<<
>>

3.3. Юридична природа рішення третейського суду

На сучасному етапі розвитку третейського законодавства питання звернення до третейського суду набуває все більшої актуальності. Але, не зважаючи на беззаперечні переваги розгляду спорів у третейському суді (у порівнянні із державним судом), більшість сторін юридичного конфлікту намагається звернутись саме до державного суду, оскільки його виконання рішення забезпечується силою державного примусу та гарантується державою.

Питанню юридичної природи рішення третейського суду в юридичній літературі присвячувалось дуже мало і, як правило, лише в контексті загальних питань третейського судочинства.

Для визначення юридичної природи рішення третейського суду необхідно насамперед звернути увагу на ті погляди, які існують на сьогодні, по-перше, у міжнародних документах і, по-друге, у національному законодавстві [344, с. 27][409]. Розглядаючи дефініцію поняття “рішення” варто відзначити, що в різних мовах слово “рішення” може мати різне значення. Так, в англійській мові слово award крім значення “рішення” у контексті української мови застосовується для позначення всіх судових постанов, у тому числі ухвал по процесуальних питаннях (partial award, preliminary award, interim award). Рішення ж третейського суду, англійською часто називають final award. У англомовній літературі, говорячи про види рішень, автори мають на увазі всі види постанов суду (за аналогією змісту нашого законодавства), таким чином переклад висловлювання types of award як “види рішень” із правової точки зору є невірний. Аналогічною постає ситуація і у французькій юридичній термінології (sentence definitive — рішення суду, sentence partielle — ухвала суду). Проблематика визначення понять виникала і на етапі нормотворення в рамках міжнародного правового поля. При розробленні Типового закону ЮНСИТРАЛ “Про міжнародний торговий арбітраж” 1985 року [23][410] пропонувалося дати наступне визначення: “Під словом “рішення” слід розуміти остаточне рішення, що розв’язує всі питання, передані на розгляд складу арбітражного суду, які дозволяють вирішити питання остаточно як по відношенню до самого спору, так і про свої повноваження, або інше процесуальне питання, але, в останньому випадку його так варто розуміти як рішення лише тоді, коли сам склад суду розцінює свою постанову як рішення”[411].

Наведена дефініція містить дещо неординарний підхід, акцентуючи увагу на власному ставленні арбітрів до постановляємого ними судового акту.

Проте питання поняття “рішення” необмінно слід вирішувати, аналізуючи інший бік його правової природи, а саме його сутність. Для того, щоб усвідомити сутність рішення третейського суду, необхідно визначитись із таким поняттям як “сутність” з позицій його філософського змісту. У філософській науці зазвичай “сутність” визначається як відносна сукупність найбільш глибоких, необхідних, внутрішніх властивостей, зв’язків і відносин предмета (об’єкта) чи як його внутрішній зміст, що виражається в єдності всіх різноманітних і суперечливих форм його буття. Виходячи з такого розуміння сутності як філософської категорії, необхідно аналізувати сутність рішення третейського суду, відокремлюючи властивості рішення третейського суду від властивостей, що притаманні іншим процесуальним актам або третейському процесу в цілому.

Існують дві основні теорії щодо юридичної природи рішення третейського суду: договірна та юрисдикційна [186, c. 144; 358, с. 315; 359][412]. Відповідно рішення третейського суду визнається або юрисдикційним (процесуальним), або договірним актом. Прихильники договірної теорії розглядають третейський розгляд у всіх його стадіях як єдиний процес, що ґрунтується на волі сторін, які уклали угоду про передачу спору на вирішення третейському суду. Згідно цієї теорії процес прийняття третейського рішення є завершальною стадією виконання третейської угоди, а тому за юридичною природою є цивільно-правовим явищем.

На думку М. Фрейжа (M. Freij), сутність рішення третейського суду полягає в тому, що воно містить вирішення спору третьою особою. “Закон відіграє лише додаткову роль - для перетворення рішення в процесуальний (юрисдикційний) акт. До моменту такого перетворення рішення зберігає свою договірну природу, наближаючись, таким чином, до договірних правовідносин (зокрема, до угод на користь третіх осіб), і набуває обов’язковості, яка надається правом” [334, с.

118][413]. Автор, однак, зазначає, що “обов’язковість рішення третейського суду виникає з договірного начала і предмета, що мають характер угоди” [334, с. 121][414].

Недоліком цієї теорії є те, що єдність волі сторін у цивільно-правовому договорі не виявляється ні у третейській процедурі розгляду спору, ні в самому рішенні третейського суду, - це всього лише “прояв автономії волі сторін” [333, с.378][415].

