ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2
Дослідження видів цивільної юрисдикції показало, що її процесуальні форми безпосередньо пов’язані зі структурою ЦПК, яким визначається (а) категорія цивільної справи і (б) вид провадження в суді першої інстанції, в якому вона розглядається, тобто процесуальні особливості розгляду певної категорії справ у тому чи іншому провадженні.
Дослідження показало, що цивільна юрисдикція поширюється на правовідносини, які мають переважно приватноправовий цивільний характер. Основними чинниками, які об’єднують зазначені категорії справ в рамках цивільної юрисдикції, виступають: (1) переважно приватноправовий метод правового регулювання суспільних відносин у межах відповідної галузі права; (2) схожість предметів правового регулювання і (3) рівність суб’єктів спірних правовідносин. У предметах правового регулювання цих галузей переважають майнові відносини, які є відносинами власності або які безпосередньо пов’язані зі здійсненням власності в тій чи іншій формі.
Проведення структурного аналізу чинного ЦПК з точки зору правил розгляду цивільних справ дало змогу зробити висновок, що 3-ма переліченими в законі провадженнями (позовним, наказним та окремим) повністю не охоплюється поняття «цивільна юрисдикція», оскільки деякі категорії справ, що розглядаються за правилами цивільного судочинства, не охоплюється жодним з них. До них також належать справи про (а) визнання й виконання в Україні рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, ухвалених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на її території, (б) виконання й оскарження рішень несудових органів, (в) відновлення втраченого судового провадження. Як вбачається, цілком слушним буде назвати перші 3 провадження основними, а 3 інших – додатковими, хоча таке їх ранжування є, безумовно, достатньою мірою умовним.
Додатково аргументується положення, що реалізація цивільної юрисдикції не пов’язана лише зі спором про право.
При здійсненні цивільного судочинства суд розглядає як спори про право, так й безспірні правові вимоги (справи окремого провадження). Крім того, в порядку цивільного судочинства розглядаються правові вимоги, які паралельно можуть бути предметом як позовного, так й наказного провадження, як безспірного. Будь-якої іншої діяльності, яка б не охоплювалася поняттям юрисдикційної і знаходилася за межами функції правосуддя, суд у цивільному судочинстві не здійснює.Поглиблене вивчення й аналіз критеріїв розмежування судової юрисдикції, зокрема таких, як характер спірних правовідносин та їх суб’єктний склад, довів хибність уявлення про їх універсальність і самодостатність, оскільки в багатьох випадках вони не дають можливості чітко визначити вид судової юрисдикції.
Дослідження співвідношення цивільної й господарської судових юрисдикцій показало, що при розмежуванні цивільної і господарської юрисдикцій, незважаючи на зміни, які відбулися в новому ЦПК 2004 р., пріоритетними є два критерії: суб’єктний склад спірних правовідносин (домінуючий) і характер цих правовідносин (допоміжний). Для подолання існуючої в судовій практиці проблеми конкуренції цивільної і господарської юрисдикцій та забезпечення єдності судової практики пропонується передбачити в ГПК казуальний спосіб визначення юрисдикційних повноважень господарських судів (як це, наприклад, зроблено щодо спорів, які виникають із корпоративних правовідносин).
Дослідивши питання співвідношення цивільної й адміністративної судових юрисдикцій, можемо підсумувати, що законодавством не досить чітко окреслено критерії юрисдикції адміністративної. Як вбачається з ч. 1 ст. 2 КАС, основним її критерієм є публічно-правовий характер правовідносин, з яких виникає спір. Його наявність можна встановити за допомогою 2-х інших, допоміжних критеріїв. По-перше, однією зі сторін таких відносин завжди має бути суб’єкт владних повноважень, по-друге, у спірних правовідносинах цей суб’єкт повинен здійснювати владні управлінські функції на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Крім того, зроблено висновок, що вирізнити суто адміністративні правовідносини, у яких не було б цивільного інтересу, досить складно, у зв’язку з чим подолання цієї проблеми бачиться виходячи з концепції пріоритету цивільної юрисдикції та тлумачення Європейським судом з прав людини поняття спору про цивільні права і обов’язки, закріпленого в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.Доводиться, що розгляд усіх справ з приводу оскарження учасниками виконавчого провадження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС стосовно виконання ними всіх без винятку виконавчих документів повинно здійснюватись не всіма судами загальної юрисдикції, як це передбачено 3-ма процесуальними кодексами (ЦПК, ГПК і КАС), а єдиною ланкою судової системи – системою загальних судів у порядку ЦПК. У цьому питанні ми виходимо також з пріоритету цивільної юрисдикції.
Аналіз співвідношення цивільної й конституційної судових юрисдикцій дав змогу стверджувати, що воно виявляється у 2-х аспектах. Перший – це проблема розмежування проваджень щодо перевірки одних і тих самих актів вищих органів державної влади стосовно їх конституційності й законності. Другий стосується розмежування юрисдикції щодо застосування і тлумачення принципу прямої дії Конституції.
Проведене дослідження показало, що сфера реалізації цивільної юрисдикції є ширшою за традиційно встановлені для неї рамки. Особливості функціональних повноважень загальних судів при здійсненні правосуддя із цивільних справ свідчать про необхідність тлумачення цивільної юрисдикції ширше, аніж це встановлено ст. 15 ЦПК. До цивільної юрисдикції, як вбачається, треба відносити також повноваження загальних судів щодо застосування Конституції України як акта прямої дії до спірних матеріальних правовідносин, а також вирішення питань про законність правових актів вищих органів державної влади.