Еволюція правового регулювання правового статусу прокурора як учасника виконавчого провадження у справах щодо захисту прав та інтересів дітей та стан наукової розробки проблеми

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України - так гласить стаття 124 Конституції України.

Проте не всі судові рішення виконуються однаково і в добровільному порядку, чим порушується принцип обов’язковості їх виконання.

Суддя Базельського апеляційного суду Швейцарії Ш.Гасс на міжнародній конференції зазначив: «З юриспруденції ЄСПЛ випливає, що судовому провадженню в Україні властиві дві великі проблеми, через які до Суду надходить багато заяв (близько 1 400 - у 2009 році): з одного боку, надмірна тривалість провадження в цивільних і кримінальних справах, з другого - невиконання рішень національних судів (тривалість виконавчих проваджень) і відсутність відповідних ефективних засобів юридичного захисту».

Продовжуючи свою промову, Ш. Гасс підкреслив: «... якщо не з’являться такі засоби - ефективні не лише в теорії, а й на практиці - потік заяв до Європейського суду не вщухатиме» [34, с. с. 84, 85].

Європейський суд з прав людини, на превеликий жаль, має численну практику щодо невиконання рішень національних судів. Так, 27 липня 2004 р. ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Ромашов проти України» (заява №67534/01) стосовно тривалого невиконання рішення комісії з трудових спорів та судового рішення. У параграфах 42 та 47 цього рішення Суд зазначив про наявність порушення п. 1 ст. 6 параграфа 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки держава не вжила необхідних заходів щодо виконання вказаних рішень: «...

Іншими прикладами є рішення ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 р. [146], «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 р. [145], «Макара та інші проти України» від 12 грудня 2013 р. [ 148]. І таких рішень багато.

Як слушно зауважують В.В. Комаров і В.В. Баранкова, «згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, провадження з виконання судових рішень є самостійною та невід’ємною частиною судового розгляду, стадією процесу правосуддя» [65, с. 172].

Отже, виконанням судового рішення завершується провадження у справі. Такий висновок підтверджує стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» [117], яка визначає сутність виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження та примусового виконання рішень інших органів. Виконавче провадження законодавчо розглядається як сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно- правовими актами, а також рішеннями, що підлягають примусовому виконанню.

Наскільки виконано це рішення (повністю, частково або взагалі не виконано), настільки воно є ефективним як механізм судового захисту порушеного права фізичної особи. Тому держава на законодавчому рівні приділяє достатньо уваги органам та посадовим особам, уповноваженим здійснювати виконавче провадження, оскільки невиконане судове рішення не тільки позбавляє довіри до державних виконавців, а ще й до інших суб’єктів виконавчого процесу.

Серед учасників виконавчого провадження ми відокремлюємо прокурора, правовий статус якого відрізняється від інших його учасників. З моменту проголошення Україною незалежності держави і до сьогодні прокурор пройшов складний шлях становлення свого правового положення на стадії виконання судових рішень.

Отже, проаналізувавши діяльність прокурора як учасника виконавчого провадження, ми визначили 4 етапи еволюції правового регулювання його статусу, а саме: 1) з 21.04.1999 р. по 10.07.2003 р.; 2) з 10.07.2003 р. по 01.12.2012 р.; 3) з 01.12.2012 р. по 14.10.2014 р.; 4) з 14.10. 2014 р. і по теперішній час.

Перший період починається з моменту ухвалення Закону України «Про виконавче провадження» (21 квітня 1999 р.), згідно зі ст. 8 якого прокурор мав повноваження щодо нагляду за законністю виконавчого провадження шляхом проведення перевірок додержання законодавства про виконавче провадження, за результатами яких він виносив приписи, подання, протести та постанови, а також звертався із заявою про відкриття виконавчого провадження у випадку представництва ним інтересів громадянина або держави в суді (ст. 18 Закону). Внесеними змінами до Закону від 10 липня 2003 р. прокурора позбавлено повноважень здійснювати цей нагляд.

