<<
>>

Зберігання та повернення речових доказів у цивільному процесі

Речові докази у цивільному процесі, виходячи із їх функціонального призначення, використовуються для встановлення обставин цивільної справи. Проте залежно від циклічності судового доказування, де процесуальні дії з

дослідження та оцінки речових доказів можна вчиняти багато разів, у тому числі й на рівні апеляційної інстанції, потреба в речових доказах для обґрунтованого вирішення цивільної справи може виникати неодноразово.

Саме тому, в цьому аспекті важливе значення набувають правові норми, спрямовані на зберігання речових доказів [138, с. 10].

Але, окрім забезпечення виконання суто процесуальних завдань, процедура зберігання речових доказів спрямована на захист матеріально- правових інтересів. Зокрема, якщо речовий доказ одночасно є об’єктом права власності сторони або третьої особи в цивільній справі, то його тривале перебування у процесуальному статусі може створити загрозу його пошкодження або знищення, особливо, коли він зберігається не у власника. Саме тому в обов’язки суду, коли відбувається використання в цивільній справі речових доказів, входить вжиття заходів для забезпечення зберігання речових доказів у незмінному стані (ч. 3 ст. 139 ЦПК України). Названий обов’язок зумовлений процесуальною (захистити речовий доказ від спотворення або знищення) та матеріальною (захистити речовий доказ від пошкодження) необхідністю.

Таким чином, зберігання речових доказів під час розгляду цивільної справи безпосередньо пов’язане не тільки з успішним вирішенням цивільної справи, але й із захистом майнових прав осіб на вказані матеріальні об’єкти. Тому створення належної процедури зберігання речових доказів у цивільному процесі безпосередньо допоможе ефективно вирішити два важливі завдання: захист прав власників указаних матеріальних об’єктів, що використовуються як речові докази, та забезпечення інтересів правосуддя в цивільному справі [138, с.

11].

Згідно з ч. 1 ст. 139 ЦПК України речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються в цивільній справі або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду.

Як ми вже визначили, речові докази свідчать про обставини цивільної справи своїми властивостями, які до вирішення цивільної справи слід зберегти. Ось чому і розробляється спеціальна процедура зі збереження речового доказу.

Вона міститься в Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2013 року. У даній Інструкції окремий розділ (11) присвячений роботі з речовими доказами, яка стосується їх прийняття, обліку та зберігання [170].

Для зберігання речових доказів у суді обладнується спеціальне приміщення (сховище) зі стелажами, решітками на вікнах, оббитими металом дверима, охоронною та протипожежною сигналізаціями. У разі відсутності такого приміщення виділяється сховище (сейф, металева шафа достатнього розміру). Серед працівників суду визначається відповідальна особа за збереження речових доказів, яка має вести журнал обліку речових доказів у суді. Доступ до приміщення в суді, де зберігаються речові докази, можливий виключно у присутності відповідального працівника суду або керівника апарату суду. У кожному разі, коли відбувається доступ до такого приміщення для покладання або вилучення речі, про це складається акт (п. 11.2-11.4 вищевказаної Інструкції).

Речові докази, що надходять до суду (подані сторонами, іншими учасниками процесу чи витребувані судом), реєструються в день їх надходження. Під час реєстрації речових доказів у суді їм присвоюється номер (порядковий номер) згідно з журналом обліку речових доказів, у якому зазначаються дата надходження, найменування речових доказів. Після реєстрації речового доказу до його упаковки чіпляється бирка, на якій зазначаються номер, за яким справа зареєстрована в суді, а також номер речового доказу.

Речові докази повинні бути належним чином заупаковані та опечатані. Спосіб упаковки має забезпечувати неможливість підміни або зміни вмісту без порушення її цілісності та схоронність вилучених (отриманих) речових доказів від пошкодження, псування, погіршення або втрати властивостей, завдяки яким вони мають доказове значення. На речові докази, які не можуть бути належним чином упаковані через громіздкість чи з інших причин прикріплюється бирка у спосіб, що унеможливлює її зняття, зміну або

пошкодження (п. 11.5-11.6 вищевказаної Інструкції). Вищезазначені положення важливі ще тим, що під час порушення процедури зберігання речових доказів у суді (а судова практика показує, що вони трапляються часто) [228], які ще не досліджувалися у цивільній справі, можна ставити питання про їх допустимість як доказів у цій справі [138, с. 12].

Використання речових доказів для службових чи інших потреб категорично забороняється. Також працівникам апарату суду категорично забороняється проводити реалізацію і придбання речових доказів (п. 11.13 вищевказаної Інструкції).