Прихильники юрисдикційної теорії вважають, що третейська угода має винятково процесуальний характер і є актом, що створює можливість третейського розгляду та виключає компетенцію державного суду з конкретної справи. У процесуальних відносинах, не врегульованих угодою сторін, третейські судді й третейські інститути вправі самостійно вчиняти дії, спрямовані на вирішення спору, і сторони зобов’язані виконувати вимоги третейських суддів. Окрім положень, що розв’язують спір по суті, рішення третейського суду зазвичай містить також обов’язок сторони (сторін) відшкодувати витрати третейському суду, що підкреслює юрисдикційний характер рішення. Сформований склад третейського суду має повноваження на підставі не лише угоди між сторонами спору, а й законодавства. Більше того судді за своїм статусом не є представниками сторін (інакше буде порушений принцип незалежності суддів) і не зв’язані їхньою волею в частині того, яке рішення їм слід прийняти. Уже цих аргументів цілком достатньо, щоб погодитися з думкою С.А. Курочкіна і розглядати рішення третейського суду як юрисдикційний акт застосування права, що містить владне розпорядження сторонам третейського розгляду щодо визнання існування чи відсутності між сторонами визначених правовідносин [174, c. 80][416].

Аналізуючи вище наведені доктринальні підходи щодо юридичної природи рішення третейського суду, на наш погляд, слід зробити висновок про те, що юридична природа рішення третейського суду має, все ж таки, змішаний характер, оскільки йому притаманні як договірний, так і юрисдикційний характер.

Очевидно, що прихильники як договірної, так і юрисдикційної теорії погоджуються з наявністю в рішення третейського суду тих властивостей, на які роблять акцент їх опоненти. Третейський суд не може прийняти рішення про вирішення спору без наявності дійсної третейської угоди, оскільки компетенція третейських суддів ґрунтується та визначається саме цією угодою. Разом з тим спір між сторонами вирішується третейськими суддями як компетентною інстанцією, а також може бути вирішений і без особистої участі відповідача.

Відмінною рисою рішень третейських судів є наявність у них як приватноправових, так і публічно-правових елементів. Безумовно, найбільш явно вираженими є приватноправові елементи, що обумовлено самою природою третейських судів: їх незалежністю і виборністю суддів сторонами. Публічно-правові ж елементи можна віднайти в механізмі примусового виконання рішення третейського суду державними органами. Тому можна вважати, що рішення третейських судів за правовою природою близькі до рішень державних судів, оскільки в ньому присутній все ж таки є публічно-правовий елемент.

Це підтверджується і тим, що рішення третейського суду є обов’язковим для сторін, однак така обов’язковість дещо відрізняється від тієї, що притаманна актам судів загальної юрисдикції та господарських судів, в силу особливої правової природи третейського суду. З цієї причини в Законі України “Про третейські суди” відсутні положення про обов’язковість рішення третейського суду для третіх осіб і відповідальності за його невиконання. Йдеться лише про прийняття сторонами, що уклали третейську угоду, на себе обов’язку добровільного виконання рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень.

Тому рішення третейського суду не може розглядатися як акт, обов’язковий для виконання особами, які не є сторонами третейської угоди. Адже, укладаючи третейську угоду, сторони наділяють визначений ними третейський суд правом розглянути спір, що виник між ними і прийняти рішення, яке стосується його суті.

Визнаючи юрисдикцію третейського суду, сторони погоджуються приймати і виконувати його вказівки і рішення, пов’язані як із процедурою розгляду (час, місце засідання, представлення доказів тощо), так і з вирішенням спору по суті (повне чи часткове задоволення позову або відмова в його задоволенні). Разом з тим у юридичній літературі існує інша точка зору, висловлена російським вченим М. Поповим, відповідно до якої чинне законодавство надає рішенню третейського суду силу, прирівняну до сили судового рішення, зокрема, у тих випадках, коли встановлені рішенням третейського суду правовідносини презюмуються дійсними для інших суб’єктів права (окрім осіб, які брали участь у справі). У той же час вчений наполягає на запровадженні інституту визнання такої сили за рішенням третейського суду [236][417]

Відповідно до рішення третейського суду зобов’язана сторона повинна добровільно, тобто без якого-небудь примусу, відновити порушені нею права іншої сторони. Це може полягати в здійсненні нею таких дій, як сплата боргу, неустойки, відшкодування шкоди тощо, однак не можна виключити (і тому є чимало прикладів) й той факт, що відповідач може відмовитись виконати рішення третейського суду. Причини такої поведінки різні – від відсутності матеріальних можливостей боржника до його незгоди із самим рішенням. На випадок виникнення таких ситуацій, чинним законодавством передбачено процедуру примусового виконання рішень третейських судів. Порядок такої процедури визначається Законом України “Про третейські суди”, Господарським процесуальним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України та Законом України “Про виконавче провадження”.

Таким чином, законодавство передбачає для учасників приватних правовідносин, які звернулися до третейського суду за захистом порушених чи оспорюваний прав, визначений механізм примусової реалізації прийнятого третейським судом рішення. Для його здійснення необхідно, щоб рішення відповідало вимогам, які ставляться до нього, і згодом (якщо виникне необхідність) компетентний суд зміг видати виконавчий документ на примусове виконання такого рішення.

У зв’язку з цим як сторони, так і третейський суд вживають всіх необхідних заходів для фактичного виконання рішення в порядку, запропонованому чинним законодавством.

Істотною відмінністю рішення третейського суду від рішення державного суду є те, що воно - не є актом правосуддя, ухваленому в межах державної діяльності. Правосуддя здійснюється судом шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справ з метою захисту прав громадян та організацій, і, таким чином, зміцнення законності та правопорядку. Відповідно, імперативний характер судового рішення випливає із суверенітету держави, органом якої є суд, і звідси також випливає забезпечення виконання такого рішення. Однак третейський суд, хоча і не входить до системи державних судів України, проте також має на меті захист прав і законних інтересів суб’єктів приватноправових відносин.

Імперативність рішення третейського суду забезпечується силою державного примусу лише опосередковано. Відносно імперативний характер рішення третейського суду проявляється в трьох аспектах – консенсуальному (договірному), процесуальному і матеріально-правовому. У договірному аспекті імперативний характер сутності рішення третейського суду виникає з огляду на те, що його рішення є обов’язковим у силу наявності і змісту третейської угоди сторін спірних правовідносин, яку жодна зі сторін не вправі розірвати в односторонньому порядку. Це є наслідком заснованої на угоді добровільної природи організації третейського судочинства.

Процесуальні підстави імператива рішення третейського суду вкладаються у встановленій законодавством обов’язковості рішення третейського суду для сторін, а також можливості бути виконаним у примусовому порядку. Отже, в останньому випадку ефективність рішення залежить не від повноважень, наданих третейським суддям сторонами, а від втручання судової влади [109, c. 14][418].

Матеріально-правовою основою імперативності рішення третейського суду є ті норми права, якими керуються третейські судді при вирішенні спору по суті, а також ті, що застосовуються до спірних відносин шляхом прийняття рішення третейського суду. Так, згідно положень ст. 45 Закону України “Про третейські суди” рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. При цьому останній вирішує спори ґрунтуючись на положеннях Конституції України, законів, інших нормативно-правових та міжнародних договорів України. Третейський суд може застосовувати норми права інших держав, а. у разі відсутності відповідних положень законодавства, що регулюють певні спірні відносини, третейські суди застосовують законодавство, яке регулює подібні відносини, у випадку відсутності такого названі суди застосовують аналогію права чи керуються торговими та іншими звичаями, якщо останні за своїм характером та змістом властиві цим спірним відносинам.

Наведене вище дозволяє зробити висновок про те, що третейське рішення є особливим актом застосування права, в якому втілюється індивідуально-власний припис зобов’язаному суб’єкту та якому притаманна ознака імперативності.

Суть цієї ознаки проявляється через наявність у третейського рішення таких рис: третейське рішення стосується конкретного правовідношення та містить приписи, що адресовані певним особам; рішення чітко визначає межу можливої та необхідної поведінки учасників спірних правовідносин; третейське рішення втілює в собі волю третейського суду як особливого соціального утворення, яке функціонує на підставі закону та угоди сторін; рішення спрямовано на владну реалізацію правових норм та під нормативне, індивідуальне регулювання правовідносин; рішення третейського суду є способом примусу, який характеризується поєднанням державних та приватно-правових елементів [174, c. 79][419]

Наступною ознакою третейського рішення є його формалізованість, тобто рішення повинно відповідати тим вимогам щодо порядку ухвалення, змісту, форми і таке інше, які висуваються третейським законодавством, угодою сторін третейського розгляду, регламентом третейського суду.

Рішення третейського суду оголошується у його засіданні, а потім в письмовому вигляді висилається кожній із сторін в 5-денний термін з дня оголошення його резолютивної частини, якщо інший термін не встановлений угодою сторін. Слід відмітити, що третейський суд може оголосити лише резолютивну частину, але направляє сторонам рішення повністю. Рішення третейського суду викладається у письмовій формі і підписується третейським суддею, який одноособово розглядав справу, або повним складом третейського суду, що розглядав справу. Якщо один із суддів не погоджується із прийнятим рішенням він має право на свою власну окрему думку, яка викладається у письмовій формі та додається до рішення третейського суду і є його невід'ємною частиною. Але навіть і тоді, коли третейський суддя має окрему думку він зобов'язаний підписати рішення третейського суду.

Як вже зазначалось для надання рішенню третейського суду юридичної значущості необхідно, щоб таке рішення набуло певної юридичної форми. Тому обов'язковою умовою дійсності рішення третейського суду є письмова форма та у відповідних випадках скріплення підписом та печаткою або підписами суддів, посвідченими нотаріально. При розгляді в постійно діючому третейському суді таке рішення окрім суддів підписує ще й і керівник юридичної особи – засновника цього суду, після чого ставить на рішення печатку, а підписи третейських суддів третейського суду для вирішення конкретного спору на рішенні третейського суду посвідчуються нотаріально.

Низка вимог висувається законодавцем і до змісту рішення третейського суду, зокрема, у ньому повинні бути зазначені:

­ назва третейського суду (якщо ж справа розглядалась у третейському суді ad hoc, то назву зазначати не має потреби, натомість зазначається персональний склад суду);

­ дата його прийняття (визначається днем, місяцем та роком прийняття цього рішення);

­ склад третейського суду (прізвища, імена, по-батькові осіб, що входили до складу третейського суду, тобто третейських суддів), а також у якому порядку здійснювалося формування складу суду (наприклад, шляхом обрання позивачем третейського судді, призначення третейського суду за відповідача головою третейського суду й обрання визначеними в такий спосіб третейськими суддями третього третейського судді, що є головою складу тощо);

­ місце третейського розгляду, що повинно бути визначено за правилами ст. 30 Закону України “Про третейські суди”;

­ дані про сторони, їх представників та інших учасників третейського розгляду, що брали участь у розгляді справи третейським судом (найменування чи прізвища, імена, по-батькові сторін та їх представників, третіх осіб, експертів та інших осіб їх адреси та інша необхідна інформація);

­ обґрунтування у вигляді висновку про компетенцію третейського суду, його повноваження за третейською угодою, для цього в рішенні вказується, в силу якої письмової угоди сторін (чи інших обов'язкових для сторін правил) третейський суд вважав себе компетентним розглянути спір. Тут же варто вказати на відсутність відводів третейським суддям, а у випадку якщо вони були заявлені, то на результат їхнього розгляду;

­ стислий виклад позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень, клопотань сторін та їхніх представників, інших учасників третейського розгляду, а саме, в чому конкретно полягають вимоги позивача, які заперечення по суті позову висунуті відповідачем. У тому випадку, якщо сторонами чи іншими учасниками третейського розгляду були зроблені заяви, надавалися певні пояснення, заявлялися клопотання, то вказується і їх стислий виклад;

­ встановлені обставини справи, підстави виникнення спору, докази, на підставі яких прийнято рішення, зміст мирової угоди, якщо вона укладена сторонами, мотиви, з яких третейський суд відхилив доводи, докази та заявлені під час третейського розгляду клопотання сторін;

­ висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю або частково по кожній із заявлених вимог;

­ норми матеріального і процесуального законодавства, якими керувався третейський суд при прийнятті рішення.

При цьому, як визначає законодавець, висновки третейського суду, що містяться в рішенні по справі повинні ґрунтуватись на реальних фактах та не можуть залежати від настання або ненастання будь-яких обставин.

Рішенню третейського суду як і рішенню державного юрисдикційного органу властиві ознаки законності та обґрунтованості. Законність рішення уявляє собою стан або якість судового рішення, яке характеризується правильним застосуванням судом під час розгляду конкретної справи норм матеріального права, процесуальних та норм судоустрою [309, c. 5][420]. Судове рішення повинно бути обґрунтованим, тобто повинні бути правильно встановлені всі юридичні факти, від дослідження яких залежить вирішення справи, зібрані та оцінені всі докази. У рішенні повинні міститися мотиви його ухвалення.

Ці загальні ознаки для юрисдикційних актів державних судів мають певний специфічний прояв у третейському рішенні. Отже, що стосується законності й обґрунтованості рішення третейського суду, то з одного боку, закон вимагає від рішення цих якостей, оскільки ставить за обов'язок суду вказати обставини справи, на підставі яких було прийняте рішення і норми права, котрими суд керувався. Дана імперативна вимога закону робить нелегітимними невмотивовані рішення чи рішення винесені “за справедливістю”. Водночас, з іншого боку, підстави для скасування рішення третейського суду чи відмови у видачі виконавчого документу законом обмежені лише самими явними випадками порушення норм матеріального чи процесуального права. Крім того, закон не допускає, щоб рішення третейського суду містило способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України, але не виключається можливість, що воно порушить які-небудь норми права чи буде недостатньо обґрунтованим. Тобто функція державного суду, на думку Т. Андрєєвої полягає у “здійсненні формально-юридичного контролю, а не перевірці рішення власне кажучи”[44, c. 26][421]. І у цьому випадку, держава буде визнавати таке рішення і не зможе його скасувати чи відмовити у видачі виконавчого документу. До речі, саме ці обставини і слугують основною перешкодою у визнанні того, що встановлені в рішенні факти мають значення для третіх осіб і їх можна прирівняти до фактів, встановленим рішенням державного суду.

Наступні ознаки властиві саме третейському рішенню:

Контрольованість або підконтрольність рішення третейського суду у встановлених законодавством випадках державним судам. Мова йде про те, що для примусового виконання рішення третейського суду вимагається у визначених законом випадках його перевірка державним судом в передбаченому законом порядку. Лише за результатами такої перевірки може бути виданий виконавчий документ. В деяких випадках рішення третейського суду повинно пройти процедуру визнання.

Пов’язаність рішення третейського суду з арбітражною угодою полягає у тому, що третейське рішення напряму залежить від арбітражної угоди та її дійсності, оскільки саме третейська угода визначає коло спорів, щодо яких може бути ухвалено рішення. Третейське рішення, що виходить за межі третейської угоди є недійсним та не тягне за собою правових наслідків.

Остаточність означає неможливість для третейського суду ( у тих випадках, коли відповідно до регламенту постійно діючого суду або угодою сторін можливе оскарження рішення до іншого органу того ж третейського суду) та державного суду переглядати рішення третейського суду, яке набуло законної сили, та неможливість для сторін ставити питання про такий перегляд.

Отже, як вже зазначалось для третейських рішень не передбачена можливість їх апеляційного або касаційного оскарження та перегляду за ново виявленими обставинами. Державні суди здійснюють лише контролюючу функцію щодо рішень, що приймаються третейськими судами, але й виконання цієї функції суворо обмежене законом і не повинно виходити за межі перевірки наявності компетенції у третейського складу та дотримання третейським судом найважливіших процесуальних правил (формування третейського суду, дотримання умов третейської угоди і т. ін.). Переглядати же по суті прийняте третейським судом рішення державні суди не можуть.

Наступною ознакою третейського рішення є його обов’язковість, яка проявляється в двох аспектах: як обов’язковість третейського рішення для сторін та інших осіб, що приймали участь у справі та як обов’язковість добровільно виконувати рішення третейського суду. Отже, рішення третейського суду визнається обов'язковим для сторін, однак така обов'язковість дещо різниться від тієї, що властива актам судів загальної юрисдикції, адміністративних та господарських судів, в силу особливої правової природи третейського суду. Саме з цієї причини в Законі України “Про третейські суди” відсутні положення про обов'язковість рішення третейського суду і відповідальність за його невиконання.

Слід зважати на те, що рішення третейського суду не може розглядатися як акт обов'язковий для виконання особами, що не є сторонами третейської угоди. Адже, укладаючи третейську угоду, сторони наділяють визначений ними третейський суд правом розглянути спір, що виник між ними і прийняти рішення, яке стосується його суті. Визнаючи юрисдикцію третейського суду, сторони погоджуються приймати і виконувати його вказівки і рішення, пов'язані як із процедурою розгляду (час, місце засідання, представлення доказів тощо), так і з вирішенням по суті спору (повне чи часткове задоволення позову або відмова в його задоволенні). На наш погляд така позиція є правильною. Разом з тим, російським вченим М. Поповим була висловлена інша точка зору, відповідно до якої діюче законодавство надає рішенню третейського суду юридичну силу, порівняну з силою судового рішення, зокрема, стосовно того, що встановлені рішенням третейського суду правовідносини презюмуються дійсними для інших суб’єктами права (осіб, що не брали участь у справі). Водночас цей же вчений зазначає, що визнання такої сили за рішенням третейського суду уявляє певну загрозу, пов’язану з тим, що на відміну від державного суду третейський суд не є орієнтованим на захист прав третіх осіб, що можуть зачіпатися рішенням. В цих випадках пропонується запровадити процедуру визнання рішення третейського суду [236, c. 8][422].

Відповідно до рішення третейського суду зобов'язана сторона повинна добровільно, тобто без будь-якого примусу, відновити порушені нею права іншої сторони. Це може виражатися в вчиненні нею таких дій як сплата боргу, неустойки, відшкодування шкоди тощо, однак не можна виключити (і тому є чимало прикладів) і той факт, що відповідач може відмовитись виконати рішення третейського суду. Причини такої поведінки різні – від відсутності матеріальних можливостей боржника до його незгоди із самим рішенням. На випадок виникнення таких ситуацій передбачено примусове виконання рішень третейських судів. Порядок цієї процедури визначається Законом України “Про третейські суди”, ГПК України, ЦПК України та Законом України “Про виконавче провадження”.

Виключність рішення третейського суду визначається як неможливість для осіб, що брали участь у справі, заявляти тотожний позов до третейського або державного суду, а для третейського чи державного суду – неможливість прийняття до свого провадження та розгляду такого позову. Виключність рішення третейського суду створює обов’язок відмовити в прийнятті позовної заяви або припинити провадження по справі. Іноді для набуття властивості виключності третейське рішення повинне пройти процедуру визнання (міжнародний комерційний арбітраж).

Преюдиційність третейського рішення не завжди визнається в якості властивості цього рішення. Деякі науковці взагалі заперечують існування для державних судів обов’язок визнавати факти, встановлені рішенням третейського суду [234, c. 37 - 38][423]. Так, зокрема, арбітражне рішення поки воно не пройшло процедуру екзекватурування, розглядається лише як приватний акт, положення якого розуміються істинними, лише поки не буде доведене протилежне, інакше кажучи, за арбітражним рішенням визнається значення не безспірного доказу, а презумпції, яка може бути спростована [181, c. 22][424].

Слід зазначити, що юридична природа рішення третейського суду визначає особливості його функцій. Функція рішення суду реалізуються через його діяльність, спрямовану на досягнення закріпленої в рішенні суду матеріальної мети.

Функції рішення суду реалізуються в певних правових наслідках, зокрема, правоохоронна – у рішенні суду про присудження права.

Серед основних функцій рішення третейського суду варто виділити наступні: правоохоронна (охоронна) функція, яка спрямована на захист порушених права та охоронюваних законом інтересів, функція індивідуального регулювання поведінки, що характеризує останнє з позицій регулятивного акту, та виховна функція. Розглянемо більш детально кожну з наведених функцій.

Основною функцією рішення третейського суду є охоронна функція, оскільки рішення такого суду поряд з реалізацією матеріально-правових норм є реалізацією норм третейського процесу, спрямованих на охорону прав суб'єктів правовідносин. Однак необхідно вказати на відмінності охоронної функції рішення третейського суду від охоронної функції державного суду. Компетенція третейського суду ґрунтується на третейській угоді, і в багатьох випадках завдання третейського суду зводиться до оформлення і сприяння процедурі примирення, де охоронна функція не так яскраво виражена.

Охоронна функція рішення третейського суду проявляється, насамперед, в існуванні механізму примусового виконання його рішень. “Охоронна функція рішення реалізується, як правило, у тих випадках, коли необхідно виконати примусово встановлений судом обов'язок або усунути перешкоди для здійснення підтверджених судом прав, інтересів суб'єктів, тобто реально втілити правові розпорядження, що містяться в судовому рішенні, у фактичну поведінку учасників регульованих правових відносин” [124, c. 15][425].

Сфера дії охоронної функції не обмежується рамками процесуальних відносин [124, c. 16][426]. Таке твердження є вірним і щодо рішень третейського суду, зокрема, щодо рішень про перетворення і рішень про визнання, при виконанні яких виникає необхідність вживання заходів організаційного й управлінського характеру. Ці заходи не є процесуальними, але сприяють реалізації цих рішень.

Реалізація правоохоронної функції рішення третейського суду діалектично пов’язана з реалізацією іншої функції – функції індивідуального регулювання поведінки (або регулятивної функції). На відміну від загальнорегулятивної функції норм права рішення третейського суду є актом індивідуального піднормативного регулювання. Індивідуальне піднормативне регулювання судовими рішеннями здійснюється як у плані судового застосування права, так і в плані реалізації судового рішення як акта застосування [124, c. 17][427].

Регулятивна функція рішення третейського суду є додатковою до регулятивної дії правових норм. Порушення чи невиконання норм права в суспільних відносинах викликають необхідність регулювати ці правовідносини рішеннями третейського суду. Такі рішення сприяють реалізації норм матеріального права, що регулюють правовідносини.

Виховна функція полягає в тому, що розглядаючи конкретні справи, третейський суд своїми діями, змістом третейських рішень, здійснює виховний вплив як на учасників третейського розгляду, так і на інших осіб, які знайомляться із змістом діяльності суду в тій чи іншій формі.

Не дивлячись на те, що рішення (в широкому розумінні) третейського суду виконують однакову функцію, вони поділяються на власне рішення, про які йшлося вище, ухвали та додаткові рішення.

На відміну від рішень, ухвали постановляються з питань, що виникають у процесі розгляду справи і не стосуються суті спору, тобто в них не робиться висновок щодо обґрунтованості (чи то цілком чи то частково) або необґрунтованості позовних вимог.

Винесення ухвал передбачене Законом України “Про третейські суди”, зокрема ч. 2, 5 ст. 25, ч. 2 ст. 26 - при вирішенні питання про розподіл витрат, пов'язаних з вирішенням суперечки в третейському суді; ч. 5 ст. 27 - з питань наявності чи відсутності компетенції; ч. 9 ст. 27 - про відмову у розгляді справи; ч. 5 ст. 28 - про продовження строку третейського розгляду; ч. 1 ст. 33 – про початок розгляду справи третейським судом; ч. 8 ст. 38 – про уповноваження сторін (сторони) одержати необхідні для розгляду спору документи від підприємств, установ, організацій, які не є учасниками третейського розгляду; ч. 1 ст. 43 – про зобов'язання сторін (чи однієї із сторін) замовити проведення експертизи для роз'яснення питань, що потребують спеціальних знань; ч. 3 ст. 47 - про відмову у задоволенні заяви про прийняття додаткового рішення; ч. 3 ст. 48 - про роз'яснення рішення або про відмову у роз'ясненні рішення; ст. 49 – про виправлення у рішенні описок, арифметичних помилок або будь-яких інших неточностей; ст. 53 - про припинення третейського розгляду.

Що стосується додаткового рішення, то необхідність в його ухваленні виникнути тоді, коли в рішенні, що прийняте третейським судом, за якихось причин відсутній висновок суду по тому чи іншому питанню, що входило до числа вимог за позовом. Така ситуація може виникнути, наприклад, коли поряд з вимогою про стягнення грошової суми, що складає основну заборгованість, по якій прийняте рішення, заявлено вимогу про стягнення відсотків річних за користування коштами, але висновок суду щодо них відсутній. Можливі випадки, коли залишається без розгляду питання про розподіл певних додаткових витрат.

Для виправлення такого становища заінтересованій стороні надається право звернутися до третейського суду із заявою про прийняття додаткового рішення. Прохання може бути заявлено, якщо тільки немає угоди сторін, що не допускає направлення подібних заяв, і за умови повідомлення іншої сторони про таке звернення. Така заява повинна бути розглянута третейським судом впродовж семи днів після її одержання. Результатом розгляду такої заяви є прийняття додаткового рішення, яке є складовою частиною рішення третейського суду, або ж винесення мотивованої ухвали про відмову у задоволенні заяви про прийняття додаткового рішення.

Рішення третейських судів також можна поділити на види виходячи з такого критерію як предмет рішення третейського суду.

Рішення може містити право вимоги з кореспондуючим йому обов'язком, коли є матеріально-правова підстава вимагати виконання від боржника. Такі правовідносини складають предмет рішення про присудження. Фактично предметом такого рішення третейського суду є право на позов у матеріальному змісті, що й реалізувалося у положеннях самого рішення. Це може бути вимога самого позивача про сплату боргу за грошовим зобов’язанням чи за зобов'язанням про постачання товару в установлений договором строк тощо.

У разі якщо матеріально-правове обґрунтування позову відсутнє, третейський суд не зможе винести рішення про присудження. В цьому випадку суд буде зобов'язаний відмовити у позові шляхом винесення рішення, у якому він повинен обґрунтовано вказати на відсутність права позивача на позов і кореспондуючого йому обов'язку відповідача.

Наступним різновидом є рішення про визнання, яке передбачає задоволення позову про визнання (шляхом визнання існування спірних правовідносин) чи шляхом визнання відсутності спірних правовідносин.

Предметом рішення про визнання є правовідносини, що не дозволяють застосовувати примусових заходів стосовно відповідача, і не формують “право на позов у матеріальному розумінні”.