Таким чином, у незалежній Україні впродовж семи років виконавче провадження регулювали норми Цивільного процесуального кодексу України 1963 року та Інструкції колишнього СРСР «Про виконавче провадження» 1985 року. Протягом цього часу виконавче провадження розглядалося як діяльність органів судової влади. Тільки у 1998 році Верховною Радою було ухвалено Закон України «Про державну виконавчу службу» [120], а у 1999 році - Закон «Про виконавче провадження» [117], які врегулювали порядок здійснення виконавчого процесу новоствореним органом виконання - Державною виконавчою службою. Вказані Закони стали початком реформування системи виконавчого провадження, тому що вони передали функції виконання виконавчих документів від органів судової влади до органів виконавчої влади, до якої відноситься Державна виконавча служба (ДВС).

Зокрема, Закон України «Про державну виконавчу службу» визначив організацію діяльності усієї системи ДВС з урахуванням її територіальних підрозділів, функціональні обов’язки та права державного виконавця і посадових осіб ДВС, а також визначив правовий статус державного виконавця.

Крім названих Законів, у 1998 році наказом Міністерства юстиції України від 19 листопада 1998 року за № 60/5 [98] для здійснення виконавчої діяльності з реалізації рішень юрисдикційних органів було спеціально створено Державну виконавчу службу України, яка входила до системи органів Міністерства юстиції України.

Уперше в національному законодавстві Законом України «Про виконавче провадження» (надалі - Закон) була визначена роль прокурора у виконавчому процесі, яка згодом стала особливо значущою. З цього приводу В. Авер’янов, міркуючи про діяльність прокурора у виконавчому провадженні, зазначив, що його участь є найзвичайно важливою і актуальною, оскільки відбувається після запровадження нового законодавства про виконавче провадження,

удосконалення нормативно-правової бази функціонування прокуратури у новому правовому просторі та узагальнюючої практики її діяльності в сучасних умовах [1, с. 164].

Значущість діяльності прокурора, на наш погляд, підкреслюється тим, що він став представником у захисті прав і законних інтересів громадян та держави, гарантованих Конституцією України, чинними законодавчими актами. Тому у статті 8 «Контроль і нагляд за законністю виконавчого провадження»

Закону, який набув чинності 28 травня 1999 р., на прокуратуру був покладений нагляд за законністю виконавчого провадження.

У цей час вчені по-різному оцінювали правовий статус прокурора у виконавчому провадженні.

Наприклад, В.І.Солодкий зазначав, що «в сучасних умовах на теоретичному та практичному рівнях з’явилось нове родове поняття (нова регламентація) «прокурор у виконавчому провадженні»». На його погляд, «прокурор у виконавчому провадженні займає подвійне становище, що, з одного боку, полягає у здійсненні нагляду за законністю актів та дій державного виконавця, інших учасників виконавчого провадження..., а з другого - у можливості звернення прокурора (на підставі виконавчого документа) до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження» [172, с.

Як зазначає А.І.Перепелиця, такий погляд підтримував і Ю.В.Білоусов: «. прокурор, згідно з чинним конституційним законодавством, не позбавлений права здійснення загально-наглядової функції, в тому числі у процесі виконавчого провадження» [103, с. 83], а також М.В.Руденко: «... це діяльність, яка реалізується прокурором з використанням загальнонаглядових методів виявлення порушень закону в названому провадженні та реагування на них, у тому числі і шляхом порушення кримінальних справ за ст. 382 КК України» [160, с. 44].

М.М.Г оворуха і С.О.Малахов участь прокурора у виконавчому провадженні розглядали як процесуальну форму ініціювання відкриття виконавчого провадження і визначали його «право на відкриття виконавчого провадження» [35, с. 60; 84 с.358].

Прокурор як представник стягувача мав право подати до органу державної виконавчої служби заяву про відкриття виконавчого провадження щодо примусового виконання судового рішення та користуватися правами сторони у виконавчому процесі. Аже стаття 18 Закону України «Про виконавче провадження» надавала таке право прокурору лише за умови представництва ним інтересів громадянина або держави в суді. В інших випадках прокурор не мав вказаних повноважень. Таким чином, прокурор набув статусу учасника виконавчого провадження.

Отже, основною умовою участі прокурора у виконавчому провадженні стало прокурорське представництво в суді, визначене у ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» [138].

Характеризуючи правовий статус прокурора у вказаний період, зосереджуємо увагу і на його наглядовій діяльності, оскільки прокурор у той час мав право ініціювати відкриття виконавчого провадження через стягувача та здійснювати нагляд за виконавчим провадженням шляхом проведення перевірок додержання законодавства про виконавче провадження, за результатами яких виносив приписи, подання, протести та постанови про порушення кримінальної справи.