Отже, як видно з цих положень, працівники суду, відповідальні за збереження речових доказів, повинні не тільки забезпечувати схоронність доказових властивостей речових доказів, але і захищати їх від пошкодження та псування, що безпосередньо пов’язане із майновими інтересами власника речі. Вищезазначена особливість правових норм цивільного процесуального законодавства показує їх комплексний характер, де питання, які пов’язані із захистом майнових інтересів власника речі, яка виступає речовим доказом, забезпечується поряд із матеріальним і процесуальним законодавством.

На нашу думку, чинний ЦПК України варто доповнити окремими нормами, які б визначали правила зберігання речових доказів, що мають істотну майнову цінність, зокрема вироби з дорогоцінних металів, коштовного каміння тощо. Про доцільність законодавчого врегулювання цього питання, яке також не вирішене в адміністративному процесі уже раніше писали [94, с.

158]. Вважаємо, ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та

напівдорогоцінного каміння, монети з дорогоцінних металів і такі, що містять у собі дорогоцінні метали, лом цих виробів, банківські метали та іноземна валюта, які визнані речовими доказами та подані до суду, який її розглядає, повинні зберігатися в установах банку, де умови зберігання вказаних об’єктів більш сприятливі, ніж у суді.

Крім того, коли речові докази зберігаються в цивільній справі або здаються у камеру схову суду, то саме суд є відповідальний за їх збереження не тільки як доказів, але, як вище зазначалося, і як речей, які мають цінність для осіб, яким належать права на них. У такому разі є всі підстави говорити про виникнення цивільних відносин зберігання між судом та особою, права якої на цю річ будуть визнані (щодо останнього суб’єкта, то тут дійсно є специфіка, яка виражається в тому, що подавати речі як докази може одна особа, а повертати їх можуть іншій особі, права якої на цю річ було підтверджено). Виникнення таких відносин починається з моменту винесення ухвали суду про залучення у цивільну справу окремого предмету як речовий доказ. Така ухвала може бути винесена за результатами прийняття позовної заяви, вирішення клопотання про подання речових доказів до суду тощо. Під час зберігання речей у приміщенні суду суд виступає не як професійний зберігач, а тому за втрату, нестачу або пошкодження такої речі він повинен відповідати на загальних підставах. Тому дивним виглядає та ситуація, що ніде в нормах ЦПК України не міститься жодної згадки про відповідальність суду за втрату чи пошкодження речі, яка зберігалася в суді як речовий доказ. Вважаємо, що норми ЦПК України слід доповнити таким положенням: «Якщо річ зберігається в суді, то суд несе майнову відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження речі, яка має майнову цінність та зберігається у справі або передана в камеру зберігання речових доказів. У разі втрати, нестачі або пошкодження такої речі, що зберігається судом, власнику речі має бути надано таку саму річ або відшкодовано її вартість».

Не у всіх випадках суд буде виступати зберігачем речей, які визначені в цивільній справі як речові докази. Згідно з ч. 2 ст. 139 ЦПК України, речові докази, які не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцем знаходження за ухвалою суду. Звідси піднімається питання про те, хто буде виконувати функції зберігача в цивільній справі?

Якщо йдеться про цивільний процес, то нормативно це питання не вирішене. Ні ЦПК України, ні Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому

спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ це питання не вирішують.

У наукових коментарях ЦПК України зазначається, що речові докази, які не можуть бути доставлені до суду, передаються на зберігання власнику речі, його родичу, іншим особам, а також організаціям. Ці суб’єкти під час отримання таких речей на зберігання повинні подати до суду розписку, що приєднується до матеріалів цивільної справи. У ній має бути вказано, хто несе персональну відповідальність за збереження конкретного речового доказу [112, с. 408]. На наш погляд, групу суб’єктів цивільного процесу під назвою «інші учасники цивільного процесу» варто розширити за рахунок введення до її складу «зберігача речі, що є предметом спору або речовим доказом».

Справа в тому, що потреба у збереженні речей може виникнути не тільки під час їх використання як речових доказів, але і під час застосування заходів стосовно забезпечення позову. Тому з метою уніфікації правових норм, варто поєднати два вищевказані напрямки за збереження речей у єдине ціле. Проте загальні норми, які визначатимуть статус зберігача як іншого учасника цивільного процесу, варто зосередити в одній статті, але особливість його правового статусу залежно від об’єкта зберігання визначати за двома групами правових норм: які регламентують забезпечення позову та які регламентують зберігання речового доказу.

Оскільки тема нашого дослідження не стосується забезпечення позову, то в подальшому будемо говорити про зберігача як суб’єкта, який забезпечує зберігання матеріального об’єкту тільки як речового доказу.

Зберігач речі, що є речовим доказом, може бути зацікавленою особою, що бере участь у справі, і в такому разі в особі одного суб’єкта будемо мати суміщення двох процесуальних фігур. Таке явище на практиці можливе, хоч і не часто. Зокрема, співпозивач за дорученням інших буде представником.

При визначенні того, чи може, наприклад, сторона цивільної справи виконувати функції зберігача речі, що є предметом спору або речовим доказом, слід виходити з того, щоби вказані дії не вступали у конфлікт з процесуальними

інтересами іншої сторони справи. Навряд чи буде розумним передавати на зберігання речі стороні, проти якої вона використовується як речовий доказ.

Якщо можливості передати зацікавленим учасникам цивільного процесу на зберігання речі немає, то суд своєю ухвалою повинен таким зберігачем визнати іншого суб’єкта. Ним може бути фізична особа або юридична, які в обов’язковому порядку мають бути компенсовані затрати, які пов’язані із зберігання речі. Тому склад судових витрат, пов’язаних з розглядом цивільної справи варто розширити. Наприклад, аналогічне зроблено в Російській Федерації (ч. 3 ст. 74 ЦПК РФ).

З метою недопущення зловживань щодо оплати послуг зберігання слід розробити та затвердити з боку держави мінімальні розміри оплати послуг зберігачів речових доказів за об’єктами зберігання, строками зберігання та умовами зберігання.

Якщо речові докази зберігаються за межами суду, то вони повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності - сфотографовані (ч. 2 ст. 139 ЦПК України). Вище ми вказували, що доцільно в будь-якому разі проводити обов’язкове фотографування всіх речових доказів незалежно від того, де вони зберігаються: у суді чи за місцем знаходження. Саме тому в цьому аспекті названу частину ст. 139 ЦПК України варто змінити.

Важливим є те, що проведення обов’язкового фотографування речових доказів, що зберігаються за місцем знаходження, допоможе вирішити ряд практичних проблем, на які ми вже звертали раніше увагу. Так, згідно з вищеописаними правилами, речові докази, які зберігаються за місцем знаходження, повинні бути опечатані. Зокрема, як писав О. В. Гордєйчік, водночас вирішення питання про обов'язковість опечатування речових доказів є дуже складним. З одного боку, з урахуванням тривалих термінів вирішення спору в суді таке абсолютне обмеження можливості користування річчю може спричинити значний збиток для власника, з іншого - навіть найдетальніший опис доказу не може гарантувати від необхідності його повторного дослідження (наприклад, під час призначенняі експертизи), а, отже, і вжиття заходів до збереження речового доказу в незмінному вигляді [43].

Таким чином, належно розписана процедура збереження речових доказів покликана вирішити два важливі питання: процесуальне, що пов’язане із збереженням доказових властивостей речі, та матеріальне, спрямоване на забезпечення майнових інтересів власника речі.

Поряд із збереженням речових доказів немаловажним є вирішення у процесі їх використання в цивільній справі питання про їх повернення, тобто питання розпорядження речами, які були подані або витребувані як речові докази в цивільну справу.

Речові докази, враховуючи те, що потреба у їх дослідженні може виникнути неодноразово, повинні триматися в цивільній справі не тільки до моменту винесення судового рішення, але й до моменту набрання ним законної сили. Зокрема, ч. 3 ст. 142 ЦПК України вказує, що речові докази повертаються після набрання рішення суду законної сили. Така позиція законодавця, вважаємо, є правильною, оскільки саме так можна забезпечити доказові властивості речових доказів [138, с. 13].

Слід вказати, що цей загальний підхід щодо повернення речових доказів буде мати місце не тільки в тому разі, коли речові докази перебувають на зберіганні в суді, але й тоді, коли вони передаються на зберігання іншим особам за місцем їх знаходження.

Вирішуючи питання про те, кому слід повернути речові докази, законодавець визначає три категорії суб’єктів [138, с. 13]:

а) особи, від яких вони були одержані. Це ті особи, які направили речові докази до суду або від яких вони були витребувані судом чи тимчасово вилучені для дослідження. Слід сказати, що ст. 93 та ст. 137 ЦПК України, що регламентують тимчасове вилучення та витребування письмових та речових доказів не містить вказівку на строки їх повернення. Тому в цій ситуації слід виходити із загального положення, яке викладене в ч. 3 ст. 142 ЦПК України: після набрання рішення суду законної сили;

б) особи, за якими суд визнав право на ці речі. Не у всіх випадках речі, які були отримані як речові докази від одних осіб, повертаються тим же особам, що їх надали, оскільки за правилами цивільної процедури права, на дані речі були визнані за зовсім іншими суб’єктами. Оскільки йдеться про цивільну юрисдикцію та спір стосується майна, останній суб’єкт обов’язково повинен або подати первісну вимогу, тобто стати у цивільній справі позивачем або заявити вже відповідну вимогу в справі, яка вже розглядається, коли це дозволяє його процесуальний статус. Якщо питання про приналежність майна не піднімалося, суд в жодному разі не може передати його іншій особі, а повинен повернути тій, від якої ця річ була взята (за винятком речей, що обмежені в обігу або вилучені з нього). Наприклад, в одній із кримінальних справ легковий автомобіль засудженого був вилучений як речовий доказ з справи. Проте за позовом дійсного власника речі у цивільній справі рішенням суду цей автомобіль, що фігурував речовим доказом в іншій справі, був йому переданий [184]. Важливим є таке: якщо на річ, яка була одержана від однієї особи як речовий доказ, претендує інша, вона мусить заявити вимогу про визнання прав на цю річ у судовому порядку, інакше річ їй передати суд не має права;

в) підприємства, установи або організації, які можуть володіти речами, що вилучені з цивільного обороту або обмежені в оборотоздатності. Нерідко речовими доказами стають такі речі, на володіння якими слід мати відповідний дозвіл. Наприклад, вогнепальна гладкоствольна зброя, об’єкти, які перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини тощо. Так, згідно із законом України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії», використання джерел іонізуючого випромінювання відбувається з дозволу Державної інспекції ядерного регулювання України (ст. 12) [165]. При відсутності дозволу в суб’єкта на володіння названими речовими доказами вони від нього вилучаються та передаються тим підприємствам, установам і організаціям, які можуть ними володіти. Крім того, є також певні види речей, які вилучені з обігу повністю. Вони не можуть продаватися, даруватися тощо на території України навіть за наявності ліцензії. Наприклад, бойові отруйні речовини, бойова і спеціальна- військова техніка тощо. У такому разі вказані речові докази також передаються відповідним підприємствам, установам та організаціям. Важливим є одна

приписка: за клопотанням державних експертних установ речі, що виступають доказами в цивільній справі, які обмежені в оборотоздатності або вилучені з цивільного обороту, можуть бути їм передані для експертної та наукової роботи.

Таким чином, коли рішення суду набирає законної сили, речові докази повертаються особі, від якої вони були одержані, або особі, права якої на ці речі були визнанні судом. У деяких випадках вони можуть передаватися відповідним підприємствам, установам та організаціям, якщо речі обмежені в обігу чи вилучені з нього.

Цивільні справи може розглядати суд, незважаючи на встановлені строки їх розгляду, тривалий час. Саме тому, згідно ст. 142 ЦПК України, «речові докази після огляду та дослідження їх судом повертаються особам, від яких вони були одержані, якщо останні заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи».

Відразу слід звернути увагу на невдалу законодавчу конструкцію передумов повернення речових доказів: «...після огляду та дослідження...». Огляд слугує одним із способів дослідження речових доказів, а тому вживати ці терміни як якісь певні послідовні процесуальні дії, які йдуть одна за одною, не зовсім правильно.

Із аналізу ч.1 ст. 142 ЦПК України можна назвати умови для дострокового повернення речей особам, які досліджувалися як речові докази: 1) подано відповідне клопотання; 2) задоволення такого клопотання можливе без шкоди для розгляду цивільної справи.

Відразу зрозуміло, що відповідне клопотання про дострокове повернення речових доказів можуть подавати виключно лише особи, від яких вони були одержані. Ними не можуть бути суб’єкти, що претендують на ці речі, оскільки для підтвердження їх прав на ці речі рішення суду має вступити в законну силу. До набрання ним законної сили формально речі вважаються власністю (або належністю на іншому правовому режимі) тієї особи, від якої вони були отримані [138, с. 14].

Необхідність дострокового повернення речі власнику може бути зумовлена господарською або інакшою цінністю речі, що досліджувалася як речовий доказ. З іншого боку, враховуючи тривалі строки розгляду цивільних справ на практиці, така потреба може зростати. Тому нами і пропонували процедуру обов’язкового фотографування всіх речей, які залучалися в цивільну справу для дослідження, оскільки це допоможе більш успішно вирішити наявність іншої умови для передачі такої речі: відсутність шкоди для розгляду справи. Цей суб’єктивний фактор за умови належної фіксації властивостей речей, що мають доказове значення, можна буде долати більш доступно, оскількиравосуддя будуть забезпечені надійно.

<< | >>
Источник: ЗЕЛЕНЯК Артур Степанович. ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород - 2014. 2014

Еще по теме Зберігання та повернення речових доказів у цивільному процесі:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -