадження тощо. Отже, можна констату­вати необхідність глибокого самостійного дослідження питань трансформації правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні, разом із зв\'язками виконав­чого провадження з іншими галузями права. Тут мають­ся на увазі цивільне процесуальне право, кримінально-процесуальне право, коли дії державного виконавця або суб\'єктів виконавчого провадження набувають ознак злочину, аналогічно правопорушення, яке не має ознак злочину, та зумовлює виникнення адміністративних пра­вовідносин тощо.

З метою розмежування всієї різноманітності правовід­носин, які виникають у виконавчому провадженні, слід визначити, що раніше йшлося саме про адміністративно-процесуальні правовідносини, котрі визначають загаль­ний адміністративний характер виконавчого проваджен­ня. Такі правовідносини виникають між державним ви­конавцем або органами Державної виконавчої служби, з

59

одного боку, та між іншими суб\'єктами виконавчого провадження, тобто між сторонами та іншими учасника­ми виконавчого провадження, а також між особами, які сприяють вчиненню виконавчого провадження, з іншого боку. Однак ці правовідносини не є єдиними, що можуть складатись у виконавчому провадженні. Тут постає пи­тання про характер правовідносин у самій системі орга­нів примусового виконання. Якщо розглядати правовід­носини, котрі виникають всередині самої системи орга­нів Державної виконавчої служби, то їх слід визначити як адміністративно-правові, зважаючи на підлеглість нижчестоящих ланок управлінської вертикалі вищесто­ящим. Це знайшло своє підтвердження в Законі «Про Державну виконавчу службу», в ст. З якого регламентує­ться структура Державної виконавчої служби, починаю­чи з районних, міських, районних у містах відділів Дер­жавної виконавчої служби і закінчуючи Департаментом Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. А в статті 2 Закону «Про виконавче провад­ження» встановлюється, що Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції Украї­ни. Відділи Державної виконавчої служби очолюють на­чальники, яких призначають на посаду та звільняють з неї начальники Головного управління юстиції Міністер­ства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції. Директор Департаменту Державної виконавчої служби, начальники відділів Головного управ­ління юстиції в Автономній Республіці Крим, управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, згідно із ст. 9 Закону «Про Державну виконавчу службу», призна­чаються Міністром юстиції України.

З аналізу порядку призначення на посаду можна зро­бити висновок про адміністративну схему побудови структури виконавчої служби. Це положення можна під­твердити й іншими аргументами, серед яких виділяються повноваження щодо контролю за законністю виконавчо­го провадження, які має здійснювати, згідно з вимогами ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження», на­чальник відділу Державної виконавчої служби, якому безпосередньо підконтрольний державний виконавець, та багатьма іншими аспектами.

Вченими виділяються такі найбільші групи управ-

60

лінських відносин, як координаційні та субординаційні. Є. Б. Кубко1 поділяє координаційні відносини за такими видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія, а субординаційні - на пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, по­двійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування тощо.

Під субординацією Л. Коваль пропонує розуміти службове підпорядкування молодшого за посадою стар­шому. Ці відносини вертикального типу характеризують як жорстку підпорядкованість владі керівника, його втру­чання у повсякденну оперативну діяльність, «роздаван­ня» настанов, вказівок тощо. Інший метод регулювання -координаційний, якому властивий індивідуальний твор­чий характер2.

Але з такою характеристикою адміністративних від­носин і впливу на них важко погодитись, оскільки Л. Ко­валем ця система пов\'язується з особистими якостями керівника, але не з регламентацією правовідносин в ад­міністративній структурі. Аналіз Законів «Про виконавче провадження» та «Про державну виконавчу службу» на­дає можливість говорити про самостійність дій держав­ного виконавця й відсутність прямої субординації. Це, звичайно, не означає, що державний виконавець абсо­лютно вільний у своїй діяльності. Ні, він має бути звіль­нений від постійних керівних вказівок, оскільки його діяльність повинна суворо відповідати нормам законо­давства і, як передбачається законодавством, лише конт­ролюватись. Проте це питання досить складне, адже під функцією контролю можуть критися керівні вказівки. Крім того, реальна залежність державного виконавця від начальника районного, міського (міста обласного зна­чення), районного у місті відділу державної виконавчої служби виявляється також у тому, що цими особами він призначається і звільняється з посади.