У подальшому Законом України «Про внесення змін до Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження»» від 10 липня 2003 р.

Другий період тривав з 10.07.2003 р. по 01.12.2012 р., коли прокурор був лише ініціатором відкриття виконавчого провадження та здійснював контроль за станом виконання судового рішення тільки через стягувача, інтереси якого він представляв в суді.

Нова редакція Закону внесла суттєві корективи у діяльність прокурора, оскільки у нього залишилося лише право ініціювати перед стягувачем подачу заяви про відкриття виконавчого провадження до органів ДВС. Таке нововведенння створило нові складнощі для прокурора на стадії виконання судових рішень, які тривали певний часу. З цього приводу відбулося багато дискусій, тому що у ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. [138] та ст. 121 Конституції України [70] було закріплено здійснення органами прокуратури нагляду за додержанням прав і свобод людини та громадянина, додержання законів з цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Вчені та правозахисники визначали ці зміни до законодавства як передчасні і пропонували повернути статтю 8 Закону до її первісної редакції з метою розширення повноважень прокурора [103, с. 84]. За таких умов прокурор позбавлявся права приймати будь-яке рішення стосовно скасування процесуального рішення державного виконавця, його дії або бездіяльності, окрім оскарження.

Початок третього періоду (з 01.12.2012 р. по 14.10.2014 р.) еволюції правового статусу прокурора ми пов’язуємо зі внесеними змінами до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України, які дали змогу прокурору з 1 грудня 2012 р. отримувати виконавчі документи, що стало новелою у чинному законодавстві. Таким чином, після набрання рішенням законної сили у прокурора виникло право отримувати в суді виконавчий документ та самостійно пред’являти його до виконання з метою якнайшвидшого поновлення порушених прав громадян або інтересів держави.

Четвертий період, який розпочався з 14.10.2014 р. і триває досі, ми пов’язуємо з моментом ухвалення нового Закону України «Про прокуратуру». Цей Закон закріпив у статті 23 право прокурора брати участь у виконавчому провадженні та вступати у виконавчий процес на будь-якій його стадії за умови представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді.

Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 р. залишив за органами прокуратури представництво інтересів громадянина або держави в суді та чітко визначив на законодавчому рівні участь прокурора у виконавчому провадженні при виконанні судових рішень, ухвалених за позовами прокурора, що надало певні перспективи для правового регулювання статусу прокурора у виконавчому провадженні.

Крім того, прокурор може вступити у виконавче провадження, відкрите не за його заявою, за умови, що він здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді у відповідній справі (ст. 7 Закону України «Про виконавче провадження» зі змінами від 14 жовтня 2014 р.) [138]. У такому випадку прокурору не обов’язково звертатися з заявою про відкриття виконавчого провадження - він набув права стати учасником виконавчого провадження шляхом вступу у розпочате виконавче провадження. Окрім того, прокурору надано можливість користуватися правами, визначеними у ст. 12 Закону, вже не як стороною виконавчого провадження, а як учасником виконавчого провадження (ч. 1 ст. 12 Закону після слів «сторони виконавчого провадження» доповнена словами «та прокурор як учасник виконавчого провадження»).

Законом України «Про прокуратуру» визначені категорії громадян, стосовно яких прокурор здійснює захист їхніх інтересів у суді та у виконавчому провадженні. Однією з цих категорій є діти. Прокурор з метою захисту порушених прав дитини подає позов до суду, бере участь у справі та після набрання чинності судовим рішенням звертає його до примусового виконання, якщо воно не виконано у добровільному порядку.

Захист прав та інтересів дітей в суді і у виконавчому провадженні прокурор здійснює протягом усіх вищевказаних періодів його діяльності.

Таким чином, еволюція правового регулювання правового статусу прокурора розглядається як певні етапи щодо участі прокурора у виконавчому провадженні.

Ставши правонаступником інституту судових виконавців, який до 1998 року був складовою судової системи, ДВС України, згідно із законодавством, що регулює її правовий статус та напрям діяльності, майже до січня 2015 року була органом, відповідальним за своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень. Адже на сьогодні завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів, згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади» від 22.01.2015 р. № 17, покладено на Міністерство юстиції України [110].

Виконання судових рішень в Україні здійснюється виконавчими органами, в іноземних державах - судовими та виконавчими органами. З метою порівняльного аналізу розглянемо систему виконавчого провадження у декотрих державах Європи та Світу. Грунтовними дослідженнями у цій галузі займався Буркхард Хесс.

Проаналізувавши системи виконання судових рішень, які діють в іноземних державах, можна виділити три основні типи здійснення виконавчого провадження: 1) виконання рішень здійснюється судовими органами;

2) виконання рішень здійснюється виконавчими органами; 3) змішана виконавча система - виконавче провадження здійснюється судом і різними виконавчими органами.

Перший тип характерний для таких держав, як Австрія, Іспанія та Данія. У цих країнах усе виконавче провадження перебуває у віданні судів, співробітники яких безпосередньо контактують з боржником, вживають заходів примусового виконання і стягують борги. Суд контролює виконавче провадження, на суддю частково покладено відповідальність за виконання. Однак судові системи виконавчого провадження в цих країнах відрізняється одна від одної [189, с. 59].

Наприклад, в Австрії виконавче провадження знаходиться в компетенції суду за місцем знаходження боржника, а саме виконання здійснюється судовим виконавцем вже у самостійному провадженні. В Іспанії за виконання рішення відповідає суддя, який його виніс. Відповідно, компетенція іспанського суду не залежить від місця проживання боржника або місця знаходження його майна, а визначається загальними правилами підсудності. З огляду на це, іспанська система заснована на взаємодії між судами. В Іспанії суддя від самого початку відповідає за виконання рішень, а також, на прохання стягувача, здійснює арешт майна боржника, що знаходиться у третіх осіб. Такий вид стягнення, як звернення стягнення на рухоме майно, здійснюється приватними приставами, які являють собою службовців у штаті суду. Ці особи перебувають у прямому контакті з боржником і можуть навіть - під наглядом суду - здійснювати переговори з приводу мирової угоди.

Другий тип представляють Швеція, Фінляндія, Шотландія та інші держави. Так, у Швеції і Фінляндії виконання судових рішень забезпечує єдиний виконавчий орган - Національне виконавче агентство. Шведська система діє як адміністративний орган, піднаглядний міністерству фінансів, поділений на 10 регіональних відділень, у які загалом входять 84 офіси. Хід виконавчого провадження контролюється виконавчим агентством. Нещодавно структуру виконавчої служби було змінено, стягнення податків віднесено до відання Національної податкової комісії [189, с.с. 60-62].

У Шотландії примусове виконання здійснюється приватними виконавцями, які діють як представники держави, але не відносяться до судової системи.

Аналогічним чином діють виконавці у Франції, правовий статус яких поєднує елементи незалежної практикуючої особи та державного службовця. Проте вони не перебувають на державній службі, а є приватними особами, які працюють за ліцензією [189, с.с. 62, 63].

Третій тип властивий таким країнам, як Німеччина та Англія, де виконавче провадження частково здійснюється приватними приставами або шерифами (особливо стягнення рухомого майна), у той час як арешт майна боржника, що знаходиться у третіх осіб, санкціонується судом. Однак саме виконавче провадження у наведених країнах відрізняється [189, с.с. 63, 64]

Скажімо, у Німеччині різні заходи примусового виконання здійснюються різними виконавчими органами. Судові пристави (виконавці) при місцевих судах (вони є державними службовцями) здійснюють арешт майна боржника, що знаходиться у третіх осіб, тоді як звернення стягнення на рухоме майно - приставами. Судові виконавці виконують безліч судових і адміністративних функцій у сфері примусового виконання, у тому числі реєстрацію земельних ділянок та процедури банкрутства.

Система виконання у Німеччині базується на ініціативі стягувача (або його представника), який повинен звертатися безпосередньо до пристава або до місцевого суду для вжиття заходів примусового виконання. Стягувач контролює хід виконавчого провадження, і в цьому проявляється схожість німецької системи здійснення виконавчого провадження до тієї, яка діє в Україні.

Виконавці у Німеччині мають статус судових чиновників, проте у них окремі власні офіси, і діють вони за межами судового контролю [189, с. 65].