При визнанні рішенням відсутності спірних правовідносин рішення усуває невизначеність правовідносини лише за зазначеною в позовній заяві підставою. Виносячи рішення про визнання суд констатує наявність існування спірних правовідносин, а також визначає їх зміст та об'єкт. Звичайно, рішення про визнання на відміну від рішення про присудження не може містити зобов'язання про примусове виконання обов'язку боржником.

Останнім різновидом третейських рішень за цією класифікацією є перетворююче (конститутивне) рішення, з винесенням якого спірні правовідносини змінюються або припиняються.

В літературі висловлювалась думка про те, що третейському суду непідвідомчі правоперетворюючі позови, оскільки вони “не можуть бути компетенцією приватного суб'єкта, нехай і наділеного важливими функціями по вирішенню спорів”[261, c. 31][428], оскільки відносяться до публічної сфери. Виходячи з цього прийняті третейським судом рішення обов'язкові тільки для сторін третейського розгляду і не мають правового значення для всіх інших осіб. Така позиція викликає певні критичні зауваження з огляду на те, що в такому разі доведеться визнати, що рішення третейського суду змінює правовідносини для одних осіб (сторін третейського розгляду), і ці ж правовідносини лишаються незмінним для всіх інших осіб. Натомість до тепер теорія права не допускала можливості “розщеплення” правовідносин за колом осіб в залежності тільки від того, хто розв’язує спірне питання.

Зупинимось ще на такому важливому аспекті як мета (ціль) рішення третейського суду. Будь-яке третейське рішення переслідує собою чітко визначені цілі: це - по-перше, реалізація загальних функцій третейського розгляду, а, по-друге, вирішення конкретного приватноправового спору.

Загальні цілі третейського судочинства полягають у примиренні сторін спірних правовідносини, захисті прав і законних інтересів учасників цивільного обігу та можуть реалізовуватись не лише шляхом винесення рішення по справі, але і шляхом вживання заходів з примусового виконання рішення суду у випадку небажання боржника виконати його добровільно.

Рішення третейського суду з конкретного спору має на меті шляхом вирішення спору забезпечити здійснення суб'єктивних прав учасників цивільного обігу. Саме у рішенні третейського суду вказується хто і які дії та на чию користь повинен здійснити, за якою із сторін визнається заперечуване право. При відмові у позовних вимогах вказується кому, стосовно кого і у чому відмовлено. Виконання цих умов рішення третейського суду є основною його матеріально-правовою метою.

Слід зазначити, що рішення третейського суду необхідно відрізняти від наказів або розпоряджень - документів, які стосуються окремих процесуальних питань, таких як: організація третейського провадження, порядок і строки надання доказів тощо.

Законодавство не дає відповіді на таке важливе питання, з якого моменту рішення третейського суду набирає законної. З цього приводу в літературі О.Ю. Скворцовим [261, c. 233][429] висловлювалась думка про те, що рішення третейського суду набуває законної сили з того моменту, коли воно вважається прийнятим. З цією позицією варто погодитись, оскільки саме з цього моменту у сторін з’являється обов’язок виконувати рішення або звертатися з заявою про його оспорювання.

Таким чином, рішення третейського суду - це юрисдикційний правозастосовчий акт, прийнятий недержавним органом, обов’язковий виключно для сторін спору, що може бути забезпеченим примусовою силою держави, в якому визнається існування чи відсутність між сторонами певних правовідносин.

<< | >>
Источник: Притика Юрій Дмитрович. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. КИЇВ - 2006. 2006

Еще по теме 3.3. Юридична природа рішення третейського суду:

  1. § 5.1. Поняття й умови визнання та виконання рішень іноземних судів
  2. І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И Р І Ш Е Н Н Я КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням спільного підприємства "Мукачівський плодоовочевий консервний завод" про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" (справа про виконання рішень третейських судів)
  3. Підвідомчість цивільно-правових спорів третейським судам (арбітрабельність)
  4. Порядокрозгляду цивільно-правових спорів у третейському суді
  5. РОЗДІЛ 3. РІШЕННЯ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ ЗА НАСЛІДКАМИ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ
  6. 3.1. Правові наслідки розгляду справи третейськими судами
  7. Порядок оскарження рішень третейських судів
  8. Звернення рішень третейських судів до примусового виконання
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
  11. 1.3. Поняття, правова природа та види третейських судів
  12. 2.1. Принципи організації та діяльності третейських судів
  13. 2.2. Порядок створення третейських судів
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -