ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1
Як свідчить проведене дослідження, категорія «судова юрисдикція» є складним і багатоаспектним явищем, зміст якого в різні періоди розвитку наукової думки змінювався відповідно до уявлень правознавців про місце суду серед інших органів державної влади і в механізмі правого регулювання в цілому.
Аналіз поглядів на судову юрисдикцію в ці періоди дав нам змогу вирізнити 4 етапи їх еволюції. Представниками першої хвилі досліджень можна назвати більшість дореволюційних учених, якими було закладено фундамент дослідження проблем судової юрисдикції; другої – плеяда радянських науковців 60-х – початку 90-х років ХХ ст., які предметно дослідили судову юрисдикції під кутом зору інституту підвідомчості, щоправда, в рамках установлених законом обмежень останньої; представниками третього періоду є вчені різних галузей сучасної правової науки, в основі досліджень яких лежить уявлення про необмеженість судової юрисдикції; на четвертому (сучасному) етапі вивчення проблем останньої відбувається в контексті доступності правосуддя і права людини на справедливий судовий розгляд, закріпленого в ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.Як ми з’ясували, сам термін «юрисдикція» є загальновживаним у 3-х значеннях – як юрисдикція: держави, органу держави і суду. У теоретичному ракурсі судову юрисдикцію слід розглядати як похідну від компетенції держави, яка є родовим поняттям для першої.
Поняття «судова юрисдикція» є комплексним. З точки зору структурної характеристики воно складається з 4-х елементів: функцій судової влади, предметів відання, юридично-владних повноважень і процесуального характеру судової діяльності. З урахуванням цього сформульовано таке визначення судової юрисдикції: це компетенція спеціально уповноважених органів державної влади – судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду, наділених відповідними юридично-владними повноваженнями, здійснювати правосуддя у формі того чи іншого виду судочинства щодо певних правовідносин.
Аналіз судової юрисдикції за її обсягом дав можливість зробити висновок, що конституційне положення, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України), не є універсальним. У деяких випадках згідно з правилами міжнародної підсудності юрисдикція національних судів може поширюватися також на ті правовідносини, що складаються за межами території України. Тому зазначене конституційне положення слід розуміти в більш широкому значенні: у випадках, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, юрисдикція судів України може поширюватись також на правовідносини, що виникають за її межами.
Закріплений у ст. 125 Конституції України принцип спеціалізації свідчить про диференційований і зважений підхід держави до вирішення спорів про право та інших правових питань. У цілому ж він служить суттєвою гарантією захисту прав людини й ефективної реалізації права громадянина на судовий захист. Особливо підкреслюється, що судова влада, зі скількох судових ланок і судових установ вона не складалася, є єдиною й неподільною. Вимога цілісності судової системи є до того ж вимогою міжнародно-правових стандартів правосуддя. Отже, судова юрисдикція має бути таким чином організованою в державі (як організаційно, так й процесуально), щоб, з одного боку, всі ланки судової системи ефективно взаємодіяли й однаково застосовували норми матеріального і процесуального права, а з другого – щоб заповнити прогалини на стику судових підсистем, тобто належною судовою юрисдикцією забезпечувалися всі правовідносини, що виникають у державі, і щоб ці підсистеми не мали юрисдикції, що перетинається. Саме таке завдання вбачається сьогодні головним у розвитку інституту судової юрисдикції й саме з такого змісту конституційного принципу спеціалізації необхідно виходити при його тлумаченні.
Усе вищенаведене дає можливість зробити висновок, що судову юрисдикцію треба розглядати залежно від теоретичної моделі спеціалізації в побудові органів судової влади.
Спеціалізація судової системи – це детерміновані конкретно історичними умовами моделі побудови судової системи та судової юрисдикції, а також адекватні форми уніфікації чи диференціації судових процедур. Правильне поєднання вимог уніфікації та диференціації, на думку дисертанта, дозволяють винайти оптимальний баланс між ефективністю і доступністю правосуддя.Дослідження показало, що обраний концепцією судово-правової реформи в Україні шлях розвитку судочинства з виділенням нових судових підсистем (спеціалізованих судів у рамках судів загальної юрисдикції), поєднаний із прийняттям нових процесуальних кодексів, є недосить ефективним і концептуально доцільним. Принцип спеціалізації повинен знаходити своє відбиття в системі судів, яка складатиметься з конституційного, загальних і господарських судів. Щодо диференціації порядків судочинства, то вони мають втілюватися в 3-х самостійних процесах – конституційному, цивільному і кримінальному.
На підставі аналізу цивільної процесуальної форми й різних видів судочинства зроблено висновок про універсальність цивільної процесуальної форми й додатково аргументована потреба у створенні єдиного процесуального кодексу, який об’єднував би правила цивільного, господарського й адміністративного судочинства в межах класичної цивільної процесуальної форми. Основу такого кодифікованого акта має скласти категорія «цивільні права і обов’язки» як загальний об’єкт судового захисту.
Додатковими аргументами принципової єдності цивільного, господарського й адміністративного видів судочинства виступає спільність їх завдань – захист прав та охоронюваних законом інтересів суб’єктів переважно приватного права, однаковість суб’єктного складу спірних матеріальних правовідносин, єдність принципів судочинства, а також однаковість (а в багатьох випадках тотожність) процесуальних норм та інститутів. З огляду на це цивільне процесуальне право розглядається як фундаментальна галузь права, під впливом якої формуються вторинні утворення – сукупність процесуальних норм, які регулюють правосудну діяльність господарських та адміністративних судів.
Незважаючи на те, що господарське процесуальне та адміністративно-процесуальне право є самостійними галузями законодавства України, слід підкреслити, що вони є похідними від цивільного процесуального права.Проведений аналіз цивільної юрисдикції показав, що її потрібно розглядати у 2-х аспектах. З одного боку, цивільна юрисдикція є особливим видом судової юрисдикції, з урахуванням чого, під першою розуміється компетенція загальних судів вирішувати цивільні справи у видах проваджень, передбачених ЦПК, з додержанням цивільної процесуальної форми, з другого – цивільна юрисдикція є виключною, універсальною й пріоритетною формою захисту цивільних прав. З-поміж інших таких форм цивільна юрисдикція відрізняється своїми організаційними, нормативними і процесуальними ознаками.
Інститут цивільної юрисдикції є міжгалузевим правовим інститутом, який утворюється на стику суміжних однорідних галузей цивільного процесуального й конституційного права. Норми, що охоплюються цим інститутом, знаходяться в рухомому предметно-регулятивному зв’язку, який виявляється в тому, що на предмет і метод галузі цивільного процесуального права накладаються елементи правового регулювання галузі конституційного права. Специфіка методу правового регулювання цивільного процесуального права дає нам підстави стверджувати про його зв’язок з конституційним правом – за генетичною ознакою, а з цивільним, сімейним, трудовим, земельним тощо – за функціональною.