Особливістю німецького виконавчого провадження є те, що воно ґрунтується на принципі децентралізації. Система примусового виконання рішень функціонує за допомогою таких органів: суди, судові виконавці, служби земельного кадастру. Судові виконавці є державними службовцями системи органів юстиції і перебувають під службовим наглядом суду. Крім того, вони здійснюють примусові виконавчі дії тільки в окремих категоріях справ, передбачених законодавством Німеччини [26, с.с. 104, 109].

В Англії та Уельсі компетенція виконавчих органів залежить від виду виконуваного рішення. Арешти майна боржника, що знаходиться у третіх осіб здійснюються судами, які винесли рішення. Звернення стягнення на майно виконується шерифами та їхніми помічниками. На рівні судів графств судові рішення приводяться у виконання судовими приставами, що належать до штату суду. Такі установи, як Міністерство фінансів і місцеві органи влади, взагалі мають власних виконавців або звертаються до приватних виконавців [189, с. 65].

Аналізуючи системи виконавчого провадження зарубіжних держав, А.Є. Мальцева зазначає, що у Франції виконавче провадження у цивільних справах поряд з судовими виконавцями здійснюється прокурорами, командирами та офіцерами поліції. Виконавче провадження в США здійснює федеральна Служба маршалів, яка координує діяльність маршалів у 94 федеральних судових округах. У штатах виконавче провадження здійснюють шерифи та їхні заступники, а також приватні юридичні агенції [87, с. 46]

А в Республіці Білорусь, наприклад, у систему примусового виконання входять дві самостійні структури: судові виконавці загальних судів та Служба судових виконавців господарських судів [87, с. 47].

Показовою є роль прокурора у виконавчому провадженні в європейських країнах. Так, М. Косюта зазначає: « За польським законодавством, діяльність прокурора на стадії примусового виконання набуває двох форм: порушення виконавчого провадження і вступ у розпочатий процес з метою захисту державних інтересів або прав певної особи. Обов’язкова участь прокурора у примусовому виконанні передбачається, наприклад, у таких випадках: при розгляді скарг на дії судового виконавця, при накладенні штрафу, при виконанні судового рішення про відібрання дитини, при виникненні у судового виконавця сумнівів щодо достовірності виконавчого документа тощо» [72].

Згідно із Законом Польщі «Про Прокуратуру», зауважує М.І. Мичко, «прокурор також має право пред’явлення позовів у цивільних справах, подання клопотань та участі в судовому розгляді у цивільних справах, справах у сфері трудових відносин і соціального страхування, якщо того вимагає охорона правопорядку, громадських інтересів, власності або прав громадян» [93, с. 295].

Водночас у деяких європейських країнах на прокуратуру покладено здійснення функції контролю за додержанням і застосуванням законів під час виконавчого провадження безвідносно до юрисдикційної приналежності або підзвітності (Швеція, Бельгія, Монако, Франція тощо) [60, с. 51].

Діяльність прокурора тісно пов’язана із захистом прав та інтересів дітей, результатом якої є поновлення порушених їх прав. Одним із дієвих заходів поновлення порушених прав дітей є представництво їхніх інтересів у суді та під час виконання судових рішень, тобто у виконавчому провадженні.

Здійснюючи захист інтересів дітей у виконавчому провадженні, прокурор набуває особливого статусу - учасника виконавчого провадження.

Питання процедури здійснення виконавчого провадження та діяльності прокурора у цьому провадженні завжди привертало увагу багатьох вчених та правознавців.

Необхідно виділити наукові праці сучасних авторів, положення яких містять інформацію про поняття, форми, зміст виконавчого провадження, стадійність (етапи) виконання судових рішень, процесуальну правосуб’ єктність прокурора та його діяльність у виконавчому провадженні, що загалом є предметом нашого дослідження. На нашу думку, до таких наукових джерел можна віднести праці Ю.В.Білоусова, М.М.Говорухи, С.О.Малахова, М.В.Руденка, В.І.Солодкого, Р.О.Стефанчука, С.Я.Фурси, С.І.Чорнооченка, М.Й.Штефана, С.В.Щербак та інших.

Оскільки прокурор здійснює захист прав та інтересів дитини (як фізичної особи) у виконавчому провадженні, то неможливо було оминути увагою наукові праці В.І.Борисової, О.В.Дзери, Р.О.Стефанчука та інших.

Так, у навчальному посібнику «Виконавче провадження» Ю.В.Білоусов досліджує порядок здійснення виконавчого провадження, зокрема: надає поняття виконавчого провадження, визначає його принципи і підстави виконання виконавчих документів, наводить перелік суб’єктів виконавчого провадження та їх класифікацію, визначає стадії виконавчого провадження, а також види заходів примусового виконання рішень. У зазначеному науковому дослідженні вчений серед учасників виконавчого провадження виокремлює прокурора, надаючи йому статус особливого суб’єкта виконавчого провадження.

На нашу думку, у сучасній юридичній літературі вдалим є визначення поняття «виконавче провадження», запропоноване Ю.В.Білоусовим. Отже, виконавче провадження - це діяльність (сукупність процесуальних (процедурних) дій) органів та осіб (передусім державних виконавців) та інших учасників виконавчого провадження, спрямована на реалізацію юрисдикційних рішень, визначених законом, у передбаченій процесуальній формі. Виконавче провадження є процесуальною формою, котра гарантує примусову реалізацію рішення суду та інших юрисдикційних органів, реалізацію підтвердження ними прав та обов’язків суб’єктів матеріальних відносин.

Водночас вчений запроваджує в юридичну науку таку нову процесуальну форму, як виконавча процесуальна форма, суть якої полягає у тому, що це є визначений законом порядок діяльності державного виконавця щодо виконання припису юрисдикційного рішення. Ця процесуальна форма передбачає і безпосередньо встановлену законом процедуру діяльності органів та посадових осіб (виконавчу процедуру), і визначену законодавством фіксацію ходу виконавчого провадження у процесуальних (процедурних) документах (виконавчі постанови).

Слушними є, на наш погляд, визначення поняття виконавчого документа та стадії виконавчого провадження, запропоновані Ю.В.Білоусовим.

Отже, виконавчі документи - це письмові документи встановленої форми і змісту, які видаються судом та іншими органами вирішення правових спорів (юрисдикційними органами) для примусового виконання прийнятих ними у справах рішень, ухвал, постанов, інших актів як підстав їх виконання.

Стадія виконавчого провадження - це сукупність дій державного виконавця та інших учасників виконавчого провадження, спрямованих на досягнення певної процесуальної мети.

С.Я.Фурса і С.В.Щербак, автори навчального посібника «Виконавче провадження в Україні», а також Ю.В.Білоусов розкривають кожну стадію виконавчого провадження, визначають учасників виконавчого провадження, їхній правовий статус та кваліфікують їх.

За класифікацією вказаних вчених, учасники виконавчого провадження відносяться до суб’єктів виконавчого провадження, які поділяються на: 1) органи і посадових осіб державної виконавчої служби; 2) учасників виконавчого провадження (сторони та їх представники, органи державної влади і місцевого самоврядування, прокурор, який представляє інтереси держави або особи); 3) осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій (спеціалісти, перекладачі, поняті, зберігачі майна боржника, спеціалізовані організації, що здійснюють оцінку та реалізацію майна боржника).

В юридичній літературі немає одностайної думки щодо класифікації учасників виконавчого провадження та їхнього правового статусу у виконавчому провадженні. Зокрема, М.В. Руденко і С.О. Малахов у монографії «Участь прокурора у виконавчому провадженні: теоретико-прикладні проблеми, новації, шляхи оптимізації» пропонують іншу класифікацію: 1) органи і посадові особи державної виконавчої служби; 2) учасники виконавчого провадження (сторони та їх представники, органи державної влади і місцевого самоврядування, прокурор, який представляє інтереси держави або громадянина); 3)особи, які залучаються до проведення виконавчих дій (спеціалісти, перекладачі, поняті, зберігачі майна боржника, спеціалізовані організації, що здійснюють оцінку та реалізацію майна боржника У цій монографії автори детально досліджують представницьку діяльність прокурора у виконавчому провадженні, визначаючи його правовий статус та порядок використання прокурором наданих йому прав. Вчені вказують на діяльність прокурора, який на відміну від інших учасників виконавчого провадження звертається до суду з метою захисту «чужого» права, свободи чи інтересу, які будуть поновлені лише тоді, коли рішення суду буде виконано.

Крім того, автори у даному дослідженні визначають так званий алгоритм дій прокурора, пов’язаних з відкриттям виконавчого провадження, а саме:

1) отримання згоди особи, в інтересах якої подається заява про відкриття виконавчого провадження, з наділенням повноваження забезпечення подання такої заяви; 2) вибір відповідного органу державної виконавчої служби (місця

виконання рішення); 3) складання заяви про відкриття виконавчого

провадження; 4) подання цієї заяви до відповідного відділу ДВС; 5) дотримання строків пред’явлення виконавчого документа до виконання; 6) отримання копії постанови про відкриття виконавчого провадження або відмова у його відкритті; 7) оскарження постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження (у разі її незаконності та необґрунтованості); 8) звернення до відповідного суду, котрий видав виконавчий документ із заявою про роз’яснення рішення, яке підлягає примусовому виконанню (якщо резолютивна частина цього рішення є незрозумілою).

Профессор М.Й.Штефан у навчальному посібнику «Цивільний процесс» відносить виконавче провадження до цивільного процессу та визначає цивільну процесуальну правосуб’єктність прокурора, акцентуючи увагу на тому, що вона відрізняється від правосуб’єктності сторони процесу, адже прокурор захищає права сторони, а сторона - свої матеріальні права й інтереси; прокурор має державний характер заінтересованості в справі, сторона - суб’єктивний матеріально-правовий. Прокурор не є стороною й у процесуальному розумінні, оскільки нашому праву не відомий поділ суб’єкта процесуальних правовідносин на матеріальну і процесуальну частини. Прокурор не є представником сторони, оскільки в цивільному процесі він діє самостійно, без повноважень сторони, на підставі закону і керуючись тільки законом. Прокурор не є представником держави і не діє від імені держави - він виступає як посадова особа державного органу - прокуратури - і без особливих доручень від цього органу, але на підставі закону і свого посадового становища виконує покладені на органи прокуратури завдання і функції.

У науковій праці «Теоретичні аспекти правового та процесуального становища прокурора в цивільному судочинстві» С.Я. Фурса вбачає прокурора- представника серед законних представників. У той же час вчений пропонує розглядати його діяльність з точки зору однієї ознаки: або як представника особи чи держави, або як контролюючу посадову особу.

У статті «Реалізація прокуратурою представницької функції у виконавчому провадженні» С.О.Малахов зосередив свою увагу на представництві прокурором інтересів стягувача у виконавчому провадженні як новому напрямі прокурорської діяльності.

Р.О.Стефанчук, автор навчального підручника «Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді», досліджує представництво прокурором інтересів громадянина в суді, а також у виконавчому провадженні. У цьому підручнику центральне місце відведено діяльності прокурора в суді і звернуто увагу на те, що прокурор представляє інтереси особи (неповнолітніх, недієздатних, старих, важкохворих громадян) у випадках, коли вона не може або для неї вкрай важко захистити самостійно свої права.

Т.О.Дунас і М.В.Руденко у статті «Теоретичні і прикладні проблеми правового статусу прокурора у цивільному судочинстві» визначають виконавче провадження як завершальну стадію судового провадження.

У навчальному посібнику «Цивільний процес» С.І.Чорнооченко, визнаючи представництво самостійним процесуальним інститутом, відрізняє його від загальноцивільного за такими критеріями: 1) представництво в силу цивільного права може бути в будь-яких угодах, а в силу процесуального - тільки в суді; 2) метою загальноцивільного представництва є надання допомоги довірителю, а процесуального - і суду; 3) при загальноцивільному представництві не може бути подвійного представництва, а в процесі законний представник може доручити ведення справи договірному; 4) при загальноцивільному

представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а у процесі поряд із представником може брати участь, а іноді повинен, - той, кого представляють; 5) у загальноцивільному представництві повноваження

представника визначаються дорученням, а в процесі - в основному законом. Отже, вчений визнає прокурора процесуальним представником, який діє на підставі закону в інтересах іншої особи.

С.О.Малахов у статті «Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді як підстава набуття прокурором статусу учасника виконавчого провадження» характеризує статус прокурора у виконавчому провадженні. У висновку автор звертає увагу на те, що прокурор у виконавчому провадженні діє від імені держави, його діяльність є фактично продовженням представництва, яке виконувалося ним в суді.

У підручнику «Прокурор у виконавчому провадженні: основи організації і діяльності» М.М.Говоруха досліджує насамперед діяльність прокурора у виконавчому провадженні. Розкриваючи повноваження прокурора як учасника виконавчого провадження, автор акцентує увагу на його процесуальній формі участі у виконавчому провадженні - зверненні до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження у разі представництва ним інтересів громадянина або держави в суді.

М.М.Г оворуха у статті «Право прокурора на відкриття виконавчого провадження. Питання теорії і практики» визначає одне з основних прав прокурора - отримання виконавчого документа та пред’явлення його до виконання. При дотриманні цих вимог прокурор може користуватися правами, передбаченими для учасників виконавчого провадження, тобто після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, вказує автор.

М.Й.Штефан у підручнику «Цивільне процесуальне право України» визначає прокурора як учасника виконавчого провадження самостійним суб’єктом.

В іншій праці цього автора, у навчальному посібнику «Виконання судових рішень», наведено обставини права прокурора на відкриття виконавчого провадження, і така форма участі прокурора у виконавчому провадженні сприймається автором значно ширше. Так, вчений визначає, що для реалізації права на звернення до ДВС із заявою про відкриття виконавчого провадження необхідна наявність певних обставин: 1) віднесення виконання рішення, ухвали, постанови судових і несудових органів до компетенції ДВС; 2) втілення звернення до ДВС у формі заяви з додаванням до неї виконавчого документа; 3) відповідність виконавчого документа вимогам, встановленим у ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження»; 4) подання заяви за місцем виконання; 5) подання такої заяви в межах строків, встановлених для пред’ явлення виконавчого документа до виконання.

У навчально-методичному посібнику «Прокурор у виконавчому

провадженні: завдання, організація та повноваження» В.І.Солодкий визначає діяльність та повноваження прокурора у виконавчому провадженні. Водночас дослідник окреслює підстави права прокурора на відкриття виконавчого провадження, а саме: а) передумови права прокурора на відкриття виконавчого провадження; б) порядок відкриття виконавчого провадження; в) гарантії реалізації права прокурора на відкриття виконавчого провадження.

Вчений у статті «Проблеми повноважень прокурора у виконавчому провадженні. Можливі шляхи їх врегулювання», досліджуючи питання діяльності прокурора у виконавчому провадженні, звернув увагу на те, що органи прокуратури при виконанні судових рішень за своїми позовами повинні контролювати виконання таких рішень, застосовуючи при цьому права, передбачені у ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження».

Враховуючи здійснення прокурором захисту інтересів дітей у виконавчому провадженні, актуальним для даного дослідження є навчальний посібник за редакцією Р.О.Стефанчука «Цивільне право України». Однією з глав цього підручника є перелік особистих немайнових прав фізичних осіб та поділ їх на види, до яких відносяться загальні права (що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття) і спеціальні (права у сфері інтелектуальної діяльності, у сфері сімейних відносин, права дітей, що мають дефекти дієздатності). Наявність вказаних видів прав фізичної особи дали можливість визначити систему і види особистих немайнових та майнових прав дитини.

Питання стосовно особистих немайнових прав фізичної особи висвітлено і в підручнику О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової, Р.А.Майданика «Цивільне право України. Загальна частина».

Значна увага особистим немайновим правам дитини, особливо правам у сфері сімейних відносин, приділена В.І.Борисовою у підручнику «Сімейне право України». Такі права, на погляд автора, мають свою специфіку, оскільки вони, по-перше, позбавлені економічного змісту і не мають грошової оцінки; по-друге - належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі; по- третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження людини, тобто вони є її природними правами, і по-четверте, вони нерозривно пов’язані з особою їх носія.

Важливе місце правам дитини як фізичної особи приділено і в підручнику «Цивільне право України», авторами якого є В.І.Борисова, І.В.Спасибо-Фатєєва та В.Л.Яроцький.

Таким чином, у вітчизняній правовій науці питання захисту прокурором прав та інтересів фізичної особи (дитини) у виконавчому провадженні неодноразово ставало предметом дослідження. Загалом вчені дотримуються думки про особливий статус прокурора у виконавчому провадженні, але на деталі, які стосуються процесуальної правосуб’єктності прокурора та інших учасників виконавчого провадження, їх класифікації, стадій виконавчого провадження тощо, дослідники мають різні погляди. Крім того, поза увагою вказаних досліджень залишено питання участі прокурора у виконавчому провадженні у справах щодо захисту прав та інтересів дитини.

1.2