Правовідносини у виконавчому провадженні склада­ються не лише за схемою «державний виконавець - стя-

//о^1° Є\' Б\' ТеоР\'я організації і структури державного управлін­ня // Реформування державного управління в Україні: проблеми і

персіїо^ив" \' Кол- авторів. Наук, керівн. Цвєтков В. В.- К.: «Орія-ни», 1990.—С 60.

лг^г^Л^!1\' В- Адміністративне право: Курс лекцій.- К.: Вентурі, 1УУ6.-С. 111-113.

61

гувач» або «державний виконавець - боржник», а ще й у площині взаємовідносин того ж стягувана та боржника між собою або між стягувачем та перекладачем, хоча од­нозначно визначити їхній характер дуже важка Крім то­го, державна виконавча служба в процесі своєї діяльнос­ті взаємодіє ще й із судом, господарським судом, або при реалізації майна укладає договір зі спеціалізованим під­приємством «Укрспецюст». Тому можна визначити і ци­вільний, і цивільний процесуальний, і господарсько-процесуальнии характер таких правовідносин. Проте така неоднорідність правовідносин не дає жодних під­став для визначення виконавчого провадження як комп­лексної галузі права, про що зазначають деякі вчені.

Іншим критерієм для оцінки правовідносин у вико­навчому провадженні мають стати передумови виник­нення правовідносин. У виконавчому провадженні до передумов виникнення правовідносин слід віднести пра­восуб\'єктність заінтересованих осіб виконавчого прова­дження та юридичні факти, з якими закон пов\'язує їх ви­никнення або припинення.

Щодо такої передумови, як правосуб\'єктність, то в за­гальній теорії права визнано, що загальною передумовою участі суб\'єктів у правовідносинах є правоздатність, а умовою її здійснення виступає дієздатність. Але з часом точка зору вчених змінилася, і передумовою цивільних процесуальних правовідносин стала вважатись не право­здатність, а правосуб\'єктність, яку визначали як здат­ність мати та самостійно здійснювати права і обов\'язки при наявності дієздатності або здатності до їхнього здійс­нення через інших осіб при відсутності дієздатності. Ця точка зору була підтримана Вченими^ отже, процесу­альну правоздатність не можна відокремлювати від про­цесуальної дієздатності. Слід погодитися з цією концеп­цією, оскільки неможливо розглядати поняття «дієздат­ність» та «правоздатність» лише як окремі властивості суб\'єкта правовідносин, тут потрібне узагальнююче по-

1 Руденко Н. Место и роль прокуратури в исполнительном произ- водстве // Підприємництво, господарство і право.- 2001.- № 6.- С. 105-108.

2 Чечина Н. А. Гражданские процессуальньїе отношения.- Л.: Изд- во Ленинградского ун-та, 1962.- С. 23.

1 Щеглов В. Н. Гражданское процессуальное правоотношение- М.: Юрид.лит., 1966.-С. 112.

62

няття, яким і стала правосуб\'єктність. Це положення, зокрема, надає можливість встановити, що зміст право-суб\'єктності різний у залежності від того, яке становище посідає особа, тому немає єдиної правосуб\'єктності для всіх суб\'єктів. Крім того, необхідно проводити різницю між загальною (цивільною) правосуб\'єктністю особи та спеціальною (галузевою) правосуб\'єктністю, під якою розуміють здатність мати комплекс прав і обов\'язків у межах галузевого режиму регулювання. Отже, зміст пра­восуб\'єктності у виконавчому провадженні визначається сукупністю прав та обов\'язків, які може мати суб\'єкт ви­конавчого провадження у відповідності з чинним зако­нодавством про виконавче провадження.

Під правосуб\'єктністю слід розуміти, беручи до ува­ги загальне визначення цивільної процесуальної право­здатності, дане В. М. Щегловим1, здатність бути суб\'єк­том виконавчого провадження, мати процесуальні права та обов\'язки й реалізувати їх у своїй поведінці. При цьо­му доцільно відокремлювати правосуб\'єктність фізичних і юридичних осіб.

Виходячи із вищенаведеного, неможливо щодо гро­мадян пов\'язувати правосуб\'єктність у виконавчому про­вадженні з моментом їхнього народження, оскільки це лише складова частина правосуб\'єктності, пов\'язана з правоздатністю. Так само правосуб\'єктність не може вважатись повною з настанням повної дієздатності, яка настає, за загальним правилом, із 18 років. У виконавчо­му провадженні правосуб\'єктність завжди буде індивіду­альною в залежності від тієї ролі, яку займатиме суб\'єкт виконавчих правовідносин. Тому державний виконавець обов\'язково повинен перевірити правовий статус особи, що звернулася до нього за отриманням присудженого, і при необхідності притягти належну уповноважену особу. Наприклад, володіючи правоздатністю, недієздатна осо­ба не може особисто реалізувати свої права у виконав­чому провадженні, а має діяти через опікуна.

Як відомо, правосуб\'єктність підприємства, установи, організації визнається з моменту її державної реєстрації як юридичної особи. Перевірку правосуб\'єктності юри­дичної особи здійснює суд, тому державний виконавець

То^^м2*08 ^ Я СУбьек™ судебного гражданского процесса.-Томск: Изд-во Томского ун-та, 1979.- С. 17.

63

перевіряє лише одну складову частину правосуб\'єктнос-ті - дієздатність, оскільки в рішенні суду або іншого пов-новзжного органу має зазначатись назва юридичної особи як боржника або як стягувана. Тому державний викона­вець перевіряє лише правовий зв\'язок і межі повнова­жень представника юридичної особи на вчинення юри­дично вагомих дій та звіряє їх із документом, що підля­гає виконанню.

У виконавчому провадженні роль юридичних фактів виконують в основному процесуальні дії державного ви­конавця, суду та інших суб\'єктів виконавчого прова­дження. Юридичними фактами можуть бути процесу­альні дії, що передбачені законом і які здійснюються у встановленій формі та у певні строки. Найчастіше для виникнення правовідносин у виконавчому провадженні необхідна наявність юридичного складу (дії особи - по­дача заяви про примусове виконання рішення та дії дер­жавного виконавця - прийняття заяви та відкриття вико­навчого провадження). Але іноді, якщо дія здійснюється з ініціативи державного виконавця, досить і його воле­виявлення. Правовідносини у виконавчому провадженні виникають внаслідок звернення у Державну виконавчу службу або залучення особи до проведення виконав­чих дій.

Ллє не можна не брати до уваги такі юридичні факти, як події. Події набувають юридичного значення в основ­ному у юридичному складі з процесуальними діями. Так, смерть особи під час вчинення виконавчого провадження сама по собі не змінює правовідношення, для цього не­обхідно здійснення певних дій.

У юридичній літературі мало приділяється увага та­кому юридичному факту, як стан суб\'єкта правовідно­син. Що ж до виконавчого провадження, то такий юри­дичний факт має застосування в п. 2 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження». Так, виконавче провад­ження підлягає обов\'язковому зупиненню у випадку ви­знання стягувана або боржника недієздатним.

Елементами правовідносин у виконавчому прова­дженні виступають їх суб\'єкти, об\'єкт та зміст правовід­носин. Питання про правосуб\'єктність тісно пов\'язане з суб\'єктами правовідносин у виконавчому провадженні, але суб\'єкти правовідносин, що виникають у виконавчо­му провадженні, та суб\'єкти виконавчого провадження -

64

це тотожні поняття. Отже, суб\'єктами правовідносин у виконавчому провадженні виступають органи примусо­вого виконання рішень судів та інших органів в особі відповідних відділів державної виконавчої служби, а та­кож стягувач, боржник, прокурор та інші особи, які сприяють вчиненню виконавчого провадження.

Об\'єктом правовідносин у виконавчому проваджен­ні виступають дії суб\'єктів, спрямовані На виконання ви­конавчих документів.

Зміст цих правовідносин складається, з однієї сторо­ни, з прав та обов\'язків державного виконавця щодо примусового виконання виконавчого документа, який виконує свої функції адмїністративно-правовими мето­дами, і, з другої сторони, інших суб\'єктів виконавчого провадження.

Слід зазначити, що правовідносини у виконавчому провадженні є логічним продовженням судових або ад­міністративних правовідносин, але на іншому рівні й регламентуються вони іншим законодавством і для їх­нього врегулювання використовуються інші методи, вла­стиві виконавчому провадженню.

Підсумовуючи викладене можна дійти висновку, що правовідносини, які виникають при примусовому вико­нанні рішень судів, є адміністративно-процесуальними, тому є можливість говорити про самостійність предмета регулювання у виконавчому провадженні.