<<
>>

Юридична природа та сутність інституту речових доказів

Питання нормативної регламентації речових доказів у чинному ЦПК України не зосереджено в межах одного структурного підрозділу цього кодексу, а трапляється в межах як розділів, що належать до загальної, так і розділів, які належать до особливої частини.

У Розділі І ЦПК України, що називається «Загальні положення» в окремій главі, присвяченій доказам, ст. 57 дає перелік процесуальних засобів доказування, серед яких виділяють речові докази, у тому числі аудіо- і відеозаписи. Крім того, з цієї глави можна виокремити ст. 65, де дається легальне визначення того, що таке речові докази: предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. У цьому загальному Розділі І також визначаються види судових витрат, пов’язаних із оглядом доказів за місцем їх знаходження (п. 5 ч. 2 ст. 79 та ст. 87 ЦПК України). Крім того, до загальних положень, що пов’язані із речовими доказами, у першому розділі ЦПК України можна виділити норми, які стосуються тимчасового вилучення речових доказів як захід процесуального примусу (ст.ст. 90-91, 93).

В інших розділах ЦПК України, що регламентують окремі види цивільного судочинства (наказне, позовне, окреме провадження), питання регламентації речових доказів компактно зосереджено у Розділі ІІІ, який стосується позовного провадження. Зокрема, у главі, що регламентує «Провадження у справі до судового розгляду», у ст. 133-135, які стосуються забезпечення доказів, говориться про речові докази, дослідження яких, у тому числі й за місцем знаходження, розглядається як спосіб забезпечення доказів (ч. 2 ст. 133 ЦПК України); ст. 139 ЦПК України регламентує зберігання речових доказів; ст. 140-141 ЦПК України - огляд речових доказів за місцем знаходження та огляд речових доказів, які швидко псуються; ст. 142 ЦПК України вирішує питання, які пов’язані із поверненням речових доказів; ст. 146 ЦПК України містить доказову презумпцію визнання факту, для встановлення якого призначалася судова експертиза, якщо особа ухиляється від подання експертам необхідних матеріалів.

У наступній главі, що стосується судового розгляду, закріплені правила дослідження речових доказів: ст. 187 та ст. 189 ЦПК України. Окремо регламентується специфіка дослідження записів телефонних розмов - ст. 186 ЦПК України.

У розділах ЦПК України, які регламентують наказне та окреме провадження або стосуються перегляду рішень та ухвал суду, окремо цивільні процесуальні норми за речовими доказами не виділяються. Така побудова норм ЦПК України з питань речових доказів має надзвичайно важливе значення під час визначення характеру цих норм у межах структури інституту речових

доказів та їх місця в системі доказового права галузі цивільного процесуального права.

Проте питання речових доказів окремо регламентуються нормами матеріального законодавства, які мають відношення до певної категорії цивільних справ. Наприклад, якщо йдеться про такі види речових доказів, як аудіозапис чи відеозапис, то під час вирішення питання допустимості їх до справи суд повинен пересвідчитися у відсутності порушення встановленого законом порядку їх отримання. Названа специфіка не один раз ставала на заваді щодо залучення необхідних доказів у цивільну справу. Так, під час розгляду та вирішення однієї цивільної справи, де був поданий позов про захист честі та гідності, суддя не взяв до уваги копію відеозапису трансляції телепрограми, де містився запис однієї телепередачі, оскільки був отриманий з невідомих джерел з порушенням встановленого порядку ст. 48 Закону України «Про телебачення та радіомовлення». Згідно з цією статтею телерадіоорганізації мають записувати та зберігати протягом 14 днів від дати розповсюдження всі передачі, що були розповсюджені на каналі, якщо в цей строк не надійшло скарги щодо їхнього змісту. У разі подання скарги щодо змісту передачі її записи зберігаються до того часу, поки скаргу не буде розглянуто й рішення стосовно неї не буде прийнято у визначеному порядку [185].

Отже, норми, що стосуються речових доказів, можуть міститися не тільки в актах процесуального характеру, але й у матеріально-правовому законодавстві.

Ось чому І. В. Решетнікова колись обґрунтовано вказувала, що істотною особливістю законодавчого регулювання доказування є поєднання процесуальних і матеріально-правових джерел [182, с. 17].

Таки чином, норми, які стосуються речових доказів, у цивільному процесі зосереджені не тільки у ЦПК України, але також і в актах матеріального законодавства. Це застереження також є важливим для визначення місця й ролі вказаних правових норм у структурі інституту речових доказів та доказового права в цивільному процесі.

Правовий інститут слугує основним підрозділом галузей права. Саме через розвиток правових інститутів повинен відбуватися розвиток галузей

права, які базуються не так на правових нормах, як на правових інститутах, що змістовно об’єднують навколо себе відповідні предметні норми права [270, с. 61-67].

Правовий інститут - це така спільність норм-приписів, яка у свою чергу є елементом наступного, головного підрозділу - галузі права. З розглядуваної точки зору правовий інститут є базою галузі права [5, с. 119].

Правова доктрина оперує багатьма визначеннями правового інституту: «сукупність правових норм, які регулюють якісно однорідну групу суспільних відносин» [1, с. 214]; «сукупність норм, що регулюють відособлені громадські стосунки в межах тієї групи громадських стосунків які складають предмет галузі» [220, с. 311-312]; «сукупність норм, що окреслюють певне

правовідношення, що типізується» [62, с. 94].

Якщо брати до уваги доктрину цивільного процесуального права, то під правовим інститутом розуміють законодавчо відособлену сукупність (цілісність) органічно пов’язаних однорідних і однопорядкових за сферою дії норм цієї галузі цивільного процесуального права, що забезпечують закінчене регулювання елементів (сторін) цивільних процесуальних відносин [262, с. 26].

Поняття правового інституту в теорії права визначають подвійне розуміння правового інституту: з одного боку, під ним розуміють сукупність правових норм, що покликана регулювати певну групу однорідних суспільних відносин у межах галузі права; з іншого боку, правовий інститут є структурним елементом галузі права.

У найширшому вигляді правовий інститут розуміється як щось середнє між нормою і галуззю права, що, природно, не відповідає ні теоретичним, ні практичним потребам [68]. Сказане не зовсім відповідає існуючим правовим утворенням у структурі галузі права, де можна виділити різноманітні об’єднання правових інститутів аж до підгалузі права.

До ознак правових норм, які формують цілісний правовий інститут, С. С. Алексєєв зараховує єдність регулятивних особливостей, інтелектуально- вольовий та юридичний зміст [5, с. 123]. Під єдністю регулятивних особливостей розуміється те, що правовий інститут забезпечує самостійне та завершене регулювання певної сфери суспільних відносин. Інтелектуально- вольовий зміст правового інституту проявляється в тому, що йому притаманна фактична та юридична однорідність, тобто він виражається через специфічну групу понять, загальних положень та термінів. Юридичний зміст правового інституту виражається в тому, що група правових норм, які утворюють правовий інститут, повинні об’єднуватися єдиною правовою конструкцією [78, с. 72].

Вважають, що неможливо визначити ті критерії, на підставі яких можна виокремлювати правові інститути. Зокрема, однорідність суспільних відносин через невизначеність предмета правового впливу не можна вважати задовільним критерієм [84, с. 54]. Названа позиція, як стверджує Е.С. Зеленяк, заслуговує на увагу: адже поки не буде визначено критерій розмежування однорідних суспільних відносин, не можна вирішувати, чи належить така сукупність правових норм до такого поняття, як правовий інститут. Крім того, це питання слід вирішувати в межах кожної галузі права окремо, так як однорідні суспільні відносини безпосередньо випливають з предмета регулювання відповідної галузі права [78, с. 72-73].

Ю.К. Осіпов пропонує в основі поділу цивільного процесуального права на інститути взяти класифікацію регульованих цією галуззю права суспільних відносин, яка би відображала у своїй основі діяльність суду щодо застосування норм матеріального права [150, с.

57]. Кожна окрема стадія цивільного процесу регламентується правовими нормами, що утворюють окремий інститут (інститут порушення цивільної справи, інститут підготовки справи до судового розгляду, інститут судового розгляду справи та її вирішення по суті, інститут перевірки законності та обґрунтованості судових рішень тощо) [155, с. 41].

Але якщо виходити з вищенаведеного, то важко буде виділити правовий інститут речових доказів, оскільки робота з ними може виникнути на будь-якій стадії цивільного процесу. Навіть на стадії виконання рішення суду відеозаписом можуть підтверджуватися характер вчинення тих або інших виконавчих дій. Отже, використання речових доказів у цивільній справі охоплює собою всі етапи цивільного процесу, що виходить за межі роботи суду першої інстанції. Проте, як влучно зазначив С. С. Алексєєв, формування правового інституту підпорядковане ряду системоуторювальних факторів, оскільки правові інститути охоплені процесом спеціалізації [5, с. 136]. Ось чому для визначення характеру сукупності правових норм, які регламентують використання речових доказів у цивільному процесі, за галузевими критеріями потрібно розглянути класифікацію процесуальних інститутів у цивільному процесі, у першу чергу на загальні та спеціальні [155, с. 41].

У теорії цивільного процесу спеціальними правовими інститутами цивільного процесуального права називають групу правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини за стадіями цивільного процесу. Загальні правові інститут регулюють ті правові явища, які, як загальне, притаманне всій системі за конкретної справи, як цілому. Якщо спеціальні правові інститути регулюють ті сторони однорідних суспільних відносин, які є особливими, то загальні правові інститути - ті сторони, які є в певних однорідних відносинах загальними, спільними [150, с. 55, 59].

Відповідно до вищенаведеної класифікації правових інститутів у цивільному процесуальному праві, групу правових норм, які регулюють використання речових доказів у цивільному процесі, можна зарахувати до загальних правових інститутів цивільного процесуального права, оскільки вони пронизують увесь цивільний процес з розгляду та вирішення конкретної цивільної справи.

Основним змістом цивільних процесуальних відносин є діяльність суду стосовно застосування норм права. Така діяльність проходить у певній послідовності, де процесуальні відносини в кожній цивільній справі у залежності від найближчої процесуальної мети об’єднуються в певні групи, утворюючи стадії цивільного процесу. Наприклад, метою стадії порушення цивільної справи є винесення спору про право на офіційний розгляд, метою стадії підготовки справи до судового розгляду є спроба врегулювати спір до початку вирішення справи по суті, а якщо це не вдалося, то створити умови для правильного та своєчасного розгляду справи тощо. [154, с. 48]

Водночас, кожній з цих стадій притаманні певні загальні сторони, які проявляються в межах розгляду всієї цивільної справи, незалежно від виду однорідних відносин. Зокрема, до таких загальних сторін, що проявляються в будь-яких видах цивільних процесуальних відносин, можна зарахувати інститут процесуальних строків, оскільки будь-які цивільні процесуальні відносини взяті в часові рамки; інститут цивільної процесуальної правосуб’єктності, оскільки жодна система правовідносин у межах розгляду цивільної справи не може обійтися без певних суб’єктів, кожен з яких виконує своєрідну роль у справі; інститут підвідомчості, оскільки спір про право (вимога про видачу судового наказу, встановлення юридичного факту) є загальним об’єктом системи цивільних процесуальних правовідносин, у тому разі, якщо суд має відповідну компетенцію на їх вирішення; інститут судових витрат, оскільки ряд процесуальних дій на всіх стадіях цивільного процесу стає причиною певних затрати у цивільній справі тощо [155, с. 42].

Окремі вчені заперечують виділення загальних правових інститутів, пояснюючи це тим, що вони не мають свого предмета правового впливу, оскільки в різнорідних відносинах завжди є загальні питання, які об’єднуються іншими науковцями в окремі правові інститути [270, с. 63-64].

Такий підхід слушно, на наш погляд, у теорії цивільного процесу критикують [155, с. 42-43]:

По-перше, загальні правові інститути мають свій предмет правового впливу, який виражається в наявності певної ділянки суспільних відносин, що він покликаний регулювати. Правда, тут зразу слід відзначити, що в теорії права та цивільного процесу науковці розрізняють такі терміни, як «правовий вплив» та «правове регулювання». Зокрема, С. А. Якубов зазначає, що «правовий вплив» визначає регулювання суспільних відносин на майбутнє (тобто показує ті відносини, що мають бути чи повинні бути врегульовані), а «правове регулювання» - це вже існуючий вплив норм права на суспільні відносини; «правовий вплив» проявляється з моменту видання нормативно- правових актів, а «правове регулювання» з моменту настання юридичного факту, описаного нормою права [269, с. 11-13]. З таких позицій правовий вплив є більш широким поняттям, ніж правове регулювання. Але В. С. Якушев, говорячи про предмет правового впливу фактично має на увазі власне предмет

правового регулювання, оскільки це з очевидністю випливає з тих прикладів, що він у подальшому наводить.

С. С. Алексєєв характеризуючи загальні правові інститути, виділяє серед них загальнозакріплювальні, що «виводять за межі» єдині моменти, які стосуються ряду відносин і входять до загальних положень кодифікованих актів [5, с. 144-145]. У подальшому через аналіз предметних та функціональних правових інститутів він стверджує, що загальнозакріплювальні інститути за своєю суттю це найбільш загальні функціональні інститути, які здійснюють «наскрізне» регулювання окремої операції у правовому регулюванні, що стосується багатьох різновидів цих відносин [5, с. 142, 144]. Причому якщо функціональні правові інститути розглядати ізольовано, то кожен з них має свою ділянку суспільних відносин [5, с. 143].

Правові норми, які регламентують використання в цивільній справі речових доказів, окрім загального характеру, володіють рисами

функціонального інституту, що здійснює «наскрізне» регулювання щодо використання речових доказів у цивільній справі на будь-якій стадії розгляду матеріально-правового спору чи іншого юридичного питання.

По-друге, якщо говорити про службову роль загальних правових інститутів, то такий підхід відводить їм другорядне значення поряд із спеціальними інститутами. Проте важливість положень багатьох загальних правових інститутів є такою, що вони отримали розгорнуте закріплення в одному або декількох нормативно-правових актах, з метою чіткої фіксації тих правил поведінки, без яких неможлива регламентація певних однорідних відносин у спеціальних правових інститутах. А в багатьох випадках саме положення таких загальних правових інститутів буде мати вирішальне значення для суб’єктів правовідносин. Зокрема, якщо особа пропустила строк позовної давності і на цей аспект звернула увагу суду сторона відповідача, то в межах цивільної юрисдикції особа позбавлена будь-якої можливості захищати свої права та інтереси в судовому порядку.

Загалом, якщо брати до уваги загальні правові інститути в цивільному процесуальному праві, то їх роль випливає із основних завдань цивільного судочинства - забезпечити справедливий, неупереджений та вчасний розгляд і вирішення цивільних справ (ст. 1 ЦПК України). Ось чому загальні правові інститути цивільного процесуального права, такі, як інститут відводу, інститут процесуальних строків, інститут судових витрат, інститут підвідомчості, інститут речових доказів тощо, мають забезпечувальний характер, оскільки пов’язані з реалізацією загальних принципів цивільного процесу (відповідно до теми дослідження, безпосередньо з принципом змагальності цивільного судочинства - Авт.). А тому відводити їм другорядну роль, враховуючи те, що деякі з них закріплені в загальних положеннях кодифікованих актів, навряд чи виправдано.

По-третє, враховуючи те, що правові інститути складаються з правових норм, то, як і останні, вони володіють регулятивними функціями, що виражаються у їх впливі на певну сферу суспільних відносин. Неможливо здійснювати регламентацію неіснуючого. Ось чому апріорі будь-який загальний правовий інститут володіє предметом правового впливу, незважаючи на те, що він виступає складовою частиною однорідних відносин, що регламентуються спеціальним правовим інститутом [155, с. 43].

Отже, правові норми, які регламентують процесуальний статус та використання речових доказів у цивільному процесі, належать до загальних правових інститутів цивільного процесуального права.

Суттєве значення для розуміння сутності інституту речових доказів у цивільному процесі має з’ясування його міжгалузевого характеру, що буде показувати взаємодію між правовими нормами цього інститут на більш високому рівні, ніж галузь права. Це буде мати значення не тільки для вирішення питань теоретичного спрямування, але і прикладних завдань, що пов’язані із двома напрямками роботи: нормативне вдосконалення правових інститутів та правозастосовча діяльність, яка пов’язана із можливістю використання аналогії в судовому процесі. Так, у судовій практиці України відомі випадки, коли господарський суд, вирішуючи питання повідомлення учасників господарського процесу про час та місце розгляду господарської справи, застосовував аналогію норм ЦПК та КАСу України [186].

Проблемами міжгалузевих правових інститутів присвячені праці такого науковця, як С. В. Полєніна. Вона стверджувала: міжгалузеві інститути слугують найбільшою різновидністю комплексних правових інститутів, що виникають на стику суміжних галузей права [158, с. 71-79].

Галузева належність правових інститутів полягає в тому, що вони складаються з норм однієї галузі права, які об’єднанні конкретним видом регульованих суспільних відносин. У той час як ряд інститутів містить у собі елементи різних галузей права, що обумовлене їх тісним контактом, їх взаємопроникненням, існуванням пограничних суспільних відносин,

економічністю та зручністю правового регулювання тощо. [68; 156, с. 125-128]

Деякі вчені займають негативну позицію щодо необхідності виділення міжгалузевих правових інститутів, оскільки це зумовлює порушення предметної єдності галузей права.

Кожна галузь права володіє своїм предметом та методом правового регулювання, водночас як виникнення комплексних правових інститутів суперечить об’єктивному розвитку права і більше відповідає суб’єктивній волі законодавця [67, с. 30-31].

Проте більшість учених вважають таку позицію помилковою, оскільки існування міжгалузевих правових інститутів не суперечить існуючому поділу системи права на галузі права та правові інститути, це лише інакша площина вивчення одного й того ж явища - права [182, с. 22]; об’єктивний характер права передбачає існування не тільки галузевих, але і міжгалузевих правових інститутів [260, с. 30; 156, с. 125-128].

У теорії цивільного процесу вже неодноразово указували на існування міжгалузевих правових інститутів у галузі цивільного процесуального права, зокрема, до них зараховували інститут підвідомчості [260, с. 34], інститут представництва (зокрема, зазначали, що він є функціональним міжгалузевим комплексним правовим інститутом) [250, с. 130-131], інститут відводів [156, с. 127-128], інститут судових актів [69, с. 173-198], інститут оцінки доказів [78, с. 85-86] і т.д.

Загалом речові докази як засоби доказування передбачені не тільки в цивільному процесі, але в адміністративному процесі (ст. 80 КАС України) [103], господарському процесі (ст. 37 ГПК України) [45] та кримінальному процесі (ст. 98 КПК України) [113]. Нехай між галузями процесуального права є певні нормативні відмінності, що обумовлюють і відповідні відмінності у регулюванні питання використання речових доказів (наприклад, в ГПК України немає такого виду речового доказу, як аудіозапис та відеозапис, а в КПК України фотоматеріали, носії аудіовізуальної інформації належать до письмових доказів, точніше «документів»), проте на міжгалузевий характер інституту речових доказів це не буде впливати. Як правильно зазначила С. В. Полєніна, на межі галузей права утворюються зони, які регламентують єдині по суті суспільні відносини, що володіють у деякій своїй частині модифікаціями, обумовленими специфікою тої чи іншої галузі права [158, с. 75-76]. Хоча вище зазначена специфіка ГПК України свідчить не так про специфіку предмета правового регулювання, скільки про недолік законодавчої регламентації, оскільки проект ГПК України (ст. 108) його уже усунув, закріпивши серед видів речових доказів аудіозапис та відеозапис [177]. Це ще раз підтверджує практичні аспекти виділення та вивчення міжгалузевих правових інститутів у теорії процесуального права.

Таким чином, окрема специфіка регулювання процесуального статусу та використання речових доказів у судових процесах України не повинно перекреслювати очевидну об’єктивну закономірність - подібність у регулюванні процесуального статусу та використання речових доказів у межах галузей процесуального права України. Ця однотипність регулювання інституту речових доказів у різних галузях процесуального права дає підстави говорити про наявність глибинного зв’язку між ними в питаннях правової регламентації речових доказів у судових процесах. Ось чому це необхідно враховувати під час внесення змін у цей правовий інститут, адже інтеграція в межах міжгалузевих утворень може стати причиною утворення особливого методу правового контролю у суспільних відносинах, де є в наявності такі утворення [181, с. 128]. Для того, щоби законодавець узгоджено вносив зміни у

правову систему, про міжгалузевий характер правового інституту забувати не слід: у цій ситуації існує «єдине управління» правовими нормами.

Отже, це засвідчує, що норми міжгалузевого правового інституту, будучи «прописані» в різних галузях права, повинні узгоджуватися між собою, якщо мова йде про єдині зміни у процесуальній діяльності суду під час розгляду справ [78, с. 85].

Слід зазначити, що виділення міжгалузевих правових інститутів зовсім не заперечує традиційний підхід до поділу права на галузі за предметом та методом правового регулювання.

Правові норми ЦПК України, які стосуються речових доказів, за межі галузі цивільного процесуального права не виходять. Але зазначені норми, будучи частиною галузі цивільного процесуального права, водночас одночасно формують та входять у інше правове утворення, яким є міжгалузевий правовий інститут. С. С. Алексєєв про міжгалузеві правові інститути зауважував: «вони виступають подвоєнням структури права, де міжгалузеві правові інститути є вторинна структура, яка нашаровується над головною» [5, с. 28].

Таким чином, інститут речових доказів у цивільному процесі, будучи за своєю суттю загальним правовим інститутом за своєю юридичною природою виступає міжгалузевим інститутом галузей процесуального права. Цей висновок базується на однотипності регулювання питань використання речових доказів у межах цивільного, господарського, адміністративного та

кримінального судочинства, де норми вказаних галузей права

характеризуються єдністю предмета правового впливу та методу правового регулювання.

1.3.

<< | >>
Источник: ЗЕЛЕНЯК Артур Степанович. ВИКОРИСТАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ ТА ВИРІШЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород - 2014. 2014

Еще по теме Юридична природа та сутність інституту речових доказів:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -